Етнопедагогіка та дитячий фольклор

Размещено на http://www.allbest.ru/

Етнопедагогіка та дитячий фольклор

План

1. Етнопедагогіка - національна система виховання дітей

2. Дитячий фольклор як складова частина етнопедагогіки

3. Складники національної системи виховання

1.Етнопедагогіка - національна система виховання дітей

етнопедагогіка український деонтологія педагогічний

Виховання підростаючого покоління для кожної нації є найважливішим складником національної культури. Передача всіх культурно-історичних традицій батьків, дідів і прадідів завжди гарантувала вічність життя нації. Нація, за Костянтином Ушинським, це система різноманітних природних (біологічних, анатомічних, фізіологічних, психічних), історично обумовлених ознак тіла, душі й розуму. Духовні якості певного етносу відзначаються такою ж стійкістю, як і колір шкіри, очей, волосся, бо передаються у спадок нащадкам. Отже, справжнє виховання не може існувати в «чистому вигляді», тобто поза традиційною культурою певної нації. Всі найвидатніші педагоги світу визнавали, що виховання дитини завжди має ґрунтуватися насамперед на культурно-історичних цінностях своєї нації, а вже пізніше відбувається знайомство з традиціями інших народів. Незаперечний закон дидактики: пізнання навколишнього світу починається зі знайомства з рідною вулицею, селом чи містом, своєю країною, а вже потім з іноземними, сусідніми краями. Тобто, від пізнання свого, рідного, національного - до пізнання чужого, багатонаціонального, світового.

У сучасній педагогічній науці виділяється окрема галузь етнопедагогіка, яка досліджує конкретні етнічні традиції виховання. Українська етнопедагогіка, як і все українське, довгий час перебувала в тенетах імперського мороку. Праці видатних учених з етнопедагогіки не вивчали в педвузах, замовчували або просто ігнорували. Якщо російський психолог Павло Блонський в 60-х роках міг стверджувати, що російська школа «повинна виховувати маленьких росіян», то про українську школу в цей час не могло бути й мови. А вже виховання на якихось особливих «українських національних традиціях» не тільки не входило в плани радянських органів народної освіти, але й просто засуджувалося як вияв українського буржуазного націоналізму. Ось чому, прийшовши нарешті до своєї незалежності, маємо національно несвідоме покоління, яке просто не знатиме, що робити зі своєю незалежністю. Між поколіннями «славних прадідів» і їхніх нащадків - духовна прірва. З'єднати розірваний ланцюг, заповнити духовну порожнечу здатна тільки цілеспрямована система заходів, впроваджена у всі ланки національного виховання, починаючи від дитсадків, закінчуючи вищою освітою.

Слово виховання походить від ховати, переховувати, тобто оберігати, опікуватися дитиною, а отже, навчати пристойно поводитися, здобувати освіту, розширювати світогляд, моральні норми. Виховання повинно готувати дитину до самостійного життя. Порівняємо в росіян «воспитывать» - означає вигодовувати (від «питать»). Певні традиції етнопедагогіки, які застосовують, починаючи з грудного віку, впливають на весь психологічний розвиток дитини в майбутньому. Так, наприклад, англійський етнолог Джоффрі Горер вважає, що тривале дуже туге сповивання немовлят у росіян є одним із засобів привчання їх до покори і необхідності суворої влади.

Повноцінну, цілісну, національно свідому особистість з почуттям власної гідності, з високими моральними якостями можливо виховати тільки завдяки правильно організованій системі вивчення національних ідеалів, традицій, звичаїв. А ця система має формуватися з національного світогляду, філософії народу, національної ідеології. Якщо ж вона ґрунтується на ідеях лише якоїсь одної партії чи іншої громадсько-політичної організації, то можемо отримати лише фанатичне, або в іншому варіанті - байдуже егоїстичне покоління меркантильного типу без певних національних ознак.

Українська етнопедагогіка бере свій початок у далеких глибинах кількатисячолітньої історії нашої землі. Психологія мирного хлібороба, закоханого в землю, ліс, річку, дерева і квіти з роду в рід передавалася наступним поколінням. Проте потреба захищати цю землю від чужоземних зайд виробляла стійкість і мужність, вимушену войовничість і патріотизм. Не піддаватися чужим культурним впливам, чужій вірі - ці риси, притаманні народові Причорномор'я та Подніпров'я, записав для нас Геродот ще в V ст. до н.е. Як передавалася ця система знань, чи то були спеціальні школи, чи просто громадські заходи, чи це виховувалося в сім'ї? Безумовно, існували певні форми передачі світоглядних основ народу від старших поколінь до молодших. Кожен скіф мусив знати свій родовід до сьомого коліна. Отже, й шанування своїх предків, ця глибинна риса української ментальності, успадкована від геокультури української землі. Так, саме в родині дитина отримувала перші уроки любові до свого роду, землі, звичаїв.

Протягом віків в Україні викристалізувався педагогічний досвід народу, втілений в його мудрості, вміннях і навичках виховання наступних поколінь. Цей досвід відображений у фольклорі, іграх, танцях, у мистецьких творах, обрядах, традиціях. Про виховання складено безліч приказок, прислів'їв: «Учи сина, як годуєш, бо тоді не навчиш, як тебе годуватиме», «Як не навчиш дитину в пелюшках, то не навчиш і в подушках», «Не навчив батько, то не навчить і дядько».

