Методика використання українських виконавських традицій кінця ХІХ – початку ХХ сторіччя у фаховій підготовці майбутнього вчителя музики

Размещено на http://www.allbest.ru

Размещено на http://www.allbest.ru

Вступ

Актуальність теми. Політика України в галузі освіти, культури і мистецтва спрямована на відродження та розвиток національних традицій, оновлення духовного життя нації, переосмислення історико-культурних надбань народу. У Національній доктрині розвитку освіти України ХХІ ст., Законах України «Про освіту», «Про вищу освіту» проголошується, що вона органічно поєднана з історією та народними традиціями, зі збереженням та збагаченням культури українського народу. Вона стала важливим інструментом національного розвитку завдяки осмисленню досягнень вітчизняної педагогіки, зокрема музичної освіти.

Теоретичні положення даної проблеми розглянуто в роботах відомих психологів (Б. Ананьєв, Л. Виготський, Г. Костюк, О. Леонтьєв, К. Платонов, С. Рубінштейн, Б. Теплов), педагогів (А. Алексюк, І. Зязюн, В. Луговий, А. Макаренко, О. Мороз, М. Палтишев, О. Ростовський, О. Рудницька, В.Сухомлинський, О.Сухомлинська, К.Ушинський, А.Щапов, М.Ярмаченко).

Філософсько-історичний аспект становлення та розвитку українських культурних традицій досліджували М. Антонович, В. Біблер, С. Гончаренко, М. Грушевський, Д. Донцов, М. Драгоманов, І. Зязюн, М. Каган, І. Огієнко, Ю. Руденко, О. Субтельний, З. Хижняк, П. Юркевич. Системний аналіз останніх видань свідчить про те, що до характеристики виконавської та педагогічної діяльності звертались В. Антонюк, О. Бенч-Шокало, С. Грица, Ж. Дедусенко, М. Степаненко, К. Черемський.

Виконавській підготовці студентів-піаністів присвячено праці О.Алєксєєва, Л. Баренбойма, Л. Гінзбурга, Н. Голубовської, Н. Гуральник, Л. Гусейнової, Г. Когана, Г. Курковського, Л. Ніколаєва, Г.Нейгауза, Г. Падалки, С. Савшинського, О. Щолокової, Б. Яворського та інших. Сучасна теорія та методика музичної освіти розглядає виконавські традиції як невід'ємну частину фахової підготовки майбутнього вчителя музики (А. Болгарський, С. Горбенко, Т. Завадська, Г. Падалка, О. Ростовський, О. Рудницька, М. Фейгін, В. Шульгіна, О. Щолокова).

Українська музично-виконавська традиція збагачена плідною діяльністю видатних педагогів, піаністів, а саме: В. Барвінського, Г. Беклемішева, П. Луценка, М. Старкової, М. Тутковського та ін., серед яких визначне місце займає Володимир Пухальський, герой праці, заслужений професор України, перший ректор Київської консерваторії. Однак, українські виконавські традиції, які функціонували у музично-педагогічній діяльності фундаторів національної фортепіанної школи, В. Пухальського та були продовжені його учнями кінця ХІХ - початку ХХ сторіччя (А. Альшвангом, Г. Артоболевською, І. Берковичем, Г. Коганом, Д. Клімовим, К. Михайловим, Б. Мілічем, Л. Ніколаєвим) ще не систематизовані належним чином, не отримали всебічного вивчення і не мають гідного практичного застосування у навчально-виховному процесі вищих педагогічних закладів, зокрема з опанування основного музичного інструмента (фортепіано) і концертмейстерської та ансамблевої підготовки, а також у курсі методики викладання гри на музичних інструментах, що знижує ефективність музичної освіти. Натомість їх використання безперечно сприятиме покращенню фахової підготовки майбутніх учителів музики.

Таким чином, соціально-історична та педагогічна значущість проблеми використання українських виконавських традицій кінця XIX - початку XX сторіччя, її актуальність теоретична та практична доцільність і перспективність, недостатнє висвітлення у наукових дослідженнях зумовили вибір теми дисертаційного дослідження «Методика використання українських виконавських традицій кінця ХІХ - початку ХХ сторіччя у фаховій підготовці майбутнього учителя музики».

Мета дослідження - розробити, науково обґрунтувати та експериментально перевірити методику використання українських виконавських традицій кінця ХІХ - початку ХХ сторіччя у фаховій підготовці майбутнього вчителя музики.

