Урок – основна форма педагогічної діяльності

Размещено на http://www.allbest.ru/

Курсова робота на тему

«Урок - основна форма педагогічної діяльності»

План

Вступ

1. Класно-урочна система навчання, її суть та історія розвитку

2. Інтегровані та нетрадиційні уроки

3. Загальні вимоги до уроку

4. Типи і структура уроків

5. Підготовка уроку

6. Аналіз і самоаналіз діяльності вчителя

Висновки

Література

вчитель навчання урок

Вступ

Класно-урочна система навчання -- це така організація навчального процесу, при якій учні групуються по класах і основною формою навчання є урок. Зміст навчання в кожному класі визначається навчальними планами і програмами. Уроки проводяться за розкладом, складеним на основі навчального плану. Навчальні приміщення в школі називаються класними кімнатами, навчальними кабінетами, лабораторіями, майстернями, агроділянками.

Класно-урочна система є найважливішим винаходом у дидактиці. Вона здолала довгий і складний шлях, прийшовши на зміну індивідуальному навчанню, яке широко застосовувалося в школах стародавнього світу і середньовіччя.

Деякі риси класно-урочної системи мали місце в середні віки в монастирських школах (класи, парти, кафедра вчителя, дзвінки перед початком і наприкінці занять). В епоху Відродження з'явився поділ дітей на класи за знаннями, стали вводитися навчальні плани, урізноманітнювалися методи і прийоми навчання. Класно-урочна система була прийнята також в ієзуїтських школах і колегіумах. У 20-30-х роках XVI століття класно-урочна система застосовувалась у загальнодоступних школах Чехії, Польщі, Угорщини, Литви, Саксонії та в інших країнах.

Творцем класно-урочної системи справедливо вважають Яна Амоса Коменського, який перевірив, удосконалив і використовував її основні принципи при організації шкіл у Чехії і Польщі. У "Великій дидактиці" і в "Законах упорядженої школи" (1633-1638) він узагальнив величезний досвід, оформив контури класно-урочної системи, яка вже понад 350 років панує як форма організації навчально-виховного процесу в школах усього світу.

У ХVІ ст. на територіях Правобережної України і Білорусії почався розвиток братських шкіл, де індивідуальна форма навчання замінювалася поступово класно-урочною системою навчання. Наприкінці ХVІІ ст. певні риси цієї системи знайшли відображення в Слов'яно-греко-латинській академії (Москва), а з другої половини ХVІІІ ст. класно-урочна система стала широко застосовуватися в російських народних школах.

Розвиток класно-урочної системи в XIX ст. тісно пов'язаний з ім'ям К. Д. Ушинського, який у своїх працях представив урок як невіддільну і головну форму класно-урочної системи. Розроблена Ушинським теорія уроку заснована на його дидактичному вченні про систематичність, послідовність і міцність засвоєння знань, про наочність і активність учнів у навчанні, на врахуванні психофізіологічних законів і особливостей розвитку дитини.

Наприкінці XVIII -- на початку XIX ст. набули поширення в різних країнах белл-ланкастерська система навчання (названа іменами англійських педагогів А.Белла і Дж.Ланкастера) як система парного навчання: учні були поділені на десятки (відділення), навчались у своїх старших товаришів ("моніторів"), яких у свою чергу готував учитель. Замість підручників широко застосовувалися унаочнення (саморобні таблиці). При взаємному навчанні учні швидше, ніж у звичайних школах, оволодівали навичками письма, читання, лічби. Ця система вважається прогресивною, у Росії її провісниками були офіцери-декабристи, які в такий спосіб навчали писемності своїх солдатів. Белл-ланкастерська система виправдовувала себе там, де не вистачало вчителів, але вона не давала міцних знань, бо з "монітором" завжди можна було домовитися, тому її перевели до системи малокомплектних шкіл в селах, де вчитель навчав два-три класи одночасно.

У 20-х роках XX ст. були численні спроби підмінити установлену в радянській школі класну-урочну систему навчання. Як альтернатива у 20-х роках у загальноосвітніх школах широко застосовувався бригадно-лабораторний метод, який спонукав учнів об'єднуватися в бригаду, опрацьовувати матеріал під керівництвом учителя або консультанта, а потім один з учнів від усієї бригади здавав його вчителеві. Цей метод, як і кожен метод навчання, мав свої переваги і недоліки: якоюсь мірою привчав учнів до самостійності, демократизму і в той же час сприяв безвідповідальності частини учнів, які ховалися за спиною бригадира. Бригадно-лабораторний метод був дещо схожий на типовий американський "метод проектів", при якому учні одержували велике завдання ("проект") і розробляли його по черзі.

