Відродження народних звичаїв і традицій та їх використання у національному і патріотичному вихованні

Размещено на http://www.allbest.ru/

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРЇАНИ

КЗ «ЗАПОРІЗЬКИЙ ОБЛАСНИЙ ІНСТИТУТ

ПІСЛЯДИПЛОМНОЇ ПЕДАГОГІЧНОЇ ОСВІТИ» ЗОР

КУРСОВА РОБОТА

з теми

«Відродження народних звичаїв і традицій та їх використання у національному і патріотичному вихованні»

Виконав:

Гальчанська Інеса Григорівна

Керівник гуртка вокального співу, 7 категорія

Запоріжжя, 2015



Зміст

Вступ

Розділ 1. Історичний аналіз національно-педагогічних ідей

1.1 Національні основи системи виховання

1.2 Народність виховання. Проблема національного виховання у творчості вітчизняних і зарубіжних педагогів

1.3 Ідеали українського національного виховання

Розділ 2. Концепція національного виховання

2.1 Сутність і особливості національного виховання

2.2 Традиції: їх суть і структура

2.3 Національне виховання, як фактор цілісного формування особистості. Основні напрямки національного виховання

Розділ 3. Сучасні підходи до національно-патриотичного виховання

3.1 Основні концепції програми українського патріотичного виховання дітей та учнівської молоді 2014 року

3.2 Практичне застосування національно-патриотичного виховання на прикладі моєї роботи

Висновки

Література

виховання національний традиція



Вступ

В умовах розбудови України як суверенної держави перед закладами освіти стоїть складне і відповідальне завдання - виховати високоморальне, національно свідоме підростаюче покоління, патріотів своєї Батьківщини, спадкоємців і продовжувачів прогресивних національних традицій. Педагогічні колективи освітніх установ Україні здійснюють це як на уроках, так і в позашкільний час.

Ми живемо в новому столітті, ще не зроблено безліч великих відкриттів, які принісло нам минуле століття. Як би відкриваючи нову сторінку в історії людства, нам дано дізнатися більше ніж знали наші батьки, діди, прадіди. Вони внесли свою частку знань в колесо прогресу, давши нам базу для розвитку, як згодом і ми віддамо найкраще нашим дітям. Все в нашому житті змінюється настільки стрімко, що неможливо передбачити, що ж несе нам століття прийдешній, які ще випробування, і проблеми чекають нас попереду, що людство втілить у реальність, а що залишить за новим поворотом колеса історії. І все таки є ще у світі речі до яких не доторкнулася рука прогресу, це сама прекрасна, те, що створювалося століттями, те, що свято зберігалося нашими предками і оббігав щоб покоління прийдешні могли оцінити, віддати належне і примножити, додавши щось нове - це наша культура. Адже культура - це не тільки прекрасні твори мистецтва, це духовне життя суспільства в цілому, досягнення науки, мистецтва, засвоєний в процесі навчання і сприйняття спосіб поведінки, духовний світ особистості, рівень розвитку чого-небудь, сукупність традицій переданих норм діяльності та поведінки. Дійсно традиції, звичаї, обряди, ритуали відіграють важливу роль у нашому життєдіяльності і безпосередньо в нашому розвитку. З іншого боку ці слова можуть викликати уявлення про силу минулого, яка прагне підпорядкувати собі нове, молоде, затримати хід розвитку життя. Саме так ми іноді уявляємо сенс цих стародавніх і мудрих слів, забуваючи часом, що звичаї і традицією завжди закріплюють те, що досягнуто у суспільному та особистому житті, саме вони стабілізують суспільні відносини, закріплюючи те, що було досягнуто століттями поколіннями наших предків.

Сучасна цивілізація, на жаль, надто невідворотно відтісняє традиційну народну культуру, а іноді й безжалісно знищує її. Без збереження історичної, культурної пам'яті народу не може бути сучасної культури, виховання по-справжньому інтелігентної особистості, національно свідомого громадянина -- патріота своєї землі.

У нових соціально-економічних умовах, у період розбудови национальної школи ми, педагоги, відповідальні за те, щоб наш учень вихованець відповідав вимогам часу. У ньому мають поєднатися висока духовність, національна свідомість, інтелектуальний потенціал. Як же навчати й виховувати таку дитину?

Для початку, ми повинні проаналізувати історію національної педагогіки і системи виховання. А, лише потім усвідомівши роль ннародних традицій у вихованні підростаючего покоління, національного виховання у їх житті ми зможемо підібрати сучасні підходи для відродженя народних звичаїв і традицій та їх використання у національному і патріотичному вихованні молоді.



Розділ 1. Історичний аналіз національно-педагогічних ідей

1.1 Національні основи системи виховання

Однією з найважливіших педагогічних закономірностей є та, що в процесі формування особистості, а отже, й підростаючого покоління, найефективніші шляхи пізнання, від рідного до чужого, від близького до далекого, від національного до міжнаціонального, світового. Національна система виховання, яка грунтується на міцних підвалинах культури рідного народу минулих епох і сучасності, найбільшою мірою сприяє соціальному престижу інтелектуальності, освіченості та інтелігентності як складових духовності людини.

Національна система виховання постійно відтворює і поглиблює емоційно-естетичний, художньо-творчий, модальний та інтелектуальний компоненти свідомості рідного народу, створює умови для розвитку і розквіту природних задатків і талантів кожного громадянина України, формування духовного потенціалу, найвищої цінності нації та держави.

Корені національної системи виховання заглиблюються в далеку історію, яка є свідком появи перших принципів, підходів, форм і методів виховної роботи, утвердження пріоритетності етнопедагогіки і народознавства, родинного виховання і сімейних духовних цінностей, формування національної свідомості і духовності.

Українська національна система виховання завжди виступала і виступає як самобутнє культурно-історичне явище, але воднораз є складовою світового і західноєвропейського процесу, що донедавна вкрай заперечувалося радянською педагогічною теорією.



1.2 Народність виховання. Проблема національного виховання у творчості вітчизняних і зарубіжних педагогів

Українську народну педагогіку умовно поділяють на педагогіку народного календаря, педагогіку народознавства, козацьку педагогіку, українську національну систему виховання. Кожна з цих складових має свою власну концепцію, яка дає змогу розробляти різноманітні програми, посібники, підручники з проблем навчання виховання. Відтак забезпечуються сприятливі умови для розвитку особистості, формування підростаючих поколінь у дусі вірності заповітам батьків, українського патріотизму, загальнолюдських цінностей.

