2.1 Проблема особистості вчителя і педагогічної праці в українській художньо-педагогічній думці кінця ХІХ поч. ХХ ст

Сьогодні у духовному житті нашого народу, період активного пізнання історії, відкриття нових і повернення до життя призабутих імен. Ми бачимо нові навіть для нашого часу ідеї в суспільній думці та педагогіці, пов'язані з іменами Лесі Українки, Івана Франка, Бориса Грінченка, Михайла Коцюбинського та інших діячів української культури.

Славетна дочка українського народу Леся Українка не залишила нам розгорнутого й систематизованого викладу своїх педагогічних поглядів та думок. Проте їх інтерес до педагогіки зростає разом із розширенням світогляду, розумінням призначення людини бути Людиною серед людей. І в цьому плані допитливі розмови з дорослими на різноманітні теми, постійне звернення за порадою до книг, пильний аналіз навколишнього життя, щире приятелювання з сільськими дітьми, котрі не завжди знали, що таке школа, невідступно день за днем навертали думки поетеси до питань освіти народу і дбайливого культивування тих паростків високої моральності, які так рясно проростали у простому народові, але часто розтоптувалися жорстокою дійсністю буденного життя, не визрівши як слід і не засіявши душі людської зернами шляхетності. Тут не можна не згадати про її багаторічну, цікаву, творчу дружбу з народною вчителькою з Гадяча А.С. Макаровою. Саме на такому ґрунті формувалося і уточнювалося розуміння педагогіки, змісту навчання і виховання дітей, основних методичних вимог до роботи з ними, а також найцінніших професійно-ділових якостей вчителя. Поетеса вимагає від нього ясного, бадьорого світогляду, такого, який ґрунтувався би на глибокому осмисленні явищ життя.

У педагогічних поглядах Лесі Українки центральне місце посідає думка про те, що дитина повинна виробляти собі світогляд у результаті навчання і виховання. Для цього в методичному арсеналі вчителя мають бути найрізноманітніші методи і прийоми. Один із найефективніших шляхів до означеної мети полягає в тому, щоб учні читали. І не лише підручники, а й наукову літературу. Читання розвиває світобачення, вчить мислити, аналізувати, стимулює самостійні висновки. І в цьому вона вбачала найперше призначення вчителя.

В роботі з учнями Леся Українка рекомендувала і вимагала обов'язково дотримуватися педагогічної коректності. Тут слід наголосити на тому, що й сама Леся як „педагог” у роботі з дітьми завжди відзначалася дивовижною тактовністю, витримкою, незмінною привітністю. Справжній вчитель повинен вміло і просто „обходитися з учнями”, усвідомлено визначати зміст і складність навчальних завдань, враховуючи вікові й індивідуальні особливості дітей. Леся Українка дивувалася з тих вчителів, які не виявляли ні найменших ознак творчості чи винахідливості у навчанні. Товариськість, доброзичливість, взаємне розуміння, повага до особи учня повинні панувати в навчальному закладі. За будь-яких обставин „злість не має бути в характері вчителя”. Педагогу необхідно з розумінням ставитись до будь-яких вчинків учнів, виходячи з того, що поведінка вихованця та ставлення до навчання великою мірою зумовлені попередньо набутим життєвим досвідом, його характером. Леся Українка не мислила собі вчителя інакше, як старшого товариша, щирого друга і порадника. Та крім любові і поваги до дітей, йому ще необхідно мати широкий професійний кругозір, міцні і достатні знання, вміти науково задовольнити пізнавальні запити школярів. Вчителем може називатися та людина, яка служить зразком, прикладом для учнів, котра способом свого життя виховує їх, орієнтує на справжні цінності життя. Образ такого вчителя Леся Українка виводить в особі Річарда Айрона з п'єси „У пущі”, який передає не лише свої професійні знання і вміння скульптора учневі, а й щиро вболіває за формування його душі.

