Організація самостійної роботи з допомогою інформаційних технологій має низку переваг:

· забезпечує оптимальну для кожного конкретного студента послідовність, швидкість сприйняття матеріалу, можливість самостійної організації чергування вивчення теорії, розбору прикладів, методів розв'язання типових задач тощо;

· формує навички аналітичної і дослідницької діяльності;

· забезпечує можливість самоконтролю якості здобутих знань і навичок;

· заощаджує час студента, необхідний для вивчення курсу.

Інтенсивне оновлення матеріально-технічної бази вищих навчальних закладів з урахуванням останніх досягнень науки і техніки дає змогу розвивати аудіовізуальну технологію навчання, яка передбачає використання різноманітних технічних засобів навчання (ТЗН), в т. ч. комп'ютерних і електронних засобів. Розрізняють рецептивне аудіовізуальне навчання, пов'язане зі сприйманням і засвоєнням студентами аудіовізуальної навчальної інформації, яка передається за допомогою ТЗН (наприклад, телевізійних систем), та інтерактивне, яке забезпечує взаємодію студента і навчаючої системи у формі діалогу людини і машини.

3. Кредитно-модульна система організації навчального процесу

Кредитно-модульна система організації навчального процесу -- модель організації навчального процесу, яка ґрунтується на поєднанні модульних технологій навчання та залікових освітніх одиниць (залікових кредитів).

Кредит -- це числова міра повного навчального навантаження студента з конкретної дисципліни, яка спонукає студентів до вільного вибору навчальних дисциплін та якісного їх засвоєння і є одним із критеріїв порівняння навчальних систем вищих навчальних закладів. Час, відведений для проведення підсумкового контролю, не входить в кредит.

Заліковий кредит є одиницею виміру навчального навантаження, необхідного для засвоєння змістових модулів або блоку змістових модулів.

Змістовий модуль -- це система навчальних елементів, поєднана за ознакою відповідності певному навчальному об'єктові.

Впровадження КМСОНП сприятиме розв'язанню важливих завдань вищої освіти:

· адаптація ідей ЕСТ8 до системи вищої освіти України з метою забезпечення мобільності студентів у процесі навчання та гнучкості підготовки фахівців з огляду на швидкозмінні вимоги національного та міжнародного ринків праці;

· забезпечення студентам можливості навчання за індивідуальною інваріантною частиною освітньо-професійної програми;

· стимулювання учасників навчального процесу з метою досягнення високої якості вищої освіти;

· унормування порядку надання студенту можливості отримання професійних кваліфікацій відповідно до ринку праці.

Для впровадження КМСОНП вищий навчальний заклад повинен мати такі основні елементи ЕСТS:

1) інформаційний пакет -- документ, що містить загальну інформацію про вищий навчальний заклад;

2) договір про навчання між студентом і вищим навчальним закладом (напрям, освітньо-кваліфікаційний рівень, правила і джерела фінансування, система розрахунків);

3) академічну довідку оцінювання знань, що засвідчує досягнення студента в системі накопичення кредитів і за шкалою успішності на національному рівні, і за системою ЕСТS.

Модульне навчання передбачає створення модульного варіанта програми навчальної дисципліни, забезпечення навчального процесу дидактичними матеріалами, визначення типів, видів, методів контролю. Модульний варіант програми формується за певною схемою: матеріал програми розбивається на модулі; модуль охоплює кілька тем, об'єднаних спільними поняттями; у модулях поєднуються теоретичні і практичні питання; модульний варіант програми має передбачати відповідний перелік знань, умінь і навичок, окреслювати коло проблем, які підлягають контролю.

Важливим компонентом кредитно-модульної системи є формування індивідуального навчального плану студента, що здійснюється на підставі переліку змістових модулів/блоків, сформульованих на основі освітньо-професійної програми підготовки і структурно-логічної схеми підготовки фахівців.

Академічні успіхи студента визначаються тим методом оцінювання, що використовується у вищому навчальному закладі, реєструється прийнятим у ньому чином з обов'язковим переведенням оцінок до національної шкали і шкали ЕСТ8.

Навчальний рейтинг -- це інтегральний індекс або комплексний показник якості навчання студента, його розвитку на певному етапі, який визначає не лише якість здобутих знань і вмінь з окремих дисциплін, а й систематичність у роботі, активність, творчість, самостійність студента.

Рейтинг з дисципліни формується як сума всіх рейтингових оцінок, а також заохочувальних і штрафних балів.

Семестровий рейтинг відображає успішність студента з усіх дисциплін, вивчення яких відповідно до навчального робочого плану та індивідуального плану студента закінчується у семестрі атестацією (іспитом, заліком, диференційованим заліком), а також активність та результативність його творчої роботи. Семестровий рейтинг кожного студента визначається після закінчення семестру на підставі екзаменаційних відомостей і документів, що підтверджують результативність творчої роботи.

Лекція 10. Сутність контролю як функції управління

1. Компоненти, функції і види контролю

2. Вимоги до контролю

3. Різновиди контролю

4. Методи і форми контролю успішності студентів

1. Компоненти, функції і види контролю

Важливою складовою навчально-виховного процесу у вищому навчальному закладі є контроль за навчально-пізнавальною діяльністю студентів. Без нього неможливо правильно і чітко організувати навчальний процес, забезпечити його ефективність. Контроль як дидактичний засіб управління навчанням спрямований на забезпечення ефективності формування знань, умінь і навичок, використання їх на практиці, стимулювання навчальної діяльності студентів, формування у них прагнення до самоосвіти.

Складовими контролю за навчальною діяльністю студентів є: перевірка (виявлення рівня знань, умінь і навичок); оцінювання (вимірювання рівня знань, умінь і навичок); облік (фіксація результатів у вигляді оцінок у журналі, заліковій книжці, екзаменаційній відомості).

Головною метою контролю є визначення якості засвоєння студентами навчального матеріалу, ступеня відповідності умінь і навичок цілям і завданням навчального предмета.

