Тематичне спрямування селянського читання у російських і таємних польських школах Правобережної України на зламі ХІХ-ХХ ст.

Размещено на http://www.allbest.ru/

Тематичне спрямування селянського читання у російських і таємних польських школах Правобережної України на зламі ХІХ-ХХ ст.

В.О. Волошенко

У статті розглянуто тематичні напрями літератури, пропонованої селянам Правобережної України для читання у російських та польських таємних школах. Вказано зв 'язок скерування читання із розвитком читацьких практик та формуванням у селян відповідної національної ідентичності.

На зламі ХІХ-ХХ ст. прилучення селян Російської імперії до друкованого слова актуалізувалось на тлі емансипаційних змін і процесів формування модерної ідентичності. Складна етноконфесійна мозаїка населення та політична ситуація після польських повстань 1830-1831 та 1863 рр. у Київській, Волинській та Подільській губерніях підносили цю проблему з рівня загальнопросвітницького - до національно значущого. Російсько-польські стосунки на Правобережній Україні не випадково описуються дослідниками у тонах мілітарної термінології [1; 2]. Налаштованість на ідейне протистояння польським культурним впливам у краї, де мешкало 85 % усього польського населення Наддніпрянщини, змушувала царську владу пришвидшити темпи оформлення російської шкільної системи та запобігати публічному користуванню польським писемним словом. Попри зусилля влади щодо унемож- ливлення книгодрукування та книгорозповсюдження польськими суспільними діячами, був налагоджений ряд таємних і напівлегальних інформаційних каналів, через які поняття про національні сутності та цінності доносились і прищеплювались представникам різних кіл суспільства. Особлива увага зверталася на прилучення до польського друкованого слова селян, зокрема через систему таємного шкільництва.

Тема існування таємних польських шкіл на теренах Правобережної України неодноразово підіймалася науковцями, з акцентом на організаційних моментах становлення їх мережі та політиці царського уряду щодо польської спільноти [1-9 та ін.]. Розглядались владні обмеження щодо цих шкіл, але поза увагою залишилось тогочасне офіційне скерування напряму навчання й кола читання у російських школах. Хоча про зміст читання у польських навчальних закладах згадувалось побіжно, були накопичені важливі емпіричні дані, розпорошені переважно в поліцейських донесеннях. Мета статті - на основі узагальнення відомих у літературі фактів, матеріалів Центрального державного архіву громадських об'єднань України (далі - ЦДАГОУ) та звітів попечителя Київського навчального округу, розглянути тематичні напрями літератури, пропонованої селянам для читання у російських та польських школах; з'ясувати, як їхнє скерування мусило впливати на розвиток читацьких практик та формування у селян відповідної національної ідентичності. література селянський таємна школа

Від заборони навчати дітей при католицьких парафіях у 1863 р. й до 1905 р., за даними І. Лісевича, на Правобережжі з'явились 14 польських таємних шкіл. Їхня легалізація стала можливою на короткий час у 1906-1907 рр., але і після поновлення заборон школи продовжували існування. Серед їх організаторів були представники різних верств - ксьондзи, селяни, робітники, службовці, землевласники [3, 8-11,27-31]. Від 1907 до 1911 рр. у Правобережній Україні були ліквідовані 287 таких шкіл. З початком Першої світової війни вони більше не дискримінувались. До 1918 р. діяли щонайменше 1305 польських шкіл, де освіту здобували 78670 учнів [10].

Вплив польської таємної шкільної системи поширювався на кілька груп населення, віднесеного до селянського стану - поляків-католиків, денобілітовану, оселянену польську шляхту, українців-католиків з уніатським корінням, українців-православних [2, 59; 3; 10]. Поширення «польських ідей» («шкідливої агітації») серед двох останніх категорій здавалось владі найбільш загрозливим для «завдань російської державної політики» [11, 55].

