Творча спадщина Софії Русової періоду еміграції

Размещено на http://www.allbest.ru/

ПРИКАРПАТСЬКИЙ УНІВЕРСИТЕТ ІМЕНІ ВАСИЛЯ СТЕФАНИКА

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата педагогічних наук

ТВОРЧА СПАДЩИНА СОФІЇ РУСОВОЇ ПЕРІОДУ ЕМІГРАЦІЇ

Спеціальність: Загальна педагогіка та історія педагогіки

Джус Оксана Володимипівна

Івано-Франківськ, 2001 рік

1. ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність дослідження. Десятиріччя, що минуло з часу проголошення незалежності Української держави, позначене інтенсивною розробкою та утвердженням законодавчо-концептуальних засад відродження і забезпечення життєдіяльності національної системи освіти, спрямуванням її на нові соціально-культурні орієнтири, переосмисленням та об'єктивним висвітленням українського історико-педагогічного процесу, усвідомленням сутності внеску у його розвиток незаслужено забутих освітніх діячів і педагогів минулого. У цьому контексті аксіоматичними видаються широкі дослідження творчої спадщини подвижників національно-культурного поступу кінця ХІХ - початку ХХ ст. та міжвоєнної доби О. Барвінського, А. Волошина, А. Животка, Б. Заклинського, І. Огієнка, С. Смаль-Стоцького, С. Сірополка, І. Стешенка, І. Ющишина, здійснені в 1991-2001 рр.

Лише після проголошення суверенності України предметом наукового аналізу стала багатогранна педагогічно-просвітницька діяльність Софії Федорівни Русової (1856-1940) - педагога світового рівня, визначного громадського діяча, літературного критика, мемуариста, життя якої було і залишається прикладом служіння українському народові в його прагненні до волі, до утвердження державності, національної системи освіти й виховання.

Яскравою сторінкою життєпису С. Русової виявилися 1922-1940 рр. - період еміграції в Чехословацькій Республіці, де, як і тисячі інших борців за державну незалежність України, вона опинилася після поразки національних визвольних змагань 1917-1920 рр., і де закінчився її життєвий шлях. Тут найповніше виявився її талант як організатора українських шкіл і наукових установ, педагога-практика, вченого, знайшла своє продовження започаткована на рідній землі громадська культурно-освітня діяльність, міжнародного характеру набула популяризаторсько-просвітницька робота. В еміграції вийшли друком її найфундаментальніші праці, провідні положення яких і сьогодні не втратили своєї суспільно-педагогічної актуальності.

Творчий доробок С. Русової опинився в центрі уваги громадськості вже на початку ХХ ст. Огляди, рецензії, коментарі, замітки, у яких оцінювалися його окремі аспекти, перед Першою світовою війною були опубліковані в періодичних виданнях царської Росії (“Украинская жизнь”) та Буковини й Галичини (“Каменярі”, “Літературно-науковий вісник”). У 1913, 1914 і в 1918 рр. на сторінках “Літературно-наукового вісника” побачила світ трилогія Н. Романович-Ткаченко “Мандрівниця”, присвячена громадській діячці і написана з використанням фактів із її біографії. Але найбільше прижиттєвих публікацій про С. Русову з'явилося в 1920-х-1930-х рр. у західноукраїнських часописах. Л. Білецький, Д. Дорошенко, Н. Дорошенко, О. Дучимінська, А. Животко, У. Кравченко, К. Малицька, М. Омельченко, М. Рудницька, М. Шаповал, Я. Ярема та ін., висвітлювали основні віхи життя і праці С. Русової як взірець для наслідування молодшими поколіннями організаторів та учасників національно-культурного руху в умовах відсутності власної держави, наголошували на її внеску у розвиток національної освіти і педагогічної думки.

У міжвоєнний період перші спроби наукового осмислення місця і ролі С. Русової в українському національному державотворенні, осягнення суті її творчої спадщини були здійснені за межами України: на Далекому Сході - К. Слоновською, у США - Б.Залевським, у Чехословаччині - В. Лащенком. Із публікацій представників української діаспори другої половини ХХ ст. заслуговують на увагу статті про Софію Русову В. Єрмоленко, Н. Ліндфорс-Михалевич, О. Лятуринської, Г. Мандрики, Ю. Русова, О. Русової-Базілевської. Початки русовознавства в незалежній Україні пов'язані з розсекреченням архіву С. Русової в 1990 р. Із 1992 р. вивчення творчих надбань вченої включено до програми з історії педагогіки України для всіх спеціальностей педагогічних інститутів, а в 1994 р. біографічні відомості та положення концепції української національної школи С. Русової знайшли відображення в курсі лекцій “Історія української школи і педагогіки” В. Кравця (Тернопіль, 1994).

В останні роки, особливо у зв'язку з відзначенням у 1996 р. 140-річчя від дня народження С. Русової, вийшли друком окремі наукові праці, статті у фахових виданнях Н. Дичек, І. Зайченка, Н. Калениченко, В. Качкана, Є. Коваленко, З. Нагачевської, О. Проскури, О. Сухомлинської, у яких аналізуються громадсько-педагогічна діяльність і провідні ідеї науково-теоретичного доробку вченої, відбулися всеукраїнські науково-практичні конференції, педагогічні читання (Івано-Франківськ, Київ, Ніжин-Чернігів та ін.). Завдяки цьому ім'я і творча спадщина Софії Русової повертаються в теорію та практику української національної системи освіти.

