Підтримка українського студентства в Італії

Размещено на http://www.allbest.ru/

Підтримка українського студентства в Італії

Роговий В.М., Сергійчук В.І.

Українське студентство опановувало вищу освіту в Італії ще з XV ст. Зокрема, уродженець Дрогобича Юрій Котермак вчився в університеті медицини і вільних мистецтв у Болоньї, де став доктором філософії і медицини, читав лекції з астрономії, а в 1481-1482 роках був обраний ректором. Загальновідомі факти навчання на Апеннінах багатьох наших музикантів, зокрема Максима Березовського, ім'я якого золотом вибито на спеціальній мармуровій дошці в театрі «Ла Скала».

Новий етап своєрідного походу українців за італійською освітою розпочинається після поразки на рідних землях національно-визвольної боротьби за незалежність у 1917-1921 роках. Тоді на Апеннінському півострові опинилося чимало вчорашніх українських вояків, котрі хотіли здобути освіту в тамтешніх університетах, аби потім повернутися на звільнену від російських більшовиків батьківщину з європейськими знаннями.

Звичайно ж, з огляду на відсутність належної матеріальної підтримки з боку уряду УНР нашим студентам вони змушені були звертатися за допомогою до тих земляків, які вже змогли адаптуватися до місцевих умов і мали певні заробітки. Особливо ж часто доводилося виручати наше студентство (та й не тільки!) колишньому дипломату Євгену Онацькому, про що він у листі до Никифора Григорієва 1 лютого 1924 року писав: «Мене вражає се відношення до нас як до якихось банкірів, які мусять - так, власне, мусять - допомагати всім українцям, які тільки забігають до Риму, забуваючи навіть спитати, чи ми можемо се робити і чи нам хто досі допоміг... Тепер же, коли ми опиняємося буквально у розбитого корита, коли я всіляко шукаю і не можу знайти будь-якого заробітку, щоб трошки якось полагодити справи, я абсолютно не можу займатися благочинністю» [1].

Так, Онацький нарікав на свій недостатній матеріальний рівень, але все одно продовжував допомагати багатьом нашим співвітчизникам, які зверталися до нього за допомогою. І в 20-і, і в 30-і роки минулого століття віднаходимо чимало документів, які засвідчують про його організаторську працю на ниві жертовності в ім'я підготовки майбутньої еліти українства. У контексті нашої проблеми особливу увагу привертає листування Євгена Юнацького з братом провідника Революційної ОУН Степана Бандери Олександром. Останній 31 липня 1932 року з Старого Угринова на Прикарпатті пише до Є. Онацького, що «заміряю студіювати економічні науки в Італії, тому прохаю Вас поробити відповідні заходи в цій справі» [2].

21 жовтня 1932 року Онацький посилає О. Бандері свідоцтво про зарахування того до Римського університету. При цьому звертає увагу останнього на те, «що було би краще, щоби Ви раніше приїхали до Риму, щоби вивчити як слід італійську мову і виказати себе як найкращим студентом. Прошу не забувати, що поручився за Вас і як за студента, і як за людину, і українця» [2].

В листопаді 1932 року О. Бандері відправляється повідомлення про призначення стипендії. Крім того, Онацький інформує: «Я найшов для Вас пансіон разом з двома иншими стипендіятами по 220 лірів на місяць - це несказано дешево. Там вже живе п. Мушинський. Адреса: віа Альпі, 12» [2].

Не тільки Олександр Бандера потребував допомоги для навчання в цій країні. Наприклад, 1 жовтня 1932 року Володимир Федевич звертався до Міністерства внутрішніх справ Італії з проханням виділити йому стипендію для продовження розпочатих у Берліні студій. «Уділена Міністерством внутрішніх справ стипендія, - писав кандидат, - буде принята як вияв прихильності і симпатії для української нації взагалі а студентства зокрема. Разом з тим зазначить Велика Італійська нація свій вплив нової , глибокої культури на молоду націю, якою є українська нація» [1].

Однак владнати справу не вдалося тоді для 4 українців, оскільки не були своєчасно оформлені документи Федевича, Гуцуляка, Дутки і Федишина, бо вони документи посилали до міністерства внутрішніх справ, а не до міністерства закордонних справ чи освіти [1].