Хоча з 1864 р. було заборонено вживати польську мову в адміністративних установах та приватних маєтках, у розмовах з селянами та розрахунках з ними [12, 4], польська освіта приваблювала навколишніх селян. Здобуваючи її, вони не могли робити звичайну кар'єру вчителів або писарів у державних установах, але відкритим залишається питання, наскільки володіння польським писемним словом сприяло встановленню неформального міжстанового спілкування та підвищенню соціального статусу під час роботи у польських економіях і маєтках, на цукрових заводах тощо. Так чи інакше, але селяни намагались користуватись цією можливістю здобуття знань. Наприклад, Г. Кутиловсь- ка згадувала, що бажаючих вчитись у польських школах було багато, втім, заради безпеки, вчили малими групками у кількох місцях: двічі на тиждень - в їхньому дворі та у господарів Карпінських і Беньовських, а також у будинку священика. Хабарі закривали очі приставу та попу [1, 64]. Зацікавленість селян у набутті польської освіти відзначали і поляки, і росіяни. За спогадами С. Зелінського, селянин «дивився й мовчав, однак у його душі пробивалося неясне, неокреслене відчуття, що в тому “панському” шкільництві є щось краще, гарніше, достойніше, ніж у мужицьких школах» [1, 63]. У 1909 р. начальник Волинської жандармерії занотовував, що «невольну повагу перед всім польським», через історичне тривале панування у краї польської культури, відчували навіть православні священики (у багатьох залишались отримані у спадок від предків, католиків чи уніатів, польські бібліотеки) [11, 18-20]. У почаївському виданні, попри намагання авторів апелювати до станового протистояння «польських панів» і «російських рабів», «ворожих інородців» і «народу», визнавалось, що частина селянства («розбагатілі мужики») прагнула переймати звичаї панів - відвідувати костьоли, шанувати ксьондзів, вживати польську мову, дотримуватись польських звичаїв [13]. Пожвавлення серед селян викликав дозвіл батькам обирати мову навчання Закону Божому у 1906 р. Зливу заяв про бажання вчити дітей польською царські чиновники пояснювали підступами ксьондзів та неосвіченістю, слабкою національною самосвідомістю і затурканістю місцевого населення [3, 10-15; 6,11].

Прищеплення католицької релігійної лояльності було невіддільне від опанування польської мови і читання релігійних текстів, сприяючи вихованню про- польських патріотичних почуттів. Так, 1912 р. у Но- воградволинському повіті в таємних польських школах навчались «сотні селянських дітей», яким настоятель у нагороду видавав книги та ікони [14, 22-22 зв.]. Читання «божествєнних» текстів польською не тільки наближувало до розуміння релігійних цінностей, а й мало націотворчу установку. За поліцейськими донесеннями, селяни тлумачили польську початкову систему освіти як триєдину цілісність - навчання релігії, читанню та польській граматиці [15, 136]. За більшістю повідомлень, у польських школах дітей навчали передусім римо-католицькому Закону Божому, молитвам і польській грамоті [3, 33-34; 5, 226-227]. Е. Зваричук вважає, що після 1863 р. костьол підпорядкував собі польські школи й визначав освітню політику [8, 255]. На католицьке духівництво лягло завдання з відкриття шкіл і забезпечення їх книжками для читання, що мало підштовхувати до зіставлення російських (православних) і польських (католицьких) вартостей, формуючи в учнів відповідний світоглядний досвід.

Культивування «польськості», базоване на вивченні польської грамоти та читанні католицьких релігійних текстів, доповнювалось впровадженням до процесу навчання уроків з арифметики, літератури, історії та географії Польщі [1, 64; 3, 33-34; 8, 255-257]. Філології, історії та географії відводилась особлива роль. Пізніше, у 1917-1918 рр., для бажаючих перевестися із державних до польських шкіл, влаштовувалися підготовчі курси з польської філології та історії, для неписьменних дорослих створювалися лекторії з історії, культури та географії Польщі [10]. В. Меджець- кий вказує, що одним з аспектів активізації польського національного життя на підросійській території під час Першої світової війни був розвиток польських початкових шкіл із акцентованим патріотичним спрямуванням, тому навчальні програми та підручники передбачали досить багато матеріалів з вітчизняної історії. Ці знання мали виробляти у учнів позитивне ставлення до нації та батьківщини [16]. М. Потапенко також вбачає у практиці польського шкільного будівництва рух за створення інституцій відродження етнічної та національної самосвідомостей. Ці школи не протиставлялися державним, а сам процес навчання передбачав не стільки досягнення певного стандарту освіченості, скільки формування патріотизму через вивчення польської філології та історії [10].

