Проблема індивідуального підходу у процесі навчання молодших школярів у вітчизняній педагогіці (кінець ХІХ – початок ХХ ст.)

Размещено на http://www.allbest.ru/

ЖИТОМИРСЬКИЙ ДЕРЖАВНИЙ УНІВЕРСИТЕТ ІМЕНІ ІВАНА ФРАНКА

УДК 37 (477) „19\20”

Проблема індивідуального підходу у процесі навчання молодших школярів у вітчизняній педагогіці (кінець ХІХ - початок ХХ ст.)

13.00.01 - загальна педагогіка та історія педагогіки

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата педагогічних наук

Ціось Наталія Володимирівна

Житомир 2008

Роботу виконано в Переяслав-Хмельницькому державному педагогічному університеті імені Григорія Сковороди МОН України, м. Переяслав-Хмельницький.

Захист дисертації відбудеться 16 вересня 2008 р. о 13.00 год. на засіданні спеціалізованої вченої ради К 14.053.01 у Житомирському державному університеті імені Івана Франка за адресою: 10008, м. Житомир, вул. В. Бердичівська, 40, 2-й поверх, конференц-зал.

З дисертацією можна ознайомитися у бібліотеці Житомирського державного університету імені Івана Франка (10008, м. Житомир, вул. В. Бердичівська, 40).

Автореферат розісланий 14 серпня 2008р.

Вчений секретар спеціалізованої вченої ради Н.А. Сейко

школяр соціокультурний виховний початковий

1. ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми дослідження. На нинішньому етапі розвитку українського суспільства чітко означилися соціокультурні кризові явища, які потребують серйозних і докорінних структурних, функціональних та змістових змін у межах усіх соціальних інститутів суспільства загалом та в системі освіти, зокрема. Реалії сьогодення свідчать про наявність глибоких суперечностей між потребами індивіда в повному розвиткові його сутнісних сил (розуму, інтелекту, здібностей); при цьому досить сильною поки що залишається традиційна авторитарна модель навчання.

До недавнього часу в Україні була відсутня педагогіка розвитку індивідуальності школяра, як особлива ланка наукових професійно-педагогічних знань. Натомість протягом десятиліть культивувалась педагогіка колективу, на відміну від педагогіки особистості, а в школі переважно реалізувалася тенденція усереднення особистості школяра шляхом уніфікації змісту, форм і методів навчально-виховної діяльності за допомогою єдиних програм, єдиних вимог, єдиних термінів навчання. Процес навчання ставав дедалі більше знеособленим як за формами, так і за методами організації навчально-виховного процесу. Формування колективістських почуттів як домінанти суспільного життя було метою і засобом виховання та самовиховання особистості, чинником нормативності і відчуження індивіда від самого себе.

За таких обставин надзвичайно актуальними є цілі, пріоритети і принципи розбудови освіти, проголошені в Національній доктрині розвитку освіти України у ХХІ столітті, де головною метою української системи освіти визначено створення умов для розвитку та самореалізації кожної особистості, формування покоління, здатного навчатися упродовж життя, створювати й розвивати цінності громадянського суспільства. У стратегічних освітніх документах - Законі України «Про загальну середню освіту», Національній доктрині розвитку освіти в Україні у ХХІ столітті - передбачено створення різноманітних типів навчальних закладів і забезпечення всебічного розвитку дитини як цілісної особистості, розвитку її здібностей та обдарувань, створення особистості, здатної до свідомого громадянського вибору.

Тому перед вітчизняною педагогічною наукою постало завдання обґрунтувати механізми створення гуманістичної парадигми організації навчально-виховного процесу з доцільною орієнтацією на індивідуальність людської особистості як найвищої суспільної цінності.

За таких умов виникає виправданий історико-педагогічний інтерес до накопиченого досвіду світової та вітчизняної педагогічної теорії і практики з проблеми формування людської індивідуальності, здатної до саморозвитку та самореалізації. Індивідуальний підхід як історично виправданий і перевірений часом принцип навчання і виховання постійно взаємозумовлювався шкільною практикою, але його сутність залишалась недостатньо науково дослідженою.

Крім цього, як свідчить аналіз наукової теорії і практики навчання в традиційній системі освіти, до цього часу відсутній єдиний підхід до розкриття сутності та тлумачення понять „індивідуалізація навчального процесу”, „індивідуальний підхід”, „індивідуальна робота” тощо. Розбіжність у тлумаченні та невпорядкованість у визначеннях призводить до необхідності розгляду даної проблематики в історико-педагогічному контексті.

З'ясування конкретних аспектів досліджуваної проблеми в педагогічній науці здійснювалися у різних напрямах, серед яких виокремлюються:

особливості індивідуального розвитку молодших школярів (Л. Занков, М. Звєрєва, М. Монтесорі, С. Русова, О. Савченко та ін.);

диференціація та індивідуалізація навчального процесу (В. Ананьєв, Г. Ващенко, В. Галузинський, Я. Коменський, О. Пєхота, В. Сухомлинський, К. Ушинський та ін.);

психологія особистості (І. Бех, Г. Костюк, О. Леонтьєв, С. Рубінштейн та ін.);

технологізація процесу навчання (М. Гриньова, В. Єремеєва, І. Зязюн, І. Дичківська, А. Нісімчук, А. Макаренко, Я. Мамонтов та ін.);

історико-педагогічні характеристики навчання та виховання школярів з урахуванням індивідуального підходу (Л. Абрамова, Д. Вознюк, Л. Дубровська, В. Миценко, Л. Смалько, Л. Шапошнікова та ін.).

Результати наукових пошуків переконливо показують, що процес навчання у сучасній школі має бути спрямований на створення умов для забезпечення індивідуального розвитку кожного учня, сприяння успішному навчанню, максимальному розвитку його здібностей та обдарувань.