Важливі грані громадсько-культурної діяльності та педагогічної творчості Софії Русової розкривають дисертаційні дослідження І. Пінчук - “Освітня діяльність і педагогічні погляди С. Русової (1856-1940)” (1994), Н. Маліновської - “Методика використання лінгводидактичних ідей С.Ф. Русової у навчанні дошкільників переказу художніх текстів”, В. Сергеєвої - “Проблеми дошкільного виховання в педагогічній спадщині Софії Русової” (1997), Г. Груць - “С. Русова і просвітительський рух в Україні” (1999).

Проте переважна більшість праць сучасних дослідників стосується життя і просвітницько-педагогічної роботи С. Русової на рідній землі. Якщо ж аналіз еміграційного доробку вченої і здійснюється, то він подається або в контексті іншої проблеми (М. Євтух, В. Кемінь), або не охоплює всього спектру її діяльності та творчості за межами України (Є. Коваленко, І. Пінчук, О. Проскура).

Багатогранність творчого доробку вченої останніх 18 років життя, його значення для сучасної теорії та практики національної освіти й виховання і недостатнє вивчення зумовили вибір теми дисертації - “Творча спадщина Софії Русової періоду еміграції (1922-1940 рр.)”. При цьому поняття “творча спадщина” у дослідженні трактується як результат діяльності, спрямованої на розгортання українського культурно-освітнього процесу в еміграції, організацію українських навчальних закладів і наукових установ у ЧСР, розвиток національної педагогічної думки, що знайшла відображення в опублікованих і рукописних працях 20-х-30-х рр. ХХ ст. Зв'язок роботи з науковими програмами, планами. Тема дисертації відповідає загальному напряму наукових досліджень кафедри історії педагогіки Прикарпатського університету імені Василя Стефаника.

Об'єкт дослідження - культурно-освітня діяльність української еміграції в Чехословацькій Республіці у міжвоєнний період.

Предметом дослідження є творча спадщина Софії Русової періоду еміграції.

Мета дослідження - здійснити аналіз науково-педагогічної та громадсько-просвітницької діяльності і теоретичного доробку С. Русової 1922-1940 рр.

Завдання дослідження:

- дослідити особливості розгортання діяльності С. Русової в еміграції у контексті українського культурно-освітнього процесу в Чехословацькій Республіці, визначити її основні напрями;

- розкрити зміст науково-педагогічної роботи вченої на теренах ЧСР;

- з'ясувати сутність теоретичного доробку та проаналізувати основні положення педагогічних праць досліджуваного періоду;

- оцінити внесок С. Русової у розвиток ідеї нової української школи і національного виховання.

У процесі роботи над темою дисертації використані такі методи дослідження: історико-ретроспективний, який дозволив охарактеризувати зміст діяльності української еміграції в ЧСР, розкрити причини вимушеної розлуки Софії Русової з Україною, проаналізувати основні напрями роботи за її межами, хронологічний, що використовувався для розкриття змін у громадсько-культурній і педагогічній діяльності мислительки, персоналістично-біографічний - для з'ясування ролі окремих політичних, культурно-освітніх діячів у розгортанні її діяльності в еміграції, пошуково-бібліографічний - з метою виявлення опорної джерельної бази, теоретичних надбань ученої міжвоєнної доби, порівняльно-зіставний, який уможливив зіставлення й порівняння подій, явищ, відомостей, фактів, дав змогу простежити ґенезу світоглядних позицій С. Русової, змісту, педагогічної спрямованості творів доеміграційного періоду і міжвоєнної доби, узагальнення і систематизації виявлених матеріалів, даних, положень, отриманих при вивченні першоджерел і літератури, для формулювання й обґрунтування висновків за результатами здійсненого дослідження.

Джерела дослідження. В основу дослідження лягли документи й матеріали Центрального державного архіву вищих органів влади та управління України (фонди 3563, 3695, 3793, 3809, 3889, 3972, 4446), у яких сконцентровано частину т. зв. “Празького українського архіву” культурно-освітніх установ і представників української політичної еміграції в ЧСР, серед них особистий фонд С. Русової, Центрального державного історичного архіву України у Львові (309, 319, 348, 359, 360), Інституту рукописів Національної бібліотеки України ім. В.І. Вернадського (Х) та відділу рукописів Львівської наукової бібліотеки ім. В. Стефаника НАН України (57), Державної обласної універсальної наукової бібліотеки м. Львова і Наукової бібліотеки Львівського державного університету ім. Івана Франка.

Найбільшу групу першоджерел становлять опубліковані твори та рукописні матеріали С. Русової (монографії, курси лекцій, наукові розвідки, підручники, статті, спогади, рецензії, листування - всього у процесі дослідження виявлено 199 їх назв), публікації її сучасників та однодумців і представників української діаспори пізнішого періоду (Б. Залевського, В. Лащенка, І. Мірного, З. Мірної, С. Наріжного, І. Огієнка, О. Ольжича, С. Петлюри, С. Сірополка, М. Шаповала, М. Богачевської-Хом'як, В. Маруняка). Велику кількість фактичного матеріалу почерпнуто з українськомовних періодичних видань Галичини, Закарпаття, Буковини періоду їх чужоземної окупації та Чехословацької Республіки, Польщі, США, Франції, Канади, Великобританії.

Важливим підґрунтям для формулювання положень і висновків дисертації стали праці сучасних українських, чеських і словацьких дослідників творчої спадщини С. Русової та діяльності української еміграції в ЧСР (І. Зайченка, О. Проскури, Т. Беднаржової, Й. Голенди, В. Трощинського, А. Шевченка), а також науковців, які вивчають проблеми відродження і розвитку національної системи освіти в Україні (Л. Березівської, Л. Вовк, Т. Завгородньої, Н. Лисенко, В. Майбороди, М. Стельмаховича, Б. Ступарика, О. Сухомлинської, М. Ярмаченка).