У своїх творах поетеса звертається до всієї громади вчителів України забезпечити підготовку молоді до життя на принципах широкого пізнання навколишнього світу; виховання у дитини високої моральності; пробудження й розвитку національної самосвідомості і виховання учнів в дусі поваги і дружби між народами, які Леся Українка сповідувала сама.

Франко вважав, що той, хто хоче бути вчителем, не маючи покликання до педагогіки, лише завдає шкоди вихованню підростаючого покоління. Хороший вчитель має завоювати довіру дітей, уникати шаблону й одноманітності в навчанні, розвивати в них самостійність думки і дії, прищеплювати кращі моральні якості, виховувати любов до праці. Вчитель повинен мати не тільки теоретичну підготовку, а й володіти теоретичними навичками.

Австро-угорські колонізатори, їх польські та деякі місцеві посібники в особі старост, жандармів, шкільних інспекторів переслідували кращу національно свідому й патріотично налаштовану частину вчительства Галичини. У школах працювали переважно колишні економи, унтер-офіцери, люди далекі від педагогіки і потреб народної освіти. Панувала жорстока палочна дисципліна. Дітей не навчали, а мучили калічили їхні душі, убивали всі природні здібності, кращі людські якості.

Викриття вчителів-самодурів і тодішньої школи з її „ослячими мовами”, муштрою, жорстокістю Іван Франко розкриває в оповіданні „Отець гуморист”. Вчитель відповідної педагогічної підготовки не мав; знань явно не вистачало. Проте набув репутацію „гумориста”, безкарно мучив дітей, відчував насолоду від їхніх фізичних і душевних страждань (т. 21. с.289.)

Проте у Івана Франка ми зустрічаємо і позитивні образи вчителів, в котрих письменник протиставляє тим, хто калічив дітей духовно і фізично. Це істинно народні вчителі, справжні творці і гуманісти. П'єса „Учитель” - перший твір в українській літературі, де показано нелегку, але благородну працю сільських педагогів (Т. 39. с. 432).

Отже, справжній вчитель, за І.Франком, - це людина, яка вийшла з народного середовища, є носієм кращих якостей рідного народу, живе його інтересами, бере активну участь у громадсько – культурному житті. Для нього педагогічна праця – „велике діло любові і терпеливості” (Т. 21. с. 315).

Вчитель - це особлива людина. Він і мрійник, але він і реаліст, тому що бачить перед собою щодня і щороку дітей, які дуже різні і впливають на його педагогічні цілі. Поєднання такої омріяності і реалістичності є запорукою якісної освіти, доступної для кожної дитини.

Праця в ім'я розбудови своєї держави, розвитку рідної мови, боротьба проти офіційних заборон у цій важливій сфері національного відродження були для Лесі Українки, Бориса Грінченка, Івана Франка та інших діячів культури й освіти постійною духовною потребою, глибоким внутрішнім стимулом. Вони запевняли: „Якщо учительство буде сумлінно трудитися в формуванні у народу таких чеснот, як освіта, праця, витривалість, моральність, то воно стане „колискою школи”, його майбутнє буде краще.

Заповітом для вчителів є слова видатного педагога і мислителя Г. Врецьона, котрий закликає: „Лиш не упадаймо духом, любім добрий народ свій та слідкуймо за справжніми потребами і бажаннями. Будьмо справжніми приятелями народу, а він за те одарить своєю любов'ю і довір'ям, тою дорогою утворимо з себе міцну скалу, на якій виросте вільна, могутня і достойна честі школа. Краща майбутня доля лежить в руках самого учительства.

2.2 Педагогічна культура вчителя у творчій спадщині В.О. Сухомлинського

Однією із причин дефіциту духовності в суспільстві XX ст. вважається відчуження культури від особистості. З одного боку, освіта не використовувала культури як засобу морально-духовного розвитку особистості, а з іншого - особистість не відчувала потреби в опануванні культурних цінностей. У цьому зв'язку доцільно пригадати слова відомого філософа М.С. Кагана, який писав, що педагогіка XX ст. оперує поняттями «освіта», «виховання», «навчання», а поняття «культура» як категорії формування людини з дитинства не використовує.