Концепції з основ національного виховання розробила творча група науковців і педагогів-практиків, створена при Міністерстві освіти України. Концептуальні положення викладені в книжці "Основи національного виховання" за редакцією В. Кузя, Ю. Руденка, З. Сергійчука (Умань, 1993).

До національних традицій виховання, відстоюючи їх пріоритетність перед вітчизняними і зарубіжними теоріями виховної роботи серед учнівської молоді, постійні звертались і пропагували їх невичерпні можливості К. Ушинський, М. Драгоманов, І. Огієнко, М. Грушевський С. Русова.

Теми, які засвідчують національні риси виховання дітей в Україні, особливо в селянських сім'ях, знаходимо в творах Т. Шевченка, І. Франка та інших прогресивних письменників.

Серед учених-педагогів радянського періоду питанням виховання учнів на національних традиціях найбільш глибоко і змістовно займався видатний український педагог-новатор В. Сухомлинський. Важливим джерелом його творчості була класична педагогічна спадщина, без усвідомлення і використання якої неможлива висока культура та результативність педагогічної праці.

Актуалізація В. Сухомлинським відомих з минулого педагогічних істин означала піднесення їх на якісно новий, вищий ступінь, підпорядкування виховним завданням. Осягаючи і переосмислюючи старе, педагог боровся за утвердження й розвиток нового.

Багатим джерелом творчості В. О. Сухомлинського була народна педагогічна мудрість, найкращі виховні традиції трудових мас. "Народ - живе, вічне джерело педагогічної мудрості, - говорив великий педагог, - якби у нас не було постійного духовного спілкування з людьми, ми не могли б успішно вчити і виховувати молоде покоління"

Прогресивна етнопедагогіка, фольклор українського й інших народів нашої країни не тільки надихала В. Сухомлинського вдосконалювати свою працю і працю своїх колег, а й орієнтувала на пропаганду ідей виховання в дітей і молоді безмежної любові до України, глибокої любові до трудової людини, дійової готовності подати їй допомогу в біді. Він наголошував на вихованні в дітей пошани до праці, трудової майстерності й кмітливості.

Особливу увагу Василь Олександрович радив звертати на виховання в учнів дбайливого ставлення до природи, її багатств, духовне збагачення людини в поєднанні з постійним спілкуванням з природою. "Краса природи, - говорив він, - відіграє велику роль у вихованні духовного благородства. Вона виховує в душі підлітка здатність відчувати, сприймати тонкощі, відтінки речей, явищ, порухи серця". На практиці педагог утілив у життя цю ідею, створивши школу під голубим небом.

Дуже високо цінував В. Сухомлинський у народній педагогіці традиції мудрої любові до дітей, гуманного підходу до них, поєднаного з розумною вимогливістю, використання в навчанні і вихованні скарбів рідного слова, підпорядкування книжних знань реальним потребам трудового життя.

У своїх творах, а також у практичній діяльності часто використовував такі перлини народної творчості, як прислів'я, приказки, народні афоризми, етичні повчання, вдало і яскраво переказував створені народом казки, думи, притчі, легенди.

Багато писав В. Сухомлинський про виховання гуманності, людяності через творення добра людям: про виховання в учнів людського співчутливого, дбайливого ставлення людини до людини, яке має виявлятися в конкретних, практичних справах. Найбільша людська радість – це жити для людей. Найщасливішою є та людина, яка присвятила своє життя служінню іншим. Дбати про інших треба без розрахунку на похвалу чи винагороду, творення добра для людей має стати звичайною нормою поведінки. Все це з давніх-давен притаманне українському народові, але періодично у виховній роботі забувалось або ж навіть навмисно замовчувалось, особливо за часів русифікації України.

Глибоко досліджуючи і розвиваючи українську національну педагогічну спадщину, В. Сухомлинський досяг вершин світової педагогіки, ставши, на думку багатьох учених, одним з найвідоміших педагогів XX ст. Основою національного виховання він вважав невичерпні джерела народної педагогіки та родинної етнопедагогіки. Він зазначав, "...щоб добре вивчити дітей, треба добре знати сім'ю: батька, матір, братів, сестер, дідусів і бабусь". Адже взаємини батька з матір'ю, матері і батька з сином чи дочкою є засадами формування характеру дитини, розвитку її позитивних рис. Своєчасне виявлення неприродних стосунків між членами сім'ї, наявність в сім'ї сварок, невиправданої поведінки батьків зобов'язує кожного педагога і вихователя поставити перед собою одне з головних завдань - "повернути дитинство тим, хто його не має в сім'ї".

"Дитина, - за висловом В. Сухомлинського, - дзеркало морального життя батьків... Найцінніша моральна риса хороших батьків, що передається дітям без особливих зусиль - душевна доброта матері й батька, вміння робити людям добро. В сім'ях, де батько й мати віддають частку своєї душі іншим, беруть близько до серця радощі й прикрощі людей, діти виростуть добрими, чуйними, щиросердними. Найбільше зло - егоїзм, індивідуалізм окремих батьків. Інколи це зло перетворюється на сліпу, інстинктивну любов до своєї дитини. Якщо батько й мати всі сили свого серця віддають дітям, якщо за ними не бачать інших людей, ця гіпертрофована любов зрештою обертається нещастям".

Український педагог дуже високо цінував співдружність школи і батьків. У бесідах з батьками він наголошував, що шкільний колектив робитиме все, аби навчити дітей гаряче любити рідну землю, свій народ, бути чесними, правдивими, працьовитими, добрими й сердечними, чуйними і непримиренними до зла й неправди, мужніми й наполегливими в подоланні труднощів, скромними і морально красивими, здоровими і фізично загартованими. Отже, В. Сухомлинський, черпаючи найродючіші зернята із скарбів передусім народної національної педагогіки, вирощував урожай, назва якому "Щастя людині". Це і було його вагомим внеском у національну систему виховання, про що за його життя голосно говорити було небажано і навіть небезпечно в умовах існування командно-адміністративної системи.