Об'єкт дослідження - процес фахової підготовки майбутнього вчителя музики.

Предмет дослідження - методика використання українських виконавських традицій кінця ХІХ - початку ХХ сторіччя у підготовці фахівців у вищих педагогічних навчальних закладах.

Досягнення мети дослідження передбачало вирішення таких завдань:

1. Висвітлити історичні умови функціонування виконавських традицій в Україні.

2. Охарактеризувати зміст та функції українських виконавських традицій кінця XIX - початку ХХ сторіччя, зокрема особливості методики виконавської підготовки представників школи В. Пухальського як еталонної.

3. Проаналізувати стан використання українських виконавських традицій кінця ХІХ - початку ХХ сторіччя у сучасному процесі фахової підготовки майбутніх учителів музики.

4. Визначити критерії та встановити рівні готовності студентів до використання українських виконавських традицій.

5. Розробити, теоретично обґрунтувати та експериментально перевірити методику використання виконавських традицій кінця XIX - початку XX ст. у процесі підготовки вчителя музики.

1. Теоретичні основи дослідження

Розглянуто сутність творчо-педагогічних надбань українських виконавських традицій у філософському, психологічному, педагогічному, мистецтвознавчому аспектах; проаналізовано філософську, психолого-педагогічну, методичну літературу з проблеми дослідження, проведено порівняльний аналіз методів.

В умовах сучасного національного буття вирішального значення для України набуває проблема використання українських традицій та усвідомлення студентами своєї національної приналежності як детермінанти власного життя. Українські традиції є одними із найважливіших чинників формування майбутніх фахівців, оскільки являють собою синтез усіх визначальних надбань, що об'єднують педагогів єдиними ідеями, методами та прийомами організації навчально-виховного процесу.

На даний час існує низка визначень традицій серед яких можна виділити, з нашої точки зору, три найважливіші. Перше - трактується як функція передачі від покоління до покоління тих чи інших цінностей. Друге - постає як об'єктивний процес, оскільки він пов'язаний з перенесенням уваги дослідників на самі цінності, процес їх передачі та зміст, який підлягає передачі. Третій варіант тлумачення традицій можна назвати суб'єктивним, оскільки на перший план висувається ставлення даного покоління до минулого, його згода на наслідування або ж заперечення успадкування їх стереотипів. Деякими авторами традиції розглядаються як елементи соціальної і культурної спадщини, а також власне механізм їх передавання від покоління до покоління.

Отже, традиція - це своєрідна соціально-історична естафета, що забезпечує наслідувальний зв'язок поколінь. У їх формуванні беруть участь: «когнітивні структури» (І. Касавін), стереотипізовані структури свідомості (К. Чистов), «установки» та «ідеали» (А. Антонов), накопичені змістові зразки відчуття, мислення та поведінки (С. Шацький). Проте, традиції - змінний феномен. Динаміка їх наповнення функціонує у двох вимірах - «вертикальному» та «горизонтальному» (І. Колесникова) Стереотипізованість структур дозволяє розглядати традиції у відповідності з логікою законів історичного розвитку. В даному випадку їх динаміка може моделюватись як певна зміна етапів. Спочатку традиції зароджуються, з'являються значущі ідеї, на основі яких створюються програми діяльності та поступово формується інформаційний масив. Далі має місце прогресивний розвиток традицій, який веде до певного їх визнання, що якоюсь мірою насичує традиції новими елементами, не порушуючи при цьому їх фундації. Кореляція старого та нового забезпечується толерантним підходом до цінностей досвіду, що набув традиційного характеру.

Традиції є органічним елементом соціально-культурних реалій, що мають подвійну природу: одночасно об'єктивну та суб'єктивну, з концентрацією в собі історично вивіреного досвіду та з віддзеркаленням ціннісного вибору особистості, як їх носія. Разом з тим, традиції є перервними та нескінченними, змінними та сталими, тобто в їх сенсі функціонують і діалектично взаємодіють старе і нове. Все це дозволяє розглядати традиції як діалектичне продовження інноватики за умов її історичного визнання.

Доцільно зауважити, що традиції входять до культурних цінностей, які є результатом оцінки суб'єктами пізнання об'єктивно існуючого соціокультурного світу з позицій значущості його явищ для прогресивного розвитку певної галузі, що обумовлює їх функціонування. Традиції мають полі функціональну природу та виконують такі функції: комунікативну, пізнавальну, дидактичну, світоглядну, оцінно-нормативну, інтеґративну, регулятивно-креативну. Комунікативна функція забезпечує трансмісію здобутків, застосування чи нехтуванням їх відповідно до трансформації освітянських вимог.