У 20-і роки в радянську школу частково проникла американська система Дальтон-план, правильніше Долтон-план (за назвою американського міста Долтон, де вона широко застосовувалася). Творцем цього плану стала відома вчителька О. Паркхерст. Учні сходилися вранці до школи в "клас організації", де вони під керівництвом учителя-консультанта складали план на день, а потім працювали самостійно. Облік роботи учнів здійснювався за допомогою складної системи: наприкінці заняття учні складали залік, результати якого заносилися в індивідуальну картку. Домашні завдання були відсутні. Це була одна з найбільш поширених шкільних систем, заснованих на принципі індивідуального навчання. Негативними рисами цієї системи були: низький рівень дисципліни, відсутність роботи вчителя з усім класом, кінцевий слабкий результат. У школах України й Росії у 20-х роках були спроби застосування Дальтон-плану як форми "вільного навчання", але він виявився неефективним.

На початку XX ст. А. Фер'єр (Швейцарія), О. Декроллі (Бельгія), О. Шульц (Німеччина) запровадили в школах комплексний метод навчання, який полягав у об'єднанні навчального матеріалу навколо тем-комплексів. Комплексність порушувала предметність викладання, систематичність вивчення основ наук. У радянських школах західні комплекси замінювалися новим змістом, існували комплекси-програми "Праця", "Природа", "Суспільство", предметна система майже втрачалася. Усі ці системи навчання не витримували випробування кінцевим результатом -- бракувало міцних систематизованих знань, тому в 30-х роках вітчизняна школа і педагогічна наука відмовилася від цих експериментів із 1931 року повернулася до класичної класно-урочної системи навчання.

У США, Японії, у багатьох європейських країнах класно-урочна система зберігається лише в молодших (1-6) класах, а далі навчання організовується добровільно у факультативних групах.

В останнє десятиріччя класно-урочна система навчання збагатилася новими теоріями цілісності, проблемно-розвиваючого та програмованого навчання, крупноблочної системи викладання, особистісно-орієнтованого навчання, диференціації та індивідуалізації навчальної роботи, самостійної роботи учнів та ін. У систему навчальних занять міцно ввійшли спостереження, демонстрації і різноманітні лабораторні роботи, екскурсії, використання технічних засобів навчання, опорних таблиць-сигналів, навчальні модулі, стандартизація, 12-бальне оцінювання та тематичний облік знань учнів, діалог.

1. Класно-урочна система навчання, її суть та історія розвитку

Класно-урочна система має в школах України такі організаційні ознаки:

1. Комплектування класів у межах єдиного віку та чисельності згідно з Положеннями про загальноосвітню середню школу та інші навчально-виховні заклади.

2. Основною формою організації навчального процесу є урок.

3. До уроків додаються інші форми навчання в класі.

4. Відвідування уроків школярами є обов'язковим.

5. Навчальний рік поділяється на семестри, між якими є канікули.(1)

2. Інтегровані та нетрадиційні уроки

Не можна зводити духовний світ маленької людини до того, щоб усі сили душі дитини були поглинуті уроками.

Вона має бути не лише школярем, а й людиною з багатогранними інтересами, запитами, прагненнями.

Інтеграція як поняття означає об'єднання частин у ціле не механічним шляхом, а через взаємодію, взаємозбагачення, тому інтеграція є природнім засобом глибокого пізнання навколишнього світу, формування цілісної системи особистісних знань школярів.

Інтеграція навчання сприяє формуванню гнучкого практичного мислення, узагальнених предметних структур і узагальнених способів діяльності. Чим ширше сформовані узагальнення, тим ширша сфера їх застосування. Оволодіння узагальненими структурами забезпечує активну особистісну позицію у здобуванні нових знань. Саме високий рівень узагальнення дозволяє бачити світ у різних його аспектах , оперувати різними рівнями мислення, розкривати цілісність знань у його асоціативних зв'язках.

Яскраві, естетично-емоційні інтегровані і нетрадиційні уроки на яких виявляється творчість педагога і дітей, забезпечують позитивний кінцевий процес - процес пізнання , творчості, пошукової активності, психологічного зростання особистості , що приводить до соціальної і громадської зрілості.

Метою таких уроків є створення комплексу оптимальних умов для гармонійного розвитку особистості учня. Головні пріоритети нетрадиційних та інтегрованих уроків полягають у домінуванні проблемно-пошукових, інтерактивних методів , постійній творчій діяльності всіх учасників освітнього процесу, можливості самовираження , рефлексії учнями особистого досвіду, багатосторонній комунікації. На таких уроках встановлюється невимушена дружня атмосфера, формуються не тільки знання, а й загальні людські цінності, тобто відбувається інтеграція предметного, комунікативного і рефлексивного досвіду учнів.

