Особливості розвитку вищої інженерно-технічної освіти в зарубіжних країнах у другій половині ХІХ століття

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

УДК: 37: 62 (091) «18»

Особливості розвитку вищої інженерно-технічної освіти в зарубіжних країнах у другій половині ХІХ ст.

І.В. Федосова

Резюме

технічний навчальний промисловість

У статті проаналізовано, що західноєвропейські вищі технічні навчальні заклади спочатку не мали характеру політехнічних і навіть не називалися політехнічними школами: вони зазвичай виникали у вигляді простих ремісничих шкіл, які мали нескладний і обмежений курс навчання. З'ясовано, що поступово викладання в них удосконалювалося, поглиблювалося й розширювалося за обсягом. Виявлено, що в подальшому відбувається поділ політехнічних шкіл на більшу чи меншу кількість спеціальних відділень та розгалуження кожного з цих відділень на декілька окремих курсів.

Ключові слова: зарубіжний досвід, вищі інженерно-технічні навчальні заклади, політехнічні школи.

Резюме

Проанализировано, что западноевропейские высшие технические учебные заведения сначала не имели характера политехнических и даже не назывались политехническими школами: они обычно возникали в виде простых ремесленных школ, которые имели несложный и ограниченный курс учебы. Выяснено, что постепенно преподавание в них совершенствовалось, углублялось и расширялось по объему. Не разделялись эти школы и на отделение, а ученики изучали все предметы, которые выкладывались. Обнаружено, что в дальнейшем происходит разделение политехнических школ на большее или меньшее количество специальных отделений и разветвления каждого из этих отделений на несколько отдельных курсов.

Ключевые слова: зарубежный опыт, высшие инженерно-технические учебные заведения, политехнические школы.

The summary

It is proved that Western higher technical educational institutions firstly had not the character of polytechnics and even had not called polytechnic schools: they usually occurred in the form of simple handicraft schools that were simple and had limited training. It is found that teaching gradually became more perfected, deepened and expanded in scope. Those schools didn't divide into divisions, and students had been learning all the subjects that are taught. It is revealed that in the future the division of polytechnic schools to a greater or lesser number of special branches took place.

Key words: foreign experience, higher technical educational institutions, polytechnic schools.

Постановка проблеми. Вже в середині ХІХ ст. у Російській імперії, до складу якої входила Україна, поряд з університетами або навчальними закладами, які давали загальні теоретичні знання вищого порядку, виникають вищі навчальні заклади теоретико-практичного спрямування - спеціальні інститути або академії (інженерні, будівельні, гірничі, лісові, технологічні та ін.), що зумовлювалося швидким розвитком різних галузей промисловості та зростанням потреби у висококваліфікованих технічних працівниках. Однак кількість таких закладів була незначною, їх випускники не могли забезпечити потреби промисловості: власники фабрик і заводів змушені були постійно виписувати механіків і техніків з-за кордону. Іноземних інженерів залучали й до будівництва залізниць, катастрофічною була ситуація у лісовій і гірничій промисловості.

Зважаючи на це, вважаємо за потрібне звернутися до аналізу особливостей функціонування вищої технічної школи у деяких країнах Західної Європи.

Аналіз літературних джерел. Проблема західноєвропейських вищих технічних навчальних закладів висвітлена у працях А. Гезена. Дослідженням політехнічних шкіл в Західній Європі займалася Д. Жаринцова.

Мета статті. Вивчення зарубіжного досвіду реалізації вищої інженерно-технічної освіти з метою винайдення можливостей перенесення його на вітчизняний ґрунт, якщо не в діючих закладах, то в тих, які необхідно створювати для забезпечення нагальних потреб різних галузей промисловості.

Виклад основного матеріалу. Звернення до наукових джерел засвідчує, що у ХІХ ст. у Західній Європі набули поширення навчальні заклади, завданням яких було підготувати своїх слухачів до роботи в різних галузях промисловості. Ці заклади діяли або у вигляді інститутів чи академій, наприклад, інженерні, будівельні, гірничі, лісові, технологічні академії та інститути, або у вигляді навчальних закладів, які поєднували в собі декілька галузей спеціальних знань за аналогією з факультетами університетів. Останній тип навчальних закладів одержав назву політехнічних шкіл [8, 1]. Незважаючи на короткий період свого існування, „багато з них досягли високого рівня досконалості, набули всесвітньої відомості, залучили до своїх аудиторій і майстерень сотні слухачів і стали вагомим засобом розвитку і вдосконалення промисловості в тих країнах, де вони існували” [8, 2].