Наукова новизна дослідження полягає в тому, що в ньому вперше здійснено системний аналіз педагогічної і громадсько-культурної діяльності та теоретичного доробку Софії Русової міжвоєнної доби в контексті багатоаспектної праці української політичної еміграції в ЧСР. Уточнено й поглиблено відомості про причини виїзду С. Русової за межі України та особливості розгортання просвітницько-педагогічної роботи в еміграції. Розширено, порівняно з наявними, кількісні та якісні параметри творчості вченої останніх десятиліть життя, вперше введено в науковий обіг і проаналізовано понад 50 публікацій і рукописів С. Русової, складено бібліографію її теоретичного доробку досліджуваного періоду. Теоретичне значення мають охарактеризовані положення маловідомих або невідомих раніше творів і документів, виявлені та введені в структуру педагогічного знання факти, ідеї, що сприятиме збагаченню української педагогічної науки.

Практичне значення роботи визначається тим, що сформульовані в ній положення і висновки поглиблюють знання про одного з найвидатніших представників національно-визвольного руху і педагогів кінця ХІХ - першої третини ХХ ст. Вони можуть бути використані при укладанні навчальних програм з історії педагогіки України, загальної та соціальної педагогіки, спецкурсів і спецсемінарів, при написанні підручників, навчальних посібників, розробці лекційних курсів, у навчально-виховному процесі загальноосвітніх шкіл, вищих навчальних закладів різних рівнів акредитації.

Особистий внесок дисертанта полягає в тому, що вперше в історико-педагогічній науці досліджено багатоаспектну творчу спадщину С. Русової останніх 18 років життя у нерозривній єдності з українським культурно-освітнім процесом у ЧСР, її внесок у розвиток українського шкільництва і педагогічної думки міжвоєнної доби. Аналіз та узагальнення даних, провідні положення двох статей, опублікованих у співавторстві, належать дисертанту.

Апробація результатів дослідження. Матеріали дослідження висвітлювалися у виступах на міжнародній, всеукраїнських і регіональній науково-практичних конференціях: “Сучасна початкова школа: проблеми, пошуки, знахідки” (Тернопіль, 1996), “Ідея національної школи у педагогічній спадщині Софії Русової та Степана Сірополка”, “Ідея національного вихо-вання в українській психолого-педагогічній науці ХІХ - ХХ ст.”, “Українська система виховання: проблеми, перспективи”, “Ідея народної та наукової педагогіки у вихованні дітей і молоді”, “Українська мова: навчально-методичні та виховні аспекти”, “Софія Русова - визначна українська громадська діячка і педагог” (Івано-Франківськ, 1996, 1997, 1999, 1999, 2000, 2001), на ювілейній академії, присвяченій 60-річчю від смерті С. Русової (Івано-Франківськ, 2000). Положення і висновки дисертації обговорювалися на засіданнях кафедри історії педагогіки та українознавства, методологічного семінару викладачів педагогічних кафедр Прикарпатського університету імені Василя Стефаника.

Публікації. Основний зміст дослідження відображено в десяти одноосібних та двох у співавторстві наукових статтях, із яких шість опубліковано у фахових виданнях.

Структура дисертації. Робота складається зі вступу, трьох розділів, висновків, списку використаної літератури (472 найменування), 9 додатків. Загальний обсяг дисертації становить 242 сторінки, і з них 187 - основного тексту, 31 - списку використаних джерел, 24 - додатків.

2. ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У вступі обґрунтовано актуальність теми дослідження, визначено його об'єкт, предмет, мету, завдання, методи, охарактеризовано джерельну базу, розкрито наукову новизну, теоретичне і практичне значення та відображено апробацію отриманих результатів.

У першому розділі - “Софія Русова і український культурно-освітній процес у Чехословацькій Республіці в міжвоєнний період” - проаналізовано причини виїзду С. Русової з України, з'ясовано особливості розгортання еміграційної діяльності та розкрито її провідні напрями в контексті громадсько-політичного і культурно-освітнього життя українців-емігрантів у ЧСР у 20-х-30-х рр. ХХ ст.

Ретроспективний аналіз першоджерел і літератури показав, що після поразки національних визвольних змагань С. Русова не мала наміру покидати рідну землю, вважаючи такий крок слабодухістю, тому в евакуаціях уряду УНР 1920 р. участі не брала. Осівши в Кам'янці-Подільському, продовжувала викладати педагогіку в Українському державному університеті, вела просвітницьку роботу, надіючись і в умовах радянської влади відстоювати національні культуру, школу, виховання. Проте через розходження у поглядах на науково-педагогічні та організаційні засади творення радянської системи освіти і держави в цілому, переслідування національно свідомих діячів, особисту матеріальну скруту і моральну незахищеність вона не мала змоги реалізувати ці задуми.

Вивчення проблеми дало змогу з'ясувати, що діяльність С. Русової за межами України розгорталася в руслі загальних завдань українського культурно-освітнього процесу в еміграції та потреб національно свідомої частини українського суспільства на етнічних територіях. Цьому сприяли великий багаж теоретичних знань, накопичений на рідній землі досвід практичної роботи, особистісна світоглядна спрямованість, суть якої полягала в праці (незалежно від місця та умов проживання) для відродження самостійності й соборності України, її духовної культури, національної освіти. До безпосереднього включення С. Русової у громадсько-політичну і культурно-освітню діяльність спричинилися С. Петлюра - головний провідник політики уряду УНР в еміграції у першій половині 1920-х рр. та М. Шаповал - один із організаторів освітнього життя українців у Чехословаччині. Великий вплив на розгортання педагогічно-просвітницької роботи мало її особисте знайомство з президентом ЧСР Т. Масариком та визначними представниками української еміграції й освітніми діячами і педагогами Західної України (Л. Білецьким, Н. Григоріївим, Д. Дорошенком, С. Черкасенком, М. Галущинським, К. Малицькою, М. Рудницькою, І. Ющишиним, А. Шептицьким), які підтримували її педагогічно-просвітницькі задуми, сприяли їх реалізації.