Проблема індивідуального підходу у навчальному процесі початкової школи є складовою частиною у розбудові національної системи освіти. Сьогодні вивчення цієї проблеми набуло ознак певної системності, але донині не піддавалось глибокому історико-педагогічному аналізу в контексті вивчення української педагогічної думки. Малодослідженою є зазначена проблема в межах окремих історичних періодів, що призводить до недостатньо глибокого аналізу здобутків вітчизняної педагогічної науки і практики. Водночас, кінець ХІХ - початок ХХ століття був ознаменований вивченням індивідуального генотипу особистості дитини, окресленням її як центру навчально-виховного процесу. Тому для теорії і практики сучасної системи початкової освіти важливе значення має вивчення, аналіз та дослідження педагогічних ідей видатних вітчизняних вчених-науковців, просвітителів кінця ХІХ - початку ХХ століття.

Вищевикладене обумовило актуальність дослідження і вибір теми дисертації: «Проблема індивідуального підходу у процесі навчання молодших школярів у вітчизняній педагогіці (кінець ХІХ - початок ХХ ст.)».

Звґязок роботи з науковими планами, програмами, темами. Дисертаційне дослідження виконувалось відповідно до комплексної теми кафедри педагогіки Переяслав - Хмельницького державного педагогічного університету імені Григорія Сковороди «Підготовка фахівців до майбутньої професійної діяльності». Тема затверджена вченою радою Переяслав-Хммельницького державного педагогічного університету імені Григорія Сковороди 21.03.2001 р., протокол № 8 та узгоджена в Раді з координації наукових досліджень в галузі педагогіки і психології АПН України (протокол №5 від 14.05.2002 р.).

Об'єкт дослідження - індивідуальний підхід як проблема теорії і практики вітчизняної системи освіти.

Предмет дослідження - становлення й розвиток проблеми індивідуального підходу у вітчизняній педагогічній теорії та можливості його впровадження на основі творчої спадщини вітчизняних педагогів кінця ХІХ - початку ХХ століття.

Мета дослідження - визначити та обґрунтувати головні тенденції й суперечності розробки й впровадження індивідуального підходу до навчання школярів у вітчизняній початковій школі в кінці ХІХ - на початку ХХ століття.

Для досягнення мети дослідження було поставлено такі завдання:

Проаналізувати стан наукової розробки проблеми індивідуального підходу в педагогічній науці й визначити її теоретичні основи.

Визначити головні етапи становлення індивідуального підходу до навчання молодших школярів в історії педагогічної думки.

Проаналізувати головні суперечності та соціокультурні передумови розробки та впровадження індивідуального підходу у навчально-виховний процес початкової школи України в кінці ХІХ - на початку ХХ століття.

Виявити головні тенденції та можливості застосування індивідуального підходу до навчання молодших школярів у педагогічній теорії і шкільній практиці кінця ХІХ - початку ХХ століття.

Методологічну основу дослідження склали загальнотеоретичні та методологічні принципи пізнання; філософські, соціальні, психолого-педагогічні концепції індивідуалізації процесу навчання; положення системного й діяльнісного підходів до дослідження й оцінки історико-педагогічних явищ та процесів; загальнометодологічні принципи науковості, історизму, послідовності; діалектичні закони про єдність загального, особливого та одиничного, взаємозалежності та об'єктивності в дослідженні педагогічних явищ.

Теоретичною основою дослідження є положення й висновки науковців щодо проблем історичного, соціокультурного розвитку України (М. Грушевський, О. Дорошенко, М. Драгоманов, Н. Полонська-Василенко та ін.); матеріали з історії педагогіки та дидактики (М. Бунаков, В. Вахтеров, Б. Грінченко, О. Духнович, П. Каптєрєв, М. Корф, Т. Лубенець, А. Макаренко, Я. Мамонтов, І. Огієнко, Г. Сковорода, С.Русова, К. Ушинський та ін.); дослідження проблеми індивідуального підходу в історико-педагогічній науці (Л. Абрамова, Д. Вознюк, Л. Дубровська, В. Миценко, Л. Смалько, Л. Шапошнікова та ін.); державні документи України про розвиток освіти і початкової школи.

Для виконання поставлених перед дослідженням завдань було використано такі методи дослідження: узагальнення та систематизація історико-педагогічних документів і матеріалів, фактів, отриманих під час вивчення джерельної бази; порівняльно-зіставний - для аналізу наукової спадщини щодо індивідуального підходу в процесі розвитку педагогічної думки; хронологічний - для окреслення головних етапів розвитку індивідуалізації та індивідуального підходу в історії освіти історико-логічний та системно-структурний - для визначення головних тенденцій становлення індивідуального підходу у вітчизняній початковій школі до початку ХХ століття; персоналістично-біографічний - для виявлення внеску вітчизняних педагогів у наукову розробку проблеми індивідуалізації навчання.

Джерелознавча база дослідження. У процесі дослідження використано праці прогресивних вітчизняних педагогів кінця ХІХ - початку ХХ століття: Б. Грінченка, М. Демкова, Т. Лубенця, С. Миропольського, І. Огієнка, Г. Сковороди, С. Русової, К. Ушинського та ін. Велике значення для дослідження мали матеріали педагогічної періодики («Світло» (1910-1914 рр.), «Педагогический листок» (1908-1913 рр.), «Основа» (1861-1862 рр.), «Вільна українська школа» (1917-1918 рр.), «Вестник просвещения» (1923-1924 рр.); сучасні монографічні та дисертаційні дослідження, статті науково-методичного та публіцистичного характеру; урядові документи; звіти органів освіти, навчальних закладів і громадських організацій; статистичні дані. Аналізувались матеріали фондів Центрального державного історичного архіву України у м.Києві (ф.707), Центрального державного архіву вищих органів влади та управління України (ф. 166).

Територіальні межі дослідження охоплюють територію нинішньої української держави у межах Російської імперії ХІХ - початку ХХ століття.

Хронологічні межі дослідження визначено як кінець ХІХ - початок ХХ століття. При цьому за нижню межу взято 80-90-ті роки ХІХ століття, коли формувався науковий доробок переважної більшості з досліджених вітчизняних педагогів у галузі теорії індивідуального підходу; нижня межа фактично охоплює 20-ті роки ХХ століття, коли закладені в досліджуваний період ідеї індивідуалізації продовжували реалізуватися у межах українських урядів часів незалежності та перших років радянського часу.

