Традиційна глиняна іграшка

Размещено на http://www.allbest.ru/

ВСТУП

Актуальність теми полягає в вихованні художньої культури у школярів, пробудження інтересу суспільства до традиційної української глиняної іграшки, яка зберегла свою етносимволіку і стала своєрідним віддзеркаленням прадавньої культури нашого народу.

Художня кераміка - один з найпоширеніших видів українського декоративного мистецтва. Зародившись у глибокій давнині, вона за тривалий час свого розвитку досягла високого художнього рівня й технічної досконалості. Вивчення історії розвитку мистецтва кераміки, техніки та технології створення, функціонального призначення керамічних виробів, змісту орнаментальних мотивів, композиції та колориту дає можливість всесторонньо пізнати традиції побуту, культури українського народу.

Сучасна кераміка збагатилася новими рисами, які відбивають традиції минулого в оновлених формах, а саме у декоративному вирішенні предметів утилітарного та художньо-декоративного призначення, відроджується народна іграшка. Українська народна кераміка, гончарство зажило великої популярності у формі малої пластики, яка є чудовим твором наповнення інтер'єрів, доступною формою навчання ліпленню, розвитку об'ємно-просторового бачення, продовження керамічного ремесла.

Народна глиняна іграшка має неабиякі високі мистецькі якості і широкі виховні можливості. Емоційна дія образів, широко утілених в народній іграшці застосовується педагогами в навчально-виховній роботі з учнями, допомагає залучити їх до споконвічної культури свого народу.

Зараз Україні потрібні люди, здатні приймати нестандартні рішення, що вміють творчо мислити. Одноманітне, шаблонове повторення тих самих дій убиває інтерес до навчання. Учні втрачають радості відкриття й поступово можуть утратити здатність до творчості.

Вивчення учнями на уроках образотворчого мистецтва глиняної іграшки, сприяє формуванню естетичного смаку, розвиваються певні уміння і навички. глиняний іграшка образотворчий навчання

Значення скульптури в загальному процесі навчання дуже велике, особливо в молодших класах, адже скульптура розвиває дрібну моторику рук, формує вміння сприймати, розрізняти та аналізувати характерні особливості об'ємної форми, виховує в учнів естетичне сприйняття навколишнього світу.

Вагомими в такому аспекті є наукові праці Берснева В., Бібікова В., Бурнуф Е., Буткевич Л., Пошивайло О., Данченко О., Дяченко О.,

Соколова Т., Фокіна Л., Найден О. та зокрема з методики викладання - Бєлкіної Е., Любарської Л.М., Трач С.К, Федотова Г.Я., Фесенко Л.В., Резніченко М.І., Протопопова О.М. та інших.

Метою даної роботи є демонстрація вмінь і навичок у виготовленні традиційної української глиняної іграшки та розробка авторських пропозицій щодо вивчення даної теми на уроках образотворчого мистецтва.

Виходячи з мети бакалаврської кваліфікаційної роботи потрібно вирішити такі завдання:

- ознайомитися з історією розвитку традиційної української глиняної іграшки;

- розглянути матеріалознавчий аспект виконання традиційної української глиняної іграшки;

- проаналізувати досвід вивчення традиційної української глиняної іграшки на уроках образотворчого мистецтва;

- надати методичні пропозиції щодо вивчення традиційної української глиняної іграшки на уроках образотворчого мистецтва.

Структура роботи: вступ, два розділи, висновки, список використаних джерел, додатки.



РОЗДІЛ 1. МИСТЕЦТВОЗНАВЧІ АСПЕКТИ ВИВЧЕННЯ ТРАДИЦІЙНОЇ УКРАЇНСЬКОЇ ГЛИНЯНОЇ ІГРАШКИ НА УРОКАХ ОБРАЗОТВОРЧОГО МИСТЕЦТВА

1.1 Історія розвитку традиційної української глиняної іграшки

Глина - один з найдавніших художніх матеріалів, освоєних людьми. У різні історичні епохи населення виготовляло всілякий посуд для приготування, зберігання та споживання страв, чудові керамічні іграшки.

Глина - матеріал ламкий і недовговічний. Незважаючи на великі масштаби виробництва глиняних іграшок, їх дійшло до нас мало, адже вони легко ламались, розбивались і зникали з поколіннями людей.

Глина здавна слугувала матеріалом для виготовлення дитячих іграшок - антропоморфних чи зооморфних фігурок, свистунців, брязкалець тощо. Згідно з міфологією більшості народів світу людину та тварин Бог зліпив з глини - так само як гончар ліпить глиняні статуетки. [12; С. 114]

Іграшки - важлива складова виховного процесу. З їх допомогою дитина знайомиться з навколишнім світом. Глиняні іграшки хороші тим, що вони можуть бути зроблені самостійно навіть найменшими дітьми. Ліплення іграшок - величезне задоволення для малюків і молодшого віку, і для дітей старшого віку.

З незапам'ятних часів людина навчилася обробляти глину, використовувати гончарний круг. Загартовані випалюванням, але все ж неміцні предмети служили кожному поколінню людей. Уламки древньої кераміки і сьогодні служать археологам надійним джерелом у відтворенні історії та матеріальної культури багатьох минулих епох. [4]

Традиційна українська глиняна іграшка - неперевершений витвір народного мистецтва - має глибокі корені, що сягають у глибину століть. Глиняні іграшки виготовляють практично в усіх гончарних осередках. Без них неможна було уявити жодного базару чи ярмарку. Виникнення форм та образів глиняної іграшки пов'язується із трипільською культурою. Віднайдені археологами статуетки тварин, датовані ІІІ тисячоліттям до нашої ери, за своєю формою подібні до сучасних зооморфних свищиків. [11; С. 6]

Іграшка (у народі її ще називають цяцька, лялька, цяцянка, забавка) - ціла галузь українського народного мистецтва, що об'єднує вироби з кераміки, дерева, лози, соломи, паперу та ін. На думку багатьох дослідників, найбільший розквіт кустарного іграшкового промислу в Україні припадає на середину ХІХ ст. - внаслідок розвитку ярмаркової торгівлі. Саме у цей період історично сформувались три найбільші регіони виготовлення дитячих забавок: Подністров'я, Поділля і Прикарпаття, а в їх межах визначилися локальні стильові особливості, характерні лише для іграшок відповідного центру. Глиняні іграшки майже в усіх гончарних осередках виробляли переважно жінки і діти гончарів для власних потреб, а з окремих центрів (Опішшя, Бар, Адамівка, Вишнівець та ін.) їх вивозили на ярмарок. У кожному осередку формувалися традиції як у ліпленні форми, так і в розписі. [1; С. 135]

На Поділлі керамічні іграшки виготовляли більше, ніж у десяти осередках. Найбільшим попитом користувалися ляльки, коники і вершники. Ляльок завжди ліпили у святковому одязі, з намистом на шиї, модною зачіскою на голові; очі і рот позначали крапками й рисками. Подільські ляльки тримали у руках дитину або під пахвою пташку. До того ж, подільські майстри налагодили випуск свищиків - пустотілих фігур з отворами для вдування повітря, що сприяло відтворенню звуку. Вони мали вигляд коників, баранців, півників та ін. Мали ці іграшки й певне ритуальне значення - свистіння під час святкових гулянь символізувало пробудження сонця від сну, посилення тепла, яке земля дістає від нього. Окрім того, у давнину вважалося, що свист та інші шумові ефекти відганяють від дітей злих духів. Але поступово це охоронне значення втрачалося і такі іграшки набули пізнавально-виховної функції. На жаль, глина - матеріал ламкий і недовговічний. Тому не зважаючи на великі масштаби виробництва глиняних іграшок у різні періоди, дійшло їх до нас мало.

