Образ рідного слова в етнопедагогіці

Размещено на http://www.allbest.ru/

Образ рідного слова в українській етнопедагогіці

Реферат

з курсу «Етнопедагогіка»

Зміст

Вступ

1. Історія етнопедагогіки

2. Образ рідного слова в етнопедагогіці

Висновки

Список використаної літератури

Вступ

Навчання рідної мови, головною метою якого є формування та розвиток мовної особистості є одним із напрямів дослідження етнопедагогічної науки. Так, питання досконалого опанування української мови, адже ступінь володіння нею є чи не найважливішим критерієм розвитку мовної особистості.

Крім того, проблема національно-мовної особистості в Україні має певною мірою й громадянське значення, оскільки саме новому поколінню належить майбутнє України, а зберегти надбання предків, створювати нову національну культуру, національну політику неможливо без досконалого знання рідної мови, без любові та пошани до неї.

Проблеми формування мовлення на основі народної педагогіки торкалися свого часу Г.Ващенко, Б.Грінченко, М.Грушевський, О.Духнович, І.Огієнко, О.Потебня, С.Русова, Г.Сковорода, В.Сухомлинський, К.Ушинський.

Мова несе в собі культурологічній аспект. І тому слід усіляко оберігати мовну специфіку, діалекти, які відбивають конкретні традиції, культуру мовлення, особливості регіону. Мова точно, глибинно відображає і справжній характер, і дух народу. Гумбольдтівська теза про мову народу як його дух і про дух народу – мову, незаперечна і щодо української мови як символу нації.

Формування української національної системи освіти, впровадження в практику ідей етнопедагогіки поставили на порядок денний проблему опрацювання комплексу дидактичних методів і прийомів, спрямованих на гуманізацію навчального процесу з опорою на етнологічні принципи. Вивчення українознавчих дисциплін набуває в цих умовах вирішального методологічного значення, стає основою формування світоглядних переконань молодої людини. Опанування українською мовою як найважливішим засобом національного виховання забезпечує не лише комфортне існування індивіда в суспільстві, але й дозволяє виробити систему загальнонародних, національно зумовлених уявлень, пізнати національний характер, визначити мовний тип особистості.

Відомо, що рідна мова виступає могутнім чинником відображення дійсності в її національному виявленні. Засобами національної мови створюється система понять, на ґрунті якої, зрештою, формується лінгвістична картина світу, тобто виражена в мовних категоріях сукупність уявлень і суджень про позамовну дійсність.

У процесі оволодіння національно-мовним арсеналом, що відтворює спосіб життя, світобачення українця, розвивається національна самосвідомість. Саме тому звернення в процесі викладання до мовних компонентів із чітко окресленою національною орієнтацією сприяє духовному, культурному збагаченню людини, забезпечує високий рівень міжетнічних відносин.[6]

Мета: визначити образ рідного слова в українській етнопедагогіці.

Завдання:

1) Пізнати історію української етнопедагогіки;

2) Визначити образ рідного слова.

Виховання підростаючого покоління для кожної нації є найважливішим складником національної культури.

1. Історія етнопедагогіки

Виховання підростаючого покоління для кожної нації є найважливішим складником національної культури. Передача всіх культурно-історичних традицій батьків, дідів і прадідів завжди гарантувала вічність життя нації. Нація, за Костянтином Ушинським, це, насамперед, система різноманітних природних (біологічних, анатомічних, фізіологічних, психічних), історично обумовлених ознак тіла, душі й розуму. Духовні якості певного етносу відзначаються такою ж стійкістю, як і колір шкіри, очей, волосся, бо передаються у спадок нащадкам. Отже, справжнє виховання не може існувати в «чистому вигляді», тобто поза традиційною культурою певної нації. Всі найвидатніші педагоги світу визнавали, що виховання дитини завжди мас грунтуватися насамперед на культурно-історичних цінностях своєї нації, а вже пізніше відбувається знайомство з традиціями інших народів. Незаперечний закон дидактики: пізнання навколишнього світу починається із знайомства з рідною вулицею, селом чи містом, своєю країною, а вже потім -- з іноземними, сусідніми краями. Тобто, від пізнання свого, рідного, національного -- до пізнання чужого, багатонаціонального, світового.[1]