Народна педагогіка не нав'язлива: це і колискова пісня, і казка або скоромовка, які будять розум, спонукають дитину замислитися над невідомими явищами, почуттями людей, і народні ігри.

У Київській Русі багатовіковий педагогічний досвід народу втілюється в конкретні форми виховання і освіти молодого покоління, які функціонують в таких ланках: домашнє виховання, початкові школи, школи та училища при монастирях (яких налічувалося близько чотирьохсот). До перших педагогічних праць можна віднести «Поучение» Володимира Мономаха, яке він склав для своїх синів. Твір пересипаний цитатами із Біблії, яку Ярослав коментує і пояснює через призму свого розуміння. Хоча в праці безліч посилань до мудрості народу, народної моралі, вже позначеної християнським впливом: «Якщо ви при силі, хоч раз поклонітесь до землі, а коли вам стане немічно - то тричі», «Убогих не забувайте, але, наскільки є змога, по силі годуйте і подавайте сироті, і за вдовицю вступітесь самі, а не давайте сильним погубити людину. Ні правого, ні винного не вбивайте», «Додержуйте клятви, щоб переступивши її, не погубити душі своєї», «Старих шануй, як отця, а молодих, як братів. У домі своїм не лінуйтеся, а за всім дивіться», «Лжі бережися, і п'янства, і блуду, бо в сьому душа погибає і тіло», «Недужого одвідайте, за мерцем ідіте, тому що всі ми смертні єсмо. І чоловіка не миніть, не привітавши».

Як бачимо, ці істини діти засвоювали в першу чергу від батьків, в родині; в громадських стосунках молоді люди перевірялися на громадянську зрілість.

Традиції української етнопедагогіки розвивали й козацькі січові школи. Хлопчиків з дев'яти років приймали в науку, де вони проходили не тільки навчання грамоти, але й військової виправки, поводження в громадському середовищі, музики й співу. Підростаючи, вони допомагали вчителям у роботі з молодшими учнями, підтримували дисципліну. Старші школярі також заробляли гроші на утримання школи читанням молитов за померлих чи вбитих козаків, продажем ладану чи свічок, новорічними привітаннями тощо. В учнівському колективі було самоврядування на зразок козацького: обирали отамана самі учні. Після шкільних занять відбувалися ігри та забави, спрямовані на фізичне загартування молодих козаків, а для старших - військові вправи та змагання. Значну увагу приділяли національним звичаям і обрядам.

Традиції української етнопедагогіки творчо розвинув видатний філософ Григорій Сковорода. Він засуджував відірвану від практичного життя систему виховання, яка ігнорувала природу дитини, пригнічувала в ній людські нахили й прагнення. В той час деякі українські поміщики та старшина віддавали перевагу «модному» вихованню, часто далекому від справжнього пізнання життя, забуваючи свої національні традиції. Григорій Сковорода нагадував їм: «Якщо ти українець, будь ним. Якщо ти поляк, то будь поляком. Ти німець? Будь німцем. Ти француз? Будь французом. Татарин? Будь татарином. Все добре на своєму місці і своєю мірою, і все прекрасне, що чисте, природне, тобто непідробне».

Значний внесок в етнопедагогіку зробили українські письменники, які зберегли для нас джерела народної мудрості, де відображені й народні педагогічні погляди. Народні погляди на дитину та її виховання знаходимо в Тараса Шевченка, в Нечуя-Левицького, у Панаса Мирного, Лесі Українки, Івана Франка і Михайла Коцюбинського. Маємо також праці видатних педагогів, які замовчувалися довгі десятиліття: Софії Русової, Костянтина Ушинського, Григорія Ващенка та багатьох інших. Треба тільки зібрати це безцінне надбання народу, видрукувати і дати до рук нашим учителям, вихователям дитсадків, батькам. Егнопедагогіка як окрема дисципліна не вивчалась в жодному педвузі України. Нині з'являються курси цієї дисципліни, з яких уже постає цілісна система народної педагогіки українців, яка увібрала в себе досвід багатьох поколінь з глибокої давнини.

Українська етнопедагогіка на думку Юрія Рудєкка має стати основою національної системи освіти та виховання. Він виділяє кілька розділів етнопедагогіки: народне дитинознавство, народна дидактика, народна виховна практика та народна педагогічна деонтологія.

1. Народне дитинознавство має вивчати духовний світ дитини в різні періоди її життя: вікові та психологічні особливості дітей, їхнє мислення, емоції, світосприйняття. Кожна вікова група зумовлює певний вид догляду, виховання, навчання.

2. Батьківська педагогіка. Саме в родині - природному осередку зростання дитини - виховується любов до батьків, до родини, Батьківщини, до рідної мови, історії, культури, засвоюються основні моральні принципи, розвиваються почуття добра, совісті, справедливості тошо. Отже, батьки - головні природні вихователі дитини. Найкращі умови для виховання повноцінної людини - дає поєднання родинних і загальнонаціональних традицій, регіональних звичаїв, які підтримуються батьками і передаються дітям.

3. Народна дидактика. Головними напрямками народної дидактики є саме особиста праця дитини, дослідницький пошук, живе спілкування, в якому найкраще розвивається мислення й мовлення, пам'ять, воля, найкраще виявляється особистість дитини.