Особливість інтегрованих уроків полягає у синтезі кількох наук і вмінні застосовувати в практичній діяльності методи наукового пізнання: спостереження, експеримент, моделювання, теоретичний аналіз і творче узагальнення.

Функції інтеграції навчального процесу

Методологічна ( системний підхід пізнання світу)

Освітня ( системність, глибина знань, встановлення взаємозв'язків )

Виховна ( світоглядні ідеї)

Розвивальна ( творче мислення, пізнавальна активність, самостійність, інтерес)

При проведенні нетрадиційних уроків головну роль відіграють загальнолюдські цінності з орієнтацією на емоційну сферу. Такі уроки пов'язані з груповими формами роботи, при яких учні обирають собі завдання за бажанням, проявляють високий ступінь активності і зацікавленості.

Давні філософи стверджували , що мислення входить у наш розум через браму почуттів, тому так важливо на будь-якому уроці розвивати емоційну сферу особистості.

3. Загальні вимоги до уроку

* проведення уроку на основі сучасних наукових досягнень, передового педагогічного досвіду, закономірностей навчального процесу;

* проведення уроку на основі методик гуманних дидактичних концепцій;

* особистісна спрямованість, тобто забезпечення учням умов для самореалізації та ефективної навчально-пізнавальної діяльності з урахуванням їхніх інтересів, потреб, нахилів, здібностей та життєвих настанов;

* оптимальне поєднання і системна реалізація на уроці дидактичних принципів;

* встановлення міжпредметних зв'язків, які усвідомлюються учнями;

* зв'язок із раніше засвоєними знаннями, навичками, уміннями, опора на досягнутий рівень розвитку учнів;

* актуалізація, стимулювання й активізація розвитку всіх сфер особистості учня: мотиваційної, пізнавальної, емоційно-вольової, фізичної, моральної тощо;

* логічність, вмотивованість і емоційність усіх етапів навчально-пізнавальної діяльності учнів;

* ефективне застосування сучасних дидактичних засобів, особливо -- комп'ютерних;

* тісний зв'язок із життям, першою чергою -- з особистим досвідом учня;

* формування практично необхідних знань, навичок, умінь, ефективної методики навчально-пізнавальної діяльності;

* формування мотивації навчально-пізнавальних дій, професійного становлення, потреби постійної самоосвіти;

* діагностика, прогнозування, проектування і планування кожного уроку.

Окрім цього, кожен урок має сприяти ефективній реалізації основних функцій дидактичного процесу -- освітньої, розвиткової, виховної та самовдосконалення. В контексті сучасних концепцій навчання на перший план, замість освітньої, виходить виховна функція дидактичного процесу -- формування всебічно та гармонійно розвинутої особистості. Це вимагає, безумовно, зміни парадигми уроку з метою формування духовного світу учня, допомоги в його самоактуалізації та самореалізації, визнання права бути суб'єктом навчального процесу і формування суб'єкт-суб'єктних взаємин на кожному уроці. Така парадигма має бути гуманною і особистісно спрямованою. Відповідно, грунтовно змінюється зміст цих функцій та вимоги до уроку.

Виховні вимоги до уроку:

-- формування і розвиток в учнів національної свідомості, самосвідомості та ментальності, провідних рис громадянина своєї держави;

-- формування в учнів високої духовності, підвалину якої мають становити загальнолюдські, національні та професійні цінності, широка моральна, правова, екологічна, політична, художньо-естетична й фізична культура;

-- формування і розвиток в учнів активної життєвої настанови, допомога в самоактуалізації та самореалізації у навчальному процесі та майбутній професійній діяльності;

-- вміле поєднання дидактичних, розвиткових і виховних завдань кожного уроку та їх творче спрямування на формування і розвиток всебічно і гармонійно розвиненої особистості;

-- формування і розвиток мотивації постійного самовдосконалення і змістовної професійної діяльності шляхом реалізації потенційних інтелектуальних, фізичних та інших можливостей;

-- підпорядкування виховної мети кожного уроку загальній меті виховання тощо.

Розвиткові вимоги до уроку:

-- спрямованість кожного уроку на максимальний розвиток духовних, інтелектуальних, фізичних і творчих здібностей кожного учня, його провідних психічних рис;

-- направленість кожного уроку на «зону найближчого розвитку» учня та її творче проектування і реалізація;

-- проведення занять з урахуванням індивідуально-психічних особливостей кожного учня та активна допомога в його самовдосконаленні тощо.