Під впливом розвитку промисловості та поступового занепаду традиційного гончарного ремесла, а з кінця 1980-х років і з розвитком туристичного бізнесу, глиняна іграшка почала виконувати декоративну функцію і стали не стільки елементом ігрової культури, скільки етнографічним сувеніром, декором. Проте, народна іграшка є тією спадщиною, що подібна до рідної мови, пісні, казки. Її можна широко використовувати на різних заняттях з народознавства, а також з метою естетичного виховання дітей. [6; С. 96]

Іграшки в селянському побуті виготовлялися з глини, дерева та інших природних матеріалів. Виготовлення посуду в гончарних промислах супроводжувалося ліпленням глиняних іграшок. У них майстри давали волю своїй фантазії, перетворюючи грудочки глини в фігурки людей, звірів, птахів, завжди казкових і реальних одночасно. Влучність характерів завжди поєднувалася з узагальненістю образу, лаконічною пластичною формою. Нерідко іграшки були свистунці. І діти, і дорослі грали на них як на музичних інструментах, доповнюючи скульптурний образ звуковими аналогіями.

Глиняні вироби виготовляли всюди, де знаходилися поклади гончарних глин, а сама їх обробка, приготування глиняної маси, створення за допомогою швидкого обертання гончарного круга з безформного грудки об'ємного предмета, прикраса його найпростішими способами - весь цей процес народження гончарного виробу, повторюваний багатьма поколіннями майстрів, привів до своєрідної універсальності цього мистецтва. [5; С. 63]

Виготовлення глиняних іграшок - особлива галузь гончарної справи. Майстри найчастіше виготовляють іграшки-свистунці у вигляді фігурок коня, птиці, козла, барана. З декоративних настільних іграшок виділяються мальовничістю і м'яким гумором зображення жіночих фігурок.

Основний асортимент української традиційної глиняної іграшки припав на другу половину ХІХ століття. На той період антропоморфні та зооморфні скульптурки втратили своє первісне обрядове значення і використовувалися як дитячі іграшки. [7; С. 158]

Дитячі глиняні іграшки можна поділити на чотири види. Свищики - маленькі скульптурки для видобування звуків у вигляді тварин та птахів.

Свищики - оригінальний, самобутній витвір мистецтва, який прикрашає наш побут, вносить тепло і радість у життя дітей. Глиняні свищики мають давнє походження. Їх прототипом був великий горіх із дірочками, що видавав пронизливий свист, коли в нього вдували повітря. Глиняні свищики у вигляді тварин, птахів вважали символом родючості, оновлення, відродження природи, а свист був частиною ритуалу відганяння злих духів.

Для розпису найчастіше використовували фарби із натуральних барвників. Чорна виготовлялася з гілок вільхи, помаранчева - молочаю, жовта - ромашки, синя - сон-трави, зелена - жита, коричнева - цибулі.

Свищиків використовували, коли святкували прихід весни. Водили хороводи, співали пісень. З їх допомогою виконували прості мелодії або наслідували кування зозулі, голоси диких тварин.

Свищики виготовляють у вигляді різних тварин, і кожна з них щось символізує. Пташка - символ мрії, творчості; олень - землеробства, знань; корівка - родючості, матеріального достатку; баранець - благополуччя; цап - цілеспрямованість, наполегливість у досягненні мети; рибка - порятунок від біди. [4; С. 231]

Соловейко - свистунець у вигляді маленького горщечка або глечика, у які наливали воду і вдували через носик повітря, видобуваючи при цьому звуки схожі на спів солов'я.

Монетка - маленький дитячий посуд, який відтворював усі традиційні форми глиняних виробів. На базарах і ярмарках він коштував півкопійки або копійку, тобто одну монету. Звідси і його назва. Часто використовували для здачі покупцеві.

Барині - глиняні скульптурки у вигляді жінки в капелюсі з кошиком чи куркою, або дитиною на руках. [15]

Селище Опішня (Полтавська обл.) відоме своїми керамічними іграшками, які відображали реальну природу, народний побут, героїв казок, пісень, творів фантастики (коник, квочка з курчатами, пташниця, вершники, міські та сільські жінки у типовому одязі, звірі-музики тощо). Зародилася Опішнянська іграшка в ХVIII столітті.

Гончарі, крім ужиткового посуду, виробляли й «дріб», тобто маленькі іграшкові посудинки: глечики, макітерки, мисочки, горнятка, маснички тощо. Вони повторювали традиційні форми ужиткового посуду, а розписували їх відповідно до місцевості, де виготовляли (опішнянські, косівські, Васильківські та ін). [21]

На Поділлі відомими осередками виготовлення керамічної іграшки були Бубнівка, Бар Вінницької області, Адамівка - Хмельницької, Калагарівка - Тернопільської області та ін. Найпопулярнішими тут були ляльки, коники і вершники. Ляльок завжди ліпили у святковому одязі, з намистом на шиї, модною зачіскою на голові; очі і рот позначали крапками і рисками. Подільські ляльки тримали у руках дитину або під пахвою пташку. Традиційні іграшки-вершники зображали на коні селян, козаків, військових тощо. Подільські свищики мали вигляд тварин і птахів.

