Напрями розвитку людської цивілізації

Размещено на http://www.allbest.ru/

Напрями розвитку людської цивілізації.

Нинішнє покоління людей живе у вік техніки, у вік науково-технічного і соціального прогресу. Інформатизація та комп'ютеризація усього нашого життя, в тому числі й усього виробництва, стали найхарактернішою ознакою нашого часу. Саме тому осмислення техніки в її сучасних чи древніх формах приводить багатьох науковців до переоцінки загальноприйнятих теорій людини, адже зрозуміти природу людини, прогресу, техніки можна лише в єдності цих феноменів.

Зміст і суть техніки і прогресу переосмислюється з позицій найновішої антропологічної концепції. Смисл її зводиться до того, що вибір конкретних альтернатив цивілізацій у першопочаткові моменти історії людства цілком залежав від розгортання тих чи інших граней людського потенціалу. Іншими словами, історія людства могла рухатися у найрізноманітніших напрямах, залежно від того, який бік людської активності отримав переважаючий розвиток.

У джерел людства, як стверджують філософи, виднілися різноманітні перспективи. Крім технічної цивілізації, могла, наприклад, розвиватися цивілізація біологічна, біотехнічна, чи, наприклад, духовно-медіативна. Якби древня людина стала розвивати свої тілесні сили, виявляти величезні резерви власної фізичної природи, то це призвело б до наслідків, які сьогодні навіть важко уявити. Орієнтуючись на внутрішні резерви організму, людина не залучала б зовнішні пристосування, не застосовувала б їх. Вона б розвинула у собі такі здатності, які сьогодні асоціюються з ефектами лавитації, тобто з ефектами пересування тіл, підняттям свого тіла над землею силою своєї думки.

Інша, медіативно-духовна альтернатива зв'язана з мобілізацією всіх внутрішніх ресурсів людського духу. На думку деяких філософів ідея еволюційного розвитку цивілізації спочатку виступала у формі містичного ритуалу та міфу. Вона передбачала перетворення свідомості, розвиток його медіативних якостей, а вже потім набрала форм, які зумовили еволюцію по нинішньому, практично-прагматичному шляху. Ще не було ніяких засобів праці, а вже була магія. Містичні співи і танці тоді й складали суть людської природи. По шляху активізації медіативно-духовних ресурсів людини пішли східні народи, про що свідчать створені ними древні релігії, які вимагають від людини повного її злиття з космосом, з Всесвітом. Якби людство пішло цим шляхом, воно б розвинуло антропологічні і духовні багатства людини у зовсім іншій мірі, ніж це ми бачимо сьогодні.

Ще одна цивілізація - біотехнічна. Вона засновується на тому, що людина на початку своєї історії володіла таким багатоцільовим знаряддям, як своє власне тіло, яке було більш важливішим, ніж будь-яке зовнішнє пристосування. Пластичність та універсальність функцій різних органів тіла сприяли розвитку унікальної природи людини.

Що стосується різних видів техніки, різних пристосувань, то вони є лише спеціалізованими фрагментами біотехніки. Тіло володіє такими функціями, що їх розвиток цілком задовольнив би людину у створенні сприятливих умов для життя без будь- якого застосування різних зовнішніх пристосувань.

У наявній історії людства потенціал особистості реалізовано надзвичайно бідно. Європейська людина відмовилась від медіативного занурення і від культу власного тіла. Нею заволоділо величезне бажання пізнання світу і підкорення його. Вона сліпо довірилась своєму розуму, відкинула інші благодатні сфери своєї свідомості. В результаті багато зон психіки людини стали атрофовані. Людина втратила здатність до тренування свого духу і тіла і пройнялась пагубним бажанням підкорити собі світ за допомогою техніки. Вже древня людина взяла собі у руки знаряддя, з допомогою якого розраховувала підсилити свою власну могутність. Та у цьому розрахунку не на себе, а на важіль, на плуг, на колесо, взагалі на будь-який пристрій, що замінює функцію тіла, вона й втратила себе. Люди перестали довіряти своїй природі, відмовились від розвитку та удосконалення духу. Озброївшись каменем, молотком, плугом та іншими, а сьогодні дуже потужними і дуже могутніми знаряддями, вона звернула свої погляди не на внутрішній, а на зовнішній світ.

