Шляхи здійснення національного виховання у загальноосвітніх навчальних закладах

Размещено на http://www.allbest.ru

Херсонський державний університет

Кафедра педагогіки, психології й освітнього менеджменту

КУРСОВА РОБОТА

ШЛЯХИ ЗДІЙСНЕННЯ НАЦІОНАЛЬНОГО ВИХОВАННЯ У ЗАГАЛЬНООСВІТНІХ НАВЧАЛЬНИХ ЗАКЛАДАХ

Студентка Ківіка Катерина

Факультет іноземної філології

Керівник ст. викл. Чикалова

Тетяна Григорівна

Херсон - 2014 рік.



ЗМІСТ

ВСТУП

РОЗДІЛ 1. Історико-теоретичні основи дослідження

1.1 Поняття про національну систему виховання

1.2 Проблема національного виховання у науковому доробку вітчизняних і зарубіжних педагогів

РОЗДІЛ 2. Концепція національного виховання

2.1 Основні шляхи реалізації національного виховання

2.2 Концепція національного виховання

2.3 Основні підходи національного виховання

ВИСНОВКИ

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ



ВСТУП

Актуальність теми. Національне виховання розглядається на державному рівні як головний пріоритет та органічна складова освіти (Закон України «Про освіту»; «Про загальну середню освіту», Національна доктрина розвитку освіти, Концепція виховання дітей та молоді в національній системі освіти. За цих умов педагоги усвідомлюють, що проблему стимулювання розвитку національної свідомості учнів слід розв'язувати на ґрунтовній теоретичній базі. Така база створювалась протягом тривалого часу. Зокрема, питання українського національного менталітету розглядали М. Грушевський, М. Максимович, О. Потебня, Г. Сковорода, П. Чубинський, П. Юркевич. На особливостях розвитку національної свідомості та самосвідомості учнів акцентували увагу такі вітчизняні педагоги, як Г. Ващенко, О. Дорошкевич, О. Духнович, П. Куліш, С. Русова, К. Ушинський. Важко переоцінити науковий доробок у сфері розвитку теорії формування національної свідомості громадян України таких вчених, як І. Дзюба, В. Дончик, М. Євтух, М. Стельмахович, Д. Тхоржевський та ін.Значною мірою розв'язанню даної проблеми сприяли також дослідження В. Борисова, О. ишневського, Г. Філіпчука. Різні її аспекти розглядалися такими українськими науковцями, як У. Нетаврована і Л. Ходанич (особливості формування національної свідомості на уроках української літератури), А.Терещук (особливості залучення національного компонента освіти під час організації позакласної роботи в школі), Л. Паламарчук (принципи і способи висвітлення українського етносу в процесі навчання шкільного курсу географії) тощо. Обрана проблема є багатогранною і вимагає розв'язання на філософському, теоретичному й технологічному рівнях з урахуванням вікових особливостей учнів. Провідним її аспектом є висвітлення умов оволодіння учнями початкових класів цінностями національної культури як особистісними, що не було предметом спеціального наукового аналізу. Отже, актуальність дослідження зумовлена спрямованістю його результатів на розв'язання суперечностей між: соціальним замовленням загальноосвітній школі на особистість учня з високим рівнем розвитку національної свідомості та недостатнім рівнем розвитку національної свідомості у більшості учнів; потребою загальноосвітніх навчальних закладів у створенні умов для якісного засвоєння учнями цінностей національної культури і процесом оволодіння ними, який не має особистісно орієнтованого характеру; усвідомленням більшістю вчителів початкових класів необхідності в підвищенні власного рівня готовності до стимулювання розвитку національної свідомості особистості школяра і недостатньою розробленістю в теорії виховання моделі, змісту, форм, методів оволодіння учнем початкових класів національними цінностями, ефективних умов та технологій педагогічного забезпечення повороту його свідомості на власне національне «Я». Утвердження народних традицій, пошуки нових педагогічних умов, найефективніших форм та методів роботи з формування національної свідомості кожного учня - це актуальне завдання нашого часу, яке потребує теоретичної та методичної розробки і, головне, - впровадження в практику роботи сучасної української школи.

Об'єкт дослідження - навчально-виховний процес у загальноосвітньому навчальному закладі.

Предмет дослідження - шляхи здійснення національного виховання у загальноосвітньому навчальному закладі.

Мета дослідження - теоретично обґрунтувати сутність національного виховання учнів у навчально-виховному процесі школи.

Згідно з метою і предметом дослідження було визначено такі завдання:

1) вивчити теоретичні аспекти національного виховання учнів;

2) з'ясувати навчально-виховний потенціал національного виховання у набутті соціального досвіду школярами;

3) дослідити сучасні підходи до національного виховання;

4) дослідити основні методи і можливості національного виховання у практиці школи. національний виховання школа учень

Методи дослідження. Для розв'язання поставлених завдань використано такі методи наукового дослідження: теоретичний аналіз наукових літературних джерел, синтез, узагальнення, порівняння, абстрагування, конкретизація, моделювання, спостереження.



