Національне виховання в родинах української еліти

Размещено на http://www.allbest.ru/

Національний педагогічний університет імені М.П. Драгоманова

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата педагогічних наук

НАЦІОНАЛЬНЕ ВИХОВАННЯ В РОДИНАХ УКРАЇНСЬКОЇ ЕЛІТИ

Спеціальність: Загальна педагогіка та історія педагогіки

ХЛИСТУН ІННА ГРИГОРІВНА

Київ, 2006 рік

1. Загальна характеристика роботи

Актуальність дослідження. В Державній національній програмі “Освіта (Україна ХХІ століття)” головна мета національного виховання молоді на сучасному етапі визначається як формування особистісних рис громадянина України, що включають у себе національну самосвідомість, розвинену духовність, правову, трудову, фізичну, моральну, екологічну культуру, розвиток індивідуальних здібностей і таланту.

Особливості розвитку українського національного етносу мають специфічні характеристики, які й визначають сьогодні парадигму національного виховання в Україні, яка потребує активної науково-дослідницької роботи в галузі спадщини української еліти як важливого джерела розвитку сучасної педагогічної теорії і практики. Сучасна освіта потребує узагальнення виховного досвіду минулого, його творче втілення у практичну діяльність навчально-виховних інституцій, створення методики виховання еліти, яка б мала високий інтелектуальний, духовний розвиток, була спроможна діяти на благо Української держави.

У цьому контексті важливим є педагогічний феномен української родини як першоджерела виховання елітарної особистості, ефективного засобу формування національної свідомості, утвердження норм і цінностей української ментальності.

Актуальним є вивчення родинно-виховного досвіду української еліти кінця ХІХ - початку ХХ століття, який є національним за змістом і вміщує багатий емпіричний матеріал, що засвідчує про самовіддану працю її представників задля досягнення державної незалежності України, розвитку національної культури, доведення її до світового рівня.

В умовах становлення демократичного, громадянського суспільства в Україні обґрунтування і впровадження нової парадигми виховання є цінним і корисним. Тому на сьогодні важливою є потреба вивчення позитивного родинно-виховного досвіду української еліти, зокрема кінця ХІХ - початку ХХ століття, що сприятиме подоланню основних суперечностей сучасного родинного виховання, збагатить вітчизняну педагогічну теорію національного виховання та формування національної еліти. Українські вчені досліджували окремі проблеми сімейного виховання у педагогіці (А. Говорун), питання системного підходу до формування національних і загальнолюдських моральних цінностей в українській етнопедагогіці (О. Ярмоленко), українські етнопедагогічні традиції виховання дітей у другій половині ХІХ - на поч. ХХ ст. (Л. Юда), традиції виховання дітей у родині Косачів (Г. Маковська, Л. Новаківська). Проте праці, які б у систематизованому і узагальненому вигляді відображали зміст національного виховання в українських елітарних родинах поки що відсутні. Актуальність та недостатня розробленість цієї проблеми в теорії та практиці виховання й зумовили вибір теми нашого дослідження - “Національне виховання в родинах української еліти (кінець ХІХ - початок ХХ століття)”.

Мета дослідження полягає у вивченні та узагальненні досвіду національного виховання в родинах української еліти кінця ХІХ - початку ХХ століття.

Практичне значення одержаних результатів дослідження полягає в тому, що вони пройшли апробацію й активно використовуються класними керівниками в роботі з батьками учнів у загальноосвітніх навчальних закладах м. Умані, викладачами Уманського гуманітарно-педагогічного коледжу ім. Т.Г. Шевченка та вищих навчальних закладів (Кіровоградського державного педагогічного університету імені Володимира Винниченка, Уманського державного педагогічного університету імені Павла Тичини) на заняттях з історії педагогіки, етнопедагогіки та педагогіки і психології сім'ї, а також під час оволодіння студентами курсами “Українське дитинознавство”, “Фольклор України”, “Педагогічна риторика”, “Історія української літератури” та інших. Результати дослідження знайшли відображення у змісті спецкурсу “Виховання в українських елітарних родинах кінця ХІХ - початку ХХ століття”, упровадженого в Уманському державному педагогічному університеті імені Павла Тичини. Результати дослідження можуть бути використані з метою удосконалення родинного виховання і навчально-виховного процесу в середніх та вищих навчальних закладах, а також у подальших наукових дослідженнях із загальної педагогіки та історії педагогіки.

Публікації.

Результати дослідження відображено у 8 одноосібних публікаціях автора, з них 6 - у наукових фахових виданнях з педагогічних наук.

