Особливості формування ментальності учнів у навчально-виховному процесі

Размещено на http://www.allbest.ru/

ЗМІСТ

ВСТУП

Розділ 1. Проблема ментальності як соціально-психологічного явища в контексті сучасного наукового знання

1.1 Ментальність як психолого-педагогічна категорія

1.2 Структурно-змістові компоненти української ментальності

Розділ 2. Методичний аспект формування української ментальності учнів ЗОШ у навчально-виховному процесі

2.1 Педагогічний потенціал національно-культурних традицій українського народу

2.2 Національні та загальнолюдські духовні цінності, шляхи і засоби їх формування

ЛІТЕРАТУРА

ВСТУП

Актуальність теми дослідження. Процес розбудови та утвердження суверенної, правової, демократичної, соціально орієнтованої держави Україна органічно пов'язаний із становленням громадянського суспільства, що, у свою чергу, передбачає істотну трансформацію світоглядних орієнтацій та самосвідомості народу. Школа, поряд з іншими соціальними інститутами виховання, відіграє в суспільстві перехідного періоду важливу роль у формуванні особистості, яка б органічно поєднувала моральні чесноти, громадянську зрілість, патріотизм, професійну компетентність, активність, високий творчий потенціал, почуття обов'язку і відповідальності перед Батьківщиною. Система національної освіти повинна максимально повно спиратись у навчально-виховній роботі на традиції і культурні цінності української нації, її духовні вершини; культивувати у вихованців кращі риси українського народу - любов до рідної землі, працелюбність, прагнення до індивідуальної свободи, повагу до жінки, глибокий зв'язок з природою, толерантність, віру у справедливість.

З огляду на сказане, актуальною проблемою є пошук перспективних шляхів та виявлення ефективних умов, що забезпечують розвиток у школярів відчуття належності до українського народу, потреби й готовності захищати інтереси своєї Вітчизни, реалізовувати свій особистісний потенціал на її благо.

Методологічні, світоглядні основи дослідження української ментальності розкриті у працях В. Вернадського, Б. Грінченка, М. Грушевського, М. Драгоманова, Д. Донцова, О. Духновича, М. Костомарова, П. Куліша, В. Липинського, Г. Сковороди, Т. Шевченка, І. Франка.

Психолого-педагогічний аналіз феномену української ментальності та практики його розвитку і використання у процесі становлення особистості сучасного українця здійснили М. Боришевський, Г. Ващенко, О.Кульчицький, І. Огієнко, С. Русова, М. Стельмахович, В. Сухомлинський, В. Янів, Я. Ярема, М. Шлимкевич та інші.

У культурологічній та психолого-педагогічній літературі представлено результати досліджень соціальних і психолого-педагогічних умов ефективного використання засобів народознавства з метою формування у особистості окремих сторін української ментальності. Так, у працях О. Воропая, П. Ігнатенка, О. Киричука, П. Кононенка, В. Кравця, В. Кузя, Ю. Руденка, З.Сергійчика, Р. Скульського, Б. Ступарика, Є. Сявавко, Б. Цимбалістого обґрунтовується необхідність використання у навчально-виховній роботі з учнями морально-етичних принципів українського народу, відображених у звичаях, традиціях, фольклорних творах. Структурно-змістові компоненти української ментальності, національної морально-етичної концепції та особливості їх втілення як у класичній так і в сучасній педагогічній практиці аналізуються в роботах О. Вишневського, С. Бабишина, Н. Ганнусенка, Є. Маланюка, В. Марного, І. Мартинюка, С. Єрмоленко, Г. Онковича, В. Онопи, Ю. Ступака, І. Суханова, Є. Сявавко, В. Ужченка, А. Фурмана.

Дисертаційні проекти з проблеми формування окремих змістових компонентів української ментальності в учнів загальноосвітніх шкіл виконали Р. Булашов, І. Бужина, С. Горбенко, В. Горленко, Т. Гуменникова, Г. Довженок, М. Іванчук, В. Киричок, С. Литвиненко, В. Сапіга, Н. Сумцов та інші автори.

Разом з тим, психолого-педагогічні умови, що забезпечують здійснення освітнього процесу через усвідомлення індивідом основних компонентів ментальності свого народу і формування у школярів на цій основі її змістових компонентів досліджені явно недостатньо. Як результат, робота педагогічних колективів у цьому напрямку не має ознак цілісної системи, здійснюється спорадично у рамках неузгоджених між собою уроків та виховних заходів, містить багато суперечливого, дискусійного.

Мета курсової роботи полягає в дослідженні психолого-педагогічних умов ефективного формування ментальності в учнів у навчально-виховному процесі загальноосвітньої школи.

Поставлена мета передбачає вирішення завдань:

Ш проаналізувати психолого-педагогічну сутність явища ментальності;

Ш охарактеризувати структурно-змістові компоненти української ментальності;

Ш з'ясувати особливості формування ментальності учнів засобами української художньої літератури та фольклору;

Ш дослідити методичні особливості формування українського національного характеру учнів у процесі вивчення рідної мови.

Об'єкт дослідження - ментальність як психолого-педагогічна категорія.

Предмет дослідження - особливості формування ментальності учнів у навчально-виховному процесі.

Методи дослідження: метод вивчення наукової літератури та періодичних видань з досліджуваної проблеми, методи системного аналізу та синтезу, метод теоретичного моделювання.

Практичні значущість роботи. Результати дослідження можуть бути використані студентами педагогічних ВУЗів на семінарських заняттях з курсу етнопедагогіки, під час проходження виробничої практики у загальноосвітній школі.

Структура дослідження. Курсова робота складається зі вступу, двох розділів, висновків та списку використаних джерел.

Розділ 1. Проблема ментальності як соціально-психологічного явища в контексті сучасного наукового знання

1.1 Ментальність як психолого-педагогічна категорія

У Західній Європі кінця XІX - початку XX століття дослідниками ментальності були М. Блок, Е. Дюркгейм, Р. Емерсон, Л. Леві-Брюль, Ж.Лефевр, К. Юнг. Розкриття ментальності як етнопсихологічного феномену розпочинається з робіт 50-х років XX століття французьких вчених Ж. Любьє та Р. Мандру.