4. Народна педагогічна деонтологія (від гр. потрібне, необхідне) вивчає етичні проблеми; обов'язку, моральних вимог. Це головні ідеї та настанови, які передають у спадок: любов до батьків, родини, хліба, рідної землі, піклування про молодших, співчуття і милосердя, вірність заповітам дідів-прадідів тощо.

Етнопсихологія тісно пов'язана з народною педагогікою. Слід знати психологічні особливості української дитини, перш ніж приступати до її навчання та виховання. Як вказувала Софія Русова, українська дитина не дуже експансивна, вона занадто вразлива й часто ховається від інших зі своїми переживаннями. Отже, до неї слід підходити з повагою до її індивідуальності, не силувати ні до роботи, ні до гри.

Вікові категорії розвитку дитини: новонароджений - до 10 днів, немовля - до 1 року, дитина - до 11 років, отрок - до 16 років, юнак - до 20 років. Кожна вікова група потребує особливого догляду, виховання. У народі завжди хвалять матір, яка постійно розмовляє з немовлям, співає пісень, адже це з раннього віку розвиває розумові здібності дитини. Схильність дітей до наслідування старших рано починає виявлятись в їхніх іграх та іграшках. У давнину іграшки виготовляли з дерева, глини, парафіну, полотна тощо. Робили їх батьки, рідні або купували на ярмарках. Часто іграшки, виготовлені народними умільцями, є довершеними мистецькими творами. Такі іграшки сприяють формуванню естетичних смаків.

Виховуючи культуру поведінки, в Україні здавна застосовували методи, що свого часу були засуджені як забобони, проте якраз вони в народі випробувані протягом століть: «Не сідай за вугол стола, бо не одружишся»; «Коли їси, то не співай, бо матимеш дурного чоловіка (дурну жінку)»; «Не об'їдайся за обідом, бо пупцем потече»; «Не їж у шапці, бо твоя жінка буде мати дурного чоловіка»; «Коли сидиш, то не дриґай ногами, бо чорта колишеш», «Не облизуй макогін, бо швидко полисієш»; «Не сьорбай і не клацай ложкою по зубах, бо будеш мати заїди»; «Не об'їдайся сира, бо скоро буде твоя голова сива»; «Їж окрайці з хліба, будуть тебе хлопці (дівчата) любити».

Делікатними методами заохочення і покарання користувалися в народі. Часто, щоб дитина зрозуміла, що вчинила недобре, застосовували жартівливі примовки, Наприклад: «Чим ви, хлопці, дома втираєтесь?» - «Батько рукавом, мати подолом, а я на печі так сохну!» Або: «Ой піч моя, піч! Коли б я на тобі, а ти на коні, славний з мене був би козак», «Як подивитися, то всі люди брешуть,! одні тільки ми правди не кажемо».

Як міру покарання застосовували і биття дітей, проте погляди на це явище були різними: «Добрі діти доброго слова послухають, а лихі й дрючка не побояться», «Рідна мати високо замахує, а помалу б'є».

Батькові й матері в сім'ї відведена найвища роль - авторитарна. До батьків діти звертаються з пошаною, на «Ви».

Давнім українським звичаєм вважалося кумівство, яке й досі є традиційним у багатьох українських сім'ях. Це цікаве явище - своєрідний громадський обов'язок допомагати батькам у вихованні дітей. Часто батьки новонародженої дитини обирали по кілька пар кумів. Встановлювалась ієрархія: старші куми, молодші, прикуми, поприкуми. У гуцулів іноді запрошували по 20 пар кумів, яких розподіляли за старшинством. Які мотиви цього звичаю? Чим більше кумів, тим багатше крижмо (подарунки дитині) або більша вірогідність, що дитина житиме.

Які риси характеру слід виховувати в дітей, щоб вони стали людьми з національною свідомістю, гідністю, яка притаманна українському народові? На думку професора Григорія Ващенка в першу чергу слід уявляти свій народ, як єдину спільноту, що об'єднує в собі покоління минулі, сучасні й майбутні, й відчувати свою єдність з цією спільнотою.

У праці «Виховний ідеал» Григорій Ващенко пропонує визначити кращі національні риси українців, щоб розвивати їх у наступних поколіннях. Такими рисами є високий інтелект, сильна емоційність, охайність, чемність, гостинність, високі моральні якості, лицарська мужність, високий рівень статевої моралі української молоді. Але причинами нашої недолі є хиби волі: ледачість, нерішучість, інертність, млявість. Проте аристократичність духу всього українського народу, на думку Григорія Ващенка, зуміє перемогти ці вади національної вдачі.

В іншій праці «Служба Богові й Батьківщині» Григорій Ващенко писав: «Будуючи систему виховання молоді, треба ретельно проаналізувати властивості мови, побуту й психології, характеристичні для українців різних областей. Властивості, запозичені в інших народів, треба виділити в одну групу, властивості, притаманні українському народові - в другу. Так, наприклад, у мові слід виявити широковживані полонізми, що засмічують мову галичан, і русизми, що засмічують мову придніпрянців. В поведінці треба виділити з одного боку, властиве деяким наддніпрянцям нехтування своєю зовнішністю і вульгарність у манерах, що з'явились внаслідок московських впливів, а з другого боку - занадто велику увагу зовнішності і неприродність у манерах і поведінці, що з'явились внаслідок польської культури та її впливів. Такий аналіз, при умові її ґрунтовності, дасть можливість розглянути відмінні властивості українців різних областей, як другорядні риси, що мають щезнути в найближчому майбутньому».