Наукова новизна одержаних результатів полягає у тому, що: вперше системно відтворено історію розвитку індивідуального підходу у навчанні молодших школярів в Україні до початку ХХ ст.; виявлено та обґрунтовано соціокультурні передумови та головні тенденції розвитку індивідуального підходу в теорії й практиці навчання молодших школярів у кінці ХІХ - на початку ХХ століття; подальшого розвитку набули: ідеї вітчизняних педагогів щодо реалізації індивідуального підходу в початковій школі з урахуванням розробки цієї проблеми світовою педагогікою, положення про розвиток принципу індивідуального підходу у вітчизняній педагогічній практиці; до наукового обігу введено маловідомі та невідомі раніше архівні матеріали, а також низку фактів і теоретичних положень про розвиток індивідуального підходу до навчання на основі проаналізованих історико-педагогічних матеріалів.

Теоретичне значення роботи полягає у тому, що: здійснено аналіз маловідомих історико-педагогічних джерел, що дозволило уточнити й подати нове інтерпретування проблеми індивідуального підходу й індивідуалізації процесу навчання; розкрито загальне і специфічне у проблемі індивідуального підходу до навчання молодших школярів у період кінця ХІХ - початку ХХ століття; виокремлено теоретичні засади реалізації індивідуального підходу до навчання молодших школярів на основі наукового доробку вітчизняних педагогів кінця ХІХ - початку ХХ століття.

Практичне значення роботи полягає в тому, що історичні факти, теоретичні положення й узагальнення, що містяться в дисертації, сприятимуть збагаченню історико-педагогічного знання. Зібрана й узагальнена інформація може бути використана в наукових дослідженнях з історії педагогіки для педагогічних вищих навчальних закладів, у створенні спецкурсів та спецсемінарів з історико-педагогічної проблематики. Виявлені в процесі дослідження ідеї та висновки можуть бути використані педагогами з метою підвищення ефективності процесу навчання на засадах індивідуалізації.

Обґрунтованість та вірогідність результатів дослідження забезпечується використанням комплексу історико-педагогічних методів дослідження, опорою на значний обсяг архівних та друкованих джерел з проблеми дослідження, науковим аналізом матеріалу в історичному, проблемному та логічному аспектах.

Апробація результатів дослідження здійснювалась шляхом виступів з доповідями на всеукраїнських науково-практичних конференціях „Громадське виховання молоді засобами мови та літератури” (Полтава, 2003), „Актуальність проблем професійно-педагогічної освіти та стратегії розвитку” (Житомир, 2006), «Шляхи і методи забезпечення подальшого творчого зростання обдарованої молоді» (Житомир, 2008), «Педагогічна система А.С. Макаренка: історія, реалії, перспективи» (Житомир, 2008), у Регіональних педагогічних читаннях на пошану доктора педагогічних наук, професора Б. Ступарика (Івано-Франківськ, 2003).

Публікації. Результати проведеного дослідження опубліковано у 8 одноосібних наукових працях автора, з них 6 - у провідних фахових виданнях, затверджених ВАК України.

Структура й обсяг дисертації. Дисертаційне дослідження складається із вступу, двох розділів, висновків, списку використаних джерел (всього 340 позиції, з них 4 - іноземною мовою) та додатків. Загальний обсяг виконаної роботи - 208 сторінок. Основний зміст дослідження викладено на 174 сторінках. Робота містить 3 таблиці на 5 сторінках, 4 рисунки на 4 сторінках, 4 додатки на 7 сторінках.

2. ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У вступі обґрунтовано актуальність і доцільність дослідження обраної проблеми; визначено об'єкт, предмет, мету, завдання, сформульовано гіпотезу, методологічні та теоретичні засади дослідження; розкрито його наукову новизну, теоретичну значущість та практичне значення роботи; висвітлено напрями та апробацію результатів дослідження.

У першому розділі - ”Індивідуальний підхід до навчання як науково-теоретична та історико-педагогічна проблема” -- представлено науково-теоретичні засади проблеми індивідуального підходу до навчального процесу; проаналізовано процес становлення індивідуального підходу до навчання в історії педагогічної думки; викладено соціокультурні та соціально-педагогічні передумови впровадження індивідуального підходу у вітчизняний педагогічний процес кінця ХІХ - початку ХХ століття.

Відзначено, що проблема індивідуального підходу до навчання у нашій педагогічній науці, не дивлячись на тривалий історичний період її розвитку, чітко виокремилася відносно недавно, коли учень став розглядатися як суб'єкт педагогічного впливу, а не просто член учнівського колективу.

У роботі доведено, що проблема індивідуального підходу широко представлена у зарубіжній філософії та психології (біхевіористичний, когнітивістський підходи та основи гуманістичної психології). Представлено також головні науково-теоретичні підходи до проблеми індивідуалізації та впровадження індивідуального підходу у вигляді наукових концепцій - компаративістської, психологічної, історичної, історико-педагогічної, культурологічної, соціально-педагогічної, філософської. З огляду на це в дисертації доведено, що розгляд проблеми індивідуального підходу в навчанні може бути здійснений на загальнофілософському, концептуально-теоретичному та прикладному рівнях. Серед сучасних теоретичних пошуків щодо проблеми індивідуального підходу в роботі виділено: теорію особистісно орієнтованого навчання та виховання; теорію проблемного й програмованого навчання; технологічний підхід до індивідуалізації; концепцію дистанційного навчання; теорію контекстного навчання; діяльнісний підхід; теорію субґєкт-субґєктної взаємодії; педагогіку співробітництва.

