Ретроспективний аналіз першого періоду становлення системи професійної підготовки керівників навчальними закладами (організаційно-номенклатурний (1917-1930 рр.)

Размещено на http://www.allbest.ru/

Ретроспективний аналіз першого періоду становлення системи професійної підготовки керівників навчальними закладами (організаційно-номенклатурний (1917-1930рр.)

С.Г. Немченко

Постановка проблеми. Сьогодні в усіх сферах життєдіяльності світового співтовариства відбуваються зміни ціннісних орієнтацій, що зумовлено тенденціями перетворень економічного та політичного характеру на межі ХХ-ХХІ століть. Глобалізація, зміна технологій, перехід до постіндустріального, інформаційного суспільства, утвердження пріоритетів сталого розвитку потребують радикальної модернізації освітянської галузі. Провідним напрямом розвитку суспільства стає безперервна освіта, яка є обов'язковою умовою стабільної соціалізації. Зараз для підвищення особистої конкурентоспроможності людина змушена послідовно підвищувати професійну кваліфікацію під час трудової діяльності. Для того, щоб це уможливити, необхідно підготувати фахівців, які мають високий рівень професійної самостійності та мобільності і, в першу чергу, це стосується майбутніх керівників навчальних закладів. Особливості кожного історичного періоду підготовки керівників відбилися на подальшому становленні цієї системи, наслідки яких ми відчуваємо й нині.

Аналіз досліджень та публікацій. Проблеми історичного розвитку галузі управління в освіті та становлення професії керівників навчальних закладів розглядалися в наукових працях: С. Майбороди (управління навчальними закладами України), О. Мармази (становлення та розвиток управління в галузі освіти), В. Пікельної (зародження науки управління освітою та її розвиток), Л. Васильченко, І. Гришиної, (історіографія проблеми формування професійної компетентності керівників шкіл), В. Береки (історико-педагогічний аналіз проблеми фахової підготовки магістрів з менеджменту освіти) та ін. Проте, незважаючи на ґрунтовність цих наукових досліджень повністю не визначені всі основні періоди розвитку системи підготовки керівників навчальних закладів. Найбільш проблемний період - перший з - 1917 по 1930 роки.

Мета статті - визначення особливостей першого періоду (з 1917-1930 рр.) розвитку системи підготовки керівників навчальних закладів.

Виклад основного матеріалу. Практика управління виникла доволі давно, з тих часів, коли людина почала усвідомлювати себе суспільною істотою, проте осмислення цього факту відбулося на рубежі ХІХ-ХХ століть.

Історія вітчизняної школи в радянський період розвивалася дуже драматично й складалася з багатьох протиріч. У ній відслідковувалося декілька великих етапів, що збігалися з важливими періодами розвитку країни.

Необхідно підкреслити, що шляхи розвитку теорії управління в Україні були не такими, як за кордоном. Виняток складає тільки період УНР, коли протягом короткого часу формальної державної незалежності початку 20-х років, яка характеризувалася певною культурною і мовною свободами та сприяла здійсненню самостійної освітньої політики, в Україні було створено унікальну систему професійної освіти. Вона відповідно до вимог свого часу складалася з трьох ланок: нижчої, середньої та вищої, була максимально орієнтованою на потреби народногосподарського комплексу та спромоглася вдало вирішувати соціальні проблеми молодого покоління. Становлення системи управління освітою ґрунтувалося на законодавчих актах незалежної України, і тому нові форми й методи управління при вирішенні важливих питань управління освіти знайшли своє відображання в колегіальному, зваженому підході до думок, висловлених фахівцями, вченими, управлінцями. Про це свідчать рішення Всеукраїнського професійного з'їзду 1917 р. Навіть у скрутний час економічної й політичної нестабільності у 1918 р. була розроблена ціла низка законів стосовно освіти. Діяльність центральних та місцевих органів управління спрямовувалася насамперед на розширення мережі закладів освіти, зокрема на реорганізацію навчальних закладів та утворення чіткої системи управління, що давало змогу оперативно вирішувати організаційні питання, створювати необхідні умови для відкриття нових навчальних закладів. Зміна напряму розвитку освіти вимагала і реформування в управлінський системі. Існувала чітко визначена тенденція в управлінні - керуватись принципами демократизму, децентралізму і національно-персональної автономії, оголошеної третім Універсалом УНР. Головна мета органів управління освітньої системи зводилась до: а) професійної компетенції керівництва; б) внутрішнього самоконтролю навчальних закладів; в) демократизації освітньої системи; г) відмови від монополізму державної школи; д) єдності й безперервності процесу освіти. На державні органи управління покладалися обов'язки створити належні умови для реформування системи освіти, стимулювання діяльності викладачів та учнів, забезпечення їм необхідних умов для нормальної діяльності, раціональне планування мережі навчальних закладів, регулювання витрат на освіту, прогнозування чисельності підготовки фахівців, виходячи з потреб суспільства, визначення головних напрямів галузевої освіти з урахуванням регіональних особливостей [3]