Представники школи “психології народів” (В. Вундт), “психології мас” (Г. Лебон), творці теорії архетипів (К.Юнг), феноменології (Е. Гуссерль), теорії соціального характеру (Е. Фромм), культурології ХХ століття (М. Вебер, А. Вебер, Е. Трьольч та ін.), школи “Анналів” (Ле Февр, М. Блок), концепції базової (А. Кардинер) та модальної (А. Інкелес) особистостей, “модульної людини” (Е. Геллнер), теорії “поведінкових комплексів” (Д. Хоніман, Ф. Хсю), концепції “нового соціального характеру” (О. Тоффлер та інші) вкладають у поняття ментальності, як на рівні спільноти, так і на рівні особистості, насамперед соціально-культурологічний сенс.

Істотний внесок в дослідження етнопсихологічної сутності ментальності внесли діячі української культури - В. Антонович, М. Драгоманов, О. Потебня, І. Франко, М. Грушевський, М. Хвильовий, Д. Донцов, М. Міхновський, Ю. Липа, В. Липинський та інші та вчені з української діаспори Г. Ващенко, О. Кульчицький, І. Мірчук, Д. Чижевський, В. Янів. Дослідження проблеми національнї ментальності, характеру народу у зв'язку з теорією етносу та етногенезу здійснено в роботах цілого ряду вчених ЧЧ століття (Ю. Бромлей, І. Варзар, І. Винниченко, Л. Гумільов, В. Жмир, І. Іванченко, В. Ігнатов, Я. Калниболотська, О. Картунов, М. Кириченко, П. Кожин, Ю. Корж, І. Кресіна, В. Крисаченко, В. Ліщук, Г. Лозко, О. Майборода, Г. Марков, І. Музика, О. Нельга, В. Огірчук, В. Панібудьласка, Р. Подольний, В. Потульницький, Ю. Семенов, В. Сокрут, М. Степико, В. Тишков, В. Трощинський, Б. Чепурко, С. Чешко, А. Шевченко, В. Школьняк, М. Шульга та інші). Результати вивчення основних сторін національної ментальності представлені в роботах I. Бичка, А. Бичко, В. Васильєва, Л. Гамаль, Я. Гарасима, В. Дорошкевич, I. Старовойт, В. Храмової.

Дослідження взаємовпливів і загальних характерних рис стародавнього і сучасного менталітетів різних народів (Е. Ануфрієв, Д. Аскоченський, Д.Валєєв, М. Вебер, Е. Виноградова, О. Вишневський, І. Габдулгафарова, Є.Галкіна, П. Ігнатенко, С. Гуревич, І. Ільїн, А. Інкелес, В. Іорданський, А.Кардингер, Л. Кострюкова, Дж. Левинсон, Л. Лєсная, Р. Линтон, Н.Лосской, Л. Пушкарьов, С. Рижова, В. Скуратівський, С. Соколовський, Г.Солдатова, М. Стельмахович, Б. Ступарик, Є. Сявавко, Н. Уфімцева, В.Хрущ, Р. Шаріпов, Г. Шпет, П. Шулиндін та інші) доводять, у кінцевому рахунку, їхню структурну єдність і наступність.

Антропоцентричний підхід до здійснення педагогічного процесу вимагає пошуку нових підходів до створення національної системи виховання, органічно пов'язаної з національною культурою і національним характером, ментальністю українського народу. З'ясування тих чи інших рис національної самосвідомості і національних поведінкових стереотипів на сьогодні ще не має однозначно розробленої методології і чіткого категоріального апарату. Як приклад, поняття “ментальність” і “менталітет” і дотепер залишаються у більшості науково-літературних джерел взаємозамінними, що продемонстрував виконаний нами аналіз праць вітчизняних та закордонних вчених (Є.Ануфрієв, А. Баронін, Б. Гершунский, М. Гнатко, І. Грабовська, А.Гуревич, Е. Донченко, І. Дубов, М. Захарченко, В. Знаков, О. Колісник, С.Корецька, Л. Кострюкова, Л. Лісна, Г. Лозко, О.Макаренко, І. Мартинюк, В. Павленко, М. Пірен, С. Плющ, Є. Причепій, Н.Хазратова, В. Кузь, Ю.Руденко, З. Сергійчук, В. Храмова, О. Чеховський, А. Фурман та ін.).

Взагалі, під ментальністю розуміють:

Ш духовний, культурно-психологічний феномен;

Ш глибинно-вершинний психокультурний образ нації, що відображає життєствердний, безпосередньо-процесуальний пласт національної культури;

Ш психологічну спадковість, яка визначає поведінку та досвід (О. Донченко);

Ш таку духовність соціального цілого, що виносить себе за свої власні межі (Б. Попов);

Ш "мисленнєвий інструментарій" людини й суспільства;

Ш спільне психологічне оснащення представників певної культури, що дає змогу хаотичний потік різноманітних вражень інтегрувати свідомістю у певне світобачення;

Ш рівень суспільної свідомості, на якому думка невід'ємна від емоцій, латентних звичок і прийомів свідомості (А. Гуревич);

Ш колективне несвідоме;

Ш соціальний характер і індивідуальність етносу (нації);

Ш соціально-психологічну самоорганізацію представників певної культурної традиції.

Вона визначає той рівень суспільної свідомості, на якому думки не відділені від емоцій, почуття від вольових дій, учинки від загального поступу життєактивності, а тому люди користуються латентними звичками і прийомами усвідомлення, не помічаючи цього, не вдумуючись у їх суть, не зважаючи на ступінь їх логічної обґрунтованості. Саме вона глибинно спричинює вироблення, трансляцію і відтворення біопсихічних програм поведінки, прийнятних проектів діяльності, ситуативних моделей спілкування, канонічних взірців учинення, а відтак стимулює або гальмує своєчасну з'яву нових смислів, значень, соціальних кодів та вітальних цінностей, за допомогою яких передається від покоління до покоління зростаюча лавина соціального досвіду (А.Фурман); пов'язана з духовністю, культурою і буттям (предметною реальністю), а тому визначає глибинний смисл вчинків людей, історичних подій, епосу (В. Знаков).