Поряд з цими невдахами виявлялися й інші спудеї, які потребували матеріальної підтримки. Скажімо, Євген Онацький у своєму листі від 24 січня 1933 року пише: «...наші студенти мене повідомили, що в Падуї знаходиться один наш студент-медик на третьому курсі - Роман Бачинський, син гімназійного вчителя, що загинув у 1919 році в Галицькій армії на Великій Україні. Він матиме 750 лірів допомоги» [3].

Але завдання полягало в тому, щоб утримувати і Романа Бачинського, і тих чотирьох, що помилилися з адресою. Ось чому в листі від 30 вересня 1933 року до полковника Євгена Коновальця Онацький писав: «Треба їх тут утримувати, поки ті стипендії дадуть. Всі вони повитрачалися й позабирали гроші наперед, так що в касі на місяць жовтень залишилося 312 лірів на трьох. Треба їм на місяць жовтень лір по триста. Коли ж буде стипендія, то треба буде додавати по 100 лір на місяць» [3].

Українська діаспора намагалася підтримати і тих, хто міг би стати в майбутньому кваліфікованим українським військовиком. Так, 1939 року Євген Онацький шукав фонди в сумі 2200 лір для вдосконалення молодого українця Дзогія в летунстві, оскільки той мовляв, «хлопець симпатичний, енергійний, здатний - людина діла, а не слова. Без сумніву, йому варто допомагати...» [1].

У листі до президента Централі українського студентства(ЦЕСУС-у) від 15 червня 1939 року Євген Онацький писав: «Маємо ще талановитого скульптора Яцькова, що робить нам добру славу в Італійській академії мистецтва(кінчає на будучий рік), та в Неаполі карпатець Товт, якому я був позичив гроші на поїздку на Карпатську Україну під час виборів, і Уряд Карпатської України визначив був йому стипендію, але... тепер живе надіями на будуче. Студіює медицину. Хлопець теж енергійний і розумний. Надіється, що його підіпру на будучий рік...» [1].

Звичайно, тих коштів, які Онацькому вдавалося здобувати серед української діаспори в Італії, було мало. Особливо ці видатки збільшаться з початком Другої світової війни, коли в Західну Європу дісталися нові групи студентства з Галичини, Волині і Берестейщини, що опинилися під більшовицькою окупацією. Тому він вдається за допомогою до представників Української греко-католицької церкви. 26 лютого 1940 року її представник Богдан Лончина писав Онацькому: «Я вже розіслав до всіх відомих мені редакцій заклик до українського католицького студентства в зв'язку з допомоговою акцією, веденою в Америці Пакс Романа, що потерпіли через воєнні дії. Тому прошу вислати список студентів...»[4].

Відтак 4 квітня 1940 року Онацький пише Лончині про тих українських студентів, котрих треба підтримати: «Микола Товт, Святослав Дзюбінський, Василь Федорончук, Леонід Шевченко, Олександр Дзогій. Був ще Угрин Зенон у Пізі, але давно мені вже не писав» [4].

Зважаючи на великі організаторські здібності Євгена Онацького щодо добування фондів на підтримку українського студентства, ЦЕСУС і надалі звертався до нього з проханням допомогти нашим студентам і в інших країнах. У листі від 23 березня 1941 року тодішній провідник ЦЕСУСа Дмитро Равич писав до нього: «Чи не можна було б в який спосіб допомогти нашому студентству в Загребу? Ми від ЦЕСУСа вживали різних заходів. На жаль, досі без успіхів. Може б міг Ватикан уділити якусь допомогу чи стипендії цим студентам? Прошу Вас дуже з'ясувати в який-небудь спосіб це.

Управа ЦЕСУСа, маючи на увазі теж і допомогу для нашого студентства в Югославії, звернулася була ще в листопаді до Преосвященного Кира Івана Бучка в Нью-Йорку з проханням о допомогу для нашого студентства. Однак ще й досі не маємо навіть відповіді. Якщо буде колись у Вас нагода, прошу від нашого імені поспитатися про можливості одержати нашим студентам, зокрема в Загребу, допомогу з Америки» [1].

У тому ж листі Дмитро Рович писав і про нові майбутні клопоти щодо забезпечення нашого студентства: «До Іспанії їде скоро новий представник, бо П. Мушинський лишається тут, а пан Левицький є тяжко хворий. Цим новим представником буде п. Брик Володимир, студент медицини, якого ми тут добре маємо. Свою адресу він Вам подасть, аж приїде до Мадриду» [11.