Пізнавальна функція сприяє накопиченню, систематизації та формалізації виконавського досвіду, виробленню алгоритмів різних видів діяльності. У цій якості традиції сприяють формуванню матеріалу успадкування та забезпечують виникнення «колективної історичної пам'яті».

Дидактична функція подібна до комунікативної, проте, її специфіка полягає у способах передавання набутого досвіду, що відбувається в системі освіти в діалозі «викладач-студент». Викладач немов персоніфікує художньо-культурний спадок та виступає носієм знання і непорушним авторитетом. Ступінь довіри студента до педагога визначає й ступінь його довіри до існуючої традиції. Тому процес успадкування, в цьому випадку, постає в безпосередньо предметній формі та завжди емоційно забарвлений.

Світоглядна, оцінно-нормативна, інтегративна функції є ексцитативними та реалізовувались через формування особистих якостей. Світоглядна синтезує в цілісну й завершену форму сукупність чинників духовного світу особи (пізнавальних, емоційно-чуттєвих, оцінних, вольових); оцінно-нормативна реалізується через систему цінностей і норм, які є регуляторами суспільних відносин, культурно-духовними орієнтирами на певному історичному етапі розвитку суспільства; інтегративна об'єднує людей у певні етносоціальні спільноти за традицієзнавчими ознаками. Вона діє як у рамках традицій, так і за межами наявних традиційних норм, через глобальні інтегративні процеси у суспільстві і, зокрема, в освіті, що сприяє підвищенню рівня цілісності традицій та їх організованості. Ця функція консолідує традиційні норми, зберігає їх цілісність у трансмісійних процесах.

Регулятивно-креативна функція обґрунтовується різними науковими теоріями щодо традиції: соціологічною, яка є носієм суспільного набутку; психоаналітичною, що доповнює емоційну сферу культурологічною, та «несе» у собі культурні надбання; еволюціоністською, що потерпає від безперервних поступових змін через існуючі об'єктивні умови. Враховуючи концептуальні вимоги сучасного освітнього простору на всіх етапах його розвитку щодо обов'язкової наявності креативності у різних її проявах, можна говорити про винятковість цієї функції традицій.

Вивчення широкого кола історичних, освітянських, мистецтвознавчих та етнографічних джерел щодо функціонування традицій, як суспільно-історичного явища, дало нам змогу розкрити цей феномен у типологічних зв'язках. Відтак, виявлено характерні зв'язки традицій з етнопедагогікою у контексті обраних у дисертації позицій. Розгляд традицій, як національних українських, сприяв винайденню їх оціночних градацій у вітчизняному освітньому просторі, висвітленню концептуальної відповідності феномену традицій новій освітній парадигмі.

Відповідно, зміст педагогічної традиції розкривається у трьох взаємопов'язаних напрямах, що відповідають педагогічній аксіології, теорії та практиці. При цьому аксіологічний, з відображенням у ментальних структурах, має глибоке коріння. Попри це він стикується з соціокультурним контекстом. На даному рівні відбувається трансформація зовнішніх факторів у власне педагогічні, що визначає соціально-культурні орієнтири для концептуально-теоретичних розробок сутності освітянського процесу, його мети та результатів, позицій суб'єктів, характеру взаємовідносин, суб'єктів та засобів спілкування, практичного досвіду реалізації наукових теорій.

У педагогічному ракурсі поняття «традиція» трактують як систему, що має національно-культурний, високоморальний характер, що входить до культуротрадицієзнавчого аспекту, як елемент соціальної й культурної спадщини та передається наступним поколінням і зберігається протягом тривалого часу в суспільстві в цілому або в окремих соціальних групах (С. Гончаренко). Аналіз традицій дав нам змогу виявити їх сутнісні характеристики і трактувати як явище, що відбиває об'єктивний послідовний зв'язок, завдяки чому унаслідуються думки відносно цілей, завдань та сутності педагогічного процесу, засоби та механізми реалізації мети, характер взаємодії суб'єктів освітньої діяльності.