Якби еволюційний розвиток людства пішов іншим шляхом, то і зміст та форми виховання прийняли б зовсім інший характер, ніж вони є сьогодні, хоча суть виховання у найзагальнішому значенні цього поняття як підготовки молоді до життя у формі передачі досвіду від покоління старшого до покоління молодшого, напевне залишилась би без змін. Очевидно характер виховання визначається тим напрямом людської цивілізації, яким вона пішла у своєму розвитку.

Чому еволюційний розвиток людської цивілізації пішов саме сьогоднішнім, а не іншим шляхом, відомо тільки одному

Богу, можливо це певна розплата за гріх перших людей у раю, можливо це витівка природи, яку людина ніколи не зрозуміє до кінця. Так само як не зрозуміє, чому природа прийняла той варіант продовження роду, який нам відомо сьогодні, адже стало відомо, що є інші альтернативні шляхи цього продовження, більш перспективні, адже спектр можливостей жінки значно вужчий, ніж спектр можливостей розвитку чоловіка, мужчини. Проте ми опинилися на такому шляху цивілізації, який характеризує технічну альтернативу людської цивілізації і він, грубо кажучі, замовляє свій характер виховання, своє розуміння виховання і такі його форми і зміст, які адекватні саме такому напрямку цивілізації.

Двадцяте століття було століттям науки й техніки. Поряд із XVII століттям, якому людство повинно поставити пам'ятник за те, що більшість відкриттів, які зумовили фундаментальний прорив у пізнанні світу, були зроблені саме в ньому, XX століття було століттям науки й техніки. Враження таке, що людина спочатку вирішила поглянути навколо себе, роздивитись той світ, в якому вона живе, і їй захотілося полегшити свою працю, своє життя, а вже потім нарешті поглянути на себе зсередини, щоб удосконалити себе, удосконалити свої можливості, розвинути свої потенційні сили. Тому, найбільш імовірно, XXI століття буде століттям Людини.

Сучасні погляди на теорію і практику навчання базуються на закономірностях розвитку пам'яті, мислення, уяви, та на закономірностях спілкування і практичної діяльності. Образно кажучи, "експлуатація" раціональної сфери людини в лоні технічної цивілізації при мінімально можливих кроках з інших цивілізацій, таких, як біологічна, біотехнічна, чи, наприклад, духовно-медіативна досягає свого максимуму. Ми вважаємо, що наступає той час, коли людина не буде задовольнятися успіхами в технічній цивілізації, а почне освоювати інші: біологічну, біотехнічну, духовно-медіативну, і отже педагогічна наука, а дидактика у першу чергу, почне освоювати інтегративні знання процесу засвоєння знань.

Окремі теорії походження виховання.

Над питанням виникнення виховання як суспільного явища працювало і працює багато істориків педагогіки. М.І. Демков, відомий педагог, що жив і працював у кінці XIX і на понатку XX ст., у своїй «Педагогіці» [3] зазначав, що німецький історик педагогіки XIX століття К. Шмідт твердив, виходячи з релігійно-ідеалістичної теорії походження виховання, що у вихованні людини проявляється насамперед творча дія всемогутнього духу (бога), який створив людей, дав їм здібності виховувати дітей.

Американський історик і теоретик педагогіки П. Монро, виходячи з ідеалістичної психологічної теорії виникнення виховання у первісному суспільстві пояснював тільки несвідомим прагненням дітей наслідувати поведінку дорослих.

