Духовний розвиток особистості, використання оптимальних педагогічних технологій

Размещено на http://www.allbest.ru/

ДУХОВНИЙ РОЗВИТОК ОСОБИСТОСТІ, ВИКОРИСТАННЯ ОПТИМАЛЬНИХ ПЕДАГОГІЧНИХ ТЕХНОЛОГІЙ

Шелест Л. І., студентка групи ПВШ-15-Х2 ННІМП ДВНЗ

У статті здійснено аналіз духовності особистості, запропоновано декілька дидактичних підходів до розв'язання питання духовно -морального розвитку особистості, використання тьюторської системи викладання, створення у вищому навчальному закладі умов для саморозвитку та самонавчання студентів. В подальшому дослідження може здійснюватись у напрямку конкретизації та використанні практичного досвіду в педагогічному процесі вищого навчального закладу.

The article analyzes the spiritual personality, offered several didactic approaches to addressing the spiritual and moral development of the individual, the use of tutoring- teaching system, the establishment of the university environment for self-development and self-study students. In future studies can be carried out in the direction of the specification and use of practical experience in the pedagogical process of the higher education institution.

Ключові слова: духовність, духовність особистості, самонавчання, особистісно-орієнтовний підхід, тьюторство.

Keywords: spirituality, spiritual personality, self-learning, student-centered approach, tutoring. духовний розвиток тьюторський дидактичний

Постановка проблеми. Глибокі соціальні зміни в Україні зумовлюють необхідність суттєвого удосконалення виховного процесу. До найважливіших напрямів сучасного виховання відноситься розвиток духовності підростаючих поколінь, формування їх духовного світогляду. Сьогодні нашій країні потрібні не просто фахівці високого класу, а особистості з багатим християнським досвідом, готових діяти на благо країни та нести відповідальність за свої дії. Хоч у наший країні вільне релігійне сповідування основною релігією на держаному рівні визнано християнство тому і виховання має будуватися на християнських принципах. В умовах зростання бездуховності в усіх сферах суспільного життя нам потрібно виховання таких професіоналів, спроможних долати численні труднощі, кризи, конфлікти, сприяти переорієнтації суспільного розвитку на необхідні сьогодні антропоцентричні засади. Це зумовлює актуальність освітнього завдання щодо забезпечення духовного розвитку студентів - майбутніх суб'єктів трудової діяльності. Духовність особистості завжди була в центрі уваги філософів, психологів, педагогів, бо саме рівень духовності кожної особистості складає загальну картину духовності суспільства.

Аналіз останніх досліджень і публікацій. Проблемі духовності людини, розвитку її цілісності - тілесної, душевної й духовної приділяли велику увагу античні філософи (Платон, Аристотель, Демокрит, Сократ), німецька класична філософія (Г.Гердер, І.Кант, Г.Гегель, Л.Фейєрбах, Ф.Шеллінг, Б.Паскаль), філософи-екзистенціалісти (С.Кіркегор, М.Хайдеггер, К.Ясперс, Е.Гуссерль), українські філософи (П.Юркевич, Г.Сковорода), філософи-космісти (М.Бердяєв, В.Соловйов, В.Вернадський), філософи сучасності (В.Андрущенко, Баранівський, Л.Буєва, Л.Губерський, В.Кремень, А.Комарова, Б.Кримський, Пролєєв та ін.).

Психологічні аспекти духовності, духовного розвитку подано в роботах М.Боришевського, О.Зеліченка, В.Зінченка, О.Киричука, П.Симонова, Ж.Юзвак, І.Сіданіч, Є. Помиткин та ін.

Сучасна педагогічна наука аналізує різні аспекти проблеми духовності, духовної культури особистості учнівської молоді (О.Виговська, І.Карпенко, О.Олексюк, А.Фасоля, Г.Шевченко, П.Щербань).

Проблемам духовної культури присвячені роботи Г.Авдіянц, Т.Ткачової, Н.Чорнухи та ін. Виховання молоді в різних регіонах України знайшли своє відображення в роботах Т.Анікіної, І.Шкьопу, Ю.Щербак, С.Шевченка.