2. Основний зміст роботи

У вступі обґрунтовано актуальність і доцільність дослідження, визначено об'єкт, предмет, мету роботи, завдання, методологічну основу і методи, з'ясовано наукову новизну, теоретичне і практичне значення здобутих результатів, відображено апробацію та впровадження результатів дослідження.

У першому розділі - “Формування та розвиток української еліти в контексті національного виховання” - виходячи з аналізу теоретичних джерел, обґрунтовано сутність національної еліти та визначено критерії елітарної особистості у виховному контексті, репрезентовано ґенезу елітарності в ході українського націотворення, здійснено ретроспективний аналіз джерел, що відображають зміст та напрями національного виховання у родинах української еліти кінця ХІХ - початку ХХ століття.

Проблеми “еліти”, “елітарності” торкався у своїй творчості Г. Сковорода. Мислитель поділяв людей і вбачав їхню цінність не в становому, а виключно у моральному аспекті. Про призначення еліти в суспільному житті українців, її історичну місію писав Т.Г. Шевченко, який розумів роль і значення провідної верстви в націо- та державотворчих процесах, в упорядкуванні соціально-економічного життя. Представники української еліти стали героями народного епосу.

Висвітленням проблеми елітарності, її суті, ролі, функцій займалися філософи, історики, психологи, політологи сучасності. У своїх працях дослідники не пов'язували елітність безпосередньо з соціальним походженням особи, її майновим станом, а керувалися духовно-інтелектуальними особливостями людини, детермінованих цілим комплексом чинників - вихованням, освітою, суспільним оточенням.

Аналіз теоретичних джерел дослідження дає підстави виділити основні чотири групи еліти: культурницьку, владну, бізнесову і професійну. У цьому ряді соціально-домінантних груп провідне місце посідає культурницька еліта. До неї входять ті, що зробили найбільший внесок у генерацію нових знань (наукова еліта) або у створення нових форм естетичного засвоєння дійсності (художня еліта). Культурницька еліта - цінний генофонд нації. Вона виступає сподвижником і каталізатором прогресивних ідей та процесів, концентрує в собі риси національного ідеалу, стає осередком народної творчості, володіє інтелектуальним, культурним, моральним, цивілізаційним потенціалом суспільства, піднімає духовність, формує загальнонаціональну ідею, цілі і шляхи розвитку Батьківщини.

Проаналізувавши низку джерел щодо належності особи до еліти, її ознак і якостей, ми прийшли до висновку, що критеріями елітарності виступають: національна свідомість, громадянська активність особистості, патріотизм, загальна освіченість, шляхетність, мудрість, мужність, культура поведінки, які формуються, розвиваються завдяки цілеспрямованому, організованому, систематизованому впливу вихователів.

Формування та розвиток української еліти в контексті національного виховання має конкретно-історичний характер, тому нами визначено такі періоди її становлення: княжа, козацька доба та період кінця ХІХ - початку ХХ століття.

В основі формування національної еліти княжої доби були: традиції родинного виховання, стародавня педагогічна література, певна система освіти (домашня освіта, школи грамоти, школи “книжного вчення”, двірцеві і монастирські школи та ін.). Еліта княжої доби (князі Святослав, Володимир, Ярослав, Всеволод, представники духовенства Іларіон, Феодосій Печерський, Володимир Мономах, літераторка Єфросинія Суздальська, засновниця першої жіночої школи Ганна Всеволодівна (сестра В. Мономаха), педагог Єфросинія Полоцька та ін.) вела політику держави, доводила народним масам сенс буття на основі етнічної спорідненості, ідейно об'єднувала всі верстви в єдине ціле, створила низку відомих літописів всеслов'янського значення, започаткувала книгодрукарство, відкрила перші у Східній Європі академії в Острозі і Києві, створила низку мистецьких, художніх творів світового значення. Таким чином, досліджуваному періоду передували княжа та козацька доба, за яких в основу формування елітарної особистості покладалися ідеали педагогіки, лицарство, освіченість, вихованість, культурність, відданість національним святиням, патріотизм.

Період кінця ХІХ - початку ХХ ст. став закономірним продовженням служінню названим ідеалам, часом інтелектуального визрівання нації, накопичення в ній духовно-національної енергії. У цей час формується наукова українознавча історіографія, представниками якої стали елітарні особистості В. Антонович, Б. Грінченко М. Грушевський, М. Драгоманов, І. Франко та ін., створюється Наукове товариство імені Шевченка, яке практично переростає в національну академію наук, товариство “Просвіта”, до якого входили А. Вахнянин, В. Гнатюк, К. Левицький та ін.