Контроль виконує такі функції:

1) освітню (навчальну): контроль сприяє поглибленню, розширенню, вдосконаленню знань студентів;

2) діагностичну: виявлення знань, умінь і навичок студентів, а також наявних у них недоліків, з'ясування їх причини і віднайдення шляхів усунення;

3) стимулюючу: схвалення успіхів сприяє розвитку у молодої людини мотивів до навчання, до систематичної праці, кращих результатів;

4) розвивальну: розвивається логічне мислення студентів, зокрема вміння аналізувати і синтезувати, порівнювати й узагальнювати, абстрагувати й конкретизувати, класифікувати й систематизувати, а також мовлення, увага, уява, пам'ять тощо;

5) управлінську (прогностично-методичну): у процесі контролю визначається стан успішності студентів, що дає змогу запобігти неуспішності або подолати її. Викладач корегує і власну діяльність: змінює методику викладання, вдосконалює навчальну діяльність студентів;

6) виховну: очікування перевірки спонукає студента регулярно готуватися до занять; перевірка і оцінювання знань допомагають студентові самому оцінювати свої знання і здібності, що сприяє формуванню позитивного ставлення до навчання; виховання моральних якостей, адекватної самооцінки, дисциплінованості, самостійності, почуття відповідальності;

7) оцінювальну: передбачає зіставлення виявленого рівня знань, умінь і навичок з вимогами навчальної програми, що забезпечує об'єктивне оцінювання, сприяє кращому навчанню;

8) самооцінювальну: студенти в процесі навчання розвивають уміння самостійно оцінювати власні досягнення, можливості, життєві перспективи, недоліки та проблеми, що є важливою складовою самостійного навчання і само-актуалізації особистості.

2. Вимоги до контролю

Контроль за навчально-пізнавальною діяльністю студентів є ефективним за дотримання педагогами певних вимог:

-- індивідуальний підхід (передбачає виявлення знань, умінь і навичок кожного студента, його успіхів, невдач; рівня самостійності у пізнавальному процесі, характеру труднощів; використання додаткових запитань під час опитування слабших студентів тощо);

-- систематичність контролю (виявляється у спонуканні студентів до постійної підготовки до занять; у систематичному опитуванні у формі міні-завдань; в особливій увазі до слабших, заохоченні їх до пізнавальної діяльності на всіх етапах заняття тощо);

-- необхідність володіти достатньою кількістю даних для оцінювання знань, що означає врахування змісту відповіді студента на запитання, доповнень до відповідей інших на поточному і попередніх заняттях тощо;

-- оцінки тільки за фактичні знання; оцінка не має залежати від ставлення викладача до студента; її обов'язково слід мотивувати, що запобігає невдоволенню осіб, схильних до переоцінки своїх знань;

-- єдність вимог викладачів до оцінювання знань студентів, що передбачає врахування ними державних стандартів з підготовки спеціалістів.

-- оптимізація контролю знань студентів (передбачає таку методику контролю, яка потребує мінімальних затрат часу і зусиль викладача і студентів для отримання необхідних відомостей);

-- гласність контролю (полягає в ознайомленні студентів з результатами перевірки рівня знань, обґрунтуванні виставленої оцінки, переваг чи недоліків відповіді);

-- всебічність контролю (передбачає перевірку і оцінювання теоретичних знань, здатності застосовувати на практиці уміння та навички, здобуті під час навчання);

-- тематична спрямованість контролю (обов'язкове визначення, які саме розділи програми, тема, вид знань, умінь і навичок підлягають оцінюванню);

-- дотримання етичних норм;

-- професійна спрямованість контролю (сприяє підвищенню мотивації навчально-пізнавальної діяльності студентів -- майбутніх фахівців).

3. Різновиди контролю

Відповідно до місця у навчально-пізнавальній діяльності студентів виокремлюють міжсесійний і підсумковий контроль.

Міжсесійний контроль. Він полягає у контролюванні навчального процесу в період між сесіями. Йдеться про попередню, поточну і тематичну перевірку.

Попередню перевірку здійснюють з метою виявлення рівня підготовленості студентів до навчання залежно від етапу навчання і місця проведення контролю.

Поточна перевірка має на меті отримання оперативних даних про рівень знань студентів і якість навчально-пізнавальної діяльності на навчальних заняттях і розв'язання завдань управління навчальним процесом.

Тематична перевірка передбачає виявлення й оцінювання засвоєних на кількох попередніх заняттях знань з певної теми. Здійснюється вона на семінарських, лабораторних і практичних заняттях, колоквіумах та консультаціях.

Підсумковий контроль. Він має на меті перевірку рівня засвоєння знань, умінь і навичок студентів за тривалий період навчання -- семестр, рік, на час завершення курсу навчання і спрямований на виявлення системи і структури знань студентів. Виокремлюють семестровий підсумковий контроль і державну атестацію.

Семестровий контроль проводиться як семестровий іспит (форма підсумкового контролю засвоєння студентом теоретичного та практичного матеріалу з окремої навчальної дисципліни за семестр); диференційований залік (форма підсумкового контролю, що полягає в оцінюванні засвоєння студентом навчального матеріалу з певної дисципліни на підставі результатів виконання індивідуальних завдань; семестровий залік.

Державна атестація студентів здійснюється державною екзаменаційною (кваліфікаційною) комісією після завершення навчання на певному освітньому (кваліфікаційному) рівні або якомусь його етапі з метою встановлення фактичної відповідності рівня освітньої (кваліфікаційної) підготовки вимогам освітньої (кваліфікаційної) характеристики.

Студенти, які закінчують вищий навчальний заклад, складають державні іспити і захищають кваліфікаційні (дипломні) проекти (роботи). До складання державних іспитів і захисту дипломних проектів (робіт) допускають студентів, які цілком виконали навчальний план.

4. Методи і форми контролю успішності студентів

Для ефективної перевірки рівня засвоєння студентами знань, умінь та навичок з навчальної дисципліни використовують різні методи і форми контролю.