Отже, ментальність - це чуттєво-мисленнєвий інструментарій освоєння довкілля, що визначає поведінку людини.

Ментальність українського етносу сформована історично не на деструктивних, а на конструктивних духовно-творчих джерелах, на силі гуманізму, життєлюбства, життєпримирення з представниками інших етносів в межах своєї території (О. Борковський, І. Лисяк-Рудницький, Є. Маланюк, І. Мірчук, М. Шлемкевич, Д. Чижевський, В. Янів та інш.). Це підтверджено і в дослідженнях структури української ментальності (О.Вишневський, П.Кононенко, М. Пірен, Б.Попов, А.Фурман, М. Шугай).

Б. Гершунський дає таке визначення ментальності. Ментальність - це результат культурного розвитку нації, етносу, групи чи особистості на терені сучасної цивілізації і водночас глибинне джерело розвитку культури; коренева система духовності людей та спільнот, котрі утворюють даний соціум на тому чи іншому етапі його історичного розвитку.

Дослідники ментальності українського народу (М.Костомаров, І.Нечуй-Левицький, В. Липинський, Є.Онацький, О.Кульчицький, Б.Цимбалістий, М.Шагамкевич, В.Дорошенко, С.Білокінь, Я.Ярема, С.Ярмусь, В.Янів, П.Юркевич, В.Храмова, П.Кононенко, А.Погрібний, В.Ященко та ін.) вважають, що духовний світ українства вирізняється емоційно-почуттєвим характером, кордоцентричністю та характеризується дуалістичною цілісністю несвідомого і надсвідомого, ірраціонального і розумного, почуттів і волі. Вершинною формою вияву української ментальності є духовність як квінтесенція свідомого творчого життя - служіння високим ідеалам істини, добра, краси і мудрості.

Формуванню окремих змістових компонентів української ментальності у сучасних школярів присвятили свої дослідження Р.Булашов, І. Бужина, С. Горбенко, В. Горленко, Т. Гуменникова, Г.Довженок, М. Іванчук, В. Киричок, С. Литвиненко, В. Сапіга, Н.Сумцов, Л. Ходанич, М. Шугай та інші автори. Отримані ними результати свідчать про необхідність у навчально-виховній роботі школи корегувати негативні наслідки деяких демографічних, історичних, політичних та культурологічних впливів, що виявляються у феномені спотвореної етноментальності сучасної молодої людини.

Праці вітчизняних вчених (М. Гнатко, І. Грабовська, О. Колісник, С. Корецька, Г. Лозко, В. Павленко, С. Плющ, Н. Хазратова, В. Храмова) , а також науковців із діаспори (Н. Григоріїв, О. Кульчицький, В. Цимбалістий, М. Шлемкевич, В. Янів) засвідчують, що на цей час в науці функціонують два різні за змістом поняття: у вузькому розумінні ментальність - це ремінісценсія виведеного К.Юнгом “колективного несвідомого” у рамках впливу природного середовища, а в широкому - це етногенетична пам'ять у поєднанні із національною свідомістю, впливом засвоєної культури. Національна свідомість, культурні впливи - поняття, змінні по відношенню до життєвого простору індивіда, і на них можна впливати. У національній ментальності в широкому розумінні слова знаходять вияв нові суспільні явища, пов'язані з історичною долею нації.

Таким чином, виходимо з того, що ментальність - це “психологічне оснащення”, глибинний рівень колективної та водночас індивідуальної свідомості, специфічний спосіб сприйняття і роз'яснення нацією свого внутрішнього світу й зовнішніх обставин залежно від етногенетичної пам'яті, культури, історії. Вона має властиві їй чинники, матричні параметри і сферу вияву (табл.1.1).

Таблиця 1 Ментальність як категорія

1.2 Структурно-змістові компоненти української ментальності

Здійснений нами аналіз феномену ментальності та його особистісних проявів дає право стверджувати, що в структурі ментальності доцільно розрізняти емоційний, когнітивний і конативний (поведінковий) компоненти.

Емоційна підсистема ментальності охоплює:

а) емоційні стани, що передують появі вербального і поведінкового компонентів. Вони виступають імпульсом систематизації знань, а також поведінкових готовностей (Л. Гутман);

б) переживання, пов'язані з найважливішими когнітивними елементами.

Когнітивна підсистема ментальності складається із знання про об'єкти і ситуації життєдіяльності, що є результатом набуття індивідуального життєвого досвіду (самонавчання).

Конативна підсистема ментальності слугує імпульсом актуалізації (самоактуалізації) елементарних фіксованих та соціальних настановлень, ціннісних орієнтацій, етнічних цінностей.

Основні структурно-змістові характеристики української ментальності, які стали теоретичною основою моделювання процесу формування української ментальності учнів загальноосвітньої школи представлено в таблиці 1.2.

ментальність педагогічний виховний учень

Таблиця 2.1. Основні структурно-змістові характеристики української ментальності

Таким чином, ментальність - це певний тип поведінки як окремої особистості, так і народу в цілому. Вона має складну структуру, виступає ідентифікуючим чинником нації і чинить тотальний вплив на всю національну культуру, всі її складові. Ментальність - це “психологічне оснащення”, глибинний рівень колективної та водночас індивідуальної свідомості, специфічний спосіб сприйняття і роз'яснення нацією свого внутрішнього світу й зовнішніх обставин залежно від етногенетичної пам'яті, культури, історії. В структурі ментальності доцільно розрізняти емоційний, когнітивний і конативний (поведінковий) компоненти.