РОЗДІЛ 1. ІСТОРИКО-ТЕОРЕТИЧНІ ОСНОВИ ДОСЛІДЖЕННЯ

1.1 Поняття про національну систему виховання

Національне виховання - це виховання дітей на культурно-історич­ному досвіді рідного народу, його традиціях, звичаях і обрядах, багатовіковій виховній традиції, духовності, національне виховання є конкретно-історичним виявом загальнолюдського гуманістичного і демократичного виховання.

Національна система виховання - це створена упродовж віків самим народом система поглядів, переконань, ідеалів, традицій, звичаїв, покликаних формувати світоглядну свідомість та ціннісні орієнтації молоді.

Головною метою національного виховання на сучасному етапі є набуття молодим поколінням соціального досвіду, успадкування духовних надбань українського народу, досягнення високої культури міжнаціональних взаємин, формування у молоді незалежно від національної належності особистісних рис громадян Української держави, розвиненої духовності, фізичної досконалості, моральної, художньо-естетичної, правової, трудової, екологічної культури. [13]

Однією з найважливіших педагогічних закономірностей є та, що в процесі формування особистості, а отже, й підростаючого покоління, найефективніші шляхи пізнання - від рідного до чужого, від близького до далекого, від національного до міжнаціонального, світового.

Національна система виховання, яка ґрунтується на міцних підвалинах культури рідного народу минулих епох і сучасності, найбільшою мірою сприяє соціальному престижу інтелектуальності, освіченості та інтелігентності як складових духовності людини.

Національна система виховання постійно відтворює і поглиблює емоційно-естетичний, художньо-творчий, модальний та інтелектуальний компоненти свідомості рідного народу, створює умови для розвитку і розквіту природних задатків і талантів кожного громадянина України, формування духовного потенціалу - найвищої цінності нації та держави.

Корені національної системи виховання заглиблюються в далеку історію, яка є свідком появи перших принципів, підходів, форм і методів виховної роботи, утвердження пріоритетності етнопедагогіки і народознавства, родинного виховання і сімейних духовних цінностей, формування національної свідомості і духовності [6, 143].

Українська національна система виховання завжди виступала і виступає як самобутнє культурно-історичне явище, але воднораз є складовою світового і західноєвропейського процесу, що донедавна вкрай заперечувалося радянською педагогічною теорією.

Процес відродження української культури та національної школи в Україні активізував передових представників інтелігенції до роботи з широкою громадськістю з відродження народознавства, родинознавства, родинного календаря, української культури та народного мистецтва, традиційних народних свят і обрядів, що позитивно впливає на удосконалення форм здійснення національного виховання у загальноосвітніх навчальних закладах. [18, 172].

Ці ідеї підхопили та всіляко підтримують і державні освітянські установи, зокрема Міністерство освіти України, Національний центр виховання учнівської молоді та ін. Згаданими установами розроблені та рекомендовані до впровадження в життя відповідні програми та визначені напрямки роботи. Комплексну реалізацію завдань у вихованні нової людини, як зазначено в програмі "Освіта" (Україна XXI ст.), мусить об'єднати національне виховання, яке має бути спрямоване на формування у молоді та дітей світоглядної свідомості, ідей, поглядів, переконань, ідеалів, традицій, звичаїв, інших соціальне значущих надбань вітчизняної та світової духовної культури, досягнення високої культури міжнаціональних взаємин.

Особливу увагу необхідно зосередити на пріоритетних напрямках реформування виховання:

- формування національної свідомості, любові до рідної землі, свого народу, бажання працювати задля розквіту держави, готовності її захищати;

- забезпечення духовної єдності поколінь, виховання поваги до батьків, жінки-матері, культури та історії рідного народу;

- формування високої мовної культури, оволодіння українською мовою;

- прищеплення шанобливого ставлення до культури, звичаїв, традицій усіх етносів, що населяють Україну;

- утвердження принципів загальнолюдської моралі: правди, справедливості, патріотизму, добра, працелюбності, інших чеснот;

- формування глибокого усвідомлення взаємозв'язку між ідеями свободи, правами людини та її громадянською відповідальністю;

- формування у дітей і молоді вміння міжособистісного спілкування та підготовка їх до життя в умовах ринкових відносин [18, 173].

Маючи програму та напрямки виховної роботи з формування особистості, розгорнулися творчі пошуки шляхів їх втілення в життя в загальноосвітніх та школах нового типу. Їх мета - розробка концепцій національної школи, національної системи виховання, піднесення навчання і виховання дітей на якісно новий рівень.

