Викладання логіки в західній Україні на межі ХІХ-ХХ століття

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Викладання логіки в західній Україні на межі ХІХ-ХХ століття

Розвиток української філософії та логіки неможливий без осмислення та узагальнення великого історичного спадку вітчизняної логічної науки. Вивчення історії логічної думки в Україні є одним із найактуальніших завдань, що постали перед дослідниками. Останнім часом вийшла низка праць, в яких частково висвітлюється означена проблема. Це можна спостерігати у роботах А. Бичко, І. Бичка, В. Горського, Л. Дротянко, М. Кашуби, Н. Мозгової, В. Нападистої, А. Конверського, І. Огородника, М. Русина, М. Ткачук, В. Ярошовця та інших. Але зовсім не дослідженим залишається логічне надбання науковців Західної України, зокрема роботи С. Балея, С. Канюка, І. Копача, Г. Костельника, Т. Мандибура та інших. Саме такими чинниками зумовлена актуальність дослідження проблеми, що є однією із багатьох ланок історії логіки в Україні.

Як відомо, Україна наприкінці XIX на початку XX століття входила до складу різних держав. Більша частина української території належала до Російської імперії. Західна частина українських земель перебувала під владою Австро-Угорщини (Східна Галичина й Північна Буковина входили до складу Австрії, а Закарпатська Україна до Угорщини). Саме тому розвиток логіки в кожному з регіонів України відбувався по-різному та залежав не лише від урядової політики у кожному із регіонів, а й від прихильності викладача до певного напряму розвитку логіки.

Після прилучення Галичини до Австрійської імперії рівень освіти на Західній Україні почав підвищуватися завдяки реформам, було розбудовано школи та модернізовано методи навчання. Після короткого періоду поліпшення стану української освіти у 1848 р., коли було знято заборону на викладання української мови у школах, організовано приватні українські школи, знову почала здійснюватись політика національного пригнічення, особливо в освітній справі. Відтак 1867 р. польська мова була провідною у Львівському університеті та всіх професійно-технічних закладах, гімназіях. На цей час у провінції налічувалося 96 польських і лише 6 українських гімназій. У початкових школах польських класів було втроє більше, ніж українських. Полонізація освіти викликала активне протистояння української інтелігенції, здобутком якої стало відкриття у Львівському університеті кафедри української мови (1851) та кафедри української історії на чолі з М. Грушевським (1898) [1].

На початку ХХ століття прикра ситуація із україномовною освітою не змінилась. Так із 61 гімназії, що працювали в 1910 р. у Східній Галичині, було лише 5 із українською мовою викладання, а з 13 гімназій на Буковині українською мовою викладання велося лише в одній.

У класичних гімназіях та в університетах "Логіка" як навчальна дисципліна була обов'язковою, але українською мовою було видано лише декілька підручників та посібників із логіки.

Першим україномовним друкованим виданням із логіки у Західній Україні межі ХІХ-ХХ століття був перекладений з німецької мови Василем Ільницьким (1823-1895) навчальний посібник Йозефа Бекка (1880) [2]. У зазначеному перекладі закладаються основи системи термінів у галузі логіки, які вживались у Західній Україні до Другої світової війни, а в західній діаспорі і в другій половині ХХ ст.

В. Ільницький активно сприяв розвитку освіти. З 1849 р. викладав українську мову у Станіславській гімназії, а згодом історію у Тернопільській і Львівській гімназіях. Протягом 24 років (1868-1892) працював директором Академічної гімназії у Львові.

Одним із найбільш розповсюджених підручників із логіки на Західній Україні був підручник Тадея Мандибура. Про самого автора відомостей нажаль дуже мало. Відомо, що Тадей Мандибур був директором державної учительської семінарії у Заліщиках, а згодом викладачем Львівської гімназії. У 1895 р. ним було надруковано "Психологічний вступ до науки логіки в кл. VH", а у 1902 р. видано посібник "Логіка для VH класу гімназіального", в який попередня його праця увійшла як перший розділ.

Слід зауважити, що у західній Європі розвиток логіки наприкінці ХІХ століття здійснювався у кількох напрямках. Одним із найбільш впливових був психологічний, представники якого обстоювали думку про те, що логіка ґрунтується на психології (Б. Больцано, В. Вундт, Х. Зігварт, Т. Ліппс, Дж. Мілль, Г. Спенсер та ін.).