Але найбільше організаторської праці для матеріального забезпечення українського студентства професор Євген Онацький доклав після закінчення Другої світової війни, коли в таборі полонених Ріміні неподалік Риму опинилося чимало колишніх дивізійників. Відтак постало питання про освіту близько трьохсот українських юнаків, що вже 7 серпня організувалися в «Студентську громаду», яку очолив хорунжий Дмитро Маслій [5,21].

Однак йшлося не лише про вступ до вищих навчальних закладів, але й, зокрема, про навчання неграмотних і малограмотних. Тож розгорнув тут свою діяльність насамперед «Народний університет», «який мав за завдання розширити підставові відомості про Україну з історії, географії, економії, літератури, мови та інші» [6,99].

Високошкільні курси мали за завдання приготувати студентів і абсольвентів до студій в чужих вищих навчальних закладах. Найдовше проіснував курс вищої математики, на який записалося 20 бажаючих [6,120].

Щодо існування «Студентської громади», то вона налічувала в своєму складі 232 членів. А всіх студентів, які бажали студіювати, було 341, у тому числі: агрономію - 31, архітектуру - 13, ветеринарію - 18, дентистику - 6, журналістику - 5, електротехніку - 13, експортівку - 41, інженерію - 8, лісництво - 56, машинобудування - 28, медицину - 59, мистецтво - 1, мірництво - 5, музикологію - 2, право - 7, технічнобудівельну науку - 12, фармацевтику - 3, філософію - 16, хімію - 17 [6,142-143].

Велику допомогу українській студіюючій молоді подавав тоді єпископ Іван Бучко, Апостольський візитатор на Західну Європу. Серед його заслуг насамперед треба згадати створення гімназії в таборі Ріміні. У 1945-1946 роках в ній успішно здало іспит понад 130 абітурієнтів і одержали натуральні свідоцтва, легалізовані Священною Конгрегацією Східної церкви. За його стараннями вона створила Римську шкільну комісію, завдяки чому затверджено понад 220 свідоцтв і дипломів на основі іспитів і вислуханих викладів. На видатки шкіл у Ріміні, гімназії і ремісничо-фахових, з каси владики Івана видано мільйон лір.

Завдяки Кир Бучкові Східна Конгрегація допомогла створити український університетський осередок в Лювені (Бельгія), де навчалося 50 студентів, і в Мадриді - там студіювало 30 осіб з числа української молоді.

Крім того, надавав Бучко окремі стипендії також для українських студентів у Франції, Ірландії, Англії та Швейцарії. За його стараннями опановували наші полонені філософію й богословську науку в Папських університетах у Римі [7]. українське студентство освіта діаспора

Нині виявлено значне листування Євгена Онацького й до інших представників Української греко-католицької церкви щодо організації збіркових акцій на допомогу українському студентству в Італії. Зокрема, особливі надії він покладав на українську еміграцію в США і Канаді. У листі до Є. Онацького від 12 листопада 1946 року О.П. Івахів писав: «Відносно допомогової акції з Америки, треба признати, що є одиниці, які жертвують себе цілковито для нашої справи. З того, що читаю, набираю переконання про п. проф. Чубатого, що працює понад сили. Але головою муру не розіб'єш, кажуть. Укр. Кат. Ком. признав саме тепер поміч для римського комітету.

З рамени Укр. Кат. Ком. в Стемфорді провадиться тепер велика акція за збіркою одягів, але висліди ще дуже малі. Поки що все під руками й тому можу подати дані: муж. плащів прислали 47, штанів 50, блузок 128, 5 светрів і подібні цифри...

Грошева поміч є мізерна, але не з причини браку пропаганди, але припускаю, що між іншим народ наш добрий і що свого тримається, це переважно бідняки, по правді сказавши. Дають, що можуть.

Прегарна думка, щоб кожний взяв собі одного студента на виховання, що так скажу, але треба б повести відповідну пропаганду. З другої сторони є переконання, що треба рятувати тих, що гинуть з голоду, а наука це люкс, якого треба уникати в так прикрім часі» [1].