2.Дитячий фольклор як складова частина етнопедагогіки

Дитячий фольклор настільки різноманітний, оригінальний і багатожанровий, що потребує окремої розмови. Це колискові, забавлянки, ігрові пісні, дражнилки, лічилки, небилиці, заклички, приповідки, скоромовки, казки, загадки й жартівливі пісні. А для немовлят та дітей до трьох років колискові пісні й забавлянки виконують дорослі".

Колисання дитини має важливе значення. Колиска в українській родині мала символічне значення, її не викидали навіть тоді, коли в хаті не було дітей. Найчастіше колиску виносили на горище, щоб не перевівся рід. Колиски робили зі "співучого дерева" - клена, ясена, калини, щоб діти були співучими, дужими та вродливими. В народі здавна помічено, що материнська пісня над колискою має магічну силу: заспокоює, дає позитивні емоції, оберігає від хвороб, нещасть, страху.

Колискових пісень співали народженяткам і немовлятам із перших днів їхньої появи на світ. Колискові пісні призначені тільки для одного слухача - дитини і виконуються одним співаком - матір'ю (іноді бабусею чи іншою близькою людиною).

Як правило, дитина після народження була біля матері два дні, а на третій відбувалося ритуальне вкладання у колиску. Найдавнішим звичаєм було прийнято першого вкладати в колиску кота (як і першого впускати в нову хату). Вважалося, що кіт може наділяти дитину спокійною вдачею, приносити солодкий сон. Кота колисали в колисці, примовляючи: "Як на кота муркота - на дитину дрімота". Потім кота випускали, а дитину клали в колиску й співали колискову.

Назва колискова пісня не є народною, - це фольклористичний термін. У народі ж існують різні назви цих пісень: співати кота, співати люлі, співати при колисці тощо.

Кіт - один із найпопулярніших персонажів колискових пісень, який є і м'якеньким другом і вредним розбишакою, що заважає спати: "Ой ти, коте, не гуди, спить дитина, не буди" або "Цить, дитино, цить, не плач, принесе киця калач. Вже недалечко на мостику, несе калач на хвостику".

Приспівом до багатьох колискових є протяжне "А-а, а-а-а" або "люлі-люлі, люлі-люлечки". У ранньому віці немовля ще не розуміє слів пісні, але вже розуміє лагідну мамину мову, її ніжність, відчуває тепло й рідність. Із двох-трьох років дитина вже чудово усвідомлює, про що співається хоча б у такій пісні:

А ти, котик сірий,

Не ходи по сінях.

А ти, білуватий,

Не ходи по хаті,

Не буди дитяти.

А ти, котик рудько,

Та витопи грубку.

А ти, котик чорний,

Та сідай у човник,

Лови рибки повен,

Щоб і няньці й мамці,

І бабусі старенькій,

І дитинці маленькій. А-а-а.

Крім того, дитина знайомиться із новими поняттями (рибка, човник), а також дізнається про забарвлення котів

У колисанках іноді зберігаються найдавніші образи Богів сну Сойка і Дрімоти: Ходить Сопко по долині, Мати кличе до дитини:

- Ой Сопочку, соколочку, Іди до нас в колисочку! Іди до нас в колисочку. Приспи нашу дитиночку!

Або:

Ой ходить Сон коло вікон, А Дрімота коло плота, Питається Сон Дрімоти:

- А де будем ночувати?

- Де хатонька теплесенька, Де дитина малесенька, Там ми будем ночувати, Дитиночку колисати.

Або:

...Налетіли гулі, Сіли на колисці В червонім намисті. Стали думать і гадать, Чим дитинку дарувать: Чи Сопками, чи Дрімками, Чи красними ягідками!

- Подаруймо Сопки-Дрімки. Сонки-Дрімки в колисоньки, А Ростоньки у костоньки, Добрий розум в головоньки..."

Розвиваючими дитяче мислення в українській етнопедагогіці є чимало пестушок, забавлянок, небилиць. Найпоширеніші з них відомі всім "Сорока-ворона на припічку сиділа...", "Ладоньки-ладусі", "Куй, куй чобіток" тощо. В таких забавлянках найкраще розвивається пам'ять дитини, її мовлення, логіка мислення, виробляється розуміння навколишнього світу. Коли дитина плаче, її заспокоюють спеціальними примовками: Цить, не плач, Я спечу тобі калач, Медом помажу, Тобі покажу, А сам з'їм.

Якщо дитина ще не розуміє іронії, насмішки над плаксою, то їй проказують цю ж примовку, але з іншим кінцем: "Медом помажу, усім покажу, а тобі дам". Пестушки та забавлянки переважно промовляють речитативом, іноді співаються.

Цікавим жанром у дитячому фольклорі є так звані небилиці, або нісенітниці. Дітям трьох-чотирьох років уже зрозумілий їхній парадоксальний зміст, що викликає здоровий сміх і жарти:

Півень задавив коня - Нічим їхать до млина. А бабині коноплі На печі попріли, А дідові постоли На льоду згоріли.

У дитячому фольклорі також дуже поширені "безкінечні пісеньки", які можна співати, доки не набридне: Був собі журавель та журавочка, Наносили сінця повні ясельия. Наша пісня гарна й нова, Починаймо її знову: Був собі журавель...

