Формування організаційно-правових засад народної освіти в Російській імперії (1860–70-і рр.)

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Формування організаційно-правових засад народної освіти в Російській імперії (1860-70-і рр.)

Пильна увага до освітніх реформ, що реалізуються в Україні протягом доби незалежності, є серйозним симптомом соціальної спрямованості новацій. Оскільки набуття освіти зазвичай поєднується з формуванням життєвої позиції підростаючого покоління, то перед школою різних рівнів стоїть завдання допомогти систематизації світоглядних установок молоді, на засадах загальнолюдських моральних імперативів, вихованню громадянськості та патріотизму. З огляду на це, актуальності набуває вивчення історичного досвіду функціонування й наукових підходів до аналізу освітньої сфери. Сьогодні розгорнувся активний дослідницький пошук історії народної освіти ХІХ - початку ХХ ст. Зокрема виділяються праці А. Гуза, В. Курченко, Л. Дровозюка, Р. Гавриш, О. Мармозової, О. Драч, В. Перерви, С. Жукова присвячені просвітницькій діяльності земських установ, урядовій політиці в галузі народної освіти в Україні, складу учителів початкових шкіл, у тому числі й у регіональному вимірі [19]. Метою цієї статті є аналіз становлення організаційних і правових засад народної освіти в Російській імперії періоду великих реформ 1860-70-х рр.

Для підготовки повномасштабної модернізації освітньої сфери, держава мала забезпечити розробку законодавчої та навчально-методичної бази народної школи. Перші кроки у цьому напрямі було зроблено з приходом до влади Олександра ІІ. Відповідно до імператорського указу від 5 травня 1856 р., яким народну освіту визнано «першорядною державною функцією і запорукою майбутнього процвітання Росії», було відновлено Вчений комітет Головного правління училищ [10, 173]. До комітету, що складався з семи членів, направляли пропозиції щодо реформування навчальних закладів різного рівня. Саме ця інституція розробляла проект майбутньої реформи системи освіти.

Високопосадовці Російської імперії уважно вивчали накопичений на середину ХІХ ст. світовий досвід організації шкільної справи. Зокрема у Пруссії початкове навчання було обов'язкове для кожної дитини. Батьки, під загрозою штрафу і навіть ув'язнення, зобов'язувалися посилати дітей до школи та вносити кошти за навчання. В Англії школи організовувалися на громадські і приватні кошти без жодних втручань, за навчання в яких батьки сплачували за домовленістю з їх засновниками [11, 1267]. Так само важливим аспектом формування засад народної освіти в Російській імперії стала проблема фінансування навчальних закладів, зокрема оплата за навчання. Досвід шкільної справи першої половини ХІХ ст. сформував два основних підходи: у державних публічних училищах навчання проводилося, в основному, безкоштовно, в приватних школах - на платній основі. Враховуючи поширений погляд, що дарове навчання не може бути гарним, від імені Міністерства народної освіти рекомендували встановлення, бодай, невеликої оплати [11, 1263]. Отже, саме на принципах лібералізму і вільної конкуренції реформатори замислювали розбудовувати початкову народну освіту в Російській імперії.

Дискусії викликав і принцип обов'язковості початкового навчання, впроваджений у прусській та французькій моделях, але визнали недоцільним його використання для розбудови нижчої школи Російської імперії. Головними аргументами щодо цього стали відсутність шкіл у багатьох місцевостях, віддаленість училищ, брак учителів і бідність мешканців. Міркування розробники проектів підсумовували висновком щодо недоцільності упровадження обов'язкового утримання училищ громадами, через невдоволення останніх. Обґрунтованість такої позиції засвідчив і не досить вдалий досвід функціонування училищ відомства державних маєтностей та уділів, що утримувалися за рахунок встановлених обов'язкових зборів з населення [11, 1269]. На практиці народні школи існували не в усіх волостях, через недостатність надходження коштів.