Проте знаходилося багато й таких американських українців, котрі розуміли, що освіта нашої молоді сьогодні - це майбутнє нації. 18 листопада О.П. Івахів повідомляв Є. Онацькому: чи не були б Ви ласкаві «виготовити список всіх студентів, що заслуговують на поміч. Прошу ласкаво подати ім'я і прізвище того студента, що він студіює і де мешкає, прошу подати докладну адресу приватного його помешкання».

Ходить Ексцеленції про так зване поручення, значить, поручена людина мусить справді заслуговувати на поміч і її потребувати, бо, по правді сказавши, є людці, що беруть, де лиш вдається, не звертаючи уваги на це, що тим самим відбирають другим кусок хліба, потрібний їм справді до життя. Існує один пан на терені Італії, що пише до всіх і вся в Америці й Канаді й по всім усюдам, справді дістає він велику поміч, і ще громами кидає направо й наліво. Це дійсно нечесно, і думаю, що пан професор вже знають про цю людину, бо він з Римського Комітету теж одержував поміч» [1].

Отець Івахів виявився добрим організатором допомоги для українського студентства в Італії на терені США, оскільки не тільки знаходив тих, хто брав на своє утримання окремих студентів, але й збирав значні грошові пожертви. У листі від 23 листопада 1946 року він повідомляє Онацького, що до Риму вислано 500 доларів [1].

Це було дуже вчасно, бо Онацький у листі до О.П. Івахіва 25 листопада писав: «Комітет залишається зовсім без засобів. Щоб вийти з цієї ситуації, наш Комітет, з допомогою Ватикану, видасть серію поштових значків на пам'ять про Берестейську унію. З огляду на те, що з ідеєю цих значків пов'язується й релігійна пропаганда, маємо надію, що реалізація цього видання дасть добрі фонди, але виникає питання: чи не виїсть роса очі, поки сонце зійде. Значки малює проф. Азовський, і з мистецького боку вони теж будуть цінні» [1].

Тоді ж Онацький додає, що студентська справа - дуже болюча: «Листи студентів я сьогодні ще не вислав, вишлю завтра, або найпізніше - післязавтра. Сьогодні ж хочу Вам написати в цій справі. Саме тому, що у нас все трудніше з фондами, приходиться витримувати за кожну стипендію справжню баталію. Тепер у нас тільки 8 студентів мають стипендії - по 6000 лір місячно, себто неповних 10 дол., по чорній біржі. Цих 6000 лір навпаки, з додатком папської кухні, рішуче не вистачає, стипендіат фактично живе впроголодь, а до того витрачає силу часу на чекання в черзі до папської кухні та на доїзди до неї з найдальших кутків Риму. Треба було б кожному студентові забезпечити бодай 12 доларів на місяць. Але подумайте! - за 12 доларів на місяць Ви можете втримувати тут одного студента. За 120 доларів на місяць Ви можете мати 10 студентів у Римі. Скільки треба витратити грошей, щоб мати бодай одного в Америці? Найболючіше питання це - студенти в Рімінському таборі. там їх коло 300. З них яка сотка має документи і могла б і хотіла студіювати, але ми їм усім відмовляємо за браком засобів. Єсть там між ними справжні мистецькі таланти, як Островський тощо, що могли б вдосконалитися, коли б могли б простудіювати в галереях та музеях Риму та в його Мистецькій академії, але ми відмовляємо за браком коштів. Я дуже жалую, що не підніс цієї справи перед Ватиканом раніше, бо тепер однаково вже пізно було б витягати людей з табору, бо з кінцем листопаду кінчиться запис до університетів, але все ж дехто вспів записатися» [1].

У листі до О.П. Івахіва від 28 листопада 1946 року Є. Онацький пише: «Отже, посилаю Вам листу наших студентів, яким було б добре дати стипендії (а не студентські місячні допомоги, як у нас тут дають) по доларів місячно:

Мисечко Надія, студентка фармакології, другий рік.

Ривак Анна, медичка, четвертий рік.

Ривак Степан, другий рік, торговельно-господарський фак.

Ривак Василь, другий рік, торгов.-господ. фак. Всі троє живуть на Віа Кремона, 43, інт. 4. Рим, загально

Фаріон Ярослава, медичка, четвертий рік. Рим, Віа Граккі 84, інт. 15.

Дзогій Олександр, техніка, п'ятий рік. Рим, Ларго Адуана 7, інт. 9.

