Здійснення індивідуального підходу до учнів в процесі навчання і виховання

Размещено на http://www.allbest.ru/

ЗДІЙСНЕННЯ ІНДИВІДУАЛЬНОГО ПІДХОДУ ДО УЧНІВ В ПРОЦЕСІ НАВЧАННЯ І ВИХОВАННЯ

Разон І.В. викладач фортепіано

школа мистецтв при

КВНЗ НУКіМ

ім.М.Заньковецької

Особливу увагу в теорії та практиці виховання сьогодні приділяють проблемі індивідуального розвитку дитини. Відомо, що "індивідуальний підхід" як принцип навчання й виховання дітей завжди був присутній у педагогіці, проте його сутність завжди залишається відкритим питанням для подальших наукових досліджень. Принцип індивідуального підходу підкреслює необхідність систематичного вивчення не тільки соціально-типового, але й індивідуально-неповторного в особистості кожної дитини, він є активним, формувальним, розвивальним принципом, який передбачає творчий розвиток індивідуальності дитини.

Коли ми говоримо про індивідуальний підхід, то маємо на увазі не пристосування цілей й основного змісту виховання до окремої дитини, а пристосування форм і методів педагогічного впливу до індивідуальних особливостей для того, щоб забезпечити повноцінний розвиток особистості. Індивідуальний підхід створює найбільш сприятливі можливості для розвитку пізнавальних сил, активності, схильностей і обдарованостей дитини.

Найбільш яскравим і самобутнім в обґрунтуванні принципу індивідуального підходу у вітчизняній педагогіці XVIII ст. був відомий педагог-філософ України Г.Сковорода. Саме природа, підкреслював мислитель, є "першопочаткова всьому причина", тому розвинути в процесі виховання та навчання можна лише те, що реально дала людині природа. З цього твердження Г.Сковорода обґрунтував гуманістичний принцип природовідповідності виховання: правильне навчання дітей, розвиток їхніх розумових здібностей, формування особистісних якостей, зміст освіти - вимагає знання можливостей розуму дітей, врахування їхніх вікових та індивідуальних особливостей, підпорядкування засобів впливу на особистість дитини її власному потенціалу. Для Г.Сковороди є важливим і необхідним прагнення розкрити процес пізнання людиною своєї власної сутності, який він називав процесом самопізнання. На його погляд, процес самопізнання є необхідною умовою усвідомлення кожною особистістю свого місця в суспільстві, своєї соціальної ролі, свого морального статусу, а також свого становлення як активної творчої сили суспільства.

Відомі представники української педагогічної думки в творах виховного спрямування, статтях педагогічного характеру та практичній педагогічній діяльності досить конкретно загострювали питання про необхідність розвитку пізнавального інтересу, самостійності, творчої активності школярів як підґрунтя виховання самостійно мислячої людини. Основою методики навчання вони проголошували виключення будь-якого насильства над особистістю, демократизм стосунків між вчителем та дитиною, здатність вчителя розуміти дитячу психологію, інтереси й потреби дитячого віку (О.В.Духнович, П.А.Грабовський, В.Г.Короленко, М.О.Корф, М.М.Коцюбинський, М.І.Пирогов, Л.Українка, І.Я.Франко, Т.Г.Шевченко та ін.).

Проблема індивідуального підходу до дітей не може бути успішно вирішена без знання педагогом психології. Відомі психологи О. Запорожець, Л. Венгер, Д. Зльконін О. Леонтьев, Г. Люблінська, В. Котирло та ін. працювали над проблемою індивідуального підходу в зв'язку з вирішенням завдань формування особистості. Сучасна психологія виділяє наступні істотні ознаки поняття особистості: особистість - індивідуальність, неповторне сполучення фізичних і психологічних особливостей, властиві конкретній людині, що відрізняють її від інших людей у світогляді, прагненні.

У сучасних концепціях відзначається важливість диференціації й індивідуалізації навчально-виховного процесу відповідно до індивідуальних здібностей, нахилів, інтересів і потреб кожної дитини.

Творчий пошук завжди зобов'язує людину відмовитися від загальних схем і шаблонів, зосередивши свою увагу на особистості дитини, авансом сприймаючи її як творчо обдаровану. Такий підхід до особистості дитини має бути провідним у роботі вчителів, психологів та соціальних педагогів ЗОШ.