Тому недивним є той факт, що власний підручник Т. Мандибур розпочав з психологічного вступу до науки логіки. Загалом до філософських наук він відносив не лише логіку (науку про правильне мислення), етику (науку про правила моральності), естетику (науку про красу), а й психологію (науку про прояви душевні). Обґрунтовуючи свої переконання там, що "спільним предметом їх є прояви душевні в ширшому розумінні, ніж мислення, воля та відчуття, а одна частина філософії (метафізика) займається ознаками та правилами, що є спільними з фізичними та душевними проявами" [3].

Розуміючи логіку як науку про основні правила мислення та психологію як науку про душевні прояви пропедевтикою філософії, Т. Мандибур процес мислення пояснює як реалізацію трьох ланок, де "зображення є матеріалом наших думок; асоціація сполучає їх, а апперцепція скріплює" [4].

Визначаючи відношення між психологією та логікою, учений наголошував, що психологія займається загалом проявами психічними та є наукою теоретичною, а логіка, наука теоретично-практична, подає лиш правила мислення, тому теоретичне дослідження мислення є частиною психології.

Метою мислення Т. Мандибур визнає "правду" (істину) та слушно зазначає, що правдивими або хибними можуть бути лише судження, і ніякі інші прояви душевні.

Тому логіку визначає як "науку котра має нам подати загальні та певні правила мислення, що ведуть нас до пізнання правди".

Найважливішою формою мислення вважає суди (термін автора, якому у сучасній традиційній логіці відповідає "судження"): ".безпосереднім предметом логіки є суди логічні; але оскільки судження залежні від зображень, то мусимо науку логіку почати від логічних зображень, котрі в логіці називаємо поняттями. Через злученя судів постають ключі. Ці три частини логіки (поняття, суди, ключі) становлять її елементарну частину. На неї опирається так звана наука про методу, котра становить другу загальну частину логіки" [5].

Стверджуючи, що судження є проявом психічним, Т. Мандибур про нього подає такі загальні відомості: а) чого не можемо собі зобразити, про те не можемо висловити судження; б) що-небудь собі зображаємо, може бути предметом судження, судження є психічним проявом, котрий означає взаємне відношення двох або більше зображень.

Звичайна дефініція судження як сполучення або розділення двох понять є заширока, вказує Т. Мандибур, оскільки такі звороти, як "зелене дерево" є сполученням понять, але не є судженням. "Предмет, або зміст, суду називаємо його матерією, а спосіб, в який його виказуємо словами, його формою. Як зовнішнім знаком для поняття є назва, так для судження речення. Бажання, наказ, речення питальні не означають судження, хоч можна з них здогадатись про судження" [6].

Таку ж думку спостерігаємо у Памфіла Даниловича Юркевича, знаного професора та викладача логіки Київської Духовної Академії. Він не підтримував існуюче у той час визначення судження як зв'язку понять, а стверджував, що "коли говорять, що судження є зв'язок понять, тоді змішують факти логічні та психологічні. Судження є вирок про зв'язок понять" [7].

У власному підручнику Т. Мандибур в розділі судження подає закони, називаючи їх найголовнішими правилами мислення. Головним законом мислення учений вважає закон суперечності, який формулює так: з двох суджень, з яких один те саме твердить, що другий заперечує, мусить бути одне хибне.

Другим головним правилом мислення вважає закон виключення третього, та формулює так: "з двох суджень, з яких одне те саме твердить, що друге заперечує, мусить одне бути істинне, а жодне трете судження неможливе " [8].

Саме два вище вказані закони учений називає "найголовнішими або найвищими правилами мислення", оскільки вони в логіці є тим самим, чим в інших науках, наприклад в математиці аксіоми. Подані правила зовсім не виражають, котрий із судів (суджень) правдивий, а котрий хибний і тому Т. Мандибур визначає їх як правила формальні. При цьому він особливо наголошує, що ці правила мислення мають як теоретичне, як і практичне значення. Зокрема практичне їх значення полягає в тому, що вони вчать оминати суперечностей у мові.

Третім головним законом Т. Мандибур вважає "закон достатньої причини" (термін автора, якому відповідає "закон достатньої підстави"). "Кожна причина є заразом достатньою причиною, щоб викликати якийсь прояв, але оскільки поняття причини є часто (хоч не завжди) загалом більше обставин та умов, то називаємо їх разом "цілісною причиною" [9].