Англійський філософ і соціолог Г. Спенсер і французький етнограф Ш. Летурно, які стояли на позиціях вульгарного еволюціонізму, намагалися довести, що виховання не є специфічною характерною особливістю людського суспільства, а є біологічним явищем, властивим усім живим організмам, як хребетним, так і безхребетним тваринам.

У стародавній Греції, яка складалась з невеликих рабовласницьких держав-міст, найбільш оригінальна система виховання існувала у Спарті - головному місті Лаконії, та в Афінах - головному місті Аттіки. В обох рабовласницьких державах у вихованні підростаючого покоління було багато спільного, але існували й характерні відмінності, що породжувались їх економічним і культурним розвитком.

Спарта займала південно-східну частину Пелопонеського півострова, де було мало добрих гаваней, там зовнішня торгівля, техніка і наука перебували на низькому рівні, а життя населення мало замкнутий характер. Починаючи з семи років хлопчиків - спартіатів, які до цього часу жили вдома, віддавали до державних навчально-виховних закладів (агели), в яких вони перебували до 18 років під наглядом вихователів-педонамів. В агелах вихованців привчали зносити холод, спеку і голод. Вони спали на земляній підлозі, вкритій твердою підстилкою, одержували на рік тільки один плащ, погано харчувалися. Майже весь час їх тренували в бігу, стрибках, метанні списа та диска, у боротьбі, а на дозвіллі вони розважались військовими іграми, вчились співати й грати на музичних інструментах. Вихованці брали участь у нічних облавах на рабів (криттіях). Розумовому вихованню дітей і молоді в Спарті приділялось мало уваги. Все виховання було підпорядковане тому, щоб виховати беззаперечну слухняність, витривалість, і вміння перемагати різні труднощі і знегоди.

На відміну від Спарти, в Афінах значного розвитку набули різні ремесла і торгівля. Високого рівня досягли архітектура, скульптура, живопис, художня література, історія, географія, математика, різні філософські системи.

Афінська система виховання, як і спартанська, також здійснювалась в інтересах рабовласників, але була більш різноманітною і мала яскраво виражений класовий характер та була розрахована на те, щоб не допустити дітей нижчих верств до освіти. Ми вважаємо, що саме однобокість виховного напрямку в кожній із цих шкіл привела тодішніх філософів до думки не лише про всебічний, але й гармонійний розвиток молодої людини.

Система виховання у Стародавньому Римі складалась у VI-I ст. до н.е. Для дітей бідного населення тут існували елементарні приватні і платні школи (читання, письмо, лічба), для дітей привілейованих верств населення - граматичні школи, в яких учні вивчали граматику, латинську і грецьку мови, риторику, елементи історії, літератури. У школах обох типів навчались лише хлопчики.

Можна виділити декілька фаз розвитку змісту і форм виховання молодого покоління. Вони чітко виокремлюються.

У народів, які перебували на стадії низького рівня розвитку, виховання зводилося до забезпечення дітей їжею та фізичного догляду за ними. їх привчали до фізичної праці, навчали самим добувати їжу полюванням, рибною ловлею, використовуючи при цьому прийоми, добре відомі старшим. Дітям потрібно було і оволодіти нескладними прийомами самозбереження: вміти рятуватися від переслідування диких звірів, добувати і підтримувати вогонь, ховатися від холоду і спеки. Як бачимо, ця перша ступінь виховання цілком зосереджувалась на фізичній природі людини.

У міру того, як людство проходило вищі ступені свого культурного розвитку, як кочовий спосіб життя уступив своє місце осілому, як почало розвиватися землеробство і рибальство, виникли нові розумові і духовні запити, набирало нового змісту і виховання. Воно було спрямоване на збереження і розвиток всього того, що досягло тодішнє суспільство, тобто на закріплення культурних надбань.

Вища фаза розвитку виховання пов'язана з виникненням сім'ї. І тут у першу чергу варто назвати Китай, бо саме в ньому інститут сім'ї отримав серйозне осмислення і практику як засіб виховання.