Найпоширенішими методами контролю є: усний контроль, письмовий, тестовий, графічний, програмований контроль, практична перевірка, а також методи самоконтролю і самооцінки.

Усний контроль (усне опитування). Це найпоширеніший метод у навчальній практиці. Його використання сприяє опануванню логічним мисленням, виробленню і розвитку навичок аргументувати, висловлювати свої думки грамотно, образно, емоційно, обстоювати власну думку. Здійснюють його на семінарських, практичних і лабораторних заняттях, а також колоквіумах, лекціях і консультаціях.

Письмовий контроль. Його метою є з'ясування в письмовій формі ступеня оволодіння студентами знаннями, вміннями та навичками з предмета, визначення їх якості -- правильності, точності, усвідомленості, вміння застосувати знання на практиці. Залежно від специфіки предмета, письмова перевірка здійснюється у формі контрольної роботи, написання твору, диктанту тощо. Теми контрольних робіт, завдання, вправи мають бути зрозумілими і посильними, відповідати рівню знань студентів і водночас вимагати відповідних зусиль, виявляти знання фактичного матеріалу. Письмові завдання можуть бути й домашніми роботами.

Тестовий контроль. Для визначення рівня сформованості знань і вмінь з навчальної дисципліни користуються методом тестів. Виокремлюють тести відкритої форми (із вільно конструйованими відповідями) і тести закритої форми (із запропонованими відповідями). Тестовий контроль використовують з метою актуалізації знань перед викладанням нової теми, виведенням підсумкових оцінок, на групових заняттях, на заліку чи іспиті, а також перед практичними і лабораторними роботами. Крім того, тести можуть слугувати засобом внутрішнього контролю для порівняння, визначення рівнів успішності окремих груп студентів, порівняльної характеристики різних форм і методів викладання.

Графічний контроль. Сутність його полягає у створенні студентом узагальненої наочної моделі, яка відображає відношення, взаємозв'язки певних об'єктів або їх сукупності. Наочна модель -- це графічне зображення умови задачі, креслення, діаграми, схеми, таблиці (наприклад, схема історичної битви, нанесені на контурні карти певні географічні та історичні об'єкти). Графічна перевірка може бути самостійним методом контролю або органічним елементом усної чи письмової перевірки.

Програмований контроль. Реалізується він шляхом пред'явлення усім студентам стандартних вимог, що забезпечується використанням однакових за кількістю і складністю контрольних завдань, запитань. При цьому аналіз відповіді, виведення і фіксація оцінки можуть здійснюватися за допомогою індивідуальних автоматизованих засобів.

Практична перевірка. її застосовують з навчальних дисциплін, які передбачають оволодіння системою практичних професійних умінь та навичок, і здійснюють під час проведення практичних і лабораторних занять з цих навчальних дисциплін, у процесі проходження різних видів виробничої практики. Така перевірка дає змогу виявити, якою мірою студент усвідомив теоретичні основи цих дій.

Метод самоконтролю. Його суттю є усвідомлене регулювання студентом своєї діяльності задля забезпечення таких її результатів, які б відповідали поставленим завданням, вимогам, нормам, правилам, зразкам. Мета самоконтролю -- запобігання помилкам і виправляння їх. Показником сформованості самоконтролю є усвідомлення студентом правильності плану діяльності та її операційного складу, тобто способу реалізації цього плану.

Метод самооцінки. Передбачає він критичне ставлення студента до своїх здібностей і можливостей, об'єктивне оцінювання досягнутих результатів.

Форми контролю. Під час навчальних занять у вищому навчальному закладі використовують індивідуальну та фронтальну перевірки знань, умінь і навичок студентів, а також підсумкові форми контролю.

Індивідуальна перевірка. Стосується вона конкретних студентів і має на меті з'ясування рівня засвоєння студентом певних знань, умінь і навичок, рівня формування професійних рис, а також визначення напрямів роботи.

Фронтальна перевірка. Ця форма контролю спрямована на з'ясування рівня засвоєння студентами програмного матеріалу за порівняно короткий час. Вона передбачає короткі відповіді з місця на короткі запитання або письмову роботу на початку чи в кінці лекції. Бажано, щоб окремі запитання для письмової роботи були заздалегідь підготовлені на окремих аркушах, на яких студенти й даватимуть відповіді.

Підсумкові форми контролю. До них відносять заліки, іспити, курсові роботи, дипломні проекти, державні іспити.

1. Заліки є підсумковою формою перевірки результатів виконання студентами практичних, лабораторних робіт, засвоєння матеріалу семінарських занять, результатів практики. їх переважно проводять як співбесіди без білетів і оцінок.

2. Іспити складають за екзаменаційними білетами, затвердженими кафедрою. На консультаціях перед іспитом викладач ознайомлює студентів з ними.

3. Курсові роботи студенти захищають на засіданнях кафедр або перед спеціально створеними комісіями. Захист курсових робіт сприяє зростанню самостійності студентів у їхній науковій роботі, а також формуванню їх як майбутніх спеціалістів.

4. Дипломний проект (робота) як форма перевірки має свої особливості. Випускник розв'язує конкретне виробниче завдання або досліджує і узагальнює певну наукову чи науково-практичну проблему. Ця форма контролю педагогічно цінна тим, що випускник має можливість отримати важливий інтелектуально-практичний досвід для завершення свого формування як спеціаліста.

5. Державні іспити є перевіркою підготовки випускника і його формування як фахівця. Методика ведення державного іспиту сприяє виконанню завдання завершального контролю.

Ефективність використання методів і форм контролю знань, умінь та навичок студентів залежить від їх вдалого вибору і включення в загальний процес навчання, а також їх умілого застосування педагогами. Вплив методів на студентів різноплановий. Тому необхідне збагачення методики і засобів контролю за провідної ролі особистого спілкування викладача зі студентами.