Як стверджують музикознавці (К. Настояща, Т. Прокопович) виконавська діяльність двовимірна, а тому вона передбачає два типи діяльності - професійну та художню. Професійна виконавська діяльність передбачає виявлення аналогічного механізму у виконавському мистецтві та потребує спеціальних підходів, що зумовлені своєрідністю нормативних технологій обробки, систематизації та зберігання інформації в художній практиці. Оскільки нормативність у мистецтві реалізується через його універсалії, ми виділяємо категорію стилю, котрий трактується як висловлення деякої типологічної спільності, що формується в процесі колективної діяльності та передбачає повторюваність системно організованих елементів, які осмислюванні як вияв нормативності структур (стереотип). Таким чином, стиль є одним зі способів існування виконавської традиції, збігаючись з нею за її принциповою ознакою - нормотворчістю.

Українські виконавські традиції ми розглядаємо як тріаду, що ґрунтується на синтезі витоків; розвитку або трансмісії; трансформації - у відповідності з новою парадигмою освіти антропоцентричного характеру. Традиція - неперервний процес творення. Її створюють культура, соціальна згода та колективна віра. Традиції розглядаються нами, з одного боку, як продукт, т. б. певний завершений результат щодо сталих, загальноприйнятих, повторюваних способів, видів і методів діяльності, що вже утвердилися, своєрідний статичний стан. Це об'єктивація сутності традиції в реальній дії з віддзеркаленням у індивідуальній свідомості на побутовому рівні. З іншого боку, традиція розглядається нами як динамічний процес розвитку, постійного якісного удосконалення, тобто йдеться про трансмісію традицій з елементами трансформації.

Використання українських виконавських традицій, як окремого шару специфічної музично-педагогічної діяльності, передбачає набуття певних навичок та цільових настанов. Їх можна розглядати як один із компонентів культури - субкультуру. Репрезентуючи художньо-естетичну сутність, вони є, з одного боку, механізмом читання, відтворення і трактування музичного тексту, з іншого - носієм традиції такого читання. Таким чином, вони водночас є й певною мовою спілкування (професійною), і кодом до мови культури, до створюваних нею текстів, а отже, і смислів. Іншими, виконавські традиції не зводяться до типових дій та вмінь, навпаки вони містять у собі організовану, що пройшла крізь усвідомлення «людиною культурною», навколишньої та його власної природи. Таким чином, у культурологічному аспекті виконавські традиції не є чимось зовнішнім або примусово обов'язковим для створення художньої моделі духовних процесів, а матеріалом для креативного осмислення.

Різноспрямована семантика виконавських традицій дозволяє висвітлити бінарність прихованого в ній явища, феномен якого розкривається на мікро- і макрорівнях пізнання: перший надає уявлення про окремий вид гуманітарної діяльності, одну з її форм; другий - розкриває єдність її галузевих складових, їх загальної сутності. Це уможливлює розгляду виконавських традицій у різних площинах - інтегративній та спеціальній, що відповідає сучасному стану і потребам системи науки.

Як показало наше дослідження українські виконавські традиції кінця ХІХ - початку ХХ сторіччя з окресленими витоками та відповідним базисом, серед очільників яких були А. Альшванг, А. Артоболевська, І. Беркович, Г. Коган, С. Короткевич, М. Лисенко, К. Михайлов, Б. Міліч, Л. Ніколаєв, В. Пухальський, М.Тутковський, А. Штосс-Петрова, Б. Яворський, можуть слугувати якісній підготовці фахівців за наступними параметрами: виховання здатності самостійного вирішення студентами художньо-виконавських завдань з відповідними етапами в роботі над творами, які дозволяють забезпечувати навчально-виховний процес у школі за рахунок самостійного втілення інтерпретаційних ідей; підпорядкування технічної майстерності художньому аспекту вирішення виконавських завдань; глибоке проникнення в художній образ музичного твору на основі його художньо-педагогічного аналізу, що сприятиме ефективному сприйманню музики учнями загальноосвітніх навчальних закладів; творча організація роботи викладача з майбутніми вчителями музики, яка дозволяє розширити власні потенційні можливості; тривале збереження вивченого студентами музично-педагогічного репертуару, що дає змогу концентрувати увагу вчителя на ефективному плануванні та проведенні уроків музики; демократичне спілкування викладача зі студентами у процесі фахової підготовки, яке забезпечує спадкоємність демократичних принципів від фундаторів до нащадків.