Розділ 2. Методичні особливості формування української ментальності учнів ЗОШ у навчально-виховному процесі

В умовах сучасної школи рівень сформованості структурно-змістових компонентів української ментальності учнів низький. Відсутній системний підхід до процесу формування української ментальності як в процесі вивчення предметів соціально-гуманітарного циклу, так і у виховній позаурочній та позашкільній роботі. Фахова підготовка вчителів не забезпечує якісної навчально-виховної діяльності з врахуванням особливостей національної ментальності українців та подальшого системного формування в учнів кращих рис української ментальності. В учнів сільської місцевості рівень прояву кращих сторін української ментальності значно вищий, ніж у їх однолітків з міст, що, перш за все, зумовлено збереженням українських традицій і звичаїв переважно у сільських громадах, спільною сільськогосподарською та виробничою працею батьків і дітей.

Формування української ментальності в учнів має бути системним процесом, що включає в себе: оволодіння знаннями не тільки про роль та значення ментальності в житті конкретної людини і народу в цілому, а й про закономірності розвитку ментальності особистості та громади, етносу і нації; вироблення позитивної мотивації до збереження історично виправданого ставлення українського народу до своєї землі, праці на ній, культури життя в сім'ї та громаді, сусідів по дому і по кордонах, свободи і відповідальності за своє майбутнє; оволодіння життєво важливими національними звичаями і традиціями українського народу та етносів, що історично проживають на теренах України; реалізацію набутих знань і мотивів в активному громадянському житті.

Формування української ментальності учнів у навчально-виховному процесі загальноосвітньої школи повинне забезпечувати: пізнання свого родоводу, предків по материнській і батьківській лінії та їх родинної культури; інтерес до традицій і звичаїв, духовних цінностей українців, підвищення їх статусу в свідомості учнів; виявлення через фольклор і літературу та усвідомлення генезису становлення української етносу, нації, держави та основних етапів їх розвитку; вивчення основних шляхів формування в попередніх поколіннях етнічної і національної свідомості, світогляду, ідеології, характеру; виявлення національних пріоритетів українського народу в господарстві, освіті і вихованні, культурі на всіх етапах його історичного буття; усвідомлення традицій, основних закономірностей і загальної тенденції змінювання ментальності української нації; осмислення як тих сторін української ментальності, що об'єднували й надихали на становлення і розвиток української державності, так і тих, що послаблюють соборність України, гальмують державницькі процеси.

2.1 Педагогічний потенціал національно-культурних традицій українського народу

Педагогічна теорія і шкільна практика знаходяться сьогодні на якісно новому рівні свого розвитку, який передусім характеризується новою концепцією освіти, оновленою парадигмою виховання, етнізацією змісту педагогічного процесу. Основним фактором етнізацїї в сучасних умовах трансформації суспільства виступає система традицій українського народу.

Під вихованням на національно-культурних традиціях розуміємо процес відтворення у наступних поколіннях тих кращих якостей і рис, що були вироблені й перевірені українським народом упродовж всього періоду свого існування/ Педагогічна сутність їх у спрямуванні молодого покоління на особистісно й суспільно корисний шлях самовдосконалення і самотворення, у формуванні його ціннісних пріоритетів. Отже, традиції надійно захищають національну самобутність, сприяють усвідомленню кожного невід'ємною частиною свого народу. Виховні національні традиції вивчаються в загальнокультурних зв'язках, їх неможливо здійснити без національної етнопедагогіки, рідної мови, історії, фольклору, національного світобачення. Таким чином, традиції підтримують сили в історико-етнічному організмі певного народу, забезпечують передачу народних надбань в освіті та вихованні як національної пам'яті, своєрідного педагогічного коду народу.

Тому, на наш погляд відомі в науці цивілізаційний та формаційний підходи щодо педагогічної теорії і практики не забезпечують у дослідженні їх повноти і багатовимірності. Звідси витікає, що соціально-культурний напрям, який їх об'єднує, в нашу цивілізаційну епоху має бути доповнений традицієзнавчим. Функціонування педагогічної теорії і практики протікає у безлічі традицій. Саме традиції забезпечують збереження національної сутності народу, найвищих вартостей в культурі, людського в людині й природного в природі.

«Націоналізація людського життя», - як зазначає М.Бердяєв, - це індивідуалізація загальнолюдського... Людство йде до єдності через національну індивідуалізацію (8, С. 105-106 ). Отже, національні традиції сприяють розвитку вселюдської культури. Національні культури вбирають у себе прогресивні традиції" і акумулюють енергію для їх передачі на новому рівні культурного буття народу. Таким чином, традицієзнавчий підхід забезпечує повсякчасну трансляцію соціокультурного досвіду, його єдність з прогресивними інноваційними процесами, конструктивне спрямування в майбутнє. Невизнання цього підходу в науковому й культурному поступі породжує таке аномальне явище, як національний нігілізм, веде до деградації духовності й громадянськості в людині, байдужого ставлення до власної історії, втрати спадкоємності поколінь, відмови від рідного, материнського, своєї мови і Батьківщини.

Національно-культурні традиції українського народу зберігають національну пам'ять, застерігають проти того, чого не слід робити в навчанні та вихованні. Традицієзнавчий підхід у педагогіці збагачує зміст виховання згідно з віковічними настановами і вимогами, спрямовує процес виховання до певної благородної мети й добра, на користь усіх народів. Ми не можемо(і не здатні заперечити, що в кожній країні найголовнішим педагогом є народ, який сотні років нагромаджує педагогічний досвід і формує правила виховання, зберігання їх у традиціях. У зв'язку з цим важливо бути гранично уважним та тактовним у всьому, що стосується національних інтересів та національних почуттів, виходячи з того, що національна ідея - не омертвіла уніфікація життя різних національностей, а повнокровна та динамічна їх єдність у багатоманітності.

Необхідність теоретичного обґрунтування національних основ виховного процесу переконливо доведена в працях класиків педагогіки, діячів української культури і відомих філософів минулого, передусім, - М.Бердяєва, Г.Ващенка, В.Винниченка, М.Грушевського, Б.Грінченка, М.Драгоманова, С.Русової, Г.Сковороди, В.Сухомлинського, К.Ушинського, Д.Яворницького та ін. Проте зміст, форми, методи виховання учнів старших класів на традиціях рідного народу залишаються недостатньо розкритими в педагогічній теорії і практиці.

