Розвиток історіографії на історичному факультеті Харківського університету

The article deals with the process of the development of historiographical researches at School of History of Kharkiv National University during the period from 1991 till 2014. The special attention is paid the question about creation new character of historiography as an academic and scientific discipline.

Key words: historiography, historiography, historiographical process, Kharkiv University, historiographical method.

Проблеми інституціоналізації історіографії на сучасному етапі неодноразово ставали предметом розгляду. В тому числі маємо й декілька статей, у яких йдеться про діяльність кафедри історіографії, джерелознавства та археології Харківського національного університету імені В.Н. Каразіна [31; 45]. Метою ж даної розвідки є аналіз розвитку історіографічних досліджень на історичному факультеті в цілому протягом 1991-2014 рр.

Дослідження історіографічного процесу передовсім вимагає з'ясування загальних умов його протікання. Найвагомішою з таких передумов вважаємо тривалу методологічну кризу, поступову зміну наукових парадигм та утвердження методологічного плюралізму. Такі масштабні зрушення на широкому інтелектуальному просторі співпали на початку 1990-х рр. з ситуацією зміни поколінь історіографів на історичному факультеті Харківського університету та суттєвими змінами у змісті програм навчальних курсів. Це, з одного боку, зумовило виникнення питання про «доцільність» існування на факультеті історіографії як окремої дисципліни. З іншого боку, наукова криза виступила фактором актуалізації історіографічної рефлексії, спрямованої не стільки на осмислення пройдешнього шляху та інвентаризацію здобутків, скільки на вироблення нового образу науки, оновлення принципів та методів дослідження, що б дозволило запропонувати конкретні стратегії руху та відповідати на актуальні запити часу. Більше того, в останнє десятиліття в умовах утвердження конструктивістського погляду на науку, соціокультурний контекст розвитку історіографії був збагачений т.зв. «історіографічним поворотом», який переорієнтував інтерес дослідників на проблеми вивчення дослідницьких стратегій та практик істориків, функціонування їхніх історичних репрезентацій та реконструкцію історіографічних міфів.

Розвиток історіографії як науки на факультеті може бути проілюстрований зростанням кількісних показників і тематичного репертуару кваліфікаційних робіт історіографічної тематики. У період 1991-2014 рр. на факультеті було захищено 21 дисертація з проблем історіографії. Серед них - 3 докторські дисертації (В. В. Кравченко, А. Д. Каплин, С. И. Посохов) та 18 кандидатських дисертацій: 13 кандидатських дисертацій були підготовлені та захищені аспірантами кафедри історіографії, джерелознавства та археології, 5 - аспірантами інших кафедр факультету. Цілком логічним виглядає лідерство представників спеціалізованої кафедри, проте необхідно відзначити і великий відсоток історіографічних кваліфікаційних робіт на інших кафедрах, що говорить про розширення інтересу до історіографічної тематики.

У зв'язку з цим цікаво простежити тематичний спектр дисертаційних робіт. Запропонований поділ має умовний характер, проте він дозволяє все ж таки визначити пріоритетні види історіографічних досліджень і простежити певні тенденції.

Першу групу складають дисциплінарні та інституційні дослідження, присвячені історії розвитку окремих галузей історичної науки в Харківському університеті (В. В. Скирда, О. П Павлова, Л. О. Чувпило, О. С. Ковріжних, Ю. А. Кісельова), а також історії окремих наукових інституцій (О. Л. Рябченко). До другої групи можна віднести роботи, присвячені біоісторіографічним дослідженням, що висвітлюють життєвий та творчий шлях істориків Харківського університету (П О. Савченко, Р І. Філіпенко, А. О. Сайпанова, С. О. Чухлій). Традиційно значна увага приділяється і актуальним питанням проблемної історіографії (О. О. Бакуменко, О. В. Козак, І. В. Ващенко, В. В. Михєєва, В. В. Петровський). В окрему тематичну групу можна виділити дослідження, присвячені історії суспільно-політичної думки, як в рамках біографічних досліджень, так і у випадку вивчення історії окремих ідейних течій (О. К. Малютіна,

О. В. Зінченко, О. Д. Каплін). Варто згадати, що в досліджуваний період була захищена низка джерелознавчих дисертацій з вивчення періодичної преси та публіцистики, в тому числі і як історіографічного джерела (В. В. Бездрабко, А.Ю. Парфіненко, Л. В. Філіпенко). Не вкладаються у вищезгадані тематичні групи докторські дисертації С. І. Посохова та В. В. Кравченко, специфіка яких обумовлюється не стільки об'єктом дослідження, скільки застосуванням та розробкою певних історіографічних концептів та методів: у дисертації А.В. Кравченко використання концепту «національне відродження» до вивчення проблем української історіографії [28] та вироблення методики аналізу історіографічних образів у дисертації С. І. Посохова [52].