Перспективність дослідження виконавських традицій, що склалися в кінці ХІХ - початку ХХ сторіччя ми вбачаємо у:

- необхідності їхнього беззупинного розвитку, що пов'язаний з постійним смислоутворенням «матричного» або генного рівня;

- наявності діалогізму (як внутрішнього, іманентного, так і зовнішнього, трансцендентного) на рівні загальнокультурних традицій, національних та індивідуальних традиційних виконавських вимог;

- прагненні до адекватності інтерпретації фортепіанних творів, яка обумовлена подальшими парадигмальними змінами в музичній освіті, що спираються на традиції;

- засвоєнні традицієзнавчої спадщини минулого, що дає позитивні наслідки у фаховій підготовці майбутніх учителів музики.

2. Дослідно-експериментальна робота з використання українських виконавських традицій кінця ХІХ - початку ХХ сторіччя у фаховій підготовці майбутнього вчителя музики

Визначено критерії та показники готовності студентів до використання виконавських традицій, висвітлено хід та результати констатувального експерименту, розкрито методику використання українських фортепіанно-виконавських традицій у навчально-виховному процесі майбутніх вчителів музики, проаналізовано зміст і результати формувальної дослідно-експериментальної роботи.

Характеристика структурних компонентів та сфер прояву наявних знань у студентів дозволив нам визначити критерії стану готовності використання українських виконавських традицій зазначеного періоду. З урахуванням сучасного змісту занять із фахових дисциплін та у процесі проведення педагогічної практики студентів нами визначено такі критерії: наявність спонукальних мотивів навчально-виконавської діяльності, рівень теоретичної підготовки, міра творчої спрямованості особистості, сформованість естетичних ціннісних орієнтацій та рівень виконавських умінь.

Констатувальний експеримент включав чотири етапи: інформативний, у ході якого з'ясовувався рівень загальної обізнаності респондентів з проблемою використання українських виконавських традицій кінця ХІХ - початку ХХ сторіччя; комунікативний, що передбачав виявлення трансмісійних шляхів українських виконавських традицій зазначеного періоду з органічним їх застосуванням у фаховій підготовці майбутніх учителів музики; самостійний, який дав змогу за рахунок оптимізації процесу фахової підготовки студентів отримати потужну мотивацію у самостійному знаходженні трансформативних процесів щодо використання традицій; креативний, етап довершеного продуктивного осмислення і творчого використання виконавських традицій під час педагогічної практики студентів та у подальшій діяльності вчителя музики.

На основі визначених критеріїв та їх показників нами було встановлено рівні готовності студентів до використання українських виконавських традицій. Ми виділили три умовних рівні: виконавської індиферентності - (низький рівень), який характеризується мало усвідомленою мотивацією, елементарною теоретичною підготовкою з досліджуваної проблеми; виконавської грамотності - (середній), що має ознаки усвідомлення спонукальних мотивів, задовільної теоретичної підготовки, слабко вираженого творчого сприймання, часткового володіння виконавськими прийомами майстрів; виконавської компетентності - (високий рівень), що характеризується усвідомленою мотивацією, достатньою теоретичною підготовкою, творчим сприйманням та продукуванням, сформованими виконавськими навичками, що базуються на свідомому використанні українських виконавських традицій, креативним підходом у поданні музичного матеріалу учням загальноосвітніх навчальних закладів.

Результати констатувального експерименту засвідчили, що готовність майбутніх учителів до використання виконавських традицій не завжди відповідає запропонованим вимогам. Це пов'язано, в першу чергу, з методикою викладання та методичним забезпеченням студентів. Так, рівень виконавської індиферентності (низький) було виявлено у 48, 4% респондентів. Невелика кількість досліджуваних осіб віднесені нами до середнього рівня - виконавської грамотності (28, 8%). Це пояснюється тим, що значна частина майбутніх учителів отримують уривчасті, безсистемні, знання в ході вивчення зазначених дисциплін, а у певного відсотка студентів має місце природна схильність до освоєння історичних фактів з музичної педагогіки, що свідчить про їх часткові знання з історії та теорії фортепіанного виконавства та належного застосування традицій у практичній роботі.

Найменша кількість студентів (22, 7%), віднесених до рівня виконавської компетентності (високий рівень) пояснюється практичною відсутністю систематичної, цілеспрямованої, послідовної роботи із застосування виконавських традицій у фаховій підготовці майбутніх учителів музики.

Отже, результати, отримані нами в ході констатувального експерименту, дозволили намітити шляхи цілеспрямованого керівництва фаховою підготовкою студентів та розробити спеціальну методику використання українських фортепіанно-виконавських традицій в процесі застосування якої відбувалась реалізація чотирьох змістових блоків щодо досягнення ефективності фахової підготовки майбутніх учителів музики з відповідною поетапністю її реалізації в ході формувального експерименту.

