Особистість вчителя у педагогічній спадщині В.О. Сухомлинського

Размещено на http://www.allbest.ru/

Вінницький державний педагогічний університет

Імені Михайла Коцюбинського

Інститут педагогіки психології і мистецтва

Кафедра дошкільної та початкової освіти

Особистість вчителя у педагогічній спадщині В.О.Сухомлинського

Лівшун Олена Олександрівна

(ІІІ курс, група ІІІ-БПАМ)

Науковий керівник:

Канд. пед. наук, доц. Кіт Г.Г.

Вінниця 2012

План

Вступ

1. Педагог-гуманіст В.О. Сухомлинський

2. В.О.Сухомлинський про педагогічне покликання

3. Педагогічна майстерність вчителя-вихователя

4. Педагогічна культура як основа професійної компетентності вчителя

5. Професійні вимоги до особистості педагога

6. Духовний вплив вчителя на формування особистості учнів

7. Творчо-дослідницький характер праці вчителя

Література

Вступ

З початку XX ст. науково-технічна революція, величезний обсяг інформації, значне збільшення її джерел змінили умови засвоєння знань у сучасному світі, а отже, змінили вимоги до особистості вчителя. Знання предмета перестає бути основною функцією вчителя -- він має знати, як навчати й виховувати, найефективніше реалізувати мету й завдання навчально-виховного процесу. Педагог повинен володіти не тільки необхідними знаннями, але й певними професійно особистісними якостями.

Педагогічна майстерність містить у собі знання і риси характеру вчителя, що забезпечує високий рівень саморегуляції професійної діяльності. Поняття педагогічної майстерності розглядається, також, як високий рівень професійної культури співтворчості з вихованцями. Успішність у виконанні цієї справи в великій мірі залежить від особистості самого вчителя, від того, який у нього інтелектуальний та моральний рівень розвитку, врешті-решт від того, наскільки він сам є Людиною.

У Національній доктрині розвитку освіти України у ХХІ столітті, в Державній програмі «Вчитель» зазначається, що ключовою фігурою в системі освіти виступає вчитель. Через його діяльність реалізується державна політика, спрямована на зміцнення інтелектуального і духовного потенціалу нації, розвиток вітчизняної науки і техніки, збереження і примноження культурної спадщини. У документах окреслені завдання формування особистості педагога, вихователя відповідно до потреб практики, сучасних змін, що відбуваються в країні та світі.

Розробляючи шляхи впровадження ефективної системи підготовки майбутнього вчителя, формування його професійної майстерності, необхідно враховувати не тільки світовий досвід, а й передусім вивчати думки вітчизняних педагогів з даної теми. Історичний доробок у вивченні проблеми формування особистості вчителя внесли Я.-А. Коменський, Й.Г.Песталоцці, К.Д, Ушинський, В.П.Вахтерова, А. С.Макаренко, В.О. Сухомлинський. Особливо важливою у цьому контексті є педагогічна спадщина відомого українського педагога В.О.Сухомлинського.

В.О.Сухомлинський висвітлив важливість особистості вчителя, його творчості та майстерності у навчально-виховному процесі, глибоко розкрив поняття « педагогічної культури» вчителя, дав ґрунтовні відповіді на ряд інших питань. Саме тому, тему для нашого наукового дослідження ми обрали таку: « Особистість вчителя у педагогічній спадщині В.О.Сухомлинського».

Об'єкт дослідження - науково-педагогічна спадщина В.О.Сухомлинського.

Предмет дослідження - особистість вчителя, його педагогічна майстерність у педагогічній спадщині В.О.Сухомлинського.

Мета дослідження - з'ясувати значення та роль особистості вчителя у навчально-виховному процесі на основі педагогічної спадщини В.О.Сухомлинського.

Відповідно до мети, ми ставимо такі завдання:

1. Опрацювати і проаналізувати психолого-педагогічну літературу з даної теми. вчитель педагогічний сухомлинський виховний

2. З'ясувати роль особистості вчителя в педагогічній спадщині В.О,Сухомлинського.

3. Визначити професійні вимоги до особистості вчителя.

4. Сформулювати методичні поради студентам-практикантам щодо професійного самовдосконалення.

Експериментальна база дослідження - Приватна загальноосвітня школа

І-ІІІ ступенів АІСТ у Вінниці.

Гіпотеза дослідження - розвиток особистості вчителя набуває ефективності за умови комплексного впливу на процес професійного зростання вчителя через впровадження змодельованих мети, завдань, змісту та засобів його реалізації.

Методи дослідження:

- аналіз літератури в аспекті предмета нашого дослідження;

- аналіз шкільної документації;

- аналіз учнівських робіт;

- анкетування;

- спостереження.