Поряд із кваліфікаційними роботами важливе місце для розуміння розвитку історіографічних досліджень на факультеті займають наукові статті, які завжди відображають «передній край» науки. Аналіз дисциплінарного масиву статей вчених факультету свідчить, що історіографічні дослідження відносяться до пріоритетного напряму. Тематичний спектр ешелону статей кореспондується з тематикою кваліфікаційних робіт.

Серед них можна виділити:

1)праці з проблемної історіографії;

2) праці з української історіографії (доби романтизму [Див.: 27], історіографії Визвольної війни XVII ст. [Див.: 21, 11], історіографії українського національного руху ХІХ - початку ХХ ст. [Див.: 37]);

3) біоісторіографічні дослідження (при цьому серед них превалюють дослідження життєвого шляху та наукового доробку істориків Харківського університету);

4) розвідки з проблем історичної освіти [Див.: 30, 43, 48];

5) дослідження, що розглядають історію становлення та розвиток окремих напрямів історичної науки як в Харківському університеті, так і в інших наукових центрах (антикознавство - В. І. Кадєєв, О. А. Ручинська [Див.: 20]; візантинознавство - С. Б. Сорочан, А.М. Домановський [Див.: 55, 10], сходознавство - О. О. Чувпило [Див.: 61], історіографія - С. І. Посохов, С. М. Куделко, Ю. А. Кісельова [Див.: 45, 31,25], археологія - В. В. Скирда, М. В. Пречишкіна [Див.: 54, 8], слав'янознавство - М. П. Станчев, С. Ю. Страшнюк [56], мистецтвознавство - О. П Павлова [Див.: 39], краєзнавство - С. М. Куделко, В. П Пікалов [34, 41]). При цьому дослідники долучилися і до аналізу історії розвитку нових напрямків історичної науки, таких наприклад, як цифрова історія (digital history) - В. О. Куліков [35]. На нашу думку, інтенсифікація дисциплінарних досліджень пов'язана з активним формуванням та діяльністю на факультеті наукових шкіл, для яких історіографічна рефлексія виконує, певним чином, інституалізуючу функцію.

Доказом того, що популярність історіографічних досліджень на факультеті не є випадковим явищем і розвиток когнітивної сфери історіографії має системний характер виступає активна археографічна діяльність з видання історіографічних джерел. Масштаби цієї роботи дозволяють говорити про реалізацію певних археографічних проектів, ініціаторами яких часто виступали представники кафедри історіографії, джерелознавства та археології. Проте ці проекти були підтримані і науковцями інших кафедр.

До кола таких археографічних проектів можна віднести роботу з публікації его-документів істориків. Видані спогади І. К. Рибалко [53], Б. П. Зайцева [5], А.І. Кадєєва [7]. Спогади істориків ХІХ ст. увійшли до видання «Харківський університет ХІХ - початку ХХ століття у спогадах його професорів та вихованців» [59].

Намагання віддати шану учителям втілилося у серію меморіальних видань. Першим виданням серії стала книга, присвячена засновнику кафедри історіографії В. І. Астахову [57]. Вона задала алгоритм для наступних книг про викладачів факультету. За своїм змістом ці збірники включають спогади колег та учнів, публікацію частини наукової спадщини, документів, бібліографію та супроводжуються біографічними нарисами. На сьогодні видано десять таких збірників (п'ять присвячено викладачам кафедри історіографії, джерелознавства та археології [1; 5; 13; 57; 63], чотири - членам кафедри стародавнього світу та середніх віків [6; 7; 12; 36] та по одному - професорам кафедри історії України [4] та історії Росії [38]).

Такого роду матеріали представлені і на сторінках періодичних видань. Так, наприклад, «Харківський історіографічний збірник» містить три рубрики відповідного характеру: «Спогади» та «Інтерв'ю», де друкуються роздуми та спогади істориків, та рубрика «Документи та матеріали», де публікуються огляди архівних зібрань, матеріали, що висвітлюють сторінки наукової кар'єри та викладацької діяльності істориків, епістолярна спадщина науковців Харківського університету (зокрема, серія статей присвячена листуванню В. П. Бузескула [Див.: 60]). На сторінках «Дриновського збірника» опублікована частина епістолярної спадщини М. С. Дринова [40].