У роботі представлено головні тенденції у розробці індивідуального підходу у вітчизняній та зарубіжній теорії і практиці - на категорійному та діяльнісному рівні. Так, перша тенденція характеризується розбіжностями в окресленні категорії індивідуального підходу в історії педагогічної думки та сучасній педагогічній теорії. Аналіз психолого-педагогічної літератури засвідчив, що, незважаючи на розуміння важливості досліджуваної проблеми, немає єдиного тлумачення понять „індивідуальний підхід”, „індивідуальна робота”, „індивідуалізація”; досі ще недостатньо розкрита їх сутність; є невпорядкованість у визначеннях. Так, принцип індивідуального підходу тлумачили як „основоположення” (Я. Коменський), „правило” (А. Дістервег), „підхід” (Б. Єсипов, Н. Гончаров, В. Галузинський), „спосіб” (В. Юркевич, Л. Кондрашова), „гама персональних і колективних педагогічних засобів впливу” (М. Портнов), „одну з форм спілкування вихователя з вихованцем” (К. Гуревич), „важливу складову частина методики навчально-виховної роботи” (Г. Костюк), „принцип педагогіки” (Г. Щукіна, І. Огородніков, Ю. Гербєєв та ін.). Друга тенденція у розробці понять “індивідуальний підхід”, “індивідуальна робота”, “індивідуалізація” полягає у тому, що для всіх досліджень характерним є виділення різних ознак як головних у цих поняттях, з їх урізноманітненням в процесі розгляду даного поняття з минулих років до сьогоднішнього часу.

Аналіз підходів щодо обґрунтування досліджуваної проблеми в історії педагогічної думки дає можливість виділити два найбільш загальних напрями: гуманістично-орієнтований та науково-дидактичний. У різні періоди розвитку педагогічної науки означені напрями існували одночасно, перепліталися, взаємодіючи та доповнюючи один одного.

Доведено, що індивідуальний підхід означає не пристосування цілей та основного змісту навчання до окремих індивідів, а пошук нових форм і методів навчання з урахування індивідуальних можливостей учня; він здійснюється з метою створення багаторівневої системи навчання, яка б урахувала всі можливі індивідуальні особливості дитини - вікові, психологічні, світоглядні, соціальні тощо.

З метою узагальнення наукових пошуків вітчизняних та зарубіжних науковців індивідуальний підхід у дисертаційному дослідженні розглянуто: як процес; як результат; як вимогу до побудови навчального процесу; як окрему технологію навчання (організації навчального процесу); як противагу і взаємодоповнення до групових форм навчання. Зроблено висновок про те, що індивідуальний підхід може бути окреслений як закономірна складова загального комплексу форм і методів навчання у сучасній школі. Такий підхід застосовано у дисертаційному дослідженні до аналізу історико-педагогічного контексту проблеми.

У дослідженні зазначено, що поняття „індивід” (атом) окреслилося ще за часів Цицерона і подальшого розвитку набуло, передусім, у роботах атомістів Левкіппа та Демокрита. Згодом це поняття стало тлумачитися як одиничне на відміну від сукупності; як окрема жива істота, особа, окрема людина від колективу, соціальної групи, суспільства загалом.

У роботі представлено аналіз гуманістичної парадигми навчання з максимальною орієнтацією на індивідуальність людської особистості як вищу суспільну цінність, що відображено у численних наукових працях філософів та педагогів різних епох (Аристотеля, Демокрита, Ф. Рабле, М. Монтеня, Т. Мора, Г. Сковороди, К. Ушинського, І. Огієнка, С. Русової та ін.).

Зазначено, що на особливу увагу у контексті обраної проблеми заслуговують роботи: Я. Коменського, який справедливо розумів дидактику, як „мистецтво вчити всіх усьому”, вірив у природні сили дітей і вважав, що всі вони можуть успішно навчатися і оволодівати тонкощами науки і мистецтва, хоча школярі не схожі між собою і окремі з них вимагають особливого піклування, особливої уваги; Дж. Локка, який прагнув сформувати раціональну особистість, чітко розумів, що кожна дитина є індивідуальністю, тому необхідно враховувати її особистісні особливості при її становленні; Ж.-Ж. Руссо, в педагогічній теорії якого розглядається практика індивідуального навчання на засадах формування свободи особистості дитини; Й.-Г. Песталоцці, котрий розробив і перевірив на практиці ефективність ряду прогресивних для свого часу ідей, що лягли в основу теорії початкового навчання. Метою навчання і виховання у творах цих педагогів став розвиток природних сил та індивідуальних здібностей, талантів підростаючої особистості.

Активний пошук новітньої моделі освітнього процесу - розробка науково-дидактичної складової процесу індивідуалізації навчання - здійснювали видатні педагоги К. Ушинський, Л. Занков, М. Демков, С. Миропольский. Їх наукові пошуки продовжені в працях сучасних вітчизняних науковців В. Галузинського, І. Зязюна, О. Пєхоти, О. Савченко, С. Сисоєвої та ін.

Представлений у дисертаційному дослідженні науково-теоретичний аналіз проблеми індивідуалізації навчання школярів довів, що вона набувала особливої ваги у період переходу на класно-урочну систему навчання. Дисертаційне дослідження засвідчило, що прогресивні педагоги кожної з історичних епох виходили з того, що всі діти можуть успішно навчатися, потрібно тільки враховувати їх індивідуальні особливості. На засадах здійсненого науково-теоретичного аналізу проблеми індивідуального підходу у дисертації представлено його головні характеристики в зарубіжних і вітчизняних науково-педагогічних теоріях: природовідповідності (Я. Коменський), бінарного індивідуального підходу (Дж. Локк), індивідуального навчання (Ж.-Ж. Руссо), соціально-педагогічні (Й.-Г. Песталоцці), етнонаціональні (Г. Сковорода), психолого-дидактичні (К. Ушинський), професійно-методичні (М. Пирогов).