Дидактичні вимоги до уроку:

-- чітке визначення освітніх завдань кожного уроку та їх творче поєднання із загальною метою вивчення конкретного предмета й формування особистості учня в навчально-виховному процесі;

-- оптимальне визначення змістового компонента кожного уроку з урахуванням особистісної спрямованості навчально-виховного процесу;

-- широке використання методів, прийомів і способів активізації навчально-пізнавальної діяльності учнів та їхнього творчого розвитку;

-- творчий підхід до обгрунтування методики проведення кожного уроку;

-- опора на загальнолюдські цінності в застосуванні принципів навчання;

-- забезпечення активного зворотного зв'язку, дієвого контролю і управління тощо.

Крім зазначених, обов'язково слід мати на увазі й інші вимоги до уроку:

-- організаційні (чіткість, раціональне використання часу, обладнання, дисципліна тощо);

-- управлінські (цілеспрямованість, оперативність, конкретність, стиль управління тощо);

-- санітарно-гігієнічні (температура, освітленість, працездатність, перевтома тощо);

-- етичні (рішучість, вимогливість, принциповість, справедливість, тактовність тощо);

-- психологічні (врахування індивідуально-психічних особливостей учнів, психічного стану учнів і вчителя, настрою вчителя та ін.) тощо.

4. Типи і структура уроків

Урок є складним "відрізком" навчального процесу. Як усі складні об'єкти, уроки можуть бути поділені на типи за різними ознаками. За якими ж ознаками групуються уроки? Проблема ця дуже складна і не вирішена остаточно ні у світовій, ні у вітчизняній дидактиці Кількість класифікацій сьогодні вираховується десятками.

Із педагогів минулого найстрункішу класифікацію уроків дав К. Д Ушинський. Він виділив такі типи уроків: 1) уроки змішані, метою яких є повторення вивченого, пояснення і закріплення нового матеріалу, 2) уроки усних вправ, 3) уроки письмових вправ, 4) уроки перевірки й оцінки знань, які проводяться після певного періоду навчання та наприкінці навчального року.

Сучасна дидактика в цілому зберігає розроблену К. Д. Ушинськпм класифікацію уроків, але дещо її уточнює. Основними типами уроків, які проводяться в школі, є такі:

1) комбіновані (змішані);

2) уроки засвоєння нових знань;

3) уроки засвоєння навичок і умінь;

4) уроки застосування знань, навичок і умінь;

5) уроки узагальнення і систематизації знань;

6) уроки перевірки, оцінки і корекції знань, навичок і умінь (В.О. Онишук, М.А Сорокін, М.І. Махмугов та ін.).

Вищеназвані типи уроків входять до системи, створеної на основі дидактичної (навчальної) мети занять. Класифікація уроків за основною дидактичною метою є найзручнішою для вчителя. Складаючи календарний або тематичний план занять, учитель розподіляє уроки на весь розділ за дидактичною метою: якщо вивчаються поняття, закони, теорії і ставиться завдання свідомого і міцного засвоєння їх учнями, то такі заняття належать до уроків засвоєння нових знань; якщо ж передбачається формування в учнів навичок, то такі заняття належать до уроків засвоєння вмінь і навичок. Після вивчення великих і важливих розділів вводяться уроки узагальнення і систематизації знань.

Під поняттям "структура уроку" розуміють побудову уроку: елементи або етапи будови уроку, їх послідовність, взаємозв'язки між ними.

Характер елементів структури визначається тими завданнями, які постійно слід вирішувати на уроках певного типу, щоб найбільш раціональним шляхом досягти тих чи інших дидактичних завдань. Характер і послідовність цих завдань залежать від логіки і закономірностей того навчального процесу, який реалізується на уроках певного типу. Зрозуміло, що логіка засвоєння знань відрізняється від логіки засвоєння умінь і навичок, а тому й відрізнятиметься структура уроків відповідних типів. У зв'язку з цим кожний тил уроку має власну структуру.

У структурі кожного типу уроку є внутрішня структура кожного етапу (мікроструктура). Вона визначається найдоцільнішим добором методів, прийомів і засобів навчання, необхідних для вирішення поставлених навчальних завдань. Наприклад, етап сприймання й усвідомлення учнями навчального матеріалу може відбуватися на основі лекції вчителя, проблемного викладу, евристичної бесіди, демонстрування кінофільму, самостійної роботи з підручником, таблиць тощо. Етап осмислення знань - за допомогою ширшої мисленнєвої діяльності учнів: аналізу вивчених матеріалів або здобутих фактів, порівняння, узагальнення, розкриття логічно-наслідкових зв'язків, формування висновків, виконання проблемних завдань тощо.