Заслуговують на увагу видання, що стосуються історії окремих інституцій історичного факультету. Стало традицією ознаменовувати ювілеї кафедр виданням довідково-бібліографічних довідників, історичних нарисів, збірників статей [19; 22; 23; 24]. У 2004 р. до 200-річного ювілею університету та факультету було видано книгу присвячену історії факультету - «Історичний факультет від покоління до покоління» [16].

Важливим напрямком роботи є підготовка біобібліографічних покажчиків як персональних, так і покажчиків видань інституцій та досліджень з певних проблем, що проводилися вченими Харківського університету. Робота у цьому напрямку була розпочата ще у попередній період. Проте підрахунки кількості таких видань свідчать про те, що з 1991 р. ця робота не тільки інтенсифікувалася, але і вийшла на якісно новий рівень. Історичний факультет, у цьому плані, безсумнівно, є лідером серед інших факультетів університету. Так, згідно з наявними даними [Див.: 58 та ін.] за радянський період у співпраці зі співробітниками ЦНБ було видано 17 бібліографічних покажчиків, а за період 1991-2014 рр. - 36. Треба відзначити, що розпочинаючи з 1998 р. у «Віснику ХНУ імені В. Н. Каразіна (серія Історія)» розпочато публікацію зведеної бібліографії викладачів та співробітників факультету та його підрозділів, що стало важливим джерелом для історіографічних досліджень. Важливо згадати і «Біобібліографічний словник учених Харківського університету», в якому містяться біографії істориків, які працювали в Харківському університеті з 1905 р. і до теперішнього часу. Словник фактично став продовженням праці, підготовленої до 100-річчя Харківського університету («Историко-филологический факультет Харьковского университета за первые сто лет его существования (1805-1905)») та на сьогодні витримав два видання у 2001 р. [3] та у 2013 р. [15].

Окремо слід відзначити масштабну роботу з публікації наукового спадку істориків та громадських діячів (не тільки Харківського університету, але в цілому Російської імперії), яку здійснює О. Д. Каплін [Див.: 2].

Таким чином, активна пошукова та публікаторська робота науковців факультету заклала підґрунтя для досліджень історії історичної науки та освіти в Харківському університеті. Проте не тільки в цьому її значення. Археографічна робота, певною мірою, на сьогодні є засобом саморепрезентації факультету. Вона дозволяє не тільки зберігати, але і розвивати найкращі факультетські традиції.

Досягнення у розвитку когнітивної сфери історіографії були б не можливі без інфраструктурної бази. Традиція проведення на факультеті історіографічного семінару «Астаховські читання» та видання «Харківського історіографічного збірника» без перебільшення стали наріжним каменем у черговому етапі інституціоналізації історіографії на факультеті і набуття нею нового образу.

Перші «Астаховські читання» були проведені у 1992 р. У 1995 р. на історичному факультеті відбулася резонансна конференції «Історична наука на порозі ХХІ століття: підсумки та перспективи». З цього часу можна вважати, що «Астаховські читання» отримали визнання у науковому співтоваристві українських істориків. Тематика наступних читань була спрямована на проблеми теоретичної історіографії. На конференціях обговорювалися питання категоріального апарату сучасної історичної науки, варіанти періодизації історіографічного процесу, теоретичні проблеми біографістики, проблеми застосування наукознавчих методів у історіографії, етика наукового співтовариства, а також процес інституціоналізації історіографії.

«Астаховські читання» стали ефективною комунікативною площадкою для сучасних історіографів із наукових центрів України (Києва, Дніпропетровська, Одеси, Херсона), Російської Федерації та деяких інших країн (В. В. Бездрабко, А. Г Болебрух, Т. О. Булигіна, Е. Дроснева, О. І. Журба, І. І. Колесник, В. П. Корзун, С. І. Маловічко, С. І. Міхальченко, Т. М. Попова, Л. П. Репіна, Д. Робінсон, М. Ф. Румянцева, В. Г. Сарбей, Є. Г. Сінкевич, Л. В. Таран, Р Турстон, Є. А. Чернов). Рівень комунікації, який досягнуто в рамках «Астаховських читань», дозволяє сьогодні перейти до постановки усвідомленого завдання формування комунікативної школи історіографів, яку характеризують «мережеві зв'язки», розподілення праці та обмін науковими досягненнями. Таке завдання фактично вирішується сьогодні разом з кафедрою історіографії, джерелознавства та архівознавства Дніпропетровського національного університету імені Олеся Гончара (завідувач - професор О. І. Журба). Реалізація цього задуму виявляється в узгоджені тематики «Астаховських читань» та «Читань пам'яті професора М. П. Ковальського» [45, с. 16].