У дослідженні доведено, що регіональні та загальносуспільні соціокультурні та соціально-економічні умови, що складалися як у досліджуваний, так і в більш пізній період в Україні, не сприяли вільному і повному доступу прогресивних педагогічних ідей щодо індивідуального підходу до навчання школярів і впровадженню їх в практику освітніх навчальних закладів. Вивчений у ході дослідження стан початкової освіти наприкінці XIX - початку XX століття в Україні засвідчив, що тогочасна політика в галузі освіти була недостатньо детермінована потребами соціального, економічного та культурного життя суспільства. Початкова освіта в Україні кінця ХІХ - початку ХХ століття не була побудована на засадах загальнодоступності й обов'язковості. Провідні вітчизняні науковці-педагоги розвивали ідеї індивідуального підходу у вітчизняній науці, широко обстоювали національні ідеї, відродження української мови у школі, розбудову широкої системи освіти для українського народу, національної видавничої справи. У роботі доведено, що особливо глибоко ці проблеми були віддзеркалені в педагогіці початкової освіти і висвітлені у роботах Б. Грінченка, М. Демкова, М. Корфа, Т. Лубенця, С. Миропольського, Я. Чепіги та інших видатних українських педагогів.

У дослідженні запропоновано періодизацію процесу становлення проблеми індивідуального підходу у вітчизняній педагогічній науці та шкільній практиці, а саме: період передісторії (формування ідей про індивідуальний підхід на емпіричному рівні до початку XVII століття); період введення ідей про індивідуальний підхід до навчання у площину класичний педагогічних теорій (XVII - середина ХІХ століття); період систематизації наукових знань щодо проблеми індивідуального підходу в педагогічній теорії і шкільній практиці (друга половина ХІХ - початок ХХ століття).

У дослідженні визначено головні соціокультурні передумови розвитку проблеми індивідуального підходу у вітчизняній теорії і шкільній практиці, а саме: розвиток громадської ініціативи у розбудові системи початкової освіти; створення земств; поширення науково-теоретичних пошуків та просвітницької діяльності українських педагогів; розвиток нормативно-правової бази системи освіти в Російській імперії.

Історико-педагогічний аналіз проблеми дав змогу виділити в дослідженні головні компоненти індивідуального підходу в досліджуваний період: в повідомленні нових знань; в контролі й оцінюванні знань; в позашкільній навчальній діяльності й самоосвіті учнів.

Отже, аналіз проблеми індивідуального підходу у вітчизняній і зарубіжній науковій теорії, здійснений у дослідженні, дав змогу виявити стан її розробки, проаналізувати головні історичні етапи та соціокультурні та соціально-педагогічні передумови створення вітчизняних теорій індивідуального підходу та впровадження їх до шкільної практики вітчизняної школи кінця ХІХ - початку ХХ століття.

У другому розділі -- „Реалізація індивідуального підходу в теорії і практиці роботи початкової школи у кінці ХІХ - початку ХХ століття” - проаналізовано головні тенденції впровадження індивідуального підходу в навчальний процес вітчизняної початкової школи кінця ХІХ - початку ХХ століття; представлено проблему індивідуального підходу у вітчизняній педагогічній теорії та педагогічній діяльності досліджуваного періоду; окреслено шляхи реалізації ідеї індивідуального підходу в сучасну систему початкового навчання.

На основі дослідження та аналізу архівних документів гімназій та початкових навчальних закладів України, шкільних звітів, навчальних програм в дослідженні представлено результати аналізу впровадження та реалізації індивідуального підходу в освітній процес початкової школи; узагальнено педагогічний досвід щодо врахування особистісних особливостей кожного школяра та використання тих чи інших методів та засобів впливу на кожного учня окремо, з урахуванням його індивідуальних особливостей.

Аналіз преси, матеріалів офіційної педагогіки, шкільних статутів, звітів навчальних закладів, засідань педагогічних рад, документації навчальних закладів дав змогу дійти висновку, що в педагогічній практиці кінця XIX - початку XX століття приділялась деяка увага індивідуальності та особистісній неповторності школяра. Глибоке вивчення, систематизація та аналіз шкільних статутів, правил гімназій, циркулярів, рекомендацій з питань організації літніх учительських курсів, документів недільних шкіл, архівних документів свідчить про достатньо інтенсивне впровадження індивідуального підходу в навчальний процес протягом усього ХІХ століття.

Науково-педагогічний аналіз історичних джерел засвідчив, що проблема індивідуального підходу в досліджуваний період органічно входила до широкого кола проблем загальної підготовки вчителя, що обговорювались на вчительських курсах, з'їздах працівників освіти, на засіданнях освітніх товариств та проходила через постанови, циркуляри, розпорядження офіційної педагогіки. Проаналізовані в дослідженні матеріали й документи свідчать про те, що прогресивна громадська думка щодо завдань підготовки вчителя обгрунтовувала вимогу формування у майбутніх педагогів уміння враховувати вікові та індивідуальні особливості дітей. Зміст професійно-педагогічної підготовки вчителя включав оволодінні вчителями початкової школи знаннями та вмінням вивчення дитячої психології, їх неповторної особистості, розумінні умов та законів становлення та розвитку особистості і, як результат, вибір засобів впливу на ту чи іншу дитячу особистість. Здійснений у дослідженні аналіз навчальних програм, насамперед, з класного читання, дав змогу стверджувати, що проблема індивідуального підходу знаходила своє відображення і в змісті освіти початкової школи.

Вивчення документації та матеріалів навчальних закладів досліджуваного періоду дало змогу засвідчити, що принцип індивідуального підходу здійснювався шляхом встановлення довірливих та теплих відносин між учасниками навчального процесу - вчителем та учнем. Важливим для ефективності навчального процесу та успішного впровадження в нього принципу індивідуального підходу була взаємодія сім'ї та школи. Прикладом такої взаємодопомоги було проведення батьківських зборів з метою обговорення тих чи інших недоліків виховання, або ж особливих здібностей та успіхів дітей залежно від їх індивідуальних особливостей.

У дослідженні проаналізовано також особливості індивідуального підходу до навчання дітей у закладах соціального захисту, насамперед, притулках. Впровадження індивідуального підходу у цих закладах мало свою специфіку, а саме: діти, що потрапляли до притулків, мали різний рівень знань або (найчастіше) були зовсім неписьменними; деякі з безпритульних чи сиріт мали різного рівня розумову відсталість, що ускладнювало навчальний процес у таких закладах опіки; діти в цих закладах перебували різний проміжок часу, тому їх навчання почасти ставало навіть індивідуалізованим, а не просто таким, що здійснювалося з урахуванням індивідуальних особливостей.