Основний принцип побудови системи полягає в тому, що воно «найефективніше здійснюється в колективі, через колектив і для колективу»(А. Макаренко). Однак це означає, що індивідуальні особливості дитини в колективі не беруться до уваги. При всій важливості виховної ролі колективу особистість кожної дитини завжди була і залишається в центрі уваги педагога, головним об'єктом і метою виховання.

Індивідуальний підхід передбачає побудову всієї системи виховання з урахуванням фізичних і духовних своєрідностей особистості кожної дитини, що зумовлюється деякими природженими відмінностями (тип вищої нервової діяльності тощо) або тими, що виникають внаслідок специфічних умов життя дитини та особливостей її виховання. Врахування індивідуальних відмінностей дитини є однією з важливих умов успіху у вихованні.

В індивідуальному підході до дитини у процесі виховання можна вичленити два аспекти - психологічний і педагогічний. Психологічний полягає у встановленні неповторної своєрідності учня, у визначенні його ставлення до оточуючих і себе самого, особливостей суб'єктивного сприйняття зовнішніх впливів і специфіки реагування на них. Педагогічний аспект індивідуального підходу полягає у виборі таких засобів і форм впливу на учня, які найбільш відповідають його психологічним особливостям, психічним станам, настроям у даний момент і завдяки цьому забезпечують оптимальний виховний ефект.

Здійснення індивідуального підходу у процесі виховання означає передусім виявлення загальної спрямованості особистості учнів, її схильностей та змісту інтересів. Врахування цього допомагає вихователеві підтримувати і стимулювати розвиток позитивних сторін особистості учнів.

Необхідність індивідуального підходу зумовлюється тим, що на одні і ті ж засоби і форми виховного впливу кожен учень реагує по-різному, залежно від своєрідності його розуму, почуттів, волі, темпераменту, характеру, що виникли раніше від того, як складаються його стосунки з однокласниками, з вихователем на даному етапі. Все це спричиняє суттєві індивідуальні відмінності у ставленні кожного учня до самих виховних впливів. Ігнорування цього факту знижує ефективність впливів вихователя на учня, а іноді дає небажані наслідки.

Важливе значення в здійсненні індивідуального підходу до учнів має педагогічна оцінка їхньої діяльності і поведінки. При цьому об'єктом оцінки мають бути передусім мотиви дій та вчинків, а не лише їх результати.

Однією з вимог індивідуального підходу є чітка диференціація методів і форм виховного впливу на учнів. Заохочення як засіб стимуляції потрібно застосувати до кожного учня, але в першу чергу до тих учнів, в яких вчитель помічає такі риси, як нерішучість, відсутність інтересу. Заохочування по-різному впливає на учнів. На самовпевненого учня похвала може вплинути негативно: спонукати до самозаспокоєння, зазнайства, а на скромного - позитивно.

Такту і почуття міри вимагає також застосування вчителем і покарань як форм виховного впливу. Якщо в учня досить розвинені почуття власної гідності чи самокритичність, то у випадку порушення ним норм поведінки чи невиконання доручення, якщо це трапляється з даним учнем дуже рідко, досить обмежитися засуджуючим поглядом чи зауваженням. Стосовно ж іншого учня така форма покарання може виявитися надто м'якою і безрезультатною. Але й найсуворіше покарання не повинно ображати учня, принижувати почуття його власної гідності.

Важливим психологічним фактором у здійсненні індивідуального підходу до учнів є їх самооцінка. Відомо, що вже під кінець старшого дошкільного віку у дитини складається більш чи менш виразна і стійка оцінка своїх можливостей, якостей. Таким чином, вже з першого класу вчителю доводиться враховувати індивідуальні відмінності самооцінки кожного учня. Якщо у дитини склалася неадекватна, над міру висока самооцінка, то у неї, як правило, виявлятимуться такі риси, як зазнайство, неповага до товаришів, прагнення виділитися з-поміж них, бути в усьому першою тощо. Зловживання з безпідставним осудом у сімейному і шкільному вихованні, надмірна строгість у ставленні до дитини й оцінці її дій можуть спричинити іншу крайність, коли у дитини поступово виникає неадекватна, занижена самооцінка, яка теж негативно позначається на всій поведінці учня, зумовлюючи такі особливості, як боязкість, замкненість у собі, невпевненість у власних силах, безініціативність та інші.