Проте, аналіз науково-педагогічної літератури свідчить про певну стереотипність поглядів і підходів до проблеми духовності та духовного розвитку особистості. Недостатньо враховується релігійний аспект котрий закладеній в генетиці людини і ще з прадавніх часів є невідємною частиною виховного процесу. Тоді як науковий досвід сучасних учених, які глибоко займаються проблемами феномену людини, розкриттям її цілісної сутності у вимірах органічної взаємодії Людини і Всесвіту (В.Бех, Є.Ісаєв, В.Казначеєв, К.Коротков, П.Симонов, В.Слободчиков, В.Ульшин, Г.Шипов та ін.). До того ж поки що відсутні дослідження, в яких були б представлені психолого-педагогічні та організаційно-педагогічні моделі духовного розвитку студентської молоді.

Мета статті - здійснити огляд поглядів на феномен духовності особистості, визначити оптимальні педагогічні підходи до розв'язання питання духовного розвитку особистості. Розглянути використання тьюторської системи викладання.

Спонукати студентську молодь до самоосвіти та самопізнання у ході навчально - виховного процесу у вищому навчальному закладі.

Виклад основного матеріалу. Сучасні представники освітньої науки визначають безперечну важливість духовного розвитку людини. Однак і досі актуальними залишаються слова Г.С. Сковороди про те, що "люди нехтують найвищою наукою, яка стосується самої людини. Без цієї науки (про людську душу) всі людські знання втрачають сенс. Безглуздо шукати щастя по за собою" [1, с. 477]. "Увесь розвиток поняття духу являє собою тільки самозвільнення духу від усіх форм існуючого буття, невідповідних його поняттю", - констатує Гегель [2, с. 26]. Таким чином, розвиток особистості реалізується передусім у сферах: розумової діяльності - як шлях від сприйняття інформації про навколишнє до глибокого усвідомлення її сутності; духовного пізнання - через пізнання і духовний розвиток наблизитися до більш високого рівня досконалості [3 с. 17] "Будьте досконалими, як Батько Ваш небесний", - закликає учнів Христос руйнуючи всі обмеження людського розуму [4 с. 1072]; моральної діяльності - через призму широкого спектру моральних норм (від засвоєння формальних норм ввічливості до прийняття гуманістичних принципів взаємодії з людьми); естетичної діяльності - у напрямі осягнення краси та потреби створювати прекрасне.

Так вітчизняна дослідниця Ж.М. Юзвак вважає, що "духовність - це творча здатність людини до самореалізації та самовдосконалення, яка зумовлена такими особливостями когнітивно-інтелектуальної, чуттєво емоційної та вольової сфер, що сприяють успішному формуванню та реалізації потреби у цілеспрямованому пізнанні та ствердженні в її життєдіяльності істини, загальнолюдських етичних та естетичних цінностей, усвідомленню єдності себе та Всесвіту" [5, с. 125]. А духовний розвиток вона розглядає як "процес розкриття когнітивно- інтелектуального, чуттєво емоційного, вольового, креативного потенціалів, здійснення якісних і кількісних змін у ціннісних орієнтаціях об'єкта шляхом гармонії психічної сфери, подолання відчуження від природи, соціуму, самого себе через усвідомлення їх всезагальної єдності [5, с.127].

Як визначив Е.О. Поміткін "духовність являє собою специфічно людську якість, що характеризується усвідомленням загальної єдності й зумовлює прагнення людини до гармонії внутрішнього і зовнішнього світу, спрямовує особистість до реалізації у власному житті ідеалів Краси, Добра та Істини." [3, с. 30] "духовний розвиток як процес само ідентифікації особистості з власним духовним "я", в ході якого людина підпорядковує свою біологічну та соціальну природу духовним ідеалам, цінностям і смислам, набуває духовного досвіду. У процесі духовного розвитку відбувається усвідомлення єдності Буття, життєвої місії та прийняття відповідальності за зміст свого життя і результати діяльності" [3, с. 33]. Адже духовність з самого початку належала Богові і людина отримала духа коли Бог "вдихнув у ніздрі її, - і стала людина живою душею" тому неможливо розглядати духовність без Бога.

В. А. Сухомлинський розглядав формування духовного світу людини в тісному зв'язку як із його розумовим, так і з моральним та естетичним розвитком. Видатний педагог писав: "Сфера духовного життя людини - це розвиток, формування і задоволення його моральності, інтелектуальних і естетичних запитів й інтересів у процесі активної діяльності. Джерелом духовного світу людини є матеріальний світ, об'єктивна дійсність і особливо такі важливі її сфери, як громадське життя людини, його соціальний і моральний досвід" [6].

Видатний педагог Ш. Амонашвілі вважає, що духовність пов'язана із самовдосконаленням людини, її здатністю керувати власним життям: "Духовність є наше цілеспрямоване прагнення до удосконалення нашого духу нашої сутності". Шлях до удосконалення Духу лежить на Землі - це і є спосіб життя кожного з нас серед людей" [7, с. 22].

Розглянувши думки академіків, науковців, педагогів, філософів та інших визначних особистостей стосовно поняття духовності, духовного розвитку людини можемо зазначити однобокість визначених понять. Незважаючи на велику кількість порівнянь та визначень всі розглядають духовність з зовнішнього погляду, видимих проявів, понять та висновків експертів які не можуть відкрити суть не пізнавши внутрішньої Сили Духу. Кожна людина у своєму житті може спіймати себе на думці яка є недостойною, аморально. Отже інтелект кожної людини породжує думки, які є усвідомленими і по мірі своєї духовності людина відмічає їх як добрі або погані. Багато хто вважає совість людини, як внутрішній інтуїтивний голос, є рушійною силою в усвідомленні добра і зла.

Отже духовність є внутрішньою - невидимою людському оку і зовнішньою - прояви якої ми можемо побачити, відчути, проаналізувати. Не можливо відділити внутрішню від зовнішньої, а повну міру духовності ми можемо побачити у Християнстві. Тільки глибоко віруюча людина може збагнути і побачити невидиме бо "віра - то підстава сподіваного, доказ небаченого. Бо нею засвідчені старші були. Вірою ми розуміємо, що віки Словом Божим збудовані, так що з невидимого сталося видиме" [3, с. 1335].

Християнство протягом останнього тисячоліття формувало духовне життя нашого народу. Україна ніколи не була країною ізольованою, завжди була включеною у світові процеси і оцінювати її історію поза загальними процесами розвитку ніколи не вдавалося. Християнська релігія зосереджена на розвитку виховання учнівської молоді. Варто зазначити, що у радянській історії педагогіки не було прийнятним звертатися до часів становлення християнського виховання: більш властивим було згадувати про недоліки християнського виховання середньовічного періоду та протиставлять їм педагогічні надбання епохи Відродження, з гуманістичними тенденціями й поверненням до античних традицій.

Доктор педагогічних наук, професор, академік М. Вачевський у своїй статті "Християнська педагогіка у вихованні учнівської молоді" вважає "народність та його історичні традиції найпрекраснішим створінням Божим на землі, з джерел якого повинно черпати своє натхнення виховання, Великий педагог К. Д. Ушинський підкреслив "Є тільки один ідеал досконалості, перед яким схиляються всі народи, це ідеал, що подає нам християнство". Усе, чим людина, як людина, може й повинна бути, цілковито виражено у божественному вченні. Вихователеві залишається перш за все і в основу всього поставити вічні істини християнства. Воно дає життя й указує найвищу мету всякому вихованню, воно ж і повинно служити для виховання кожного християнського народу джерелом усякого світла й усякої істини." [8, с. 3].

Отже людина виказуючи моральний аспект своєї поведінки, який є зовнішнім показує оточуючим на що вона здатна. Тоді як внутрішній духовний аспект людини, який не можуть побачити інші є рушійною силою її поведінки. Кожна людина повинна сама знайти свій власний вхід у "царство духа" і визначити саму себе і своє буття. Ступінь духовного розвитку не завжди визначається віком. Та її корені, у будь -якому випадку, виходять з дитинства. Це надзвичайно важливий період у процесі духовного становлення особистості, оскільки закладається фундамент для сприйняття оточуючої дійсності, свого місця і ролі в ній.

Переорієнтація на взаємодію вимагає збагачення педагогічного інструментарію компонентами, які б уможливили активізацію самовиховання та самонавчання студентів. В. О. Сухомлинський вказує, що “справжнє виховання - самовиховання". Саме у процесі самовиховання людина свідомо виявляє свої індивідуальні риси. “Виховання, - за висловом К.Д.Ушинського, - є тільки підготовкою до самовиховання, і якщо виховання було добре, то самовиховання триватиме все життя. Беручи в свої руки керування людською природою, що розвивається, всіляке виховання треба завершувати передачею його в руки самого вихованця". Співчутлива ідентифікація людини з людино ставлення "я" до окремого "ти" відтворена в моделі особистісно-орієнтовного спілкування.

Сутність особистісно-орієнтованого спілкування найповнішою мірою відображено у діалозі, що в умовах навчально-виховного процесу передбачає визнання рівності особистісних позицій учасників, їх відкритість і довіру, зосередженість на співрозмовникові, толерантність у ставленні до нього і водночас готовність аналізувати і коригувати результати взаємодії з ним, сприяти особистісному розвиткові кожного студента. Таке спілкування спроможний реалізувати лише особистісно-орієнтований педагога, який за словами В. Сухомлинського "відкритий і доступний для кожного учня, не викликає страху в дітей, даючи можливість їм висловлювати свої думки і почуття, відвертий у своїх поглядах; демонструє дітям цілковиту до них довіру, не принижує їхньої гідності; щиро цікавиться життям учнів, не байдужий до їхніх проблем, справедливий; виявляє емпатійне розуміння - бачення поведінки учня його ж очима, вміє "постояти в чужих черевиках", відчуваючи внутрішній світ дитини; надає учням реальну допомогу"[6 с.34].

Переорієнтація на взаємодію вимагає збагачення педагогічного інструментарію компонентами, які б активізували самовиховання та самонавчання студентів. "Головне тут, - як стверджує І.Бех, - створення таких методів і засобів, в наслідок використання яких підростаюча особистість не відчула б жодних замахів на її індивідуальність і право на вільний культурний розвиток" [9, с. 264]. У цьому контексті бачиться перспективним використання генетико-моделюючого методу виховання, що передбачає формування здатності студента усвідомлювати себе як особистість, прийняти цінність іншої людини, виробити досвід самостійно вирішувати проблеми через використання ефекту генерації (сприяння внутрішньому процесові генерування знань -суджень морально-духовного змісту) та ефекту присутності педагога (впливу педагога своєю сутністю, своїми духовними надбаннями), через культивування зворушливого виховного впливу, що базується на таких феноменах, як совість, любов до інших, усвідомлення свого "Я".

Як зазначає кандидат педагогічних наук К.В. Джеджера "Духовної домінанти у навчальному процесі можна досягти за умови ширшого використання методів суб'єктивації знань (переконання, навіювання, прикладу), методів стимулювання і мотивації навчально-пізнавальної діяльності та прийняття й реалізації отриманих знань (створення ситуацій новизни, опори на життєвий досвід, створення ситуацій успіху, диспуту, дискусії), методів стимулювання обов'язку й відповідальності щодо навчання (висунення вимог, привчання до виконання вимог, заохочення до виконання вимог і обов'язків, створення виховних ситуацій під час навчання, оперативний контроль за виконанням вимог), інтерактивних методів (аналізу конкретних ситуацій, інциденту, проектів, дидактичних ігор: імітаційних, операційних, інсценізаційних, психодраматичних), евристичних методів (брейн-стормінгу, методу ліквідації проблемних ситуацій тощо). Вони уможливлюють діалогічну взаємодію всіх учасників навчально - виховного процесу, позбавляють від примусу, сприяють усвідомленню студентами сенсу професійної підготовки та самоусвідомленню себе як майбутнього професіонала, активізують творчу діяльність (колективну, індивідуальну) [10, с. 111].

Поєднання традиційних функцій вчителя і нових пов'язаних з принципово новими умовами організації навчального процесу входить до тьюторської системи викладання [11, с.14]. Це нова спеціалізація діяльності вчителя що реалізує функції:консультанта, що виявляється в інформуванні, наданні слухачам порад, інформаційній підтримці навчання, менеджера, яка реалізується в керівництві та мотивації слухачів, консультаціях та комунікаціях із ними, налагодження і підтримка інформаційних зв'язків між слухачами та іншими учасниками системи освіти, у врегулюванні різних проблем, розв'язанні конфліктів, адаптації студентів до нових форм навчання.

Поняття "тьюторство" також використовується у різноманітній формі спілкування між адміністрацією університету і студентами. Тьютор як елемент системи навчання здійснює свою роботу і відповідає за життя студентів. В Англії цей метод визнаний найефективнішим із стародавніх часів він зберігся і дотепер.

Тьюторська система має безпосередній зв'язок з особистісно - орієнтовною педагогікою тому варто звернути на неї увагу в нашому подальшому дослідженні. "Вчитель-тьютор, - як зазначає В.Конева, - це не предметник, це педагог, або Учитель у власному розумінні слова та з великої літери, який працює не із знанням-інформацією, а з культурною ситуацією, де в учня народжується знання - думка" [12] і правильно спрямувати цю думку може лише педагог з високими духовно моральними устоями - педагог християнин.

Якщо порівняти роль традиційного вчителя і вчителя тьютора то на відміну від першого тьютор супроводжує процес самоосвіти, бере участь у індивідуальній відповідальності за знання та виховання духовно моральних цінностей особистості студента, а у своїй діяльності спирається на рефлексію досвіду самоосвіти.

Висновки

Підсумовуючи вищезазначене, очевидним є те що духовна складова виховання, яка ґрунтується на християнських позиціях, відіграє важливу роль у встановленні високоосвіченого представника нашого суспільства. На наш погляд слід вміло поєднувати методи навчання та виховання студентів, а духовне виховання не можливе без тисячолітньої християнської традиції, віри та поняття духовних цінностей які супроводжували українців протягом встановлення України як держави. Ми повинні знати нашу історію і вчитися на помилках.

Також треба усвідомити, що у виховані майбутнього вчителя слід керуватись не лише встановленою програмою, а й самостійно знаходити оптимальні шляхи виховання. Завдання педагога рухатися у бік гуманізації навчально-виховного процесу вищого навчального закладу. Необхідно не тільки формувати "я" педагога, а і вдосконалювати духовно -моральні якості професіонала як суб'єкта моральної відповідальності. Адже людина використовуючи християнські моральні устої може впливати на навколишній світ та викликати в ньому позитивні перетворення.

Надалі дослідження визначеної теми може здійснюватись у напрямку конкретизації та використанні практичного досвіду в педагогічному процесі вищого навчального закладу.

Література

1. Ремінець В. А. Історія психології епохи Просвітництва / Ремінець В. А. К.: Вища школа, 1993. с. 567.

2. Гегель Г. В. Ф. Энциклопедия философских наук / Гегель Г. В. Ф. // Философия духа. Ответственій за редакцию Е.П. Ситковский. М.: Мысль, 1977. С. 171.

3. Поміткін Е. О. Психологія духовного розвитку особистості ^л Монографія / Поміткін Е. О. К.: Внутрішній світ, 2012. С. 280.

4. Біблія або книга святого письма старого й нового заповіту / Переклад проф.. І.Огієнка // Українське біблійне товариство. К.: 2007. с. 1375.

5. Юзвак Ж. М. Духовний розвиток особистості: проблеми, гіпотези, теоретична модель / Юзвак Ж. М. // Духовність і духовно-естетична культура. Уряду України. Президенту, законодавчій виконавчій владі. Аналітичні розробки, пропозицій наукових та практичних працівників. Міжвідомчий науковий збірник/ А.І. Комарова, Ю.П. богуцький та ін.. К.: Науково-дослідницький інститут "Проблеми людини", 1999. Т. 14. С. 123-129.

6. Сухомлинский В. А. Сто советов учителю / Сухомлинский В. А. К.: Ред. Шк.., 1684. С. 154.

7. Амонашвили Ш. Почему не прожить нам жизнь героями духа / Амонашвили Ш. М.: Издательский Дом Шалвы Амонашвили, 2003. с. 94

8. Вачевський М. Християнська педагогіка у вихованні учнівської молоді [електронний ресурс] / Вачевський М. Режим доступу: Ьїїр://448.е4у.иа/иа/агїіс1е8/2/8Іоуо/201 0/692-сЬгІ8їіап-ре4ааоау- І...Я0.03.2016).

9. Бех І. Д. Особистісно зорієнтоване виховання: Науково-метод. посібник / Бех І. Д. К.: ІЗМН, 1998. С. 204.

10. Джеджела К. В. Духовний розвиток особистості майбутнього фахівця проблема професійної підготовки / Джеджела К. В. // Освіта регіону. № 1. 2010. С. 106-112.

11. Волобієва Т. Рольові вектори сучасного педагога / Волобієва Т. // Управління освітою. №11. 2011. С. 12-16.

12. Конева В. А. Культура и архитектура педагогического пространства / Конева В. А. // Вопр. Философии. 1996. №10. С. 46-57.

Размещено на Allbest.ru