У роботі представлено аналіз основних проблем і труднощів реалізації індивідуального підходу у систему початкової освіти України досліджуваного періоду, а саме: 1) для початкових народних шкіл різного підпорядкування - зниження рівня індивідуалізації навчання у межах класу; проблеми в оновленні методичного забезпечення початкової школи; низький професійний рівень значної частини вчителів; суттєві труднощі у впровадженні педагогічних інновацій у навчальний процес; 2) для недільних шкіл та закладів соціального захисту - відсутність сталого навчально-методичного забезпечення та єдиних вимог до рівня знань учнів у недільних школах та закладах соціальної опіки; плинність учнівського колективу та складу вчителів; слабка забезпеченість обладнанням та літературою; 3) для системи приватного навчання - безсистемність приватної освіти; недостатній професійний рівень значної кількості приватних учителів; неусталеність навчально-методичної бази приватного навчання.

Представлений у дисертаційному дослідженні науково-теоретичний аналіз доробку відомих українських педагогів - К. Ушинського, М. Пирогова, С. Русової, Т. Лубенця, Б. Грінченка, М. Демкова, Х. Алчевської, С. Миропольського, М. Корфа, Я. Чепіги, І. Огієнка та ін. - дав змогу стверджувати, що у цих педагогічних теоріях відображено взаємозв'язок поняття „індивідуальний підхід” з принципом природовідповідності та вимогою гуманістичного характеру навчання; вивченням та урахуванням вікових та індивідуальних особливостей учнів; прогнозуванням індивідуального розвитку дітей; виявленням і спрямуванням процесу формування індивідуальності школярів; стимулюванням інтересу до навчання учнів початкових шкіл.

На підставі здійсненого аналізу праць вітчизняних педагогів досліджуваного періоду, а також соціокультурної ситуації в Україні в роботі виокремлено головні тенденції в розробці проблеми індивідуального підходу в навчанні учнів початкової школи, а саме: запозичення європейського досвіду індивідуалізації навчання у початковій школі; неможливість застосувати прогресивні педагогічні ідеї вітчизняних педагогів у шкільній практиці; безпосередній зв'язок індивідуального підходу до навчання з його рідномовністю; введення ідей індивідуального підходу в систему соціальної опіки досліджуваного періоду; різний ступінь поєднання (від ототожнення до протиставлення) індивідуального підходу та індивідуалізації залежно від типу школи, рівня кваліфікації її педагогічних кадрів, навчально-методичного забезпечення; навчально-методична незабезпеченість індивідуального підходу в системі початкової освіти досліджуваного періоду; фрагментарне введення результатів запровадження індивідуального підходу до учнівських характеристик, звітів учителів та вихователів початкової школи, занотованих спостережень педагогів тощо.

Науковий аналіз педагогічної спадщини вітчизняних науковців, педагогів, освітян кінця ХІХ - початку ХХ століття дає змогу виділити такі наукові підходи до досліджуваної проблеми в окреслений період: просвітницький (Х. Алевська), самоосвітній (С.Миропольський), методично-просвітницький (М. Корф, Б. Грінченко), комплексний (С. Русова), дидактичний (Т. Лубенець, М. Демков), соціокультурний (І. Огієнко), етносоціальний (Я. Чепіга).

У результаті здійсненого у дисертаційному дослідженні аналізу основних форм упровадження ідей індивідуалізації початкового навчання в початкову школу дійшли висновку, що індивідуальний підхід є одним з основних принципів навчання. Він означає орієнтацію на індивідуально-психологічні особливості школярів, включення до роботи з ними спеціальних способів та прийомів, які відповідають їх особистісним особливостям. Індивідуальний підхід проявляється у виборі і застосуванні методів навчання, у дозуванні домашніх завдань, доцільності використання певних видів робіт. Принцип індивідуального підходу, навіть при його несформульованості, так чи інакше застосовується на практиці досвідченими педагогами. Індивідуальний підхід як наукова проблема виник тоді, коли виникли питання про мету і засоби індивідуалізації, про класифікацію і типологію особистісних особливостей і природу індивідуальності. Індивідуальний підхід до навчання має на сьогодні також акмеологічні характеристики як підгрунтя в досягненні успіху соціалізованою особистістю.

У звґязку з цим дослідження дало змогу сформулювати рекомендації щодо впровадження ідей індивідуального підходу в сучасній системі початкової освіти на засадах використання наукового доробку вчених-педагогів кінця ХІХ - початку ХХ століття у вигляді: зґясування нахилів та інтересів дітей до того чи іншого виду навчальної діяльності; реалізації індивідуальних навчальних потреб учнів як підгрунтя позитивної мотивації до навчання; обовґязкового врахування вікових та індивідуальних особливостей учнів у початковій школі та знання цих особливостей; гуманістичного характеру відносин між педагогом та учнем; використання індивідуальних психічних якостей особистості учня (мислення, уваги, уявлення, памґяті тощо) та індивідуальної специфіки їх характеру для побудови оптимально організованого навчально-виховного процесу на засадах індивідуалізації.

Здійснене дослідження індивідуального підходу у процесі навчання молодших школярів у вітчизняній педагогіці кінця ХІХ - початку ХХ століття не вичерпує всіх аспектів проблеми індивідуального підходу до навчання та виховання школярів. На подальшу увагу дослідників заслуговує вивчення проблеми індивідуального підходу до навчання у зарубіжній педагогічній теорії ХІХ - початку ХХ століття; етнокультурні та регіональні аспекти проблеми індивідуалізації навчання; новаторські підходи у впровадженні індивідуального підходу в навчально-виховний процес у вітчизняній педагогічній практиці кінця ХІХ - початку ХХ століття та ін.