Одним з важливих аспектів індивідуального підходу є врахування особливостей темпераменту учнів, що зумовлюється типом їх нервової системи. індивідуальний дитина темпераменту нервовий

Наприклад, стосовно учня-сангвініка доцільно проявляти більше вимог до сталості уподобань, стійкості реакцій на явища оточення. Меланхолік потребує частого підбадьорювання, схвалення, завдяки чому можна підвищити рівень його упевненості у владних силах. У контактах з флегматиком вчитель зважає на повільність його реакцій, а разом з тим долає його інертність, тактовно стимулюючи швидкість рухів мовлення, варіацію почуттів. У холерика, враховуючи його неврівноваженість, слід формувати стриманість та саморегуляцію своїх дій та вчинків. Урахування цих індивідуальних відмінностей тим важливіше, чим молодший учень.

Важливу роль в індивідуальному підході відіграє також врахування психічних станів учня, настрою, загального фізичного самопочуття, стомлюваності в процесі навчання. Загальною і важливою умовою забезпечення результативності індивідуального підходу є органічне поєднання впливів учителя на окремого учня з впливами на нього колективу ровесників. Як показує практика, переважна більшість впливів учителя на самого учня досягає своєї мети при умові широкого використання виховних можливостей учнівського колективу.

Таким чином можна зробити висновки:

1). Врахування індивідуальних особливостей дитини, а саме типу нервової системи і темпераменту є базовим для вибору стилю взаємодії з учнем .

2). Індивідуальний підхід передбачає позитивні ставлення до особистості учня.

3). Авансування сприйняття творчого потенціалу учня є поштовхом для його творчого розвитку ( наприклад « …ти можеш…», «…ти здібний…»).

Для досягнення позитивних результатів діяльності педагогам варто проаналізувати власні підходи до розвитку, виховання і навчання. Сучасним педагогам ПСМНЗ доцільно планувати свою роботу на основі таких принципів:

Націленість на успіх кожної дитини.

Створення позитивної атмосфери у процесі навчання й виховання.

Використання індивідуального підходу в розвитку, вихованні й навчанні.

Забезпечення розвитку в різних видах діяльності.

Створення розвивального середовища, в основі якого - цінності й принципи демократії.

Аналіз цілеспрямованих спостережень в навчально-виховному процесі за розвитком дітей дають підстави стверджувати, що недостатня увага до індивідуальних відмінностей і особливостей розвитку дитини в процесі навчання і виховання значно обмежує правильне визначення потенційних можливостей, а відтак і обґрунтування суб'єктивних умов розвитку і здійснення диференційованого підходу в справі виховання особистості. Тому кожен викладач повинен уміти вивчати своїх дітей, грамотно слідкувати за їх розвитком. Такі знання служать для педагога ніби міркою, з якою він підходить до кожного вихованця, допоможе вчасно помітити прояви здібностей, відшукати причини тих чи інших відхилень, затримок, зорієнтуватися у оптимальних засобах виховного впливу з метою забезпечення повноцінного розвитку кожній дитині. З цією метою проводиться система спостережень за поведінкою дитини, результати якої фіксуються у спеціальному щоденнику спостережень.

Отже, лише глибоке вивчення й знання особливостей кожної дитини створює умови для успішного врахування всіх особливостей у процесі виховання й навчання. Індивідуальний підхід має позитивний вплив на формування особистості за умови здійснення його в певній послідовності й системі, як безперервний, чітко організований процес. Прийоми й методи індивідуального підходу не є специфічними, вони загально педагогічні. Творче завдання викладача - відібрати із загального арсеналу засобів ті, які є найбільш дієвими в конкретній ситуації, відповідають індивідуальним особливостям дитини.