У процесі відродження й утвердження національної системи виховання відновлюються принципи, норми народної моралі, яка за своєю суттю є загальнолюдською.

Одним з провідних принципів національного виховання в сім'ї має стати принцип культуровідповідності - опанування молодими поколіннями певних набутків народної культури.

Принцип культуровідповідності в педагогічній науці досконало обгрунтував А. Дістервег: "Кожна людина знаходить при своєму народженні на світ своє оточення, свій народ, серед якого їй призначено жити і принаймні виховуватися вже на певному ступені культури..., яка повинна розглядатись як спадок, залишений предками". І веде далі: "Кожна людина повинна бути господарем свого та його вимог... Вимоги принципу культуровідповідності безперечі, принцип цей належить до числа непохитних, непорушних".

Природовідповідним і культуровідповідним А. Дістервег вважав виховання: індивідуальне, національне, вселюдське. У статті «Зауваги про педагогіку і прагнення вчителів" він зазначає:

"Завдання педагогіки - людське виховання. Вихователь має справу:

1) з окремою істотою, з індивідуумом, наділеним людськими задатками;

2) з індивідуумом, що належить до певної нації, індивідуумом, наділеним національними особливостями;

3) з членом усього людства.

Звідси перед педагогікою постають три завдання:

1) вона повинна рахуватися з індивідуумом і формувати його відповідно до його природних особливостей;

2) робити це відповідно до своєрідності тієї нації, до якої належить індивідуум;

3) виховати його відповідно до загальнолюдських цілей!

На думку Дістервега, в педагогіці недостатня увага приділяється національному вихованню, яке передбачає знання національного характеру і наявності в самому вихованні цього характеру. "Кожна нація, - підкреслює він, - має свої особливості, зумовлені природою та історією, свій національний дух". Потреба національного виховання, наголошує Дістервег, це природна потреба кожної людини.

Відомий український педагог Софія Русова твердила: "Національне виховання забезпечує кожній нації найширшу демократизацію освіти, коли його творчі сили не будуть покалічені, а, навпаки, дадуть нові оригінальні, самобутні скарби задля вселюдського поступу: воно через повагу до свого народу виховує в людях пошану до інших народів...".

Важливі положення про національне виховання сформулював письменник Микола Євшан (1889-1920). Він зазначав, що "українська національна ідея мусить увійти в основу виховання українських поколінь, стати для них новою релігією, увійти в їх кров".

Микола Євшан визначив завдання національного виховання: "Пробудження і витворення історичної свідомості, усвідомлення та показ історичного буття нації - це головне завдання національного виховання, це використання всіх культурних цінностей нації, творення і підготовлення грунту, на якому ті цінності могли би примножуватись... Третє завдання національного виховання - громадська свідомість...".

Микола Бердяєв, говорячи про пріоритет національного виконання, відзначив: "Хто не любить свого народу, той не може побити людство... Людина входить у людство через національну індивідуальність, як національна людина, а не безлика".

Провідною ідеєю виховання у педагогічній спадщині В.О. Сухомлинського є синівська вірність Вітчизні, землі, народу. Видатний педагог постійно підкреслював, що справжнє народження дитини як громадянина, мислячої, натхненної благородними ідеями особистості, трудівника, коли дитина відчуває себе частиною народу, і в ній як сонячний промінь краплі води, відображається багатовікова історія цього народу, його велич й слава, його любов і надія.

Він вважав, що джерелом, яке живить могутнє почуття любові до вітчизни, є любов до матері, батька, рідного куточка землі, захоплення величчю своєї Батьківщини, її минулим і нелегким сьогоденням.

На думку В.О. Сухомлинського, формування особистості включає в себе пізнання, розуміння людиною своєї Батьківщини, становлення в душі патріотичної серцевини, духовно багату самовіддану діяльність патріотичного характеру. Важливим джерелом творчості людини є народна педагогічна мудрість, найкращі виховні традиції народу.

Корифеї педагогіки вважали, що школа це колиска народу. Її найвище покликання – з покоління в покоління відтворювати народ, націю, виховувати молодь у дусі вірності ідейним, моральним і трудовим ідеям батьків, дідів. З перших днів перебування в школі потрібно вводити дітей у чарівний світ історичних надбань рідного народу. Глибоке засвоєння рідної культури, історії, як цілісності духовного життя народу – одна із найголовніших умов формування активно-творчої особистості

1.3 Ідеали українського національного виховання

За радянських часів в Україні склалася думка, що школа з рідною мовою навчання повинна обслуговувати лише низи суспільства, що рідна мова - це мова простого люду, позбавленого будь-яких привілеїв у суспільстві. Інколи батьки в містах самі зверталися з проханням закрити українську школу або звільнити дитину від вивчення рідної мови, бо все одно діти своєю рідною мовою не матимуть змоги здобувати подальшу освіту, вступати до вузів, де й вступні екзамени, і навчання здебільшого здійснювалися російською мовою.

Найважливішою громадянською рисою особистості є сформованість національної свідомості, патріотичних почуттів до рідної землі, свого народу, готовності до праці в ім'я України. Ціновим засобом відродження нації є формування в людини національної гідності й гордості за свою Батьківщину, відмова під почуття національної меншовартості, від почуття національної неповноцінності, що формувалося віками.

Сьогодні Україну, яка проголосила державну незалежність, визнали більше ста країн світу, однак ми не стали незалежними чинністю. Звичайно, головною причиною цього є імперські амбіції північного сусіда, наша економічна залежність від Росії. Але не тільки це. Не останню роль тут відіграє той комплекс меншовартості, який нам прищеплювали століттями і якого так важко позбутися. На жаль, цей комплекс дається взнаки і серед політичної еліти, і на побутовому рівні. Найбільше він виявляється у ставленні до мови, спричиняючись до зникнення мовного середовища. Йдеться про українців з діда-прадіда, які чомусь соромляться говорити рідною мовою. Загляньте у так звані українські школи Києва чи інших промислових міст: навіть учителі, не кажучи вже про учнів, вийшовши з уроку української мови чи літератури, переходять у спілкуванні на російську. Відомо чимало сімей, нормальні українські сім'ї, вдома спілкуються українською мовою, а вийшовши на вулицю, починають говорити російською. Дуже часто можна зустріти сільських юнаків та дівчат, які, потрапивши до столиці по великого міста, починають немилосердно калічити гарну українську вимову, підлаштовуючись під колись "общепринятый язык".

