Соціалізація особистості дитини в контексті дошкільної освіти

Размещено на http://www.allbest.ru/

Дніпропетровський обласний інститут післядипломної педагогічної освіти

Кафедра корекційної педагогіки

Соціалізація особистості дитини в контексті дошкільної освіти

Тарабасова Л.Г., доцент

Україна, Дніпропетровськ

Анотація

Досліджуються теоретико-методологічні засади соціалізації особистості дитини дошкільного віку. Особистість людини формується та розвивається в результаті впливу різних факторів, об'єктивних і суб'єктивних, природних і суспільних. Дитина виступає як суб'єкт формування власної особистості, тобто становлення себе, як соціальної істоти в результаті взаємовпливу на неї оточуючого середовища та системи виховання. У середовищі дитина соціалізується. З одного боку індивід засвоює соціальний досвід, цінності, норми, установки, властиві соціуму, суспільству і соціальним групам до яких він належить, а з іншого - активно входить у систему соціальних зв'язків, завдяки яким і набуває соціального досвіду. Важливим виховним фактором є найближче соціальне оточення, в якому проходить життя і діяльність дитини, тобто середовище у вузькому розумінні цього слова - сім'я, дитячий садок, товариші, дорослі люди, з якими безпосередньо спілкується дитина.

Становлення України як самостійної незалежної держави вимагає критичного осмислення досягнутого та вирішення проблем, які стримують розвиток освітньої галузі. Серед цих проблем особливе місце посідає відсутність цілісної системи виховання, фізичного, морального і духовного розвитку, соціалізації дітей та молоді.

Ключові слова: соціалізація, соціальна ситуація розвитку, соціальне середовище, соціальна компетентність, компетенції.

Демократичні перетворення в Україні обумовили глобальні зміни у філософії освіти, визначенні її мети, завдань, методів діяльності. Сьогодні завдання навчальних закладів - виховання громадянина з високим рівнем громадянської свідомості, патріотизму, активності, поваги до прав і свобод демократичного суспільства.

У національній стратегії розвитку освіти в Україні на 2012-2021 рр. робиться наголос на тому, що одним з пріоритетних напрямків державної освітньої політики має стати побудова ефективної системи національного виховання, розвитку і соціалізації дітей та молоді. Це передбачає розроблення нових державних програм та ефективних механізмів взаємодії органів управління освітою, сім'ї, освітніх установ, дитячих і молодіжних громадських організацій у напрямі розвитку, виховання і соціалізації дітей та молоді. соціалізація особистість виховання

Інтерес до проблеми соціалізації особистості виник давно. Про це свідчать праці учених ХХ століття Л.С. Виготського, Л.П. Буєвої, І.С. Кона, А.С. Макаренка, В.О. Сухомлинського, С.Л. Рубінштейна, в яких вони вказували на взаємозалежність між умовами соціального середовища та розвитком особистості. Проблеми соціалізації особистості висвітлювали в наукових працях І.А. Зязюн, Л.Г. Коваль, О.Л. Кононко, І.С. Кон, Л.В. Максименко, О.В. Киричук, Т.І. Поніманська; зарубіжні вчені Р. Байярд, А. Біне, О. Нейл, С. Френе.

Процес соціалізації індивіда - необхідний атрибут життєдіяльності кожної людини, який продовжується все життя. Суспільна сутність людини проявляється і в тому, що вона залучена до реального історичного процесу та бере участь у суспільному житті.

Для розуміння сутності поняття процесу адаптації важливим стає питання про співвідношення понять соціальної адаптації і соціалізації. По І.С. Кону соціалізація являє собою процес засвоєння індивідом соціального досвіду, визначеної системи знань, норм, цінностей, що дозволяють йому функціонувати в якості повноправного члена суспільства [4]. Т.К. Кончанін дотримується думки, що адаптація є одним із етапів соціалізації особистості.

У широкому сенсі "соціальність" є інтегрованою характеристикою, яка фіксує відкритість дитини соціальному довкіллю, її спрямованість на гармонійні та конструктивні взаємини з людьми, що її оточують. Бути соціальним у певній життєвій ситуації означає проявляти готовність та здатність контактувати з різними за віком, статтю, спорідненістю, родом діяльності, характерологічними особливостями людьми.

Поняття "соціалізація", "соціальна адаптація" в нашій країні почали широко використовуватися з середини 60-х років минулого століття, проте саме ці терміни розуміються різними авторами неоднаково.

Соціалізація (від лат. socialis - суспільний) - процес становлення особистості, навчання та засвоєння індивідом цінностей, норм установок, зразків поведінки, властивих певному суспільству, соціальній спільноті, групі [3].

Соціалізація - від лат. socialis - суспільний - історично обумовлений, що здійснюється в діяльності і спілкуванні процес та результат засвоєння та активного відтворення індивідом соціального досвіду [5].

Соціалізація - процес засвоєння та активного відтворення особистістю соціального досвіду [4].

Термін соціалізація в сучасній психології означає "процес засвоєння індивідом соціального досвіду, системи соціальних зв'язків та відносин". В процесі соціалізації людина отримує переконання, суспільно схвалювальні норми поведінки необхідні їй для нормального життя в суспільстві. Як наслідок люди оволодівають нормами спільного проживання та праці, навчаються ефективно взаємодіяти один з одним. Поняття соціалізації стосується якостей, які людина отримує засвоюючи культуру людських стосунків, в процесі формування певних соціальних норм, ролей, функцій. Провідне значення для процесу соціалізації відіграє суспільне виховання.