Не випадково викладання філології, історії та географії опинилось під пильним наглядом влади. У 19051907 рр. наголошувалося на забороні навчати школярів польською на уроках російської мови, географії та історії [3, 10-15; 7, 105]. На ці три предмети не поширювався й дозвіл вибору організаторами шкіл мови викладання в приватних навчальних закладах за законом 1 липня 1914 р. [3, 39]. Ще з середини 1850-х рр. був зауважений ідеологічний підтекст історичних та географічних знань, що потрапляли до навчальної літератури. У рукописних підручниках з географії, які використовувались упродовж 1850-х рр. у школах, відкритих при костьолах Товариством допомоги навчанню польського народу, зазначалось, що бути поляком - не означає сповідувати лише католицьку віру; поляком є кожна людина, яка мешкає між Балтійським і Чорним морями, річками Двіною, Дніпром, Дністром, Прутом, Карпатськими горами й Одером, досконало знає польську мову і ладна покласти життя за свою вітчизну та католицьку віру [8, 253]. В одному з виданих 1862 р. у Варшаві польських букварів Матір Божа називалась «Королевою Польщі», лунали заклики любити Польщу; в іншому - скрізь підкреслено слово «Польща». 1864 р. у Південно-Західному краї, через загрозу відриву його від Росії, забороненили продаж букварів і підручників, які «з пропагандистською метою публікувалися у Варшаві й інших містах», сприяючи знайомству з географію та історією Польщі, якою вона була до 1772 р. [1, 43-44]. Символами «польськості» могли бути й візуальні зображення. Так, у 1909 р. на Волині розповсюджувались іконки та картинки із зображенням гербу Царства Польського і датами «прославлення та приниження Польщі» [11, 19].

Заборони на поширення польського слова призвели до того, що, наприклад, на Поділлі у 1908-1910 рр., через нестачу підручників, навчали переважно за католицькими молитовниками. Лише в окремих школах під час обшуків знаходили польські букварі [5, 226]. Відсутність вільного продажу польських книжок утруднювала особисте знайомство з ними, але стимулювала спільне читання та обговорення. Вдома книжки ставали центром уваги родичів та знайомих. У 1912 р. ксьондз Чирський з Кам'янецього повіту роздавав дітям польські букварі, намовляючи їх не тільки самих вчитись, а й навчати двох-трьох сусідських дітей або дорослих [3, 17-18].

Примітно, що у цей час зміст підручників вже детально не аналізувався. Так, подільський губернатор доповідав 11 жовтня 1911 р. генерал-губернатору Ф. Тре- пову про відсутність випадків знаходження посібників з «тенденційним польським характером», хоча серед книг, конфіскованих при закритті шкіл, були польські букварі, підручники для навчання читанню і письму та мала історія Польщі [3, 34-35]. Однак пропольсь- кий підтекст читання історичної літератури, як і раніше, добре усвідомлювався. 1912 р. у Ковельському повіті зазначалось посилення «польського шовінізму і пропаганди католицизму», бо ковельський ксьондз під час уроків Закону Божого викладав учням історію Польщі, читав книги з історії [14, 22-22 зв.].

Виховне значення могло мати й розташування багатьох таємних шкіл у землевласницьких резиденціях. Предмети, що їх прикрашали, - побутові речі, фотографії, портрети, серед яких не бракувало відомих національних героїв, - мали величезну дидактичну вартість, підтримуючи польськість, слугуючи яскравою ілюстрацією історичних розповідей [17, 177]. Крім того, вчительками селян часто ставали жінки - матері, дружини, сестри, доньки землевласників або їх управителів, які також могли використовувати для навчання книжки з домашніх бібліотек й долучати селян до національних цінностей. За спогадами Г. Кутиловсь- кої, у школі с. Куманівці на Поділлі мати М. Левицької вчила польських селян «Історії Польщі» В. Анчиця [1, 64]. Саме жінки вважались берегинями польськості у своїх родинах, прищеплюючи дітям початкові знання про свою країну, її героїв, навчаючи їх мові та скеровуючи у виборі літератури. За підрахунками О. Ніко- лаєнко, у навчальній діяльності були зайняті 345 польських жінок на Київщині, 207 - на Волині і 174 - на Поділлі [18, 143].