Тут слід зауважити, що у підручниках логіки Російської Імперії наприкінці ХіХ століття висловлювали різні погляди щодо тлумачення такої простої, здавалося б теми як "Закони логіки". Так основним законом мислення вважав закон протиріччя Й. Міхневич, висловлював сумніви щодо закону виключення третього О. Новицький, головним та визначальним вважав закон тотожності П. Юркевич, М. Ланге надає важливого значення закону протиріччя, не визнає закон достатньої підстави І. Продан, відмінності були і у формулюванні самих законів логіки. Отже, прослідковуємо відмінну від вищезазначених поглядів позицію Т. Мандибура, який не виокремлює закон тотожності.

Учений зауважує, якщо ми хочемо, щоб наші судження були посередньо наглядні, мусимо використовувати логічні засоби, якими є: ключі (умовиводи) та докази, бо "заключати і доказувати не значить нічого іншого, як виказувати суд посередньо наглядний" [10].

Ще одним представником науковців Західної України був Іван Копач (1870-1952) український публіцист, критик, класичний філолог, філософ, педагог, громадсько-освітній діяч. Іван Копач закінчив філософський факультет Львівського університету (філософія, слов'янська та класична філологія, 1889-1894. Доктор філософії (з класичної філології та всесвітньої історії, Віденський університет, 1901). Працював помічником учителя в українській академічній гімназії у Львові (1896/7 навчальний рік), учителем гімназії у Тернополі (1897-1901), відтак знову в академічній гімназії у Львові (1901-1908). Від вересня 1945 року старший викладач класичної філології Львівського університету [11].

Викладаючи у академічній гімназії міста Львова з 1905 р. предмет "пропедевтика філософії", який складався із логіки та психології, він зазначав, що до цього часу (до 1905 р.) українські гімназії мають лише логіку укладу Т. Мандибура, а підручник психології ще в роботі. Тому Іван Копач, звернувшись до закордонної навчальної та наукової літератури із зазначених дисциплін, написав власну працю "Що таке людське думанє?" (1906).

Працю І. Копача важко назвати суто логічною, адже більшу частині її присвячено тлумаченню міркування як психологічного явища і лише 8 сторінок із 49 займає пояснення форм мислення.

Логіку учений визначає як науку про людське думання та частину психології. Саме тому значну увагу учений приділяє психології, її основним термінам (асоціація, апперцепція, уява, увага, абстракція, фантазія) та процесам у головному мозку, адже головною метою своєї роботи І. Копач визначає "вияснити єство і значення людського думання взагалі".

Поняттями І. Копач називає такі типові відображення, що мають відповідати існуючій дійсності і мають мати для всіх людей однакове значення11. Тоді наука постає як збірник таких понять та їх сполучень. Найідеальнішим типом науки для ученого є математика, що є найточнішою та найбільш абстрактною наукою. А всі інші науки лише намагаються бути подібними до математики.

І. Копач справедливо наголошує, що "суд, зложений з підмета і присудка є основною формою людського думання" [12]. Однак, слід пам'ятати, що речення написане або вимовлене є лише символом судження.

І. Копач виділяє такі види суджень як судження спостерігаючі, пригадуючі, судження очікування, поглядові судження, історичні та поняттєві.

Коли вже усі думки І. Копача було видруковано, до його рук потрапила нова книга Анрі Пуанкаре "Вартість науки" де увагу зосереджено на трьох розділах: про математичні науки, про фізичні науки та про об'єктивну вартість наук. Саме третій розділ названої книги настільки вразив І. Копача, що він у додатку запропонував його переклад.

У 1911 р. виходить у світ книга Сергія Канюка "Дидактика, доповнена "основами логіки"[13], що призначалась для вчителів народних шкіл та учительських семінарій. А у 1923 р. видано шкільний підручник з логіки Степана Балея, що є спробою перекладу та визначення основних термінів логіки українською мовою.Степан Балей видатний український та польський філософ і вчений, якому належать праці у галузі психології, педагогіки та логіки. С. Балей закінчив філософський та медичний факультети Львівського університету. Отримавши наукові ступені доктора філософії та медицини працював в українських гімназіях Тернополя, Перемишля, Львова, також викладав у Львівському українському таємному університеті. А від 1928 року очолював кафедру психології виховання у Варшавському університеті. Як учений С. Балей найбільше відомий науковому загалу в галузі медицини, загальної та дитячої психології, а також психології творчості. Найменш дослідженими залишаються логічні погляди С. Балея.

У власному підручнику "Нарис логіки" С. Балей конкретного визначення логіки не подає, але вказує, що логіка займається питаннями: "якими способами чоловік здобуває правду і які є критерії контролю, чи він її дійсно осягнув" [14].