Нам постійно нав'язувалися і нав'язуються думки про те, що ми не проживемо без допомоги "старшого брата", про перевагу його культури та науки над нашою, що призвело до втрати історичної пам'яті, ознак національно-культурної гордості, до втрати багатьох цінностей, що визначають обличчя нації.

У справі відновлення почуття національної гідності величезне значення має висвітлення правдивої історії українського народу, історії культури та освіти нашого народу, повернення до культурних надбань, відкриття наново призабутих пам'яток нашої спадщини, повернення імен видатних українських вчених, художників, композиторів, видатних політиків, імен тих українців, які збагачували чужу культуру, починаючи з відомих імен Юрія Котермака, Феофана Прокоповича, Георгія Кониського і завершуючи постатями останнього століття: Михайла Остроградського, Архипа Люльки, Івана Пулюя, Юрія Кондратюка, Сергія Корольова, Володимира Вернадського, не кажучи вже про такі популярні в культурі постаті як Ілля Рєпін, Петро Чайковський, Микола Гоголь, Костянтин Ушинський, Володимир Короленко та багато інших.

На світанку становлення російської академії наук з-поміж 20-ти академіків 13 були українцями, 90 відсотків шкіл Росії відкриті українцями, першим міністром освіти Росії був українець - випускник Києво-Могилянської академії граф Завадовський. У 1751 році із 10-ти членів священного Синоду 9 були українці. Усі єпископські кафедри Росії займали лише українці. Але ж і там, як писав наш відомий учений-філолог і громадський діяч І. І. Огієнко, "вони виявили талановитість нашу, славили себе і свою Вкраїну".

Ми самі маємо осмислити нашу природу й історію, прислухатися до голосу крові й зрозуміти, що ми є часткою великого і гордого народу, що нам є чим пишатися, що ми заслуговуємо на повагу до себе.

Український народ повинен випростатися на весь зріст і довести самому собі й усьому світові, що ми великий, талановитий, працьовитий народ, який любить свою Батьківщину і заслуговує на повагу. Сьогодні особливо актуально звучать слова палкого борця за Україну В'ячеслава Липинського: "Ніхто нам не збудує держави, коли ми її самі не збудуємо і ніхто з нас не зробить нації, коли ми самі нацією не схочемо бути".

Дуже актуальними є думки відомого журналіста і громадського діяча Віталія Карпенка про державну ідеологію, зміст яких у тому, що хочемо ми того чи не хочемо, а без ідеології як системи політичних, економічних, правових, філософських, моральних, етнічних поглядів - невід'ємної частини суспільної свідомості, не може обійтися жодне суспільство. В Україні сьогодні, на жаль, чітка державна ідеологія відсутня. У нас уникають навіть самого слова "ідеологія": одні свідомо, щоб не насаджувати антиукраїнських поглядів, інші соромляться його як релікту комуністичних постулатів, а треті бояться, що їх оголосять "націоналістами", "бандерівцями" тощо. А тому навіть школи, вузи та інші навчальні заклади, що займаються вихованням молодої зміни, не об'єднані єдиною державною ідеологічною концепцією. Ніхто не знає, яку державу ми будуємо і яку людину ми виховуємо.

Якою ж має бути ідеологія України? Насамперед не класовою, а як у кожній демократичній державі, національною. Вона має стояти на позиції державності, обстоювати її інтереси, протистояти антидержавницьким силам і тенденціям.

Якщо ми національно бездіяльні - з'явиться антинаціональна нам протидія. Якщо покірно стоятимемо з протягнутою рукою - витягнемо ноги і приречемо своїх дітей та онуків довічно віддавати наші борги і бути рабами.



Розділ 2. Концепція національного виховання

2.1 Сутність і особливості національного виховання

Українську народну педагогіку умовно поділяють на:

- педагогіку народного календаря ;

- педагогіку народознавства;

- козацьку педагогіку;

- українську національну систему виховання.

Кожна з цих складових має свою виховну концепцію, яка дає змогу розробляти різноманітні програми, посібники, підручники з проблем навчання і виховання.

Відтак забезпечуються сприятливі умови для розвитку особистості, формування підростаючих покоління у дусі вірності заповітам батьків, українського патріотизму, загальнолюдських цінностей.

Невід'ємною складовою української народної виховної традиції є звичаї і обряди, пов'язані з народним календарем. Крім народного календаря, звичаї і обряди знайшли своє втілення і в церковному календарі віруючих християн.

Знання змісту згаданих календарів, дотримання традицій, звичаїв і обрядів, які зберегла для нас історія, не тільки збагатить нашу уяву про витоки духовності наших попередників, а й наблизить нас до невичерпного джерела знань, наповнених глибоким духовним, моральним та емоційно-естетичним змістом.

Пізнавально-виховний потенціал календарних традицій і звичаїв - це найдорогоцінніший вклад у теорію і практику виховної роботи з учнями, як школ так і в позашкільних закладах. Не знаючи скарбів народної культури, не дотримуючись традицій, звичаїв і обрядів народного календаря, діти не спроможуться засвоїти народну духовність. Як наслідок, не зможе протиставити власні духовні цінності впливу негативних оточуючих явищ. Знання народного календаря дає змогу уникнути хибних напрямів сучасної цивілізації, пов'язаних з урбанізацією, деекологізацією, розвитком промисловості тощо.

Кожен вчитель, з яким би класом він не працював і який би предмет не викладав, завжди є перш за все вихователем. Тому оволодіння майстерністю виховання, формами і методами його організації одне з найголовніших завдань педагога. Від цього залежить його успіх, задоволення своєю працею і те, які відносини складуться у нього з вихованцями. Тому надзвичайно важливо кожному вчителю оволодіти теоретичними знаннями методики виховання школярів засобами народознавства, виробляти вміння та навички, застосовувати їх у власній педагогічній діяльності.

2.2 Сьогодні ми повертаємось до забутого, відроджуючи, до життя національні традиції, свята, національній дух нашого народу

Виховні завдання мають на меті прищепити дітям на сам перед любов до рідного краю, до землі своїх предків, до рідної мови, оселі, до батьківщини, почуття гордості за свій народ, повагу до національної культури, національних звичаїв та обрядів.

