Питання зміни професорської культури в Києві на початку XX століття

Размещено на http://www.allbest.ru/

Однією з ключових функцій історії як науки традиційно вважається прищеплення суспільству ціннісних орієнтирів, правильне виховання підростаючого покоління і т.п. Тож не дивно, що у західних державах питання викладання історії навіть виносяться на засідання уряду [15, с.16]. Натомість у нас історія зводиться до нагромадження та систематизації фактологічного матеріалу, тоді як питання етики в історичному дискурсі підіймається все рідше. Відповідно, втрачається головне призначення історії виховувати, сприяти прищепленню цих самих норм. У такій ситуації, окрім втрати аксіологічної функції, втрачається й емоційне забарвлення історії, в силу чого вона сприймається як скам'яніла субстанція, штучний простір. Як наслідок, історичний матеріал стає нецікавим і звідси коріння поширення псевдонаукових, вульгарних історичних праць та важкість у сприйнятті історичного матеріалу загалом. Тож цим дослідженням ми спробували виправити подібну ситуацію, додавши до «стандартного» історичного матеріалу етичний аспект.

За предмет дослідження обрано питання етики взаємин та ціннісних пріоритетів в професорській корпорації Києва початку XX ст. Тема досліджується на прикладі історії конфлікту між вченим-істориком М.В. Довнар-Запольським та його учнем Є.Д. Сташевським, але вивчається не сам цей конфлікт, а дії кожного із його суб'єктів до і після його початку. Враховується вплив змін загального характеру, що переживала Україна в перші два десятиліття XX ст.

Джерельною базою дослідження виступають матеріали з архіву Київського комерційного інституту, що розкривають морально-етичну складову діяльності М.В. Довнар-Запольського на посаді ректора цього вищу [2], виклад самої «справи Сташевського» в сучасній історіографії [4, с. 140-191] та ряд інших джерел більш загального характеру [8; 6].

«Справа Сташевського» почалась восени 1912 p., коли було виявлено нестачу документів в архівних справах, що їх він опрацьовував незадовго до цього. Але інтенсивно «справа Сташевського» почала розкручуватись у першій половині 1915 р. [4, с. 142-143]. Керівництво Московського державного архіву Міністерства закордонних справ звернулось до Сташевського з офіційним запитом і вимогою прибути для роз'яснень в зв'язку із виявленням фактів зникнення ряду документів з архівних справ, що ними він користувався. Сташевський прибув до Москви, де пояснив свої дії керівництву архіву нестачею часу для роботи, що й змусило його «прихопити» документи з собою, але він не збирався їх присвоювати й збирався повернути [4,с. 144-145]. Згодом виявилось, що Сташевський так само «прихопив» ще близько 100 документів з Архіву Міністерства юстиції та коло 200 з Палацового архіву [4,с. 146]. При цьому його навіть було піймано «на гарячому» він намагався вкласти окремі з документів у справу в Московському архіві Міністерства закордонних справ.

Початково ця справа не набула розголосу і її навіть прагнули замовчати. Особливо в цьому зв'язку відзначилась професорська корпорація Університету Св. Володимира, в чому, безперечно, був прояв духу корпоративності, небажання виносити сміття назовні. Подальший сценарій цієї справи був свого часу детально реконструйований на основі низки документів [4,с.140-191], а тому наведемо його стисло: у 1916 р. обставини «справи Сташевського» проникли в пресу, яка особливо розкрутила її. При цьому в зв'язку з наростанням революційної ситуації журналісти звинуватили Сташевського у тому, що ним, як людиною яскраво виражених монархічних поглядів, начебто викрав документи початку правління Романових, якими обмежувалось самодержавство (мало не конституційний проект початку XVII ст.). Останнє вдалось спростувати, але факт виносу документів і їх неповернення (останнє відбулось лише після виявлення фактів зникнення документів та вимоги їх повернути) був незаперечним.

Ta Сташевського, як це не парадоксально (оскільки він жодним чином не належав до революційного табору і навпаки був монархічно налаштованим), врятувала лютнева революція 1917 р. Користаючись з послаблення влади та активізації радикальних елементів він почав контрнаступ. Вістря останнього спрямувалось на колишнього вчителя М.В. Довнар-Запольського, оскільки його Сташевський вважав винуватцем розкручування справи проти нього в пресі. Він навіть інспірував проведення судового процесу проти Довнар-Запольського, який закінчився винесенням останньому смертного вироку (який на щастя не було виконано). У зв'язку з тим, що Довнар-Запольський у 1919 р. залишив викладання в Київському комерційному інституті, а потому й виїхав з Києва, нападки на нього з боку Сташевського припинились.

Сташевський продовжував свою діяльність у Києві аж до виходу на пенсію, а Довнар-Запольський після нетривалого харківсько-кримського періоду опинився в Баку (1922-1925 pp.), потім у Мінську (1925-1926 pp.), а останній період свого життя провів у Москві (1926-1934 pp.). Тож вони більше не зустрічались і працювали на значній відстані один від одного. При цьому ані Сташевський не вибачився перед своїм колишнім наставником, ані справа про крадіжку ним архівних документів так і не була завершена.

Так у загальних рисах виглядала «справа Сташевського», що мала свого часу значний резонанс не лише в наукових колах, але й у суспільстві загалом. Досліджували її й у новітній період [11; 9]. Однак ці розвідки не виходили за рамки самої цієї«справи», а тому були самодостатніми і не могли бути застосовані для більш широких узагальнень. Тож у даній розвідці аналізується не сама «справа Сташевського», а те, чим жили обидва її фігуранти (Сташевський і Довнар-Запольський) як до, так і після неї.