Филь Леонід, політехніка, перший рік. Табір в Ріміні.

Верига Василь, фільософія, перший рік. Табір в Ріміні.

Гладкий Олександр, політехніка. Табір в Ріміні.

Баранський Володимир, школа артистичного вдосконалення при оперному театрі «Ля Скала» в Милані.

Щодо останнього, то зауважу, що його допущено після конкурсу, в якому брало участь більше 100 кандидатів з поміж 9 обраних, причому він був тільки один обраний чужинець. В комісії, що вибирала, був, між іншим, Тосканіні. Після дворічної школи студенти цієї школи робляться автоматично артистами оперного театру «Ля Скаля». Отже, йому треба обов'язково дати можливість закінчити цю школу. Співак повинен добре виживлятися. Тимчасом наш комітет за браком коштів визначив йому стипендію в 6000 лір, себто цілком голодову, і то тільки на 3 місяці. Щодо трьох студентів з Ріміні, то вони записалися до університету, але за браком засобів вони мусіли повернутися до табору. Я дав їм надію, що якщо роздобуду для них засоби, то їх викличу.

Крім того, в таборі є кілька артистів, яких треба було б витягнути на стипендії, щоб вони могли вдосконалюватися, як от маляр Островський тощо. Якщо для університетських студентів вже запізно записуватися до університетів, то для артистів ніколи не пізно» [1].

В грудні 1946 року О.П. Івахів пише до Онацького: «Доля наших студентів незавидна, як у всіх скитальців. Одиниці тут нічого не вдіють, а загал не дописує з різних причин. Особисто я роблю, що можу. Висилаю пакунки й гроші та, на жаль, чужим, бо чужі мені помагали, коли я був в потребі. Мій приятель-чужинець плащ з себе мені скинув, і тому я не один пакунок йому вислав по двадцять долярів і про афідавіт для нього стараюся. Він по національності чех. Був момент, що я 1941 року мало не згинув від своїх. Посудили мене поза плечі, що я мельниківець, а я донині не знаю про що їм ходило...» [1].

грудня 1946 року О.П. Івахів з Стемфорду пише Є. Онацькому: «Я продумував так помогти нашим студентам в Римі: вислати через Ватикан одну пачку на кожного з них, де б можна було положити один картон (10 пачок по 20 папіросів) за 1.70, а ці папіроси продані на паску в Римі, дали б, як не милюся, біля 6000 лір, що мало б вистарчити на прожиток. Ні, здається мені, що треба два картони висилати, все-таки воно виплатилось би, й кожний з наших священиків, що тепер приїхали, міг би легко щось подібного зробити. Довга це справа, заки прийшло б до чогось путнього, але іншого виходу не бачу.. Наші отці: Біланич, Блажейовський, Грабець, Волошин і я маємо родини свої, і їм треба помагати, а до того я маю від знайомих від 40-50 листів місячно, і всі просять помочі, «приятелем» називають і, природно, помочі благають. Тих 100 долярів, що дістаємо місячно, а по обтягнені 75, не знаємо, де маємо їх дати. Люди в Америці перемучені збірками, бо тут все на зібраних між ними грошах стоїть, а загалом ці люди бідні» [1].

У другій половині 1946 року до табору в Ріміні надійшли чутки про можливість студіювати в окремих університетах Західної Європи, зокрема в Іспанії. Коли ці вістки підтвердилися, то «невеликі групи вибраних кандидатів потайки залишали огорожі табору і подались до Риму, щоб після відпочинку прямувати дальше на захід - до Іспанії, де вже були відкриті для них двері до скарбниць знання і науки» [5,21-22].

Не місце тут розповідати про всілякі небезпеки й пригоди, які довелося пережити тим рімінським одчайдухам, які втікали з табору. Але прибувши до «нашого українського духовного Риму, який був тоді збірним пунктом», вони могли забути «все до тогочасне», і «вчорашній бідолаха-таборовик набував цивілізованого вигляду і презентації, а передовсім ідентифікацію нового «цівіс романус». Нові документи і паспорти, потрібні для дальшої подорожі на захід, вистарались наші духовники при допомозі кол Ватикану і Червоного Хреста» [5,22].