Природними національними рисами характеру українців вважається щирість, гостинність, доброта, мудрість, щедрість, добре почуття гумору. Отож ці риси особистості потрібно виховувати у дитини використовуючи для цього багатий народознавчий матеріал.

Багатий наш народ своїми звичаями, обрядами. Їх багато і навіть в різних куточках однієї області вони різні. Ми повинні знайомити дітей з різними народними святами, звичаями, обрядами, традиціями, народними прикметами.

Звичаї, традиції -це невідокремлені явища в житті народу, це втілені в рухи і дію світовідчуття, світосприймання та взаємини між окремими людьми. А ці взаємини і світовідчуття безпосередньо впливають на духовну культуру даного народу що в свою чергу впливає на процес постання народної творчості. Саме тому народна творчість нерозривно звязана зі звичаями народу.

Традиції, звичаї народу це ті прикмети, по яких розпізнається народ не тільки в сучасному, а і в його історичному минулому.

Народні звичаї, традиції, охоплюють усі ділянки громадського, родинного і суспільного життя. Традиції, звичаї- це не тільки закони, якими керуються в найменших щоденних і найбільших всенаціональних справах. Звичаї, а також мова - це ті найцінніші елементи, що об'єднують окремих людей в один народ, в одну націю. Звичаї, традиції, як і мова, виробилися протягом усього довгого життя і розвитку кожного народу. В усіх народах світу існує повір'я, що той, хто забув традиції, звичаї своїх батьків, карається людьми і богом. Він блукає по світі як блудний син, і не де не може найти собі притулку та пристановища, бо він загублений для свого народу. Наш великий поет Тарас Шевченко, звертаючись до України, як до матері, що вічно страждає, питається.

Чи ти рано до Схід-сонця

Богу не молилась?

Чи ти діточок не певних

Звичаю не вчила?

Як бачимо з цих слів Шевченка, не вчити своїх дітей традицій, звичаїв -

це такий же великий гріх для матері, як і гріх не молитися богові.

Наша Україна велика. Коли ми почнемо приглядатися, то побачимо, що звичаї, традиції нашого народу на диво між собою близькі. Хто його знає, чи не є саме ця близькість звичаїв тим цементуючим матеріалом, що перемагає своєю міццю всі інші сили, які працюють на руйнування єдності нашого народу.

Вчитель початкових класів, повинен так побудувати свою народознавчу роботу так, щоб використання свят і традицій на уроках, чи в позаурочний час були відповідні, доступні для розуміння, цікаві і насичені.

Формування громадянина засобами народознавства передбачає не лише засвоєння певної суми знань, умінь і навичок, а й активно-творчу діяльність.

Звертання до традицій зовсім не означає нехтування сьогоденням. Тільки осмисливши минуле, пізнавши витоки своєї культури та історії, можна й чіткіше зрозуміти сьогодення, і уявити майбутнє. «Той хто не знає свого минулого, - любив повторювати Максим Рильський, - не вартий майбутнього.»

2.3 Національне виховання, як фактор цілісного формування особистості. Основні напрямки національного виховання

Український народний календар чітко ділиться за пори року - весна, літо, осінь, зима, має свої святкові дні як релігійного, так і світського змісту, спрямований на певні дії, які приурочені, наприклад, збиранню врожаю, завершенню сільськогосподарських робіт, прославлянню весни тощо.

В далекому минулому народний календар передбачав події, які починались з приходом весни. Це пов'язувалось з оновленням життя, пробудженням природи, активізацією людської діяльності. До весняних свят відносились: зустріч весни (Стрітення), приліт птахів, першої оранки (свято першої борозни), перших сходів та ін.

Святу зустрічі весни присвячувались пісні, танці, ігри, жарти тощо. Це свято любили і відзначали дорослі і діти. Підлітки не тільки споглядали за дійством святково вдягнених, веселих і жартівливих дорослих, а й самі виступали учасниками хороводів, народних танців, дотепних розваг. З старовинних хороводів і танців відомі : "А ми просо сіяли, сіяли", "Огірочки", "Мак", "Льон", "Коноплі" та ін.

Особливою радістю для дітей було свято повернення з вирію птахів. До цього свята хлопчики готували й розвішували шпаківні, дівчатка прикрашали віття ще голих дерев різноколірними стрічками, співали пісень, розказували цікаві історії з життя птахів, заклично звали їх до своїх осель, бажали вити свої гнізда та виводити пташенят. Свято птахів викликало в дітей радість, виховувало почуття турботи за маленьких беззахисних друзів, відповідальність за їх безпеку.

До весняних свят відноситься і одне з найбільших релігійних свят християн -Великдень, або Пасхальне свято. Воно пов'язане з випіканням паски, розписуванням і фарбуванням яєць, веселими народними іграми, піснями, освяченням в церкві продуктів харчування.

Доброю традицією в народі користувався і продовжують вшановуватись в наші дні - день пам'яті (проводки) померлих людей, загиблих воїнів. Вшанування пам'яті померлих, спогади про їхні добрі справи, героїчні вчинки виховують у дітей повагу та любов до своїх предків.

В умовах незалежної України з'явилась можливість відродити і таке свято, як День Матері. Воно відоме ще задовго до прийняття християнства і було приурочене богині весни, радості, шлюбу, покровительці дівоцтва і материнства. Називалось воно святом Лади. У родинах, навчальних закладах проводиться велика робота з вшанування дівчат, жінок, дружин, матерів як носіїв добра, краси, продовжувачів історії людства.

До літніх свят відносяться - "зелене свято" (клечальна неділя, Трійця), Івана Купала, свято зажинок і обжинок та ін.

Особливо вагомим в сільській місцевості вважається свято Івана Купала, коли природа в своєму розвитку сягає апогею. "Це свято чарівної краси, добра, невичерпної фантазії, дотепів, жартів, легенд, пошуку щастя, віри в майбутнє, через яке червоною ниткою проходить народ на пісня, що торкається потаємних схованок серця, душ усіх учасників.