Відрадно, що домінантою суспільства XXI ст. стало звернення до культури й духовного світу людини, зокрема орієнтація на культуру як на важливий чинник духовного оновлення і суспільства, і окремої особистості. Таким чином, постають запитання: що ж таке культура? чому їй приділяють таку увагу в навчанні, освіті й вихованні памолоді? Яскраво і образно описав сутність культури Микола Рерих, який вбачав призначення культури в збереженні підвалин освіти. За його словами, культура — це любов до людини, це пахощі, аромат, поєднання життя і краси, синтез витончених і духовно піднесених досягнень, знаряддя Світла, порятунок; культура — це серце, рушійна сила, двигун життя; осередок просвіти й творчої краси.

Наукове визначення феномена «культура» неоднозначне. Словникові джерела, за звичай, визначають культуру як сукупність матеріальних і духовних цінностей, створених людством протягом його історії. У дослідженнях вчених від Марка Цицерона й Канта до наших днів нараховується понад 100 визначень означеного поняття. Це і «дієвість», «творчість», «мистецтво», «освіченість і вихованість», «духовність», «цінність і ціннісні орієнтири, що виконують трансмісію між поколінням», «знаково-символічна система», з феноменом самодетермінації тощо.

У площині педагогічного розмаїття дефініції культури чітко простежується методологічна позиція В.О. Сухомлинського до культурологічного підходу у вихованні й навчанні молоді, яку ми спробуємо подати за такими номінаціями: предмети середовища, принципи, засоби й правила культурологічного підходу.

Відомо, що успіх навчально-виховної роботи з учнями багато в чому залежить від соціокультурного просторово-предметного розвивального середовища, під яким ми розуміємо потенційні можливості позитивного впливу розмаїття чинників, засобів, норм і методів у їхній взаємодії на формування особистості учнів.

На основі аналізу педагогічних творів В.О. Сухомлинського ми виокремили види соціокультурного середовища, на які занурювалися учні Павлиської школи, а саме: культурно-пізнавальне, художньо-естетичне, культурно-комунікативне, культурно-екологічне, культурно-трудове, культурно-рефлексивне. На чому ж ґрунтується така класифікація лінії середовищ соціокультурного розвитку учнів? Звернімося безпосередньо до праць В.О. Сухомлинського.

Культурно-пізнавальне середовище вчений організував з метою інтелектуально-творчого й фізичного розвитку учнів, засвоєння ними культурно-сенсорних еталонів, а саме: культури відчуттів, сприймань, мислення, почуттів, волі, тобто психологічної й фізичної культури. «Як важливо, - зазначав Василь Олександрович, щоб перші наукові істини дитина пізнавала в навколишньому світі, щоб джерелом думки була краса й невичерпна складність природних явищ, щоб дитину поступово вводили у світ суспільних відносин, праці».

Педагог був переконаний, що людину з дитинства потрібно навчати не тільки дивитися навколо себе, бачити й пізнавати довкілля, а й відчувати, сприймати його красу, оскільки така властивість мозку є тільки в людини. «З того часу, як людина стала людиною, з тієї миті, як вона задивилася на красу вечірньої зорі, вона почала вдивлятися в саму себе», — пише педагог. І веде далі: «Людина стала людиною тому, що побачила глибину блакитного неба, мигтіння зірок, рожевий розлив вечірньої заграви, багряний захід сонця перед вітряним днем, мерехтіння марева над небокраєм, безкраю далечінь степів, сині тіні в березневих снігових заметах, журавлиний ключ у голубому небі, відбиття сонячних променів у міріадах крапель ранкової роси, сірі нитки дощу в похмурий осінній день, фіолетову хмаринку на кущі бузку, ніжну стеблинку і голубий дзвіночок проліска - те бачила і вражена пішла по землі... Зупинись і ти в захопленні перед красою, і у твоєму серці розквітне благородство».