Наприкінці XIX ст. на Львівщині (село Стара Сіль), виникли рідкісні в українському народному мистецтві сюжети - «танок» і «колисочка». Перший зображує жінку і чоловіка у танці. Свищик «колисочка» має вигляд «колиски на кружалах», у якій лежить дитина. Окрему групу забавок становлять керамічні тарахкальця («хихички»), відомі ще з часів трипільської культури - порожнисті кульки завбільшки з гусяче яйце, прикрашені оздобленнями (сонце, півмісяць та ін). [25]

Становлення гуцульської кераміки відбувалося у XV ст. і продовжує свій розвиток донині. Найвідомішою стала косівська кераміка, що отримала свою назву від місця її створення -- міста Косова (Івано-Франківська область). Околиці Косова багаті на глину. Тож гончарство тут розвивалось з давніх часів. У багатьох селах Гуцульщини основним ремеслом було гончарство, що дозволило місцевим майстрам швидко розвинутись та набути свого особливого, унікального стилю. Цей стиль розвивався, утворюючи нові види техніки виготовлення та розпису. Ужитково-декоративна кераміка, якою ми знаємо її сьогодні, зароджувалась десь наприкінці 18 -- початку 19 століть. Це були здебільшого підсвічники та кахлі. Кахлеві печі косівського виробництва охоче ставилися не лише на Гуцульщині, а й у Румунії та Угорщині. Гончарні вироби оздоблювались полив'яними малюнками різного виду: стилізованими зображеннями квітів, дерев, тварин (коня, оленя, ведмедя, птахів), різноманітних людських типів (мисливець, вояк, поштар, музика тощо), святих (найчастіше святий Юрій та святий Миколай). Нерідко на кахлях змальовували цілі побутові сценки. [12]

Прикарпатська іграшка, як і посуд та інші вироби з глини, насамперед відрізняється від усіх інших колоритом і характером розпису - традиційними мотивами і елементами та поєднанням кольорів у орнаменті. [24; С. 13-15]

Іграшки, які вироблялися в ареалах Полісся й степової Південної України, зазвичай відрізняються одна від одної як щодо тематичних і сюжетних уподобань, так і щодо переважного вибору матеріалу та його пластичних можливостей. Існують також місцеві декоративні й колористичні уподобання, схильності до певних орнаментальних форм і мотивів. Так, колорит іграшки Опішного (Полтавщина) здебільшого «теплий», близький до натуральних кольорів обпаленої глини; орнамент - заокруглений, плавно вигнутий, позбавлений різких зламів і гострих кутів. Натомість орнамент косівських (Карпати) пікових виробів має різкі й гострі злами, натуральний колір глини закритий, захований білою, жовтуватою або темно-вишневою («вишнівка») поливою, основні кольори орнаменту брунатний, зелений, жовтий. Іграшка з Полтавщини (як і розписний посуд) містить і образ поля із плавними пагорбами-могилами та ланами стиглої пшениці, а також і хати-мазанки під золотою соломою із зеленим садком і полудневим городом з пахучою «гвоздикою», гарбузами й метеликами. Іграшка з Косова (так само, як і розписний посуд) несе в собі образні прикмети карпатського холодно-прозорого ранку із гостроверхими смереками на схилах, високими ожередами, вогкуватим туманцем у долинах, отарами овець на полонинах. Узори косівських виробів асоціативно зближені з бадьоро-завзятим (з пронизливими акцентами) звучанням місцевих коломийок та тужливо-ритмічним дріботінням гуцульського танцю, між тим орнамент опішнянських посуду та іграшки містить у собі асоціативний образ ритмічно стриманої та мелодійно розлогої місцевої пісні, що плине у степову далечінь. Традиційна іграшка, поряд з образною та символічно-смисловою інформацією, містить у собі ще й інформацію атавістичну, пластично-інтуїтивну, обрядову, духовну онтологічно-ціннісну. Щодо цього вона зазвичай є набагато інформативнішою, ніж будь-яка сучасна техніко-механічна іграшка або комп'ютерна гра. [23]

В прикарпатських осередках ще на початку XX ст. глиняною іграшкою займалися Й. Табахорнюк та П. Тимчук з Пістині, згодом - П. Й. Цвілик та Г.В. Цвілик з Косова, М. Рощиб'юки з с. Старий Косів, М. Волощук з с. Старі Кути. У більш пізні часи, як зазначає М. Є. Станкевич, «традиційні зозульки-свистунці, дрібний посуд почали виробляти Р. Ілюки. Новий напрям тематичної пластики, відмінний від народних іграшок, започаткували майстри М. Кикоть, В. Стрипко, художники-керамісти В. Аронець, Г. Колос, В. Озерний та ін.». Типологічно близькі до іграшок антропоморфні та зооморфні фігурки з глини робить Н. Вербовська з Косова. Опішнянські майстри - Шиян О. Г. (1914-2001) -- майстер народної керамічної іграшки та скульптури. Селюченко О. Ф., Поросний В. В., Пошивайло Г.Н., Пошивайло Я. Д., Омеляненко В. О., Китриш М. Є., Лобойченко І. І., Варвинський М. П.

Сучасні майстрами глиняної іграшки є М. Піщенко, І Сухий, Л. Яременко, М. Тарасенко. Сучасні майстри-іграшкарі Опішного:

В. Омеляненко, М. Пошивайло, Г. Діденко, Л. Оначко, А. Радченко,

В. Важнича, З. Хлонь, С. Кушнір, Г. Міщенко. [26]

Нині народну іграшку виробляють лише окремі поодинокі майстри. Купують її здебільшого не для дитячих ігор, а для своєрідної фольклоризації сучасного міського інтер'єру, поповнення приватних зібрань і фондів музеїв. Основним споживачем такої іграшки стає міська інтелігенція. Отже, іграшка потрапляє в інше середовище, ніж те, у якому вона сформувалася і була повноправною складовою, корелюючись з іншими його складовими. [11; С. 74]

Отже, можна зробити висновок, що народна іграшка від часів, коли вона носила обрядове значення (приблизно 25 тисяч років назад), і до сьогодення пройшла тривалий шлях розвитку. Змінювалися матеріал, з якого виготовляли іграшку, її зміст, забарвлення, технології виготовлення, функції.

У новому середовищі традиційна іграшка, як і вишитий рушник, і родинний килим, народна картина або ікона, повинна бути атрибутом родової, родинної пам'яті про далеке й не дуже далеке минуле, про ту функціонуючу систему народної культури, елементом якої була ця іграшка. Остання ж, іще раз підкреслимо, і в нових сучасних умовах залишається носієм тих інформативно-генетичних багатств, які становлять основу національної і світопізнання та світорозуміння.

1.2 Матеріалознавчий аспект виконання традиційної української глиняної іграшки

Художня виразність керамічних творів багато чим залежить від методу і техніки виконання.

Залежно від глини та інших складників маси, температури випалювання, властивостей черепка, кераміка поділяється на технологічні підвиди: теракота, майоліка, фаянс, порцеляна, камяна маса (камянка) і шамот.

Виробництво керамічних виробів включає наступні основні операції: приготування маси, формування виробів, сушіння, випалювання та декорування. [8; С. 29-36]

Матеріали прийнято поділяти на основні та допоміжні. До основних відносяться матеріали, що йдуть для приготування керамічних мас, глазурі, керамічних фарб; до допоміжних матеріали, що використовуються для виготовлення гіпсових форм.