Результати проведеного в дисертаційному дослідженні аналізу проблеми індивідуального підходу у вітчизняній педагогічній теорії кінця ХІХ - початку ХХ століття дозволяють зробити такі висновки:

1. Науковий аналіз історичної, філософської, соціологічної, психолого-педагогічної літератури, архівних джерел та освітніх документів дає змогу засвідчити, що проблема індивідуального підходу до навчання молодших школярів пройшла довгий шлях історичного розвитку. Дослідження засвідчило складність та багатогранність проблеми індивідуалізації, яка розвивалась під впливом історичних та соціально-економічних умов. Так, принцип індивідуального підходу тлумачили як “основоположення” (Я. Коменський), “правило” (А. Дістервег), “підхід” (Б. Єсипов, Н. Гончаров, В. Галузинський), “спосіб” (В. Юркевич, Л. Кондрашова), “гама персональних і колективних педагогічних засобів впливу” (М. Портнов), “одна з форм спілкування вихователя з вихованцем” (К. Гуревич). , “важлива складова частина методики навчально-виховної роботи” (Г. Костюк), “принцип педагогіки” (Г. Щукіна, І. Огородніков, Ю. Гербєєв, В. Лозова, В. Галузинський, С. Гончаренко, Ю. Бабанський та ін.). З огляду на розгляд проблеми індивідуального підходу на загальнофілософському, концептуально-теоретичному й прикладному рівнях у роботі виділено головні теоретичні засади вивчення цієї наукової проблеми: теорію особистісно орієнтованого навчання та виховання; теорію проблемного й програмованого навчання; технологічний підхід до індивідуалізації; концепцію дистанційного навчання; теорію контекстного навчання; діяльнісний підхід; теорію субґєкт-субґєктної взаємодії; педагогіку співробітництва

Вивчення проблеми індивідуального підходу в науковій літературі дає змогу відзначити його як складний науковий феномен, що поєднує в собі філософські, культурологічні, психологічні та власне педагогічні характеристики, вивчення яких дає змогу виокремити наявні для кінця ХІХ - початку ХХ століття тенденції у розробці та застосуванні елементів індивідуального підходу до навчання молодших школярів у вітчизняній педагогічній науці та практиці.

2. На основі історико-педагогічного аналізу проблеми становлення індивідуального підходу у вітчизняній та зарубіжній теорії (від найдавніших часів до середини ХІХ століття) дає змогу виокремити такі головні періоди її розвитку: 1) період передісторії (від найдавніших часів до XVII століття), у межах якого відбувалося формування ідей про індивідуальний підхід до навчання школярів на емпіричному рівні, фактично без науково-теоретичного узагальнення; 2) період введення ідей про індивідуальний підхід до навчання у площину класичних педагогічних теорій (XVII - друга половина ХІХ століття); у цей період почали окреслюватися поняття індивідуального підходу та індивідуалізації у межах, насамперед, теорії природовідповідності навчання; 3) період систематизації наукових знань щодо проблеми індивідуального підходу в педагогічній теорії і шкільній практиці (друга половина ХІХ - початок ХХ століття).

Ідея індивідуального підходу відображалася в наукових теоріях Я.А. Коменського, Дж. Локка, Ж.-Ж. Руссо, Й.Г. Песталоцці, Г. Сковороди та ін. Здійснений у дослідженні аналіз розвитку ідеї індивідуального підходу в історії педагогічної думки дав змогу виділити гуманістично-орієнтований та науково-дидактичний напрями в її розробці. Доведено, що пошук науково-дидактичної моделі індивідуального підходу у вітчизняній педагогіці здійснювали Х. Алчевська, Б.Грінченко, М.Корф, С.Миропольський, С. Русова, , К. Ушинський, Я.Чепіга та ін. На засадах здійсненого науково-теоретичного аналізу проблеми індивідуального підходу у дисертації представлено його головні характеристики в зарубіжних і вітчизняних науково-педагогічних теоріях: природовідповідності (Я. Коменський), бінарного індивідуального підходу (Дж. Локк), індивідуального навчання (Ж.-Ж. Руссо), соціально-педагогічні (Й.-Г. Песталоцці), етнонаціональні (Г. Сковорода), психолого-дидактичні (К. Ушинський), професійно-методичні (М. Пирогов).

3. Дослідження засвідчило, що після затвердження «Положення про початкові народні училища» 1864 року головною суперечністю, що визначала специфіку поширення індивідуального підходу до навчання школярів була суперечність між культурно-освітнім розвитком в Україні, починаючи з другої половини ХІХ століття, та протидією цьому розвитку з боку бюрократично-чиновницького апарату, що призвело до зростання частки церковно-приходських шкіл в системі початкової освіти й прийняття щодо цього спеціальних документів, насамперед, „Правил про церковно-парафіяльні школи» (1884 р.). У системі церковно-приходської освіти з самого початку не йшлося про розвиток індивідуальності дитини та її здібностей. Однак протягом усього ХІХ - початку ХХ століття в Україні накопичувався необхідний соціально-політичний, соціокультурний, нормативно-правовий, організаційно-педагогічний, науково-теоретичний потенціал для розвитку індивідуального підходу до навчання молодших школярів у досліджуваний період. Головними соціокультурними передумовами, що визначали розвиток початкової освіти в Україні в досліджуваний період, визначено: 1) розвиток громадської ініціативи в створенні початкових шкіл; 2) освітню діяльність органів громадського самоврядування, насамперед, земств; 3) науково-теоретичну та просвітницьку діяльність відомих українських педагогів того періоду; 4) розвиток нормативно-правової бази системи освіти в Російській імперії.

У роботі доведено, що кардинально нова соціально-політична, соціально-економічна та соціокультурна ситуація в суспільстві, спричинена революцією 1917 року, призвела до руйнації всього колишнього укладу системи освіти, з одного боку, а також (у 20-30-ті рр. ХХ століття) до суттєвого оновлення всієї науково-теоретичної бази навчання й виховання підростаючого покоління. І хоч феномен колективного поступово став домінуючим у теорії й практиці радянської школи, однак в перші кілька десятиліть ХХ століття проблема індивідуального підходу активно розроблялася в науці, насамперед, у педологічній.