Лекція 11. Тестовий контроль у ВНЗ. Оцінювання результатів навчання

1. Тестовий контроль у ВНЗ

2. Оцінювання результатів навчально-пізнавальної діяльності студентів

1. Тестовий контроль у ВНЗ

Сучасною формою об'єктивного контролю є тестування. Слово «тест» означає випробування, перевірка, а поняття «Тест успішності» визначається як сукупність завдання орієнтованих на вимірювання ступеня засвоєння певних аспектів змісту освіти.

В даний час тести успішності широко використовуються в педагогічній практиці як інструмент самодіагностики і діагностики. У першому випадку тестування (самотестирование) є способом самооцінки рівня учбових досягнень що вчаться, в другому випадку -- методом оцінки їх педагогом або іншою особою, зацікавленою у вимірюванні здатності претендента виконувати ту або іншу функцію. Тому, в першому випадку, методика тестування повинна забезпечити можливість самоконтролю правильності відповідей, в другому -- контролю, що є функцією викладача.

Головними ознаками тестів успішності є:

· відносна короткочасність виконання кожного завдання;

· однозначність, недвозначність відповіді на завдання;

· можливість кількісної оцінки успішності виконання тесту і віднесення її до оцінної шкали;

· об'єктивність оцінки;

· зручність математично-статичної обробки результатів перевірки.

Характерними ознаками тестів є також можливість використання для введення тестів і обробки результатів тестування ЕОМ або інших технічних засобів, а також можливість стандартизації завдань.

Важливою особливістю тестів є їх висока дієвість. Тест є дієвим, якщо він повно, всесторонньо, пропорційно відображає всі елементи учбового знання, що вивчаються. Тому, для розробки дієвих тестів необхідно почати з цільової характеристики учбового матеріалу. Причому ця цільова характеристика може включати як цілі забезпечення подальших учбових дій і дисциплін, так і забезпечення кваліфікаційної характеристики фахівця.

Надійність тестів успішності визначається ступенем стійкості, стабільності показників при повторних випробуваннях тим же тестом або його варіацією. Для надійності тесту велике значення має ясність, визначеність завдання, що дозволяють однозначно трактувати зміст питання.

Тестові завдання можуть бути різних типів.

1. Завдання, що вимагають конкретних коротких відповідей. Зазвичай такі завдання починаються словами «хто», «де», «що», «коли», «чому», «як». Відповідь може бути наданий у вигляді формули, графіка, словосполучення. Саме неоднозначність форми представлення відповідей на такі питання, роблять такі тести не дуже зручними для об'єктивної оцінки результатів тестування.

2. Завдання, в яких випробовуваний повинен заповнити пропуски. Завдання формулюються не у формі питань, а у формі тверджень, в яких пропущені ключові слова. Для перевірки таких тестів викладач повинен мати таблицю еталонних відповідей.

3. Тестові завдання з вибором відповідей (ЗВО). У них правильну відповідь пропонується вибрати з числа пропонованих варіантів. Вибір варіанту контролює здатність студента дізнатися правильну відповідь з суми запропонованих або для відповіді необхідно вирішити задачу, тобто проявити уміння її вирішувати, після чого відповідь порівнюється із запропонованими варіантами.

4. Тестові завдання на визначення відповідності між приведеним набором питань і відповідей. Студент при тестуванні складає таблицю, в якій кожному номеру питання відповідає номер правильної відповіді. Такі завдання полягають, по суті, із значного числа елементарних завдань і зводяться до завдань по вибору відповіді, проте, його об'єм дозволяє використовувати його як повний тест успішності.

5. Тестові завдання на визначення послідовності. Такі тести незамінні у випадках, коли студенти при вивченні предмету повинні визначати послідовність об'єктів або операцій.

Питання тесту -- це форма мислення, в якій виражена вимога інформації про об'єкт за умови наявних відомостей про нього в передумовах. Існує 6 основних (первинних) ознак, по яких можна згрупувати повчальні питання:

· у міру виявлення знань;

· по структурі побудови питання і відповіді;

· за типом;

· по логічній формі виразу;

· за змістом;

· по функції в учбовому процесі.

По пізнавальній функції, питання можуть бути інформаційними і дослідницькими.

Дослідницькі питання мають на меті отримання нового знання, тобто задаються тоді, коли відповіді на них в готовому вигляді ще немає ні у кого. Це пошукові питання, відповіді на яких набувають значущості відкриття.

Інформаційні питання виконують іншу роль в навчанні. По-перше, тут мова йде про передачі відомостей вже відомих всім і багатьом. Ці відомості передаються тим, кому вони невідомі або хто знає ці відомості, але запрошує їх з певною метою (метод перевірки). Діапазон інформаційних питань надзвичайно широкий від найпростіших до найскладніших.

При складанні питань слід підбирати учбові елементи, складові суть інформації, і в максимальній степів використовувати можливість вторинного роз'яснення, повторення і закріплення найбільш важко сприйманих учбових елементів. Питання викладача повинне бути визначеним, чітким формою, зрозумілим за змістом, грамотно складеним. Тому питання необхідно ретельно підготувати питання, для чого слідує:

· виділити учбові елементи, засвоєння яких контролюватиметься постановкою питань;

· уточнити необхідний рівень засвоєння змісту;

· сформулювати питання;

· визначити кількість змісту і форм відповідей на кожне питання.

2. Оцінювання результатів навчально-пізнавальної діяльності студентів

Успіхи навчально-пізнавальної діяльності студентів характеризуються кількісними та якісними показниками, що виражаються і фіксуються оцінкою.

Оцінювання знань -- визначення й вираження в умовних одиницях (балах), а також в оцінних судженнях викладача знань, умінь і навичок студентів відповідно до вимог навчальних програм.

У сучасній педагогіці вищої школи спостерігаються різні підходи до визначення критеріїв оцінювання результатів пізнавальної діяльності студентів. Так, А. Бойко пропонує за об'єкт оцінювання брати структурні компоненти навчальної діяльності, а саме:

1. Змістовий компонент -- обсяг знань про об'єкт вивчення. При оцінюванні підлягають аналізу такі характеристики знань: повнота, правильність, логічність, усвідомленість; вербалізація; вміння застосовувати знання тощо.