Основні матеріали ділять на пластичні, плавні, глазур та керамічні фарби. Пластичними матеріалами є глина і каолін. Глина і каолін утворюються в результаті розпаду гірських порід типу граніту, польового шпату.

Плавні знижують температуру плавлення і спікання глинистих матеріалів, надають керамічному черепку щільність, механічну міцність; до них відносяться польовий шпат, вапняк, доломіт.

Глазур - це тонкий шар на поверхні керамічних виробів. Вона оберігає черепок від механічних впливів, покращує його гігієнічність, додає поверхні виробу кращий зовнішній вигляд. Глазурі бувають прозорі і непрозорі (глухі), безбарвні або пофарбовані [7, c. 28].

Керамічні фарби застосовують для прикраси фарфорових, фаянсових, майолікових та інших виробів. Основу керамічних фарб становлять метали і їхні оксиди, які при нагріванні утворюють з силікатами, алюмінату.

За характером застосування керамічні фарби підрозділяють на підглазурні та надглазурні.

Підглазурні фарби наносять на неглазурований черепок, потім виріб покривають глазур'ю і ліплять. Надглазурні наносять на черепок, покритий глазур'ю, закріплюють їх особливим випаленням при температурі 600-850 °С.

Приготування керамічної маси здійснюється послідовним виконанням ряду технологічних процесів: очищення сировини, дроблення, розлом, просіювання через сито, дозування і змішування [3, c. 102].

Сушка сприяє підвищенню міцності керамічних виробів, сформованої з пластичної маси або відлитих з шлікера. Сушіння проводять у конвекційних (конвеєрних, камерних і тунельних) і радіаційних сушарках при температурі 70-90 ° С.

Випалення є основним технологічним процесом. У результаті складних фізико-хімічних перетворень, що проходять при високих температурах, керамічні вироби набувають механічну міцність.

Випалення проводять у два прийоми. Для порцелянових виробів першим випалення відбувається при температурі 900-950 °С, а другий при температурі 1320-1380 °С [3, c. 103].

Декорування виробів є завершальною стадією виробництва виробів. Отже, відомі такі техніки декорування:

1) декоративні поливи (кристалічна, матова, кракле, люстри, відновні, текучі, самосвітні);

2) розпис від руки (пензлем, ріжкування, фляндрівка, ритування, сграфіто);

3) механічне оздоблення (деколь, шовкографія, штамп, друк, фотокераміка, аерографія);

4) пластично-фактурне оздоблення (лощення, фактура «ниток», контррельєфний штамп, рельєфне і кругле ліплення, ажур).

Гончарі зарубинецької культури вперше в історії вітчизняної кераміки застосували дві техніки декорування виробів - лощення та задимлення. Лощення - полірування ще не зовсім висушеної поверхні виробу гладеньким камінчиком або кісткою. Після лощення поверхня посудини стає щільною, вологостійкою і набуває вишуканого блискучого вигляду. Задимлення - своєрідне «копчення» виробу в горні без доступу кисню. Після такого випалювання первісний колір його змінюється на чорний матовий. [34; С. 64]

Ангобування - метод декоративної обробки, який дає можливість змінювати або маскувати природнє забарвлення глини при менших затратах більш цінних глин і дорогих керамічних барвників. Суть його полягає в тому, що частина або вся поверхня виробу покривається тонким шаром (0,1-0,3 мм) білої або забарвленної маси, який наносять на поверхню виробу у вигляді суспензії густиною. [27]

Отже, існують такі техніки декорування як декоративні поливи (кристалічна, матова, кракле, люстри, відновні, текучі, самосвітні), розпис від руки (пензлем, ріжкування, фляндрівка, ритування, сграфіто), механічне оздоблення (деколь, шовкографія, штамп, друк, фотокераміка, аерографія), пластично-фактурне оздоблення (лощення, фактура «ниток», контррельєфний штамп, рельєфне і кругле ліплення, ажур). Залежно від глини та інших складників маси, температури випалювання, властивостей черепка, кераміка поділяється на технологічні підвиди: теракота, майоліка, фаянс, порцеляна, камяна маса і шамот. Виробництво керамічних виробів передбачає приготування маси, формування виробів, сушіння, випалювання та декорування.



РОЗДІЛ 2. МЕТОДИЧНІ ОСНОВИ ВИВЧЕННЯ ТРАДИЦІЙНОЇ УКРАЇНСЬКОЇ ГЛИНЯНОЇ ІГРАШКИ У ЗАГАЛЬНООСВІТНІХ ЗАКЛАДАХ

2.1 Аналіз досвіду вивчення традиційної української глиняної іграшки на уроках образотворчого мистецтва

Аналіз педагогічно досвіду вивчення традиційної української глиняної іграшки на уроках образотворчого мистецтва слід розпочати з розгляду і ознайомленням програми з образотворчого мистецтва для школярів молодших і середніх класів.

Образотворче мистецтво впливає на свідомість людини, її емоційно-почуттєву сферу, художньо-образне мислення і творчі здібності.

За допомогою образотворчого мистецтва викладачі навчають школярів аналізувати, сприймати та відображати побачене засобами мистецтва.

В ході аналізу програм з образотворчого мистецтва, приділялася увага кераміці та ліпленню з пластиліну. Автори виділяють різну кількість годин на вивчення даного аспекту образотворчої діяльності, хоча в трактуванні подачі матеріалу прослідковується певна загальноприйнята логіка. Є такі автори, які в програму взагалі не включили заняття з ліплення. Наприклад, Бишова Т., Гарматюк О. Розробки занять з малювання 1-2класів. [3; С. 120]

Згідно програми Трач Світлани Казимирівни «Планування уроків образотворчого мистецтва для 1-4 класів», навідміну від Бишової Т., вже з першого класу діти мають вивчати ліплення. Наприклад, 1 клас 7 урок - передавання основного характеру об'ємної форми. Порівняльний характер форм та розмірів. Їх складовий частин. Ліплення равлика. 1 клас 13 урок - передавання основного характеру об'ємної форми. Порівняльний характер форм та розмірів, їх складових частин. Ліплення на тему «Гриби» і так далі. [33; С. 384]

У програмі приділяється належна увага ліпленню. Уроки побудовані в послідовній формі і згідно віку та розвитку дітей - від 1 по 4 клас, і згідно смислового значення самих тем. [32; С. 96]

Звертаючись до програми Любарської Л.М., Резніченко М.І. та Протопопової О.М., можна говорити про те, що тут на відміну від попередніх авторів уроки, присвячені ліпленню починаються пізніше, з 19 години у 1 класі, 12 - другому. Отже, в даній програмі виділено менше годин на вивчення даної теми, ніж у Трач С.К., але вони теж займають вірне місце згідно логіки послідовності та їх розміщення. [15; С. 127]

