Ідеї громадянського служіння та патріотизму української гуманістичної педагогіки другої половини XVI - першої половини XVII століття

Размещено на http://www.allbest.ru/

ІДЕЇ ГРОМАДЯНСЬКОГО СЛУЖІННЯ ТА ПАТРІОТИЗМУ УКРАЇНСЬКОЇ ГУМАНІСТИЧНОЇ ПЕДАГОГІКИ ДРУГОЇ ПОЛОВИНИ XVI - ПЕРШОЇ ПОЛОВИНИ XVII СТ

Гапченко О.В.

У всі часи існування української спільноти актуальним і важливим для особистості було визначення основних національно-гуманістичних орієнтирів її розвитку, наповнення її життя патріотичним змістом. Виховання особистості супроводжувалось становленням свідомої, відповідальної, повноцінної особистості, яка відчувала себе повноцінним членом суспільства і вболівала за долю рідної землі.

Найвищим рівнем і способом розвитку особистості було національне самовизначення, усвідомлення своєї причетності до духовного світу свого народу і власної історії. Ідеї морального та патріотичного виховання української людини були органічною частиною української педагогічної культури попередніх століть. Особливих акцентів вони набували в часи, коли український етнос боровся за своє автентичне національне й духовне життя, протистояв чужим релігійним впливам. Одним з таких важливих для української людини періодів було культурно- національне відродження ХУІ-ХУІІ ст., час, коли в Україні активно поширювалися впливи католицизму і надзвичайно небезпечними були загрози українській духовності й національному розвитку.

Важливе значення у цілісному комплексі ідей, що формулювалися в Україні другої половини XVI - першої половини XVII ст., мали ідеї громадянського служіння та патріотизму. В умовах входження України до литовсько-польської держави Речі Посполитої вони набувала особливого значення й специфічного розуміння і пов'язувалась з усвідомленням тогочасною українською людиною своєї не тільки релігійної, але й етнічної, національної окремішності.

Мета статті - аналіз змісту ідей громадянського служіння та патріотизму в духовній культурі XVI- XVII ст., які відіграли позитивну роль у вихованні української людини. Незважаючи на постійний інтерес наукової спільноти до різних аспектів розвитку української духовної культури в час культурно- національного відродження,актуальними й такими, що потребують подальшого вивчення, залишаються питання про особливості становлення системи національної освіти й виховання, про роль сформованих українською свідомістю ідей патріотизму та громадянського служіння в процесах утвердження національної свідомості й національної ідентичності. Проблеми людини, її діяльності в українській духовній культурі XVI-XVП ст. досліджувались І. Огієнком, В. Нічик, В. Литвиновим, Н. Петрук, М. Поповичем, Л. Сохань, Г. Сагач, С. Сірополком, М. Семчишиним та ін.

Як підкреслюють українські дослідники, у добу Відродження патріотизм набуває загальнонаціонального характеру, а “весь комплекс моральної філософії і громадянського гуманізму, який включав і соціально- політичні ідеї, був чітко орієнтований на виховання патріотизму та суспільної активності людей” [3, с. 312]. Особливістю виявів патріотизму в Україні було те, що тут поєднувались в єдине ціле національний, полісний і конфесійний патріотизм, переплітаючись у свідомості та відображуючись у поетичній, літературній, педагогічній творчості.

Звісно, становлення національної самосвідомості в українській спільноті відбувалося не просто й не так однозначно. Соціальна верхівка українського суспільства часто орієнтувалася на привілеї і переваги соціального становища в Польській, а потім в Російській державі. Ігнорування національних відмінностей в юридичних актах і зрівняння в правах українців і поляків своїм наслідком мали використання одного поняття “шляхта”. Втратою національної самоідентифікації закінчувалось також і навчання в єзуїтських школах [9, с. 137].

Найвищий рівень етнічної самосвідомості виявився в українських гуманістів, які своїми творами виховували людей в дусі поваги до власного минулого і любові до своєї землі. Істотним елементом формування національної самосвідомості виступала розмовна народна мова і полемічна література, що писалась українськими гуманістами. Однак слід зазначити, що гуманісти багато писали і латинською чи польською мовами. Мова була важливим чинником виховання людини. Пристрасний публіцист Мелетій Смотрицький закликає українську шляхту бути прикладом у користуванні рідною мовою і у любові до свого рідного: “Одкрийте сердечні очі ваші і пізнавайте самих себе, пізнавайте родителя і родительку ваших, усвідомте, в чиїм і якім домі ви народилися” [8, с. 326].