Цілісна система виховання школярів на національно-культурних традиціях у педагогічній літературі висвітлена вкрай недостатньо. З даної проблеми останнім часом з'явилося чимало праць істориків і філософів, але вони, як правило, носять щодо педагогіки опосередкований, загальний характер (К. Булашев, Я. Володимирський, О. Забужко, М. Жулинський, В.Іванишин, С. Павлюк, М. Попович, В. Сверстюк, О. Субтельний, В. Шинкарук, В. Яремчук та ін.).

У даний час дещо краще розкриті питання патріотичного, екологічного та естетичного виховання молоді на національно-культурних традиціях українського народу (П. Ігнатенко, Н. Косарєва, В. Пошгужний, Г. Шевченко). Слід зазначити, що стосовно цієї проблеми накопичений значний фактичний матеріал з досвіду окремих педагогічних колективів національних шкіл і учителів, який потребує свого узагальнення, наукового пояснення, проникнення в сутність емпіричного викладу педагогічних явищ і процесів.

Причини, що гальмують процес виховання школярів на національно-культурних традиціях українського народу, мають соціально-економічний, загально-педагогічний і організаційно-методичний характер. Це, по-перше, неповна визначеність мети, цінностей, ідеалів, прикладів і зразків у виховній роботі; недостатня етнізація і формалізм у змісті, формах і видах виховної діяльності, особливо позаурочної; по-друге, недосконалість навчальних планів і програм, відсутність підручників нового покоління, неврахування регіональної специфіки традицій, народних промислів, декоративно-ужиткового мистецтва; по-третє, недостатня навчально-матеріальна база, які традиційних загальноосвітніх шкіл, так і освітньо-виховних закладів нового типу; по-четверте, невідповідність навчальних планів вузу запитам різних типів сучасної загальноосвітньої школи, що виявляється в недостатній кваліфікації педагогічних кадрів, зокрема, щодо виховання школярів на національно-культурних традиціях народу.

Етно - і наукова педагогіка застерігають від байдужого ставлення до національно-культурних. традицій свого народу. Нехтування традиціями, неуважне ставлення до звичаїв, обрядів, народних і релігійних свят веде до морального і духовного занепаду нації.

Новий підхід до етнонаціональної сфери виходить з необхідності рівноправ'я та задоволення специфічних інтересів та потреб усіх національностей при повному подоланні будь-яких проявів привілеїв на національному ґрунті. Він орієнтується на спокійне, зважене рішення проблем, що виникають з урахуванням спільних інтересів усіх народів країни (46,с.11). Бо всі вони роблять свій внесок до вселюдської скарбниці духовних цінностей.

У національно-культурних традиціях вбачали загальнолюдські цінності, розглядаючи національні здобутки українського народу як складову золотого фонду вселюдської культури, Б.Грінчеюсо, М.Костомароа, П.Куліш, І.Нечуй-Левицький, І.Франко, Т.Шевченко та інші прогресивні представники українського народ. Вчитель мусить знати, що педагогічний вплив національно-культурних традицій на формування особистості дитини неперевершений. Учні сприймають їх від батьків і вчителів як дидактичну аксіому, зовсім не відчуваючи, що їх наставляють і виховують.

Таким чином, звичаї, ритуали, свята, обряди, ідеали народу мають у своїй основі найбільш правильні уявлення про людину і спосіб її життя. Вони об'єднують минуле й майбутнє, утверджують в душах молоді віковічні заповіді старшого покоління, інтегрують певну спільність людей у високорозвинену сучасну націю, а вже потім - у цивілізоване загальнолюдське співтовариство.

Нехтування традиціями свого народу призвело до втрати молоддю національної свідомості, почуття патріотизму, прагнення самовираження і самовдосконалення. Це спричинило нівелювання значущості національних і загальнолюдських цінностей, неправильне тлумачення історії українського народу, національних культурних надбань, розгляд їх лише з позиції класових інтересів. Національні моральні норми, канони совісті, туманності, милосердя почали зникати із змісту виховання, його кінцевих результатів.

Розглядаючи національно-культурні традиції українського народу як педагогічний феномен, варто трактувати виховання і навчання як нероздільний педагогічний процес в двох взаємопов'язаних аспектах. По-перше, це - педагогічний вплив школи, сім'ї, колективу дітей в урочній і позаурочній діяльності; а по-друге, це - готовність учня сприйняти цей вплив, а вчителя, батьків - здійснити його.

Акцент у роботі школи і сім'ї з виховання учнів на традиціях припадає на позаурочну діяльність, що зумовлено рядом факторів. По-перше, позаурочна виховна діяльність - більш вільний, творчий і відкритий процес; по-друге, у позакласній і позашкільній діяльності яскраво проявляється творчість та ініціатива старшокласників і педагогів, розгортається процес самовиховання і самотворення особистості; по-третє, вона є важливим механізмом об'єднання зусиль школи і родини у вихованні шкільної молоді на традиціях. У сучасних умовах позаурочна виховна діяльність розвивається надто повільно, хоч значення її у формуванні високоморальної, незалежної і самостійної особистості переоцінити важко.

Проте саме розуміння виховного значення традицій і цілісний процесі виховання на національно-культурних традиціях з врахуванням їх регіональних аспектів залишаються недостатньо дослідженими. За цю вкрай складну і актуальну проблему вчені майже не беруться, а вчителі вивчають її власними силами на вузько прагматичному рівні. Педагоги у своїй більшості ще не усвідомили; що лише через систему традицій кожний із народів ввійде до планетарного людського об'єднання, відтворить себе, свою духовну культуру, свій характер і психологію в своїх дітях. Тому ми поділяємо думку вчених В. Кузя, Ю. Руденка, 3. Сергійчук, що в основі понять "народ", "нація", лежать стійкі віковічні традиції - трудові, моральні, естетичні.