Розроблена методика використання українських виконавських традицій кінця ХІХ - початку ХХ сторіччя включала в себе чотири змістових блоки фахової підготовки майбутніх учителів музики, що дали змогу різнобічно підготувати студента до його майбутньої музично-педагогічної діяльності: оптимізація процесу фахової підготовки за рахунок індивідуального підходу до фахової підготовки студентів; активізація формування виконавських умінь на основі використання здобутків українських виконавських традицій; вироблення у студентів парадигмальних стандартів до художнього аналізу музичних творів на основі використання матеріалів українських фортепіанно-виконавських традицій; набуття умінь відбору репертуару з його тривалим збереженням у концертній готовності.

Згідно першого змістового блоку фахової підготовки майбутніх учителів музики її оптимізація досягалась за рахунок таких методів: візуального підсилення, розкриття музичного сенсу, методу концептуального бачення твору, методу деталізованої скрупульозності, раціональної виправданості, методу епізодичного відтворення музичного твору, методу особистісно-креативної ідентифікації, методу цілісності інтерпретації, художньо-правдивої сентенції, вдумливої самостійності, артикуляційної відповідності, інтонаційного зерна та методу фактурної компетентності. Другий блок реалізовувався шляхом використання наступних методів: повної творчої свободи, асоціативної пластичності, виявлення причин перешкод, свідомої роботи над технікою, ескізного відтворення, активного ініціативного мислення, технічної свободи та методу ексцитативності туше, що сприяли активізації процесу формування виконавських умінь зокрема, та процесу фахової підготовки загалом.

Наступним змістовим блоком переслідувалась мета формування у студентів парадигмальних підходів до аналізу музичних творів засобами таких методів як: системного аналізу, кваліфікованого самоконтролю, типологічної спільності, доповнюючої компетентності, методу визначення відповідності метро-ритмічної структури та жанрової приналежності, методу моделювання динаміки, мелодичного навантаження, гармонічної реконструкції та тривалого збереження засвоєного матеріалу.

Останній блок методики передбачав формування вмінь відбору репертуару із залученням наступних методів: застосування репертуарних книжок, серіації, класифікації, різноплановості, синтезу музичного та поетичного, використання батьківського матеріалу.

Реалізація методики використання українських виконавських традицій кінця ХІХ - початку ХХ сторіччя у фаховій підготовці майбутнього вчителя музики проходила в чотири етапи. Перший етап - фундаментальний, забезпечив студентів глибокими теоретичними знаннями та дав ключові знання за чотирма змістовими блоками; другий - синтезуючий, сприяв перевірці теорії шляхом практичних утілень традиційних вимог розробленої методики з поглибленням знань за усіма параметрами змістових блоків; третій етап - рефлективно-оцінний сприяв набуттю у студентів умінь аналізу та рефлексії у власній оцінці, четвертий етап - креативний, дав можливість вільного застосування методики використання українських виконавських традицій у власній музичній лабораторії майбутнім учителем музики.

У ході формувального експерименту було вирішено наступні завдання: експериментально перевірено ефективність запропонованої методики використання українських виконавських традицій у фаховій підготовці майбутніх учителів музики; виявлено динаміку зростання показників фахової підготовки майбутніх педагогів; зафіксовано переваги використання розробленої методики в музично-освітньому процесі вищої школи для підготовки майбутнього вчителя музики загальноосвітньої школи.

Порівняльний аналіз контрольних зрізів на початку і по завершенні формувального експерименту показав якісне зростання рівня всіх компонентів використання вказаних виконавських традицій (табл. 1).

Таблиця 1. Динаміка рівнів готовності використання українських виконавських традицій кінця ХІХ - початку ХХ ст. (у %)

Зіставлення результатів початкового і кінцевого зрізів у експериментальній групі дозволяє виявити значне збільшення кількості студентів з високим рівнем готовності до використання українських виконавських традицій зазначеного періоду (з 21, 4% до 44, 6%) за рахунок їх переходу із середнього рівня (з 50% до 42, 8%). У контрольній групі помітного збільшення кількості студентів високого рівня не виявлено (відповідно 24, 1% і 27, 8%). Слід відмітити, що за час формувального експерименту у контрольній групі значна частина досліджуваних осіб залишилась на середньому та низькому рівнях (50% та 22, 2%), а в експериментальній групі показники низького рівня знизилися з 28, 6% до 12, 5%.