За програмою Фесенко Л.В. Образотворче (візуальне) мистецтво 5-7 класів для кераміки виділяється місце лише в 6 класі у розділі про скульптуру. [33; С. 384]

Натомість в програмі з образотворчого мистецтва для 5-7 класів Любарської Л., Резніченко М., Протопопової О, Вовк Л. цих уроків набагато більше. У 5 класі пропонуються такі уроки: свідома трансформація форми (голова, обличчя) при створенні казкових образів, пошуки засобів художньої виразності для вираження певного характеру. Використання декору і фактури як засобу підсилення емоційної виразності. Об'ємне ліплення з наступним розфарбуванням. 6 клас - створення компактної композиції, об'ємне ліплення або високий рельєф (вирізані по контуру фігури). Свідома трансформація форми (голова, обличчя) при створенні казкових образів, пошуки засобів художньої виразності для вираження певного характеру. 7 клас - створення динамічної композиції, обємне ліплення або високий рельєф. Свідома трансформація форми (голова, обличчя) при створенні казкових образів, пошуки засобів художньої виразності для вираження певного характеру. Створення фантастичних образів на основі роботи творчої уяви. Передавання простору до перспективними способами та засобами лінійної перспективи. [14; С. 352]

Учні 6-7 класів у 2013/2014 навчальному році продовжуватимуть навчатися за навчальними програмами «Образотворче мистецтво. 6-7 кл.» (авт. Е.Бєлкіна та ін.). [2; С. 12-18]

Структура програми «Мистецтво» забезпечує цілісність змісту мистецької освіти в основній школі. Програма складається з блоків відповідно до навчальних предметів: «Музичне мистецтво» і «Образотворче мистецтво» або інтегрований курс «Мистецтво».

У новому навчальному році учні 5 класів, будуть навчатися за новою навчальною програмою «Мистецтво» (авт. Л.Масол, О.Коваленко, Г.Соцька, Г.Кузьменко, Ж.Марчук, О.Константинова, Л.Паньків, І. Гринчук, Н.Новікова, Н.Овіннікова), що розміщена на офіційному веб-сайті Міністерства освіти і науки України, та видрукована у фаховому науково-методичному журналі «Мистецтво та освіта». [13; С.160 ]

Програма розроблена відповідно до Державного стандарту базової і повної загальної середньої освіти. Вона ґрунтується на засадах особистісно зорієнтованого, компетентнісного, діяльнісного та інтегративного підходів. Особистісно зорієнтований підхід забезпечує розвиток в учнів індивідуальних художніх здібностей (музичних, образотворчих та ін.), творчого потенціалу. Компетентнісний підхід сприяє формуванню ключових предметних і міжпредметних компетентностей, насамперед загальнокультурних і художньо-естетичних. Діяльнісний підхід спрямований на розвиток художніх умінь і здатності застосовувати їх у навчальній та соціокультурній практиці. Інтегративний підхід виражається в акцентуванні взаємодії різних видів мистецтва в рамках освітньої галузі та пошуку міжпредметних зв'язків з предметами інших освітніх галузей, інтеграції шкільного навчання мистецтв із соціокультурним середовищем.

Структура програми «Мистецтво» зумовлена логікою побудови всього курсу, яка забезпечує цілісність змісту мистецької освіти в основній школі. Логічна послідовність тем за роками навчання (однакова і для автономного викладання музичного та образотворчого мистецтва, і для інтегрованого курсу) охоплює такі ключові естетичні категорії, як види, жанри, стилі мистецтва. Спільна тематика кожного року розподіляється на окремі теми варіативно, адже змістове наповнення конкретизується відповідно до специфіки кожного з блоків програми: предметів «Музичне мистецтва» і «Образотворче мистецтво» чи інтегрованого курсу «Мистецтво».

Основні види діяльності учнів на уроках охоплюють художньо-творче самовираження; сприймання, інтерпретацію та оцінювання художніх творів; пізнання явищ мистецтва й засвоєння відповідної мистецької термінології.

У 5-7 класах пріоритетними є різноманітні форми практичної діяльності учнів, під час якої відбувається їхнє самовираження у співі, інструментальному музикуванні, малюванні, ліпленні, конструюванні, театралізації тощо. Учні засвоюють особливості мови різних видів мистецтва (5 кл.), палітру жанрів музичного та образотворчого мистецтв (6 кл.), новітні явища в мистецтві в єдності традицій і новаторства (7 кл.). У 8 - 9 класах учні опановують стилі та напрями мистецтва, які історично склалися впродовж епох, тому пріоритетними стають такі види діяльності, як інтерпретація художніх творів у культурологічному контексті, виконання індивідуальних і колективних проектів. Водночас поглиблюються знання термінології (мистецтвознавча і культурологічна пропедевтика). [17]

Програма передбачає творче ставлення вчителя до змісту і технологій навчання, поурочного розподілу навчального художнього матеріалу. Він має можливість обирати мистецькі твори для сприймання та співу, орієнтуючись на навчальну тематику та критерій їх високої художньої якості, а також розробляти художньо-практичні й ігрові завдання для учнів, враховуючи програмні вимоги, мету уроку, дбаючи про цілісну драматургію уроку. Предмети мистецтва в загальноосвітній школі мають важливе естетико-виховне спрямування, якому підпорядковуються дидактичні завдання, тому вчитель має сприяти зростанню в учнів інтересу до мистецтва, розвитку здатності емоційно реагувати на художні твори і знаходити в них особистісний смисл. Отже, головне завдання вчителя - створити захоплюючу емоційно піднесену атмосферу, щоб кожний урок став справжнім уроком мистецтва, надихав учнів на творчість - в особистісній і соціокультурній діяльності.

Позитивною рисою цих програм є те, що вони можуть варіюватися в залежності від регіону, підготовки вчителя, який може корегувати зміст навчальної програми в залежності від заданої теми.

Проаналізувавши програми 5-7 класів можу зробити висновок, що завдяки варіативності програми, вона стає більш різноманітною і доповнюється іншими видами мистецтва.

У 5-му класі образотворче мистецтво вивчається 35 годин на рік ( 1 година на тиждень, та 4 години резервного часу), під час вивчення теми 2 «Асоціативно-образна форма» серед навчальних завдань частина уваги відводиться скульптурі: об'єм, пластика форми, фактура; виявлення асоціативності пластики та фактури форми (рельєф, кругла скульптура). [14. С. 56]

У межах цієї теми можна детально розповісти і показати особливості поняття скульптури, а точніше традиційної глиняної іграшки. У другому семестрі розглядаючи композиційні засоби та прийоми звертаємо увагу на сюжетну композицію, яка дає нам можливість розглянути будову різних природних форм; природні форми та явища в статиці та динаміці; створення образів на основі вивчення природних форм і явищ, використовуючи різні художні засоби та прийоми в скульптурі.