2. Операційно-організаційний компонент -- здатність студента обирати способи дій з огляду на навчальну програму з оцінюваної дисципліни; індивідуальні розумові здібності, тобто вміння порівнювати, абстрагувати, класифікувати; навички аналізувати, планувати, організовувати, контролювати процес і результати виконання завдання, діяльність. Підлягають аналізу також правильність, самостійність виконання за умов новизни; розуміння та словесне оформлення: відтворення (переказ), пояснення, застосування в умовах новизни тощо.

3. Емоційно-мотиваційний компонент -- ставлення до навчання.

Саме ці характеристики можуть бути взяті за основу визначення рівня навчальних досягнень, загальних критеріїв їх оцінювання та відповідних оцінок (у балах).

Критеріями оцінювання можуть бути також:

· характер засвоєння вже відомого знання (рівень усвідомлення, міцність запам'ятовування, обсяг, повнота і точність знань);

· якість виявленого студентом знання, логіка мислення, аргументація, послідовність і самостійність викладу, культура мовлення;

· ступінь оволодіння вже відомими способами діяльності, уміннями і навичками застосування засвоєних знань на практиці;

· оволодіння досвідом творчої діяльності;

· якість виконання роботи

У вищих навчальних закладах користуються чотирибальною системою оцінювання знань, умінь та навичок студентів: «відмінно», «добре», «задовільно» і «незадовільно». Оцінку «відмінно» заслуговує студент, який виявив всебічні, систематичні і глибокі знання, здатність самостійно виконувати завдання, передбачені програмою, ознайомлений з основною і додатковою літературою, рекомендованою програмою. Оцінку «добре» ставлять студентові, який засвоїв навчально-програмовий матеріал, у повному обсязі, успішно виконує передбачені програмою завдання, опрацював основну літературу, рекомендовану програмою. Оцінки «задовільно» заслуговує студент, який виявив знання основного навчального матеріалу в обсязі, необхідному для подальшого навчання і майбутньої роботи за професією, здатний виконувати завдання, передбачені програмою, ознайомлений з основною літературою, рекомендованою програмою. Оцінку «незадовільно» ставлять студентові, у знаннях якого є прогалини, який припустився принципових помилок у виконанні передбачених програмою завдань, тобто студентові, який неспроможний продовжити навчання чи приступити до професійної діяльності після закінчення вищого навчального закладу без додаткових занять з відповідної дисципліни.

Чотирибальна система оцінювання знань, умінь і навичок студентів вимагає істотного вдосконалення або й заміни. Головними її недоліками є: недостатня мотивація до наполегливості навчально-пізнавальної діяльності, бо орієнтує на отримання мінімуму знань; розрахована на репродукцію знань і мислення; суб'єктивізм в оцінюванні знань студента; невідповідність шкільній системі, до якої звикли студенти як колишні учні та ін.

Поряд з чотирибальною традиційною системою оцінювання знань студентів дедалі популярнішою стає рейтингова система оцінювання, яка ґрунтується на накопиченні оцінок за певний період навчання (модуль, семестр, рік, весь термін навчання) за різнобічну навчально-пізнавальну діяльність. Сума цих оцінок слугує кількісним показником якості навчально-пізнавальної діяльності студента порівняно з успіхами його однокурсників.

Рейтингова система оцінювання знань, умінь і навичок студентів основана на таких принципах:

· кожна навчальна дисципліна і робота студента з її опанування оцінюється у залікових одиницях, сумою яких визначається рейтинг;

· обов'язково ведеться облік поточної роботи студента, який відображається у підсумковій оцінці (у залікових одиницях);

· враховуються особливості викладання різних предметів (складність, значення дисципліни в навчальному плані), тобто коефіцієнт складності (значущості);

· наявність різних видів контролю (вихідний, поточний, проміжний, підсумковий);

· навчальний рейтинг студента за семестр або рік визначається як середньоарифметичний від рейтингу з кожної навчальної дисципліни.

Для втілення рейтингової системи оцінювання знань студентів важливі певні умови: готовність викладачів і студентів до її сприйняття; належне організаційно методичне забезпечення, зокрема обов'язкова самостійна робота студентів; впровадження модульного навчання; налагодження обліку роботи у формі спеціальних таблиць; застосування письмової перевірки знань тощо.

Рейтингова система оцінювання знань передусім активізує самостійну роботу студента, робить її ритмічною і систематичною протягом семестру; краще мотивується навчально-пізнавальна діяльність, підвищується роль стимулювання самостійності, ініціативи, відповідальності, творчості у навчально-пізнавальній діяльності; підвищується об'єктивність оцінювання, майже цілковите унезалежнення від вдалої чи невдалої відповіді на заліку чи іспиті; значно зменшується психологічне навантаження під час іспиту. Крім того, вона дає змогу викладачеві здійснювати індивідуалізацію навчання та диференційований підхід до студентів, сприяє раціональному вибудовуванню студентом навчання протягом семестру, особливо під час заліково-екзаменаційних сесій.

Лекція 12. Гуманізація та гуманітаризація освіти у вищій школі. Виховання у вищій професійній освіті. Мета виховання. Зміст виховання у вищій школі. Принципи і методи виховання

1. Сутність процесу виховання

2. Закономірності і принципи виховання

3. Основні напрями виховання студентської молоді

4. Методи виховання у вищому навчальному закладі

5. Форми виховної роботи

1. Сутність процесу виховання

У процесі підготовки спеціаліста важливо не лише озброїти його фаховими знаннями, уміннями та навичками професійної діяльності, а й сформувати у нього відповідний світогляд, моральні, правові, трудові, естетичні та інші якості особистості. Ефективність виховної роботи значною мірою залежить від правильно вибудуваного процесу виховання, продуманого вибору форм і методів його реалізації.