Основу національних традицій нашого народу складають узагальнені якості ідеалу українця: "людини лагідної і щирої, дотепної і жартівливої, талановитої і працьовитої, правдолюбної і доброзичливої, витривалої і терпеливої, з її високою емоційністю, чутливістю та ліризмом, що виявляється, зокрема, в естетизмі українського народного життя, у звичаєвості та обрядовості, в артистизмі вдачі, у прославленій пісенності, у своєрідному гуморі, в яскравості ужитково-прикладного мистецтва, у концентрованій спрямованості на самопізнання через природу та тонких рефлексіях на її красу. Ці. якості визначають особливості характеру, певне світобачення і життєдіяльність народу - "дух нації", або українську ментальність" (193, С.10-12).

Педагогічний потенціал національно-культурних традицій, як свідчать дані, одержані нами в результаті проведеного дослідження, полягає в тому, по-перше, що вони складають основний зміст виховання, служать формою культурного самозахисту нації; по-друге, виступають як засіб і результат виховних зусиль народу протягом багатьох століть; по-третє, об'єднують на високих моральних засадах усі етноси, що проживають в Україні, обстоюють свободу і рівноправність молодшого і старшого поколінь; по-четверте, надійно захищають національну самобутність народу, орієнтують на професійне самовизначення, пов'язане з традиційними регіональними промислами, декоративно-ужитковим мистецтвом; по-п'яте, втілюють у собі минуле, сучасне і майбутнє українського народу, обґрунтовують його право на власну життєдіяльність і творчість, передають велич моральних засад нації; по-шосте, традиції зберігають і передають досвід народу для зміцнення порядку і норм життя людей у певних соціальних умовах і етнографічних обставинах; по-сьоме, їх наукова сутність - у певному національному спрямуванні молодого покоління, досягненні національних і загальнолюдських ціннісних пріоритетів індивідууму.

Педагогам, потрібно постійно працювати над відродженням історичної пам'яті рідного народу через поновлення традицій. Інколи їх актуалізації в демократичних умовах на якісно новому, "олюдненому" рівні. Важливим є сприйняття їх всіма етносами, що населяють Україну, для формування почуття культурної єдності й міжнаціонального взаєморозуміння. На базі національно-культурних традицій накопичується енергія для пробудження національної свідомості і поваги до всіх народів.

Таким чином, національно-культурні традиції є унікальним педагогічним явищем, до якого наукова педагогіка і вчитель будуть постійно йти, щоб "освіжитися "святою водою народного генія.

Прилучення учнів до національно-культурних надбань рідного народу має пронизувати зміст, форми, методи, всю організацію діяльності загальноосвітнього навчально-виховного закладу. Школа покликана спиратися на народні традиції, звичаї, обряди, вироблені віками норми поведінки, психологічні та моральні якості українця, спонукати старшокласників до свідомого регулювання своєї поведінки, що відповідала б народному духу, і українській ментальності.

У формуванні уявлень про ментальне важлива роль належить урокам, на яких засобом навчання та виховання постає поезiя. Адже основу тематичного спектра поезiї для дiтей становлять зображення національних духовно-культурних, суспiльних, ментально-психологiчних процесiв та їх продуктiв, поданi на доступному для дiтей рiвнi; поезiя володiє потужним емоцiйним зарядом, “вводить” у стан спiвпереживання, що дозволяє включити нацiональне в коло особистiсних iнтересiв дитини; поезiя дiє на особистiсть через форму i змiст, що веде до ефективного вироблення естетичних смакiв, до потреби гармонiї, “включення” духовних сил.

Аналіз змісту поетичних творів української і зарубіжної літератури для дітей засвідчує, що кращі зразки національної поезії містять спосіб бачення світу й себе в ньому, психодіяльні й психоповедінкові стереотипи, які формуються під довготривалою дією географічних, історичних, культуроморфних, глибиннопсихічних чинників і є своєрідним “інстинктом” колективної душі єдиного національного організму. Так, з народнопісенної лірики дитина довідується, як одягається її народ (“сіли на воротях в червоних чоботях, сіли на колисці в червонім намисті”), чим займається (“ а я піду, молоденька, пшениченьку жати”, “ накосили сінця повні ясельця”), що їсть (“тобі кашка, а нам борщ”), які його життєві орієнтири (“будеш сто літ жити, в золоті ходити”, “ здоров'ячко у сердечко, розум добрий в головоньку”) , надії (“ аби вам родило краще, ніж торік”), світоглядні позиції та настанови (“да не сіх шевців- переяславців.Да не свого ременю- привезено з Кременю”), специфічні риси (“мати з поля прийде да принесе три квіточки”).

Авторська українська поезія (Т.Шевченко, І. Франко, Олена Пчілка, Леся Українка, Л.Глібов, Олександр Олесь, Марійка Підгірянка, Г. Бойко, М. Вінграновський, І. Калинець, Л.Костенко, В.Кордун) органічно продовжує і розвиває художньо-образну систему народної поезії, відображаючи специфіку засвідчених у ній психоповедінкових та психодіяльних стереотипів як складну систему реагування на явища дійсності, що повторюються і видозмінюються одночасно.

Наявність ментального у змісті поезії створює можливості для використання зарубіжних зразків як засобу збагачення та рівноваги духовного світу особистості. Так, російська поезія (М.Рубцов) близька українській завдяки філософії кордоцентризму, тяжінню до гармонії з рідною природою, естетизації повсякденного, волелюбним ідеалам, чим урівноважує духовні взаємини між близькими націями. Англійська поезія, на відміну від інших, подає просторові відношення у пангеографічних вимірах (Е. Лір, С. Мілліган), в ній наявна велика кількість хоронімів, топонімів, етноназв, що робить її цінним засобом у сучасному виховному процесі в умовах глобалізації суспільств. Словацька ( Я. Навратіл, Д. Гев'єр) -приклад прагматичного протиставлення за зразком “своє” - “чуже”, що є необхідною умовою самоутвердження відносно малого європейського народу.

Дослідженням виявлено виховні та дидактичні можливості ментального в окремих жанрах української поезії для дітей ( див. таблицю 2).