Це залучає учнів до системного пізнання, опанування техніками та прийомами мистецтва скульптури як художньої основи для особистісного самовираження. Вивчення зразків світового та національного мистецтва з творчим переосмисленням і використанням власного досвіду в практичній творчій діяльності учнів.

Трохи більшого значення декоративній скульптурі надано у програмі для 7-го класу, яка передбачає вивчення об'ємно-просторової форми у навколишньому середовищі. У моїх дослідження розвитку даної теми сприяли викладачі образотворчого мистецтва різних загальноосвітніх закладів, ось деякі з них: Осокiна Людмила Владиславiвна - «Засоби виразності об'ємної пластики: статика, динаміка», Федюк Ольга Олександрівна - розробка уроку з образотворчого мистецтва «Ліплення на тему «Дивовижні баранці, коники і птахи»», Трач Світлана Казимирівна - «Народні іграшки з глини». [33; С. 351]

Аналіз програм середніх класів не дає нам можливості повністю висвітлити всі аспекти педагогічного досвіду. Тому слід проаналізувати навчальну програму початкових класів. Програма складена Любарською Л. і Вовк Л.

Зміст програми 1-4 класів ґрунтується на загальнолюдських цінностях та принципах науковості, системності, єдності навчання та виховання. Метою програми є виховання засобами образотворчого мистецтва та розвиток у дітей високих естетичних ідеалів на основі особистого ставлення до навколишнього світу. [14; С. 52]

Програма передбачає такі основні види художньої діяльності учнів на уроках: сприймання та практична художня діяльність. У програмі відсутні вказівки про підбір конкретних об'єктів сприймання, оскільки це залежить від вибору вчителем конкретної тематики творчих завдань, вправ, бесід. Практична художня діяльність початковій школі передбачає введення широкого спектру художніх технік та матеріалів, включає роботу на площині та в об'ємі, за уявою, за зразком.

Матеріал програми згруповано у блоки-теми, кількість уроків та бесід і завдань в яких є орієнтовною. Вчитель на свій вибір може вилучати окремі творчі завдання. Крім того, вчитель самостійно визначає послідовність виконання репродуктивно-творчих та художньо-творчих завдань, обирає художні техніки і матеріали із запропонованих програмою.

У першому класі головна увага приділяється опануванню учнями елементарних основ формоутворення. У 2 класі вже більше приділяється уваги скульптурі. Щоб краще зрозуміти зміст педагогічного досвіду на дану тему слід проаналізувати навчальні програми спеціальних навчальних закладів, таким є Опішнянський Колегіум мистецтв. Там навчаються за своєю, індивідуальною програмою.

У 7 класі вивчають предмет «Мистецтво мого народу (Мистецтво бореться. Краса спасе світ)». В образотворчій діяльності учнів старшого віку переважає прагнення до оволодіння глибокими професійними знаннями і вміннями. Це бажання підсилюється ще й тим, що учні, які обрали вивчення образотворчого мистецтва в старших класах, розглядають його як підготовку до майбутньої професії.

Курс «Мистецтво нашого народу» включає в себе: рисунок, живопис, композицію. Саме на уроці з композиції найкраще проявляється тема цієї кваліфікаційної роботи. На уроках вивчають декорування виробів гончарства, розпис, стилізацію природних форм та символіку знаків, елементи розпису гончарних виробів, Опішнянський орнамент, копіювання зразків розпису. Це одні з не багатьох тем цього курсу. Ці теми як найкраще можуть розкрити методичні аспекти вивчення традиційної української глиняної іграшки.

У 10-11 класах Колегіуму мистецтв вивчають «Основи грамоти з образотворчого мистецтва. Професійне спрямування учнів». В цьому віці учні виявляють прагнення до глибокого відображення та вираження здобутих навичок. В пошуках засобів вираження вони активно вивчають і досліджують нові шляхи і засоби образотворчої діяльності і досить часто поверхнево наслідують сучасним формам професійного мистецтва. Навчальні завдання викладачі точні та зрозумілі. Вимоги до робіт пред'являють більш професійно в процесі їх створення та по закінченню роботи, як з точки зору техніки виконання так і по її художніх якостях. Учні повинні навчитися працювати довго і вміти закінчувати роботу свідомо використовуючи художні матеріали. Викладачі приділяють більше уваги творчому засвоєнню технік, виховуючи професійну відповідальність у ставленні до художнього втілення задуму. Глиняні вироби у старших класах визначаються як навчально-творча робота, яка повинна нести в собі певну тему, ідею, настрій. Крім обов'язкових довготривалих робіт (6-12 годин) повинні бути короткочасні ескізи. В роботі над тематичною композицією слід обов'язково дотримуватися всіх законів і прийомів, поетапності та послідовності роботи, що забезпечують високу якість кінцевого результату. Особливо важливим і відповідальним в створенні композиції є момент, коли учень самостійно шукає пластичний мотив та добирає потрібний матеріал. При вивченні глиняної іграшки звертається увага на конструктивну побудову. Побудова механізму руху іграшки повинна засвоїтися на рівні з об'ємним сприйняттям, пропорційних співвідношень мас, характерних особливостей форми. При виготовленні глиняних іграшок учні повинні прагнути до передачі об'єму, фактури, настрою та емоційного стану самого автора. (Рис. Б.1.)

Проаналізувавши програми з образотворчого мистецтва я дійшла висновку, що вивченню традиційній українській глиняній іграшці приділяється достатньо уваги як для загальноосвітніх начальних закладів.

Виділяється достатня кількість годин для того, щоб учень засвоїв матеріал. За цей час учень повинен здобути елементарні знання з теми, такі як: види скульптури; засоби художньої виразності скульптури (об'єм, форма, фактура); скульптурні техніки та матеріали; основні культурні осередки виготовлення кераміки. Повинен уміти: створювати образи людей, тварин, сюжетно-тематичні композиції з глини; стилізувати природні форми (тварин, птахів) для створення декоративних композицій; використовувати символіку кольорів при створенні глиняної іграшки; застосовувати різні техніки, прийоми та матеріали для реалізації творчого задуму у скульптурних композиціях.

Автори виділяють схожі мету, завдання та теми для вивчення. Теми у програмах розміщені в логічно-наслідковому порядку.

Завдяки вище наведеним загальноосвітнім програмам учні з легкістю оволодіють цими знаннями.