Процес виховання -- система виховних заходів, спрямованих на формування всебічно і гармонійно розвиненої особистості.

У процесі виховання повинні узгоджуватися впливи організованої виховної роботи і об'єктивні умови. Від цього значною мірою залежить його ефективність.

Програма виховання -- короткий виклад основних положень і цілей діяльності вищого навчального закладу щодо виховання студентів упродовж усього періоду їх навчання.

Виховна система у вищому навчальному закладі ґрунтується на особистісно-орієнтованому підході, який передбачає:

· психолого-педагогічну діагностику, знання особливостей кожної особистості й особливостей кожного первинного колективу;

· прогнозування розвитку первинних колективів і кожної особистості на основі їх особливостей і можливостей виховного середовища;

· формування змісту виховання, що відповідає індивідуальним особливостям вихованців, їхнім запитам і створює умови для їх ефективного розвитку;

· варіативність, гнучкість форм і методів виховання (індивідуальні, групові і колективні, методи колективного та індивідуального впливу, словесні і практичні);

· організацію і методичне забезпечення самовиховання студентів, високого ступеня їхньої самодіяльності;

· самоврядування в студентських колективах;

· діалогічне спілкування у виховному процесі, що ґрунтується на взаємній повазі, довірі викладачів і студентів;

· координацію педагогічних, психологічних, інформаційних і соціальних впливів на особистість;

· інформаційно-методичне забезпечення виховного процесу;

· впровадження демократичних форм управління виховною системою.

Управління процесом виховання -- діяльність педагогів, що забезпечує планомірний і цілеспрямований виховний вплив на студентів.

2. Закономірності і принципи виховання

Процес виховання, як і процес навчання, має об'єктивні закономірності і передбачає дотримання певних принципів.

Щоб організувати виховний процес у вищому навчальному закладі на наукових засадах, керувати ним і досягти високої ефективності, необхідно знати й враховувати його закономірності.

Закономірність виховання -- стійкий, об'єктивний, істотний зв'язок у вихованні, реалізація якого сприяє ефективному розвитку особистості.

Принципи виховання -- керівні положення, що відображають загальні закономірності процесу виховання і визначають вимоги до змісту і методів його організації.

1. Принцип народності. Сутність його полягає в єдності національного й загальнолюдського.

2. Принцип природо відповідності виховання.

3. Принцип гуманізації.

4. Принцип демократизації.

5. Принцип етнізації.

6. Принцип культуро відповідності виховання.

7. Принцип поєднання педагогічного керівництва з ініціативою та самодіяльністю студентства, утвердження життєвого оптимізму, розвиток навичок позитивного мислення.

8. Принцип безперервності і наступності виховання.

9. Принцип єдності свідомості і поведінки у вихованні.

10. Принцип професійної спрямованості виховання.

11. Принцип диференціації та індивідуалізації виховного процесу.

12. Принцип цілеспрямованості виховання.

13. Принцип єдності виховних впливів усіх учасників виховного процесу.

Сукупність усіх принципів забезпечує успішне визначення завдань, підбір змісту, методів, засобів і форм виховання.

3. Основні напрями виховання студентської молоді

Формування всебічно розвиненої особистості майбутнього фахівця вимагає здійснення цілеспрямованої виховної роботи в різних напрямах: моральному, правовому, антинаркогенному, екологічному, трудовому, економічному, естетичному, фізичному та ін. Реалізація змісту і завдань кожного з означених напрямів передбачає врахування специфіки майбутньої професійної діяльності фахівців, необхідних для цього людських і професійних якостей.

Моральне виховання -- виховна діяльність вищого навчального закладу, спрямована на формування у студентів стійких моральних якостей, потреб, почуттів, навичок і звичок поведінки на основі ідеалів, норм і принципів моралі, участі у практичній діяльності.

Трудове виховання -- процес формування потреби в праці і сумлінного, творчого ставлення до неї, гордості за свою професію, високих моральних і професійних рис громадянина, працівника, фахівця, вироблення практичних умінь і навичок культури праці.

Економічне виховання -- педагогічна діяльність, спрямована на формування на основі спеціальних знань економічної свідомості, економічного мислення, умінь і навичок економічної діяльності, економічно значущих якостей особистості.

Правове виховання -- виховна діяльність вищого навчального закладу, правоохоронних органів, спрямована на формування у студентів правової свідомості та навичок і звичок правомірної поведінки.

Антинаркогенне виховання -- педагогічна діяльність, спрямована на формування у студентства несприйнятливості до наркогенних речовин (тютюну, алкоголю, наркотиків), подолання звичок до вживання цих речовин тими молодими людьми, яким вони притаманні.

Екологічне виховання -- педагогічна діяльність, спрямована на формування у студентів екологічної культури.

Естетичне виховання -- складова частина виховного процесу, спрямована на формування здатності сприймати і перетворювати дійсність за законами краси в усіх сферах діяльності людини.

Фізичне виховання -- система соціально-педагогічних заходів, спрямованих на зміцнення здоров'я, загартування організму, гармонійний розвиток форм, функцій і фізичних можливостей людини, формування життєво важливих рухових навичок і вмінь.

Гендерне виховання -- цілеспрямований систематичний вплив на свідомість, почуття, поведінку вихованців з метою формування у них егалітарних (партнерських) цінностей, поваги до особистості незалежно від статі, розвитку індивідуальних якостей і здібностей задля їх самореалізації, оволодіння навичками статевотолерантної поведінки.

4. Методи виховання у вищому навчальному закладі

Метод виховання -- спосіб взаємопов'язаної діяльності вихователя і вихованців, спрямований на формування в них певних поглядів, переконань, навичок і звичок поведінки.

Прийом виховання -- частина, елемент методу виховання, необхідний для ефективного застосування методу в конкретній ситуації.

Засіб виховання -- вид суспільної діяльності, який впливає на особистість у певному напрямі.

У процесі виховання вдаються до загальних методів (використовують в усіх напрямах виховання) і часткових (застосовують переважно в одному з них -- правовому, економічному, естетичному тощо).