Сьогодні вчитель вільно вибирає структуру уроку. Йому не обов'язково дотримуватися формального поєднання і послідовності етапів уроку. Але при цьому вчитель не може допускати порушення закономірностей пізнавальної діяльності, не враховувати її ефективності. Важливим сучасним положенням є також те, що доцільність тих чи інших типів і структур уроку пропонується оцінювати за кінцевим результатом процесу навчання, а не за структурною досконалістю окремих уроків.

Комбінований (змішаний) урок має класичну чотириетапну структуру, яка бере свій початок від Я.А. Коменського і И.-Ф. Гербарта. Вона спирається на формальні ступені (рівні) навчання: підготовку до засвоєння нових знань; засвоєння нових знань, умінь; їх закріплення і систематизацію; застосування на практиці. Етапи комбінованого уроку визначаються так:

1. Повідомлення теми, мети і завдань уроку, мотивація учіння школярів.

2. Перевірка, оцінка і корекція засвоєних раніше знань, навичок і вмінь.

3. Відтворення і корекція опорних знань учнів.

4. Сприймання і осмислення, узагальнення і систематизація учнями нових знань.

5. Підсумки уроку, повідомлення домашнього завдання.

З наведеної структури видно, що комбінований урок має досягти двох або кількох рівнозначних освітніх цілей. Етапи уроку можуть бути скомбіновані в будь-якій послідовності, що робить його гнучким і придатним для вирішення широкого кола навчально-виховних завдань.

З усіх зазначених типів комбінований урок найпоширеніший у сучасній загальноосвітній школі. Згідно з деякими даними комбіновані уроки займають 75-80% від загальної кількості уроків, що проводяться. Цей тип уроку здебільшого використовується в початкових і середніх класах.

Насамперед нагадаємо, що, готуючись до занять, учитель детально продумує їх цільові установки, зокрема конкретні освітні, розвиваючі та виховні завдання, які він буде вирішувати на кожному етапі уроку. Без цього урок буде мати аморфний характер.

Організація учнів до активної участі в навчальному занятті не повинна забирати багато часу. Важливо залучити їх до роботи з першої хвилини. Саме тому початок уроку повинен бути динамічним, давати учням заряд енергії, бадьорості, діловитості.

Повторювально-навчальна робота щодо пройденого матеріалу є досить важливим етапом комбінованого уроку. її навчальне значення обумовлене трьома положеннями: 1) якщо учень передбачає, що його знання будуть перевірені, то він краще готується до уроку; 2) перевірка знань завжди пов'язана з активним відтворенням матеріалу, що є кращим засобом його засвоєння; 3) повторення і перевірка знань пов'язані з мовленнєвим(словесним) відтворенням вивченого матеріалу, що, природно, сприяє розвитку мови і мислення.

Це означає, що підлягати перевірці і відтворенню повинні знання не окремих учнів, а всіх учнів класу. Тому передові вчителі, не відмовляючись від індивідуального усного опитування, широко застосовують фронтальне й ущільнене опитування, а також виставлення учням поурочного балу.

Повторювально-навчальна і перевірна робота має поєднуватися з актуалізацією (відтворенням, оживленням у пам'яті) знань, навичок і вмінь, які повинні стати опорою для засвоєння нових понять. Наприклад, на уроці ботаніки в 6 класі вивчається тема "Родина хрестоцвітих". Щоб засвоїти цю тему, учні мають пригадати будову і форму стебел, листків, квіток, плодів. Це буде відновленням у пам'яті знань, щоб довести їх до необхідної кондиції у всіх учнів.

Повідомлення теми, мети і завдань уроку. Тему кожного уроку учитель повідомляє на початку заняття або при переході до роботи над новим матеріалом. При цьому важливо її чітко сформулювати, визначити завдання уроку й основні питання, які учні повинні засвоїти (освітні завдання уроку). Водночас учитель наголошує на необхідності активності й самостійності при осмисленні та засвоєнні нової теми, що спричиняє розвиваюче завдання уроку. В інших випадках підкреслюється необхідність засвоєння учнями світоглядних, моральних, естетичних ідей, і таким чином визначається виховне завдання заняття. Повідомлення теми, мети і завдань уроку сприяє підвищенню організаційної чіткості і цілеспрямованості уроку.

Мотивація навчальної діяльності учнів. Пригадаємо, що під мотивом учіння розуміють внутрішні імпульси, які спонукають учнів до активної пізнавальної діяльності, спрямованої на засвоєння і застосування знань, навичок і вмінь. Звідси мотивація учіння - це застосування різних способів і засобів формування в учнів позитивних мотивів учіння.