Питання про взаємозв'язки між музикою і суб'єктом складне і суперечливе. Музика завжди впливає на людину в єдності змісту і форми, у її безпосередній цілісності. Зміна музичного звучання викликає в слухача нове переживання, що виникає внаслідок сприйняття музичних образів, створених за допомогою певних засобів виразності. Деякі з них виражені яскравіше і домінують, але, перебуваючи у різноманітних гармонічних комбінаціях, вони завжди впливають на людину саме в своєму комплексі. Отже, прийняття навіть найпростіших музичних творів - складний процес. Разом з тим, загальновідомим є факт раннього емоційного відгуку дитини на музику.

Музика потребує від сприймаючого здатності відчувати красу мистецьких образів і осмислювати свої переживання, тобто вести з музикою своєрідне діалогове спілкування. Наявність такої діалогічної основи сприйняття сприяє формуванню у слухача оригінального стилю мислення, яке характеризує і відношення до мистецького твору, і переконструювання його (слухача) емоційної сфери та свідомості. Г.Панкевич зазначає, що музику, як і людину, неможливо зрозуміти та сприймати з позицій нейтрального аналізу - її осягнення потребує звернення до "Я" та до спілкування з ним [4,20]. Таким чином, повноцінне спілкування з музикою є нездійсненним без включення в роботу самосвідомості. Ідеальні уявлення, ціннісні орієнтації, погляди, судження не можуть скластися без емоційної естетичної значимості для особистості тих чи інших явищ, тобто, коли ці явища не викликають музично-естетичних емоцій, почуттів, не отримують потім певних смакових переваг. Іншими словами, сприйняття музики тісно пов'язане із завданням формування музично-естетичного смаку. Під естетичним смаком ми розуміємо здатність чуття, розуміння і оцінки естетичних явищ. Він являє собою діалектичну єдність і взаємодію розуму та почуттів, що опирається на певні уявлення про мистецтво та світ і ґрунтується на відповідному суспільно-естетичному ідеалі. Свобода смаку пролягає в межах цих уявлень і зумовлена своєрідністю життєвого досвіду, характеру особистості тощо. Проблема виховання естетичного смаку - одна з найважливіших сторін естетичного виховання. Від рівня розвитку естетичного смаку залежить повноцінність сприйняття мистецтва, проникнення в його ідейно-художню суть.

Але, на жаль, ще не у всієї нашої молоді достатньо розвинений естетичний смак. Великою популярністю в неї користуються такі музичні шлягери, художні якості яких знаходяться на досить низькому рівні. До них, наприклад, можна віднести багато естрадних пісень, в яких панує штамп - текстовий, емоційний та психологічний, панує сумна одноманітність, в цілому - пригнічуюча відсутність чуття і смаку. Серед молодих слухачів радіо та телебачення чимало й таких, які виключають його, вже почувши, що прозвучать "симфонія", "соната", "квартет" тощо.

Величезну роль у вихованні школярів відіграє народнопісенна творчість. Це, зокрема, визнавали і визнають найбільші музично-культурні авторитети. М. І. Глінка говорив, що музику творить народ, а композитори її лише аранжують. Д. Д. Шостакович писав: "Народна музика в повному розумінні слова очищує дух, дарує зразки найвищого смаку, зображальності, майстерності. Пропаганда кращих зразків народної музики - справа винятково важлива. Результати негайно позначаться і на композиторській практиці, і на "перебудові" смаків широкої слухацької аудиторії" [3,102].

Визначальне значення народна пісня мала і в прогресивних поглядах українських композиторів-педагогів, зокрема: М. Лисенка, Ф. Колесси, М.Леонтовича, К. Стеценка, П. Козицького, С. Людкевича та багатьох інших. Лише чого вартує думка М.Лисенка, яка пройшла більше ніж через століття в педагогічній діяльності вітчизняних корифеїв музичного виховання: "Наша пісня в широкому світі європейському занадто молода, свіжа, нова - їй належить будущина...А поки що ... вчіться на сірій свитині, на грубій сорочці, на дьогтяних чоботях: там бо душа божа сидить" [2,272].

Ще в школі закладаються основи музичного смаку, і ведучу роль в цьому процесі відіграє учитель музики. Зрозуміло, що для того, щоб прищепити учням смак до справжнього мистецтва, учитель насамперед сам повинен володіти високим художнім смаком.