Так, Швейцарська союзна політехнічна школа в Цюріху належала до найкращих вищих навчальних закладів Західної Європи. Основне завдання цього навчального закладу полягало в тому, щоб „готувати теоретично, а по можливості й практично, техніків для зведення будівель, доріг звичайних і залізничних шляхів, мостів і каналів, для промислової механіки і хімії, причому особлива увага зверталася на місцеві потреби Швейцарії та її промисловість” [8, 7].

Крім загального підготовчого курсу, політехнічна школа в Цюріху, мала такі відділення: 1) будівельне, 2) інженерне, 3) механіко-технічне, 4) хіміко-технічне, 5) лісове, 6) філософське або камеральне, 7) державно- господарське. Тобто один цей навчальний заклад готував таких самих фахівців, яких, наприклад у Росії, готували будівельне училище міністерства внутрішніх справ, інститут корпусу шляховиків, технологічний інститут, лісова академія і частково колишні камеральні факультети університетів. При цьому на філософському та державно-господарському відділеннях викладалися математичні, словесні й політичні науки, які розглядалися як допоміжні для вищої технічної освіти.

Для тих учнів, які не мали достатньої підготовки для вступу на одне із спеціальних відділень політехнічної школи, діяв підготовчий математичний клас, навчання в якому тривало один рік. Цей клас мав підготувати молодих людей, які виявили бажання навчатися в політехнічній школі, але не мали для цього належної загальної освіти або не володіли мовами, що не давало їм змоги відразу вступити на одне з відділень школи. Викладання в підготовчому класі здійснювалося французькою та німецькою мовами, тому він поділявся на два відділення. Навчання тривало один рік.

Учні, які мали бажання вступити на хімічне чи лісове відділення, вивчали неорганічну хімію, тому могли звільнятися від деяких інших навчальних предметів.

На інженерному відділенні особлива увага зверталася на ґрунтовну вищу математичну освіту, повне теоретико-практичне вивчення геодезії, будівництва доріг, мостів і каналів, на теоретичну або обрахункову частину вчення про машини. У курсі математики, що викладався протягом першого року навчання, вивчалися диференційоване та інтегральне обчислення з однією чи багатьма змінними, інтегрування диференційованих рівнянь та аналітична геометрія. На другому курсі - криві подвійної кривизни, подвійні інтеграли, теорія ймовірності та спосіб найменших квадратів. Переважна кількість годин відводилася на вправляння у складанні проектів та обчислень.

На механіко-технічному відділенні, поряд з вищою математикою, основними предметами вважалися теорія машин, будівництво машин і механічна технологія. Цюріхська школа була єдиним навчальним закладом, де теоретична і практична складові механіки викладалися спеціальними викладачами.

На філософському та державно-господарському відділенні викладалися математичні і природничі науки (досвідна фізика, технічна фізика, хімія, мінералогія, геологія і палеонтологія, ботаніка, зоологія, вищий аналіз і диференційовані обчислення) зазвичай у тому самому обсязі, що й на інших відділеннях. Крім того, викладалися мови (німецька, французька, англійська, італійська) та відповідні їм літератури. Окрема увага приділялася вивченню політичних наук та історії мистецтв, політичної економії, державного права, необхідної учням політехнічної школи частини цивільного та адміністративного права. У школі працювали викладачі малювання і моделювання.