У розділі виокремлено й охарактеризовано основні напрями діяльності С. Русової в еміграції. Визначено, що найважливіше місце в ній займала науково-педагогічна праця. Вона розгорталася в рамках участі С. Русової в роботі Українського громадського комітету (1922-1925) - підґрунтя для її подальшої науково-педагогічної діяльності. Серед важливих завдань комітету було заснування українських навчально-виховних закладів, наукових установ, культурно-освітніх організацій, видавництв, необхідність яких диктувалася кількома причинами. По-перше, прагненням українців-емігрантів підготувати кадри національно зорієнтованих кваліфікованих спеціалістів для майбутньої незалежної соборної України. По-друге, наявністю в їх середовищі учених світового рівня, визначних державно-громадських діячів і педагогів (Д. Антонович, І. Горбачевський, С. Дністрянський, Д. Донцов, О. Колесса, С. Сірополко, С. Смаль-Стоцький, В. Старосольський, Ф. Щербина), чия праця і за межами України потребувала свого продовження. І, по-третє, великим скупченням у ЧСР студентської молоді (у вересні 1924 р. їх кількість становила 1900 осіб).

Охарактеризована в розділі громадсько-політична діяльність зумовлювалася попереднім статусом С. Русової як члена Української Центральної Ради.

З 1929 р. вона працювала в Народній українській раді, а з 1933 р. - у Закордонному комітеті з підготовки Всеукраїнського національного конгресу й організації Всеукраїнської національної ради. Головним постулатом цієї роботи стала консолідація зусиль національно свідомої верстви з метою відновлення втраченої державності, захисту політичних і соціокультурних прав емігрантів і населення окупованих українських земель, а засобами вираження - меморандуми, звернення, резолюції, протести до міжнародних організацій, перш за все до Ліги Націй, які є складовою її творчої спадщини.

Як голова Української національної жіночої ради (1920-1937), співзасновник і почесний голова Всесвітнього союзу українок (1937-1940), почесний член “Союзу українок” у Львові та товариства “Мироносиць” у Чернівцях, С. Русова розгорнула активну культурно-просвітницьку діяльність. Вона спрямовувалася на об'єднання українського жіноцтва, виведення національного жіночого руху на світову арену через включення громадських об'єднань жінок-українок у тогочасні міжнародні жіночі організації. Невід'ємною частиною культурно-просвітницької роботи стала участь С. Русової у міжнародних та українських жіночих конгресах і з'їздах, яка розглядалася не тільки як спосіб захисту політичних, культурних, освітніх прав і потреб жінки-українки, але і як можливість привернути увагу світового співтовариства до долі українського народу в цілому та дітей зокрема, особливо під час голодомору 1933 р. в радянській Україні. Тісно співпрацювала діячка з товариством “Просвіта” у Львові, почесним членом якого була з 1925 р.: виступала на його освітньому конгресі 1929 р., отримала запрошення на ювілейні торжества з нагоди 70-річчя товариства (1938 р.), активно дописувала практично до всіх його періодичних видань.

Здійснений у розділі аналіз науково-публіцистичної спадщини вченої дозволив виокремити такі основні групи праць: педагогічні, “жіночої", літературознавчої тематики.

Дослідження показало, що еміграційний теоретичний доробок С. Русової позначений високим громадянським звучанням, характеризується яскраво вираженою національно-виховною спрямованістю, демократизмом, гуманізмом, європеїзмом, що уможливлює його широке використання в теорії та практиці сучасної освітньої діяльності.

У другому розділі - “Зміст педагогічної діяльності і науково-публіцистичної творчості Софії Русової 1922-1940 рр.” - охарактеризовано провідні напрями роботи С. Русової як освітянина-практика і педагога-науковця.

Вивчення документів і матеріалів міжвоєнної доби, праць сучасних дослідників показало, що С. Русова була одним із організаторів українського шкільництва у Чехословаччині. Вважаючи навчально-виховні заклади, наукові установи важливими осередками збереження національної ідентичності, розвитку самодостатньої творчої особистості, готової відстоювати й утверджувати власну незалежну державу, вона в 1923 р. виступила співзасновником Українського високого педагогічного інституту ім. М. Драгоманова в Празі. Брала участь у становленні Українського інституту громадознавства (з 1929 р. - Український соціологічний інститут) і його підрозділів - Українського робітничого університету та Українського національного музею-архіву. У 1925 р. організувала притулок для дітей українців-емігрантів і впродовж п'яти років була членом його управи. Допомагала в налагодженні і національно-патріотичному спрямуванні навчально-виховного процесу в народній школі при ньому (1936) і в Українській реальній гімназії (з 1925 р.).

Виявлено, що вагоме місце в науково-педагогічній діяльності С. Русової займало викладання в українських високих школах у ЧСР: в Українській господарській академії - французької мови (1922-1923 н. р.), в Українському високому педагогічному інституті ім. М. Драгоманова - теорії та історії педагогіки, дидактики, дошкільного виховання, обов'язкового для студентів усіх відділів спецкурсу “Національна школа Чехословаччини й інших слов'янських народів”, факультативно - французької мови (з 1923-1924 н. р.).