Способи мотивації можуть бути різні: постановка проблемного навчального завдання, створення проблемної ситуації, ситуації успіху, повідомлення учням практичної, теоретичної чи соціальної значимості виучуваного матеріалу, формування інтересу до знань, процесу а набування.

Мотивація учіння не складає окремого етапу уроку. Ця робота ведеться протягом усього уроку.

Сприймання, осмислення і засвоєння (запам'ятовування) нового матеріалу. Сприймання є першим етапом процесу засвоєння учнями навчального матеріалу. Найбільш успішно цей процес забезпечується правильним поєднанням усього викладу, наочних посібників і самостійної роботи учнів з підручником. При первинному сприйманні учні усвідомлюють і запам'ятовують основні факти, події, ознаки, властивості предметів, явищ, процесів, відомості про те, коли, що і як відбувалось, до яких наслідків призвело. Проте, це сприймання є поверховим, неповним і не зовсім точним - таким, що не дає ґрунтовних знань.

Тому після первинного ознайомлення з новим матеріалом і усвідомленням зовнішніх ознак та властивостей учитель організовує його поглиблене вивчення. Ця робота може мати різні варіанти:

а) учитель сам двічі викладає новий матеріал за допомогою розповіді, пояснення, бесіди, а потім переходить до опитування учнів за його змістом;

б) учитель спочатку сам пояснює новий матеріал, а потім організовує самостійну роботу учнів з підручником з метою глибшого осмислення і засвоєння нової теми;

в) учитель визначає тему і мету уроку, створює проблемну ситуацію, визначає питання, які учні повинні засвоїти, а по тім організовує їх самостійну роботу з підручником. Після цього проводиться бесіда з метою поглибленого осмислення і засвоєння нового матеріалу;

г) на уроках хімії, фізики учитель організовує лабораторну роботу з метою осмислення і засвоєння нового матеріалу з використанням підручника.

Двічі повертатись до нового матеріалу передовим учителям дозволяє виклад нового матеріалу укрупненими блоками, тобто пояснення на одному уроці 3-4 нових тем, що сприяє вивільненню часу для наступної роботи з поглиблення і розширення знань та формування практичних умінь і навичок.

Осмислення знань - це заглиблення в суть явищ, процесів. Воно передбачає насамперед розкриття внутрішніх закономірних зв'язків і відношень між об'єктами вивчення або в середині об'єктів, між їх складовими елементами.

Основними прийомами й операціями в осмисленні є аналіз і синтез, абстрагування і конкретизація, порівняння і узагальнення, застосування логічного і генетичного (історичного) підходу, моделювання, системний аналіз тощо.

З метою осмислення на уроці нового матеріалу учитель може запропонувати учням відповісти на питання підручника, усно скласти тези виучуваного матеріалу, відтворити про себе правила, формули та інші теоретичні положення. Важливо при цьому звернути увагу учнів не тільки на засвоєння фактів, подій і теоретичних висновків, які з них випливають, а й на глибоке осмислення тих світоглядних, моральних, естетичних ідей, які містяться в новому матеріалі.

Узагальнення і систематизація знань. Під узагальненням розуміють мислене виділення яких-небудь властивостей, які належать певному класу предметів; перехід від одиничного до загального. Систематизація - це мисленнєва діяльність, у процесі якої виучувані об'єкти організовуються в певну систему на основі вибраного принципу. Вищою формою систематизації є організація виучуваного і засвоєного раніше матеріалу в систему знань, у якій розрізняють основи (поняття, факти, постулати) і наслідки.

Узагальнення і систематизація як етап уроку має визначити послідовність і підпорядкованість вивчених на уроці і засвоєних раніше споріднених понять на основі встановлених між ними істотних зв'язків і взаємозалежи остей, визначити місце виучуваного поняття в системі відповідних знань.

Підбиваючи підсумки уроку, вчитель коротко повідомляє, якими знаннями оволоділи учні, як працював клас, окремі учні.

Домашнє завдання не слід давати наспіх. Необхідно пояснити зміст роботи, способи і послідовність її виконання. В окремих випадках доцільно перевірити, як учні зрозуміли зміст домашньої роботи.