І. Лісевич стверджує, що читач не мав доступу до книг з приватних зібрань [3, 80]. З ним погоджуються Д. Клемантович та В. Зьомек, відзначаючи, що приватні бібліотеки часто ставали основою для закладання чи підтримки існування шкільних бібліотек. Наприклад, чимало книг з приватної книгозбірні Ворон- іна з Білокриниці потрапило до розміщеної у палаці землеробсько-ремісницької школи [17, 179]. Нелегальні бібліотеки та хати-читальні вже з кінця ХІХ ст. виникали при поміщицьких дворах і цукроварнях [3, 9]. Були клопотання про відкриття публічних бібліотек «на всіх мовах» [19, 9]. З поміщицьких бібліотек могла потрапляти до селянського читання не тільки та література, яку вважали гідною згадок у своїх звітах поліцейські чини, але й загальноосвітня та художня.

Можливості розповсюдження загальноосвітньої літератури польською мовою зросли після 1905 р. - не тільки за рахунок нелегально ввезеної продукції, але й завдяки новим можливостям власного книгодрукування. Так, Луцько-Житомирська Консисторія у 1906 р. розсилала єпархією каталог «Biblioteki Ludowej» книжного складу М. Шенковського у Варшаві. З 1907 р. чимало видань для народу побачили світ зусиллями ксьондза Ф. Шнарбаховського: 14 книг та брошур у Житомирі, 30 - у Браїлові на Поділлі та близько двох третин з 30 друків у Харкові. Серед них шкільні видання, науково-популярні та художні твори з серій «Бібліотеки для вигнанців» і «Народної бібліотеки», дешеві брошури «Копійчаної серії» на релігійні, морально-етичні й історико-краєзнавчі теми [3, 7475,106-107]. На Правобережжі з'явилися легальні періодичні видання - «Lud Bozy», «Slowo Boze», «Glos katolicki», «Oracz», «Nasza wies», примірники яких потрапляли й до селянства. Крім релігійних, у них давалися поради щодо ведення сільського господарства, організації кооперативів, кредитних спілок тощо. Ча-

сопис «Nasza wies» зокрема мав такі розділи, як економічний, політичний, науковий, офіційної хроніки, хроніки релігійного життя; розповсюджувався серед пастви в Проскурові, Ярмолинцях та Шарівці. Був закритий після звинувачень у пропаганді польського патріотизму (за заклики розмовляти вдома тільки польською). З цієї ж причини припинив існування тижневик «Tygodnik Podolski» [5, 229]. Поліцейські відділки зобов'язувались слідкувати, щоб римо-католицьке духовенство та «керівні класи польського суспільства» не організовували несанкціонованого друку [20, 195].

Ще один напрям польської літератури, що потрапляла у селянське середовище, був пов'язаний зі сприянням роботі таємних шкіл з боку польських політичних партій, які розповсюджували і загальноосвітні, і нелегальні політичні видання. 1902 р. під час обшуку в одного з членів «Ліги Народової» П. Танека, були знайдені документи «Товариства Просвіти народу» [21, 21-35], створеного задля «прищеплення народу польської обізнаності». Просвічувати народ планувалося шляхом влаштування таємних шкіл, бібліотек і читалень, читань, співбесід, розповсюдження нелегальних журналів, брошур і книжок, «написаних у народному дусі» [21, 36-37]. Під час арештів діячів польських нелегальних організацій «Корпорація», «Філареція» та «Полонія», були висунуті звинувачення у поширенні прокламацій, книжок профспілкової тематики, літератури Польської соціалістичної партії. У членів «Філареції» знайшли революційні листівки, заклики до терористичних актів та пропагандистські матеріали [1, 66].

Намагання представників польської духовної еліти, шляхом спеціально організованого читання, прищепити «польськість» якомога ширшим суспільним колам повсякчас суперечили зацікавленням російської влади у засвоєнні переважно українським селянством Правобережжя («корінним російським населенням») своєї причетності до «інтересів російської державності». І поляки, і росіяни навчали читанню не тільки заради опанування селянами цього вміння, адже його тематичне спрямування зумовлювалося політичними реаліями. Однак, якщо укріпленню «польськості» так чи інакше мала сприяти польськомовна література різних напрямів, то російський офіційний стандарт, якому мало відповідати формування селянських читацьких практик, був жорстко скерованим.