Окремі деталі цієї епопеї з переправленням українських вояків на студії до Іспанії 25 січня 1947 року Євген Онацький описує в листі до єпископа І. Бучка: «Ви знаєте, як нам дорого коштувала справа студентів до Іспанії. Від цієї справи залишилося нам сім віз в Консульстві, бо з Мадриду помилково протелеграфували були , щоб дали 25 віз замість 18. Отже, було вирішено по можності з тих віз скористатися. А що в Комітеті не було більше засобів, вирішено звернутися до табору з пропозицією, що коли б там знайшлися люди, що хотіли б поїхати до Іспанії на власний кошт і на власне ризико, то могли б скористатися з тих віз. О. Пражко і проф. Борисюк, коли були на Різдво в таборі, дали про це широко знати. Внаслідок того прийшов до мене як до студентського референта лист від студентської громади з запитом про подробиці. Я відповів офіційно в імені Комітету, що могли б їхати тільки ті, що мають кошти на проїзд і відвагу на життя в Іспанії без стипендії. Подав і ціни: проїзд з Генуї до Барселони 45 доларів, з Риму до Генуї - 600 лір, і попередив, що кандидати на поїздку не можуть рахувати на будь-яку допомогу від Комітету.

...Приїхало сім з табору. П'ятеро згодилося їхати до Іспанії на власний ризик, а двоє повернулися до табору» [1].

Ті студенти, які не поїхали до Іспанії, зрозуміло, потребували матеріальної підтримки. Повідомляючи про це отця П. Івахіва в США, Є. Онацький писав 21 січня 1947 року: «Зрештою надіюсь, що ми матимемо великі труднощі ще один місяць, а потім знову станемо на ноги: десь ідуть обіцяні 5.000 доларів з Американського Об'єднаного Комітету, які дадуть нам можливість перетримати до того часу, аж коли почнуть напливати гроші за випущені нами поштові значки на пам'ять Берестейської унії роботи Азовського...Думати про рімінських студентів однаково вже пізно, а тих кілька, що маємо, якось перетримаємо. Все ж хотілося б мати допомогу для таких, як Філь, Верига, Мисечко і Баранський. Дуже бідують також Чумаченьки (він і вона, скрипачка, з двома дітьми) - заробітку ніякого, і хоч мають вони безплатне помешкання в віллі Колегіа Кастель Гандольфо, але з 3000, що їх дає їм тепер Комітет, ніяк не можна витримати. Наша головна турбота, щоб ці люди якнайскоріше виїздили - покладаємо надію на аргентинську місію о. Сільви, подали списки майже на 6000, але не знати ще, що з того буде» [1].

5 лютого 1947 року О.П. Івахів пише Онацькому: «Про саму поміч для студентів чи для інших наших скитальців думав я і робив все, що було наказано: просив про списки згідно з дорученням, їх предкладав, просив, а коли я побачив, що справа буде трудна, бо Комітет має намір ратувати лиш життя скитальців, а не має видавати грошей на науку, тоді я зачав думати по наших товаришів, що приїхали, чи не були б згідні дати поміч цим студентам. Показалось, що майже кожний з нас має родину на еміграції і мусить їй помагати. Навіть звернувся до мене п. Баранський в справі позички грошей для нього на студії, але я мусів звернути його до о. Грабця як до брата п. Баранського, бо сам я маю дуже багато просьб о поміч і дотепер нікому з просячих не відмовив, хіба тим мусів відмовити, що справді хотіли мене використати. О. Грабець матеріально повинен дуже добре стояти, тому й не сумніваюся, що П. Баранському помочі уділить» [1].

Звичайно, ці рядки - лише перша спроба висвітлити надзвичайно важливу сторінку з життя української еміграції в Італії: жертовність в ім'я освіти, підготовки майбутньої еліти в умовах бездержавності власного народу. Але завдяки саме цьому готувався національний здвиг в ім'я відродження нації і держави на рідних землях.

Література

1.

2. Immigration History Research Center University of Minnesota: E. Onatzky Papers - Box 1.

3. Яримович В., Білик О., Волинський М. Нарис історії української студентської громади та українських поселень в Іспанії [1946-1996]. - Філадельфія - Мадрид, 1997.

4. Загачевський Є. Белярія - Ріміні - Англія. - Мюнхен, 1968.

5. Українське слово (Буенос-Айрес). - 1961. - 1 жовтня.

Размещено на Allbest.ru