Крім своєї важливої переваги - можливості досягати на одному уроці декількох цілей, комбінований урок має і недоліки. Вони полягають у тому, що в учителя не вистачає часу не тільки на засвоєння нових знань, а й на інші види пізнавальної діяльності. Продуктивність усіх етапів знижується ще й тому, що значно виріс обсяг знань, які вивчаються на уроці, у багатьох школах переповнені класи, що ускладнює управління пізнавальними процесами, погіршилось ставлення учнів до навчання. У зв'язку з цим виникли і практикуються інші типи уроків, на яких учні займаються переважно яким-небудь одним видом діяльності: уроки засвоєння нових знань; формування нових умінь; узагальнення і систематизації знань, умінь; застосування знань, умінь на практиці; контролю і корекції знань. Структура цих типів уроків складається здебільшого з трьох частіш: 1) організації роботи - перевірки домашнього завдання, актуалізації опорних знань, навичок і умінь; мотивації учіння; повідомлення теми, мети, завдань уроку, 2) головної частини - формування, засвоєння, повторення, закріплення, узагальнення, систематизації знань, умінь; контролю; 3) підведення підсумків і домашнього завдання.

5. Підготовка уроку

Підготовка уроку - це вибір такої організації навчально-виховного процесу, яка в даних конкретних умовах забезпечить найвищий кінцевий результат.

Кожний урок повинен бути дія наставника завданням, до виконання якого він прагне, обдумуючи його завчасно: кожним завданням необхідно чогось досягти, зробити подальший крок і змусити весь клас зробити цей крок...

К.Д. Ушинський

У підготовці учителя до уроку виділяється три етапи: діагностика, прогнозування, планування. При цьому передбачається, що учитель добре знає фактичний матеріал, впевнено володіє ним, у нього немає проблем з освітніми завданнями.

Діагностика зводиться до уточнення всіх обставин проведення уроку: можливостей учнів, мотивів їхньої діяльності та поведінки, інтересів і здібностей, запитів і нахилів, рівня підготовки, характеру навчального матеріалу, його особливостей, структури уроку, а також аналізу всіх витрат часу в навчальному процесі - на актуалізацію опорних знань, засвоєння нового матеріалу, закріплення і систематизацію, контроль і корекцію знань, умінь. Результатом діагностики повинна бути діагностична карта уроку.

Прогнозування забезпечує оцінку різних варіантів проведення майбутнього уроку і вибір з них найоптимальнішого.

Планування - завершальна стадія підготовки, в ході якої створюється план управління пізнавальною діяльністю учнів. У плані молодого учителя повинні відображатися такі моменти:

- дата проведення уроку і його номер за тематичним планом; -назва теми уроку і класу, в якому він проводиться;

- цілі і завдання освіти, виховання і розвитку учнів;

- структура уроку з вказівкою послідовності його етапів і приблизного розподілу часу за ними;

- зміст навчального матеріалу;

- методи і прийоми роботи учителя в кожній частині уроку;

- навчальне обладнання, необхідне для проведення уроку;

- домашнє завдання.

План-конспект повинен бути детальним. Ця вимога виведена з практики: нікому ще не вдалося стати майстром без осмислення в усіх подробицях організації уроку, який має проводитися.(2)

6. Аналіз і самоаналіз педагогічної діяльності вчителя

Область прояви педагогічної творчості визначається структурою основних компонентів педагогічної діяльності і охоплює практично всі її сторони: планування, організацію, реалізацію та аналіз результатів.

Подання про себе та педагогічної діяльності потребує узагальнення і аналізу. На думку Д. Бурден, саме на цій стадії можлива організація дослідницької діяльності вчителя.

Аналіз - логічний прийом пізнання, що представляє собою уявне розкладання предмета (явища, процесу) на частини, елементи або ознаки, їх зіставлення і послідовне вивчення з метою виявлення істотних, тобто необхідних і певних якостей і властивостей.

Психолого-педагогічною теорією розроблені численні схеми аналізу уроку, побудовані на різних підставах. Сучасний урок - це далеко не одноманітна та єдина структурно-змістова схема. Тому кожен конкретний вчитель, керівник визначає для себе ті форми, які для нього найбільш прийнятні, відповідають тій парадигмі, в якій він здійснює свою діяльність.

Педагогічна діяльність за своєю природою технологічна. У зв'язку з цим потрібно операціональні аналіз педагогічної діяльності, що дозволяє розглядати її як рішення різноманітних педагогічних завдань. До їх числа ми відносимо сукупність аналітико-рефлексивних, конструктивно-прогностичних, організаційно-діяльнісних, оціночно-інформаційних, корекційно-регулюючих завдань, прийоми і способи вирішення яких і складають технологію професійно-педагогічної культури вчителя.

Педагогічний аналіз містить наступні функції: діагностичну, пізнавальну, перетворюючу, самоосвітню.