2.2 Пропозиції щодо вивчення традиційної української глиняної іграшки на уроках образотворчого мистецтва

Наш час - це час змін. Зараз Україні потрібні люди, здатні приймати нестандартні рішення, що вміють творчо мислити. На жаль, сучасна масова школа ще зберігає нетворчий підхід до засвоєння знань. Одноманітне, шаблонове повторення тих самих дій убиває інтерес до навчання. Діти втрачають радості відкриття й поступово можуть утратити здатність до творчості.

Образотворче мистецтво є особливою галуззю освіти, де нестандартні, інноваційні підходи, індивідуальні пошуки технологій художнього втілення образів є постійним конструктивним елементом творчої діяльності педагога.

Специфіка такого предмета, як образотворче мистецтво, дозволяє вчителю широко використовувати інтерактивні методи та нестандартні форми організації уроку, які дають змогу підвищити ефективність засвоєння знань, поліпшити контроль над виконанням завдань, викликати у дітей інтерес до навчання. [28; С. 249]

Методи активного навчання використовуються для тренування та розвитку творчого мислення учнів, формування в них відповідних практичних умінь та навичок. Вони стимулюють і підвищують інтерес до занять, активізують та загострюють сприймання навчального матеріалу.

Нестандартний урок - це імпровізоване навчальне заняття, що має нетрадиційну структуру. Назви уроків дають деяке уявлення про цілі, завдання, методику проведення таких занять. Найпоширенішими типами нетрадиційних уроків є: уроки-ділової гри, уроки-змагання, уроки типу КВК, уроки-консультації, комп'ютерні уроки, театралізовані уроки, уроки з груповими формами роботи, уроки, які ведуть учні, уроки-конкурси, уроки-тренінги або тренінги тощо . [17; С. 154]

Для ефективного проведення уроків вчителі складають тематичне планування занять. Яке дає змогу орієнтуватися в навчальному процесі.

На першому занятті розповідається про історію виникнення та розвитку того чи іншого виду мистецтва, в даному випадку про історію розвитку традиційної української глиняної іграшки.

Вчитель ознайомлює дітей з історичними відомостями про традиційну українську глиняну іграшку, творчістю митців.

На наступному занятті діти вчаться конструктивному способу ліплення. Предмет ліпиться з окремих частин. наприклад, пташка: спочатку ліпиться тулуб, голівка, підставка, а далі з'єднуються усі частини і надають фігурці характерних ознак. Конструктивний спосіб ліплення - найпростіший. Томі на уроках образотворчого мистецтва в молодших класах найчастіше використовують саме його. Цей спосіб застосовується надалі в усіх вікових групах, але кількість деталей збільшується, а прийоми з'єднання частин ускладнюються.

На третьому занятті вчитель навчає пластичному способу ліплення. Це ліплення із цілого шматку глини, з якого відтягуються усі дрібні деталі, частини тіла та ін. На уроці діти навчаться виготовляти півника-свичтунця цим способом. Під час ліплення півника із загального шматочка глини дитина утворює потрібну форму, відтягує шийку, голівку, хвіст, лапки та за допомогою стеки надає йому характерних ознак.

На четвертому уроці діти вчаться ліпити з цілого шматка глини і комбінувати певні деталі або частини. Учні будуть виготовляти традиційну українську бариню. Із шматка глини ліпимо частину барині, наприклад, тулуб, голову чи спідницю, а дрібні деталі готуємо окремо, потім поєднуємо їх.

На наступному занятті діти відкладуть глину і візьмуть до рук папір, фарби та пензлі. Урок буде присвячено декоруванню глиняної іграшки. А саме створенню орнаменту для розпису керамічної іграшки. Зразки для його створення взяті з найвідоміших осередків гончарного мистецтва - Косова та Опішні. Кожен з орнаментів неповторний, вони відрізняються кольорами, формою квітів та листя. Створюючи орнамент учні розвивають уяву, увагу, образне мислення, моторику рук, асоціативну пам'ять, формують естетичний смак. Виховується любов до природи, мистецтва, традицій народу.

Останнім заняттям буде розпис виліплених тварин. Це підсумкове заняття тому, що учні на попередніх уроках навчилися ліпити тварин та птахів, а також вже вміють створювати орнамент. Орнамент який діти розробили на минулому уроці застосують сьогодні на практиці - розпишуть глиняний виріб.

Не завжди однакове завдання учням на уроці дає гарний результат. Іноді краще, щоб діти робили завдання з деякими розбіжностями. Це дає їм трохи більший простір для фантазії. Пропоную наприклад, тему уроку «Диво звірі. Свищики». І при цьому не даю усім завдання ліпити, наприклад, півня, а пропоную розділитися на групи або ж поділити учнів за рядами, і кожна окрема групка буде створювати свого свищика. Перша - велику рогату худобу, друга - диких тварин і так далі.

Школярі люблять працювати командами, тому можна було б запропонувати такий урок, де діти діляться на групи і ліплять певну іграшку. Не кожен окремо, а всією командою. Сідають в коло і перший починає ліпити. Зліпивши певну частину іграшки віддає її іншому учневі, той при цьому доліплює ще частинку і так по колу доки не буде готовий виріб. Таких іграшок за урок можна зліпити безліч. Все залежатиме від активності учнів.

Отже, пропозиції щодо вивчення традиційної української глиняної іграшки у вигляді уроку-тренінгу має чітко структуровану основу. А інноваційні методи, що застосовують під час проведення таких уроків, передбачають використання системи прийомів, спрямованих головним чином не на повідомлення готових знань, а на організацію умов для самостійного одержання знань у навчальному закладі.



ВИСНОВКИ

Проведений науково-методичний аналіз педагогічної, методичної та мистецтвознавчої літератури показав глибоке зацікавлення дослідників у пошуках педагогічної направленості декоративно-ужиткового мистецтва. Будучи невичерпним джерелом культури українського народу і духовним оберегом, воно допомагає виховувати та формувати юну особистість, як повноцінну, естетично збагачену людину сучасності. Найбільш цінними для дослідження виявилися праці Бєлкіної Є., Любарської Л.М., Трач С.К. та Федотова Г.Я. Фесенко Л.В..

Охарактеризовано історію розвитку традиційної української глиняної іграшки у художній культурі світу. Історія кераміки - історія зростання майстерності керамістів, історія відкриттів, що зародилася ще в епоху палеоліту та активно розвивається до сьогоднішнього дня. З часом з'являлися нові кольори емалей і глазурі, нові техніки розпису, технологія виробництва ставала все більш витонченою.

Народна іграшка від часів, коли вона носила обрядове значення і до сьогодення пройшла тривалий шлях розвитку. Змінювалися її зміст, забарвлення, технології виготовлення, функції.

Керамічне мистецтво ХХІ століття вирізняється креативністю ідей та полегшеним виробництвом з точки зору технічного забезпечення.