Дитячі фольклорні твори складалися як дорослими, так і самими дітьми. Переважна більшість із них - це, на думку багатьох дослідників, творчість самих дітей. Діти дуже часто перероблюють і переосмислюють пісні дорослих, вкладаючи в них зрозумілий для них самих зміст.

Дуже поширеним жанром дитячого фольклору є лічилки, якими діти користуються, коли грають у піжмурки: "Раз, два, три, чотири, п'ять, вийшов зайчик погулять...", "Ходить бусол по болоту", "Котилася торба".

Лічилки є залишком давнього ворожіння про те, кому випаде жеребок. Такий випадок долі не міг сприйматися як несправедливість, адже так судилося долею. Іноді в лічилках діти вживають замінники числівників - вигадані слова: "Моно, двоно, троно, чатер, патер, шістер, містер, шутка, вутка, чах". Такий прийом Мирослав Стельмахович також пояснює давньою магією чисел, своєрідним табу в лічбі, щоб не зурочити (наприклад, господиня не лічила яєць, щоб кури добре неслися).

Своєрідним явищем дитячого фольклору є дражнилки і мирилки, назви яких зрозумілі. Сперечаючись або б'ючись, діти дражнять одне одного на ім'я, за якусь рису чи ваду характеру (зовнішності): "Ванька-встанька требуха, з'їв корову і бика..." Такі дражнилки, як правило, створюються самими дітьми стихійно під час ігор чи спілкування в колективі і індивідуально. Проте, коли хочуть миритися, промовляють мирилки. Така своєрідна дитяча данина словесній магії: Мир-миром, Пироги з сиром, Вареники в маслі, Ми подружечки красні, Поцілуймося!

Скоромовки, загадки, казки - все це збагачує творчу уяву дитини, виробляє навички усного мовлення, дотепність, будить фантазію, гумор, природний потяг до спілкування. Дитяча фольклорна творчість збагачує дидактичні можливості етнопедагогіки.

Нашим педагогам слід широко використовувати народні дитячі ігри, танці, забави, які зберегли діти та записали українські фольклористи, письменники, етнографи. Старше покоління українців ще пам'ятає, як у 50-60-х роках минулого століття у школах під час перерв лунала "жива музика" (музичний супровід вчителя чи музичного керівника) і діти танцювали веснянки, грали в гуртові ігри. Таке ненав'язливе музичне виховання прекрасно пов'язується із етнопедагогікою, адже до танцю стає той, хто хоче, кому цікаво вивчити пісню або танцювальні рухи. Діти люблять такі народні забави, а систематичне заняття такими рухливими іграми і танками виробляє пошану до народного мистецтва, збагачує пам'ять, прилучає до культурних джерел свого етносу.

3.Складники національної системи виховання

Усі компоненти духовності українського народу, як і його матеріальної культури, становлять національні цінності, які є серцевиною освіти і виховання. Матеріальні та духовні надбання пізнаються, шануються і примножуються працею рук, зусиллями мозку і енергією серця, теплотою і багатством душі кожного вихованця - господаря своєї долі, всієї країни, діяча історії і культури рідного народу. Рідна народна і професійна культура, наука, духовність і кращі здобутки культур інших народів становлять основний національний і загальнолюдський зміст освіти і виховання підростаючих поколінь.

Протягом віків діти виховувались в національному середовищі, зміст та форми функціонування якого відображають культурно-історичний досвід рідного народу. З молоком матері діти вбирають у себе той національний дух, який формує з них типових представників свого, але не іншого народу. Національне виховання, яке гармонійно вписується в життєдіяльність рідного народу, поступово формує в підростаючих поколінь компоненти духовності, яка передається дітям від батьків, дідів і прадідів і поглиблюється, збагачується в умовах сучасного буття нації.

У процесі реалізації національного виховання формується така система основних компонентів духовного світу особистості:

І. Національна психологія, самобутність української національної психології обумовлена матеріальними чинниками, культурно-історичними обставинами (особливостями природи, території, економіки, культури тощо), природними особливостями українців (анатомічними, фізіологічними, генетичними та ін.). Психічні процеси (мислення, почуття, воля тощо) українця, росіянина, білоруса мають як спільні, так і відмінні ознаки. Батьки, вчителі, вихователі мають помічати і розвивати в кожній дитині національно-психологічні особливості. Недооцінка, нехтування багатством і різноманітністю якостей, відтінків національної психології (темпом і способом мислення, перебігом емоцій і почуттів, особливостей мислення, тощо) збіднює психічне життя дитини, звужує світосприймання, спотворює оригінальність світобачення.

Психологія українця - це психологія працьовитого господаря, умілого хлібороба, захисника прав особистості і державної незалежності Батьківщини-України. Це психологія людини, яка вічно захищала сама себе, свою матеріальну і духовну спадщину, падала в нерівному бою, підіймалася, перемагала, і в години політичної незалежності України сягала вершин світової цивілізації.

2. Національний характер і темперамент. Вони формувалися протягом віків. Усім ладом і способом життя, своїми культурно-історичними традиціями, які мають поєднуватися з минулим досвідом, народ виховує в дітей самобутній національний характер і темперамент.

Вічне правдошукання, гостинність і щедрість, ласкавість і доброзичливість, пісенність і музичність, працьовитість і талановитість, ніжність і глибокий ліризм, свободолюбність і душевне багатство - лише деякі типові якості відомого в цивілізованому світі українського національного характеру.