В якості джерел соціалізації індивіда виступає передача культури через сімейні та інші соціальні інститути, перш за все через систему виховання та освіти, а пізніше - через взаємний вплив людей в процесі спілкування та сумісної діяльності. Важливим є досвід, пов'язаний з періодом раннього дитинства, з формуванням основних психічних функцій та елементарних форм суспільної поведінки.

Структура процесу соціалізації збігається з хронологією розвитку індивіда: народження, вік немовляти, раннє дитинство, дошкільний вік, шкільне дитинство, підлітковий вік, юність, зрілість, старість. На кожному з цих етапів є свій провідний спосіб соціалізації, який знаходить своє вираження у провідних різновидах діяльності - грі, навчанні, входженні в систему сімейних, групових, фаховий, етнічних, виробничих та інших відносин.

До початку кожного вікового періоду складаються своєрідні, специфічні для даного віку, єдині та неповторні відносини між дитиною та навколишньою дійсністю, перш за все соціальною. Ці відносини Л.С. Виготський назвав "соціальною ситуацією розвитку" [2, с. 258-259].

Соціальна ситуація розвитку, специфічна для кожного віку, визначає суворо закономірно увесь образ життя дитини, або його соціальне буття. З'ясувавши соціальну ситуацію розвитку, яка складається на початку певного віку, що визначається відносинами між дитиною та середовищем, ми визначаємо, як в житті дитини виникають та розвиваються новоутворення, властиві цьому віку. Новоутворення свідомої особистості дитини призводить до того, що змінюється сама ця особистість. Якщо спочатку дитина проходила шлях від соціального буття до зміненої структури свідомості, то тепер - шлях зворотного руху, від зміненої структури свідомості до перебудови її буття. Дитина, яка змінила будову особистості, це вже інша дитина, соціальне буття якої не може суттєво не відрізнятися від буття дитини більш раннього віку.

Аналіз літератури щодо проблематики соціального розвитку відображає сучасний компетентнісний підхід до розвитку особистості дитини. У руслі цього підходу як українські, так і зарубіжні автори основною метою соціального розвитку дитини вбачають її соціальну компетентність. Багатий науковий матеріал авторів Ж. Піаже, Л.С. Виготського, О.Л. Кононко, Н.В. Гавриш, ТІ. Поніманської, С.Н. Курінної та ін. дає змогу обгрунтувати такі компоненти соціальної компетенції:

1) компетенція "розвиток комунікативних здібностей", яка являє собою передумову формування комунікативного компоненту соціальної компетентності згідно з О.Л. Кононко (уміння знайомитися, просити однолітка чи дорослого про допомогу або пропонувати допомогу;

2) компетенція "розвиток емоційного інтелекту", яка становить передумову формування емоційного компоненту соціальної компетентності згідно з структурою О.Л. Кононко та Т.І. Поніманської (уміння відтворювати почуття, розпізнавати почуття інших, співчувати, розпізнавати власні почуття, регулювати власний емоційний стан);

3) компетенція "готовність адекватно реагувати у ситуації стресу та конфлікту", яка є передумовою формування поведінкового компоненту соціальної компетентності згідно з структурою Т.І. Поніманської (уміння вибрати адекватний стиль вирішення конфлікту, говорити "ні" та адекватно реагувати на відмову; уміння впоратися зі збентеженням, програвати в іграх, впоратися зі стресом за допомогою рухової активності);

4) компетенція "готовність бути частиною колективу", яка утворює передумову формування поведінкового соціально-когнітивного компоненту компетентності відповідно до структури О.Л. Кононко (спроможність запитувати про дозвіл та ділитися враженнями, уміння приєднуватися до загальної діяльності групи).

Одним із засобів соціалізації особистості дошкільника є предметно-розвивальне середовище. Психологи пов'язують механізм впливу середовища на особистість з поняттям соціальна ситуація розвитку, тобто, відповідно віку, стосунками між дитиною та навколишнім його світом. Дитина знаходить своє друге життя в предметах культури, у взаємовідносинах людей один з одним (Л.С. Виготський, Д.Б. Ельконін, В.В. Давидов).

В психосоціальному становленні дитини переважна роль віддається грі. Згідно з фундаментальними психологічними теоріями С.Л. Рубінштейна, Л.С. Виготського, Д.Б. Ельконіна, гра створює благодатне поле соціалізації, є провідною діяльністю у розвитку дитини, допомагає їй перейти від одного ступеню розвитку до іншого.

Державний стандарт дошкільної освіти України - Базовий компонент дошкільної освіти, який реалізується програмами та навчально-методичним забезпеченням у розділі "Дитина в соціумі", визначає державні вимоги до формування у дітей навичок соціально визнаної поведінки, вміння орієнтуватися у світі людських взаємин, готовності співпереживати та співчувати іншим. Завдяки спілкуванню з дорослими, як носіями суспільно-історичного досвіду людства, в дитини з'являються інтерес та вміння розуміти інших, долучатися до спільної діяльності з однолітками та дорослими, об'єднувати з ними свої зусилля для досягнення спільного результату, оцінювати власні можливості, поважати бажання та інтереси інших людей. Взаємодія з іншими людьми є своєрідним видом входження дитини в людський соціум, що вимагає уміння узгоджувати свої інтереси, бажання, дії з іншими членами суспільства [1].