На Правобережжі можливості розповсюдження писемності (навіть російської) та читання були вкрай обмежені через тривалу відсутність земських структур, звуженість каналів дії громадських організацій та приватних осіб, можливостей організації народних бібліотек, читалень, книжних складів. Урядова просвітницька політика знаходила відгук у освічених верствах краю, але усвідомлення необхідності просвіти селян було поряд із виявами соціальної зверхності та побоюваннями надання ним «зайвої» інформації. Київський громадський діяч С. Блонський у 1905 р. писав: селянин «не втратив усвідомлення, що визначений для нього Промислом Божим уділ полягає у тім, щоб на своїй рідній сільській ниві, у поті обличчя, їсти хліб свій», тому для цієї верстви, на його погляд, було важливо, щоб «голова, навчена читати, писати і рахувати не отуманилась вищими абстрактними знаннями» [22, 5-7]. З кінця ХІХ ст. серед «освіченої публіки» поширилася своєрідна «мода» на сприяння народній просвіті. Втім, досвід існування Київського товариства грамотності (1882-1908 рр.) засвідчив, по-перше, обмаль пропозицій допомоги не абстрактному «народу», а селянам, а по-друге - досить широку підтримку владного курсу з контролювання змісту, призначеної для них, літератури [23].

Основним офіційним джерелом потрапляння друкованих видань у селянське середовище краю залишалась мережа початкових шкіл, а корисними для «розумового і морального розвитку народу» вважались лише кілька тематичних напрямів читання - головна увага спрямовувалась на вивчення основ православ'я (як однієї з основ російської імперської свідомості), історії та географії. Це були ті ж предмети, на які покладались особливі надії у формуванні світоглядних орієнтирів школярів. Однак навіть історія з географією вивчались не у всіх типах шкіл. З 1860-х рр. владні розпорядження щодо необхідності освіти селянства Правобережжя почастішали, але мережа шкіл зростала швидше кількісно, ніж якісно. Так, 1894/1895 навч. р. на Поділлі у церковнопарафіяльних школах навчалися 56300 школярів, у міністерських - лише 18692. Ще більше дітей шкільного віку (236538) взагалі не відвідували навчальних закладів [24, 17]. До 1909 р. у краї існували 4804 школи, але більшість складали од- нокласні церковно-приходські [11, 60]. У школах цього типу «отуманюватись» селянським головам не було чим. За міністерською програмою 1803 р. селян мали навчати читанню, письму, першим діям арифметики і закону Божому, а також знайомити з обов'язками до «Государя, начальства і ближнього» [25]. На зламі ХІХ- ХХ ст. настанови майже не змінились. В учнів прагнули виховувати відданість православній вірі, государю й вітчизні. Вимагалось постійно нагадувати, що най- святішим обов'язком православного християнина є любов до Бога та молитва. Цьому підпорядковувались всі шкільні порядки: щоденні молитви, участь у церковних співах і церковному служінні, постійний вплив на дітей вчителів, вироблення звички виражатись і писати літературною російською мовою. Головна увага зверталась на вивчення російської мови, Закону Божого, церковного співу. Старші учні зобов'язувались щоденно читати у класі утрені і вечірні молитви, уривки з Євангелія [26, 48-50; 27, 95]. Для «укріплення релігійних почуттів», після спільної учнівсько-викладацької молитви, законовчителі мали виголошувати напучення. Школярі кожен день мали починати «з думки про Бога і просвітницьке значення для людини Слова Божого» [28, 16]. Свідоме формування інтересу до «божествєнної літератури», зрештою, не пройшло даремно - вона зайняла вагоме місце в ієрархії читацьких уподобань селян.