Ефективною формою наукової діяльності в Українському інституті громадознавства став заснований у 1928 р. і керований С. Русовою педагогічний семінар, що виявився справжньою школою педагогізації співробітників цієї наукової установи. Встановлено, що науково-педагогічну роботу вчена розглядала як спосіб реалізувати одне з найважливіших завдань політичної еміграції в ЧСР - підготувати не тільки добрих фахівців, але й національно-культурних діячів, здатних працювати для піднесення української культури та національного “я” українського народу. Громадськістю і студентами її науково-педагогічна праця розцінювалася як важлива загальнонаціональна справа, покликана утвердити віру старшого й молодшого поколінь українців у можливість трудитися на користь батьківщини і за її межами.

Свідченням заслуг С. Русової перед українською педагогікою і соціологією стало підтвердження професорською радою Українського високого педагогічного інституту ім. М. Драгоманова її статусу як професора Honoris Causa із правом керівництва кафедрою педагогіки (1925) та присудження Кураторією і колективом Українського соціологічного інституту ступеня доктора соціології Honoris Causa (1929).

Дослідження показало, що популяризаторська педагогічна діяльність С. Русової пов'язувалася насамперед з участю в роботі міжнародних освітніх конгресів (Рим - 1923, Прага - 1923, 1926, 1927, Женева - 1929). Вона давала змогу, по-перше, донести до світової громадськості проблеми і надбання української освітньої справи, по-друге, сприяла інтеграції української педагогіки в міжнародний педагогічний рух, по-третє, збагачувала теорію і практику національної освіти міжнародним досвідом. З'ясовано, що отриману під час міжнародних зустрічей педагогічну інформацію С. Русова активно пропагувала серед української громадськості: на сторінках провідних українських культурно-освітніх і педагогічних видань ЧСР і Західної України, у виступах на з'їдах українських педагогів і культурно-освітніх діячів (Львів - 1929, Станиславів - 1934, Ужгород - 1935). Була почесним членом товариства “Взаїмна поміч українського вчительства” у Львові, підтримувала тісні контакти з Українським педагогічним товариством у Празі.

У розділі визначено джерела і показано специфіку педагогічних творів С. Русової, розкрито дидактично-виховний потенціал публікацій “жіночої” та літературознавчої тематики 1922-1940 рр. Базуючись на тісному поєднанні народно-педагогічного досвіду, власної освітньої практики та наукової теорії, засвоєної із творчої спадщини вітчизняних і зарубіжних учених на рідній землі й активно поповнюваної за її межами через доступність оригінальної літератури, тісні контакти з міжнародною педагогічною громадськістю, С. Русова саме в еміграції створила свої “найповажніші” педагогічні праці (“Дидактика”, “Значення соціальної психології для виховання”, “Нова школа соціального виховання”, “Нові методи дошкільного виховання”, “Стан сучасної освіти в різних краях світа”, “Сучасні течії в новій педагогіці”, “Теорія і практика дошкільного виховання”). У них відображені її погляди практично на всі сторони освіти, школи й виховання. Простежуються ідеї та положення таких галузей педагогічних знань, як загальні основи педагогіки, теорія виховання й навчання, історія педагогіки, соціальна педагогіка, позашкільна освіта й освіта дорослих, дошкільне виховання, методика навчання і виховання.

Доведено, що в публікаціях “жіночої” тематики (“Наталка Полтавка і її правнучка”, “Наші визначні жінки”, “Сучасна українка”, “Тихі героїні…”, “Чи потрібна жінкам освіта?”) С. Русова обґрунтовувала дидактично-виховну роль жінки у суспільстві та в сім'ї. Тобто підняті в них питання мають яскраво виражену соціальну спрямованість, містять відповідний педаго-гічний потенціал. Цінуючи в жінках такі якості, як відданість справі визволення рідного народу й утвердження незалежної Української держави, високий рівень освіченості, самовіддану любов до дітей, уміння забезпечити в сім'ї гармонію поглядів, вона створила “сталий тип духовно розвиненої жінки, бодай з одною з тих великих прикмет, якими бувають: розум, любов, мужність...”. Джерелами його формування визначила фольклор, художню літературу та реальні жіночі постаті української історії: Ганни Барвінок, В. О'Коннор-Вілінської, Марко Вовчок, Л. Драгоманової, О. Єфименко, Лесі Українки, Олени Пчілки. Дослідження показало, що створений С. Русовою ідеал жінки-українки нової доби, окреслені його риси, викладені в популярній формі завдання щодо їх формування, це, з одного боку, - взірець для наслідування, з іншого, своєрідна програма діяльності у царині національного освідомлення і переорієнтації на нові суспільні та духовні цінності сучасного українського жіноцтва.

На основі вивчення літературно-критичних статей і художніх творів С. Русової (“Дещо про сучасну дитячу книжку”, “До 70-х роковин з дня смерті Т. Шевченка”, “Казки Божени Нємцової”, “Наша дитяча література”, “Україна у творах її письменників” та ін.) з'ясовано, що їх педагогічними пріоритетами виступають визначення місця і ролі Т. Шевченка у пробудженні національної свідомості українського народу, розгортанні просвітницького руху в Україні другої половини ХІХ - початку ХХ ст., донесення до широкого загалу його педагогічних ідей, а також висвітлення в художній формі історії України, її матеріальних і духовних багатств, які педагог вважала джерелами розвитку пізнавальної активності, формування у дітей і молоді високих патріотичних почуттів. У розділі розкриті погляди С. Русової на значення художнього слова, книжки, періодичного видання у просвіті народу та вихованні його підростаючих поколінь, проаналізовані вимоги до змісту й оформлення літератури для дітей.