1. Педагог-гуманіст В.О. Сухомлинський

Сухомлинський Василь Олександрович народився 28 вересня 1918 року в селі Василівка на Херсонщині ( тепер Кіровоградська область) у незаможній селянській родині. Батько його, Олександр Омелянович, працював по найму як тесляр і столяр у поміщицьких економіях та заможних селянських господарствах. Після встановлення радянської адміністрації в Україні був активістом колгоспного життя у селі, брав участь у керівництві кооперацією та місцевим колгоспом, виступав у пресі як сількор, завідував колгоспною хатою-лабораторією, керував трудовим навчанням учнів (з деревообробної справи) у семирічній школі. Мати майбутнього славетного педагога, Оксана Юдівна, працювала в колгоспі. Разом з Олександром Омеляновичем вона виховала, крім Василя, ще трьох дітей -- Івана, Сергія та Меланію. Всі вони стали вчителями. Василь Сухомлинський навчався спочатку (1926--1933) у Василівській семирічці, де був одним із кращих учнів. Влітку 1934 р. він вступив на підготовчі курси при Кременчуцькому педінституті і того ж року став студентом факультету мови та літератури цього вузу. Проте через хворобу 1935 р. змушений був перервати навчання в інституті. Сімнадцятирічним юнаком розпочав Василь свою практичну педагогічну роботу. У 1935--1938 рр. він викладав українську мову і літературу у Василівській та Зибківській семирічних школах Онуфріївського району. У 1936 р. Сухомлинський продовжив навчання на заочному відділі Полтавського педагогічного інституту, де спершу здобув кваліфікацію учителя української мови і літератури неповної середньої школи, а згодом -- і викладача цих же предметів середньої школи (1938). З 1938 р. і до початку Великої Вітчизняної війни Василь Олександрович працював в Онуфріївській середній школі учителем української словесності, а через деякий час -- і завідуючим навчальною частиною школи. Війна внесла свої корективи у розмірений ритм життя: у липні 1941 р. Василя Олександровича було призвано до війська. Закінчивши військово-політичні курси у Москві, одержав військове звання молодшого політрука, а з вересня 1941 р. він -- політрук роти у діючій армії. 9 лютого 1942 р. в бою за село Клепініно під Ржевом дістав тяжке поранення і понад чотири місяці лікувався в евакогоспіталях. З червня 1942 р. до березня 1944 р. В.О.Сухомлинський працював директором середньої школи і вчителем російської мови і літератури у селищі Ува Удмуртської АРСР. Навесні 1944 р. Василь Олександрович разом з дружиною Г.І.Сухомлинською виїжджає на Україну, в щойно визволений Онуфріївський район Кіровоградської області. Упродовж чотирьох років він працював завідуючим районним відділом народної освіти і одночасно викладав у школі. Саме в цей період Василь Олександрович дебютує у пресі -- онуфріївській районці «Ударна праця» та обласній газеті «Кіровоградська правда» -- із статтями на педагогічні теми. Найперша його публікація -- «Перед новим навчальним роком» -- з'явилася 25 серпня 1945 р. в «Ударній праці». 1948 р. В.О.Сухомлинського призначають, на його прохання, директором Павлиської середньої школи. Цим навчальним закладом він керував до останку життя, двадцять три роки у Павлиші стали найпліднішим періодом його науково-практичної та літературно-публіцистичної діяльності. Василь Олександрович доклав чимало зусиль, аби піднести пересічну сільську школу на рівень найкращих у тодішньому СРСР загальноосвітніх навчальних закла-дів, щоб перетворити її на справжню лабораторію передової педагогічної думки і якнайповніше узагальнити набутий досвід. І він досяг поставленої мети, насамперед завдяки власній винятковій працьовитості, постійному творчому горінню, твердій, безкомпромісній вимогливості як до себе, так і до всього педагогічного колективу. Починаючи з 1949 р. Василь Олександрович виступає не тільки у місцевій періодиці, а й у республіканських та всесоюзних виданнях. У першій половині 50-х років його починають друкувати й педагогічні видання тодішнього «соціалістичного табору». 1955 р. він успішно захищає у Київському державному університеті кандидатську дисертацію на тему «Директор школи -- керівник навчально-виховної роботи», а через рік з'являється його перша велика монографія «Виховання колективізму у школярів». Наприкінці п'ятдесятих років виходять друком одна за одною такі грунтовні праці В.О.Сухомлинського, як «Педагогічний колектив середньої школи» та «Виховання радянського патріотизму у школярів». Даниною тогочасній ідеології була книга педагога «Виховання комуністичного ставлення до праці» (1959). На найвищий щабель своєї педагогічної творчості Василь Олександрович піднявся у шістдесяті роки. Саме тоді з особливою виразністю і силою проявився його яскравий і самобутній талант педагога-дослідника й педагога-публіциста, саме у ті роки написав він найкращі книги, статті, художні твори для дітей та юнацтва. До найголовніших, найгрунтовніших творів В.О.Сухомлинського, опублікованих починаючи із 1960 р., належать: «Як ми виховали мужнє покоління» , «Духовний світ школяра» , «Праця і моральне виховання», «Моральний ідеал молодого покоління», «Сто порад учителеві», «Листи до сина», «Батьківська педагогіка», «Проблеми виховання всебічно розвиненої особистості» і особливо -- «Павлиська середня школа» та «Серце віддаю дітям» (1969). Остання праця витримала вже кільканадцять видань, вона була удостоєна першої премії Педагогічного товариства УРСР (1973) і Державної премії УРСР (1974). На високу оцінку заслуговують і праці В.О.Сухомлинського, які з'явилися окремими виданнями вже після смерті талановитого педагога: «Народження громадянина», «Методика виховання колективу», «Розмова з молодим директором школи», «Як виховати справжню людину». Віддаючи багато енергії вчительській роботі, створюючи фундаментальні педагогічні твори, В.О.Сухомлинський водночас виступав і як активний громадський діяч, систематично проводив культурно-освітню роботу серед населення Павлиша, брав діяльну участь у численних науково-педагогічних конференціях, симпозіумах, сесіях, нарадах, семінарах. Не обійшло його й офіційне визнання: з 1957 р. В.О.Сухомлинський -- член-кореспондент Академії педагогічних наук РРФСР, з 1958 р. -- заслужений учитель УРСР. У 1968 р. йому присвоїли звання Героя соціалістичної праці. Того ж року він був обраний членом-кореспондентом АПН СРСР. 2 вересня 1970 р. серце Василя Олександровича Сухомлинського перестало битися. Втім, фізична смерть не поклала край життю його творчих надбань, не зупинила його жертовного служіння школі, учительству, вітчизняній педагогічній науці.

Однією з найбільших заслуг В.О. Сухомлинського перед вітчизняною і світовою педагогікою є те, що в центр педагогічної науки, навчально-виховного процесу він поставив дитину з її реальним, духовним світом. Адже загальновизнаним є той факт, що академічна педагогіка була «бездітною». У системі В.О.Сухомлинського дитина наділялася значною автономією. Звернення до серця і розуму дитини, а не намагання повчати, вказувати їй, розпоряджатися нею, є найкращим психологічно довершеним інструментом, котрий завжди спрацьовує, викликає відгук дитячої душі, бажання стати кращим. Таким чином відбувається не лише вплив учителя на вихованця, а й поєднання їхніх прагнень, зусиль у спільну дію, виникає об'єднуючий мотив, який забезпечує гуманні стосунки вихователя і дитини, їх суб'єкт-суб'єктну педагогічну взаємодію.

Значним, важливим аспектом педагогічної спадщини В.О.Сухомлинського є її гуманізм. Виховання гуманізму і людяності, на думку, педагога, повинно стати одним із завдань діяльності школи і вчителя. Вони мають виявлятися в таких якостях і рисах особистості, як талант доброти, потреба в служінні людям, радість самовіддачі.