Висновки

виконавський фаховий український

Результати теоретичного і експериментального дослідження підтвердили правомірність обраної проблеми, засвідчили ефективність розв'язання поставлених завдань і дали підстави для таких висновків:

1. Звернення до вітчизняних педагогічних традицій в Україні є однією з особливостей духовного життя нашого суспільства. Незважаючи на те, що традиція передусім є основною формою формальної спадкоємності, в мистецтві вона переважно проявляє себе як форма неформальної спадкоємності. Адже носієм мистецтв є творча еліта й насамперед - особистість як творець. Традиція передбачає, в першу чергу, відчуття історії не лише як такого явища минулого, але і як сучасного. Перед кожним новим поколінням традиція постає як готовий зразок цінностей, відношень, діяльності.

2. Дослідження українських виконавських традицій кінця ХІХ - початку ХХ сторіччя підтвердило необхідність вивчення широкого кола філософських, історичних, педагогічних, мистецтвознавчих та етнографічних джерел, проведення комплексного дослідження особливостей формування та становлення українських освітянських традицій, як суспільно-історичного явища, що дало змогу розкрити їх поліфункціональність (комунікативну, пізнавальну, дидактичну, світоглядну, оціночно-нормативну, інтегративну, регулятивно-креативну), сприяло виявленню цього феномену в типологічних зв'язках; дозволило висвітлити контекстуальну відповідність традицій новій освітній парадигмі.

3. Доведена у ході дослідження багатогранність змісту і різноманітність методів, що накопичились у процесі формування українських виконавських традицій, складають ґрунтовну музично-педагогічну теорію і практичне надбання України кінця ХІХ - початку ХХ сторіччя, оскільки ознаменували собою важливий етап в історії становлення національної мистецької педагогіки. Аналіз функціонування українських виконавських традицій кінця XIX - поч. XX століття, їх сутнісна характеристика, культурно-педагогічна цінність та особливості формування з подальшою трансмісією і визначенням прогресивної ролі у підготовці майбутнього вчителя музики показали ефективність та нагальну потребу використання даних традицій у навчально-виховному процесі вищих навчальних закладів. Набутий досвід теорії і практики українського фортепіанного виконавства минулого дає змогу високо оцінити прогресивність традицій, глибше зрозуміти багатство цих неперевершених напрацювань у сучасних освітніх умовах. Педагогічна спадщина одного з фундаторів української фортепіанної виконавської школи В. Пухальського визначена як динамічне явище, яке набуло розвитку і збагатилося вжитковим змістом у діяльності його послідовників на великому культурно-освітньому просторі має бути використана вищою школою для ефективної підготовки фахівців.

4. У дослідженні визначено критерії оцінювання рівня готовності майбутніх учителів музики до використання українських виконавських традицій кінця ХІХ - початку ХХ сторіччя. Це - наявність спонукальних мотивів навчально-виконавської діяльності, рівень теоретичної підготовки, міра творчої спрямованості особистості, сформованість естетичних ціннісних орієнтацій та рівень виконавських умінь. Під час констатувального етапу дослідження були виокремлені рівні готовності майбутніх учителів музики до використання вказаних традицій виконавської компетентності (високий), виконавської грамотності (середній),виконавської індиферентності (низький).

5. На підставі узагальнення теоретичних положень і результатів констатувального експерименту розроблено поетапну методику використання українських виконавських традицій, яка структурована чотирма блоками, а саме: оптимізація процесу фахової підготовки за рахунок залучення українських виконавських традицій; активізація формування виконавських умінь на основі використання здобутків українських фортепіанно-виконавських традицій; вироблення у студентів парадигмальних підходів до художнього аналізу музичних творів; набуття умінь відбору репертуару. У процесі формувального експерименту перевірено ефективність запропонованої методики використання українських інструментально-виконавських традицій та виявлено динаміку зростання показників фахової підготовки майбутніх вчителів. У дисертації зроблено класифікацію методів, які входять до розробленої нами методики: за джерелом знань, за приналежністю, за характером пізнавальної діяльності та за дидактичними цілями, які входять до розроблених змістових блоків, що були реалізовані в навчально-виховному процесі з підготовки майбутніх учителів музики.