Таблиця 2 Виховні та дидактичні можливості української поезії для дітей

В дослідженні з'ясовано специфіку застосування окремих поетичних жанрів у процесі формування уявлень про ментальне. Так, використовуючи абетковий вірш, вчитель враховує рівень складності твору. “Голосні звуки” Марійки Підгірянки, “Українська абетка” від І. Малковича, “Алфавіт віршами…” Олександра Олеся використовуються на початковому етапі засвоєння азбуки та формування уявлень про ментальне; абетки Г.Чубач, В.Гринько, Л. Біленької, Леоніда Полтави, Т.Коломієць найкраще застосовуються під час повторення, закріплення. Абетки І.Січовика, С. Жупанина доцільно використати для роботи із сильними учнями в класі у процесі диференційованого навчання або під час узагальнення вивченого.

Ігровий вірш (вірш-вправа, вірш-задача, скоромовка, лічилка, загадка, небилиця, акровірш, паліндром, дражнилка, переставка) формує уявлення про мисленнєві та психодіяльні стереотипи і в зв'язку з тим, що під час гри виключається можливість акцентувати увагу дитини на чомусь іншому, крім основного завдання, вкладеного в зміст гри, знаходить застосування як додатковий засіб формування уявлень про ментальне.

Лірика містить необмежені можливості для формування уявлень не тільки про рідну природу, родинні стосунки, стереотипи мислення, а й про традиції, обряди, первісні вірування та світогляд, соціальні структури, історичний шлях, майбутнє нації і держави. Враховуючи відсутність деяких змістових пластів у абетковому та ігровому віршах, вчитель “висвітлює” ментальний зміст ліричних творів через наявні в них архетипи (колискові, колядки, веснянки, ліричні пісні; пейзажна та громадянська лірика Т. Шевченка, Лесі Українки, І. Франка, В.Кордуна, І.Калинця, Л. Костенко, письменників рідного краю).

На основі аналізу наукової психолого-педагогічної літератури нами розроблено критерії визначення рівня сформованості уявлень про ментальне, а саме:

1) розпізнавання матеріальної культури (побутові речі, одяг, їжа) в межах “своє”-“чуже”;

2) розпізнавання ознак духовної культури ( звичаї, обряди, традиції, світоглядні особливості) в межах “своє”-“чуже”;

впізнавання національних психодіяльних та поведінкових стереотипів у художньому тексті на рівні “так у нас діють”-“так діють не у нас”.

Як виявив констатуючий зріз, молодші школярі не володіють належним чином сформованими уявленнями про “своє”-“чуже” у зв'язку із слабкою поінформованістю про специфіку “свого” на рівні матеріального й духовного життя. Так, збирання цитрусових на малюнку сприймалось ними як “своє”( адже продають у нас мандарини), а сплав лісу в Карпатах -як “чуже”(ми такого не бачили). Героя української народної казки під час констатуючого зрізу “одягали” в куртку, плащ, “взували” в кросівки, “годували” пельменями та пловом, вчили співати “Нам не страшен серый волк” тощо .

Проаналізувавши наявний стан формування уявлень про ментальне у початковій школі, виявляємо: у діючих читанках використано в основному якісний поетичний матеріал , що охоплює національну ментальність у вигляді специфічних образів-символів на основі національних архетипів, але відсутні кращі поетичні зразки зарубіжної літератури, які несуть у собі ментальність інших націй і здатні впливати на формування в учнів уявлень про “чуже”, становити собою матеріал для вироблення толерантності в міжнаціональних стосунках; методична частина читанок здебільшого ґрунтовно формує уявлення про природне середовище, елементи історичного шляху нації, її морального ідеалу, проте залишаються поза увагою специфічні ознаки, що стосуються етнографії, етнофілософії, етнопсихології - таким чином, не повністю задіюється ментальний зміст поезії у навчально-виховному процесі.

За цих умов постала необхідність у розробці методики, яка ефективно впливала б на формування уявлень про ментальне у молодших школярів.

У другому розділі -“Методика формування уявлень про ментальне засобами поезії у дітей молодшого шкільного віку”-розглядаються оптимальні способи формування уявлень про ментальне у молодших школярів на уроках читання.

У результаті пошуків експериментальної методики було з'ясовано, що основними способами формування уявлень про ментальне є інформаційний, пошуковий та метод взаємної освіти. З метою забезпечення процесу використовувались такі форми організації навчання та виховання: словесні (розмови, бесіди, зустрічі), практичні (екскурсії, дослідження об'єкта), наочні (музеї, світлиці, виставки, тематичні стенди). Важливим фактором постає сім'я як носій культурних традицій, спадкоємності поколінь, етногенетичної пам'яті, а також середовище - суспільне життя як арена застосування уявлень про ментальне .

Експериментальна методика формування уявлень про ментальне засобами поезії передбачала чотири етапи (див. таблицю 3).

Таблиця 3 Методика формування уявлень про ментальне засобами поезії

Для спостереження за дійсністю надзвичайно корисною виявилась дія, виконана самою дитиною. У процесі спілкування виникає “ланцюгова реакція” за принципом “і я так можу”. Гра була ефективною на всіх етапах формування уявлень про ментальне. З метою найефективнішого впливу на учня вступне слово вчителя на уроці містило деталі, які учням легко уявити, з якими вони зустрічались на практиці. Емоційні стани були своєрідним ключем до моральних надбань. Формуючи уявлення про ментальне, вчитель звертав увагу на ментальний зміст у творах, “висвітлюючи” його за допомогою запитань, працюючи над образною системою вірша, його ритмомелодикою. Діти створювали уявні образи завдяки вміло дібраній наочності, грі.

Стає очевидною ефективність експериментальної методики у порівнянні із традиційною, якщо виявити її дію на різних етапах.