У міністерських школах основні настанови були такі ж, але набір предметів - ширшим. Зокрема можна було отримати знання з історії, географії та сільського господарства. Як не дивно, але, завдяки необхідності запобігання розвитку польської таємної системи освіти, забезпечувалось сприяння появі міністерських шкіл з більш сучасними навчальними програмами і кращим забезпеченням літературою. Свого часу обер-прокурор Синоду Побєдоносцев наголошував, що в оточенні поляків-католиків місцеве населення може відчувати свою приналежність до російського народу тільки у міністерських школах [1, 55]. У 1892 р. попечитель Київського навчального округу зазначав, що іновірці, за релігійними мотивами, віддавали перевагу міністерським училищам. Однак «керівники католицько-польської пропаганди», оберігаючи таємні польські школи, нерідко схиляли католицькі селянські громади до клопотань про відкриття церковно-при- ходських шкіл, які, нібито, не перешкоджали їхній «агітації», як міністерські [26, 16]. Засадничі установки формування «проросійської свідомості» селянства

Правобережжя актуалізувались через значну кількість «іновірців» у краї, причому не тільки поляків. Після урядового розпорядження від 9 листопада 1887 р., за взірцем міністерських, були переобладнані численні чеські та німецькі школи [8, 257]. Нові правила і програми були націлені на «правильне систематичне начало до обрусіння» [29, 4-5]. Всі предмети мали викладатись російською мовою, за винятком Закону Божого. 1894 р., під час огляду чеських шкіл Волині, попечитель заявив, що навчання у них поставлено на «твердих російських засадах державності і релігії». Особисто опитав випускників, які читали й вільно переповідали статті з історії, знали напам'ять «достатню» кількість віршів і байок [30, 5,139-142].

Училищні бібліотеки поповнювались на мізерні спеціальні училищні кошти або залишки штатних. Найменш забезпеченими були бібліотеки сільських однокласних училищ - 20-26 руб., на які треба було купити письмове приладдя, навчальні посібники для вчителів та учнів. На додаткову літературу грошей майже не залишалось, хоча попит зростав, у тому числі і серед дорослих [26, 30-47; 27, 58]. Навіть за її наявності, це були переважно книги релігійно-морального та історичного змісту, з числа рекомендованих Міністерством народної освіти. Через недофінансування до шкільних бібліотек не потрапляла навіть більшість видань з міністерського переліку. Поза ними залишався і широкий спектр художніх творів російських класиків, долучення народу до яких, на думку Х. Каідза- ви, було метою «прогресивної російської інтелігенції» у складанні альтернативного варіанту створення російської ідентичності: російська література розглядалась новою загальнодоступною основою для виховання народу, замість застарілих концептів самодержавства і православ'я [31]. Владою ж читання художньої літератури не сприймалось як надважливий чинник ідейного впливу на селянство, нав'язувались лише офіційні цінності, хоча це не вирішувало мети тотального контролю селянського читання, адже російськомовна література доходила до селян не тільки офіційними шляхами. Збільшення кількості й урізноманітнення друкованої продукції призводило до суттєвого розширення читацької аудиторії, тим більше, що з другої половини ХІХ ст. набрав обертів ще й український національний проект, представники якого також робили ставку на поширення власних ідей через «народні» видання.

Отже, шляхом долучення, передусім до вивчення основ релігії, філології, історії та географії, селяни ставали об'єктом патріотичного виховання: і в російських, і в таємних польських школах зміст навчання та читання був націлений на формування у селян відповідної національної постави. Російські власті стримували розвиток не тільки польської системи освіти, запобігаючи формуванню інакшої національної ідентичності; контролювався також навчальний процес і коло читання у російських початкових училищах. Офіційна освітня політика, заснована на віджилих ідеологе- мах, перешкоджала як урізноманітненню селянських читацьких практик, так і подальшим трансформаціям суспільства загалом. Якщо система польського шкільництва створювала поле для суспільної взаємодії, то російська унеможлювала солідаризацію громадськості у цій царині. Читацькі інтереси українського селянства краю еволюціонували, всупереч владній підтримці, утворюючи калейдоскопічну основу для формування множинних ідентичностей. У подальшій роботі над темою є необхідність у з'ясуванні способів тлумачення текстів та сприйнятті ідей самими селянами.

1. 

Список Літератури

1. Бовуа Д. Російсько-польська війна за освіту в Україні (1863--1914рр.) //Пам 'ять століть. -- 2001. -- №5.

2. Земський Ю.С. Польська, російська та українська еліти в змаганнях за Правобережну Україну середини

XIX ст. -- Хмельницький, 2011.

3. Лісевич І. Духовно спраглі (Духовне життя польської національної меншини на Наддніпрянській Україні в 1864-1917рр.) -- К., 1997.

4. Щербак М.Г., Щербак Н.О. Національна політика царизму на правобережній Україні (друга половина ХІХ -- початок ХХ ст.). -- К., 1997.