6. Методика використання українських виконавських традицій кінця ХІХ - початку ХХ сторіччя була реалізована у чотири етапи, де перший - фундаментальний, забезпечив студентів глибокими знаннями теоретичних положень та виконавських умінь; другий - синтезуючий, дав змогу перевірити теоретичні знання у поєднанні з практичним їх утіленням, третій етап - рефлективно-оцінний сприяв набуттю у студентів вмінь аналізу та четвертий етап - креативний, дозволив студентам творчо застосовувати розроблену нами методику у власній практичній діяльності.

7. Результати дослідження показали, що підвищення рівня фахової підготовки за рахунок використання українських виконавських традицій кінця ХІХ - початку ХХ сторіччя у майбутній фаховій діяльності студентів за даною методикою відбулося через залучення традицій наступного змісту: надання важливого значення розкриттю художнього змісту музичних творів з усвідомленням засобів їх використання у процесі музичного виховання школярів; парадигмальний підхід до художнього аналізу музичних творів з відповідною класифікацією відповідно до навчальних програм «Музика» загальноосвітніх навчальних закладів; перманентне формування критеріїв у репертуарній політиці, пристосованих до вікових та ситуативних аудиторій школярів; тривале збереження засвоєного навчального матеріалу для його подальшого продуктивного використання у майбутній діяльності вчителя музики.

8. Ефективність запропонованої методики виявилась у позитивній динаміці функціональних проявів готовності до використання виконавських традицій кінця ХІХ - початку ХХ сторіччя у студентів експериментальної групи порівняно зі студентами контрольної групи, а саме: в експериментальній групі результат кінцевого зрізу відрізняється від початкового на 23, 2%, в контрольній - різниця становить 3, 7%. Статистично підтверджені результати дослідження свідчать, що застосування запропонованої методики сприяє підвищенню рівня фахової підготовки майбутнього вчителя музики.

Виконана дисертація не вичерпує всіх аспектів розглянутої проблеми. Подальшого дослідження потребують такі питання як функціонування традицій у сучасному освітньому просторі, трансформація традицій відповідно до нових освітніх вимог України.

Література

1. Воєвідко Л.М. В.В. Пухальський - виконавець і педагог /Л.М. Воєвідко, З.П. Яропуд // Зб. наук. праць Кам'янець-Поділ. держ. ун-ту. Серія педагогічна. - Кам'янець-Подільський: Медобори (ПП Мошак М.І.), 2003. - Вип. 5. - С. 166- 169.

2. Воєвідко Л.М. Доцільність використання українських освітянських традицій у підготовці фахівців / Л.М. Воєвідко // Зб. наук. праць Кам'янець-Поділ. держ. ун-ту. Серія педагогічна. - Кам'янець-Подільський: ПП Мошак М.І., 2005. - Вип. 6. - С. 145 - 149.

3. Воєвідко Л.М. Українські виконавські традиції у контексті художнього відтворення музичних творів / Л.М. Воєвідко // Зб. наук. праць Кам'янець-Поділ. держ. ун-ту. Серія педагогічна. - Кам'янець-Подільський : ПП Мошак М.І., 2006. - Вип. 9. - С. 127 - 131.

4. Воєвідко Л.М. Українські виконавські традиції у фаховій підготовці майбутніх учителів музики: технічний аспект / Л.М. Воєвідко // Зб. наук. праць Кам'янець-Поділ. держ. ун-ту. Серія педагогічна. - Кам'янець-Подільський : ПП Мошак М.І., 2007. - Вип. 13. - С. 178- 180.

5. Воєвідко Л.М. Трансмісія українських виконавських традицій кінця ХІХ - початку ХХ сторіччя: В.В. Пухальський - Б.Л. Яворський - М. Д. Леонтович / Л.М. Воєвідко // Зб. наук. праць Кам'янець-Поділ. держ. ун-ту. Серія педагогічна. - Кам'янець-Подільський: ПП Мошак М.І., 2007. - Вип. 14. - С. 8- 10.

6. Воєвідко Л.М. Українські виконавські традиції у контексті художнього відтворення музичних полотен студентами вищої школи / Л.М. Воєвідко // Науковий часопис Національного педагогічного ун-ту імені М.П. Драгоманова. Серія 16. Творча особистість учителя: проблеми теорії і практики: зб. наук. праць / редкол.: Н.В. Гузій (відп. ред.) та ін. - К.: Вид-во НПУ імені М.П. Драгоманова, 2008. - Вип. 8 (18). - С. 50- 53.

Размещено на Allbest.ru