Королівська Вюртемберзька політехнічна школа в Штутгарті була заснована у 1829 р. шляхом створення двох додаткових технічних класів при Штутгартській реальній гімназії. Власне політехнічна школа як самостійний заклад почала працювати у 1840 р. У наступні роки спостерігається подальша її спеціалізація. Починаючи з 1862 р. на цей заклад покладалося завдання підготовки кваліфікованих техніків за допомогою систематичної наукової освіти, а також учителів для реальних навчальних закладів [8, 23]. Викладання розподілялося за п'ятьма річними курсами, з яких два перші складали математичне відділення, а три останні - технічне, що поділялося на чотири спеціальні школи: архітектурну, інженерну, механіко-технічну та хіміко- технічну. Остання поділялася на три відділення: хіміко-промислове, гірниче і фармацевтичне. При математичному відділенні діяло спеціальне торговельне відділення [8, 23]. У 1863 р. технічне відділення Королівської політехнічної школи складалося з трьох класів, кожний з яких поділявся на кілька особливих відділень або шкіл.

Відмінна риса цього навчального закладу полягала в тому, що учням рекомендувалося між третім і четвертим курсами протягом одного року займатися практичними роботами з обраної спеціальності. Тому зміст майже всіх обов'язкових предметів, що викладалися на третьому курсі, мав енциклопедичний характер. Такий підхід давав змогу ознайомити учнів з усіма спеціальними предметами на такому рівні, щоб „вони могли звернутися до практичних занять і були спроможні взяти з них користь для своєї освіти”. На додаток до цього проводилися екскурсії на фабрики і будівництва під керівництвом професорів [8, 26].

Учні Штутгартської політехнічної школи поділялися на ординарних, тобто тих, хто слухає всі предмети зі свого курсу і відділення, та екстраординарних, котрі вивчали лише деякі предмети за власним вибором.

У 1862 р. була створена Королівська саксонська політехнічна школа в Дрездені. Згідно її статуту, що був затверджений 31 липня 1863 р., на цей заклад покладалося завдання „готувати інженерів для державної служби, інженерів-механіків, директорів фабрик і заводів, викладачів математичних, природничих і технічних наук” [8, 28]. Навчання поділялося на два курси: загальний і спеціальний. Перший тривав три півріччя, останній - три повні роки. До загального курсу входили такі предмети, як:

- у 1-му півріччі: повторення елементарної математики, сферична тригонометрія, загальна фізика і хімія, вчення про проекції, креслення планів, німецька мова і література;

- у 2-му і 3-му півріччях: аналітична геометрія, механіка, хімія загальна і фізика, будівельне мистецтво, проекція і перспектива, землевпорядкування і креслення планів, німецька мова і література.

Спеціальний курс поділявся на чотири відділення. Протягом першого року всі ці відділення вивчали: аналітичну геометрію і вищий аналіз (4 год.); теорію машин (4 год.); механічну технологію (4 год.); хімічну технологію (2 год.); перспективу (2 год.); історію літератури (2 год.); французьку та англійську мови. Крім того, в кожному відділенні викладалися такі спеціальні предмети: проектування частин машин, будівельне мистецтво, архітектурний рисунок, практична геометрія, креслення планів, розрізування каміння; проводилися практичні роботи з хімії. На третьому році навчання всі відділення слухали разом: філософську пропедевтику, політичну економію, вищу фізику, англійську мову.

Після закінчення першого року навчання учням механічного відділення рекомендувалося вступати на два роки до майстерень з метою вправляння в практичних роботах. Після цього вони знову могли вступати до політехнічної школи і продовжувати навчання на другому і третьому курсах. Проте доволі часто учні не поверталися до навчання. Одні з них забували те, що вивчали протягом першого року, інші вважали свою теоретичну підготовку достатньою. Водночас ті учні, котрі після дворічної практики знову вступали до школи, мали „всі шанси стати відмінно як теоретично, так і практично освіченими механіками” [8, 30]. Закінчивши другий рік навчання, учні механічного відділення зобов' язувалися відвідувати заводи, а інженерного - займатися зйомками. Кожен учень мав подавати детальний звіт про свої роботи з планами і кресленнями. Протягом останнього курсу кожен учень складав самостійний повний проект якоїсь фабричної установи [8, 31].

Усі учні Дрезденської політехнічної школи поділялися на власне учнів, які вивчали всі предмети на своїх відділеннях, та госпітантів, які відвідували лише деякі лекції. Кожний учень після завершення певного курсу складав іспит, за результатами якого переводився на наступний курс [8, 32].