Близькими до літературної спадщини, водночас такими, що відображають погляди С. Русової як громадського діяча і педагога, є мемуарні твори. Їх виховне і дидактичне значення полягає в тому, що в них вчена давала оцінку суспільним, політичним, культурно-освітнім процесам, які проходили у складний для української історії час, ділилася із сучасниками і прагнула залишити нащадкам спомини про непересічні постаті української історії, національної культури й освіти: М. Грушевського, М. Драгоманова, М. Лисенка, О. Русова, С. Черкасенка та ін.

У третьому розділі - “Внесок Софії Русової у розвиток української педагогічної думки 20-х-30-х рр. ХХ ст.” - проаналізовано твори, основні положення яких стосуються теоретичних основ педагогіки, розкривають сутність, мету й завдання національної школи і національного виховання, характеризують педагога як дослідника історії шкільництва.

З'ясовано, що С. Русова трактувала педагогіку як “загальну науку гармонійного виховання суцільної людини”, вбачаючи сутність цього поняття у формуванні її розуму, “особливих здібностей, її характера, морального індивідуального й соціального ідеалу”.

Прагнучи поставити на службу педагогіці найновіші досягнення тогочасної науки, С. Русова обґрунтувала психологічні, філософські та соціальні основи ефективної педагогічної діяльності, виховання особистості, пристосованої до нових умов життя і змінених суспільних орієнтирів. Однією з перших в українській педагогічній думці міжвоєнного періоду узагальнила і донесла до широкої педагогічної громадськості не тільки вже достатньо вивчені особливості психічного розвитку дітей дошкільного віку, але й середнього та старшого. Визначила способи й методи дослідження внутрішнього світу підлітків і молоді. Всебічно і глибоко (як для свого часу) проаналізувала специфіку навчання й виховання дітей із вадами у психічному розвитку.

Встановлено, що відповідь на питання, “…до чого маємо вести вихованців, де знайти… найпевніший шлях до всесвітньої остаточної правди”, С. Русова пов'язувала не тільки з психологією, але і з філософією. Згідно з виховними традиціями українського народу, закликала ввести в педагогіку, у різні типи навчально-виховних закладів духовність, національні й загальнолюдські орієнтири, які шукала у вітчизняній і світовій філософській думці минулого.

Простежуючи ґенезис становлення педагогіки як соціальної науки, була серед небагатьох українських вчених, які звернулися до виявлення суті положень творчої спадщини основоположника соціальної педагогіки П. Наторпа. Розуміння соціальної педагогіки не як окремої галузі педагогічних знань, а як принципу виховання, не завадило С. Русовій однією з перших охарактеризувати такі її поняття, як соціалізація особистості, соціальне виховання, соціальне середовище, які сучасна наука визначила провідними категоріями цієї нової для України складової загальної педагогіки. Вчена обґрунтувала актуальне і для сьогодення поняття “соціалізація світогляду” учнів, тобто розвиток їх “громадської свідомості”, визначила ідеал соціально захищеної людини та соціально-виховні обов'язки держави.

Вивчення першоджерел засвідчило, що у працях міжвоєнного періоду важливе місце займають проблеми теорії навчання. Услід за представниками педагогічної думки різних епох С. Русова розглядала дидактику як невід'ємну частину педагогіки, науку про найкращі засоби навчання, мистецтво навчати. Серед найголовніших “цінностей” навчання визначила засвоєння знань, дисциплінування мислення, розвиток моральності і розуміння відповідальності, пристосування до оточення, почуття “щастя від вчення й од товариства”, почуття задоволення від гармонійного розвитку всіх сил і здібностей. Дотримуючись усталених у світовій педагогічній думці дидактичних принципів і правил, радила підходити до їх використання творчо, виробляти свої, індивідуальні, пристосовані до конкретного учнівського колективу та умов навчання дітей, узгоджувати їх із навчальною метою. Аналіз нових дидактичних ідей (О. Декролі, М. Монтессорі, В. Лая) зумовив висновок ученої про те, що вони призвели до зміни становища вчителя у школі. Педагог - високий професіонал, тонкий знавець дитячої душі, вмілий організатор, повинен керуватися такими правилами: дотримуватися принципу посильності в навчанні, активізувати “природну спритність” дітей, навчити їх самостійно працювати, забезпечувати в класі “піднесену” атмосферу. Педагог-вихователь має бути патріотом, “вміти дітям передати цей патріотизм, повний любови до свого народу і позбавлений усякої агресивности, якої-будь ненависти”.

У розділі висвітлені погляди С. Русової на сутність поняття “нова національна школа” та її місце в незалежній Українській державі і роль у становленні особистості, співзвучні із думками творців “Проекту єдиної школи” періоду Української Народної Республіки (С. Сірополка, П. Холодного), а також на національне виховання - основне завдання школи відродженої соборної України. На цій основі педагог розкрила актуальні для сучасної освіти проблеми національного виховного ідеалу як мети виховання, під яким розуміла “те найкраще, що кожний народ проніс протягом віків культурного існування, за що він боровся, що постійно змагався покласти як підвалину свого народного (громадського) життя”, та формування національно-патріотичної свідомості дітей і молоді. Як засвідчує аналіз праць вченої, розв'язання одного з першочергових завдань національної школи - виховання громадянина, підготовку кожного до активної і відповідальної участі в громадській роботі вона пов'язувала з демократизацією всіх форм суспільного життя. Важливим засобом його реалізації визначила учнівське самоврядування, яке, за її словами, є запорукою розвитку взаємовідповідальності, самоопанування й самодисциплінування учнів, формування їх міцної волі.

