Феномен "насильство-ненасильство" в християнській педагогіці

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Феномен "насильство-ненасильство" в християнській педагогіці

У статті розглянуто сутність феномена «насильство-ненасильство» у світському й християнському розумінні. Розкрито шляхи виховання ненасильствау дітей за біблійськими заповідями.

Ключові слова: насильство, ненасильство, християнська педагогіка, етика, заповіді Абсолют, Бог, Любов, Доброта.

Друга половина ХХ ст. залишило нам у спадок, за словами А. М. Богуш, цілу низку негативних явищ, які не могли спокійно обійти наковці, з-поміж них і феномен «насильство» (А. Богуш, Н. Гончарова, А. Гусейнов, Х. Госс-Майер, О. Должиков, Ф. Думко, А. Зеленський, К. Ігошев та ін.) [2]. Особливо актуалізувалася проблема «насильства» на сучасному етапі зумовлені подіями на Сході України, в Сирії та інших країнах. На разі сучасна преса рясніє такими фразами, як «насильство у світі», «насильство в суспільстві», «насильство в сім'ї», «психологія насильства», «етика ненасильства», «педагогіка миру і ненасильства». Визначимо, що за останні роки виросло покоління молоді виховане на прикладах щоденної демонстрації жахливого мистецтва насильства: це телебачення, це відео, фільми, лави художньої макулатури [1].

З'ясуємо сутність феномена «насильство». За Юридичним енциклопедичним словником, насильство: «це фізичний, чи психічний вплив однієї людини на іншу, що порушує гарантоване право конституції на особисту недоторканість у фізичному чи психічному смислах» [10, 187]. Х. Госс-Майєр розглядає насильство як силу, що завдає збитки людського життя в його різноманітних проявах; вона руйнує, принижує, експлуатує, насилує людську природу і життя [5, 224], «воно міститься у страсі бути відхиленим, втратити певні блага, цінності, а можливо й саме життя; цей страх створює образи ворога, провокує насильство стосовно інших» [7, 6]. Насильство виступає в різних видах, формах і ступенях прояву: фізичне, психічне, соціальне, економічне, культурне, релігійне, сімейне, дитяче, державне тощо [3].

За філософською енциклопедією, насильство це «застосування певною соціальною групою різних» (аж до озброєних впливів, форм примусу стосовно інших соціальних груп з метою набуття тих чи тих прав і ювілеїв) [8, 401]. Під насильством А. Гусейнов розуміє «будь-яке приниження людини, все, що вражає фізичні і духовні потенції людини, заважає їй оволодіти реально заданою можливістю особистісного розвитку...», як пряме застосування сили чи погрози такого застосування: вбивство, шантаж, тортури і т. ін. [11, 15]. За словами А. Гусейнова, насильство є «певним типом відносин між людьми, коли багато одних купується ціною страждань інших, задля цього використовується сила і прямий примус... та насильницькі дії, що здійснюються у просторі свобідної волі і підлягають моральній санкції» [11, 15].

Антиподом насильства, за словами Ф. Думка, є ненасильство [3].

Ненасильство Х. Госс-Майєр, розглядає яксистему особистісних і міжнародних змін, що засновані на здатності істини і любові долати несправедливість. Вона стверджує життя людини як найвищу чинну цінність, що повинна користуватися повагою без усіляких виключень; вона спрямована на досягнення справедливості і можливості примирення; на звільнення пригніченого і того, хто пригнічує з допомогою переконання, морального тиску і різних форм ненасильницького опору [10, 224].

Шляхом ненасильства, за словами Р. Апресяна, висловлюється повага до автономії особистості, натомість існуванням ненасильства ще не забезпечується піклування про особистість, сприяння її вдосконаленню. За словами автора, щоб ненасильство дієвим стало воно повинно бути підтримано духовно-моральними принципами і з-поміж них, стрижневими принципами духовності-милосердя і милосердної любові [10, 64].

Шляхи подолання насильства визначає Книга Життя у 10 заповідях, які при комуністичному режимі, слугували підґрунтям Кодексу комуністичного виховання.

Зазначимо, що першим найголовнішим принципом релігії є сповідання особистісного, духовного Начала Бога, який є першопричиною буття на Землі, в тому числі і Людини. За християнським ученням, «Бог є Любов» [3].

За християнським учінням, витоками існування Людини на Землі є прямий антипод насильства Любов, всеохоплююча Любов: Любов до Бога, любов до ближнього, Любов до себе, до довкілля. Бог створив людину для Любові, для «благоденства в Ньому, через живе спілкування з ним» [3]. Бог є кінцева мета духовних прагнень людини. Бог дав людині в Дусі свідомість і свободу не задля того, щоб вона запорозумілась і стала своєвільною, а задля того, щоб вона свідомо і водночас у свободі прямувала до єдиної кінцевої мети стати духовно вихованою людиною. За таких умов людина перебуває у Бозі, а Бог перебуває у ній. Саме таким і був початковий стан людини. Щоб люди були вірними Богу і змогли прожити життя саме таким чином, за велінням Бога, він дав їм заповідь, у якій вперше подано слово з негативним відтінком, а саме: «не вкушати плоди від єдиного дерева, «древа пізнання Добра і Зла».