Але життя людей ускладнюється і потрібно було не тільки зберегти і закріпити все те, що було досягнуто попередниками, але й розвинути ці надбання, йти вперед. З розвитком суспільства людина вступає у все більш різноманітні відносини з іншими людьми. Наступає фаза виховання, яка викликає потребу гармонійного виховання, особливо це має місце у Греції, тому і створюється теорія виховання - теорія гармонійного розвитку.

Наступив час, коли виховання не могло задовольнитися емпіричними знаннями, суспільний розвиток зумовив появу цілої науки як теоретичного знання про виховання. І хоча до «Великої дидактики» Яна Амоса Коменського були написані і видані окремі педагогічні праці, саме вона знаменує початок нового періоду у вихованні, періоду, заснованого на глибокому осмисленні значного педагогічного досвіду та на науковому підході до виховання [2, 3, 5].

Звичайно пізнавальні процеси відіграють важливу роль не лише у розвитку окремої людини, але й усього суспільства, проте життя людини складається не тільки з таких процесів. У ньому дуже важлива роль належить емоціям, почуттям, волі людини. З розвитком культури емоційно-вольова сфера людини ще більш інтенсивно розвивається, область волі, почуттів, емоцій істотно розширюється, а самі емоції, почуття дуже ускладнюються.

Закріплення звичок культури поведінки, проблеми моралі, духовності, релігії стають не просто важливими, а вимагають актуального розв'язання. Людина в процесі своєї складної життєдіяльності змушена виробляти своє ставлення до всього, що її оточує і при цьому їй не байдуже як до тих чи інших подій, фактів, вчинків ставились її попередники, кращі представники попередніх епох.

Отже, виховання як соціальне явище пов'язане з людиною, яка намагається бути на рівні тих вимог, які до неї ставить розвиток суспільства. Проте не тільки інтереси суспільного розвитку детермінують зміст і форми виховання людини. Людина ніколи не залишала поза увагою і себе, вона завжди намагалася стати кращою, ніж вона є, при цьому завжди ставав орієнтиром хтось інший або той ідеал, який вона сама ж для себе виробила.

У житті окремого індивідуума здійснюються в стиснутому часовому інтервалі ті процеси, які у своєму розвитку пройшло суспільство. Біогенетичний закон, за яким онтогенез (індивідуальний розвиток людини) проходить ті ж стадії, що і філогенез (розвиток людства в цілому), тобто розвиток окремої людини повністю повторює усі етапи розвитку суспільства, фактично визначає і головний зміст виховання: фізичний розвиток, розумовий, естетичний, моральний розвиток, тобто всебічний розвиток, який забезпечує рух людини до ідеалів істини, добра, краси. Розвиток суспільства зумовив і виникнення виховання у таких країнах, як Індія, Китай, Єгипет. У процесі трудової діяльності було зроблено значний внесок у науку і техніку.

Будівництво каналів, храмів, пірамід, фортець, штучне зрошування полів у таких країнах, як Індія, Китай, Єгипет, у першу чергу сприяло виникненню і розвитку таких наук, як астрономія, геометрія, арифметика, медицина. Для передавання досвіду і знань від покоління до покоління потрібна була писемність. Первісна форма малюнкового письма виникла у Китаї і Єгипті. Поступово воно перетворилось на символічне, ієрогліфічне письмо, з часом воно було замінене простішим, коротшим ієратичним письмом, якому навчали дітей у школах писці. Ним користувались у господарському житті, побуті.

Перші школи виникли в Індії, Китаї та Єгипті ще в третьому тисячолітті до нашої ери. Крім елементарних нижчих шкіл, існували середні і вищі школи, в яких учні вивчали релігію, філософію і письменство. Навчання в школах у зв'язку з відсутністю дидактичних і методичних засобів, було дуже важким, вимагало від учнів великої старанності. У школах панувала сувора дисципліна, застосовувались фізичні покарання учнів.