Відновлюючи в пам'яті і практичній життєдіяльності (традиціях, звичаях і обрядах, усіх сферах життя та культурних заходах) свій багатовіковий творчий потенціал наш народ, звільняючись від сковуючих пут і гальм, починає енергійно продовжувати творити свій шлях в історії. Сприяти цьому покликана сучасна школа, де є всі можливості для переосмислення в переоцінки духовних цінностей, пошуків нових підходів до вирішення наболілих проблем. Однією з них є забезпечення учителями глибокого вивчення учнями основ народознавства. Завдяки реалізації ідей і засобів народознавства учні успішно оволодівають народною культурою, духовним набутком нації.

Засвоєння учнями системи фундаментальних знань про рідну мову, літературу, етнографію, історію, психологію, демографію народу, що і є сукупністю складової основи народознавства, запобігає стиранню пам'яті історії, появи бездуховності, сприяє прилученню до світової культури через культуру свого народу. [16]

Національна система виховання забезпечує глибоке осмислення кожною дитиною народних моральних та етичних положень. Народна мораль найкраще засвоюється у процесі безпосереднього включення дітей у працю, побут, дотримання традицій, звичаїв, виконання обрядів. Мораль народу (совісність, правдивість, гідність, справедливість, чесність тощо) проймає всі грані життя, вони є його сутністю. Народна виховна мудрість стверджує, що у всіх справах і вчинках найголовнішим є моральний аспект.

У процесі відродження й утвердження національної системи виховання відновлюються принципи, норми народної моралі, яка за своєю суттю є загальнолюдською. [10]

Відповідно до Державної Програми "Освіта" (Україна ХХІ ст.) затвердженої постановою Кабінету Міністрів України від 3 листопада 1993 р. N 896 національне виховання в Українській державі має бути спрямоване на формування у молоді і дітей світоглядної свідомості, ідей, поглядів, переконань, ідеалів, традицій, звичаїв, інших соціально значущих надбань вітчизняної і світової духовної культури.

Національне виховання ї органічним компонентом освіти і охоплює всі складові системи освіти.

Головна мета національного виховання - набуття молодим поколінням соціального досвіду, успадкування духовних надбань українського народу, досягнення високої культури міжнаціональних взаємин, формування у молоді незалежно від національної належності особистісних рис громадян Української держави, розвиненої духовності, фізичної досконалості, моральної, художньо-естетичної, правової, трудової, екологічної культури.[5]



1.2 Проблема національного виховання у науковому доробку вітчизняних і зарубіжних педагогів

Концепції з основ національного виховання розробила творча група науковців і педагогів-практиків, створена при Міністерстві освіти України. Концептуальні положення викладені в книжці "Основи національного виховання" за редакцією В. Кузя, Ю. Руденка, З. Сергійчука (Умань, 1993).

До національних традицій виховання, відстоюючи їх пріоритетність перед вітчизняними і зарубіжними теоріями виховної роботи серед учнівської молоді, постійно звертались і пропагували їх невичерпні можливості К. Ушинський, М. Драгоманов, І. Огієнко, М. Грушевський С. Русова.

Теми, які засвідчують національні риси виховання дітей в Україні, особливо в селянських сім'ях, знаходимо в творах Т. Шевченка, І. Франка та інших прогресивних письменників [6, 152].

Одним з провідних принципів національного виховання в сім'ї має стати принцип культуровідповідності - опанування молодими поколіннями певних набутків народної культури.

Принцип культуровідповідності в педагогічній науці досконало обґрунтував А. Дістервег: "Кожна людина знаходить при своєму народженні на світ своє оточення, свій народ, серед якого їй призначено жити і принаймні виховуватися вже на певному ступені культури..., яка повинна розглядатись як спадок, залишений предками". І веде далі: "Кожна людина повинна бути господарем свого та його вимог... Вимоги принципу культуровідповідності безперечні, принцип цей належить до числа непохитних, непорушних".

Природовідповідним і культуровідповідним А. Дістервег вважав виховання: індивідуальне, національне, вселюдське. У статті і зауваги про педагогіку і прагнення вчителів" він зазначає:

"Завдання педагогіки - людське виховання. Вихователь має справу:

1) з окремою істотою, з індивідуумом, наділеним людськими задатками;

2) з індивідуумом, що належить до певної нації, індивідуумом, наділеним національними особливостями;

3) з членом усього людства.

Звідси перед педагогікою постають три завдання:

1) вона повинна рахуватися з індивідуумом і формувати його відповідно до його природних особливостей;

2) робити це відповідно до своєрідності тієї нації, до якої належить індивідуум;

3) виховати його відповідно до загальнолюдських цілей".

На думку Дістервега, в педагогіці недостатня увага приділяється національному вихованню, яке передбачає знання національного характеру і наявності в самому вихованні цього характеру. "Кожна нація, - підкреслює він, - має свої особливості, зумовлені природою та історією, свій національний дух". Потреба національного виховання, наголошує Дістервег, це природна потреба кожної людини [6, 157].