Проаналізовано матеріалознавчий аспект виконання традиційних українських глиняних іграшок. Існують такі техніки декорування як декоративні поливи (кристалічна, матова, кракле, люстри, відновні, текучі, самосвітні), розпис від руки (пензлем, ріжкування, фляндрівка, ритування, сграфіто), механічне оздоблення (деколь, шовкографія, штамп, друк, фотокераміка, аерографія), пластично-фактурне оздоблення (лощення, фактура «ниток», контррельєфний штамп, рельєфне і кругле ліплення, ажур). Залежно від глини та інших складників маси, температури випалювання, властивостей черепка, кераміка поділяється на технологічні підвиди: теракота, майоліка, фаянс, порцеляна, камяна маса і шамот. Виробництво керамічних виробів передбачає приготування маси, формування виробів, сушіння, випалювання та декорування.

Проаналізувавши програми з образотворчого мистецтва ми дійшли висновку, що вивченню традиційній українській глиняній іграшці приділяється достатньо уваги як для загальноосвітніх начальних закладів. Автори виділяють схожі мету, завдання та теми для вивчення. Теми у програмах розміщені в логічно-наслідковому порядку. Автори виділяють різну кількість годин на вивчення даного аспекту образотворчої діяльності. В плані подачі матеріалу прослідковується певна загальноприйнята логіка. Є такі автори, які в програму взагалі не включили заняття з ліплення. Наприклад, Бишова Т., Гарматюк О., натомість Трач С.К., Любарської Л.М., Федотов Г.Я. приділяють цьому неабияке значення. Виділяється достатня кількість годин для того, щоб учень засвоїв матеріал. За цей час учень повинен здобути елементарні знання з теми. Завдяки цим загальноосвітнім програмам учні з легкістю оволодіють знаннями.

Надано методичні пропозиції щодо вивчення традиційної української глиняної іграшки. Перш за все учням потрібно надати відомості з історії кераміки, її видів та технік декорування. Наступним етапом має бути навчання школярів володіти основними техніками виготовлення керамічних виробів. Не всі автори притримуються такої логіки побудови занять. Але ознайомлення учнів з історією є першим етапом в починанні будь-якої справи.

Важливим завданнями для вчителя є: розвинути творчі здібності учнів, інтерес до керамічного виробництва, трудові уміння і навички, відчуття та розуміння форми та виховати естетичне ставлення до творів керамічного мистецтва, працелюбність, любов до рідного краю, культури та традицій.



СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1. Антонович Є. Декоративно-прикладне мистецтво / Є. А. Антонович - Львів.: Світ, 1993. - С. 272

2. Бєлкіна Е. В. Від подиву до творчості: естетичне виховання дітей дошкільного віку засобами образотворчого мистецтва / Мистецтво і освіта №2, 1998.-С. 12-18.

3. Бишова Т. Розробки занять з малювання: 1-2 класи: И.Бишова, О.Гарматюк/ - К.: Шкільний світ, 2008. - С. 120

4. Войтович В. Українська міфологія / В. Войтович/ - Київ: Либідь, 2002. - С. 664

5. Воропай О. Звичаї нашого народу: Етнографічний нарис. - К.: Оберіг. - 1991. - С. 63

6. Герус Л.М. Українська народна іграшка / Л. М. Герус - Львів: Інститут народознавства НАН України, 2004. - С.264

7. Грушевський М. Дитина у звичаях і віруваннях українського народу / М. Ф. Грушевський. - К.: Либідь, 2006. - С.256

8. Данченко Л. Народна кераміка Середнього Придністров'я/Л. Данченко. - К.: Мистецтво, 1974. - С.77

9. Данченко О. Народні майстри/О. Данченко. - К.: Радянська школа, 1982. - С. 128

10. Дмитренко О. Опішня/О. Дмитренко - К.: Радянський письменник, 1973. - С.66

11. Загладь Н. Побут селянської дитини. Дитячі забави та забавки//Неопалима купина. - 1995. - №5. - С.6

12. Культура і побут населення України: навч. посібник/ Науцко В, Артюх Л.. -К.: Либідь. - 1991. - С. 110-118

13. Лащук Ю. Гуцульська кераміка/Ю.Лащук - К.: 1956. - С. 44

14. Любарська Л.М. Образотворче мистецтво 1-4 класи / Л.М.Любарська, М.І.Резніченко, О.М.Протопопова . - Тернопіль: Навчальна книга - Богдан, 2001. - С. 52

15. Любарська Л.М. Образотворче мистецтво. Підручник для 2 класу. - К.: Форум, 2003. - С. 127

16. Любарська Л. М. Образотворче мистецтво.4 кл/ -К., 2004. - С. 160

17. Масол Л.М. Методика навчання мистецтва у початковіх школі: Посібник для вчителів /Л. М. Масол, О. В. Гайдамака, Е.В.Бєлкіна, О. В. Калініченко, І. В. Рудчеко. - Х.: Веста: Видавництво «Ранок», 2006. - С. 256

18. Міщанин В. Словник гончарів Глинського, Малих Будищ, Старих Млинів, Хижняківки,Опішне: Українське Народознавство,1999. -- С.368

19. Міщанин В. Глиняна іграшка в гончарних осередках біля Опішного / В. Міщанин -Полтава.: ПДПУ. -2004. - С. 61--65

20. Міщанин В. Північна група малих осередків гончарства Опішненського гончарного району (друга половина XIX-XX століття)/В. Міщанин. - 2005

21. Навчальна програма для загальноосвітніх навчальних закладів «Образотворче мистецтво» (5-7 класи). Укладачі: Бєлкіна Е.В, Поліщук А.А., Константинова О.В., Марчук Ж.С., Очеретяна Н.В., Федорук О.К., Шаповалова Н.Є., Шибанова А.Т.

22. Найден О. С. Українська народна іграшка: Історія. Семантика. Образна своєрідність. Функціональні особливості / О. С. Найден - К., 1999. - С.255

23. Найден О. С. Українська народна іграшка/ - К.:АртЕК, 1999. - С.84-111.

24. Пашкова Н. Історичні витоки народної іграшки // Розкажіть онуку. - 2001. - С. 5.

25. Омеляненко Л. Опішнянська іграшка. Практичний посібник/ Л. Омеляненко. - Полтава: Графітекс, 2006. - С. 175

26. Пошивайло О. Етмографія українського гончарства: Лівобережна Україна/ О. Пошивайло. - К.: Молодь, 1993. - С. 408

27. Пошивайло О. М. Народна технологія гончарного виробництва гончарів містечка Опішне, що на Полтавщині, у другій половині XIX - на початку ХХ століття // Українське Гончарство: Національний культурологічний щорічник. За роки 1996-1999. - Опішне: Українське Народознавство, 1999