Вирішальний вплив на розвиток учнів (зокрема на їх моральний розвиток) має така організація виховання, за якої належна увага приділяється стимулюванню внутрішньої і зовнішньої активності школярів, їхній оптимальній участі у вихованні як спільній з учителем діяльності. Організований таким чином виховний процес, подібно до навчального, має ґрунтуватися на принципі проблемності. Це дає змогу кожному учневі, всьому класу бути не лише об'єктом виховного процесу, а й активним його учасником, суб'єктом виховної діяльності. При цьому забезпечуються умови, за яких кожен учень і колектив загалом мають широкі можливості брати участь у діяльності, в якій керівна роль належить учителеві. Це -- самостійне оцінювання дій, вчинків, одне одного, орієнтацій, поглядів, уподобань, обмірковування і розв'язання посильних моральних проблем, пов'язані з цим дискусії, відстоювання власного погляду, прийняття рішень тощо. Такій самоактивності учнів Сухомлинський надавав особливого значення.

У ранньому віці закладаються основні напрями розвитку дитини як особистості, вимальовуються головні контури становлення її моральності. Звідси глибока впевненість Сухомлинського у винятковій ролі, яку відіграють мати й батько в долі дитини. Чи стане вона Людиною гідною, щасливою і чи принесе своїм життям щастя іншим людям, залежить від того, які зерна посіють батьки в душі дитини, чи зігріють вони її серце теплом любові, правди і справедливості. "Прекрасні діти виростають у тих сім'ях, де мати і батько по-справжньому люблять одне одного і разом з тим люблять і поважають людей. Я відразу бачу дитину, в якої батьки глибоко, сердечно, красиво, віддано люблять одне одного. У такої дитини -- . мир і спокій у душі, стійке моральне здоров'я, щиросердна віра в добро, віра в красу людську".

Одна з найважливіших гуманістичних ідей, що пронизують педагогічну систему Сухомлинського, полягає в запереченні, неприпустимості будь-якого насильства над дитиною, в визнанні педагогом права учня бути суб'єктом виховного процесу, рівноправним, хоч і різнозобов'язаним (порівняно з вихователем) учасником, бути суб'єктом власної активності, носієм волі.

Повага до особистості вихованця незалежно від його віку, визнання складності його внутрішнього світу і необхідності відповідального ставлення до долі дитини -- переконлива характеристика гуманістичної спрямованості педагогічної системи Сухомлинського.

Обґрунтовуючи практичну необхідність гуманних взаємин між вихователем та дитиною, між самими дітьми і взагалі всіма учасниками виховного процесу, павлиський педагог переконливо показав, що найцінніше у дитини -- її індивідуальність, неповторність внутрішнього світу, своєрідність здібностей, потенційних можливостей, бо тільки через розмаїття індивідуальностей пролягає шлях до зростання та об'єднання особистостей -- не стадного, а справді людського, цивілізованого.

Загалом, виховання гуманності, на думку педагога, починається з виховання любові до всього живого. За роки своєї педагогічної діяльності В.О.Сухомлинський помітив, що першими паростками гуманності, доброти є милування красою природу. Але педагога особливо вражало те, що у дітей захоплення красою має егоїстичний відтінок, переплітається з байдужістю до долі красивого. Дитина може без будь-якої на те потреби зірвати квітку, не вбачаючи у цьому нічого поганого. Здавалося б, що є простішим для вчителя, ніж зробити зауваження дитині, що зриває під час екскурсії в природу квітку. Але це може не дати ніякого виховного результату. Якось В.О.Сухомлинський мовчки спостерігав за дітьми зі « Школи радості», які в глухому куточку шкільної садиби, замилувавшись хризантемами, стали зривати квіти. Їх зовсім не бентежила присутність учителя. Кожному з них хотілося зірвати для себе найкрасивішу квітку. Василь Олександрович терпляче чекав головного - коли хтось з дітей схаменеться, помітивши, що краса цього куточка природи зникла. А далі він допоміг дітям зрозуміти, що цей куточок краси виник не сам по собі, а його створили інші для всіх. Тепер, якщо хто й прийде сюди, то не зможе милуватися квітами. Діти дивилися на знищений їхніми руками квітник й гостро відчували справедливість слів вчителя, не знаючи, що робити з зірваними квітами. Це був для них повчальний урок бережливого ставлення до природи.

2. В.О.Сухомлинський про педагогічне покликання

Учительська професія -- це людинознавство, постійне проникнення в складний духовний світ людини, яке ніколи не припиняється. Прекрасна риса -- повсякчас відкривати в людині нове, дивуватися новому, бачити людину в процесі її становлення -- один з тих коренів, які живлять покликання до педагогічної праці. Ми твердо переконані, що цей корінь закладається в людині в дитинстві й отроцтві, закладається і в сім'ї, і в школі. Він закладається турботами старших -- батька, матері, вчителя, -- які виховують дитину в дусі любові до людей, поваги до людини.

В чому ж полягає покликання взагалі і покликання до педагогічної справи зокрема? Ось як писав про це Василь Олександрович :

« … Якщо ти знайде свою улюблену справу, це означає, ти будеш щасливою людиною. Але покликання - це не щось, що приходить до людини ззовні. Покликання - це маленький пагінець таланту, що перетворився в міцне, могутнє дерево на добротному ґрунті працелюбства, без самовиховання цей маленький пагінець може засохнути на корені. Знайти своє покликання, ствердитися в ньому - джерело щастя. А щоб виховати покликання, потрібно йти лише одним шляхом - прагнути досконалості» [25, 127] .

Що ж до педагога, то Василь Олександрович вважав, що тут покликання відіграє чи не найважливішу роль. « Педагогічна професія - це людинознавство, постійне проникнення в складний духовний світ людини. Прекрасна риса - постійно відкривати в людині нове, бачити людину в процесі її становлення - один з тих коренів, які живлять покликання до вчительської справи» [25, 135].

Ще одна риса, без якої, на думку Василя Олександровича, неможливе педагогічне покликання - риса « гармонії серця і розуму» [23, 453] .

Кількість вихованців не повинна мати значення для вчителя: в початкових класах їх може бути тридцять, а в старших класах і більше. Важливо те, що кожному треба дати часточку свого серця, для радощів і горя кожного знайти в ньому місце.

«Чуйність, сердечна тривого за людину - це плоть і кров педагогічного покликання» [25,141]. Вчителю не можна бути холодним, байдужим, бо це викликає в дітей настороженість і недовіру; перед таким вчителем вони ніколи не відкриють свого серця.