Якщо людина недотримується цієї заповіді, тоді такою людиною починає керувати не високоморальна свідомість, не духовне начало, а «зла воля», що формує відповідну злочинну поведінку, яка для певної категорії людей стає образом життя, і звісно, сіє зло, насильство, несе за собою біду.

Християнська педагогіка повертає нас до обличчям до дитини, до її виховання, адже саме дорослі повинні відкривати для дитини світ, духовності, від цього і буде залежати її духовний розвиток. За святим учінням, дитина «народжується» з першородним гріхом, прабатьківським, який від Адама перейшов на все людське єство. Апостол Іоан Богослов писав: «Якщо ми говоримо, що не маємо гріха, ми обдурюємо самих себе і істини у нас немає» [3].

Одним із шляхів є виховання духовності за християнською педагогікою є «обоження» дитини (на відміну від поняття «розвиток»), духа, душі і тіла. Православна педагогіка першочергове місце відводить Духу, який дитина з допомогою батьків повинна відкрити в собі, усвідомити в собі «духовне начало». Головне у вихованні, «розбудити духовне начало в дитячому інстинкті, зміцнити в ній духовність інстинкту, привчити до почуття відповідальності» [5, 385]. Якщо цього не зробити в дитинстві, то в дорослому віці дитина неминуче прийде до гріха, зла в усіх його проявах.

Людина визначається тим, за словами І. Ільїна, що вона любить і як вона любить. Задля цього потрібно знайти шлях до духовного життя, те, що придає життю вищий смисл. Одна дитина знайде це в природі, інша в мистецтві, третя -у глибині свого серця, четверта в релігійному спогляданні. Важливо, щоб це було зроблено в ранньому дитинстві, а дорослий повинен допомогти дитині в цьому. Дотично цього можна образно сказати: «Перший промінчик сонця повинен осяяти дитячу колиску, тільки тоді малюк, стане «сонячною дитиною, а дорослий понесе через все життя «осяяне, промінисте серце» [9, 429].

У перші роки життя немовляти перед батьками стоїть відповідальне завдання осяяти дитячу душу променем Божественної благодаті, Краси, Добра, Любові і радості. Зробити це, вчить християнська педагогіка, потрібно якомога раніше, поки вона ще нічого не знає ні про зло, ні про насильство, коли її душа, ще не випробовувала суворості, природи, жорстокості людей, коли вона наповнена ще довірою і чистотою. Якомога раніше дитину потрібно навчити прагнути Добра, творити Добро, уникати і соромитися Зла, адже «Добро все позитивне в житті людей, що відповідає їхнім інтересам, бажанням, мріям; благо, позитив; протилежне злу, лиху; це добра корисна справа, вчинок; це виховання на основі законів справедливості» [6, 82]. У християнській літературі Добро і Любов виступає у вигляді Бога, Зло Сатани, Люцефера.

У народній педагогіці поняття Добро пов'язувалося з такими вживаними категоріями, як людина, рід, діло, розум, доля, душа, серце, мир. У стародавніх іменах Доброслав, Добромисл теж не випадково є перша частина. Називаючи так дітей, батьки вірили, що в їхньому житті буде панувати Добро.

Зазначимо, що кінцевою метою християнської педагогіки, є звернення дитини до Бога (Добра, Любові): «Отче, я твій вірний і благодатний син...». Така людина в майбутньому утвердить себе в духовності, яка не зможе вчинити Зло, Насильство, виявити жорстокість.

У заповідях «Не вбивай» і «Полюби ближнього як самого себе» висловлення шлях до гуманізації виховання, подолання будь-яких проявів насильства, формування людини, яка буде чинити Добро.

Отже, нам залишається реалізувати ці настанови і у світському, і у сімейному, і у релігійному вихованні дітей хоча б у третьому тисячолітті.

насильство християнський духовність заповідь

Список використаних джерел

Богуш А. Уроки духовності дітям / Алла Богуш, Віра Сучок. Одеса, 2005.

Богуш А. Педагогічні роздуми / А. М. Богуш. Запоріжжя, 1996.

Думко Ф. К. Підготовка курсантів до роботи з неблагополучними сім'ями / Ф. К. Думко. Одесса, 2002.

Затворник Ф. Что есть духовная жизнь и как на нее настроится? / Ф. Затворник. М. :Правило серы, 1997.

Ильин И. О. Собрание соч. / И. О. Ильин. Т. З. М., 1992.

Новий тлумачний словник української мови: В 4-х т. Т. 1. К. : Аконіт, 1999.

Потапенко О. І. Шкільний словник з українознавства. / І. О. Потапенко, В. І. Кузьмнко. К. : Укр. письменник, 1994.

Философская энциклопедия. М. : Сов. энциклопедия, 1965.

Шестун Е. Православная педагогіка / Е. Шестун. Самара, 1998.

Этика ненасилия / Под ред. А. А. Гусейнова. М., 1991.

Юридический энциклопедический словарь. М., 1997.

Размещено на Allbest.ru