За народним календарем закінчення літа знаменує день Маковія, Першого Спаса (серпень). За народними звичаями, в цей день у храмах освячують воду, квіти, голівки маку. Через тиждень починається другий, або Великий Спас. Це свято називають ще землеробським. В цей день до храмів несуть освячувати овочі, фрукти, гриби, мед тощо.

До осінніх свят відносяться: всенародне свято Знань, День вчителя, свято врожаю, квітів, відроджене свято Покрови Матері Божої та ін.

Не менш цікавими є зимові свята. Деякі з них пов'язані з іменами святих пророків Андрія, Миколая та ін.

У День Андрія дівчата вгадують майбутню долю, ворожать, який буде їхній суджений та чи скоро вийдуть заміж. Наповнення конкретним змістом цього свята (народними жартами, витівками, традиційними ворожіннями) не тільки прикрашають час відпочинку, а й зароджують у присутніх бажання повторити давню традицію в наступному році, доповнивши її більш дотепними та веселими розвагами.

День Миколая - веселе народне свято, особливо для дітей, яким вночі під подушку кладуть подарунки від Святого Миколая, а ранком повчають дітей бути старанними, сумлінними, слухняними.

Ціла низка свят пов'язана із проводами старого та зустрічами Нового року. Тут обов'язковими є колядки щедрівки, посівання.

Колядки, як писав Іван Франко, радували селян, брали за душу, хвилювали до сліз. "Колядка переносила їхню думку в якийсь світ, близький і рідний їм, а при тім зовсім відмінний від того, серед якого минає їх убоге, клопітливе життя. Пісня виповідає простими словами їхні найглибинні, сердечні бажання, показує їх не як бажання, а я дійсність. Втіленням народної духовності є різдвяні свята. Звичаї і обряди, пов'язані з Різдвом, виховують у дітей культуру почуттів і поведінки, повагу до старших, любов до історії рідного краю, всього світу. Різдвяні свята є немов би свідченням того, що є добро і зло, Правда і кривда і Краса і потворність, які завжди знаходяться у запеклому двобої, але ж перемагають у ньому Добро, Правда і Краса Народження Христа, яке відзначають усі віруючі, а також прихильники християнської віри, символізує собою появу на землі в особі людини Посланця Бога, який покликаний відвернути від людей все зле, простити їм усі гріхи.

До зимових свят належать також Водохрещє та Масляна.

Масові народні зимові ігри, забави захоплюють як дорослих, так і дітей. В учнів шкільного віку вони розвивають дотепність, кмітливість, винахідливість, спритність. Добре організована в позашкільних закладах пізнавальна робота заохочує учнів до вивчення народних ігор та забав та доповнюю роботу з народознавства у школах.

Народний календар вартий уваги не тільки переліком святкових днів та коротким описом змісту дій учасників цих свят, а й важливою прогностичною інформацією.

Глибоке знання і практичне втілення в життя традицій, звичаїв і обрядів нашого народу створює національний колорит, цілісну культурно-історичну життєдіяльність, національну самобутність, які є могутнім стимулятором творчості народу, оригінальним внеском його надбань в світову історію та фундаментальною основою виховання підростаючого покоління.

Окрім концепції педагогіки народного календаря, існують й інші, наприклад - концепція педагогіки народознавства, української козацької педагогіки та української національної системи виховання.

Поняття "народознавство" увібрало в себе, по-перше, науку про культуру і побут народу, його походження і розселення, національні традиції, звичаї, обряди; по-друге, сукупність сучасних наук про народ, його національну духовність, культуру, історію, народне і професійне мистецтво.

Педагогіка народознавства дає змогу учням практично засвоювати культурно-історичні та мистецькі надбання батьків, дідів і прадідів. Творчий підхід до історико-педагогічної спадщини нашого народу дає підстави стверджувати, що чільне місце ній належить могутньому освітньо-виховному потенціалові, який зародився і розвивався за часів існування Запорозької Січі. Розкриття його сутності належить українській козацькій педагогіці.

Епоха козацтва створила багатогранну, глибоку духовність, що стала гордістю і окрасою, вершиною української національної культури. Козацька педагогіка є невід'ємною частиною народної педагогіки, яка формує в підростаючого покоління українців синівську вірність рідній землі. Батьківщині, своєму народові. Виховання молоді на основах народної мудрості мало своєю головною метою формування в сім'ї, школі і громадському житті козака-лицаря, мужнього громадянина, з яскраво вираженою українською національною свідомістю і безкомпромісним патріотизмом.

Основні завдання козацьких шкіл полягали в підготовці фізично загартованих, міцних здоров'ям, мужніх воїнів, які б самовіддано захищали рідний народ від чужоземного поневолення, у вихованні в підростаючого покоління українського національного характеру і світогляду, національних і загальнолюдських цінностей. Козацька педагогіка формувала високі лицарські якості, пошани до старих людей, жінок, прагнення допомагати іншим, бути милосердними до знедолених. Вона виховувала громадян, які б розвивали культуру, економіку та інші сфери життєдіяльності народу, власної самостійної держави на світовому рівні.

Саме козацька педагогіка ввібрала в себе ідейно-моральний і емоційно-естетичний, психолого-педагогічний зміст славнозвісної епохи в житті наших пращурів, періоду богатирської Київської Русі.

Зміст, ідейно-моральний і емоційно-естетичний потенціал козацької виховної мудрості втілюють у собі національну психологію, характер, світогляд, правосвідомість, мораль та інші компоненти національної свідомості та духовності народу.

Провідні ідеї козацького руху - свобода і незалежність України, непорушність прав людини і народу, суверенність особистості, народовладдя та інші були найважливішими в національній системі освіти і виховання. Педагогічна мудрість козаків сприяла зміцненню української системи виховання, яка перебувала на високому рівні свого розвитку.

Дуже важливо, щоб діти могли почути не тільки розповідь учителя чи вихователя, а й побачити його в практичній роботі. Це зацікавить дітей, викличе потяг до відтворення того, що показав та навчив учитель. Розповідь та показ мають бути пов'язані з практичною діяльністю дітей, їхньою участю в проведенні свят, обрядів, творчою роботою в гуртках, уроках праці та образотворчого мистецтва, екскурсіями на місця історичних подій, у майстерні художників і на виставки творів народного мистецтва. До інтегрованого курсу українознавства мають входити мистецтво слова (український фольклор, українська література), музика і співи (українські народні пісні та виконання їх на народних інструментах), образотворче мистецтво (українське народне та професійне малярство) художня праця (українські народні ремесла, писанкарство, витинанки, розпис, вишивка), українські народні танці, театралізовані "дійства" (свята зустрічі весни, Івана Купала, першого снопа, обжинків та ін.).