При будь-яких обставинах вчителю варто чинити так, як наказує перший серцевий потяг - він завжди найблагородніший. Разом з тим вчителеві треба вміти контролювати своє серце розумом, особливо тоді, коли треба приймати рішення у зв'язку з неправильними вчинками вихованців.

«Мистецтво і майстерність педагога якраз і полягає в умінні поєднувати сердечність з мудрістю… Щоб стати справжнім вихователем, потрібно пройти через школу сердечності - протягом тривалого часу « пізнавати серцем все», чим живе, що думає, чому радіє і чим тривожиться вихованець. «Це одна з найтонших речей в педагогічній справі. Якщо вчитель наполегливо опановує її - він буде справжнім майстром,» [23, 460] - так радив Василь Олександрович.

3. Педагогічна майстерність вчителя-вихователя

Педагогічна майстерність містить у собі знання і риси характеру вчителя, що забезпечує високий рівень саморегуляції професійної діяльності.

Поняття педагогічної майстерності розглядається і ширше - як високий рівень професійної педагогічної культури співтворчості з вихованцями. Адже кожен учень має значні потенційні можливості самовдосконалюватись. Потрібно лише їх знати і допомагати вихованцям. Педагогічна майстерність - це єдність чотирьох складових: гуманістичної спрямованості особистості вчителя, професійної обізнаності педагога, фахові здібності та уміння педагога володіти собою, спілкуватися з учнівським колективом та з кожним учнем зокрема.

Зауважимо, що вправи на практичне закріплення знань, умінь та навичок - головні інструментарії вчителя. Для нього надто важливе вміння створювати й осмислювати педагогічні ситуації, досконало володіти голосом, чітко інтонувати свою мову; вміння адекватно висловлювати свою думку.

Шукаючи шляхів оптимізації навчання, формування основ педагогічної майстерності, а також реалізації педагогічних технологій, учителі частіше звертаються до педагогічної ситуації. Вміле використання педагогічної ситуації має велике пізнавальне і виховне значення. Педагогічна ситуація допомагає вчителеві сформувати і реалізувати педагогічну майстерність. Вона відображає досвід, спостереження, результат праці вчителя і учнів, а також систему спілкування між ними, суперечності, аналіз мотивів поведінки.

В педагогіці і дидактиці багато говориться про індивідуальний підхід до учнів, про особистість педагога як фактор виховання, але не йдеться мова про індивідуальний підхід до самого педагога. Вчитель розглядається як проста арифметична сума тих якостей, якими йому потрібно володіти. Але кожний педагог - це особистість із своїм характером та стилем навчання і виховання.

Батьки дбають про майбутнє дитини, вкладають гроші в її освіту. Вони хочуть бачити свою дитину сильною і творчою особистістю, здатною досягати в житті успіхів. Тому їм не байдуже, хто і як навчає їхню дитину. Вчитель має це враховувати і діяти. Постійно підвищувати свій рівень, робити все для того, щоб бути потрібним кожній дитині. Таким є сучасний вчитель, готовий до переосмислення своєї ролі на ринку праці. Так він залучається до конкурентної боротьби, яка крім багатьох проблем і негативних сторін, несе в собі позитивне - вона орієнтує на високий професіоналізм.

Педагогічна спадщина Василя Олександровича Сухомлинського для сучасних поколінь учителів - цінне джерело безперервного розвитку та удосконалення своєї майстерності загалом.

Учений оцінював майстерність учителя, виходячи з того, наскільки зміст, методи, прийоми і форми навчання, які він використовує, сприяють духовному, розумовому розвитку дитини, якою мірою процес навчання є водночас процесом фізичної, інтелектуальної, моральної, естетичної освіти і виховання учнів.

Великий педагог не рекомендує вчителям захоплюватися тими методами і прийомами « ефективного», « прискореного» навчання, в основі яких - погляд на мозкову здатність дитини як на електронний механізм, здатний засвоювати величезну кількість інформації.

Дитина, застерігає В.Сухомлинський, - це жива істота, її мозок - найтонший, найніжніший і найскладніший витвір природи, до якого треба ставитися надзвичайно обережно і дбайливо. До важливих умов, що сприяють повноцінному розвитку дітей В. Сухомлинський відносить відповідність методів навчання, структури уроку, взагалі всіх організаційних та психолого-педагогічних елементів навчальній меті уроку, його освітньо-виховним і розвивальним завданням та змісту. Василь Олександрович визначає як одну з центральних проблем фахових методик і дидактики в цілому питання доцільності застосування того чи того методу, вміння використати всі його можливості. З цього приводу він зазначає « Мета уроку визначається роллю знань у подальшому житті учня і їх практичним використанням. Методи ж роботи на уроці визначаються навчальною і виховною метою уроку.» Актуально звучать і такі думки Василя Олександровича: « Відповідність методів навчально-виховній меті уроку визначає і його структуру. Не можна вважати нормальним таке становище, коли кожний урок, незалежно від його змісту, будується за шаблонною схемою: опитування - розповідь учителя - закріплення - домашні завдання… Досвід переконує, що чим більше методів роботи обумовлюються, тим більше урізноманітнюється його структура і тим чіткіше узгоджується кожний його етап із змістом навчального матеріалу» [24,82]. Структуру уроків, взаємозалежність різних етапів В.Сухомлинський радить визначати на основі відповідності методів навчання освітньо-виховним і розвивальним цілям. Педагоги Павлиської середньої школи виробили структуру уроку для початкових класів, у побудові яких Василь Олександрович рекомендує виходити з таких принципів:

1) Поєднання, об'єднання, злиття практичної роботи, що її виконують учні, з первинним сприйняттям знань, з їх поглибленням, розвитком, застосуванням.

2) Застосування знань як найважливіший, головний шлях не тільки поглиблення, розвитку знань, а і їх виявлення, перевірки та обліку. Потрібно прагнути забезпечити постійний зворотній зв'язок застосування знань: одержання вчителем інформації про те, як учні думають, яких результатів досягає кожен із них.

3) Тривалість і поступовість процесу оволодіння знаннями. Розвиток, поглиблення знань відбувається і на уроці, і під час виконання домашніх завдань, і в ході самоосвіти. Таким чином, практична робота, потрібна для закріплення, розвитку, поглиблення знань, має розподілятися на тривалий час і здійснюватися не лише під час передбачення для неї програмою годин[25, 274].

Уроки, які ґрунтуються на цих принципах, виявляються надзвичайно різноманітними за структурою і характером організації навчальної праці школярів.