У сучасній педагогічній науці виділяється окрема галузь етнопедагогіка, яка досліджує конкретні етнічні традиції виховання. Українська етнопедагогіка, як і все українське, довгий час перебувала у тенетах імперського мороку. Праці видатних вчених з етнопедагогіки не вивчалися в педвузах, замовчувалися або просто ігнорувалися. Якщо російський психолог Павло Блонський в 60-х роках міг стверджувати, що російська школа «повинна виховувати маленьких росіян», то про українську школу в цей час не могло бути й мови. А вже виховання на якихось особливих «українських національних традиціях» не тільки не входило в плани радянських органів народної освіти, але й просто засуджувалося як вияв українського буржуазного націоналізму. Ось чому, прийшовши нарешті до своєї незалежності, маємо національно несвідоме покоління, яке просто не знатиме, що робити зі своєю незалежністю. Між поколіннями «славних прадідів» і їхніх нащадків -- духовна прірва. З'єднати розірваний ланцюг, заповнити духовну порожнечу здатна тільки цілеспрямована система заходів, впроваджена у всі ланки національного виховання, починаючи від дитсадків, закінчуючи вищою освітою. Мусимо надолужити, повернути втрачене наступним поколінням українців.

Слово виховання походить від ховати, переховувати, тобто оберігати, опікуватися дитиною, а отже, навчати пристойно поводитися, здобувати освіту, розширювати світогляд, моральні норми. Виховання повинно готувати дитину до самостійного життя. Порівняємо в росіян «воспитывать» -- означає вигодовувати (від «питать»). Певні традиції етнопедагогіки, які застосовуються починаючи з грудного віку, впливають на весь психологічний розвиток дитини в майбутньому. Так, наприклад, англійський етнолог Джоффрі Горер вважає, що тривале дуже туге сповивання немовлят у росіян є одним із засобів привчання їх до покори і необхідності суворої влади. [5]

У Київській Русі багатовіковий педагогічний досвід народу втілюється в конкретні форми виховання і освіти молодого покоління, які функціонують в таких ланках: домашнє виховання, початкові школи, школи та училища при монастирях (яких налічувалося близько чотирьохсот). До перших педагогічних праць можна віднести «Поучение» Володимира Мономаха, яке він склав для своїх синів. Твір пересипаний цитатами із Біблії, яку Ярослав коментує і пояснює через призму свого розуміння. Хоча в праці безліч посилань до мудрості народу, народної моралі, вже позначеної християнським впливом - «Убогих не забувайте, але, наскільки є змога, по силі годуйте і подавайте сироті, і за вдовицю вступітесь самі, а не давайте сильним погубити людину. Ні правого, ні винного не вбивайте», «Додержуйте клятви, щоб переступивши її, не погубити душі своєї», «Старих шануй, як отця, а молодих, як братів. У домі своїм не лінуйтеся, а за всім дивіться», «Лжі бережися, і п'янства, і блуду, бо Б сьому душа погибає і тіло», «Недужого одвідайте, за мерцем ідіте, тому шо всі ми смертні єсмо.

Як бачимо, ці істини діти засвоювали в першу чергу від батьків, в родині; в громадських стосунках молоді люди перевірялися на громадянську зрілість. мовний етнопедагогіка образ слово

Традиції української етнопедагогіки розвивали й козацькі січові школи. Хлопчики з дев'яти років приймалися в науку, де проходили не тільки навчання грамоти, але й військової виправи, поводження в громадському середовищі, музики й співу.

Підростаючи, вони допомагали вчителям у роботі з молодшими учнями, підтримували дисципліну. Старші школярі також заробляли гроші на утримання школи читанням молитов за померлих чи вбитих козаків, продажем ладану чи свічок, новорічними привітаннями тощо. В учнівському колективі було самоврядування на зразок козацького: обирали отамана самі учні. Після шкільних занять відбувалися ігри та забави, спрямовані на фізичне загартування молодих козаків, а для старших -- військові вправи та змагання. Значна увага приділялася національним звичаям та обрядам. [6]

Значний внесок в етнопедагогіку зробили українські письменники, які зберегли для нас джерела народної мудрості, де відображені й народні педагогічні погляди. Народні погляди на дитину та її виховання знаходимо в Тараса Шевченка, в Нечуя-Левицького, у Панаса Мирного, Лесі Українки, Івана Франка і Михайла Коцюбинського. Маємо також праці видатних педагогів, які замовчувалися довгі десятиліття: Софії Русової, Костянтина Ушинського та багатьох інших. Треба тільки зібрати це безцінне надбання народу, видрукувати і дати до рук нашим учителям, вихователям дитсадків, батькам. Егно-педагогіка як окрема дисципліна не вивчалась в жодному педвузі України. Нині з'являються перші курси цієї дисципліни, з яких уже постає цілісна система народної педагогіки українців, яка увібрала в себе досвід багатьох поколінь з глибокої давнини.[2]