У навчально-виховній роботі педагог враховує, що національний характер і темперамент багатьох українців мають деякі нашарування, які історично не притаманні їм і виникли під впливом чужорідних факторів, політичних віянь і установок, ідеологічних догм, принесених зовні. Таким нашаруванням (тимчасовими в історії розвитку народу) у частини українців є неповага до рідної мови, відчуття національної неповноцінності, недостатнє чуття єдності людей своєї нації, соборності всіх українських земель, примиреність і довготерпеливість до явиш, які порушують цілісність, згуртованість народу, принижують його духовні, культурні цінності.

3. Раціональний спосіб мислення. Українська система виховання спрямоване на те, щоб підростаючі покоління оволодівали всім багатством і різноманітністю засобів і прийомів мислення народу.

Національна психологія, характер, свідомість і самосвідомість та інші складові духовності народу, трансформуючись у мисленні юнака чи дівчини, визначають їх самобутність, неповторність. Спосіб мислення дітей має і національні, і загальнолюдські особливості. Спосіб мислення українців має багато спільною зі способом мислення білорусів, росіян, поляків, інших слов'ян. Однак він має самобутню істотність.

Глибоко оволодіваючи результатами мистецької діяльності своїх батьків, дідів і прадідів, українські діти поступово опановують тим способом мислення, який матеріалізований у цих результатах (пам'ятках історії та культури, виробах мистецтва, художніх творах тощо). Національний спосіб мислення українських дітей успішно формується засобами етнопедагогіки рідного народу.

4. Народна мораль, етика. Національна система виховання забезпечує глибоке осмислювання кожним учнем народних моральних і етичних положень. Народна мораль найкраще засвоюється у процесі безпосереднього включення дітей у працю, побут, виконання традицій, звичаїв, обрядів, мораль народу (совість, правдивість, гідність, справедливість, чесність тощо) проймає всі грані життя, вона є його сутністю, раціональна система виховання реалізує моральні цінності (людяність, доброту, милосердя, співпереживання) як найвищі духовні надбання рідного та інших народів. Народна виховна мудрість стверджує, що у всіх справах і вчинках найголовнішим є моральний аспект, критерій. Моральна зрілість юнака чи дівчини є тим головним критерієм, який дозволяє їм практично реалізувати, за власним вибором, політичну платформу чи ідеологію певної партії, громадсько-політичної організації. Морально незрілі, але заполітизовані і заідеологізовані представники молоді можуть бути соціально небезпечні.

Народна етика і етикет охоплюють принципи і норми ставлення не лише до людини, суспільства, а й до живої і неживої природи.

У процесі відродження і утвердження національної системи виховання відновлюються принципи, норми народної моралі, яка за своєю суттю є загальнолюдською.

5. Народна естетика. Вона найтісніше пов'язана з народною мораллю, раціональна система виховання історично виникла, і утверджувалася в гармонійному взаємозв'язку з ідеями, принципами народної естетики. Народ завжди прагнув будувати своє життя, культуру, побут, дозвілля за законами краси.

Орієнтуючись на народній естетиці, українська система виховання передбачає формування гідної поведінки, привабливого стилю життя, доброзичливого ставлення до людей, уміння власноручно вишивати одяг, готувати смачну їжу за народними рецептом тощо.

Оволодіваючи серцем і розумом молоді, народна естетика пробуджує в неї внутрішні сили, надихає на добрі справи, запалює оптимізмом, стверджує любов, віру і надію як найважливіші складники духовності.

6. Національна філософія (етнофілософія). Філософія українців - не система оригінального сприймання і мислення дійсності, національна філософія - це самобутня система ідей, поглядів на природу, суспільство, всесвіт на духовний світ людини.

Пізнання кожним національних філософських ідей, поглядів сприяє духовній цінності особистості. Використовуючи скарби народної мудрості, осмислюючи життєвий досвід народу, а також свій власний, учень замислюється над проблемами сенсу життя і смерті шляхом досягнення поставлених цілей, засобам реалізації своїх планів, мрій.

7. Раціональний світогляд. В українців, як і в представників інших народів, історично виробився самобутній світогляд - це обумовлена культурно-історичними умовами системи поглядів, переконань, ідеалів, яка складає основу національної духовності і відображається в ідейній, морально-етичній спадщині, традиціях і звичаях української нації, її минулій історії і сучасному бутті. Український світогляд розкриває народне ставлення до природи, людини, пояснює сенс життя, місце людини в ньому. Раціональний світогляд, його глибина і багатство найяскравіше відображені в міфології, фольклорі, символіці, прикметах, віруваннях, традиціях і звичаях народу, матеріалізовані в історичних подіях і здобутках. Національний світогляд є тим базовим компонентом особистості, фундаментом її духовності, на основі якого успішно формується науковий світогляд.

8. Національна ідеологія - це ідейне багатство нації, система філософських, політичних, правових, економічних, моральних, естетичних і релігійних ідей, поглядів, принципів, ідеалів, які, відображають інтереси, прагнення, потреби нації, суверенність її державності.

Протягом століть українська нація виробила власну, глибоко гуманістичну ідеологію. Ця скарбниця народних ідей постійно поглиблювалася, відображаючи нові явища, потреби національного культурного життя народу. Національна ідеологія захищає інтереси людини праці, право кожної особистості на повну свободу мислення і волевиявлення. Ідеологія українського народу обґрунтовується як найвищі цінності, повний суверенітет як окремої особистості, так і державного, політичного, економічного і духовного життя України.