Оцінка професійної майстерності вчителя - одна з найбільш актуальних аспектів в роботі адміністрації. Це дозволяє постійно виявляти професійні труднощі, своєчасно надавати вчителю допомогу, бачити його зростання, сприяти успішній атестації. А оскільки основний показник педагогічного професіоналізму - урок, то кожному керівникові необхідно володіти майстерністю його аналізу

При аналізі уроку, як правило, оцінюються методи, способи активізації школярів, ефективність освоєння матеріалу. Вкрай рідко урок аналізується з фізіолого-гігієнічних позицій, з точки зору педагогіки здоров'я.

Поряд з аналізом уроку адміністрацією школи вкрай важливо почути самоаналіз вчителя, його оцінку власної педагогічної діяльності. У багатьох школах це не практикується, а дарма: самоаналіз - показник професіоналізму вчителя, ступеня його осмислення завдань освіти, а не тільки цілей і завдань одного уроку.

Самоаналіз педагогічної діяльності - це прихована від безпосереднього спостереження, але суттєва сторона професійної діяльності педагога і його життєдіяльності взагалі, це такий аналіз педагогічної діяльності, коли явища педагогічної дійсності співвідносяться вчителем зі своїми діями. Самоаналіз, як правило, проводиться за певним алгоритмом або контрольного списку питань.

Аналіз власної діяльності спрямований на виявлення найбільш істотних складових цієї діяльності. Оскільки будь-яка діяльність завжди конкретна (здійснюється конкретними людьми в конкретний час і в конкретних умовах), то її аналіз завжди обмежений певними смисловими кордонами, що виникають з визначення самої діяльності. Діяльність конкретного вчителя класифікується зазвичай як педагогічна діяльність.

Кожен вчитель, не залежно від його педагогічного досвіду, має свій власний стиль, або краще сказати техніку, роботи. У педагогічному мові термін "техніка" вживається рідше поняття "технологія". Під технологією розуміють послідовність дій, яка в даних умовах гарантовано приводить до необхідного результату, не залежно від рівня кваліфікації виконавця. Педагогічна технологія, що розуміється в такому вузько інженерному сенсі, навряд чи може бути реалізована на практиці. Швидше можна говорити про систему базових принципів, на яких грунтується діяльність вчителя, і безлічі використовуваних ним прийомів і дій, які можуть комбінуватися їм різним чином в різних випадках. Схожа ситуація спостерігається, наприклад, в спорті чи медицині, де цілком звично звучать фрази "техніка ведення м'яча", або "техніка проведення операції" і т.п. Тому, більш точно буде аналізувати педагогічну діяльність учителя з точки зору техніки її здійснення.

Розкриваючи структуру педагогічної діяльності, фіксуючи конкретну ієрархію і взаємозв'язок її складових частин (базових принципів, елементарних дій та операцій), ми можемо побудувати ту чи іншу педагогічну техніку (розвиваюче навчання, особистісно-орієнтований підхід, колективна система навчання тощо). Проте, в діяльності конкретного вчителя, що викладає в конкретному класі конкретний предмет, ця загальна техніка перетворюється на конкретну, відповідну саме даними педагогічним умовам. Можна сказати, що педагогічна діяльність конкретного вчителя реалізується у вигляді конкретної педагогічної техніки, яка визначається чотирма основними складовими: вчителем, класом, предметом і використовуваної педагогічною технікою в широкому сенсі. У силу вище сказаного, і структурний аналіз педагогічної діяльності вчителя має містити аналіз зазначених чотирьох компонентів.

Висновки

Урок - це форма організації навчально-виховного процесу , за якою навчальні заняття проводяться вчителем з групою учнів постійного складу, одного вікуі рівня підготовки протягом певного часу та відповідно до розкладу.

В залежності від дидактичної мети і місця уроку в загальній системі виділяють такі типи уроків: урок засвоєння нових знань; урок засвоєння вмінь і навичок; урок застосування знань, умінь та навичок; урок узагальнення та систематизації знань; урок перевірки, оцінювання і корекції знань; комбінований урок.

Під час проведення будь якого типу уроку вчитель повинен застосовувати різні форми навчальної діяльності школярів : фронтальну, групову та індивідуальну.

Сучасний етап розвитку загальноосвітньої школи характеризується появою поряд з уроком нових форм навчальних занять, таких як лекції, семінари, навчальні конференції, дидактичні ігри, що певною мірою змінює структуру навчального процесу.

Однією з основних вимог до підготовки конкретного кроку є творчий підхід, що дає змогу забезпечити високу ефективність процесу навчання.

Список використаної літератури

1. Педагогіка - Максимюк С.П. 2009

2. Педагогіка - Мойсею Н.Є. 2012

3. Зінченко В.П. Освіта. Мислення. Культура / / Нове педагогічне мислення / Под ред. А.В. Петровського. М.: Педагогіка, 2008. С. 90-102.

Размещено на Allbest.ru