Увесь навчально-вихований процес здійснюється українською мовою.



Розділ 3. Сучасні підходи до національно-патриотичного виховання

Процес відродження української культури та національної школи в Україні активізував передових представників інтелігенції до роботи з широкою громадськістю з відродження народознавства, родинознавства, родинного календаря, української культури та народного мистецтва, традиційних народних свят і обрядів, встановлення їх зв'язків з релігійними обрядами, що позитивно впливає на відродження української нації, духовно і морально збагачує український народ.

Ці ідеї підхопили та всіляко підтримують і державні освітянські установи, зокрема Міністерство освіти України, Національний центр виховання учнівської молоді та ін. Згаданими установами розроблені та рекомендовані до впровадження в життя відповідні програми та визначені напрямки роботи. Комплексну реалізацію завдань у вихованні нової людини, як зазначено в програмі "Освіта" (Україна XXI ст.), мусить об'єднати національне виховання, яке має бути спрямоване на формування у молоді та дітей світоглядної свідомості, ідей, поглядів, переконань, ідеалів, традицій, звичаїв, інших соціальне значущих надбань вітчизняної та світової духовної культури, досягнення високої культури міжнаціональних взаємин.

Особливу увагу необхідно зосередити на пріоритетних напрямках реформування виховання: формування національної свідомості, любові до рідної землі, свого народу, бажання працювати задля розквіту держави, готовності її захищати;

забезпечення духовної єдності поколінь, виховання поваги до батьків, жінки-матері, культури та історії рідного народу;

формування високої мовної культури, оволодіння українською мовою;

прищеплення шанобливого ставлення до культури, звичаїв, традицій усіх етносів, що населяють Україну;

утвердження принципів загальнолюдської моралі: правди, справедливості, патріотизму, добра, працелюбності, інших доброчинностей;

формування глибокого усвідомлення взаємозв'язку між ідеями свободи, правами людини та її громадянською відповідальністю в умовах бойових дій на території України;

формування у дітей і молоді вміння міжособистісного спілкування та підготовка їх до життя в умовах ринкових відносин

3.1 Основні концепції програми українського патріотичного виховання дітей та учнівської молоді 2014 року

Особливої значущості проблема патріотизму молодих громадян України набуває в умовах нестабільності суспільного життя, окупації Російською Федерацією Криму, збройних акцій проросійських терористів у східних регіонах нашої держави.

Патріотизм українців покликаний захистити національні інтереси своєї держави, відновити її територіальну цілісність, дати новий імпульс духовному оздоровленню народу, формуванню в Україні громадянського суспільства, яке передбачає трансформацію громадянської свідомості, моральної, правової культури особистості, розквіт національної самосвідомості і ґрунтується на визнанні пріоритету прав людини. Патріотизм сприяє розвитку суспільства, яке функціонує на засадах гуманізму, свободи, законності, соціальної справедливості, гарантує умови для зростання добробуту народу. Любов до Батьківщини стимулює становлення суспільства, яке є єдиним дієвим механізмом розбудови не олігархічної, а народної демократії, правової України, виступає, з одного боку, джерелом опозиції державній владі, а з іншого - взаємодоповнює її, реалізуючи свої розвивальну і контролюючу функції. Виходячи з цього, патріотизм на даний час є нагальною потребою і держави, якій необхідно, щоб усі діти стали національно свідомими громадянами - патріотами, здатними в недалекому майбутньому забезпечити країні гідне місце в цивілізованому світі, а у випадку війскової загрози змогли відстояти її незалежність та суверенітет, і особистості, яка своєю діяльнісною любов'ю до Батьківщини прагне досягти взаємності з метою створення умов для вільного саморозвитку і збереження індивідуальності; й суспільства, яке зацікавлене в тому, щоб саморозвиток особистості, становлення її патріотичної самосвідомості здійснювався на моральній основі.

Мета Програми полягає у визначенні теоретичних засад сучасного патріотичного виховання (мети, завдань, принципів, основних напрямів, змісту, форм і методів), науково-методичних, організаційних, кадрових, інформаційних умов розвитку цього почуття у дітей та учнівської молоді, які забезпечують інтенсифікацію виховної діяльності, привертають увагу органів державної влади до патріотичного виховання особистості в теперішній Україні, сприяють виробленню національно спрямованої політики, підвищенню соціального статусу патріотичного виховання в освітніх закладах.

Програма є стратегічним рекомендаційним документом, який дає можливість навчальним закладам різних типів, управлінням освіти різних рівнів для розробки системи заходів патріотичного виховання, що відповідають культурологічним орієнтаціям, специфіці, профілю й типу організації - розробника і є актуальними для конкретних соціально-політичних реалій.

Завдання Програми:

- підвищити статус патріотичного виховання в українському суспільстві загалом та системі освіти зокрема;

- зміцнювати й розвивати виховні функції навчальних закладів, розширити склад суб'єктів патріотичного виховання, посилити координацію їхніх зусиль;

- ефективніше використовувати національні традиції, сучасний світовий та вітчизняний педагогічний досвід та дослідження психолого-педагогічної науки у сфері патріотичного виховання;

- зорієнтувати виховні системи закладів освіти на визнання пріоритету патріотичного виховання особистості;

- забезпечити взаємодію системи освіти з усіма соціальними інститутами щодо інтенсифікації процесу патріотичного виховання особистості;

- формувати шанобливе ставлення до зростаючої особистості у відповідності з Конвенцією ООН про права дитини;

- посилити роль сім'ї у патріотичному вихованні дітей, зміцнити її взаємодію з навчальними закладами;

- відродити на нових теоретико-технологічних засадах систему позакласного та позашкільного патріотичного виховання дітей та учнівської молоді;

- сприяти розвитку дитячих і молодіжних громадських організацій як центрів становлення патріотів України;

- сприяти подальшій демократизації управління процесом патріотичного виховання підростаючого покоління.