9. Раціональна свідомість і самосвідомість. Кожен громадянин суверенної України повинен мати свою національну свідомість і самосвідомість. Раціональна свідомість формується всіма засобами рідної мови, історії, культури, мистецтва, народними традиціями і звичаями тощо.

Цілі і завдання національної системи виховання досягають насамперед через глибоке і всебічне оволодіння змістом освіти, який має втілювати в собі національні та загальнолюдські цінності і реалізується такими основними шляхами, засобами:

1. Рідна мова. Українська мова є однією з найдавніших і розвинутіших мов світу. Вона має багатовікову історію свого розвитку, тому скарбниця її виражальних засобів, пізнавально-навчальних прийомів практично невичерпна. Вона надзвичайно багата лексично, граматично і інтонаційно, тому за своїми можливостями здатна виховувати велику культуротворчу, духовнотворчу, народотворчу історичну роль. Українська система виховання реалізує здавна прийняту цивілізованими націями аксіому: нормальне навчання, виховання і розвиток підростаючих поколінь забезпечується лише рідною мовою.

2. Родовід. Засобами рідної мови, діти найбільше усвідомлюють ідейно-моральні цінності родоводу, його основоположну роль у житті людини, нації, її культури ї духовності. В умовах вивчення свого роду, продовження його справ, реалізації мрій і надій відбувається процес родовідного виховання, виникають психологічний комфорт, упевненість у своїх силах і можливостях. Серцем, душею і розумом дитина глибоко відчуває потреби всієї рідні, інших людей, починає турбуватися про інтереси всього роду, народу, нації.

3. Рідна історія. З історії родоводу починається історія рідного народу. Українська система виховання ґрунтується на фактах, відомостях, наукових знаннях історії Батьківщини - України.

Її історія розкриває найцінніше духовне багатство - знання про виникнення, становлення і розвиток свого народу, нації, вітчизни. Вивчаючи історії України, вихованці глибоко засвоюють першоджерела, витоки духовності рідного та інших народів, які живуть на території нашої республіки. Всебічне знання рідної історії - невичерпне джерело історичної нам'яті і мислення учнів.

4. Краєзнавство. У формуванні "кореневої системи" духовності дитини провідна роль належить краєзнавству. Вітчизнознавство починається із краєзнавства - історичного, етнографічного, географічного, фольклорного, літературного.

Краєзнавча робота спрямовується на збереження неповторних національних ландшафтів, їх первозданності, біосфери рідного краю, охорону скіфських курганів і козацьких могил та ін.

5. Природа рідного краю. Однією з причин порушення єдності людини з природою було те, що нехтувалися численні засоби національної системи виховання, спрямовані на формування в молоді екологічного світобачення. Народна виховна мудрість із колиски плекала в кожній дитині відчуття гармонійної природи і людини. Раціональна система виховання домагається глибокого усвідомлення того, що відображена в свідомості українців рідна природа (жива і нежива) є "корінням", "фундаментом" раціонально і духовності, культури.

6. Раціональна міфологія. Українські легенди, притчі, міфи є найпоширенішими жанрами народної міфології, що втілює в собі могутній пізнавальний і виховний потенціал.

Міфологія - чисте і незамулене пізнішими нашаруваннями, політичними віяннями джерело, що буде вічною скарбницею знань про найбільш ранні етапи історичного розвитку народу. Міфологічні твори втілюють надбання народної мудрості, художньо-образного світу, символічного відображення предметів і явищ життя, фантастичні уявлення предків, їхні пориви в майбутнє, виточені і високі почуття та оригінальні мислительні дії.

7. Фольклор. У ньому відображено багатогранну і глибоку душу народу, його духовне багатство. У фольклорі - першовитоки оригінального світосприймання, самобутнього тлумачення природи і людською життя. У думах, піснях, прислів'ях і приказках, скоромовках, лічилках та інших фольклорних перлинах у висок поетичній і глибоко ліричній формі відображено весь культурно-історичний, мистецьким шлях українського народу. У фольклорі вся минувшина і доля України.

Український народ - один з найпісенніших у світі. Поринаючи в естетично принадне народно піднесене багатство, кожен усвідомлює, що пісня - незмінний супутник українця. Вона супроводжує весь його життєвий шлях - від народження до домовини. Фольклорне виховання пробуджує любов до життя, енергію національного творення, теплоту серця і ніжність душі. Припадаючи спраглими устами до фольклорних джерел, вихованці сповнюються світлими дерзаннями, устремліннями утверджувати в житті добро, правду, красу. Фольклорні засоби сприяють формуванню всеосяжності і глибини української душі, її ліризму і романтичної піднесеності.

Фольклорне виховання є найважливішою частиною етнопедагогіки, серцевиною національної системи виховання. Відроджуючи національну систему виховання, необхідно домагатися, щоб родині, школі, в діяльності кожного вчителя, вихователя широко застосовували і саме поняття, і зміст фольклорного виховання.

8. Раціональне мистецтво. Система національного виховання використовує практично невичерпні можливості народного і професійного мистецтва у формуванні людини-гуманіста.

Раціональне мистецтво як найяскравіше втілення творчого потенціалу народу завжди було масовим заняттям, і в цьому секрет виникнення багатьох мистецьких осередків, шкіл, появи народних майстрів, оригінальних мистецьких почерків, стилів, напрямів.