Встановлено, що в публікаціях еміграційної доби знайшли відображення проблеми розумового, трудового й естетичного виховання. Але найбільшу увагу С. Русова приділила питанням морального виховання. Це пояснюється розумінням моралі як гуманізму “нової ери, почуття нових відносин межи народами, окремими людьми”. С. Русова обґрунтувала мету морального виховання (“виробити з учня вільну людину, готову для служення над особовим завданням і для реалізації найвищого гуманного ідеалу, що панує на той час у громадянстві”), завдання (“виховати людину правдиву, мужню, справедливу”), засоби й методи його здійснення в сім'ї, у дошкільних за- кладах, школах, позашкільних установах.

Предметом аналізу в розділі стали історико-педагогічні дослідження С. Русової, присвячені розвитку української школи і педагогіки від найдавніших часів до 1920-х рр., що базуються переважно на аналізі малодосліджених рукописів (“Історія педагогіки в зв'язку з розвитком культури” та “Освіта на Україні”), еволюції зарубіжного шкільництва і педагогіки, передусім слов'янських народів (на основі рукопису “Національна школа у різних народів”), внеску в теорію та практику освіти й виховання державних і культурно-освітніх діячів, представників української і світової педагогічної думки (М. Ганді, Р. Тагора, П. Холодного, А. Феррієра).

ВИСНОВКИ

У висновках узагальнено основні результати дослідження:

1. Період еміграції - трагічна і водночас насичена багатьма знаковими подіями сторінка життєпису і діяльності С. Русової, що стала логічним продовженням багатогранної національно-освідомляючої праці, започаткованої в останній чверті ХІХ ст. і розгорнутої найбільш повно в час національно-визвольних змагань 1917-1920 рр. на рідній землі. Зумовлена рядом причин культурно-освітнього (гостро критичне ставлення до організаційних і педагогічних засад творення радянської системи освіти), ідеологічного (розбіжності в поглядах на сутність ідеї українського державотворення), політичного (переслідування національно свідомих діячів) та соціально-побутового характеру, еміграція виявилася для 65-річної жінки важким випробовуванням, але не зламала сили духу і творчого натхнення педагога-просвітителя і громадського діяча.

2. Основним рушієм різнобічної діяльності С. Русової за межами України, що здійснювалась у науково-педагогічному, громадсько-політичному, культурно-просвітницькому, науково-публіцистичному напрямах, виступили ідеї служіння справі визволення українського народу від будь-яких форм дискримінації, незалежно від умов і місця проживання.

Особливостями розгортання еміграційної діяльності виявилися:

а) залежність від завдань і змісту роботи української політичної еміграції в цілому, спрямованої на задоволення власних культурно-освітніх потреб, підготовку кадрів національної інтелігенції для фахової праці на українських етнічних територіях, пропаганду української справи на міжнародній арені;

б) зумовленість політичною і культурно-освітньою зорієнтованістю керівників уряду Української Народної Республіки в екзилі, емігрантів-соратників та однодумців С. Русової, передусім С. Петлюри і М. Шаповала;

в) особисте знайомство з президентом ЧСР Т. Масариком;

г) підтримка творчих задумів громадськими, освітніми діячами й педагогами, перш за все Західної України.

3. Провідними у змісті педагогічної роботи, що займала центральне місце в усій еміграційній діяльності С. Русової, стали:

- організаторсько-практичні зусилля в царині розбудови і функціонування українського шкільництва в Чехословацькій Республіці, яке за структурою, кадровим потенціалом, науково-методичним забезпеченням не мало аналогів у всьому українському зарубіжжі міжвоєнного періоду;

- теоретичні пошуки, пов'язані з викладанням в українських високих школах і наукових установах та розробкою лекційних курсів, навчальних програм, підготовкою монографій, наукових розвідок, підручників, статей, рецензій тощо;

- популяризаторська праця, що, з одного боку, сприяла ширенню досягнень національної системи освіти, доведенню до світової громадськості її проблем і потреб, а з іншого - збагачувала українську педагогічну думку прогресивними ідеями зарубіжних наукових надбань, стимулюючи нові пошуки в галузі національної освіти й виховання.

4. Теоретичний доробок С. Русової періоду еміграції включає твори педагогічної, “жіночої” та літературознавчої тематики. Головні їх ознаки (громадянськість, національно-виховна спрямованість, народність, гуманізм, європеїзм) і характер піднятих у них проблем визначаються:

а) ідеєю державотворчої ролі школи, освіти й національного виховання, що була центральною в педагогічних поглядах ученої;

б) значенням, якого вона надавала національному й моральному відродженню української жінки як основі піднесення її дидактично-виховної ролі в суспільстві та в сім'ї;

в) місцем, яке педагог відводила художньому слову, книзі, періодичному виданню у просвіті народу, національно-патріотичному й естетичному вихованні його підростаючого покоління.

5. У педагогічних творах С. Русової 1922-1940 рр.:

- осмислюються й обґрунтовуються наукові засади педагогіки на основі глибокого аналізу попередніх і сучасних їй надбань вітчизняної та зарубіжної педагогічної думки, найновіших досягнень у галузі психології, філософії, соціології, уроків творення національного шкільництва й педагогіки періоду визвольних змагань українського народу 1917-1920 рр.;

- простежується намагання “психологізувати” та “соціологізувати” педагогіку, що свідчить про педагогічно-психологічний і соціально-педагогічний характер ідей С. Русової, забезпечує перспективу створення особистісно- та суспільно-зорієнтованої гуманістичної системи освіти, як це передбачено сучасними державними освітніми документами;

- теоретичні дослідження зосереджуються навколо центральної ідеї: національна освіта, школа, виховання - головна умова відродження і розвитку нації та державності, засіб формування громадянина-патріота, високоморальної особистості.