У початкових класах педагог радить важливе місце приділяти тим видам робіт, для яких характерна єдність слова вчителя, унаочнення, що його бачать діти, і практичної діяльності учнів.

До найважливіших методів навчання, що потребує великої майстерності від педагога, В.Сухомлинський відносить слово. Він вважав, що практично не існує іншого засобу, який би містив таку силу впливу на душу людини, як слово. Водночас, Василь Олександрович застерігає від умисного і надмірного словесного дидактизму і зазначає, що у справжнього вчителя слово буде не безпристрасним « викладом матеріалу», а зверненням до почуттів, свідомості та совісті вихованців: « Хай звучить у наших школах лагідне слово. Торкаймося ласкою дитячого серця. Бережімо людську гідність, утверджуймо в людині повагу до самої себе, виховуймо чутливість до добра і зла.» [23,358]. Треба прагнути до того, щоб у кожному слові педагога була присутня жива людська пристрасть, оскільки, яким би високим не видавався зміст слів, що їх чує учень, вони можуть залишитися для нього порожніми оболонками, якщо у них не запалає вогник пробудженого почуття. В цілому В.Сухомлинський вважав: « Уся система навчання і розумового розвитку в нинішній школі потребує докорінного наукового удосконалення.» Мистецтво навчатися містить, насамперед, мистецтво говорити, спілкуватись, уміння чуйно звертатися до дитячого серця.

Основну ділянку і форму організації шкільного навчання - урок - В.Сухомлинський називає дзеркалом загальної та педагогічної культури і майстерності вчителя, мірилом його інтелектуального багатства, показником його кругозору й ерудиції, адже, викладаючи матеріал, учитель не лише відкриває учням знання, а й виявляє себе.

В. Сухомлинський висловлює такі заповіді для кожного вчителя:

1) « учити так, щоб знання добувалося за допомогою наявних уже знань, - у цьому, на мій погляд, полягає найвища майстерність дидакта.»

[23,454];

2) «Щоденно, на кожному уроці учень повинен щось добувати своїми зусиллями - це не тільки правило дидактики сучасної школи, а й важлива закономірність виховання.»

Одну з найважливіших і філігранно тонких граней педагогічної професії В.Сухомлинський вбачає у тому, що вчитель навчає і виховує передусім не тими методами або прийомами, а неповторністю своєї індивідуальності, особистими якостями. За його глибоким переконанням, будь-який метод чи прийом без одухотворення живою думкою й пристрастю педагога залишається мертвою схемою. Так у науково-теоретичній спадщині й оригінальному практичному досвіді В.Сухомлинського надзвичайно багато слушних думок щодо проблеми дидактичної майстерності вчителя, крізь призму якої він розглядає різні аспекти загальної, психолого-педагогічної, емоційної, комунікативної та естетичної творчої культури педагога. Василю Олександровичу не давала спокою педагогічна безкультурність багатьох учителів та батьків. На його думку, розвиток педагогічної культури може здійснюватися лише на ґрунті непідробної любові до дітей, за умови глибокого та тонкого знання і розуміння їхньої психології, духовного світу в цілому.

4. Педагогічна культура як основа професійної компетентності вчителя

Виховання в широкому розумінні - це багатогранний процес постійного духовного збагачення й оновлення і тих, кого виховують, і тих, хто виховує. Така природа педагогічної справи: керувати нею - означає, насамперед, самому вчителеві постійно збагачуватися і оновлюватися, бути сьогодні духовно багатшим, ніж учора. Учитель буде ерудованим, авторитетним лише доти, доки він щоденно удосконалюватиме свою майстерність, доки для нього на першому місці стоятиме сама суть шкільної справи - навчання і виховання, вивчення і знання дитини.

Без знання дитини немає школи, немає виховання, немає справжнього педагога і педагогічного колективу, а знати дитину можна лише тоді, коли постійно відбувається розвиток і збагачення педагогічної культури вчителя.

З чого складається педагогічна культура і навіщо вона вчителеві? Ґрунтовну відповідь на це запитання ми знову ж знаходимо у працях В.О.Сухомлинського, бо саме він, як ніхто інший, надавав цьому поняттю великого значення, ставив його поряд з іншими рисами, що створюють образ справжнього педагога.

«Педагогічна культура - це насамперед глибоке знання вчителем свого предмета. Ми вважаємо дуже важливим, щоб учитель орієнтувався в найскладніших питаннях науки, основи якої він викладає в школі, у питаннях, що являють собою передній план наукової думки. З цього починається і на цьому будується педагогічна культура. Можна заперечити: для чого вчителеві знати те, що не вивчається на уроках, і не стикається безпосередній школі? Для того, щоб знання шкільної програми були для вчителя азами, азбукою його кругозору. Коли ж його кругозір незмірно ширший від шкільної програми, лише тоді він справжній майстер, художник, поет педагогічного процесу» [24,80].

Осмисливши і проаналізувавши таке визначення, можна дійти висновку, що справжній вчитель - майстер педагогічної справи - настільки добре знає азбуку своєї науки, що на уроці, в ході вивчення матеріалу, в центрі його уваги не сам зміст того, що вивчається, а учні, їхня розумова праця, їхнє мислення, труднощі їхньої розумової праці. Підтвердження цієї думки знаходимо у спостереженнях Василя Олександровича за роботою вчителів з різною педагогічною культурою: вчитель-майстер і просто вчитель.

Справді, придивившись уважно до роботи вчителя, який знає тільки те, що потрібно дати учням, який сумлінно підготував виклад за підручником і запам'ятав зміст і логічну послідовність викладу, ми побачимо, що наочні посібники, які треба було використати при викладі нового матеріалу, якось штучно притягнуті до змісту, а то і взагалі забуті, хід думок поверховий.

Чому так виходить? Тому що в центрі уваги такого вчителя - зміст матеріалу, а не деталі педагогічного процесу : він напружує зусилля, щоб пригадати хід викладу; вся його увага спрямована на власні думки і зміст матеріалу. Такий виклад учням важко зрозуміти і запам'ятати. Якщо вчитель змушений напружувати всі свої зусилля, щоб пригадати зміст матеріалу, немає емоційності викладу, як наслідок у дітей зникає інтерес до навчання.

Це дуже важлива риса педагогічної культури вчителя: чим вільніше він володіє матеріалом, тим яскравіша емоційність викладу і тим менше доведеться сидіти учневі над підручником.

