Про внутрішню та зовнішню організацію вищих наукових закладів в Берліні

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Про внутрішню та зовнішню організацію вищих наукових закладів в Берліні

школа освіта навчання академія

На думку Вільгельма фон Гумбольдта, головним завданням вищих наукових закладів є поєднання об'єктивної науки із суб'єктивною освітою, або дивлячись на їхнє завдання ззовні - поєднання повної шкільної освіти з першими кроками самостійного навчання. Але досягнення поставленої мети можливе лише у тому випадку, якщо люди сповідуватимуть «чисту ідею науки». Інтелектуальний поступ можливий лише тоді, коли люди співпрацюватимуть одне з одним. За цієї умови внутрішня організація вищих наукових закладів зможе сприяти зародженню плідної, постійної, та водночас безкорисливої співпраці та підтримуватиме її усілякими засобами.

Ще однією характерною ознакою вищих навчальних закладів є їхнє відношення до науки. Наука сприймається тут як нерозв'язана проблема, чого не можна сказати про школу, де справу мають з готовими знаннями та методами викладання. На відміну від школи, учитель уже не є «слугою учнів». Його викладацька діяльність можлива лише за умови присутності навколо нього гурту зацікавлених слухачів. Це твердження цілком актуальне і для сьогодення: роль учителя(викладача) у школі та вищому науковому закладі не є однаковою. На мою думку відношення між учнями та вчителем у вищому науковому закладі можна позначити як такі, що базуються на «паритетних засадах», тому що як казав Вільгельм фон Гумбольдт, характерною ознакою вищого наукового закладу є співпраця між учасниками навчального процесу.

Одні люди частіше міркують самостійно, ще інші роблять це у колі свої однолітків, комусь до душі мізкувати у колі своїх прихильників. Держава повинна звернути увагу на такий принцип. Вона повинна подбати про збереження найактивнішої форми такої взаємодії людей, відвернути її занепад, відмежовуючи вищий науковий заклад від школи. Проте основним, що повинна виконувати держава, це пильнувати, аби не порушити внутрішню суть такої взаємодії, тобто держава не має права напряму впливати на такий процес, максимум, що їй дозволено - це забезпечити науковців та працівників вищих наукових закладів усіма можливими засобами та формами для продовження їхньої діяльності.

Для внутрішньої організації будь-якого навчального наукового закладу основною підвалиною повинен бути принцип, за яким наука - це щось ще не з'ясоване та остаточно нез'ясоване. Це означає, що пошуки її сутності не припиняться ніколи. Коріння науки повинно сягати коріння людського розуму, доходити аж до глибин її душі, і в жодному разі не може трактуватися коралі нанизані на нитку, які склали із уже відомих матеріалів. Важливим у даному контексті є три «прагнення розуму»:

1) Усе потрібно виводити із первісного принципу;

2) Постійно прагнути досягнути ідеалу;

3) Поєднати вищезгаданий принцип та ідеал.

Створити схожі умови є вкрай нелегким завданням, проте можливим, якщо позбутися при цьому будь-якого тиску та випадкових протистоянь.

У стінах кожного вищого наукового закладу потрібно забути про обмеженість; ті, хто проти неї боротимуться, нехай їх буде навіть одиниці, повинні бути шанованими, а ті, котрі заважатимуть їм, повинні перебувати у страху. Найчастіше такий принцип діє в областях філософії та мистецтва, але на жаль, при переході його у інші галузі, його зміст зазвичай спотворюється.

Усі внутрішні вимоги у вищих наукових закладах будуть виконаними, якщо люди почнуть дійсно шукати істинну «чисту науку». В такому разі більше не буде необхідності турбуватися про весь інший дріб'язок.

Держава у своїй взаємодії із науковими закладами повинна забезпечити їх потужним науковим потенціалом та водночас гарантувати йому свободу дій. Держава у жодному випадку не повинна вимагати від навчальних закладів чогось, що має прямий стосунок до неї, однак має бути певна: «якщо університети досягнуть своєї мети, то виконають її, державні, завдання у набагато ширшому сенсі» [ст. 28-29].