Центром національно-культурного, громадсько-політичного відродження стала “Громада”, яка об'єднала діячів української еліти Ф. Вовка, П. Житецького, М. Лисенка, О. Русова, Т. Рильського, М. Старицького, П. Чубинського та ін.

Це був період плідного розвитку науки, літератури, театру, преси, а також діяльності цілої плеяди культурно-просвітницьких діячів, які відіграли певну роль у формуванні національної свідомості українського народу.

Здійснивши науковий аналіз понять “національне виховання”, “родина”, встановлено, що виховання базувалося на народній педагогіці, українознавстві, сприяло піднесенню національної самосвідомості дитини, формувало уявлення про її самобутність тощо.

В українській педагогіці проблеми національного родинного виховання досліджували М. Володкевич, М. Галущинський, Б. Грінченко, О. Духнович, М. Євшан, П. Житецький, А. Макаренко, І. Огієнко, О. Потебня, С. Русова, М. Сумцов, В. Сухомлинський, К. Ушинський, Т. Шевченко, І. Франко, Я. Чепіга та ін.

О. Духнович вважав, що головною метою національного виховання є формування громадянина і патріота, який став би високоморальною особистістю. Просвітитель сформулював завдання перед батьками: використовуючи традиції народної педагогіки, виховувати у дітей здоровий глузд, добре серце, вдачу і потяг до праці. Особливу увагу батьки повинні звертати на фізичний і моральний розвиток дітей, не забуваючи про особистий приклад.

Концептуальні засади національної системи освіти і виховання у свій час були визначені І. Огієнком. Враховуючи педагогічні надбання минулого українського народу (практику родинного виховання, філософські ідеї народного календаря, фольклор), учений розробив теоретичні засади національного виховання, що знайшли своє вираження у виховній діяльності родини, школи, церкви. Педагоги С. Русова, Я. Чепіга наголошували, що справжню людину виховує сім'я, відстоювали думку про необхідність створення національної системи виховання на основі рідної культури, історії, національної творчості. У складних умовах переслідування всього українського, коли державну політику було спрямовано на денаціоналізацію української спільноти, вітчизняні педагоги 20-30-х років ХХ століття свою увагу сконцентрували на розробленні теоретичних основ національного виховання, пошуку шляхів та засобів його здійснення. В плані нашого дослідження непересічне значення мають праці В.Сухомлинського, в яких педагог розкриває сутність батьківської педагогіки, значення і роль авторитету батьків, родини та їх вплив на виховання дитини.

Дослідженню проблеми національного виховання присвятили свої праці багато педагогів сьогодення. Вони довели, що основою національного виховання є історико-культурна спадщина українського народу.

Наш час потребує ґрунтовного й детального вивчення такого родинно-виховного досвіду, оскільки він є моделлю виховання майбутнього покоління. Тому, у другому розділі - “Зміст і характеристика виховання в родинах української еліти кінця ХІХ - початку ХХ століття” - з'ясовано основні напрями і засади виховання в родині Старицьких-Лисенків, арсенал родинної педагогіки в сім'ї Коцюбинських, традиції виховання галицьких родів Грушевських та Крушельницьких.

Аналіз наукової літератури, художніх творів, архівних документів елітарних родин Старицьких-Лисенків, Коцюбинських, Грушевських, Крушельницьких підтверджує пріоритетність сім'ї у процесі національного виховання особистості.

Педагогічна цінність родинного виховання в цих сім'ях зумовлена особливостями безперервного впливу на дітей, що забезпечує високу ефективність та довготривалість досягнутих виховних результатів.

Так, основними особливостями сімейного виховання в елітарній родині Старицьких-Лисенків були атмосфера сімейної поваги і довіри, високий рівень освіченості, загальної та педагогічної культури родини, соціальні орієнтації родини, коло сімейних інтересів, традицій (театр, родинні концерти, домашні вистави, читання цікавої книжки, дискусія за прочитаною книгою, шевченківські вечори, запрошення до родинного вогнища народних співців, слухання батьківських оповідей, дотримування святкової обрядовості), суспільна спрямованість батьків.