Соціокультурні передумови та головні тенденції розвитку індивідуального підходу в навчанні молодших школярів дають змогу виділити головні компоненти індивідуального підходу в досліджуваний період, а саме: індивідуальний підхід в повідомленні нових знань; індивідуальний підхід до контролю й оцінювання знань учнів; індивідуальний підхід до позашкільної навчальної діяльності й самоосвіти учнів.

4. На основі аналізу наукової спадщини вітчизняних педагогів і психологів у контексті індивідуального підходу до організації навчання молодших школярів, індивідуалізації та індивідуальної роботи з учнями, в дослідженні відзначено чільне місце серед таких робіт наукового доробку К. Ушинського, М. Пирогова, Б. Грінченка, С. Русової, С. Миропольського, І. Огієнка, Т. Лубенця та ін. Головною суперечністю процесу розробки індивідуального підходу до навчання молодших школярів вважаємо те, що, з одного боку, вітчизняні педагоги були зацікавлені зарубіжними педагогічними теоріями в площині запровадження індивідуального підходу до навчання, з іншого - прагнули знайти етнонаціональну специфіку індивідуального підходу до навчання школярів в українській школі.

У дослідженні виділено кілька головних наукових напрямків у розробці та реалізації індивідуального підходу до навчання молодших школярів у досліджуваний період, а саме: просвітницький (Х. Алевська), самоосвітній (С.Миропольський), методично-просвітницький (М. Корф, Б. Грінченко), комплексний (С. Русова), дидактичний (Т. Лубенець, М. Демков), соціокультурний (І. Огієнко), етносоціальний (Я. Чепіга).

Здійснене дослідження дало змогу виокремити головні тенденції у впровадженні ідеї індивідуального підходу у вітчизняну педагогічну науку та практику навчання молодших школярів у досліджуваний період, а саме: побудова вітчизняної теорії індивідуального підходу на кращих зразках європейської педагогічної науки і практики навчання у початковій школі (школа М. Монтессорі, метод Декролі, концепція В. Лая, дальтон-план та ін.); зростання розбіжностей між традиційною шкільною практикою, де рівень використання індивідуального підходу залишався достатньо низьким, та прогресивними педагогічними надбаннями видатних українських педагогів - С. Русової, К. Ушинського, С. Миропольського, Т. Лубенця, Б. Грінченка, М. Демкова та ін.; безпосередній зв'язок індивідуального підходу до навчання з його рідномовністю, що став і тенденцією, і специфічною характеристикою процесу впровадження індивідуального підходу в початкову школу досліджуваного періоду; впровадження індивідуального підходу до особливих груп дітей в досліджуваний період, а саме: дітей-біженців та дітей з соціально незахищених верств населення, що знаходилися у закладах системи громадської опіки; різний ступінь поєднання (від ототожнення до протиставлення) індивідуального підходу залежно від типу школи, рівня кваліфікації її педагогічних кадрів, навчально-методичного забезпечення; наявність проблеми навчально-методичного забезпечення ідеї індивідуального підходу у системі початкової освіти України досліджуваного періоду; поступова документалізація результатів впровадження індивідуального підходу до навчання молодших школярів у вигляді характеристик, звітів, занотованих спостережень тощо.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ ВИСВІТЛЕНО В ТАКИХ ПУБЛІКАЦІЯХ АВТОРА

1. Гоцкало Н. В. Розвиток індивідуальних рис учня початкової школи / Н. В. Гоцкало // Гуманітарний вісник Переяслав-Хмельницького державного педагогічного університету ім. Г. Сковороди : зб. наук. пр. / Під ред. В. П. Коцура. - Переяслав-Хмельницький, 2002. - Вип. 3. - С. 89-99.

2. Гоцкало Н. В. Моральне виховання учнів початкових класів / Н. В. Гоцкало // Гуманізація навчально-виховного процесу : наук.-метод. зб. / Під ред. О. Сипченка та ін. - Слов'янськ, 2002. - Вип. 17. - С. 30-38.

3. Гоцкало Н. В. Особистісно зорієнтований підхід у творчій спадщині видатних педагогів / Н. В. Гоцкало // Рідна школа. - 2002. - Спец. вип. - С. 61-63.

4. Гоцкало Н. В.Гуманізація та гуманітаризація навчального процесу як засіб ефективного впливу на процес засвоєння іноземної мови / Н. В. Гоцкало // Теоретичні питання освіти та виховання : зб. наук. пр. / Під ред. Євтуха М. Б. та ін. - К. : КНЛУ, 2001. - Вип. 17. - С. 61-63.

5. Гоцкало Н. В. Особистісно-орієнтований підхід у навчальному процесі як педагогічна проблема / Н. В. Гоцкало // Теоретичні питання освіти та виховання : зб. наук. пр. / Під ред. Євтуха М. Б. та ін. - К. : КНЛУ, 2001. - Вип. 18. - С. 20-23.

6. Гоцкало Н. В. Впровадження особистісно-орієнтованого підходу на уроках іноземної мови в початковій школі / Н. В. Гоцкало // Теоретичні питання освіти та виховання : зб. наук. пр. / Під ред. Євтуха М. Б. та ін. - К. : КНЛУ, 2002. - Вип. 19. - С. 18-21.

7. Гоцкало Н. В. Сучасний стан проблеми індивідуального підходу у навчальному процесі початкової школи / Н. В. Гоцкало // Пріоритети сучасної освіти і виховання в контексті завдань педагогічної науки : матеріали педагогічних читань на пошану члена-кореспондента АПН України, доктора педагогічних наук, професора Прикарпатського університету ім. В. Стефаника Б. М. Ступарика. - Івано-Франківськ : Обл. друк., 2003. - С. 24-26.

8. Гоцкало Н. В. Гуманістичний зміст творчості Т. Г. Шевченка / Н. В. Гоцкало // Громадське виховання молоді засобами мови та літератури : матер. Всеукр. наук.-практ. конф., 4-5 лютого 2003 р.- Полтава : „АСМІ”, 2003. - С. 167-171.

Размещено на Allbest.ru