Так, на підготовчому етапі, педагогічним завданням якого було накопичення інформації учнем, у результаті спілкування із носієм ментальності на виховній годині (запрошений дідусь учениці К.) володіння поняттями зі сфери культури і побуту регіону зросло у кілька разів. До зустрічей на виховній годині учні із одягу знали такі поняття: кожух, вишиванка, а після зустрічей - кожух, петек, гуня, уйош, вишиванка, ройтованка, радійовка, постоли, ґумаки, черес, лайбик, капчурі, калап; із їжі - пироги, вареники, після спілкування - токан, бринза, лопатки, киселиця, бобальки, ґомбовці, кнедлики, левеш, ланґош, замішка, суканка, порскані крумплі; із меблів - лавка, стіл, ліжко, після спілкування - шіфон, лада, креденц, мисник, грядка тощо. Екскурсія до етнографічного музею послужила виробленням установки на сферу національної своєрідності з пробудженням відповідних пізнавальних інтересів (діти побачили перед собою ті предмети, про які чули від носія ментальності).

Великого значення в експериментальній методиці надається дії, виконаній дитиною. Прагнучи сформувати інтерес до сфери національного, стимулюючи пізнавальні інтереси учнів, учитель давав посильні пошукові завдання. Так, спостерігаючи за Різдвом у селі, діти ставали учасниками обрядів, виготовляли обрядово-ритуальні предмети. Готуючи виставку старожитностей, цікавились предметами старовини, слухали розповіді про їх використання. Така форма роботи передбачала спілкування й на рівні “учень - учень”: діти змагались між собою у пошуках, ділились результатами. Учні з експериментального класу збирали фольклор, описували власні враження від відвідання гірського села тощо.

На етапі створення системи настроювання формування установки на поетичне сприймання безпосередньо у класі перед прослухуванням поезії експериментальна методика виявилась ефективнішою в порівнянні з традиційною завдяки використанню насамперед елементів гри, наочності, що вело до “освітлення” асоціаціями предмета, актуалізації побаченого, почутого, відчутого раніше. Особливого значення надавалось слову вчителя, завданням якого було настроювання учнів на сприймання, націлювання на окремі характеристики предмета, формування активної життєвої позиції, естетичних смаків. У експериментальних класах, де як наочність використовувались предмети, що нагадували учням спостережене у навколишній дійсності (підсніжник, яблука, хліб, піч, хатні предмети, одяг), відзначалось швидше та інтенсивніше входження у зміст твору. Підсилювався емоційний бік процесу навчання, розвивалась пізнавальна активність, підвищувався інтерес до навчання. У класі не було байдужого учня (про це свідчило “загорання” оченят, увага, реагування на запитання тощо), що покращувало процес сприймання.

На етапі створення уявлень про ментальне засвоювався зміст твору, аналізувались його елементи через зв'язок із набутим раніше досвідом. В учнів утворювались стійкі уявлення на основі змісту поезії завдяки емоційному сприйманню, багатому інформативному матеріалу. Так, через рік у експериментальному класі діти легко відтворювали зміст колискової про журавочку, пояснювали символіку образів, наповнених для них глибинним ментальним змістом.

На етапі закріплення уявлення про ментальне, сформовані у дiтей пiд час вивчення поетичних текстiв, впливають на їхні повсякденнi дiї, розвивають їхню свiдомiсть. Дiти експериментального класу брали участь в озелененнi шкiльної території: садили дерева, сiяли квiти. Бiля школи вони вирішили посадити смерiчку i тополю як символ Карпат i українських рiвнин, посiяти чорнобривцi.

Дитяча творчість - словесна та художня - була підсумком проведеної роботи. Діти використовували набуті уявлення і поняття як систему відтворення дійсності, як код життєтворчості.

Ментальне в поезії дає вчителеві неоціненний матеріал для розвитку мовлення у дітей. У результаті застосовуваних прийомів роботи зі словом дитина усвідомлювала, що слово пов'язане із національними глибинами, “прив'язане” до регіону, до способу життя мовця. На уроках читання діти “грались” зі словом: класифікували слова тематично, за римами, за регіонами “прописки” - таким чином розвивався словник учня. Фразеологізми- скарбниця ментального, на них зверталась особлива увага.

2.2 Національні та загальнолюдські духовні цінності, шляхи і засоби їх формування

Всі компоненти духовності українського народу, як і його матеріальної культури, становлять національні цінності, які є серцевиною освіти і виховання. Матеріальні та духовні надбання пізнаються, шануються і примножуються працею рук, зусиллям мозку і енергією серця, теплотою і багатством душі кожного вихованця - господаря своєї долі, діяча історії і культури рідного народу. Рідна народна і професійна культура, наука, духовність та кращі здобутки культур інших народів становлять основний національний та загальнолюдський зміст освіти і виховання підростаючих поколінь. Протягом віків діти виховувались в національному середовищі, зміст та форми функціонування якого відображають культурно-історичний досвід рідного народу. З молоком матері діти вбирають у себе той національний дух, який формує з них типових представників свого, а не іншого народу. Національне виховання, яке гармонійно вписується в життєдіяльність рідного народу, поступово формує в підростаючих поколінь всі компоненти духовності, яке передається дітям від батьків, дідів і прадідів і яке поглиблюється, збагачується в умовах сучасного буття нації. У процесі реалізації національного виховання формується така система основних компонентів духовності рідного народу:

1.Національна психологія. Самобутність української національної психології обумовлена матеріальними чинниками, культурно-історичними обставинами (особливостями природи, території, економіки, культури тощо), природними особливостями українців (анатомічними, фізіологічними, генетичними та ін.). Психічні процеси (мислення, почуття, воля тощо) українця, росіянина, білоруса, мають як спільні, так і відмінні ознаки. Батьки, вчителі, вихователі мають помічати і розвивати в кожній дитині національно-психологічні особливості. Недооцінка, нехтування усім багатством і розмаїтістю якостей, відтінків національної психології (темпом і способом мислення, перебігом емоцій і почуттів, особливостей мовлення тощо) збіднює психічне життя дитини, звужує світосприймання, стирає оригінальність світобачення.

Психологія українця - це психологія працьовитого господаря, умілого хлібороба, захисника прав особистості і державної незалежності Батьківщини - України. Це психологія людини, яка вічно захищала сама себе, свою матеріальну і духовну спадщину, падала в нерівному бою, підіймалася, перемагала і в години політичної незалежності України сягала вершини людської цивілізації.