Уже тоді, в 50-х pp. XX ст., учитель-практик сам визначив як зміст знань з основ психічної культури, так і методику їхнього розвитку завдяки організації відповідного культурно-розвивального середовища: від класної кімнати, школи, подвір'я до широкого простору довкілля. Учений був переконаний, що психічна культура (культура відчуттів, сприймань, мислення, волі тощо) є підґрунтям інтелектуальної культури. Для її формування в школі було створено кімнати «Джерела знань», «Кімната думки» і Золота бібліотека отроцтва, через які пройшли неї підлітки Павлиської школи. «Якими б цікавими не були уроки, як би наполегливо не працював учитель над їх удосконаленням, — зазначав В.О. Сухомлинський, — підлітки ставляться до них байдуже, якщо інтелектуальні запити обмежуються уроками. До знань, набутих побіжно, незалежно від уроків, підлітки ставляться з великою повагою, дорожать ними; те, що здобуте власними зусиллями, людині особливо дороге».

Культурно-пізнавальне середовище школи було спрямоване і на розвиток творчості учнів, виховання в них творчого натхнення. Зауважмо, що В.О. Сухомлинський розглядав творчість як «могутній стимул духовного життя учнів». Саме таку назву має одна з його статей. «Творчість починається там, — писав він, — де інтелектуальні і естетичні багатства, засвоєні, здобуті раніше, стають засобом пізнавання, освоєння, перетворення світу, при цьому людська особистість немовби зливається зі своїм духовним надбанням». Творче натхнення вчений називав потребою, в якій особистість знаходить щастя.

Вдумливий учитель, тонкий психолог В.О. Сухомлинський знав, що в шкільні роки сприймання естетичних якостей світу зливається з поглибленим логічним пізнанням, розумовим проникненням у природу речей і явищ. У школі перед учнями відкривається суть таких наукових істин, як вічність матерії, безмежність всесвіту, перехід енергії з одного виду в інший, єдність живого й неживого. В єдності логічного й естетичного пізнання, за словами Василя Олександровича, в злитті інтелектуальних і естетичних емоцій - джерело того, що учні пильніше, уважніше вдивляються в людей, бачать Людину, відчувають її внутрішній світ і самих себе.

Таким стимулювальним, розвивальним культурно-рефлексивним середовищем, емоційним тлом педагог називав красу природи, красу людських стосунків, красу «життєвого середовища», в якому постійно перебували учні вдома, в школі.

Допомогти учням Павлиської школи пізнати й усвідомити себе та внутрішній світ інших допомагав уведений в педагогічний режим шкільних уроків постійний обмін духовними цінностями, які учні здобули самі.

Культурно-комунікативне середовище вчений розумів як виховання в учнів і вчителів любові до рідної мови, виховання культури мовлення й мислення, тобто, за словами В.О. Сухомлинського, «мовної психокультури», що є серцевиною комунікативної культури. Думки про організацію культурно-комунікативного середовища знаходимо в багатьох наукових працях великого педагога. В них ідеться про виховання любові до рідної мови і Слова - слова вчителя, слова батьків, слова учнів.

Завершальною складовою культурологічного підходу В.О. Сухомлинського є азбука духовно-моральної культури учнів, абетка правил культурної поведінки, в якій ідеться про те, як мають поводитися учні в процесі спілкування з іншими. Наведемо кілька з них.

- Робіть так, щоб людям, які вас оточують, було добре.

- Знайте, що існує межа між тим, що вам хочеться, і тим, що можна.

- Люди дають вам щастя дитинства, отроцтва і юності. Платіть їм за це добром.

- Усі блага й радощі життя створюються працею і тільки працею. Праця - корінь моральності, в ній людина здобуває найвищу радість оптимістичного світосприймання радість творення.