О.А. Апраксіна у своїй праці "Методика музичного виховання" відмічала: "Добрий музичний смак означає, що його володар здатен відчувати естетичну радість, насолоду від дійсно прекрасних творів. Інші твори можуть викликати активну неприязнь (якщо вони претендують на свою значимість) або сприйматися, не залишаючи жодного помітного сліду в душі слухача" [5,174].

Стосовно підлітків варто зазначити, що саме в цьому віці відбувається активне формування музичних смаків та інтересів. На це вказують у своїх працях А.Г. Болгарський, Л.Г. Коваль. Зокрема, О.Сапожнік наголосив, що „у підлітковому віці рівень нормативного відношення до мистецтва визначається характером інтересів і потреб учнів у спілкуванні з мистецтвом" [6,12]. Характер же інтересів і потреб підлітків обмежується, як правило, легкою, естрадною музикою. Вона простіша для сприйняття, адже не вимагає серйозних розумових витрат, а тому, за твердженням мистецтвознавця О.Сапожніка, не здатна повною мірою сприяти повноцінному естетичному розвитку особистості. Аналізуючи процес сприйняття музичних творів та поділяючи його за характером на два типи (пісенний та сонатно-симфонічний), вчений зазначає: "людина, яка володіє мисленням "пісенного складу" в своєму сприйманні сонатно-симфонічних творів... шукає пісню, пристосовує відношення художніх образів до закономірностей пісенного мислення" [8,24], а, отже, свідомо чи несвідомо "збіднює" власний музично-естетичний досвід. Ось чому музично-естетичний розвиток у підлітковому віці потребує цілеспрямованого керування, оскільки, як справедливо стверджує В.Рагозіна: "Підлітковий вік - це один із найяскравіших, найнасиченіших періодів життя і неправильна спрямованість його - непоправна втрата для суспільства, особливо в даний час" [5,51]. Тому гуманістичний зміст у музиці варто розглядати як елемент принесений ззовні. Виступаючи невід'ємною якісною стороною музичних образів, їхньою суттєвою основою, морально-гуманістичний зміст музичних творів здатен творити диво в одухотворенні буття і морального збагачення індивіда в цілому. В.О.Сухомлинський підкреслював, що "без музики важко переконати людину, яка вступає у світ, у тому, що людина прекрасна, а це переконання, по суті, є основою емоційної, естетичної, моральної, культури". Отже, створюючи в музиці художню цінність, моральне і прекрасне володіють особливою силою впливу на людину. У центрі мистецтва завжди стоїть людина - вона є головним предметом його дослідження. У процесі пізнання світу крізь призму мистецтва в підлітка розвивається оцінювальне світосприймання, художньо-образне мислення, уявлення, формуються естетичні почуття.

Важливим питанням сучасності є розробка такої системи шкільного навчання і виховання, яка б відповідала запитам розвиненого суспільства. Єдність інтелекту і душі, думки і почуття, об'єктивного і суб'єктивного несе в собі музичне мистецтво. Якщо наука дає дитині знання про світ, то музика вчить сприймати і відчувати красу цього світу, чуттєво його пізнавати. Саме твори музичного мистецтва дають змогу засвоїти їх зміст шляхом його переживання. А розвинута чутливість дитини забезпечує сформованість її морально-естетичних, гуманістичних основ як особистості.

З педагогічного погляду важливо відмітити не лише значення естетичних переживань та усвідомлення вражень від них, а й здатність увійти у світ почуттів, образів, асоціацій, що, власне кажучи, і робить людину людиною. К. Г. Стеценко твердив: "Почуття прекрасного, прагнення до нього - це моральна потреба людини - може бути розвинене й виховане музикою і поезією, які годні досягти вищої краси, роблячи з художніх творів модель-зразок... абсолюта - бо художні твори дійсно уявляють з себе ті продукти людської діяльності, які найбільш наближаються до цього абсолюта" [7,9]. Музика, з одного боку, знаходиться над людиною, з іншого, людина сама відкриває себе музичному світові. Такий спосіб рефлексивного пізнання стає надзвичайно актуальним у процесі подальшого розвитку педагогічної теорії і практики. В мистецтві суспільні ідеали зливаються з естетичними - вони являють собою цілісну єдність і входять у відтворюючу структуру особистості. В цьому плані мистецтво виконує тільки йому притаманні та нічим не замінні функції. Тому не можна допустити втрати довіри учнів до пізнавальної цінності мистецтва, його духовного багатства. Крім того, музичне мистецтво служить своєрідною зв'язуючою ланкою між минулим і сучасним, воно виховує здатність не тільки до сприйняття нових творів, але й до сприйняття та усвідомлення історичного минулого свого народу, його звичаїв, традицій тощо. Виступаючи основою духовного життя суспільства, національне мистецтво є виразником потреби цього суспільства, його домагання в сфері матеріального і духовного виробництва, політики, науки релігії. Воно служить джерелом:

виховання історичної пам'яті;

знання про народ, життєвий уклад українців, його культуру;

формування національних ідеалів і сподівань (національна ідея);

непереможного прагнення до волі й ненависті до рабства й неволі;

щирого патріотизму й любові до України;

любові й пошани до батьків, родини, роду, народу;

чистоти і щирості почуттів, людяності, працьовитості.

Використання в процесі музично-естетичного виховання традицій народу, його культурної та педагогічної спадщини, музично-педагогічних праць прогресивних діячів сприяє втіленню в життя національної ідеї, основних ідеалів добра та краси, гармонійному розвитку особистості.

Музичне-естетичне виховання і навчання підлітків повинне здійснюватися як єдиний органічний процес творчого розвитку особистості учня, виховання у нього естетичного відношення до музичного мистецтва в процесі оволодіння естетичними знаннями і вміннями.

При формуванні естетичних умінь вчителеві важливо враховувати, що первинне визначення слова "естетика" означає "чуттєвий". Виходячи з цього визначення, "естетичні вміння" є чуттєвою зоною. Саме наявність емоційного переживання дитини від сприйняття, від відтворення твору мистецтв, а саме - музики, свідчить про адекватність і глибину музично-естетичного виховання.

Висновки

Особливу увагу в теорії та практиці виховання сьогодні приділяють проблемі індивідуального розвитку дитини. Відомо, що "індивідуальний підхід" як принцип навчання й виховання дітей завжди був присутній у педагогіці, проте його сутність завжди залишається відкритим питанням для подальших наукових досліджень. Принцип індивідуального підходу підкреслює необхідність систематичного вивчення не тільки соціально-типового, але й індивідуально-неповторного в особистості кожної дитини, він є активним, формувальним, розвивальним принципом, який передбачає творчий розвиток індивідуальності дитини.

Коли ми говоримо про індивідуальний підхід, то маємо на увазі не пристосування цілей й основного змісту виховання до окремої дитини, а пристосування форм і методів педагогічного впливу до індивідуальних особливостей для того, щоб забезпечити повноцінний розвиток особистості. Індивідуальний підхід створює найбільш сприятливі можливості для розвитку пізнавальних сил, активності, схильностей і обдарованостей дитини.

Проведений науковий пошук переконав, що прогресивна педагогіка другої половини XIX ст. закликала всіх, без винятку, діячів народної освіти керуватись у розробці загально дидактичних принципів і методів навчання, визначенні змісту навчального матеріалу, створенні навчальних програм, написанні навчальних посібників загальними особливостями дитячої природи. Найбільш відомі представники вітчизняної прогресивної педагогічної думки у своїх міркуваннях щодо раціонального вирішення проблеми індивідуального підходу наголошували на необхідності вироблення певної системи роботи вчителя, спрямованої на розвиток природних властивостей дитини.

У ході дослідження виявлено умови індивідуалізації навчально-виховного процесу:

теоретична професійна підготовка вчителя (знання з анатомії, фізіології, психології, педагогіки, які сприяють глибокому вивченню вихованців, їхніх психологічних особливостей);

володіння викладачем методикою "педагогічної діагностики" особистості вивчення (темпераменту, схильностей, навичок, ступеню здібностей до засвоєння знань, особливості уваги, уяви, пам'яті, манери висловлювання думок, розвитку мовленнєвих навичок, волі, сприйнятливості, кмітливості);

взаємозв'язок школи і сім'ї, який дозволяв мати більш конкретне уявлення про школяра, та вплив оточуючого середовища;

опора на позитивне в особистості дитини з метою її подальшого розвитку;

доцільна організація дитячої діяльності та розумна вимогливість до кожної конкретної дитини.