Королівський ремісничий інститут у Берліні готував керівників-техніків для великих промислових установ. Викладання поділялося на два курси - теоретичний і технічний, кожний з яких тривав три семестри або півтора року. На першому курсі опрацьовувалися лише теоретичні питання, на другому поряд з теоретичною освітою учням надавалася можливість практично вправлятися в майстернях і лабораторіях. Останній курс поділявся на три відділення: для механіків, хіміків і гірничих інженерів, суднобудівників.

У Берлінському інституті пріоритетна увага приділялася практичним роботам у майстернях. За оцінками сучасників, „механічна майстерня і пов'язана з нею ливарня, без сумніву, становили найбільший навчально- практичний заклад серед тих, що існували при політехнічних школах”. Призначення цієї майстерні полягало не лише в тому, щоб „слугувати місцем вправляння учнів інституту в механіці і суднобудуванні, а й у створенні нових механічних пристроїв та моделей для різних галузей ремісничої і фабричної промисловості”. Тому, крім учнів інституту, в його майстерні постійно працювали справжні майстри. Завдяки цьому учні мали можливість „здобути тут повну практичну освіту зі складання механізмів, виконуючи самостійно всі роботи, починаючи від найпростіших і закінчуючи більш складними” [8, 35].

2 травня 1848 р. була створена Королівська політехнічна школа в Ганновері. За своїм устроєм цей заклад відрізнявся від інших політехнічних шкіл тим, що подібно до університетів надавав учням більшу свободу вибору навчальних предметів і допускав у свої аудиторії і майстерні вільних слухачів. Ця школа складалася з підготовчої і власне політехнічної. На відміну від інших установ такого роду, Ганноверська школа не поділялася на спеціальні відділення, хоча й мала своїм завданням готувати фахівців з промислової хімії, землеробства, землевпорядкування і кадастрування, складання механізмів, архітектури і будівництва доріг, мостів і каналів. Лише в програмах відзначалося, які саме курси є обов'язковими для вивчення.

Для тих, хто виявляв бажання присвятити себе одній із шести спеціальностей, діяло шість різних програм, а саме: для хіміків, сільських господарів, землемірів, складальників механічних пристроїв, архітекторів та інженерів. Усі вони обов'язково мали протягом першого року навчання пройти курс підготовчої школи, а потім протягом 2-4 курсів прослухати:

- технічні хіміки - загальну хімію, технологію, чисту й технічну фізику і механіку, геогнозію, технічну хімію, практичну хімію;

- складальники механізмів - курс вищої математики, механіку, технологію, нарисну геометрію, загальну фізику, загальну теорію механізмів, складання механізмів, архітектуру, вищу механіку, спеціальну теорію машин і механізмів, загальну хімію і технічну фізику;

- архітектори - курс вищої математики, механіку, технологію, нарисну геометрію, загальну фізику, архітектуру, практичну геометрію, загальну теорію механізмів, босирування, геогнозію, побудову доріг ґрунтових і залізничних, моделювання, будівництво мостів і каналів, загальну хімію;

- інженери - курс вищої математики, механіку, технологію, нарисну геометрію, загальну фізику, архітектуру, практичну геометрію, складання механізмів, побудову ґрунтових і залізничних доріг, вищу механіку, геогнозію, технічну фізику, будівництво мостів і каналів, спеціальну теорію машин і механізмів, загальну хімію.

Після завершення кожного з чотирьох курсів бажаючі складали іспит, на основі результатів якого їм видавали посвідчення. Але для вступу на технічні посади в державній службі учні мали ще скласти штаатс- іспит у комісії, яка жодним чином не була пов'язана з політехнічною школою.

У Віденському політехнічному інституті, згідно статуту, курс навчання поділявся на підготовчий (тривав два роки) та спеціальний. Спеціальний курс охоплював чотири відділення: інженерне, будівельне, механічне, хіміко-технічне [8, 88]. Учні, які мали намір продовжувати навчання на хімічному відділенні, могли не залишатися на другий рік на підготовчому. Вони також мали можливість не вивчати нарисну геометрію, використовуючи відведений на неї час для роботи у хімічних лабораторіях [8, 89]. Викладання механічної і хімічної технологій, обладнання машин та будівельного мистецтва супроводжувалося екскурсіями, відвідуванням фабрик і заводів. Курс практичної геометрії завершувався влітку практичними вправами у зніманні (на місцевості - І. Ф.) та нівелюванні.