Матеріали «Астаховських читань» публікуються у «Харківському історіографічному збірнику», оскільки це видання з самого початку мало виразно теоретико-методологічне спрямування. У кожному номері обов'язково була присутня рубрика «Теорія та методологія» (до десятого випуску - «Проблеми теорії»). Таким чином, на сторінках цього видання не тільки опрацьовуються історіографічні сюжети, але і визначаються перспективи історіографічних пошуків.

Однією з таких перспектив для сучасної історіографії є розробка історіографічних методів. Власне проблема методу закладається факультетськими історіографами в основу нового образу сучасної історіографії [45, с. 16]. Невипадково, що і історіографічні роботи вчених факультету вирізняються усвідомленим використанням різноманітного інструментарію до вирішення історіографічних проблем. Прикладом цього є використання наукознавчих методів аналізу масиву публікацій істориків у біоісторіографічних дослідженнях [Див.: 33 ], використання контент-аналізу до вивчення трансляції історичного знання [14]. Спостерігаються намагання запроваджувати нові концепти, наприклад, «сенсибілізація» [32] та використання продуктивних концептів, як от концепт «історик другого плану» при здійсненні біографічних досліджень [Див.: 62] та концепт «історіографічні траєкторії» у історико-історіографічних дослідженнях [Див.: 26]. Якщо говорити про розробку нових методів, то треба назвати вже згадану методику роботи з історіографічними образами [52, 44] та розробку підходів до усвідомленого конструювання метафор в історичних дослідженнях [49, 50].

Новий образ історіографії, зорієнтований на методологічну рефлексію змінював одночасно і образ історіографії як навчальної дисципліни. Проте цей процес був досить складним та суперечливим, бо перебудова освітньої системи потребувала узгодження позицій представників наукового співтовариства факультету [Докладніше про це див.: 31]. Супроводжувався цей процес і масштабною організаторською роботою. На сторінках «Харківського історіографічного збірника» неодноразово публікувалися статті, в яких аналізувався освітній досвід інших країн світу [9], в рамках «Астаховських читань» проходили «круглі столи» історіографів, де обговорювалися проблеми викладання історіографії як навчальної дисципліни [18; 29]. Власне створювався інтелектуальний клімат для вироблення спільної позиції історіографів стосовно запровадження нового університетського історіографічного курсу, що передбачав відмову від проблемного характеру дисципліни та перехід до усвідомлення історіографії як інструменту опрацювання підходів до осмислення поступу історичної науки. В результаті було запропоновано викладати історіографію в межах трьох модулів - наукознавчого, літературознавчого та культурологічного з засвоєнням відповідного інструментарію [42; 46]. На факультеті було розпочато викладання курсу «Основи історіографії» (при збереженні викладання проблемних історіографічних курсів у вигляді спецкурсів по кожній кафедрі). Важливим фактором у відстоюванні погляду на «багатолику» історіографію була підготовка та видання «Історіографічного словника», що став фактично новаторським навчальним посібником відповідно до зазначеної концепції історіографії як навчальної дисципліни [17]. Цей проект об'єднав багатьох авторів, але основу авторського колективу склали харківські та дніпропетровські дослідники.

Одночасно розпочалася і реорганізація системи історичної освіти на факультеті у бік формування системи безперервної теоретичної підготовки студентів. Так, на першому курсі студенти слухають загальний курс «Вступ до спеціальності», на другому - «Історична антропологія», на третьому - «Методи історичних досліджень», студенти четвертого курсу знайомляться з курсами «Основи історіографії» та «Українська історіографія», а на п'ятому - «Методологія історичного дослідження». Отже рефлексивна складова стала домінантою навчального процесу на факультеті, що цілком відповідає новому стилю історичного мислення, що активно формується у сучасній історичній науці.

Таким чином, розвиток історіографічного процесу на історичному факультеті протягом 1991-2014 рр. характеризувався інтенсифікацією історіографічних досліджень, розвитком інфраструктури науки та формуванням розвиненої комунікативної системи. Головне досягнення цього етапу розвитку історіографії полягає у виробленні її нового образу як наукової та навчальної дисципліни. Цей новий образ передбачає, що історіографічна рефлексія виконує завдання трансферу та адаптації нових теоретико-методологічних напрацювань, розробки методологічного інструментарію та виступає засобом впровадження методологічної рефлексії до наукових досліджень як парадигмальної ознаки сучасного типу історичного пізнання.

Примітки