Відомий український педагог Софія Русова твердила: "Національне виховання забезпечує кожній нації найширшу демократизацію освіти, коли його творчі сили не будуть покалічені, а, навпаки, дадуть нові оригінальні, самобутні скарби задля вселюдського поступу: воно через повагу до свого народу виховує в людях пошану до інших народів..." [13].

Микола Бердяєв, говорячи про пріоритет національного виконання, відзначив: "Хто не любить свого народу, той не може побити людство... Людина входить у людство через національну індивідуальність, як національна людина, а не безлика".

Важливі положення про національне виховання сформулював письменник Микола Євшан (1889-1920). Він зазначав, що "українська національна ідея мусить увійти в основу виховання українських поколінь, стати для них новою релігією, увійти в їх кров".

Микола Євшан визначив завдання національного виховання: "Пробудження і витворення історичної свідомості, усвідомлення та показ історичного буття нації - це головне завдання національного виховання - це використання всіх культурних цінностей нації, творення і підготовлення ґрунту, на якому ті цінності могли би примножуватись... Третє завдання національного виховання - громадська свідомість".

Серед учених-педагогів радянського періоду питанням виховання учнів на національних традиціях найбільш глибоко і змістовно займався видатний український педагог-новатор В. Сухомлинський. Важливим джерелом його творчості була класична педагогічна спадщина, без усвідомлення і використання якої неможлива висока культура та результативність педагогічної праці.

Актуалізація В. Сухомлинським відомих з минулого педагогічних істин означала піднесення їх на якісно новий, вищий ступінь, підпорядкування виховним завданням. Осягаючи і переосмислюючи старе, педагог боровся за утвердження й розвиток нового.

Багатим джерелом творчості В. О. Сухомлинського була народна педагогічна мудрість, найкращі виховні традиції трудових мас. "Народ - живе, вічне джерело педагогічної мудрості, - говорив великий педагог, - якби у нас не було постійного духовного спілкування з людьми, ми не могли б успішно вчити і виховувати молоде покоління" [15].

Особливу увагу Василь Олександрович радив звертати на виховання в учнів дбайливого ставлення до природи, її багатств, духовне збагачення людини в поєднанні з постійним спілкуванням з природою. "Краса природи, - говорив він, - відіграє велику роль у вихованні духовного благородства. Вона виховує в душі підлітка здатність відчувати, сприймати тонкощі, відтінки речей, явищ, порухи серця" [15].

На практиці педагог утілив у життя цю ідею, створивши школу під голубим небом.

Дуже високо цінував В. Сухомлинський у народній педагогіці традиції мудрої любові до дітей, гуманного підходу до них, поєднаного з розумною вимогливістю, використання в навчанні і вихованні скарбів рідного слова, підпорядкування книжних знань реальним потребам трудового життя.

У своїх творах, а також у практичній діяльності часто використовував такі перлини народної творчості, як прислів'я, приказки, народні афоризми, етичні повчання. вдало і яскраво переказував створені народом казки, думи, притчі, легенди.

Багато писав В. Сухомлинський про виховання гуманності, людяності через творення добра людям: про виховання в учнів людського співчутливого, дбайливого ставлення людини до людини, яке має виявлятися в конкретних, практичних справах. Найбільша людська радість - це жити для людей. Найщасливішою є та людина, яка присвятила своє життя служінню іншим. Дбати про інших треба без розрахунку на похвалу чи винагороду, творення добра для людей має стати звичайною нормою поведінки. Все це з давніх-давен притаманне українському народові, але періодично у виховній роботі забувалось або ж навіть навмисно замовчувалось, особливо за часів русифікації України.

Глибоко досліджуючи і розвиваючи українську національну педагогічну спадщину, В. Сухомлинський досяг вершин світової педагогіки, ставши, на думку багатьох учених, одним з найвідоміших педагогів XX ст. Основою національного виховання він вважав невичерпні джерела народної педагогіки та родинної етнопедагогіки. Він зазначав, "...щоб добре вивчити дітей, треба добре знати сім'ю - батька, матір, братів, сестер, дідусів і бабусь" [34]. Адже взаємини батька з матір'ю, матері і батька з сином чи дочкою є засадами формування характеру дитини, розвитку її позитивних рис. Своєчасне виявлення неприродних стосунків між членами сім'ї, наявність в сім'ї сварок, невиправданої поведінки батьків зобов'язує кожного педагога і вихователя поставити перед собою одне з головних завдань - "повернути дитинство тим, хто його не має в сім'ї" [15].