- Гуманність, чуйність до людини, готовність прийти їй на допомогу — ці елементарні риси людяності, порядності мають стати особистим моральним багатством кожного вихованця.

Рефреном культурологічних вимірів педагога і вченого з великої літери можуть бути його слова: «Азбука морально-духовної культури входить у свідомість і душу учнів лише тоді, коли в шкільному колективі є елементарна культура людських взаємин».

Висновки

Аналіз соціокультурних витоків дозволяє систематизувати й узагальнити наукові погляди діячів освіти і культури, починаючи від донаукового періоду та закінчуючи сьогоденням, зазначити декілька взаємопов'язаних етапів (ідей) формування етико-педагогічних ідей в історії педагогічної думки. А саме, етика як:

складова педагогічного ідеалу, відображення суспільних цінностей і потреб;

умова гуманізації педагогічного процесу;

етичні засади педагогічної професії;

регулятор взаємин між учителем і учнем;

результат самовдосконалення педагога;

базова складова педагогічних систем.

Характеризуючи етику як складову педагогічного ідеалу, відображення суспільних цінностей і потреб, слід відзначити, що вперше поняття «ідеал» виникло у християнській моралі, а починаючи з ХVIII ст., широко вивчається німецькими філософами (Ф. Шиллєр, Ф. Шеллінг). У етиці зміст і структуру ідеалу вперше спробував визначити Й. Кант.

Як елемент моральної свідомості етичний ідеал є ціннісним уявленням про досконалого педагога з позицій його професійного обов'язку. Протягом тривалого часу ідеал педагога, де етика мала переважне значення, формулювався як абстрактний образ. У Древній Греції народилися такі етичні цінності як краса, добро, чесність, сумлінність.

Висвітлюючи педагогічний ідеал, доцільно звернути увагу на пам'ятки Київської Русі. Наприклад, у праці «Слово про закон і благодать» митрополита Іларіона опосередковано віддзеркалюються етичні вимоги до педагога.

До проблеми педагогічного ідеалу звертались педагоги всього світу. Свій доробок до генезису цих ідей зробили італійський мислитель Челіо Куріоне (трактат «Школа, або три книги про досконалу Граматику»), Кирило Ставровецький Транквіліон («Євангеліє учительноє...», «Перло многоценноє...»), Йоган Генріх Песталоцці, який називав «силою серця» моральні якості людини, Адольф Дістервег, який визначив головні вимоги до справжнього вчителя:

· знання свого предмета, уміння його викладати, любов до дітей;

· процес викладання має здійснюватися таким чином, щоб збудити в учнів прагнення до знань;

· бути ентузіастом своєї справи, захоплюватися нею;

· мати сильну волю, бути суворим, вимогливим і справедливим;

· мати педагогічний такт, високі моральні якості та громадянську мужність.

Список використаних джерел

1. 20 видатних українських педагогів. Персоналії в історії національної педагогіки / Ред.: А.М. Бойко. Полтава, 2002. 452 с.

2. В.О.Сухомлинський про виховання особистості школяра: навч.-метод. посіб. / О.В. Білюк. Миколаїв: Іліон, 2007. 160 c.

3. Зязюн І.А. Педагогічна майстерність як мистецька дія: Посібник для вчителів // Рідна школа– 1995. №7. с. 31 - 50.

4. Особистість вчителя: філософсько-історичний екскурс / І.Табачек // Мультиверсум. Філософський льманах. К.: Центр духовної культури, 2004. № 42.

5. Педагогічна творчість учителя: визначення, теоретична модель, функції підготовки / С.О. Сисоєва // Педагогікаі психологія. 1998. N 2. с. 161-172.

6. Концепція національного виховання // Рідна школа. 1995. № 6.

7. Сухомлинський В.О. Роль особи вчителя в духовному житті колективу та особистості // Сухомлинський В.О. Вибрані твори: В 5 ти тт. К., 1976. Т. 1.

Размещено на Allbest.ru