Арсенал родинної педагогіки сім'ї Коцюбинських включав: турботу про якісну освіту дітей, виявлення і розвиток здібностей, творчих нахилів, обдаровань дітей, заохочення до творчості, розвиток естетичного смаку, активізацію пізнавальної діяльності дітей шляхом екскурсій, спостережень за певними явищами, процесами, збирання гербаріїв, колекціонування, розвиток емоційно-естетичної сфери особистості дитини, що включав естетику повсякденного життя, дотримання норм етикету, шляхетність у стосунках з батьками, виховання почуття громадянського обов'язку перед Батьківщиною, українським народом, де велику роль відігравав власний приклад батьків, домашні зібрання “понеділки” за участі відомих культурно-просвітницьких діячів. Домінантами виховання родин Крушельницьких та Грушевських були мовні, міжпоколінні, естетичні, трудові, моральні, громадські традиції, що забезпечували прагнення до творчості, працелюбності, усвідомлення своєї приналежності до українського народу задля розквіту держави.

Складовими частинами національного виховання були: розумове виховання, яке включало європейську освіту, знання іноземних мов, інтелектуальну культуру, розвиток мислення дітей, патріотичне виховання, у якому велика увага приділялася громадянському обов'язку та національному патріотизму, моральне виховання, де зверталася увага на розвиток загальнолюдських цінностей, вироблення характеру, гуманістичне виховання, трудове виховання, основними пріоритетами якого було виховання свідомого, активного ставлення до праці та формування мотивів до діяльності.

У третьому розділі - “Узагальнення родинно-виховного досвіду еліти кінця ХІХ - початку ХХ століття та перспективи його використання у сучасному навчально-виховному процесі педагогічних університетів” - досліджено зміст та засоби виховання в елітарних родинах Уманщини, узагальнено родинно-виховний досвід української еліти кінця ХІХ - початку ХХ століття та окреслено перспективи його використання у сучасному навчально-виховному процесі педагогічних університетів.

Аналіз особливостей виховання, узагальнення родинно-виховного досвіду кінця ХІХ - початку ХХ століття дозволив вибудувати модель формування елітарної особистості, яка дає змогу глибше зрозуміти сутнісну характеристику виховання еліти кінця ХІХ - початку ХХ. Соціальний та виховний стан сучасної родини свідчить, що зміни, які відбуваються в усіх сферах суспільного життя, впливають на формування особистісних характеристик людини. Він залежить не тільки від рівня збереженості національних традицій, звичаїв, світогляду, стосунків (хоча вони є пріоритетними), а й за активної участі й підтримки з боку держави та всіх її соціальних інститутів.

З метою формування національно свідомої особистості, яка розуміє значення родинно-виховного досвіду елітарних родин й доцільність його використання в майбутній педагогічній практиці було розроблено та впроваджено спецкурс “Виховання в українських елітарних родинах кінця ХІХ - початку ХХ століття”, що мав великі потенції щодо збагачення знань студентів про життя, побут, родинно-виховний досвід української еліти кінця ХІХ - початку ХХ століття, сприяє формуванню якостей елітарної особистості. Для успішного засвоєння студентами досвіду виховання в елітарних родинах, розвиток моральних чеснот елітарної особистості запропоновано добирати та використовувати надбання національного виховання української еліти минулого під час позааудиторної роботи шляхом створення “інститутів еліти” - елітарних клубів, мистецьких організацій, де б важливу роль у їх діяльності відігравали зустрічі з відомими діячами мистецтва, науковцями, проведення дискусій, круглих столів з проблем виховання елітарної особистості, літературно-музичних вечорів, присвячених елітарним особистостям минулого.

Висновок

У дисертаційному дослідженні здійснено ретроспективний системний аналіз розвитку української еліти, визначено основні напрями виховання в елітарних родинах Старицьких-Лисенків, Крушельницьких, Грушевських, Коцюбинських, Бажанів, Суровцових, Крамаренків, з'ясовано актуальність родинно-виховного досвіду української еліти кінця ХІХ - початку ХХ ст. для формування національної еліти, розвитку сучасного сімейного виховання та освіти в Україні:

1. Виходячи з аналізу теоретичних джерел, в основу дослідження покладено таке розуміння поняття “еліта”: еліта - окрема категорія людей, які дбають у своїх галузях діяльності про патріотичне виховання, забезпечують передовий розвиток народу, організовують і створюють сприятливі умови і гарантії гідного майбуття нації. Велике значення в національному вихованні має культурницька еліта, призначення якої - вирішувати глобальні проблеми, показувати народу шлях у майбутнє. До неї належать постаті, які зробили найбільший внесок у генерацію нових знань (наукова еліта) або у створення нових форм естетичного засвоєння дійсності (художня еліта). На основі теоретичного узагальнення праць істориків, філософів, психологів, соціологів, політологів ми зупинилися на такій робочій дефініції поняття національної еліти: це пасіонарії, ноосферні особистості, які, створюючи міцне національне енергетичне поле, у повсякденному житті утверджують українство: мову, історичні, творчі традиції, звичаї, культуру, державницьку ідею та позбавлені комплексу неповноцінності. Проаналізувавши низку джерел щодо класифікацій належності до еліти, її ознак і якостей, діяльності і ролі в соціумі, нами було визначено такі родинно-виховні критерії елітарності: національна свідомість, патріотизм, громадянська активність, загальна освіченість, шляхетність, мудрість, мужність, культура поведінки, що характеризують високий рівень духовно-інтелектуальної та морально-етичної культури особистості;

2. Еліта періоду кінця ХІХ - початку ХХ ст. - продовжувала вдосконалювати національну ідею, започатковану в княжу та козацьку добу, формувала духовну та культурну свідомість українського народу, боролася за незалежність України, за її свободу, гідність, достаток і безпеку, консолідувала і мобілізовувала націю. Її діяльність співпадала з поняттями героїзм, патріотизм, порядність, честь, свобода. В родинах української еліти плекалися гуманістичні основи особистості, її моральні чесноти, зберігалися і шанувалися рідна мова, знання роду, родинно-побутова культура, гостинність, демократизм взаємин, виховання базувалося на народній педагогіці, українознавстві, сприяло піднесенню національної самосвідомості дитини, формувало уявлення про власну націю, її самобутність, місце серед інших народів;

3. На підставі вивчення художніх творів, наукової літератури, архівних документів встановлено, що виховання у родинах Старицьких -Лисенків, Коцюбинських, Крушельницьких, Грушевських, та уманських родин Крамаренків, Суровцових, Бажанів було спрямоване на засвоєння дітьми ще з раннього віку національних, моральних, громадянських, естетичних, трудових цінностей та переконань, основоположними засадами якого були принципи національного виховання: народність, природовідповідність, гуманність, демократизм, безперервність, наступність. Шляхом виховного впливу відбувалося формування елітарної особистості дитини, розвивалися їхні здібності й нахили, вироблялися потреба й уміння бути громадянином і господарем, збагачувався їхній інтелектуальний, моральний, естетичний, патріотичний розвиток;

4. Узагальнення родинно-виховного досвіду в досліджених родинах дає підстави визначити головні напрями національного виховання: психологічний, який включає розвиток таких якостей особистості, як відповідальність, пасіонарність, розуміння своєї місії перед народом, етичний, у якому значна увага приділяється формуванню манер поведінки, мовленнєвому етикету, вихованню шляхетних рис характеру, моральності, особистісному прикладу, світоглядний, де пріоритетними напрямами розвитку особистості є освіченість, прагнення до поглиблення знань та пропаганди їх серед народу, етнокультурний напрям, де значна увага приділялася розвитку національної свідомості, патріотизму, духовності, примноженню знань та збереженню народної культури та традицій. З'ясування сутності процесу виховання в даних родинах, дозволило визначити поведінкові аспекти формування елітарної особистості: морально-емоційний, що включав виховання вищих особистісних моральних якостей та національно-патріотичних почуттів, діяльнісно-вольовий, що передбачав виховання таких рис громадянськості, як ініціативність та подвижництво, мовленнєво-культурний, який включав виховання риторичного ідеалу (формування і розвиток риторичної етики, особистісної культури, культури мислення, мовлення, спілкування).

освіта педагогічний виховання

Список опублікованих праць за темою дисертації

1. Хлистун І. Козацька педагогіка у формуванні української національної еліти // Рідна школа. - 2005. - №2. - С. 65-67.

2. Хлистун І. Особливості використання досвіду виховання в українських елітарних родинах у позааудиторній роботі студентів (кінець ХІХ - початок ХХ ст.) // Рідна школа. - 2005. - №8-9. - С. 65-68.

3. Хлистун І. Позааудиторна народознавча робота у фаховій підготовці вчителя філолога // Рідна школа. - 2003. - №6. - С. 35-36.

4. Хлистун І. Г. Традиції виховання елітарного роду Крушельницьких // Наука і сучасність: Збірник наукових праць Національного педагогічного університету імені М.П. Драгоманова. - К.: НПУ імені М.П. Драгоманова, 2004. - Том Х. - С. 124-129.

Размещено на Allbest.ru