Після повалення УНР Україна стала частиною іншої держави СРСР і розвідку становлення процесу управління у загальноосвітньому навчальному закладу з урахуванням цього об'єднання.

Дореволюційну управлінську бюрократію змінила нова - "робітничо-селянська", партійно-державна бюрократія на чолі з більшовицькою елітою. Її представники походили з різних соціальних і культурних середовищ. У ці роки бере початок феномен партійно-державної номенклатури, що знаходилась при владі протягом сімдесяти років та володіла монополією в усіх сферах суспільного життя, спираючись на потужну державну політичну машину. Люди, які обіймали державні посади, не мали досвіду управління, в партії вони були відомі як революційні "вожді", теоретики і пропагандисти. До складу керівних кадрів влилися десятки тисяч "людей з народу" - малограмотних, малокультурних і просто кар'єристів, які скористалися членством у керівній партії з метою, далекою від первісних, нехай утопічних, але високих ідеалів.

У резолюції IX з'їзду партії у квітні 1920 р. було наголошено на тому, що зміст керівництва є проявом пролетарської диктатури. Управлінську ієрархію очолювали керівники, що отримали назву "номенклатура". Безпосередньо кадрами відали Оргбюро ЦК РКП (б), функціонував під його керівництвом Обліково-розподільний відділ ЦК.

Потрапивши в "номенклатурну обойму", керівник ставав керівником-універсалом, здатним очолити будь-яку галузь адміністративного управління. З'явилася "спеціальність" - "керівний номенклатурний працівник", для якої не потрібно ні спеціальної освіти, ні досвіду. Це і дозволяло перекидати таких працівників з однієї посади на іншу, з однієї галузі в іншу. Пересування їх з центру в губернії, з установи в установу вели до плинності кадрів, знижували відповідальність за роботу, оскільки керівники відчували себе тимчасовими працівниками. Політична культура, навички управління, психологія керівників у роки громадянської війни продовжували формуватися в атмосфері надзвичайної ситуації, розрухи, голоду, крайнього централізму управління, "бойових" наказів. Чималу роль відіграло трактування диктатури пролетаріату як придушення всіх незгодних з нею, стосовно яких не обов'язково дотримуватися норм законності. Партійна установка - ставитися до людини залежно від її класової приналежності - закріплювала у свідомості образ "ворога", що сприяло беззаконню, зміцнювало переконання в тому, що в ім'я " історичної " місії все "дозволено", "мета виправдовує засоби". Так зникало уявлення про моральне й аморальне. управління освіта більшовицький

Фактично після жовтня 1917 року почався і період руйнування існуючої системи освіти. Знищувалися структури шкільного управління, зачинялися приватні навчальні заклади, духовні освітні заклади, було введено заборону на викладання давніх мов та релігії. Для усунення неблагонадійних учителів Державна комісія з освіти прийняла постанову до липня 1918 року провести у всіх "радах народної освіти" переобрання вчителів за їх заявами, що супроводжуються належними свідченнями, а також рекомендаціями політичних партій та оприлюдненням своїх педагогічних та суспільних поглядів. Ця чистка повинна була визначити склад учителів нової школи.