"Дитина, - за висловом В. Сухомлинського, - дзеркало морального життя батьків... Найцінніша моральна риса хороших батьків, що передається дітям без особливих зусиль, - душевна доброта матері й батька, вміння робити людям добро. В сім'ях, де батько й мати віддають частку своєї душі іншим, беруть близько до серця радощі й прикрощі людей, діти виростуть добрими, чуйними, щиросердними. Найбільше зло - егоїзм, індивідуалізм окремих батьків. Інколи це зло перетворюється на сліпу, інстинктивну любов до своєї дитини. Якщо батько й мати всі сили свого серця віддають дітям, якщо за ними не бачать інших людей, - ця гіпертрофована любов зрештою обертається нещастям" [15].

Український педагог дуже високо цінував співдружність школи і батьків. У бесідах з батьками він наголошував, що шкільний колектив робитиме все, аби навчити дітей гаряче любити рідну землю, свій народ, бути чесними, правдивими, працьовитими, добрими й сердечними, чуйними і непримиренними до зла й неправди, мужніми й наполегливими в подоланні труднощів, скромними і морально красивими, здоровими і фізично загартованими. Отже, В. Сухомлинський, черпаючи найродючіші зернята із скарбів передусім народної національної педагогіки, вирощував урожай, назва якому "Щастя людині". Це і було його вагомим внеском у національну систему виховання, про що за його життя голосно говорити було небажано і навіть небезпечно в умовах існування командно-адміністративної системи.



РОЗДІЛ 2. КОНЦЕПЦІЯ НАЦІОНАЛЬНОГО ВИХОВАННЯ

2.1 Основні шляхи реалізації національного виховання

Сім'я, дитячий садок, школа, позашкільний заклад, ПТУ, вуз можуть успішно виконати виховні функції лише за умови цілеспрямованого й всебічного вивчення кожної дитини, учня, студента на всіх етапах їх життя.

Національне виховання нерозривно пов'язане з мовою, історією, культурою, традиціями, обрядами і звичаями народу. Важливо наповнити навчальний процес українознавчими предметами, подбати про створення відповідного мікроклімату у навчальних закладах. Необхідно домогтися, щоб кожен учень, студент володів українською мовою, знав історію і культуру українського народу.

Основними шляхами реалізації концепції національного виховання є:

- якісне оновлення змісту, форм і методів виховання;

- розробка теоретико-методологічних основ безперервної системи національного виховання;

- розробка та застосування оригінальних педагогічних технологій, нових підходів, виховних систем, які б відповідали потребам розвитку особистості, сприяли б розкриттю її талантів, духовно-емоційних, розумових і фізичних здібностей;

- створення експериментальних центрів для опрацювання виховних інновацій, пропаганда передового досвіду новаторів виховної роботи;

- гуманізація і гуманітаризація виховання дітей і молоді, перебудова і вдосконалення роботи існуючих навчально-виховних закладів, створення виховних закладів нового типу (різних форм власності);

- вивільнення педагогіки виховання від зайвої уніфікації, політизації, тоталітаризму, ідеологізації, авторитаризму;

- об'єднання зусиль державних і громадських інституцій у вихованні молоді, сприяння діяльності дитячих та юнацьких організацій;

- залучення до виховної роботи висококваліфікованих і талановитих народних умільців, батьків, представників громадськості, національної еліти з науки, культури та мистецтва;

- організація та забезпечення педагогічного всеобучу батьків з метою підвищення ефективності сімейного та родинного виховання;

- створення гнучкої, оперативної і злагодженої системи науково-теоретичної і методичної підготовки і перепідготовки педагогів; постійне оновлення та удосконалення її змісту, форм і методів;

- розвиток різноманітних дитячих і молодіжних об'єднань за інтересами, позашкільних освітньо-виховних закладів;

- розвиток індивідуальних здібностей і талантів, забезпечення умов їх самореалізації, пошук, розвиток та підтримка юних талантів і обдаровань, формування національної інтелектуальної еліти суспільства;

- створення системи управління безперервним вихованням у районі, області, державі, визначення повноважень цих керівних органів;

- організація вивчення культурної спадщини регіонів України, історії, літератури, фольклору, музики, театру, живопису, культурних зв'язків з народами інших країн. [11]

Підвищення професіоналізму вихователів

Організація на базі обласних інститутів післядипломної освіти гнучкої, оперативної злагодженої системи науково-теоретичної і методичною підготовки та перепідготовки педагогів, психологів, соціальних працівників освіти, постійне оновлення й удосконалення її змісту, форм і методів:

запровадження у вищих педагогічних навчальних закладах курсів "методика роботи класного керівника", "соціальна педагогіка", "основи практичної психології" та ін., використавши для цього кращі вітчизняні й закордонні методичні розробки;

організація на базі кращих освітянських закладів експериментальних центрів для опрацювання виховних інновацій, пропаганда передового досвіду творчих педагогічних працівників виховної роботи;

розробка методик діагностики ефективності виховної роботи та запровадження їх у практику, врахування результатів діагностики у процесі атестації педагогічних працівників;

включення виховних питань в атестаційні вимоги до педагогічних працівників.[7]

2.2 Концепція національного виховання

Стрижнем усієї системи виховання в Україні є національна ідея, яка відіграє роль об'єднуючого, консолідуючого фактора у суспільному розвиткові, спрямованого на вироблення життєвої позиції людини, становлення її як особистості, як громадянина своєї держави. Національний характер виховання полягає у формуванні молодої людини як громадянина України незалежно від її етнічної приналежності.