Гуманісти (особливо реформатори) дбали про свою мову, поєднуючи справи захисту старослов'янської мови з філологічними студіями над латинськими і грецькими творами. Видатні представники гуманізму змогли узгодити ці дві тенденції. У своїх творах українські гуманісти залюбки використовували і латинську, і польську, і українську мови. Але найважливішою ознакою самобутності українського народу була українська мова (“проста руська”).

Піклуючись про належний розвиток української (руської) мови, гуманісти особливої ваги надавали книгодрукуванню, вважаючи його засобом збереження високого статусу української мови. Впродовж 1556-- 1661 років з'являється “Пересопницьке Євангеліє”, а також світська література різних жанрів: драматичні твори, вірші, передмови до літературних видань, коментарі. Особливо активно така робота провадилася в Києво-Печерській лаврі і це впливало на пробудження національно-визвольного руху в Україні. На захист української мови виступали С. Оріховський в листі до Папи Римського, К. Транквіліон-Ставровецький,

І. Вишенський, Г. Смотрицький, К. Сакович.

Крім українців православного віросповідання носіями національної свідомості були українці- католики і греко-католики. Вони виявляли не меншу національну свідомість, ніж православні.

Зденаціоналізованими виявилися лише вищі верстви українського суспільства. А в XVII ст. носієм національної свідомості та ідеї державності виступило українське козацтво.

Піднесення національної свідомості вело до консолідації народу і перетворення його на політичну націю з її національною самосвідомістю. Пробудженню національної свідомості сприяли також філологічні студії українські гуманістів, діяльність українських братств, шкіл, друкарень.

Ідеї громадянського гуманізму здійснили свій вплив і на розвиток педагогічної думки України другої половини XVI - першої половини XVII ст. Одним з найважливіших компонентів української педагогіки цього часу були ідеї загальної користі для всіх людей, незалежно від належності їх до певного соціального стану чи групи, і загального блага як високої громадянської і людської чесноти. Українська еліта орієнтувала особистість на здійснення суспільно- корисної праці, громадських вчинків, на збереження громадянського миру і злагоди в державі, на виховання в собі почуттів любові до Вітчизни (Русі), готовності захистити її в час небезпеки. Приділяючи увагу обговоренню різних аспектів організації повсякденного людського життя, українські гуманісти культивують ідеї патріотизму, високої суспільної активності, вищості загальних інтересів над загальними тощо.

Однією з найсуттєвіших тем обговорення в українській педагогіці й українській філософії другої половини XVI - першої половини XVII ст. була тема спільного блага, що трактувалася в європейській духовній культурі з часів античності як надзвичайно суттєва для осмислення людини і сенсу її життя. Як відомо, доба європейського Відродження сформувала принципово нове уявлення про людину - яскравої індивідуальності, досконалої, гармонійної у проявах власного життя і водночас такої, що творить себе і своє оточення, а в основу своєї діяльності кладе ідею служіння індивіда спільному благу (К. Салютаті, Л.-Б. Альберті, Л. Бруні, Е. Ротердамський).

Схожі думки щодо значущості громадянського служіння розвиваються і в педагогічній думці XVI- XVII ст., зокрема, у творах І. Домбровського, Ю. Рогатинця, К. Траквіліона-Ставровецького, Л. Зизанія, К. Саковича. Спільне благо для них - це, передусім, захист вітчизни від ворогів, збереження громадянського і релігійного миру, досягнення злагоди в суспільстві, піклування про школи, шпиталі, видавництво книг. Удосконалення людини відбувається не через аскетичне очищення чи відхід від світу, а через діяльне, громадське життя. Досягнення спільного блага завдяки активній суспільній і громадській діяльності, на думку українських гуманістів, є стрижневим пунктом людського життя.