В історико-педагогічному доробку вченої акцентується на проблемах еволюції національного шкільництва у державах-колоніях, що, як і Україна, спромоглися стати незалежними або активно виборювали незалежність, а історія шкільництва трактується як невід'ємна складова загальнокультурного розвитку країн і народів. Крім того, оцінюється роль державних, культурно-освітніх діячів і визначних педагогів країн Заходу і Сходу в утвердженні національної системи освіти, що зумовлювалося прагненням С. Русової скористатися їх досвідом для відродження рідномовної школи й української педагогіки.

6. Найбільш викристалізованою в науковій спадщині С. Русової періоду еміграції є ідея нової української школи - єдиної, діяльної, обов'язкової і безплатної, такої, що базується на принципах активності, індивідуалізації, соціалізації, гуманізації, природо- і культуровідповідності виховання. Найголовнішою ознакою школи суверенної держави у працях С. Русової виступає її національний характер. Він визначається українознавчим спрямуванням змісту навчання, превалюванням у ньому рідної мови, географії та історії України, природо- і краєзнавства, пристосованістю до народного світогляду, до надбань національної культури в цілому.

Підґрунтям виховної діяльності школи в незалежній Україні С. Русова проголосила культ своєї Нації і Батьківщини. Водночас наголошувала на потребі доведення шкільного життя до розвитку “в дітях широкого почуття симпатії до всіх людей, до якої б раси вони не належали, яку б віру не ісповідували”. Тобто національний характер школи, за С. Русовою, виключає утиски й переслідування представників інших національностей.

Нова школа повинна передусім дати дітям національне виховання, метою якого в широкому значенні виступає “відбудова Батьківщини”, відродження й утвердження незалежної України. Цей національний виховний ідеал, за переконанням педагога, не перечить найвищим ідеалам культури й гуманності, тобто має загальнолюдський характер.

Серцевиною національного виховання в новій українській школі і водночас його метою у вузькому значенні С. Русова вважала формування національно-патріотичної свідомості, що включає етнічне, національно-політичне, державно-патріотичне самоусвідомлення особистості.

Саме така школа, за висновком педагога, - не лише головний засіб для поглиблення знань, але й важливий чинник соціально-економічної і культурно-освітньої самореалізації народу, формування свідомого громадянина, джерело вільного розвитку дитини, виявлення її самостійних творчих сил.

7. Аналіз змісту наукової, публіцистичної, мемуарної, епістолярної спадщини Софії Русової періоду еміграції дає підставу зарахувати її до визначних українських педагогів, фундаторів педагогіки українського зарубіжжя, сподвижників національної педагогічної думки міжвоєнного періоду. Водночас вивчення творчого доробку вченої 1922-1940 рр. довело співзвучність його ідей із сьогоднішніми концептуальними положеннями національної системи освіти, національно-громадянського виховання підростаючого покоління, що відповідає потребам сучасного державного будівництва в Україні. Результати дослідження, висновки, сформульовані за його підсумками, не вичерпують всього спектру творчих напрацювань С. Русової періоду еміграції і можуть бути предметом подальшого наукового аналізу.

ПУБЛІКАЦІЇ

1. Джус О. Український високий педагогічний інститут імені М. Драгоманова у житті Софії Русової // Педагогіка: Вісник Прикарпатського університету. - Вип. ІІ. - Івано-Франківськ, 1999. - С. 76-84.

2. Джус О. Проблеми морального виховання у працях Софії Русової періоду еміграції // Педагогіка і психологія: Науковий вісник Чернівецького університету: Збірник наукових праць. - Вип. 78. - Чернівці: Рута, 2000. - С. 23-28. викладачка український шкільництво

3. Джус О. Освітнє життя Галичини у працях Софії Русової // Педагогіка: Наукові записки Тернопільського державного педагогічного університету. - Тернопіль, 2000. - №6. - С. 67-71.

4. Джус О. Шевченкіана Софії Русової // Обрії. - Івано-Франківськ. - 2000. - №1. - С. 3-6.

5. Джус О. Соціально-педагогічні аспекти діяльності Софії Русової періоду еміграції // Шлях освіти. - 2000. - №2. - С. 52-55.

6. Джус О. Образотворче мистецтво в концепції естетичного виховання Софії Русової // Педагогіка і психологія професійної освіти. - Львів. - 2001. - №1. - С. 178-184.

7. Нагачевська З., Нагачевська О. Софія Русова про мету і зміст початкового навчання та виховання // Сучасна початкова школа: проблеми, пошуки, знахідки: Матеріали міжнародної науково-практичної конференції. - Тернопіль, 1996. - С. 15-17.

8. Нагачевська О. Софія Русова про сутність, завдання і джерела естетичного виховання // Ідея національної школи у педагогічній спадщині Софії Русової та Степана Сірополка: Матеріали Всеукраїнської науково-практичної конференції. - Івано-Франківськ, 1996. - С. 108-109.

9. Файчак З., Нагачевська О. Проблеми національної освіти на сторінках часопису “Рідна школа” // Ідея національного виховання в українській психолого-педагогічній науці ХІХ-ХХ ст.: Збірник статей і доповідей Всеукраїнської науково-практичної конференції. - Коломия: Вік, 1997. - С. 255-257.

10. Джус О. Ідея національного виховання у працях Софії Русової (за матеріалами галицьких часописів) // Українська система виховання: проблеми, перспективи: Матеріали Всеукраїнської науково-практичної конференції // Бібліотека Науково-методичного центру “Українська етнопе-дагогіка і народознавство” АПН України і Прикарпатського університету ім. Василя Стефаника. Серія: Педагогіка, етнопедагогіка. Вип. 27. - Івано-Франківськ, 1999. - С. 120-124.

Размещено на Allbest.ru