Інтегруючою основою національної системи виховання є спільність історико-географічного походження, мови, культури і традицій, усвідомлення своєї приналежності до українського суспільства. Кожен з цих чинників визначає єдність поколінь сучасних, минулих і майбутніх, сприяє формуванню громадянина-патріота. Науково обґрунтоване, належним чином організоване виховання відображає духовний поступ народу, процес збереження й збагачення його культури.

Виховання підростаючих поколінь відповідає потребам етнокультурного відродження та розвитку як українського народу, так і представників інших етносів, що проживають в Україні, передбачає надання їм широких можливостей для пізнання своєї історії, традицій, звичаїв, мови, культури, формування почуття національної гідності. [10]

Сучасне виховання в Україні має забезпечувати прилучення молоді до світової культури й загальнолюдських цінностей. За своїми формами й методами воно спирається на народні традиції, кращі надбання національної та світової педагогіки.

До нього причетні сім'я, найближче соціальне оточення - формальні й неформальні об'єднання, громадські організації, засоби масової інформації, заклади культури, релігійні об'єднання та ін. Роль держави полягає у координації виховних зусиль усіх інституцій суспільства, забезпечення його єдності та пріоритету загальнодержавних (національних) інтересів.

Процес виховання органічно поєднаний з процесом навчання молоді, опанування основами наук, багатством національної й світової культури.

Гуманістичний характер виховання передбачає побудову його змісту й форм на основі глибокого розуміння вихователем природи вихованців, їх індивідуальних рис і можливостей, поваги до особистості дитини, турботі про її гармонійний розвиток, встановлення взаємин співробітництва у навчально-виховному процесі.

Такий підхід передбачає ставлення до кожного вихованця як до неповторної особистості, суб'єкта вільного розвитку, визнання його прав, виходячи із сукупності знань про людину. У зв'язку з цим першорядного значення набуває діяльність соціальних і психологічних служб, які здатні на професійному рівні забезпечити диференціацію та індивідуалізацію виховних впливів.

Дана концепція має на меті визначити пріоритетні завдання виховання у національній системі освіти та основні напрями їх реалізації на сучасному етапі розвитку українського суспільства.

Ідеалом виховання є гармонійно розвинена, високоосвічена, соціально активна й національне свідома людина, що наділена глибокою громадянською відповідальністю, високими духовними якостями, родинними й патріотичними почуттями, є носієм кращих надбань національної та світової культури, здатна до саморозвитку і самовдосконалення.

Головна мета національного виховання - набуття молодим поколінням соціального досвіду, успадкування духовних надбань українського народу, досягнення високої культури міжнаціональних взаємин, формування у молоді, незалежно від національної приналежності, рис громадянина Української держави, розвиненої духовності, моральної, художньо-естетичної, правової, трудової, екологічної культури.

Мета національного виховання конкретизується через систему виховних завдань, що є загальними не тільки для усіх виховних закладів, а й для всього суспільства в цілому:

- забезпечення умов для самореалізації особистості відповідно до її здібностей, суспільних та власних інтересів;

- відхід від уніфікації в процесі виховання, від орієнтації на “усередненого” вихованця;

- формування національної свідомості і людської гідності, любові до рідної землі, родини, свого народу, бажання працювати задля розквіту держави, готовності її захищати;

- виховання правової культури: поваги до Конституції, законодавства України, державної символіки, знання та дотримання законів;

- забезпечення духовної єдності поколінь, виховання поваги до батьків, старших, культури та історії рідного народу;

- формування мовної культури, оволодіння і вживання української мови;

- виховання духовної культури особистості та створення умов для вільного формування нею власної світоглядної позиції;

- утвердження принципів загальнолюдської моралі: правди, справедливості, милосердя, патріотизму, доброти та інших доброчинностей;

- культивування кращих рис української ментальності - працелюбності, індивідуальної свободи, глибокого зв'язку з природою, толерантності, поваги до жінки, любові до рідної землі;

- формування почуття господаря й господарської відповідальності, підприємливості та ініціативи, підготовка дітей до життя в умовах ринкових відносин;

- забезпечення повноцінного розвитку дітей і молоді, охорона й зміцнення їх фізичного, психічного та духовного здоров'я;

- формування соціальної активності та відповідальності особистості через включення вихованців у процес державотворення, реформування суспільних стосунків;

- забезпечення високої художньо-естетичної культури, розвиток естетичних потреб і почуттів;

- вироблення екологічної культури людини, розуміння необхідності гармонії її відносин з природою;

- прищеплення глибокого усвідомлення взаємозв'язку між ідеями індивідуальної свободи, правами людини та її громадянською відповідальністю;

- спонукання вихованців до активної протидії проявам аморальності, правопорушенням, бездуховності, антигромадській діяльності.