2. Образ рідного слова в етнопедагогіці

Українська мова сьогодні -- не лише засіб спілкування одного з численних слов'янських народів. Через неї відбувається важливий процес само ідентифікації українців. Громадяни України доходять усвідомлення сучасного змісту поняття «національна держава». Мовна особистість -- це той носій мови, який володіє не лише сумою лінгвістичних знань чи репродукує мовну діяльність, а й навичками активної праці зі словом, розуміє, що «мова - душа нашої національності» (І. Огієнко), етична цінність, засіб досягнення гармонії раціонального і естетичного. [2].

Мету мовного виховання реалізує складна система, яка об'єднує ряд наук. серед яких лінгвістика, психологія, педагогіка, логопедія. етика, естетика та етнологія. Різноманітність елементів цього комплексу наук зумовлена складністю та різноплановістю завдань мовного виховання, яке ми розглядаємо у двох аспектах -- психолінгвістичному та педагогічному.

Для розуміння першого ми виділяємо такі етапи мовного виховання:

· формування системи необхідних для повсякденного вживання мовних знань, умінь і навичок, мінімального активного словника;

· поглиблення практичних і теоретичних знань про мову як упорядковану систему;

· оволодіння мовою на тому рівні, який дає змогу повністю висловити власні думки і почуття;

· засвоєння правил етики й естетики мовлення.

Такий поділ є умовним, тому що всі етапи складають єдиний комплекс, а рівень його сформованості у кожного індивіда визначає рівень мовної культури особистості, яка є невід'ємною ознакою загальної культури людини і відображає не тільки вихованість, інтелігентність, а й внутрішній світ мовця. Культура мовлення формує культуру наших взаємин у щоденному спілкуванні, охоплюючи всі сфери мовленнєвої діяльності -- від приватного спілкування -- до спілкування на державному та міждержавному рівнях. [4]

Основоположник вітчизняної народної педагогіки К. Д. Ушинський в той час, коли в Україні заборонялися школи рідною мовою навчання, відстоював думку про те, що мова й духовне життя народу нерозривні. Використовуючи яскраві образні вирази, він писав: «Мова народу-кращий, що ніколи не в'яне й вічно знову розпускається, цвіт усього його духовного життя, яке починається далеко за межами історії» . К. Д. Ушинський був глибоко переконаний, що в мові одухотворяється весь народ і вся його батьківщина; «в ній втілюється творчою силою народного духу в думку, в картину і звук не-' бо вітчизни, її повітря, її фізичні явища, її клімат, її поля, гори й долини, її ліси й ріки, її бурі й грози -- весь той глибокий, повний думки й почуття, голос рідної природи, який лунає так гучно в любові людини до її іноді суворої батьківщини, який відбивається так виразно & рідній пісні, в рідних мелодіях, в устах народних поетів» [5]

Розвиток кожної з мов народів світу, в тому числі й української, -- це насамперед розвиток і становлення нації, формування характерних рис української ментальності, сплаву усіх складників національної духовної культури. Адже ментальність народу -- це його мислення, окремий спосіб думання, поведінки, специфічне світосприймання, світовідчуття, вміння бачити себе у світі, це «душа» народу в його національному характері.

Національний тип особистості виростає на ідеях української філософії, народних ідеалах і традиціях, звичаях і обрядах, тобто на культурно-історичному досвіді, здобутках народу, його морально-етичних цінностях. Це дає підставу стверджувати, що існує типовий «національний характер», якому притаманні певні риси.

Це питання дослідив М. Г. Стельмахович. Він виділив декілька рис, притаманних українцям: гостинність, працелюбність, доброзичливість, чесність, довірливість тощо. Ця теза ґрунтується на дослідженні усталеного способу існування української сім'ї. Кожна подія, що відбувалась у житті родини чи окремого її члена, була строго регламентована, відбувалась за певним сценарієм, кожен мав свої функції, свою роль. тому й поводився певним чином. Так формувалися ті риси характеру, які згодом стали типовими і сформували національний тип особистості.