Нині можна констатувати, що такого сплеску патріотизму ніколи не було за всі роки незалежності України. Причому патріотизму не місцевого, регіонального, а національно- громадянського спрямування, який проявляється в любові до Батьківщини, українського народу, готовності захистити незалежність держави.

За роки незалежності в Україні створено передумови для оновлення змісту й технологій патріотичного виховання, формування гуманістичних цінностей та громадянської позиції підростаючого покоління. У центрі патріотичного виховного процесу постала особистість дитини як найвища цінність.

Широко вживані форми та методи виховання спираються на народні традиції, кращі надбання національної та світової педагогіки і психології.



3.2 Практичне застосування національно-патриотичного виховання

Виховання патріотизму сьогодні, як ніколи, актуально. І не тільки для системи освіти, а й для держави в цілому. Саме зараз ми повертаємося до споконвічних цінностей: утвердження первинності любові до Батьківщини і людей, духовності, моральності, бережного ставлення до природних скарбів і національних надбань нашого народу тощо.

За минулий рік, з метою систематизації роботи з національно-патріотичного виховання у моїй роботі в гуртку вокального співу в будинку творчості м.Оріхів було проведено багато різноманітних заходив. Ідеєю яких є творчий пошук ефективних форм освітньо-виховної позашкільної роботи щодо відродження національних традицій, української культури, звичаїв народу, формування в дітей та молоді патріотизму і національної гідності.

В серпні в місті Оріхові пройшли святкування до Дня незалежності України та Дня прапора, під гаслом: «Ми , за едину Україну!», в яких взяли участь творчий колектив та вихованці нашого закладу. Участь у святковому концерті, в акції "Оріхів - армії" , спрямованої на підтримку українських військових в зоні АТО, - стали першими заходами нового навчального року.

«Дітям віддаєм ми все на світі!» - свято Дня Позащкільника.

Під таким гаслом розпочався новий 2014-2015 навчальний рік у комунальному закладі «Оріхівський районний Будинок дитячої творчості»

Головна мета - виховання патріотичних почуттів та любові до своєї Батьківщини, до рідної землі, і як доказ - яскраві українські пісні й майстре-класи декоративно-ужиткового мистецтва. Головна ідея свята - єдність педагога і вихованця у досягненні мети. Тому і на святі кожен керівник виступив зі своїми дітьми.

Важливим чинником національно-патріотичного виховання дітей та учнівської молоді є система роботи зі збереження народних звичаїв та обрядів українського народу. Прикладом такої роботи є проведення традиційного районого фольклорно-етнографічного фестивалю "Стежинами народної мудрості" - зберігаємо традиції та культуру разом! Це фестиваль надбання і збереження родинних цінностей А, також обласний фестиваль «Зоряниці», який допомагає зберігати надбання усіх народів, які мешкають у Запорізькому краю.

Святкуєтся кожне велике свято календарного циклу, таки як св.Миколая, Різдво Христове , Масляна, Пасха, Трійця, Ивана Купало.

Вихованці гуртка примали участь війсково-патриотичних пісенних фестивалях -«Джерело вічної пам'яті», «Спадщина», «Пісні обпалені війною», а також є постійними учасниками благодійних концертів для воїнів АТО.



Висновки

Отже, корені національної системи виховання заглиблюються в далеку історію, яка є свідком появи перших принципів, підходів, форм і методів виховної роботи, утвердження пріоритетності етнопедагогіки і народознавства, родинного виховання і сімейних духовних цінностей, формування національної свідомості і духовності.

Найважливішою громадянською рисою особистості є сформованість національної свідомості, патріотичних почуттів до рідної землі, свого народу, готовності до праці в ім'я України. Ціновим засобом відродження нації є формування в людини національної гідності й гордості за свою Батьківщину, відмова під почуття національної меншовартості, від почуття національної неповноцінності, що формувалося віками.

Треба усвідоміти всім , що діти -- продовжувачі не тільки батьківського роду, а й соціального ладу. І від того, які духовні та моральні цінності закладуть у їхні душі сім'я та суспільство, залежатиме майбутнє всього народу.

- Людину, що не шанує традицій предків, давні філософи називали «птахами без пір'я»;

- Сім'ю, яка не навчила дітей шанувати традиції роду, -- «поламаним коліном», «гнилим ланцюгом»;

- Суспільство, яке не зберігає свої національні традиції, -- «загубленим поколінням», «розірваним поколінням», «поколінням, що йде в прірву»;

- Добу, що не привертає увагу молодого покоління до вивчення етнічно-краєзнавчих аспектів, -- «пропащою».

Прірва між поколіннями веде до денаціоналізації, яка несе моральну хворобу, прирікає суспільство на зниження енергії думки, фізичної витривалості.

Так вважали П. Грабовський, М. Коцюбинський, Ю. Федькович, І. Левицький, С. Сірошапко.

Останній є автором праці «Історія освіти на Україні», у якій він пише, що відсутність у людині пам'яті та пошани до традицій батьків утворює прірву між поколіннями, що спричиняє виродження духовне, фізичне, дезорганізацію в суспільстві, аморальність, духовний занепад. Тож допоможімо дітям пам'ятати про народознавчі традиції, звичаї, обряди та громадські заповіти батьків.



Список використаної літератури

1. Антология педагогической мысли Украинской ССР / Сост. Н.П.Калиниченко. – М.: Высшая школа, 1988.

2. Виховання молодого покоління на принципах християнської моралі в процесі духовного відродження України: Зб. Наук. Праць. Острог, 1998.

3. Виховання української еліти в системі національної освіти України: матеріали науково-практичної конференції (19-20 червня 1997) / Під ред. В. Вовка, І.Б. Ковальчука. Львів: За вільну Україну, 1997.

4. Вишневський О. Сучасне українське виховання. – Львів, 1996.

5. Гнутель Я.Б. Виховна робота в сучасних умовах: теорія і методика. Тернопіль.: АСТОН, 1998.. Голубенка П. Україна і Росія у світлі культурних взаємин. – К., 1993.

6. Грушевський М. Про українську мову й українську школу. 1991.

7. Іванишин Б. Надія. Державність. Націоналізм. Дрогобич, 1992.

8. Карпенчук С. Теорія і методика виховання. Вища школа, 1997.