Виховання дітей і молоді у будь-якому регіоні України в кінцевому рахунку переслідує одні й ті ж стратегічні педагогічні цілі, ґрунтується на одних і тих же принципах і теоретико-методологічних засадах. Разом з цим, у процесі виховання враховуються регіональні й етнографічні особливості. [8]

2.3 Основні підходи національного виховання

Середні загальноосвітні навчально-виховні заклади покликані реалізувати вповні мету і основні завдання національного виховання. Разом з цим, вони мають ряд специфічних виховних завдань, а саме:

- філософсько-світоглядна підготовка школярів, допомога їму визначенні сенсу життя в умовах соціально-економічних змін, нових форм господарювання, виробленні ціннісного ставлення довласного життя;

- формування в учнів основ наукового світогляду, пізнавальної активності і культури розумової праці, вироблення уміння самостійно здобувати знання, застосовувати їх у своїй практичній діяльності;

- розвиток почуття любові до Батьківщини і свого народу як основи духовного розвитку особистості, шанобливе ставлення до історичних пам'яток, активна діяльність школярів по поліпшенню умов життя в рідній місцевості, підвищенню матеріального і духовного рівнів життя народу, дієва участь у розбудові держави й духовному оновленні суспільства, формуванні високої етики міжнаціональних стосунків;

- формування навичок самоврядування, соціальної активності і соціальної відповідальності суб'єкта громадянського суспільства у процесі практичної суспільної діяльності школярів;

- формування політичної культури учнів, об'єктивних уявлень про історію розвитку суспільства та його політичну систему, розвиток самостійного творчого мислення та пізнавального інтересу до ідейно-моральної спадщини, культурно-історичних традицій українського народу;

- розвиток моральних почуттів і рис особистості, а саме: доброти, справедливості, честі, гуманності, поваги до себе й інших, формування в учнів розуміння норм загальнолюдської і народної моралі, ознайомлення з моральними проблемами, які набувають життєвого значення для долі цивілізації - збереження природного і соціального довкілля, ядерне роззброєння тощо; практичне оволодіння народною етикою, розуміння проблем духовності у контексті діалогу культур народів світу, готовність і вміння будувати своє життя за принципами гуманізму;

- розвиток правосвідомості - формування правової культури, вільне володіння державною мовою, засвоєння основ державного, трудового, громадянського, сімейного і кримінального права; активна протидія випадкам порушення законів;

- вироблення свідомого ставлення до праці як вищої цінності людини і суспільства, активної позиції кожної особистості; розвиток потреби в творчій праці, діловитості, підприємництві; виховання дисциплінованості, організованості;

- формування у шкільної молоді розуміння, що людина - частина природи, оволодіння знаннями про природу свого краю, залучення молоді до активної екологічної діяльності, виховання дбайливого ставлення до природних багатств України, прищеплення основ глобального екологічного мислення;

- формування основ естетичної культури, розвиток художніх здібностей і почуттів особистості; оволодіння цінностями і знаннями світового і народного мистецтва, музики, архітектури, усної народної творчості, національної пісенної і танцювальної культури, побуту, ремесел, гри; розвиток почуття прекрасного, формування здатності розуміти і цінувати твори мистецтва, пам'ятки історії, красу і багатство природи, активна робота по відродженню традицій та історичних коренів, національної духовності, формування національного менталітету;

- фізичне вдосконалення, розвиток потреби у здоровому способі життя - озброєння знаннями про роль фізичної культури в житті людини, фізичне, духовне і психологічне загартування, вироблення відповідального ставлення до свого здоров'я; гармонійний розвиток духовного, фізичного та психічного здоров'я;

- статеве виховання учнів, підготовка їх до сімейного життя, формування культури сімейних і статевих відносин.[3]



ВИСНОВКИ

Проведене дослідження дозволило зробити такі висновки:

Корені національної системи виховання заглиблюються в далеку історію, яка є свідком появи перших принципів, підходів, форм і методів виховної роботи, утвердження пріоритетності етнопедагогіки і народознавства, родинного виховання і сімейних духовних цінностей, формування національної свідомості і духовності.

Концепції з основ національного виховання розробила творча група науковців і педагогів-практиків, створена при Міністерстві освіти України. Концептуальні положення викладені в книжці "Основи національного виховання" за редакцією В. Кузя, Ю. Руденка, З. Сергійчука (Умань, 1993).