Альтернативним варіантом, запозиченим розробниками з практики функціонування початкової освіти в Англії, стало залучення до справи народної освіти суспільства, зокрема громадських інституцій, органів місцевого самоврядування, приватних осіб та благодійників. Разом з дозволом громадської ініціативи у справі організації народної освіти, високопосадовці мали вирішити проблему кадрового забезпечення початкового шкільництва. Міркування чиновників спиралися на дореформений досвід, за яким навчання грамоті, зазвичай, здійснювали особи без педагогічної кваліфікації і спеціальних дозволів. Вчителювали колишні канцеляристи, відставні солдати, вдови, які з формально-правового погляду не визнавалися правоздатними до навчання. Проте, в очах місцевих громад, які довіряли їм просвіту дітей, вони вважалися достатньо компетентними. Крім того, їх переслідування населення сприймало як перешкоди з боку представників влади щодо поширення грамотності. Бажаючи порозуміння з суспільством, державна влада визнала необхідним забезпечення умов для поширення елементарного навчання, а тому залишили вимогу наявності педагогічної кваліфікації у вчителів тільки для приватних училищ [11, 1271].

Положення про селян, які вийшли з кріпацтва, також гарантувало їм право навчати дітей (ст. 29). До компетенції сільського сходу належало обговорення та клопотання про навчання грамоті (ст. 51). Волосний схід вирішував організацію волосних училищ (ст. 78). Сільські громади мали право встановлювати і мирськізбори для відкриття народних училищ та утримання вчителів (ст. 178) [12, 36]. За Положенням про гірничозаводське населення, зокрема Луганського, Миколаївського гірничих заводів, їх управління мало утримувати школи для безкоштовного навчання дітей грамоті. Отже, владою було створене правове підґрунтя для розвитку початкової освіти серед маси населення. 1 серпня 1861 р. було прийняте височайше повеління про створення спеціального комітету для підготовки загального плану організації початкових народних училищ. Основними закладами початкової школи у сільській місцевості в другій половині XIX ст. були «зразкові» училища, земські та школи грамоти. З 1880-х рр. поширювалися і церковнопарафіяльні школи.

«Положення про початкові народні училища» було схвалене 14 липня 1864 р. [13]. Цим актом влада сподівалася прискорити розвиток просвіти населення. Згідно його основних пунктів, уряд відмовлявся від системи державних училищ і передавав ініціативу громадськості і приватним особам. При цьому початкова школа мала «утверджувати в народі релігійно-моральні поняття і поширювати початкові корисні знання» [13, 1342]. Створювані початкові училища представляли масовий тип школи, вони ж включали і парафіяльні училища. Їхня освітня програма включала Закон Божий, читання за книгами цивільного та церковного друку, письмо, чотири дії арифметики, за можливості, церковний спів. По суті початкові школи мали забезпечити елементарну грамотність учнів, а термін навчання в них не був визначений законодавчо. Відзначимо й нормативний припис, що основою прийому на вчительську посаду були також «належна моральність і благонадійність». Законом тільки від духовенства не вимагалося «довідки про благонадійність» [13, 1344].

За цим «Положенням», уперше запроваджувався принцип колегіального управління земськими школами за участю громадського елемента, зокрема через систему повітових і губернських училищних рад. Так, остання складалася з п'яти осіб - єпархіального архієрея (голова), губернатора, директора народних училищ, двох представників губернських земських зборів. Повітова рада складалася з шести осіб - по одному представнику від Міністерств народної освіти, внутрішніх справ, Духовного відомства, міської громади та двох - від повітових земських зборів Отже, майже половина членів цих рад були представниками громадськості.

Натомість «Положення про початкові народні училища» 1874 р. докорінно змінило управління початковою школою, підпорядкувавши її дирекції народних училищ, підвідомчій Міністерству народної освіти [14]. Училищні ради збереглися, але змінилася їхня компетенція, що обмежувалася господарськими й адміністративними питаннями. Приміром, «Положення» 1864 р. надавало повітовим училищним радам права «нагляду за викладанням у всіх початкових народних училищах» і «дозволу на відкриття нових училищ», але в «Положенні» 1874 р. ці права не вказувалися. Відбулися зміни й у складі губернських училищних рад: предводитель дворянства (голова), директор початкових училищ, по одному представнику від Міністерства внутрішніх справ і духовного відомства, двоє представників губернських земських зборів. Тобто, вже тільки двоє (1/3) були представниками громадськості [14, 234]. Суттєво скоротився вплив громадськості і в училищних радах, і, відповідно, посилився адміністративно-чиновницький елемент. Так, виборність голів училищних рад, закріплена положенням 1864 р., скасовувалася. Нагляд за ходом навчання покладався винятково на директора та інспектора народних училищ.