Методи формування свідомості - це методи різнобічного впливу на свідомість, почуття і волю з метою формування поглядів і переконань. До них належать бесіда, лекція, диспут і метод прикладу. Бесіда. Особливість її полягає в тому, що педагог, спираючись на наявні у студентів знання, моральні, етичні норми, підводить їх до засвоєння нових. Це сприяє формуванню у них відповідного ставлення до дійсності, до своїх моральних і громадських обов'язків. Важливим є підсумовування розмови, прийняття конкретної раціональної програми дій для втілення її в життя. Лекція. Сутність її полягає в послідовному, систематичному викладі певної проблеми. Успіх лекції залежить від добре продуманої композиційної побудови, вдало дібраних переконливих аргументів, необхідних для оцінювання подій і фактів, особистих якостей лектора, його здатності володіти спеціальними психологічними прийомами. Диспут. Як метод формування свідомості особистості передбачає вільний, невимушений обмін думками, колективне обговорення різноманітних питань. Під час диспуту його учасники відстоюють свою позицію, переконуються в правильності чи помилковості своїх поглядів. Метод прикладу. Його використовують для конкретизації певного теоретичного твердження, доведення істинності моральної норми. Він є переконливим аргументом і часто спонукає до наслідування.

Методи формування суспільної поведінки. Ці методи передбачають організацію діяльності студентів та формування досвіду суспільної поведінки. До них належать педагогічна вимога, громадська думка, вправляння, привчання, доручення. Педагогічна вимога. Це педагогічний вплив на свідомість вихованця з метою спонукання його до позитивної діяльності або гальмування його негативних дій чи вчинків. Громадська думка. Обговорюючи вчинок конкретної людини, колектив прагне, щоб вона усвідомила свою провину. При цьому аналізувати чи критикувати слід не особистість, а вчинок, його шкідливість для колективу, суспільства і самого порушника. Вправляння. Сутність його полягає у створенні умов для формування і закріплення позитивних форм поведінки особистості. Привчання. Воно ґрунтується на вимозі виконати певні дії. Доручення. Як метод виховання має своєю метою вправляння людини в позитивних діях і вчинках.

Методи стимулювання діяльності й поведінки. Ці методи виконують функції регулювання і стимулювання поведінки та діяльності студентів. До них належать змагання, заохочення і покарання. Змагання. Сутність його полягає у схильності до здорового суперництва і самоствердження. Заохочення. Ґрунтується воно на схваленні позитивних дій і вчинків з метою спонукання особистості до їх повторення. Покарання. Сутність його полягає у несхваленні, осуді негативних дій і вчинків з метою їх припинення або запобігання їм у майбутньому.

5. Форми виховної роботи

У вихованні студентів, розвитку їх творчих здібностей, формуванні необхідних майбутньому фахівцеві якостей важлива роль належить спеціально організованій позааудиторній виховній роботі. Форми її організації у вищому навчальному закладі можуть бути масові, групові та індивідуальні.

Масові форми виховної роботи. Особливістю масових форм виховної роботи є широка участь в ній студентів. До них належать святкування державних та релігійних свят, знаменних подій у житті вищого навчального закладу, проведення читацьких конференцій, тематичних вечорів, вечорів запитань та відповідей, тижнів з різних навчальних предметів, зустрічей з видатними людьми, конкурсів, олімпіад, фестивалів, виставок тощо.

Групові форми виховної роботи. Серед них найпоширеніші «круглі столи», гуртки за інтересами, обговорення радіо- і телепередач, новинок преси, акції милосердя, пошукова діяльність, екскурсії, походи, заочні подорожі та ін.

Індивідуальна виховна робота. Вона зумовлена індивідуальними особливостями студентів, через які переломлюється будь-який виховний вплив на особистість. Тому, щоб впливати на особистість, необхідно вивчити її індивідуальність. Важливо встановити довірливі, доброзичливі стосунки між викладачами і студентами. Цьому значною мірою сприяє авторитет викладача, його уміння швидко орієнтуватися в ситуації, передбачати наслідки своїх дій.

Лекція 13. Планування виховної роботи у ВНЗ. Вивчення особистості студента. Особистість викладача та педагогічне спілкування як засіб професійного навчання та виховання

1. Педагогічна діяльність у вищому навчальному закладі

2. Вимоги до особистості викладача вищого навчального закладу

3. Педагогічна майстерність викладача вищого навчального закладу

1. Педагогічна діяльність у вищому навчальному закладі

Педагогічна праця викладача вищого навчального закладу є особливою формою висококваліфікованої розумової діяльності творчого характеру. Вона спрямована на навчання, виховання і розвиток студентів, формування у них професійних знань, умінь та навичок, виховання активної життєвої позиції.

Педагогічна діяльність у вищому навчальному закладі -- діяльність, спрямована на підготовку висококваліфікованого спеціаліста, здатного знайти своє місце на ринку праці, активно включитися у політичну, суспільну, культурну та інші сфери життя суспільства.

Педагогічна діяльність передбачає безпосередні контакти зі студентами. У процесі такого спілкування викладач впливає на них не лише своїми знаннями, а й емоційно-вольовими якостями, світоглядом тощо. З огляду на стосунки зі студентами виокремлюють такі типи спілкування викладачів зі студентами:

1. Примітивний. Ставлення до студента ґрунтується на примітивних правилах і реакціях поведінки -- амбіціях, самовдоволенні тощо. Викладач демонструє свою зверхність. Студент для нього є засобом досягнення мети.

2. Маніпулятивний. Взаємини викладача зі студентом ґрунтуються на грі, зумовленій бажанням будь-що взяти гору. Він застосовує похвалу, лестощі та ін. Студент при цьому є об'єктом маніпуляції, він заляканий, інфантильний.

3. Стандартизований. У стосунках домінує формальна структура спілкування. Спостерігається слабка орієнтація на особистість; викладач дотримується стандартів етикету, але така поведінка є поверховою і, не торкаючись особистісного рівня, реалізується на рівні «масок».