Ідеали громадянського служіння реалізовувалися в діяльності українських братств, культурно-освітніх об' єднань, гуртків літераторів та інтелектуалів, у школах, колегіумах. Тут виховувалася людина, віддана інтересам свого народу, української спільноти. Посилаючись на Цицерона, читаючи в оригіналі його твори, українські гуманісти наголошували, що приватні інтереси мусять підпорядковуватися загальному добру, принцип служіння - це найважливіша моральна норма для всіх.

На переконання Ю. Рогатинця найвищою цінністю, що проявляється у спільному житті, є “народна користь” - це найвища цінність. Полемізуючи із проповідником аскетичності в житті І. Вишенським, він пише, що в першу чергу треба думати не про особисте спасіння, а про спасіння народу. Піклування про спільні інтереси мусить бути притаманне і сильним світу цього, - вважає І. Домбровський, звертаючись до єпископа Б. Бокші-Радошовського: конфесійний патріотизм гуманістичний педагогіка

Благоговійно приймай всі турботи тутешні на себе, -

Досвід потрібний бо маєш, - і дбай про добробут громадський [1, с. 2].

Спільне благо і громадянське служіння складало основний сенс життя і для К. Транквіліона- Ставровецького. Суспільно-громадянське звучання, поза сумнівом, притаманне творам М. Смотрицького.

Одним із найважливіших складників громадянського служіння в українській свідомості вважався захист батьківщини від ворогів, обов' язок захищати батьківщину. Гуманісти наполегливо зверталися до можновладців з проханнями і напученнями захищати свій народ і свою віру. Такі особисті моральні якості, як честь, гордість, хоробрість, доблесть набувають значущості через виконання завдань по захисту Вітчизни. Вони приписувались як шляхті, еліті, так і більшою мірою козацтву, Запорозькому війську. Саме козаки були потужною міліарною силою в XVI- XVII ст., тому й не дивно, що українськими гуманістами свідомо творився культ запорозького козака, який виконує свій військовий і громадянський обов'язок. К. Сакович пише:

За вітчизну-бо краще і голову скласти,

Ніж піддатись ганебно, навколішки впасти,

Тож коли хто не хоче за край умирати,

Той з вітчизною згодом піде погибати [7, с. 104].

Отже, у прославлянні й звеличуванні козаків, їх ратної праці на захист українського народу вбачається значно глибший філософський і педагогічний контекст - гуманістами заперечується споглядальне життя, аскетизм. Так само як і європейському гуманізмі, надається перевага принципам громадянської активності, підкреслюється зв'язок інтересів суспільства та індивіда. Ці ідеї, безперечно, використовувалися в цілях педагогічних - виховання повноцінної людини, активної у своїй спрямованості на виконання суспільно значущих справ.

Можна вважати, що в центрі педагогічних міркувань того часу була активна людина, що переймається проблемами громади, питаннями віри, нормального функціонування української спільноти.

Підприємництво, практицизм, заповзятливість, невтомна праця на користь суспільства, власні зусилля і заслуги розцінювались як суспільно-корисні дії, спрямовані на досягнення благополуччя людини, для користі української спільноти в цілому. Усвідомлюючи значущість людської активності в будь-яких формах, гуманісти виступали проти гордування фізичною працею, належно оцінювали всі дії, які приносять користь суспільству, в тому числі й підприємництво, торгівлю, фізичну працю.

Служіння батьківщині в різних царинах - політичній, релігійній, господарській - вважалось гідною людини працею. Різко засуджувався паразитизм, неробство, людський егоїзм. У зв'язку з цим К. Транквіліон-Ставровецький пише: “Возненавидим лінощі і праздность пироклятую!” [6, арк. 142зв]. Досить показовим фактом його життя було те, що він сам заснував пересувну друкарню, де видрукував всі свої твори.

Активність у різних сферах життя була притаманна багатьом відомим людям свого часу. Так, поет Олександр Митура хвалить відомого діяча православної церкви, архімандрита Єлисея Плетенецького за те, що той відродив друкарню в Києво-Печерській лаврі. На благо суспільства була спрямована діяльність львівських братчиків, особливо Ю. Рогатинця, який вів активне громадське життя, зміцнював організаційно львівське братство.