Історії педагогіки відомо ряд теорій виховання, які дійшли й до нашого часу та елементи яких використовуються у різних народів і країн у теперішній практиці виховання.

Найстарішою є теорія слухняності, покори. В її основі лежить положення про те, що не багатьом людям дана мудрість, що тільки ці мудрі люди можуть керувати натовпом і що всі останні повинні тільки слухатися перших і бути їм покірними, що тільки за цих умов величезна більшість може сприймати мудрість, поза слухняністю спасіння немає. Як бачимо, ця теорія відрізняється простотою, вона доступна для розуміння більшістю, послідовна і логічна. Слухняність, покірність за цією теорією є основним принципом життя. Для одних - послушність на перших порах була нормою життя, щоб потім проявляти свою волю і від інших вимагати безумовної послушності, для інших - принципом усього життя.

Теорія слухняності своєї повноти і завершеності досягла у китайців, у яких вона була покладена навіть в основу державного устрою. В основу побуту китайців покладено сімейне начало. Батьки в сім'ї користувалися безмежною владою над дітьми, діти повинні були бути їм покірними і безмежно послушними. За таким принципом будувалась і держава. Імператор - що батько у сім'ї, хто поважає батька, той поважає й імператора. «Влада батька безмежна, покірність сина безумовна» - цей принцип був перенесений і на вчителя та учня. Усе життя учень має поважати учителя як батька. Повага до учителя переходить у повагу до старших, які мають право молодших навчати і давати їм поради. Учень ніколи не може бути мудрішим учителя і тому все має йти як і тисячі років тому. Тому-то в китайців така виняткова повага старшим, батькам, керівникам. Ця теорія була взята на озброєння і в багатьох інших країнах і іншими народами. Окремі її елементи приносили і приносять позитивні результати і зараз, хоча зрозуміло, що доведені до абсурдності деякі и положення служили серйозною перешкодою для соціального і духовного прогресу. З великим успіхом теорія слухняності застосовувалась в індусів, євреїв, у єзуїтів, у рицарському вихованні, певне застосування вона знайшла і в давньоруській системі виховання.

Закон Божий, як пише М.І. Демков [3], для ізраїльтянина вище всього. Богом даний закон є основа морального, релігійного і державного життя, він же є основою виховання, те, що дано самим Богом, те критиці і обговоренню не підлягає, його потрібно тільки вивчати і виконувати. Так як батьки насамперед могли навчити дитину закону Божому, то по відношенню до своїх дітей батьки користувалися необмеженим авторитетом. Батьки заміняли дітям Бога, тому покірність і слухняність дітей перед Богом зливалась з покірністю і слухняністю перед батьками.

Теорія слухняності і покірності була взята на озброєння і в лицарському вихованні. Слухняність служила засобом для досягнення інших цілей виховання.

Вірність і чесність - це девіз лицаря. Правило життя лицаря - честь, почуття власної гідності, почуття гордості. Честь зобов'язує лицаря битися з будь-ким, хто оспорює його яке-небудь право, на яке він претендує. Лицарство піднесло на значну висоту жінку, народило культ жінки. Хоробрий лицар повинен одночасно служити Богу і своїй коханій жінці. Натхненням у лицарському житті була не війна, а тиша, церемоніальна, благородна любов.

Старші лицарі повинні були вчити молодших та зброєносців, а ті повинні були проявляти безапеляційний послух, покору. Юнак, щоб отримати звання рицаря повинен довгий час залишатися зброєносцем. Такий зброєносець дуже часто повинен був допомагати своєму панові (старшому рицарю) одягатися і роздягатися, бути прислугою за столом, готував і прибирав постіль, доглядав коня тощо. Перебуваючи на службі у лицаря, молодий юнак був переконаний, що тільки послушаниям, покорою, виконуючи все без непослуху, він засвоїть весь кодекс лицарської моралі і зможе з честю носити звання лицаря. При знатних дворах вони могли навчитися тонким манерам і вмінню служити і любити жінку. Для середньовіччя ці якості, які входили у кодекс честі лицаря, як і весь кодекс честі, були на фоні грубої сили світлим променем у людському тодішньому бутті.