4. Діловий. Орієнтуючись на справу, викладач бере до уваги особистісні характеристики студента лише в контексті ефективності діяльності. Він дотримується стандартів етикету, визнає за студентом право на самостійність. Значущість студента для викладача залежить від внеску в спільну діяльність.

5. Особистісний. Спілкування ґрунтується на глибокій зацікавленості студентом, визнанні самостійності його особистості. Викладач любить студентів, вся його діяльність спрямована на розвиток їхньої духовності; особистісне спілкування стає спілкуванням духовним. Студент довіряє викладачеві, викладач є для нього авторитетом.

Авторитарному стилеві властивий диктат, який перетворює одного з учасників комунікативної взаємодії на пасивного виконавця. Авторитарний викладач самочинно визначає спрямованість діяльності групи. Це гальмує ініціативу, пригнічує студентів. Основними формами взаємодії за такого стилю спілкування є наказ, вказівка, інструкція, догана. Викладач нетерпимий до заперечень. Усе це породжує несприятливий психологічний клімат. Протидії владному тиску викладача призводять до конфронтації.

Демократичний стиль ґрунтується на глибокій повазі, довірі й орієнтації на самоорганізацію, самоуправління особистості та колективу, покликаний донести мету діяльності до свідомості кожного студента і залучити всіх до активної участі у спільній справі. Основними засобами взаємодії є заохочення, порада, інформування.

За ліберального стилю у викладача немає стійкої педагогічної позиції, вона виявляється у невтручанні, низькому рівні вимог до виховання. Такий викладач обмежується виконанням лише викладацької функції. Наслідком такої позиції є втрата поваги, погіршення успішності і дисципліни

Визначальною функцією праці викладача є навчальна діяльність, яка спрямована на організацію процесу навчання відповідно до нормативних документів. Вона поєднує теоретичну складову, пов'язану з розкриттям сутності науки, нових закономірностей, і практичну, яка спрямована на розв'язання педагогічних завдань.

З навчальною роботою тісно пов'язана методична діяльність щодо підготовки навчального процесу, його забезпечення та удосконалення. До неї відносять: підготовку до лекційних, лабораторних, практичних, семінарських занять, навчальної практики; розроблення і підготовку до видання конспектів лекцій, збірників вправ і задач, лабораторних практикумів, методичних матеріалів з курсових і дипломних робіт тощо.

Важливе місце в діяльності викладача навчального закладу належить організаційно-методичній роботі: робота на підготовчому відділенні, у приймальній комісії, організація педагогічних практик, підготовка матеріалів на засідання кафедри, ради факультету, ради вищого навчального закладу, робота з підготовки науково-методичних семінарів та ін.

Педагогічна діяльність викладача має поєднуватись з дослідницькою, яка збагачує внутрішній світ, розвиває творчий потенціал, підвищує науковий рівень знань. У свою чергу педагогічна діяльність спонукає до глибоких узагальнень і систематизації матеріалу, до досконалішого формулювання ідей, висновків і нових гіпотез.

Для ефективного виконання педагогічних функцій сучасному педагогу важливо усвідомлювати основні компоненти психолого-педагогічної структури своєї діяльності, а також педагогічні дії і професійно важливі вміння та психологічні якості, необхідні для її реалізації.

Психолого-педагогічна структура діяльності -- система дій педагога, спрямованих на досягнення поставлених цілей через розв'язання педагогічних завдань.

У цій системі виокремлюють такі функціональні компоненти: гносеологічний, конструктивний, організаційний, комунікативний.

Гносеологічний компонент охоплює вивчення кожного студента і колективу; визначення сфери застосування усіх методів навчання й виховання; вивчення методичних вказівок та інструкцій, розмежування в них об'єктивного і суб'єктивного; аналізування власного досвіду і досвіду інших викладачів, узагальнення його і перенесення ефективних форм, методів і прийомів у практику своєї роботи; самоосвіта і самовиховання.

Конструктивний компонент передбачає добір і композицію навчальної інформації, яку слід донести до студентів; планування діяльності студентів щодо цієї інформації; проектування власної діяльності і поведінки для взаємодії зі студентами.

Організаційний компонент охоплює: структурування інформації в процесі її повідомлення студентам; організацію різних видів діяльності студентів таким чином, щоб результати відповідали цілям системи; організацію власної діяльності і поведінки в процесі безпосередньої взаємодії зі студентами.

Комунікативний компонент передбачає налагодження педагогічно доцільних стосунків з тими, на кого спрямований вплив (визнання моральної, інтелектуальної і політичної вищості як керівника і організатора -- «взаємини по горизонталі»); встановлення правильних відносин з тими, хто виступає в ролі керівників даної системи (дисциплінованість, принциповість, творчість -- «взаємини по вертикалі») і партнерів; співвіднесення своєї діяльності з державним завданням, доведеним до керівника як громадянина.

Структуру діяльності викладача розглядають у двох аспектах. Перший її аспект передбачає взаємозв'язок знань і умінь:

· спеціальних (знання теорії своєї науки та практичні вміння застосовувати їх в педагогічній діяльності);

· педагогічних (знання дидактики вищої школи, теорії виховання, усвідомлення основної мети навчання і виховання у вищому навчальному закладі, діагностика професійних даних майбутнього спеціаліста, прогнозування його фахового зростання);

· психологічних (знання психологічних основ викладання обраного предмета, психічних станів студентів і свого власного, закономірностей вікових та індивідуальних особливостей сприймання студентами змісту навчання);

· методичних (знання шляхів, методів, прийомів і засобів донесення наукової інформації до студентів).

Ефективність викладацької роботи залежить від професійності викладача. За результатами роботи педагогів відносять до кількох рівнів (Н. Кузьміна):

1) репродуктивний (недостатній) полягає в умінні розповісти те, що знає сам;

2) адаптивний (низький) -- передбачає уміння пристосувати своє повідомлення до особливостей аудиторії;