Усвідомлювалась і роль освіти у вихованні української людини, патріота. Вітчизняні мислителі, виходячи із усвідомлення значущості хорошої освіти, були занепокоєні її станом в Україні. Зокрема М. Смотрицький писав, що наплодили не громадян, а “неуків, пристосуванців, безсоромних байдів, мудрагелів, відворотних школяриків, надутих базік, неситих лакомців, сліпих вождів, бездарних учителів, несправедливих суддів, облудних фарисеїв, які охочі до легковажних справ і до своїх особистих потреб поквапливіші” [5, с. 14]. Інші гуманісти закликали ченців вийти з монастирських келій і вести просвітницьку роботу серед людей. Наслідком подібної переоцінки життєвих цінностей стало відкриття шкіл, наукових осередків, інших навчальних закладів. А інтелектуальна й видавнича праця перетворювалась у передумову загального суспільного поступу.

Своєю діяльністю видатні діячі української культури утверджували ідеали громадянського служіння, індивідуальної героїки і самопожертви на благо суспільства і батьківщини (брати Зизанії, С. Пекалід). До фундування друкарень долучилися Є. Плетенецький, К. Транквіліон-Ставровецький, Ш. Шимонович. Уже в 1648 році в Україні діяло 25 друкарень. Провідне місце - займала друкарня Києво-Печерської лаври. Школи і науково-освітні осередки гуманістів готували своїх учнів до майбутньої участі в найрізноманітніших сферах громадської і культурної діяльності. Важливо з погляду характеру і спрямованості педагогічного процесу була переконаність українських гуманістів у тому, що він (освітній процес) повинен здійснюватися “простою” українською мовою. На думку П. Беринди, вона достатньо багата, щоб відтворювати найтонші нюанси філософського мислення і консолідувати українську спільноту.

Гуманістична спрямованість педагогічної думки другої половини XVI - першої половини XVII ст. українських яскраво проявлялась також у розумінні індивідуальної свободи, її зв'язку з загальним благом. Така традиція мислення свободи тягнулася ще з часів князівської доби, коли формулювалася ідея “соборності” руських земель. Ренесансного звучання вона набула в кінці XVI - початку XVII ст., про що свідчить зміст панегіричної поезії, присвяти на книгах меценатам, вірші на родові герби. Свобода мислилась як умова, що дозволяє людині зреалізувати свої здібності, розвивати їх, аби долучитися до творення спільного блага. “Спільним благом”, на думку українських гуманістів, був громадянський мир і злагода в державі, згуртованість та духовна єдність.

Поширеною і вагомою в українському гуманізмі, як і європейському, була ідея справедливості. Мірилом гідності громадянина визнавалися передусім його заслуги перед суспільством, громадою.

Досить поширеним в гуманістичному середовищі України було переконання щодо рівних прав, ідея рівності народів у державному утворенні, що називалося Річ Посполита. Українські гуманісти висловлюють протести проти гегемоністських претензій польської шляхти. Вони переконані в тому, що несправедливо вивищувати одних і принижувати інших, пишуть про спокутну кару тим, хто чинить несправедливість. З позицій гуманістичної педагогіки ідея рівності, в тому числі й політичної, постає необхідною умовою в процесі формування людини- громадянина.

Українські автори славлять захисників справедливості, наводячи при цьому багато прикладів з вітчизняної історії, коли кривдники діставали по заслузі. Захисниками справедливості називаються князь К. Острозький, князі Вишневецькі, гетьман

Сагайдачний, запорозькі козаки, діячі братств, науково- освітніх і культурних осередків. Зокрема, К. Сакович вважає, що Сагайдачний був гетьманом справедливим і вів війни лише для того, “Щоб свої і людськії кривди відвернути” [4, с. 222]. Справедливість князя

Острозького полягала у захисті прав українців і православних у Польській державі. І. Домбровський і М. Смотрицький сподівалися як на справедливого захисника українців спадкоємця князя Костянтина- Януша Острозького, але той помер замолоду.

Отже, можна констатувати, що характер і зміст процесів у духовній, культурній, освітній сферах України другої половини XVI - першої половини XVII ст. визначалися впливом ідей двох великих європейських культур - Відродження і Реформації. Поширені в українській педагогічній думці нові трактування людини, сприйняття її як особистості можна охарактеризувати як ренесансно-гуманістичні, або як такі, що наближаються до них, містять у собі ренесансно-гуманістичні тенденції [2, с. 111].