Виходячи з усього вищесказаного, можемо зробити висновок: глибоке знання матеріалу вчителем - це одна з основ педагогічної культури. Але як же досягти того, щоб кожний учитель знав не тільки ази навчання, а й глибокі джерела предмета?

На думку В.О.Сухомлинського, цю проблему можна вирішити лише єдиним способом - читанням. Воно має стати найпершою духовною потребою кожного педагога.

Дуже важливим елементом педагогічної культури вчителя є багатство методів вивчення дитини. « Педагогічна культура великою мірою визначається тим, як учитель вміє спостерігати за дитиною в процесі її розумової і фізичної праці, під час ігор, екскурсій, на дозвіллі,» - писав В. О. Сухомлинський і мав рацію [24,81]. Справді, пізнання дитини складається із спостережень, хоча є й інші способи. Вчитель мусить знати стан здоров'я дитини, індивідуальні особливості її фізичного і розумового розвитку.

Щоб глибше осмислити ту чи іншу рису в поведінці дитини, в її розумово вій праці, у взаємовідносинах з товаришами, Сухомлинський радить звернутися вчителеві до посібників з психології, анатомії й фізіології, з дефектології. Такі посібники мають стати настільними книгами кожного вдумливого педагога, який працює творчого. На основі цього ми можемо зробити ще один висновок: без твердого психологічного ґрунту немає педагогічної культури.

Прикро, але треба визнати, що в шкільному вихованні ще й досі трапляється чимало педагогічного безкультур'я. Суть його полягає в забуванні тієї чи не найпростішої і наймудрішої істини, що виховання дитини - це виховання гармонії розуму і серця, де серцю належить найніжніша, найтонша роль.

Педагогічне безкультур'я у вихованні почуттів - це чи не найбільше лихо, вважав В.О.Сухомлинський, яке часто призводить до трагічного зламу в житті. Це лихо помітне навіть тоді, коли знайомимось з роботою шкіл поверхово: покрикування, нервозність стали звичайними у взаєминах учителя з учнями. Звикаючи до підвищеного тону, учні іноді 5-6 годин щодня, а іноді й усього шкільного життя перебувають у стані надмірного збудження. Все це серйозна загроза не лише їх здоров'ю, а й моральному розвитку.

Постійне напруження призводить до того, що діти перестають реагувати на спокійний тон, зважають лише на « посилені» засоби - окрик, стук, погрозу. У дитини притупляється чутливість, вона стає байдужою до найтонших емоційних тонів і півтонів людського слова. В атмосфері постійної напруги, нервозності, галасу вчитель, врешті-решт, втрачає ті нюанси тону і півтону. Після робочого дня, проведеного в нервовому напруженні, учні повертаються додому вкрай виснажені, не можуть продуктивно працювати. Результатом стають поверхові знання, байдужість і реагування тільки на « сильнодіючі» засоби.

В.О.Сухомлинський писав: « Моїм непорушним педагогічним переконанням є істина: чуйність і лагідність - та духовна сила, яка здатна вберегти дитяче серце від образи, огрубіння, жорстокості. Можливо, у декого цей принцип викличе іронічну посмішку: що ж, будемо ласкавими, а вони нам на голову сядуть… Не сядуть, бо зло в дитячому серці народжується тільки грубістю, байдужістю дорослих.» Але слід пам'ятати, що ласка - це не сюсюкання і не всепрощення. Ласка - це людяність, сама суть, саме серце педагогіки, для якої істина: людина людині друг. Педагогіка є сплавом ідеї і гуманності: це ідея людяності, помножена на доброту кожного вчителя як живої особистості, як неповторного людського серця з його радощами і горем.

Педагог повинен вміти знайти таке слово і так його сказати, щоб не принизити дитину і, водночас, щоб їй стало соромно,- а педагог переміг, як педагог. Чудодійна сила слова виникає з любові вчителя до дитини, з його глибокої віри в людину - це, образно кажучи, повітря, на якому тримаються крила ласки і лагідності.

Хай звучить в наших школах лагідне слово. Торкаймося ласкою дитячого серця. Бережімо людську гідність, утверджуймо повагу до себе, виховуймо тонну чутливість до добра і зла. Як зелений листок тягнеться до сонця, так душа вашого виховання хай тягнеться до ласки і добра. Не бійтеся бути ласкавими!» - так закликав усіх педагогів великий майстер своєї справи - Василь Олександрович Сухомлинський. [25, 190]

Отже, наявність, розвиток і збагачення педагогічної культури - це одна з головних передумов, яка дає вчителеві право бути вчителем. Завдання його - постійно поглиблювати і вдосконалювати свою педагогічну культуру.

5. Професійні вимоги до особистості педагога

Професійно обумовлені вимоги до вчителя в педагогіці виражаються термінами "професійна придатність” і "професійна готовність”. Під професійною придатністю розуміють сукупність психічних і психофізіологічних особливостей людини, які необхідні для досягнення успіху в обраній професії. Під професійною готовністю - психологічну, психофізіологічну, фізичну готовність (тобто професійну придатність) та науково-теоретичну і практичну підготовку педагога.

Василь Олександрович пред'являв дуже високі вимоги до особистості педагога як керівника і організатора навчально-виховного процесу: «Ми повинні бути для підлітків прикладом багатства духовного життя; лише за цієї умови ми маємо моральне право виховувати» [25,120]. Високі особистісні якості вихователя, його знання і життєвий досвід повинні стати для дітей незаперечним авторитетом. Під авторитетом Василь Олександрович розумів не піднесення, відгородження від дітей ерудицією, вимогами беззаперечного послуху, формальне і авторитарне управління дитиною, а доводив, що без постійного духовного спілкування вчителя і дитини, без взаємного проникнення в світ думок, почуттів, переживань один одного немислима емоційна культура як плоть і кров культури педагогічної.

«Найважливіший джерело виховання почуттів педагога - це багатогранні емоційні відносини з дітьми в дружному колективі, де вчитель не тільки наставник, а й друг, товариш» [25,145].