Найважливішою громадянською рисою особистості є сформованість національної свідомості, патріотичних почуттів до рідної землі, свого народу, готовності до праці в ім'я України. Ціновим засобом відродження нації є формування в людини національної гідності й гордості за свою Батьківщину, відмова під почуття національної меншовартості, від почуття національної неповноцінності, що формувалося віками.

Відповідно до Державної Програми "Освіта" (Україна ХХІ ст.) затвердженої постановою Кабінету Міністрів України від 3 листопада 1993 р. N 896 національне виховання в Українській державі має бути спрямоване на формування у молоді і дітей світоглядної свідомості, ідей, поглядів, переконань, ідеалів, традицій, звичаїв, інших соціально значущих надбань вітчизняної і світової духовної культури.

Національне виховання ї органічним компонентом освіти і охоплює всі складові системи освіти.

Головна мета національного виховання - набуття молодим поколінням соціального досвіду, успадкування духовних надбань українського народу, досягнення високої культури міжнаціональних взаємин, формування у молоді незалежно від національної належності особистісних рис громадян Української держави, розвиненої духовності, фізичної досконалості, моральної, художньо-естетичної, правової, трудової, екологічної культури.

Національна система виховання, породжена історичним процесом і створена самим народом, зосереджує в собі родинні цінності, ідеї, погляди, переконання, традиції, звичаї, навчально-виховні заклади і осередки культури, які спрямовані на організацію життя підростаючого покоління, виховання його в дусі природничо-історичного розвитку матеріальної і духовної культури нації. Система виховання ґрунтується на засадах родинного виховання, народної педагогіки, науково-педагогічної думки, що ввібрали в себе надбання національної виховної мудрості, досягнення світової культури.

У вихованні почуття національної гідності велике значення має правдиве висвітлення історії культури та освіти народу, повернення до культурних надбань, відкриття невідомих сторінок нашої спадщини.

У світлі вищевикладеного в умовах сьогодення проблема реалізації та впровадження національного виховання в Україні є найнеобхіднішим завданням для суспільства в цілому. Можна сказати, що країна, яка не має своєї самобутньої і неповторної системи виховання, національної ідеї, не має історичного майбутнього.



СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1. Виховання української еліти в системі національної освіти України: матеріали науково-практичної конференції (19-20 червня 1997) / Під ред. В. Вовка, І. Б. Ковальчука. - Львів : За вільну Україну, 1997

2. Вишневський О. І. Сучасне українське виховання / О. І. Вишневський. - Львів

3. Вітницька С. С. Основи педагогіки вищої школи: Методичний посібник для студентів магістратури / С. С. Вітницька. - К. : Центр навчальної літератури, 2003. - 316с.

4. Гнутель Я. Б. Виховна робота в сучасних умовах: теорія і методика / Я. Б. Гнутель. - Тернопіль. : АСТОН, 1998

5. Державна національна програма «Освіта». - К., 1994.

6. Дроб'язко П. І. Українська національна школа: витоки і сучасність / П. І. Дроб'язко. - К. : Видавничий центр «Академія», 1997.

7. Концепція виховання дітей та молоді у національній системі освіти [Електронний ресурс] // Режим доступу : www.studsell.com/view/68019/40000

8. Кремень В. Г. Вища освіта України і Болонський процес: Навчальний посібник / В. Г. Кремень. - К. : Освіта, 2004. - 384с.

9. Кузьмінський А. І. Педагогіка вищої школи : Навчальний посібник /

А. І. Кузьмінський. - К. : Знання, 2005. - 486с.

10. Москалець К. В. Психологічне обґрунтування української національної школи / К. В. Москалець. - Львів, 1994.

11. Основні шляхи реалізації національного виховання [Електронний ресурс] // Режим доступу: http://pidruchniki.ws/19990717/pedagogika/osnovni_shlyahi_realizatsiti_natsionalnogo_vihovannya

12. Національне виховання дітей і молоді : Концепція // Рідна школа. 1995. №6

13. Русова С. Ф. Вибрані педагогічні твори / С. Ф. Русова. - К. : Освіта, 1996

14. Скутіна В. І. Загальна педагогіка / В. І. Скутіна. - Переяслав-Хмельницький, 2005. - 138с.

15. Сухомлинський В. О. Вибрані твори: в 5-ти т. / В. О. Сухомлинський. - К., 1976

16. Ушитський К. Д. Про народність у громадському вихованні // Вибр. пед. твори в 2-х т. / К. Д. Ушитський. - К., 1983, т. 2.

17. Фіцула М. М. Педагогіка. / М. М. Фіцула. - К. : Знання, 200

18. Щербань П. Національне виховання в сім'ї / П. Щербань. - К. : Либідь, 2000

Размещено на Allbest.ru