Відміна у 1919 році наукових ступенів полегшила висунення на професорські місця молодих представників "червоної професури". Прийнятий у 1921 році перший радянський Статут вищої школи діяльність вищих навчальних закладів повністю підпорядковував керівництву партії та Радянської держави. Було створено радянський апарат управління вищими навчальними закладами, пріоритет у отриманні вищої освіти надавався робітникам та селянам.

Погляди на діяльність керівника як професіонала зустрічали доволі значний опір, базуючись в основному на аргументах, обґрунтованих тим, що для цього немає спеціалізованої підготовки і це посада, яку займає людина іншої професії тимчасово [5,с.27]. В управлінні завжди діяли фахівці вузької спеціальності різних галузей, які не мали спеціальної підготовки в управлінні соціально-економічними системами [6, с.3]. Перші спроби підготовки керівників освіти були здійснені у 1921 році, коли створено Центральний інститут організаторів освіти Е. Літкенса, на базі якого здійснювалася підготовка керівних кадрів у галузі професійної освіти, політико-виховної роботи. Термін навчання 2 роки [9]. У 1924 році на базі інституту було створено організаційно-інструкторський факультет Академії комуністичного виховання ім. Н. Крупської, але до 1929-30 рр. базова підготовка керівників фактично зупинилася й змінена масовою перепідготовкою організаторів освіти на базі Центрального інституту підвищення кваліфікації кадрів народної освіти. Навчання організаторів було утруднене низьким рівнем освітньої підготовки: 2/3слухачів не мали вищої освіти. Відсутність спеціальної освіти компенсувалося підвищенням їх кваліфікації, короткостроковими курсами, практичним досвідом. Провідними формами роботи називають конференції завідувачів ВНО, місцеві курси. У подальшому розширювалися масштаби очно-заочних форм підвищення кваліфікації керівників освіти. Це були в основному 2-х місячні курси з лекційно-практичними формами занять. Головне місце посідала самоосвіта. Таким чином, базова підготовка проіснувала 8 років.

У своїй розвідці А. Свєтлорусова підкреслює, що період з 1918р до 1930 р. характеризується відсутністю професійної підготовки керівників. Про це свідчить "Положення про єдину трудову школу(1918 р.)", у якій було визначено, що завідувач школи обирається її педагогічним колективом. Завідувач, як підкреслює автор, був виконавцем розпоряджень колективу, а вищий орган - шкільна Рада. У цей період опубліковані наукові праці М. Іорданського "Керівництво школою" (1918 р.) і монографія

"Школознавство", у яких досліджувалися питання теорії управління загальноосвітньою школою. А. Свєтлорусова визначає цей період як авторитарно-функціональний [8 ]

У науковій праці "Управління навчальним закладом" В. Григораш наголошує на тому, що у 20-ті роки ХХ ст. починає вдосконалюватися державний апарат управління, що відбило і на Статуті єдиної трудової школи (1923 р) щодо прав та обов'язків керівників. У розділі "Управління школою" вперше було визначено функціональний статус завідувача навчальним закладом: керівництво педагогічною, адміністративною та господарською частиною; керівник зобов'язаний стежити за перебігом навчально-виховного процесу, розвитком учнівського самоврядування; організацією праці школярів та створенням системи ідейно-політичного виховання. У його функціональні обов'язки входило все, що стосувалося санітарно-гігієнічного стану шкільного приміщення, його ремонту, матеріально-технічного забезпечення навчально- виховного процесу. Завідувач школи отримував право скасовувати рішення шкільної Ради і в окремих випадках приймати самостійні рішення [2]. Григораш визначає цей період як період інтенсивної розробки теорії внутрішкільного управління.

Не менш важливою є монографія А. Кузьмінського "Післядипломна педагогічна освіта: теорія і практика", у якій детально подана історія та проблеми становлення й розвитку системи національної післядипломної педагогічної освіти; й проаналізовано теоретичні та організаційно- педагогічні засади функціонування закладів післядипломної освіти педагогічних кадрів. Науковець наголошує на тому, що період з 1917 - 1930 рр. характеризується формуванням післядипломної педагогічної освіти як підсистеми педагогічної освіти; переходом від проведення епізодичних курсів до масової перепідготовки вчителів; диференціацією післядипломної освіти педагогів міських і сільських шкіл; забезпеченням неперервності післядипломної педагогічної освіти шляхом курсової підготовки, методичної роботи, самоосвіти; національним спрямуванням змісту; українізацією як обов'язковим елементом підвищення кваліфікації; урахуванням національних і регіональних особливостей; ідеологізацією [6].

На основі проведеного фундаментального дослідження становлення й розвитку системи післядипломної освіти педагогічних кадрів в Україні Крисюком запропоновано періодизацію розвитку післядипломної освіти педагогічних кадрів. Період 1917-1930роки визначений ним як період формування окремих елементів системи підвищення кваліфікації та перепідготовки педагогічних кадрів за різних форм державної влади в Україні [4].

Ґрунтовне дослідження В. Берекою дає йому підстави зробити висновок, що процес професійної підготовки майбутнього керівника освіти можна розглядати як соціально-педагогічний феномен, що зумовлюється соціально-історичними, суспільно-політичними, економічними факторами розвитку суспільства. Автор характеризує його як період розвитку методичного забезпечення управління. [1]

Аналіз наукових праць, що характеризує особливості підготовки керівних педагогічних кадрів з 1917-1930 роки, дає можливість наголосити на тому, що в цей період цілеспрямованої, науково обґрунтованої системи підготовки не існувало; переважно управління здійснювалося не фахівцями, а "номенклатурними працівниками". Тому цей період ми визначили як організаційно-номенклатурний.

Висновки

Перший (організаційно-номенклатурний) період становлення системи підготовки керівників навчальних закладів можна схарактеризувати як такий, що зруйнував стару систему підготовки, але ознаки нової ще не були сформовані. Керівні посади займали люди, що не мали відповідної фахової освіти, а призначалися відповідно до їх політичних поглядів та відданості справі партії. Проте перші ознаки розуміння необхідності створення такої системи вже виявляються.

Перспективи подальшого пошуків у напрямі дослідження вбачаємо у подальшому вивченні впливів світової управлінської науки на процеси становлення системи підготовки керівників навчальних закладів; роль у становленні становлення цієї системи класичної або адміністративної школи управління, що фактично з'явилась у досліджуваний період.

Література

1. Берека В. Є. Фахова підготовка магістрів з менеджменту освіти: теорія і методика: монографія / В.Є.Берека. - Хмельницький: ХГПА, 2008. - 482 с.

2. Григораш В.В. Управління навчальним закладом: навч.-метод. посіб. : у 2-х ч. / В.В. Григораш, О.М. Касьянова, О. І. Мармаза. - Х. : Ранок, 2004. - Ч. 1. - 160 с.

3. Центральний державний архів вищих органів влади та управління України (ЦДАВО України). - Ф. 166, оп. 2, спр. 322.

4. Крисюк С.В. автореф. дис. на здобуття наук. ступеня доктора пед. наук: спец. 13.00.04 "Теорія і методика професійної освіти" / С.В. Крисюк. - К., 1996. - 48 с.].

5. Кричевский В.Ю. Профессия руководителя и профессиональная деятельность // Управление - деятельность профессиональная: сб. статей / под. ред. В.Ю. Кричевского. - СПб. : СПб ГУПМ. - 2001. - С.27

6. Кузьмінський А. І. Післядипломна педагогічна освіта: теорія і практика / А. І. Кузьмінський. - Черкаси: Вид. від. ЧДУ, 2002. - 290 с.

7. Мартынов С.Д. Профессионалы в управлении / С.Д. Мартынов. - СПб., 1992. - 160 с.

8. Свєтлорусова А.В. Професійна підготовка керівників вищих навчальних закладів до мистецтва бути управлінцями / А.В. Свєтлорусова // Педагогічний процес: теорія і практика: зб. наук. праць / Благод. фонд ім. А.С. Макаренка. - К., 2008. - Вип. 3. - С. 165-173.

9. Шадриков В.Д. Проблемы системогенеза профессиональной деятельности [Репр. воспр. Текста издания 1982 г.]. - М. : Логос, 2007.

Размещено на Allbest.ru