5. Нестеренко В.А. Культурно-освітній розвиток поляків Поділля на початку ХХ ст. // Освіта, наука і культура на Поділлі: Зб. наук. пр. -- Кам 'янець-Подільський, 2004.

— Т. 4.

6. Буравський О. Римсько-католицька церква Правобережної України в польському національно-визвольному русі (друга половина ХІХ -- початок ХХ ст.) // Ідея національної державності в українському і польському визвольних рухах в історичній ретроспективі: Зб. наук. пр. -- Житомир, 2010.

7. Буравський О. Поляки Волині у другій половині ХІХ -- на початку ХХ ст. -- Житомир, 2004.

8. Зваричук Е.О. Римо-католицька церква та польська освіта на Поділлі (друга половина ХІХ -- початок

XX ст.) // Освіта, наука і культура на Поділлі: Зб. наук. пр. -- Кам 'янець-Подільський, 2006. -- Т. 6.

9. Надольська В.В. Становлення і розвиток національних освітніх закладів іноземних колоністів у Волинської губернії // Психолого-педагогічні основи гуманізації навчально-виховного процесу в школі та ВНЗ: Зб. наук. пр. -- Вип. ІУ -- Ч. ІІ. -- Рівне, 2003.

10. Потапенко М.В. Польська національна освіта у Наддніпрянській Україні в добу Центральної ради (березень 1917 -- квітень 1918 рр.) [Електронний ресурс]. -- Режим доступу: http://archive.nbuv.gov.ua.

11. ЦДАГОУ. -- Ф. 442. -- Оп. 637. -- Од. зб. 545.

12. Лісевич І.Т. У затінку двоглавого орла (польська національна меншина на Наддніпрянській Україні в другій половині ХІХ -- на початку ХХ ст.) -- К., 1993.

13. М.М. Польские колонии в Юго-Западнном крае за счет русской казны. -- Почаев, 1911.

14. ЦДАГОУ. -- Ф. 276. -- Оп. 1. -- Од. зб. 418.

15. Сейко Н.А. Доброчинність поляків у сфері освіти України (ХІХ -- поч. ХХ ст.). Київський учбовий округ. -- Житомир, 2006.

16. Меджецький В. Селяни у націотворчих процесах Центральної і Східної Європи у другій половині XIX -- на початку XX ст. // Україна Модерна. -- 2001. -- № 1.

17. Klemantowicz D., 2іотек Ж. BiЫioteki і аМма м rezyden- cjah роЬкіЛ ziemian па Жоіупі м окгевіе zaborдw // ик- гаіпіса Роїопіса. -- Т. 2. -- К.; Житомир, 2008.

18. Ніколаєнко О.О. Жіноча освіта в середовищі польського населення Південно-Західних губерній Російської імперії в 60-х рр. ХІХ -- на початку ХХ ст. //Історичний архів. -- Миколаїв, 2008. -- Вип. 2.

19. Завальнюк О.М., Комарніцький О.Б. Подільські бібліотеки наприкінці ХІХ -- на початку ХХ ст. // Освіта, наука і культура на Поділлі: Зб. наук. пр. -- Кам 'янець- Подільський, 2002. -- Т. 2.

20. ЦДАГОУ. -- Ф. 1262. -- Оп. 1. -- Од. зб. 13.

21. ЦДАГОУ. -- Ф. 274. -- Оп. 1. -- Од. зб. 677.

22. С. Е. [Єфремов С.] Блонский С.А. Народные школы с малорусским языком // Кіевская старина. -- 1905. -- № 7--8.

23. Волошенко В.О. Київське товариство грамотності в поширенні «корисних книг» серед селянства Правобережжя // Вісник Прикарпатського університету. -- Івано-Франківськ, 2013. -- Вип. 23--24.

24. Перерва В.С. Учні церковнопарафіяльних шкіл Подільської єпархії ХІХ -- початку ХХ ст. : спроба спектрального аналізу // Освіта, наука і культура на Поділлі: Зб. наук. пр. -- Кам 'янець-Подільський, 2011. -- Т. 17.

25. Павловский И. Ф. Приходские школы в Малороссии и причины их уничтожения // Киевская старина. -- 1904.

— № 1.

Размещено на Allbest.ru