Крім семи вільних мистецтв, благородний юнак у школі, яка все більше набирала рис світського закладу, повинен вивчати верхову їзду, плавання, стрільбу з лука, фехтування, полювання, шахматну гру та мистецтво писати вірші. Велика увага приділялась тому, щоб юнак розвинув дар слова і засвоїв хороші манери.

Автори історії лицарського виховання відмічають, що лицарство принесло у європейську культуру ряд зовсім нових для того часу людських рис: почуття власної гордості і честі, підсилення благородства військової справи, витонченість форм людського співжиття. Лицарство принесло зовсім нову рису у стиль і норми людського співжиття та й всю людську культуру - становище жінки і ставлення до неї. Повністю змінились її юридичні та економічні права, а в цілому, її соціальний статус. Це все зумовило виняткову увагу суспільства в цілому і жінки зокрема, її естетичного елемента, культуру почуттів. Ніколи жінка до цього ще так не стояла високо, як у лицарську епоху. Все її життя було спрямовано на те, щоб розвинути її естетичну сторону якомога вище. Бідні родичі віддавали своїх дочок у знатні сім'ї, де ті засвоювали витончені придворні звичаї. Навчання танцям, співу, музики, грі на музичних інструментах (лютня і арфа), жіноче рукоділля, нарешті кодекс моралі сприяли розвитку жінки якнайкраще. Багатьом поетам єдність морального та естетичного, яка втілювалась у тілесну, моральну та розумову досконалість, була символом ідеалу, який тільки може виникнути в душі людини. Якщо зважити на те, що багато жінок ще й займалися літературою, то в цілому жінки тієї епохи були значно освіченіші від тодішніх чоловіків. прогрес техніка виховання педагогіка

На думку дослідників високі замки феодальних володарів служили для дворянства «тими світними точками, від яких поширювалась нова своєрідна освіченість, тими збірними пунктами, до яких стікались поети і співаки, вони були вищими школами для тодішнього благородного юнацтва.

Рицарство залишило після себе хороший слід і хорошу пам'ять. Саме слово «рицар» зберегло не відтінок смішного і риси сорому, а чогось доброго, сміливого, уважного, доблесного і благородного.

Теорія слухняності і покірності сповна була використана й єзуїтським орденом. Як ніхто єзуїти збагнули істину, що оволодіти вихованням юнацтва означає оволодіти людьми взагалі. Основу єзуїтської системи виховання складало положення «мета виправдовує засоби».

Справжнє виховання є глибоко національним за суттю, змістом і характером, тобто воно має яскраво виражений національний характер, відображаючи психологію, характер, інтелект певної культурно-історичної спільності людей. Ось чому національне виховання засновується на національній системі виховання, про що говорив К.Д. Ушинський. Він писав про те, що незважаючи на схожість педагогічних форм усіх європейських народів, у кожного з них своя особлива національна система виховання, своя особлива мета і свої особливі засоби досягнення цієї мети. Національне виховання - це основа культурно-історичного розвитку нації, а, отже, і кожної особистості [12]. Першоосновою національної системи виховання є народна педагогіка, основними засобами якої є рідна мова, усна народна творчість, народне мистецтво, народні традиції, звичаї, обряди, національна символіка. Не без підстав можна стверджувати, що у змісті виховання органічно поєднуються дві складові: національна (етнонаціональна), що мав на увазі К.Д. Ушинський, та загальнонаціональна, загальносвітова складова у вигляді загальнолюдських цінностей.

Размещено на Allbest.ru