Аналіз їхніх підходів до вказаної проблеми переконав, що всі вони мали спільну думку щодо її вирішення. А саме: індивідуалізація навчально-виховного процесу вимагає не лише вивчення природних якостей дитини, її властивостей, рис характеру та темпераменту, але також проявлення їх у різних ситуаціях як особистого, так і громадського життя (в конфліктах із середовищем, позитивних чи негативних відчуттях, переживаннях тощо).

У своїх доробках щодо методики вивчення природи дитини відомі представники прогресивної педагогічної думки пропагували такі методи: "мистецтво безпосереднього спостереження" за дітьми, що дає змогу відповідно до наслідків спостереження видозмінювати засоби педагогічного впливу на дітей; відвідування дітей удома - засіб для вивчення дитини як члена сім'ї та покращення взаєморозуміння з її найближчим оточенням; ведення спеціальних щоденників-журналів для записів спостережень за дитиною.

Побачити вияв індивідуальних особливостей дитини - ще не означає зрозуміти їх, розкрити причини, що їх зумовили. Особливості дитини зовні можуть бути однаковими, а історія розвитку - різна. Тому змінювати чи перетворювати ту ж саму рису особистості різних дітей однаковими прийомами не можна.

Вивчаючи можливості дітей, ми впливаємо на них, а навчаючи й виховуючи, розкриваємо такі індивідуальні особливості дітей, які використовуються потім у подальшій роботі з ними. Індивідуально працювати з дитиною - це, насамперед, знайти й використати такі особливості, що сприяють найбільш сприятливому залученню дитини до діяльності дитячого колективу.

Реалізація індивідуального підходу до дітей вимагає від вчителя глибоких знань психології, фізіології дітей молодшого шкільного віку, методів та прийомів роботи для впровадження індивідуалізованих програм розвитку.

Список використаних джерел і літератури

1. Бабанський Ю. К. Вибрані педагогічні нариси. - М.: Педагогіка, 2000. - 560 с.

2. Войтенко В.І. Індивідуальний підхід до особистості у шкільній практиці другої половини ХІХ ст. // Педагогіка і психологія. - Збірник наукових праць. - Випуск 16. - Харків. - 2008. - С. 102-108.

3. Гриневич І.І. Індивідуальний підхід як історико-педагогічна проблема // Педагогіка і психологія: Збірник наукових праць. - Вип. VIII. - Харків: ХДПУ. - 2003. - С. 94-104.

4. Дичківська І. М. Марія Монтессорі: теорія і технологія: навчально-методичний посібник /І. М. Дичківська, Т. І. Поніманська. - К., 2006.

5. Дубровська Л.О. Вивчення дітей як основа індивідуального підходу в педагогічній спадщині І.Г.Песталоцці та А.Дістервега // Педагогіка і психологія: Збірник наукових праць. - Вип. 15. - Київ-Запоріжжя. - 2005. - С. 163-165.

6. Дубровська Л.О. Деякі аспекти моральної вихованості школярів // Освіта й виховання в Польщі й Україні (ХІХ-ХХ ст.): Матеріали Міжнародної науково-практичної конференції. - Ніжин, 2006. - С. 45-50.

7. Заніна О.М. Освіта і педагогічна думка на західноукраїнських землях у період розладу і кризи феодально-кріпосницької системи та розвитку капіталізму (кінець XVIII - поч. ХІХ ст.) // Текст до лекції з курсу історії педагогіки для викладачів та студентів педагогічних вузів. - Ніжин, 2003. - 18 с.

8. Індивідуалізація виховання: методичні рекомендації / [С. Є. Кулачківська, Г. В. Гуменюк, О. О. Вовчик-Блакитна, С. О. Ладивір, І.І.Карабаєва, Т.О.Піроженко, О.В. Писарєва, К.В. Карасьова, Л.І. Соловйова] - К.: Міленіум, 2005. - 126 с

Размещено на Allbest.ru