Крім обов'язкових, у Віденському політехнічному інституті викладалися ще такі допоміжні предмети: сільське і лісове господарство, загальна історія, історія Австрійської імперії, історія дослідних наук, німецька словесність, естетика, політична економія, статистика, торговельне, вексельне і морське право, австрійські державні та адміністративні закони, бухгалтерія, французька, італійська та англійська мови, технічний, орнаментальний і ландшафтний рисунок, моделювання і стенографія [8, 92].

Усі учні поділялися на студентів і вільних слухачів. Для зарахування до загалу студентів необхідно було закінчити повний курс вищої реальної школи або вищої гімназії, або ж витримати відповідний змісту курсів цих навчальних закладів іспит.

У Празькому політехнічному інституті, відповідно статуту від 23 листопада 1863 р., спеціальний курс поділявся на чотири відділення: інженерне, будівельне, механічне і хіміко-технічне. Розклад предметів суттєво не відрізнявся від розкладу Віденського інституту. Серед додаткових предметів вивчалися російська і сербська мови [8, 93].

Уже у XVIII ст. Франція мала декілька спеціальних технічних навчальних закладів. Так, у 1747 р. тут була створена школа цивільних інженерів, у 1748 р. - школа військових інженерів, у 1756 р. - артилерійська школа і в 1780 р. - гірнича школа. Однак у роки революції всі ці школи були зруйновані. У 1798 р. директор школи цивільних інженерів Ламбларді разом з відомим Моржем, який до того часу працював професором інженерної школи, розробили проект відновлення всіх названих навчальних закладів. Унаслідок дій цих учених, до яких приєднався відомий хімік Фуркруа, національний конвент у 1794 р. ухвалив створення центральної школи для публічних робіт, яка у 1795 р. дістала назву політехнічна школа [8, 94]. Спочатку ця школа у Паризькій політехнічній школі складалася з трьох річних курсів і мала замінити всі скасовані спеціальні технічні школи. Однак поступово вона набуває характеру не спеціального технічного навчального закладу, а лише вищого училища, яке давало загальну фізико-математичну освіту, необхідну для всіх, хто мав бажання присвятити себе вивченню тієї чи іншої технічної спеціальності.

У 1850 р. французький уряд призначив спеціальну комісію для розробки проекту змін навчального курсу політехнічної школи. У результаті роботи цієї комісії з курсу школи були вилучені деякі розділи чистої математики, робилися спроби „привести теоретичні початки до тієї межі, з якої вважалося зручним перейти до практичних робіт” [8, 95].

Навчальний курс у Паризькій політехнічній школі тривав два роки, всі предмети були обов'язковими для всіх учнів. Характерна особливість навчального процесу полягала в доволі невеликій кількості лекцій. Це пояснювалося загальною для французьких шкіл традицією розподілу викладання між професорами і репетиторами. Професор зазвичай швидко вичитував свій предмет, не переймаючись вправлянням учнів і надаючи перевагу ознайомленню їх із суто теоретичним аспектом наукового знання. Репетитори, за вказівкою професора, займалися з учнями повторенням і подальшим розвитком практичних умінь. Наприкінці кожного семестру професори і репетитори проводили спільні письмові й усні репетиції. Крім того, протягом вивчення курсу проводилися так звані приватні репетиції, зазвичай після 5-6 лекцій з кожного предмету.