Намагаючись знайти відповіді на багато життєво важливі питання,В.А. Сухомлинський, його колеги та учні розмірковували над етичними і естетичними проблемами. Так, для В.А. Сухомлинського проблеми життя і смерті, пам'яті і забуття, трагічного і прекрасного були постійним предметом роздуми. Подолання смерті у філософсько-педагогічних поглядах В.А. Сухомлинського - це символічне безсмертя результатів людської творчості. Педагог завжди прагнув до того, щоб розуміння життя і смерті, відчуття і переживання близької людини сприяло дорослішання дитини, вносило в його життя зрілість, виховувало вміння дорожити людьми, ставитися до них як до великої цінності. «Розуміння етичної сторони смерті - найважливіша передумова справжнього оптимізму, життєлюбства, вміння дорожити життям і берегти її. Багаторічний досвід виховної роботи переконав мене, що дитина разом з дорослими, осягаючи смерть як невідворотне горі, у дорослих ж черпає оптимістичну віру у всеперемагаючу силу життя »[25, 260]. В.А. Сухомлинський вважав, що в бесідах з учнями вчитель зобов'язаний зачіпати питання життя і смерті, що об'єднують біологічну і соціальну сутність людини, хоча це майже не досліджена область виховання. Тому такі розмови вимагають дуже дбайливого та ретельного поводження з матеріалом і повинні спиратися на знання, розуміння і відчуття стану дитини, його характеру, емоційного світу. Учитель, який за складом свого мислення не відчуває в собі схильність до роздумів і розмов на ці теми, повинен просто опускати їх у процесі роботи.

Дотримання етичних принципів забезпечить успіх педагогічної діяльності вчителя. Етична культура педагога сприяє встановленню психологічної сумісності вчителя з учнями. І основною умовою тут є педагогічний такт. Вчитель, як ніхто інший повинен керувати своїми почуттями,темпераментом, бути прикладом для дітей - адже різним проявом своїх емоцій, ставленням до людей він передає хлопцям справжню науку високоморальної поведінки. Нетактовність, образливе ставлення до дітей завдає глибокі душевні травми, шкодить всій справі навчання і виховання. «Будьте доброзичливі!» - Радив Сухомлинський вчителям, відносячи цю раду до азбуки педагогічної культури.

Кожен вчитель повинен володіти такими якостями:

1. Гуманність - любов до дітей, вміння поважати їхню людську гідність, потреба і здатність надавати кваліфіковану педагогічну допомогу в їхньому особистісному розвитку. Найбільш важлива якість, яка повинна біти притаманна вчителю - любов до дітей. Любов до дитини - це, за словами В.Сухомлинського, "плоть і кров вихователя, як сили, здатної впливати на духовний світ іншої людини. Педагог без любові до дитини - це все одно, що співак без голосу, музикант без слуху, живописець без відчуття кольору” [25, 214]. Йдеться про мудру, добру й вимогливу любов, що вчить жити.

Працю справжнього педагога живить віра в людину. Він повинен бути оптимістом, глибоко вірити в силу й можливості дітей, бачити на сам перед усе краще, що їм притаманне. Учитель має підходити до кожної дитини з оптимістичною налаштованістю, навіть, якщо ризикує помилитися. Водночас він не повинен ідеалізувати їх позитивних рис, ігноруючи їх недоліки. Завдання вчителя - "не загубити” жодної дитини, дати кожній можливість розкрити все краще, закладене природою, сім'єю, школою. Для цього вчитель повинен цікавитись кожним учнем як особистістю, важливо бачити в дітях типове і особливе та використовувати систематично індивідуальне навчання. Вчитель має пам'ятати, що до кожної дитини в класі треба виявляти чуйність, щирість, не виділяти надмірною увагою обдарованих і не принижувати моралізаторством слабших. Правильно організована робота допоможе кожному учневі відчути себе здібним, потрібним, цікавим для вчителя і своїх товаришів. Саме це - надійний стимул подальшої навчальної роботи учнів із захопленням, з відчуттям власної гідності. Кожен школяр для вчителя - безцінний дар, це найдорожча і найцінніша істота на землі, за яку вчитель відповідає перед своєю совістю і суспільством.

2. Громадська відповідальність, соціальна активність. Нинішній стан освіти в Україні показує, що одним із його обов'язкових чинників має бути відповідальне ставлення педагога до своїх професійних обов'язків. Серед методів, за допомогою яких у майбутнього педагога формуватиметься відповідальне ставлення до своєї праці, є виховання почуття дисципліни у студента педвузу. При цьому йде мова не про формальну присутність його на різноманітних видах навчальної діяльності, передбачених навчальним планом, чи на заходах, які здійснюються адміністрацією та громадськими організаціями вузу. Мається на увазі така організація навчального процесу, яка б зобов'язувала студента до фахового і професійного росту постійно і систематично. В.О.Сухомлинський зазначав: « Щоб відкрити перед учнями іскорку знань, учителеві треба увібрати море світла, ні на хвилину не відходячи від променів вічно сяючого сонця знань, людської мудрості.» [25, 212].

4. Правдивість, справедливість, порядність, чесність, гідність, працьовитість, самовідданість. Важливу роль відіграють особистісні якості педагога, його чутливість до іншої людини, гуманність у помислах і діях. Але це не знижує актуальності такої його риси як вимогливість. Всепрощення, безпринципність, поблажливість до учнів, потурання їхнім слабкостям, байдужість до негативного в їх навчанні, праці та поведінці завдають великої шкоди вихованню особистості. Більшість видатних педагогів обстоювало єдність вимогливості й поваги, бо саме у вимогливості до людини й полягає повага до неї. Обов'язковою нормою в ставленні учителя до учнів є справедливість. Будь-які прояви несправедливості з боку педагога (виділення "любимчиків”, необ'єктивне оцінювання знань, необґрунтовані вимоги, безпідставні обвинувачення, упередженість тощо) ранять дитячі душі, обурюють учнів і завдають непоправної шкоди справі навчання й виховання. важливою для вчителя є позитивна емоційна налаштованість, яка виявляється в умінні залишати за дверима школи неприємні переживання, поганий настрій. Водночас він не повинен приховувати свого невдоволення чи навіть обурення. Якщо учні того заслужили. Гнів, як і радість. Повинні бути педагогічно спрямовані, не переходити меж, за якими вони стають шкідливими у вихованні. У стосунках з учнями завжди потрібне почуття міри, неприпустимість крайнощів, що виходять за межі пристойності й педагогічної доцільності. Учитель завжди має біти твердим, непохитним, послідовним у своїх вимогах і водночас гнучким, здатним переглядати окремі свої рішення і вимоги, якщо це зумовлено конкретними обставинами та інтересами справи. Він є старшим другом, товаришем учнів, але насамперед їхнім наставником, керівником. Тому дружні взаємини учителя й учня не повинні переходити у фамільярність та панібратство. Учитель, якому властиве почуття міри, рішуче і неухильно вимагає від учнів виконання своїх обов'язків, будучи при цьому розсудливим, спокійним. Він завжди доброзичливий, але не ліберальний, чемний і делікатний, але не улесливий; охочий на похвалу, але не захвалює учнів.