Система національного виховання, яка складається на ґрунті народної педагогіки, своїм корінням глибоко сягає в народну філософію. етику, мораль, в основі яких була ідея добра. справедливості (А. М. Воробйов). Носієм цієї інформації є мова, а оформлені, сформульовані ці відомості у фольклорі. Саме тому ми можемо стверджувати, що в українців є розроблена власна система мовного виховання, яка реалізується засобами народної педагогіки.[4]

Мовне виховання дитини починається ще під час її внутрішньо утробного розвитку. Саме тоді встановлюється не тільки фізичний, а й духовний контакт між матір'ю та дитиною. Материн голос, материні слова є тою першою ниточкою, котра зв'язує майбутню людину з оточуючим світом.

У дитячому словнику народної дидактики чимала звуконаслідувальних слів: бам-бам, гав-гав, ням-ням, ку-ку, кар, люлі-люлі, тосі-тосі. Вони стимулюють мовленнєву активність дитини, полегшують її спілкування з дорослими. У практиці народного виховання етап користування дитячою мовою проходить надзвичайно інтенсивно й охоплює відносно невеликий відрізок часу. Проте «без застосування створеної народом дитячої мови навряд чи можливо було б побудувати повноцінну систему прилучення маленьких дітей до словесного спілкування».

Третій рік життя -- вік засвоєння дорослої мови, по ступово дитина замінює полегшуючі та звуконаслідувальні слова правильною лексикою рідної мови, починає опановувати літературну мову, вступає в сферу побутового спілкування, якому притаманний розмовно-побутовий стиль. У мовленні дитини з'являються перші багатослівні речення: «Оля хоче спати», «Галя їсть кашу», «Тарасик їде на машині». Саме в цей період сеизитивиого засвоєння мови народна дидактика пропонує дитині найкращі зразки народної мудрості -- малі жанри фольклору: колисанки, забавлянки, потішки, лічилки, примовки, заклички, приспівки. Це невипадково, адже вони легкі для наслідування, водночас вводять дітей у світ дорослого побутового життя, прилучають до споконвічних національних цінностей, традицій, звичаїв. Так, колисанка «Ой, ну, ну, ну, коточок» ознайомлює дітей з українським національним символом -- віночком, який носила кожна дівчина.[5]

Висновки

На нашу думку, виходячи із інформації я можу сказати що наша етнопедагогіка багата і багатогранна. Завдяки: Г.Ващенко, Б.Грінченко, М.Грушевський, О.Духнович, І.Огієнко, О.Потебня, С.Русова, Г.Сковорода, В.Сухомлинський, К.Ушинський для нас було відкрито багато знань про нашу педагогіку.[6]

1.Виховання підростаючого покоління для кожної нації є найважливішим складником національної культури. Передача всіх культурно-історичних традицій батьків, дідів і прадідів завжди гарантувала вічність життя нації. Нація, за Костянтином Ушинським, це, насамперед, система різноманітних природних (біологічних, анатомічних, фізіологічних, психічних), історично обумовлених ознак тіла, душі й розуму. Духовні якості певного етносу відзначаються такою ж стійкістю, як і колір шкіри, очей, волосся, бо передаються у спадок нащадкам.

2. Українська мова сьогодні -- не лише засіб спілкування одного з численних слов'янських народів. Через неї відбувається важливий процес само ідентифікації українців. Громадяни України доходять усвідомлення сучасного змісту поняття «національна держава». Мовна особистість -- це той носій мови, який володіє не лише сумою лінгвістичних знань чи репродукує мовну діяльність, а й навичками активної праці зі словом, розуміє, що «мова - душа нашої національності» (І. Огієнко), етична цінність, засіб досягнення гармонії раціонального і естетичного.

Список використаної літератури

1. Булашев Г. Український народ в своїх легендах, релігійних поглядах та віруваннях. / Г. Булашев. - К.: Довіра, 1992. - 414 с.

2. Вашуленко М. Українська мова і мовлення в початковій школі: Метод. посібник. - К.: Освіта, 2006. - 268 с.

3. Гавриш О. Символіка української пісні. / О. Гавриш.- Львів: Ліга-Прес, 2003. - 52 с.

4. Кононенко В. Етнологічні засади вивчення української мови // Українська мова в освіті: Матеріали Всеукр. наук. конф. - Івано-Франківськ: Плай, 2000. - С. 43-56.

Размещено на Allbest.ru