Мистецтво як могутній засіб виховання цінне тим, що в ньому в концентрованому вигляді, естетичній формі навічно матеріалізується непомітний для ока і часто незбагачений для розуму національний дух - вищий вияв творчого генія народу.

9. Народний календар. Це система історичного обумовлення дат, подій, свят, традицій, звичаїв і обрядів, які в певній послідовності відзначаються всім народом протягом року. Народний календар - енциклопедія життя, трудової діяльності, культури, побуту і дозвілля народу, могутній і гармонійний комплекс ідейно-моральних, емоційно-естетичних засобів виховання підростаючих поколінь. Щодо молоді народний календар виконує роль серцевини національного виховання. Кожна дата, свято, урочистість народного календаря рясність традиціями і звичаями, що пов'язані з природою рідного краю, а також з природою самої людини. Великий виховний зміст дат, подій, урочистого народного календаря полягає в тому, що в їх основі - трудова діяльність людей, її різноманітні види залежно від природи роду. Народний календар лежить в основі національного календаря, який відображає у своїх датах і урочистостях духовність рідного народу, основні події, явища його історії, багатого сучасного життя.

10. Національна символіка. Наш народ виробив багатющу символіку, яка виникла та усталювалася протягом століть і стосується історичних сторін доленосних подій у житті української нації, держави, духовності. Символіка містить у собі важливий філософський, політичний, ідейно-моральний та естетичним зміст і спрямованість. Українська національна символіка виконує історично важливі функції консолідації нації в єдину етнографічну, культурно-історичну спільноту, об'єднання споконвічних українських земель в єдину суверенну державу.

Національний символ України - герб (тризуб), прапор синьо-жовтий, гімн “Ще не вмерла Україна” в історичній пам'яті народу символізують державну, політичну, економічну і національне незалежність України.

11. Релігійні виховні традиції. Не можна закривати очі на той історичний факт, що в процесі зародження та становлення української національної системи виховання і в наш час релігійні виховні традиції мали і мають звичайний вплив на молодь, у першу чергу з сімей віруючих, яких нині в Україні мільйони.

Християнство, зокрема православна релігія, віра наших предків утверджує загальнолюдські ідеї та ідеали добра, правди, краси, справедливості, благородства, милосердя тощо. Релігійне мислення, духовність - це специфічна сфера ідеального життя, яка набуває національних ознак. Під впливом релігії у вихованців, як правило, формуються гуманні погляди на людину, природу, суспільство. Такі вихованці не можуть зробити зла, шкоди іншій людині. Протягом століть релігія, церква виробила дійові виховні традиції і звичаї (моральні, трудові, естетичні тощо).

Національна система виховання використовує кращі здобутки церкви релігії у вихованні підростаючих поколінь.

12. Родинно-побутова культура. Її основу складають глибока і всеперемагаюча любов, материнська і батьківська, до дітей, шанобливе ставлення до бабусі і дідуся, родичів, прив'язаність до отчого дому, специфічне, у відповідності з традиціями розумінням українцями краси і затишку, оформлення хати (кімнати, квартири), садиби, дбайливіше ставлення до природи, людей інших національностей.

Родинно-побутова культура - збереження рідної мови, продовження заповітів батьків і дідів, вивчення свого родоводу, історії народу, розвиток рідного мистецтва, життя за нормами народної моралі, етикету.

13. Національні традиції, звичаї і обряди. В основі понять "народ", "нація" лежать стійкі віковічні традиції - трудові, моральні, естетичні та ін. Традиції і звичаї родинні, регіональні і загальнонаціональні. Серед численних традицій, звичаїв провідне місце належить культуротворчим і духовно-творчим, політичним і державотворчим. Традиції, звичаї і обряди об'єднують минуле і майбутнє народу, старші і молодші покоління інтегрують етнічну спільність людей у високорозвинену сучасну націю. Традиції і звичаї - це своєрідні віковічні духовні устої розвитку народу, нації, які втілюють у собі кращі досягнення в ідейному, моральному, трудовому і естетичному житті.

14. Національна творчість. Зміст, принципи, форми і методи української національної системи виховання готують юнаків і дівчат до народної творчості, виробляють у них творче ставлення до життя. Національна система виховання створює всі умови для того, щоб розкривалися природні задатки, формувалися нахили, здібності, вироблялося творче, самобутнє світобачення кожної особистості, реалізувався її творчий потенціал. Глибоке знання вихованців творчих умінь рідного народу, його творчої спадщини стимулює пробудження в них творчих задумів, поривань і практичну їх реалізацію.

Раціональна система виховання е складовою і невід'ємною частиною життєдіяльності, життєтворчості рідного народу. Тому система компонентів народної духовності, шляхи і засоби їх формування мають визначати сутність і зміст національної системи виховання.

Література

1. 1. Лозко Г.С. Українське народознавство. - К.: Зодіак-ЕКО, 1995.

2. Українське народознавство: Навчальний посібник / За ред. С.П.Павлюка, Г.Й.Горинь, Р.Ф.Кирчіва. - Львів: Фенікс 1994.

3. Сележан Й.Ю. Основи національного виховання (Українознавство: ритуально-міфологічна, звичаєва та обрядова культура українців): Хрестоматія. - Чернівці: Книги - ХХІ, 2005.

Размещено на Allbest.ru