5. Любов до предмета, який викладається, потреба в знаннях, у систематичній самоосвіті. Кожен спеціаліст має поповнювати, поглиблювати та вдосконалювати свої знання. Щоб успішно вирішувати завдання які стоять перед вчителем, щоб бути для учнів завжди цікавою людиною треба постійно навчатися самому. Кожен вчитель має активно працювати над собою - це залог професійного успіху. Учитель має обов'язково займатись самовихованням. Двигуном цього процесу є бажання змінити себе і вдосконалитись.

6. Здатність до міжособового спілкування, ведення діалогу, переговорів; наявність педагогічного такту, що визначає стиль поведінки учителя, спричиняє упевненість учнів у доброзичливості вчителя, його чуйності, доброті, толерантності. Відчуття учителем учня, усвідомлення своєї ролі у педагогічному процесі і мети своїх виховних дій зумовлює педагогічний такт, сутність якого полягає у творчому вмінні обирати в кожному конкретному випадку таку лінію поведінки, такий підхід (з допомогою слова, вчинків, погляду, тону, жестів, міміки тощо), які оберігають честь і гідність учнівського колективу, кожного учня, не принижуючи і не возвеличуючи його честі та гідності. Обов'язкова передумова педагогічного такту - знання індивідуальних особливостей психічного стану, настрою і переживань учнів. Один і той же засіб виховного впливу може дати різні результати, залежно щодо кого, коли, за яких умов і як його застосовують. У цій справі немає стандартних рецептів. Педагогічний такт, за словами В.Сухомлинського, передбачає здатність учителя поставити себе на місце учня, бачити себе в учневі та учня в собі.

Сукупність якостей учителя створює його авторитет. Авторитет педагога, як і авторитет представника будь-якої іншої професії, здобувається наполегливою працею. Якщо в межах інших професій звично звучить вислів "визнаний у своїй галузі авторитет”, то у педагога може бути лише авторитет особистості. Учитель головна фігура педагогічного процесу. Його особистий приклад - могутній фактор виховного впливу. Завдяки спілкуванню із учнями вчитель виховує їх не тільки словом, а й всіма якостями своєї особистості.

6. Духовний вплив вчителя на формування особистості учнів

Виховання - це постійне збагачення дитини в духовному плані, але воно не можливе без педагога-вихователя. Тому Сухомлинський дає дещо змінене значення поняття виховання - це єдність духовного життя вихователя і вихованців, єдність їхніх ідеалів, прагнень, інтересів, думок, переживань. Передати людині моральну культуру, ідейні переконання, погляди, навчити жити в суспільстві - усе це, на думку педагога, вимагає того ступеня духовної єдності, на якому вихователь і вихованець почувають себе однодумцями.

Чи можна досягти цього ступеня духовної єдності тільки на уроці? Звичайно, ні. Цього можна досягти лише тоді, коли кожний педагог не тільки викладач, а й член колективу вихованців.

Сухомлинський твердо вірив в могутню виховну силу педагога-вихователя, духовного наставника підростаючого покоління протягом кількох років. Що ж найголовніше в цій виховній силі? Перш за все, духовне багатство педагога. Найхитріші комбінації виховних методів і прийомів розсипаються, якщо під ними немає фундаменту - духовного багатства вчителя: це висока моральна культура, інтелігентність, любов до творчої праці, прагнення до знань. Справжній вчитель ніколи не скаже: я вже нагромадив досить знань, їх вистачить мені на все життя. Знання - річ жива, вони вічно оновлюються.

«Щоб бути для учнів джерелом знань, учитель завжди повинен перебувати в атмосфері багатого, цікавого, багатогранного духовного життя» [25,213] - казав В.О.Сухомлинський.

Педагог ніколи не повинен вичерпуватися - у цьому сенс педагогічної мудрості з точки зору Василя Олександровича. Той засіб виховного впливу, який він застосовує зараз не може бути останнім у його скарбниці виховної мудрості. Завжди треба тримати щось про запас, не брати із скарбниці все. Сухомлинський щодо цього писав: « Ви до того часу будете для свого вихованця найвищим авторитетом, доки він пізнаватиме у вас Людину» [25,167].

Де ж джерело духовного багатства? Для вчителя це перш за все книга. Адже художниця література - це саме та сфера духовного життя, в якій стикається вихователь і вихованець. Дуже важливо, щоб вчитель умів зацікавити своїх вихованців розумною, цікавою бесідою про художній твір, про ідеал молодої людини нашого часу, про будь-що інше, що може цікавити школярів.

Духовне життя збагачують також найрізноманітніші особисті захоплення. Один учитель захоплюється садівництвом, інший - бджільництвом, у третьому живе любов до квітникарства, четвертий любить подорожувати по луках і лісах рідного краю. Захоплення допомагає відпочити від розумового напруження і є обов'язковою умовою повноти духовного життя педагога.

«Учитель, що має 25-30-річний стаж педагогічної роботи, повинен бути бадьорим, невтомним, для нього має бути не тягарем, а задоволенням, піти з дітьми в похід, заночувати під копицею пахучого сіна, тобто... вони повинні бути діяльні, повні енергії творці нових духовних цінностей» [25,179] - казав Сухомлинський

Але як же зробити, щоб читання книги стало духовною потребою не лише вчителя, а й учня? Це нелегке питання виховання. Щоб юнацтво відчувало невгамовний потяг до знань, Сухомлинський радив дбати про найважливіші вогнища духовної культури - бібліотеки.

Особиста бібліотека - це дзеркало й джерело духовної культури. У людини, що закінчує школу, вона має бути хоча б невеликою, де найпочесніше місце займуть твори вітчизняної й зарубіжної літератури, що стали безсмертними.

За приклад в цьому плані мають стати особисті бібліотеки вчителів, які є не лише відображенням їх культури, а й величезною духовною силою, що притягує вихованців.

В.О.Сухомлинський вважав, що крім потреби читати книгу, потрібно ще й виховувати потрібно ще й виховувати потребу в її перечитуванні: