Ідеї гуманної педагогіки в педагогічній спадщині В. Сухомлинського

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Ідеї гуманної педагогіки в педагогічній спадщині В. Сухомлинського

Воронова Л. М.

Анотація

гуманізація школяр вчитель соціальний

Педагогічна спадщина В. Сухомлинського збагатила наукову педагогіку та шкільну практику ідеями, зміст яких розкрився не відразу. Серед них ідея гуманістичного навчання.

До її висвітлення зверталося чимало дослідників (Н. Калениченко, М. Антонець, Г. Алексевич, М. Боришевський, Ж. Омельченко, Л. Бондарев, Н. Ангелуша та ін.). Більшість із них гуманізм педагогічної спадщини видатного педагога висвітлює як загальний принцип його системи.

Справді, В. Сухомлинський у багатьох працях звертався до понять «людяність», «гуманізм», «людинознавство» як мети й засобу формування особистості.

У зміст навчання й праці В. Сухомлинський вкладав гуманістичний сенс: дитина вчиться, бо їй хочеться думати, у неї є прагнення, бажання мислити, розв'язувати розумові задачі, у яких багато труднощів. Саме подолання навчальних труднощів вселяє в дитину оптимістичну впевненість у своїх силах, почуття власної гідності. Вони спричинені почуттям, яке В. Сухомлинський в багатьох працях називає «радістю розумової праці».

Саме тому в педагогічній спадщині В. Сухомлинського вивчення проблеми виховання взаємин між особою (молодший школяр) як носієм індивідуальних якостей та здібностей і колективом як сукупністю осіб (це не тільки учні школи, а й педагогічний персонал), які мають неабиякі якості та здібності, і реалізація такої ідеї в сучасній педагогічній практиці набуває важливого значення.

У зв'язку з цим метою статті є аналіз ідей гуманної педагогіки в педагогічній спадщині В. Сухомлинського.

Погляди В.Сухомлинського пройшли певний розвиток і на їх остаточне становлення великий вплив мали ідеї вітчизняних і зарубіжних педагогів. Але В.Сухомлинський не копіював і не повторював своїх попередників, а творчо трансформував, розвивав і застосовував досвід і теоретичну спадщину педагогів минулих історичних епох у власній науково-педагогічній діяльності. У своїх творах «Виховання колективізму у школярів», «Педагогічний колектив середньої школи», «Духовний світ школяра», «Сто порад учителеві», «Павлиська середня школа», «Серце віддаю дітям», «Народження громадянина», «Методика виховання колективу» Василь Олександрович відтворив ті загальнолюдські проблеми й протиріччя взаємин особистості та суспільства, які є рушійною силою їх розвитку, і запропонував гуманістичну методику формування взаємовідносин у шкільні роки дитини [4].

Педагог розглядав гуманізацію на соціальному, державному рівнях як принцип існування взаємин між суспільним і особистим, як сутність педагогіки, її принцип, як мету формування взаємин, як базисний компонент змісту формування стосунків, яким мають бути пронизані навчальні плани, програми, підручники й інші засоби навчання, як якість способів виховання.

Гуманізація це два взаємопов'язаних процеси, що розвиваються нерівномірно. Перший звільнення свідомості та поведінки людей від догм, стереотипів тоталітарної, авторитарної свідомості, від її страхів і загальних заборон. Другий процес укріплення системи гуманістичних цінностей, стимулів і мотивів у культурі свідомості та поведінки особистості.

Через поняття «гуманізація» стверджується головне завдання перетворення виховної системи школи її послідовна орієнтація на особистість дитини, формування індивідуальності учня, творчих можливостей і здібностей, духовних потреб та інтересів, формування реальних оптимістичних життєвих планів, готовності усвідомлено й аргументовано вибирати ці плани, здатності згідно з гуманістичними завданнями соціального прогресу створювати навколишній світ і себе [7].

«Гуманізм» є вихідною категорією для характеристики поняття «гуманізація виховання», визначення сутності, змісту та організації цілеспрямованої виховної роботи з гуманізації відносин учнів.

Слово «гуманізм» походить від лат. «humanus», що означає «людяний», «людський». Цей термін найчастіше використовується для визначення прогресивного напряму культури суспільства, яке визнає «ставлення до людини як найвищої цінності, захист права особистості на свободу, щастя, всебічний розвиток і прояв своїх здібностей» [7].

Гуманізм взаємин людини й колективу, за В.Сухомлинським, це діалектична єдність двох взаємопов'язаних і взаємообумовлених сторін. Єдність, що постійно розвивається й удосконалюється. З одного боку, відповідальність і піклування людини про людину й колектив, а з іншого це пройняття діяльності всього колективу духом відповідальності за людей. Лише така гармонізація відносин між особою й суспільством, вважав Василь Олександрович, може створити «духовну спільність» між людьми в суспільстві [2].

Не існує, за В.Сухомлинським, спеціальної «науки любові», є наука людяності, і той, хто опанував цю азбуку, підготовлений до благородних духовно-психологічних і морально-етичних відносин, тому справжню гуманність педагогіки він розглядав як збереження радості, щастя, на які має право кожна дитина, а справжнє гуманне виховання як таке, у якому людина відчуває себе не тільки вихованцем, а відповідальним за долю інших людей, за життя колективу.

Ось чому особливого значення вчений надавав школі, яку педагог вважав святим місцем гуманності, добра й правди, місцем, де має панувати повага до людської гідності, взаємна довіра. Місію школи Василь Олександрович бачив у вихованні людини, яка вміє дорожити власною честю й гідністю, вміє контролювати свою поведінку, підкоряти особисті інтереси суспільним, формуючи їх на основі прагнення до загального блага. Винятково важливу виховну проблему він вбачав у тому, щоб «безперервно розвивати в людині самоповагу» [4].

Важливе місце в розробленому Василем Олександровичем гуманізмі взаємин належить думкам про піднесення людини й утвердження її в ролі найвищої соціальної цінності, про необхідність так здійснювати свою владу над дитиною, щоб не зламати, не знеособити, а, навпаки, тільки підносити, підтримувати її духовні сили, утверджувати її почуття гідності, формувати вміння самої дитини дорожити людиною, бути непримиренною, нетерпимою навіть до самої думки, що людині можна завдати лиха, образити, принизити її.

На думку педагога-гуманіста, та людина, яка з повагою ставиться до себе, з повагою ставиться й до інших людей, до колективу, до суспільства. Без цієї здатності неможливі свобода особистості, усвідомлення нею гармонії прав та обов'язку, особистого щастя й праці в ім'я блага інших людей.

Крім того, В. Сухомлинський був одним із перших вітчизняних педагогів, які масштабно вивчали відношення між особистим і суспільним. Він розглядав цю глобальну наукову проблему в кількох аспектах. У педагогічних поглядах Василя Олександровича на це досить складне соціально-психологічне явище відбулася значна еволюція: від надання конкретних порад щодо формування взаємин між особою і колективом до створення цілісної, авторської, оригінальної, самобутньої методики формування ідейно-громадських, моральних, естетичних, інтелектуальних, трудових, ігрових відносин між особою і колективом [4].

Педагог пропагує систему виховання в колективі основному соціальному середовищі, де виховуються потреби, розкриваються задатки, формуються здібності особистості, але разом із тим зберігається її індивідуальність. Він дійшов висновку, що в шкільному колективі, з його багатогранними відносинами, завдяки спільній діяльності його членів забезпечується всебічний розвиток особистості.

Вихідними позиціями в науковому доробку Павлиського педагога є висунуті ним положення про здатність колективу впливати на особистість і здатність особистості бути вихованою під впливом колективу. Як виховна сила він діє тільки тоді, коли є гармонія духовного життя особистостей, коли колектив ґрунтується на багатстві потреб суспільства та дитини.

У підході В. Сухомлинського до проблеми покарань у школі мала місце певна еволюція його поглядів. Спочатку він визнавав доцільність покарань, був упевнений, що вони в деяких випадках можуть бути ефективним методом виховного впливу, а в останні роки своєї діяльності рішуче відстоював таку тезу: виховання є несумісним із покаранням учнів. Педагог рішуче відкидав положення про те, що покарання є об'єктивно необхідним засобом виховання. Він доводив, що страх перед покаранням психологічно пригнічує учня, віддаляє вихователя від вихованця. Покараннями виховується в більшості випадків нещирість, озлобленість, безсердечність, «моральна товстошкірість».

Разом з тим В.Сухомлинський добре розумів, що від таких, наприклад, засобів впливу на вихованців, як зауваження, догана, осудження, зниження оцінки за поведінку, відмовитися поки що неможливо. Однак не тільки можна, але й треба піднімати виховний процес і в школі, і в сім'ї, при якому зникне необхідність, потреба в покараннях [1].

Методи навчання, за В. Сухомлинським, мають бути різноманітними й застосовуватися залежно від конкретних умов того чи іншого класу, уроку, предмета, стану певного дитячого колективу тощо. Добираючи методи, Василь Олександрович оберігав дитину від «необережних», а інколи й »варварських» доторкань, забороняв «сильнодіючі», «вольові» методи, вимагав обережного «доторкання» і »мудрої влади педагога над дитиною і колективом», аби вони постійно перебували в стані самопізнання, самоутвердження, самовиховання.

Універсальних методів Василь Олександрович не відстоював, він був прибічником різноманітних педагогічних впливів на розум, почуття, поведінку, але пріоритетне значення надавав слову й рішуче боровся з тими теоретиками, які у слові, як в методі, вбачали «однобоке виховання», і доводив, що виховання словом «'найслабіше і найвразливіше місце» школи, що без словесного виховання неможливо утвердити тонкість внутрішнього людського світу, благородство взаємин, моральноемоційні стосунки; що слово пробуджує в дитини почуття людини розуміння, переживання того, що поруч особистість зі своїми радощами й печалями, інтересами й потребами [4].

Серед методів формування взаємин, що використовувалися педагогом у Павлиській школі, були: самовиховання, обговорення загальних болючих проблем колективу на зборах, створення емоційного стану радості, колективна віра в людину, вплив на вихованця через колектив за умови, що колектив бачить у людині достоїнств значно більше ніж вад, захоплення людиною, подив перед її моральною красою й величчю; вправи на підвищення рівня домагань, виконання діяльності громадського значення, надання права вибору, можливості вирішувати, як треба діяти; емоційна оцінка вчинків дитини іншими дітьми, оцінка розвиненості взаємин у колективі, оцінка морального здоров'я колективу, опосередкована оцінка, самооцінка, постановка перед порушниками дисципліни замість забороненого важкого завдання, спокутування провини й багато інших [3].

Однією з характерних особливостей багатогранної педагогіки гуманізму взаємин В.Сухомлинського є те, що ним даються глибоко вмотивовані, перевірені власним багаторічним практичним досвідом форми виховання відносин (бесіди про громадянство, бесіди з людинознавства, уроки повинності, особисте спілкування дітей з людьми, що є ідеалом громадянськості, індивідуальна духовна діяльність, просвітницька діяльність учнів, тематичні читання, подорожі у світ ідей, бесіди з психічної культури, школа радісного здивування, етичні бесіди, уроки виховання сумлінності, подорожі до джерел думки, до джерел краси, участь у житті трудових колективів, взаємний обмін духовними багатствами, батьківський університет, листування дітей з ровесниками, дружба з ровесниками і дорослими, вечори книжок, науково-предметні гуртки, «Школа під блакитним небом»; «Школа радості» та інші). Він вважав дуже важливим, щоб організаційні форми урізноманітнювались і забезпечували спілкування учня з суспільством, розвиток його багатогранних потреб та інтересів [4].

Гуманізм В.Сухомлинського відрізняється винятковою послідовністю. Навіть тоді, коли його філософсько-педагогічні погляди не збігалися з офіційною ідеологією, він не відступав від зайнятої позиції, відстоював свої ідеї навіть під тягарем гострої критики.

Гуманізм педагога ніколи не був декларативним, він реалізувався в його практичній діяльності. Дбати про людину, вважав він, означає домагатися, щоб вона була щасливою. Кожна дитина має бути щасливою, і не колись, а вже сьогодні, у повсякденному житті. Це перше положення філософії дитячого щастя, розробленої видатним педагогом. У кожної дитини, стверджував він, є своя вершина, а батьки й вихователі повинні допомогти дитині її досягти. Конкретний шлях щастя повсякденне пробудження дитячої радості.

Література

1. Історія педагогіки /За ред. М. В. Левківського, О. А. Дубасенюк. Житомир, 2006. 366 с.

2. Любар О. О. та ін. Історія української педагогіки /За ред. М.Г. Стельмаховича. К.: ІЗМН, 2000. 358 с.

3. Мешко О. І. Історія української школи і педагогіки / Мешко О. І., Янкович О. І., Мешко Г. М. Тернопіль, 1999. 340 с.

4. Сисоєва С.О. Нариси з історії розвитку педагогічної думки: Навчальний посібник / Сисоєва С.О., Соколова І.В. К.: Центр навчальної літератури, 2003. 308 с.

5. Сухомлинський В.О. Павлиська середня школа. Вибрані твори: в 5-ти т.-т.4. / Сухомлинський В.О. К: Радянська школа, 1997. С. 146-155.

6. Сухомлинський В. О. Серце віддаю дітям. Вибр. твори: у 5-ти т. / Сухомлинський В.О. К. 1976. Т. 3. С. 9-283.

7. Хоружа Л. Гуманізація навчально-виховного процесу / Хоружа Л. // Психолог. 2002. № 22. С. 24-29.

Размещено на Allbest.ru