Під впливом ренесансно-реформаційних ідей, які поширювалися в Україні з кінця XVI - першої половини XVII ст., українська педагогічна думка розглядає людину як істоту активну, творчу, діяльну. Людина постає також творцем свого земного буття, спроможною активно діяти на досягнення своєї користі та загального блага. На перше місце виходять не подвиги ченця-аскета, відгородженого від світу у своєму самозаглибленні та самоспогляданні і внутрішній молитві, а активна суспільна і творча діяльність видатної особистості. Людина, таким чином, розумілась як активний суб'єкт діяльності в широкому розумінні цього слова. Одним із найважливіших виявів людської діяльності в гуманістичній педагогіці постає освітньо-культурна і просвітницька діяльність, духовна та інтелектуальна творчість.

Отже, героїзація особистості, возвеличення яскравих індивідуальних якостей і доблестей людини мало велике значення для виховання почуттів патріотизму й становлення засад гуманістичної педагогіки в Україні другої половини XVI - першої половини XVII ст. Головними цінностями, які утверджувались українською педагогічною думкою цього часу, були стійкі моральні чесноти людини, християнськість, розумність, висока освіченість, а також героїзм, відвага, відданість своїй Вітчизні, самопожертва в ім'я високих цілей. Об'єктивною й необхідною визнавалась потреба формування національної свідомості й патріотизму. Дотримання принципів високої громадянськості, діяльності на благо суспільства й Вітчизни, зміст основних ціннісних орієнтацій особистості - це чинники, що обумовлювали становлення національно орієнтованої педагогіки, закладали основи виховання українця-громадянина і визначали індивідуальний стиль життя особистості.

Список використаних джерел

1. Гупан Н. М. Історіоргафія розвитку історико-педагогічної науки в Україні / Н. М. Гупан. - К. : Киів. ін-т внутр. справ, 2000. - 220 с.

2. Кравець В. В. Історія української школи та педагогіки. Курс лекцій: навч. посіб. / В. В. Кравець. - Тернопіль, 1994. - 430 с.

3. Нічик В. М., Литвинов В. Д., Стратій Я. М. Гуманістичні і реформаційні ідеї на Україні / В. М. Нічик, В. Д. Литвинов, Я. М. Стратій. - К. : Наукова думка, 1991. - 382 с.

4. Почаський С. Євхаристіон, або вдячність / С. Почаський // Українські гуманісти епохи Відродження: Антологія : в 2-х ч. / відп. ред. В. М. Нічик. - К. : Наукова думка; вид. С. Павличко “Основи”, 1995. - Ч. 2. - С. 267-284.

5. Савчин М. В. Духовний потенціал людини / М. В. Савчин. - Івано-Франківськ: вид. “Плай” Прикарпатського університету, 2001.

6. Суразький В. Книжиця. О єдиной истинной православной вере и о святой соборной апостольской церкви, откуду начало приняла и како повсюду распростеся / В. Суразький. - Острог, 1588. - 144 арк.

7. Сухомлинська О. В. Громадянське виховання: спадщина і сучасність / О. В. Сухомлинська // Доба. - 2005. - № 2. - С. 4-10.

8. Транквилион-Ставровецкий К. Зерцало богословия / К. Транквилион-Ставровецкий. - Почаев, 1618. - 84 арк. Філософський енциклопедичний словник. - К. : Абрис, 2002. - 743 с.

Анотація

Гапченко О.В. кандидат педагогічних наук, доцент кафедри філософії та політології, Хмельницький національний університет (Україна, Хмельницький)

Особливістю виявів патріотизму в Україні було те, що тут поєднувались в єдине ціле національний, полісний і конфесійний патріотизм, переплітаючись у свідомості та відображуючись у поетичній, літературній, педагогічній творчості. Дух патріотизму був органічним у контексті формування ідеалу української людини, а усвідомлення значущості формування патріотичних почуттів стало однією з визначальних тенденцій української гуманістичної педагогіки другої половини XVI -- першої половини XVII ст. Патріотизм постає складовою частиною виховання громадянина, українця.

Ключові слова: патріотизм, громадянське служіння, виховання, особистість, національна свідомість, культурно--національне відродження.

Размещено на Allbest.ru