Імператорська Французька центральна школа мистецтв і мануфактур у Парижі (заснована у 1829 р.) у середині ХІХ ст. належала до кращих технічних шкіл Європи. Її мета полягала у підготовці інженерів для всіх галузей промисловості і „для тих громадських робіт, керування якими не надається лише державним інженерам” [8, 95]. Курс навчання в цьому закладі тривав три роки і був обов'язковим для всіх учнів. На відміну від німецьких та інших зарубіжних політехнічних шкіл, центральна школа не поділялася на спеціальні відділення за різними галузями промисловості. Хоча її основне завдання полягало в тому, щоб готувати фахівців чотирьох різних розрядів (цивільних інженерів, складальників механізмів, гірничих інженерів і хіміків), всі учні були зобов'язані вивчати всі предмети, які викладалися. Лише за практичними заняттями, тобто за кресленням проектів, роботами у лабораторії та ін. учні двох вищих класів поділялися на чотири відділення, причому кожне займалося тими практичними роботами, які стосувалися майбутніх професій. Такий устрій школи, на погляд перших її організаторів, базувався на тому, що „наука промисловості є єдиною: кожний, хто працює у промисловості у вищому значенні цього слова, повинен знайти її у всій цілісності й повноті. Різноманітні ремесла потребують однакових операцій. Загальна промислова освіта, яку дає центральна школа, має навчити учнів застосовувати в кожній галузі промисловості вдосконалені способи, які застосовуються в усіх її інших галузях” [8, 102].

Після завершення повного трирічного курсу учні складали випускний іспит з усіх навчальних предметів, що викладалися в школі. Ті учні, які демонстрували високі знання, отримували диплом на звання фахівця з інженерної справи і мануфактур; інші, котрі хоча й не одержали високих оцінок з усіх предметів, але виявили доволі гарні знання з основних предметів, отримували свідоцтва. На підсумкових іспитах особлива увага зверталася на виготовлені учнями останнього курсу проекти будівель, заводів і машин з пояснювальними до них записками, розрахунками й обчисленнями [8, 106].

Висновки

Більшість західноєвропейських політехнічних шкіл виникла у XVIII ст., але повною мірою вони оформилися на початку другої половини ХІХ ст. Вищі технічні навчальні заклади спочатку не мали характеру політехнічних і навіть не називалися політехнічними школами: вони зазвичай виникали у вигляді простих ремісничих шкіл, які мали нескладний і обмежений курс навчання. Далі викладання в них удосконалювалося, поглиблювалося й розширювалося за обсягом. Не поділялися ці школи і на відділення, а учні вивчали всі предмети, які викладалися. Поступово, у міру розвитку прикладних наук і промисловості, на порядку денному постала нагальна потреба в більшому поділі праці і більшому розвитку спеціальних галузей технічного знання. Природним наслідком цього став, з одного боку, поділ політехнічних шкіл на більшу чи меншу кількість спеціальних відділень, а з другого, розгалуження кожного з цих відділень на декілька окремих курсів. Наприклад, спочатку політехнічні школи мали лише один курс механіки; потім цей курс поділився на два курси: теоретичної і практичної механіки, відтак до них приєднали третій курс - побудова механічних пристроїв. Нарешті, додалися особливі курси - парових машин, локомотивів тощо. Те саме відбувалося й у відділеннях - хімічному, будівельному та ін.

Література

1. Гезен А. Технические учебные заведения Просвещения. - 1874. - Ч. 171. - С. 43-70. в Европе / А. Гезен // Журнал Министерства Народного

2. Гезен А. Технические учебные заведения Просвещения. - 1874. - Ч. 172. - С. 1-49. в Европе / А. Гезен // Журнал Министерства Народного

3. Гезен А. Технические учебные заведения Просвещения. - 1874. - Ч. 173. - С. 1-63. в Европе / А. Гезен // Журнал Министерства Народного

4. Гезен А. Технические учебные заведения Просвещения. - 1877. - Ч. 189. - С. 1-62. в Европе / А. Гезен // Журнал Министерства Народного

5. Гезен А. Технические учебные заведения Просвещения. - 1877. - Ч. 191. - С. 1-83. в Европе / А. Гезен // Журнал Министерства Народного

6. Гезен А. Технические учебные заведения Просвещения. - 1875. - Ч. 178. - С. 1-62. в Европе / А. Гезен // Журнал Министерства Народного

7. Жаринцов Д. О высших технических школах / Д.О. Жаринцов // Записки Императорского Русского Технического общества. - 1898. - № 104. - С. 29-45.

8. Политехнические школы в Западной Европе // Журнал Министерства Народного Просвещения. - 1865. - Ч. 128. - ноябрь. - С. 1-140.

Одержано редакцією 14.04.2015 р.

Размещено на Allbest.ru