Загальний контроль за початковим навчанням в губернії покладався на губернатора «як представника вищої адміністративної влади» [14, 235]. Зміни виявилися також у посиленні світського елементу в механізмі функціонування початкових шкіл

Фундаментальною для створюваної освітньої моделі, на нашу думку, є проблема взаємодії системи освіти і суспільства. Мова йде про правовий механізм врахування інтересів і участі в управлінні освітою тих осіб, які перебувають поза бюрократичним і науково - педагогічним співтовариствами, але, зрештою, є «замовниками» освітнього процесу. Вища влада цілком усвідомлювала, що гіпертрофована перевага інтересів тієї або іншої соціальної групи може бути небезпечною для держави. Саме тому уряд прагнув не обмежувати, а розширювати участь суспільства в управлінні освітою. Зокрема земства і міське самоврядування мали виступати своєрідним державно-громадським регулятором. Фактично у всіх типах початкових навчальних закладів були передбачені законодавством «почесні опікуни чи блюстителі». Так, за нормативними актами, до попечительств при початкових училищах входили й виборні представники від місцевого населення, яке користувалося школою [15].

Отже, в 1860-70-х рр. відбувався процес оформлення організаційно-правових засад народної освіти в Російській імперії. Законодавство у сфері початкової освіти базувалося на зразках європейського досвіду з урахуванням пореформеної ситуації. Загальним вектором освітніх трансформацій було бажання влади розвинути просвітництво серед населення, за умови пильного контролю його змістової складової. Початкова народна школа існувала на місцеві та громадські кошти, а саме сільських і міських громад, земств, міських управлінь, різноманітних організацій, приватних осіб. Незважаючи на наміри уряду обмежити сферу цієї участі, усунути громадський вплив на початкову школу влада так і не змогла.

Література

просвітницький освіта школа

1. Стельмах С.П. Политика самодержавия в области народного образования на Украине в 60-90-х гг. ХІХв.: Автореф. дисс…. канд. ист. наук. - К., 1991.

2. Гуз А.М. Культурно-освітня діяльність земств в Україні (1864-1914): Автореф. дис…. к. і. н. - К., 1997.

3. Курченко В.В. Діяльність земств України у розвитку освіти (1864-1914 рр.): Дис…. канд. іст. наук. - Х., 1997.

4. Дровозюк Л.М. Освітня діяльність земств Правобережної України (1904-1920 рр.): Автореф. дис…. канд. іст. наук. - К., 1998.

5. Гавриш Р.Л. Шкільна діяльність земського самоврядування на Лівобережній Україні в 1865-1919 рр.: Автореф. дис…. канд. іст. наук. - Х., 1999.

6. Мармозова О.І. Просвітницька діяльність земств в Україні (кінець ХІХ - початокХХст): Дис…. канд. іст. наук. - Донецьк, 1998.

7. Драч О.О. Розвиток початкової освіти в Україні (1861-1917 рр.): Автореф. дис…. канд. іст. наук. - Х., 2002.

8. Перерва В.С. Історія шкільництва в містах і селах Київщини ХІХ - початку ХХ ст. - Біла Церква, 2008.

9. Жуков С.М. Земські школи Харківської губернії (1865-1919 рр.): Автореф. дис…. канд. іст. наук. - Х., 2012.

10. Именной указ Правительствующему Сенату «О принятии учебных заведений народного просвещения под ближайшее его императорского величества наблюдение и попечение» // Начальное и среднее образование в Санкт-Петербурге ХІХ - начало ХХ века: Сб. док. - СПб., 2000.

11. Сборник постановлений по Министерству народного просвещения. - Т. 3. - СПб., 1865.

Размещено на Allbest.ru