Держава повинна вірно трактувати відношення школи та Університету, і в жодному разі не протиставляти їх, адже Університет - це не просто вищий на щабель від школи елемент. Перехід від школи до Університету - це саме та стадія молодого життя, на яку «школа за сприятливих обставин повинна виставити свого вихованця у такій чистоті, щоб він фізично, морально та розумово був підготований до свободи та самостійних учинків» [ст. 29]. Такий вихованець повинен нести у собі надзвичайно сильне та непереборне бажання до науки, про яку раніше він міг лише мріяти.

Шкільні заклади повинні настільки дбайливо розвивати талант кожнісінького вихованця, аби розумова праця принаджувала його не під зовнішнім тиском, а заманювала його своєю гармонією, прецизійністю та красою. На думку Вільгельма фон Гумбольдта, для загартування розуму до сприйняття 2чистої науки» потрібно з самого початку використовувати математику.

Про причину поділу вищих наукових закладів та їхні різновиди

Важливим є питання, чи справді варто попри підтримку Університету, підтримувати діяльність академії? Німецькі викладачі університетів спричинилися мабуть до більших внесків у науку, аніж їхні колеги академіки. «Правдивий виклад науки немислимий без постійних спроб викладача по-новому витлумачити старий матеріал. І було б дивно, якби за таких обставин він не був приречений на нові відкриття. Крім того, викладання в університеті не виснажує настільки, щоб викликати співчуття з приводу немилосердно перерваного заради науки дозвілля» [ст. 30]. У кожному університеті знайдуться такі викладачі, які надають перевагу студіювати щось на самоті. Саме тому, університетові, відмовившись від послуг академії, спокійно можна доручити розвиток науки. Академії переважно процвітали за кордоном, де вплив Німецького університету не поспішали визнавати. У Німеччині академії з'являлися там, де не було університетів, однак до особливих поступів у галузі науки чи мистецтва вони не призвели. Примирити академію та університет можна у тому випадку, коли члени академії будуть задіяні в університетах. Тоді користь такої співпраці полягатиме у характерній взаємодії з державою. Університет, скеровуючи молодь, завжди виконував практичне завдання держави. В той час як академія займалася чистою наукою. «Університетських викладачів об'єднують лише загальні рамки внутрішньої та зовнішньої організації свого фаху: про свою роботу вони повідомляють один одному як заманеться, адже кожен торує свою стежку. Академія ж, навпаки, створена для того, щоб праця кожного ставала предметом загального обговорення.

Ідея академії є символом найвищої і останньої цитаделі вільної науки, найнезалежнішого від держави закладу» [ст. 31].

Держава має залишити за собою виняткове право призначати на посади університетських викладачів. Без сумніву, тут нерозумно наділяти факультети більшим впливом, ніж його зазвичай має розважлива наглядова рада. А от академія - «це спільнота, для якої принцип єдності найважливіший. її наукові інтереси стоять поза буденними інтересами держави» [ст. 32].

Попри свою суто академічну роботу, академія може організовувати власні дослідження та спостереження, на які зможе якраз впливати університет, таким чином створюючи нові зв'язки.

Слід згадати про малоактивні інститути, право наглядати за якими повинне належати академії та Університету. Академія здійснюватиме цей нагляд щоправда за допомогою своїх зауважень та пропозицій. «Академія, університет та допоміжні наукові інститути становлять три рівноправні, незалежні частини загального інституту вищої науки» [ст. 33], однак усі без винятку перебувають під керівництвом та наглядом держави. Академія та університет - це дві самостійні установи, зв'язок між якими можливий лише за умови подвійного членства. «Себто коли університет дозволяє академікам читати лекції, а академія проводить запропоновані університетом серії дослідів та експериментів» [ст. 33]. Нагляд за цими вищими науковими закладами можливий за допомогою додаткових інститутів, залучених за потребою.

Размещено на Allbest.ru