У своїй роботі С. Балей розрізняє речення і осуди (термін автора, якому відповідає в сучасній логіці "судження") та слова і зображення (термін автора, якому відповідає "поняття"). "Речення се зверний знак переконання (осуду) замкненого в душі, а правдивість речення значить властиво правдивість осуду, вираженого сим реченням" [15].

С. Балей визначає осуд (судження) як "твердження, вістку, погляд, що може мати претензію до правдивості". А логіка більшою мірою повинна займатися питаннями істинності нашого пізнання, "звертатись мусить у першій мірі до осудів як до сих проявів, яким правдивість зглядно неправдивість безпосередньо прислугує" [15].

Щодо розуміння "слова" С. Балей вказує, що воно викликає в нашій душі образ предмета, який ми цим словом називаємо. Саме цей "душевний образ" предмета і є його "зображенням". Розуміти сказані слова значить "зв'язати з ним якісь зображення, а поодинокі слова є висловом якихось зображень так само, як речення є висловом осудів"[15].

Ще один західноукраїнський науковець Гавриїл Федорович Костельник (1886-?), закінчив Хорватську гімназію у Загребі, Львівську духовну семінарію (1917). У 1911-1913 р. захищає докторат з філософії "Про основні принципи розумового пізнання", латинською мовою у Фрайбурзі (Швейцарія). 1913 р. у Львові одружується та висвячується. 1920-1930 рр. викладач Львівської духовної семінарії, 1926-1931 рр. Богословської академії, де викладає логіку, історію грецької філософії, психологію, метафізику [16].

Книга Г. Костельника "Три розправи про пізнання", що вийшла у 1925 р., є вже не навчальним посібником, а самостійною працею, в якій поряд із проблемами гносеології значну увагу приділено аналізу проблем логіки. У ній Г. Костельник щодо мислення та логіки каже: "Мислення дала нам природа. Цілу логіку дала нам природа Великий дар божий процес абстракцій у мисленні" [17]. Основи логічного мислення Г. Костельник викладає у своїй праці під латинською назвою "Ordo logicus" "Логічний порядок", де досить велику увагу приділяє поняттю як формі мислення.

У своїх роботах Г. Костельник вирішує питання про розподілення психологічного й логічного. Під психологічним він розуміє природні засади пізнання, а під логічним набуті та розвинені. Попри велику прихильність до релігійної філософської думки філософським ідеалом мислителя було гармонійне поєднання природного й надприродного.

Узагальнюючи ситуацію із розвитком логічної думки західноукраїнські науковці в Українській загальній енциклопедії (1929-1930) зазначали, що, "У льогіці в ХІХ ст. робилась спроба поставити поруч із традиційною логікою ще "льогіку реляцій" (відношень) та "математичну льогіку" (що прикладає мат. методу до аналізів доказів) або й замінити "Арістотелівську логіку" згаданими новими методами, але ці зусилля поки що не дали загальноприйнятих вислідів" [18].

Таким чином, незважаючи на скрутне становище освіти на західноукраїнських землях, бачимо намагання українських науковців створити підручники з логіки, що відповідали б новітнім досягненням науки. По-перше, аналіз підручників із логіки С. Балея, І. Копача, Т. Мандибура дозволяє констатувати психологічні тенденції тлумачення проблем логіки та вказує на прихильність учених до психологічного напряму у логіці, що був одним з найбільш популярних у західній Європі наприкінці ХІХ століття.

По-друге, однією із найбільш важливих особливостей логічного надбання учених Західної України є спроба побудови власне української логічної термінології.

Список літератури

логіка видання україномовний

1. Зайченко І. Педагогіка: навч. посіб. / І. Зайченко. К.: Освіта України, 2009. 2. Ильницкий Василь. Логика на язык русскій переведена ведля Бехка до ужитку школъ середнихъ через В. И. / Й. Бекк. Львів, 1880.

3. Мандибур Т. Логіка для Vh класу гімназіального / Т. Мандибур. Львів, 1902. С. 2.

4. Там само. С. 8.

5. Там само. С. 12.

6. Там само. С. 43.

7. Юркевич П. Д. Лекции по логике читанные в 1864/65 акад. год., на 112л. Інститут рукопису НБУ ім. В.І. Вернадського. КДА 352 Л (Муз 818а). Оп. № 16. Арк. 821.

8. Мандибур Т. Логіка для VH класу гімназіального / Т. Мандибур. Львів, 1902. С. 54.

Размещено на Allbest.ru