М.В. Довнар-Запольський походив з родини чиновника з Білорусії, що незадовго до його народження набув дворянства. Був тісно пов'язаний із Києвом ще з юнацьких років: тут він завершив здобуття середньої освіти та отримав вищу освіту, закінчивши історико-філологічний факультет Університету Св. Володимира (1894 р.) [1,оп.340, спр.107,арк.5], де він був учнем В.Б. Антоновича [12]. Саме в період навчання в університеті відбулось його ознайомлення з професорською корпорацією, а після залишення при університеті для підготовки до професорського звання почалось і зближення з її представниками, що передбачало й сприйняття професорської культури як особливої форми поведінки, стилю життя [8]. Щоправда, невдовзі ДовнарЗапольський переїхав до Москви (де працював в архіві Міністерства юстиції), але вже 1901 р. повернувся до Києва, почав працювати в Університеті Св. Володимира. У 1905 р. захистив докторську дисертацію і до 1920 р. був професором Університету Св. Володимира, тобто остаточно інтегрувався до професорської корпорації університету. Це засвідчується не лише його листуванням з представниками професорської корпорації, але й зокрема швидким залученням київських професорів до роботи на заснованих ним 1906 р. Київських вищих комерційних курсах, які становили левову частку викладацького складу цього вузу [ 13; 16; 17]. Ta й заснування ним цього вузу засвідчувало його комунікабельність, здатність до компромісів і знаходження спільної мови з різними людьми. Загалом, Довнар-Запольського можна схарактеризувати як особу безконфліктну.

Є.Д. Сташевський походив з дворянської родини. 1903 р. вступив на історикофілологічний факультет Університету Св. Володимира, де став одним з найактивніших учасників наукового гуртка, що вів М.В. Довнар-Запольський. Останній вважав активного та цілеспрямованого юнака одним із найулюбленіших учнів. Тож по завершенню навчання за пропозицією Довнар-Запольського Сташевського було залишено при університеті для підготовки до професорського звання (традиційна тогочасна практика, коли професори готували собі гідну зміну та поповнення для свого середовища).

31909 по 1912р. Сташевський тривалий період перебував у Москві, де завдяки рекомендаціям Довнар-Запольського отримав можливість для особливо сприятливих умов праці в архівах Міністерства закордонних справ, Московського архіву Міністерства юстиції та Московського палацового архіву. Це сприяння в роботі Сташевського у московських архівах було забезпечене саме зв'язками його вчителя, бо принаймні в одному з них Довнар-Запольський працював за 10 десять років до того (а отже зберіг взаємини з його керівництвом та співробітниками), а в решті сам свого часу займався джерелознавчими розвідками, а тому також налагодив добрі взаємини з їх керівництвом. Натомість відплатою за таку допомогу і сприяння була систематична крадіжка архівних документів подальше слідство встановило, що Сташевським загалом було викрадено 319 архівних документів, що означало їх планомірне, ледь не щоденне, винесення з архівів протягом кількох років. Отже останній свідомо здійснював саме планомірну крадіжку. Але певний період ці дії залишались невідомими. Тож Сташевський і надалі користався довірою та допомогою у кар'єрному зростанні з боку свого вчителя.

Зокрема, допомога М.В. Довнар-Запольського Є.Д. Сташевському виразилась і у забезпеченні останнього роботою по поверненню до Києва. Річ у тім, що 1906 р. М.В. Довнар-Запольський, як зазначалось вище, заснував Київські вищі комерційні курси, що 1908 р. були реорганізовані на Київський комерційний інститут [17]. Так ось, Сташевський, котрий щойно закінчив навчання в університеті, опинився з-поміж осіб, що були обрані наприкінці 1908 р. для завідування справами Товариства допомоги недостатнім слухачам Київського комерційного інституту [14,с. 3]. Таким чином Довнар-Запольський почав «вводити» свого кращого, як він тоді гадав, учня до створеного ним вузу. Це «введення» передбачало не лише участь у його діяльності на громадських засадах, а й отримання матеріального зиску, що завжди є досить вагомим для будь-якої особи: Сташевський запрошується до цього інституту викладати економічну історію Західної Європи предмет, який перед тим читав І.В. Лучицький [13,с.8]. Це було явне протегування, оскільки науковий потенціал такого маститого вченого, яким був в галузі західноєвропейської історії Лучицький жодним чином не можна було порівняти із починаючим наукову кар'єру Сташевським, який до того ж готував дисертацію по російській історії XVII ст. періоду, коли вона була найбільш відмежована від Західної Європи.

Як можна судити зі збережених програм і планів викладання, до викладацького складу Київського комерційного інституту Сташевський був включений з 1911 p., тобто ще до закінчення його архівних пошуків у Москві. Отже і в цьому йому оказувалась протекція Довнар-Запольським, який зміг оперативно забезпечити свого учня робочим місцем. Це тим більш очевидно, що перша його згадка з-поміж викладачів Київського комерційного інституту фіксує його як особу, що ще не читає предметів і постійно «мешкає в Москві» [2,оп.8, спр.316, арк.54 зв.-55], тобто фактично мова йде про попереднє введення Сташевського до викладацького складу, ще до його повернення в Київ.

Протягом 1912-1917 рр. М.В. Довнар-Запольський читав у Київському комерційному інституті курси історії господарського ладу Росії, нову російську історію та ряд ін., а Є.Д. Сташевський (як приват-доцент) історію господарського ладу Західної Європи [2,оп.8, спр.65,арк.10].

Саме в цей час починає розкручуватись і справа про крадіжку Сташевським документів з московських архівів. З цією справою, вочевидь, доцільно ув'язувати те, що Довнар-Запольський, зберігаючи ще нормальні взаємини зі Сташевським (можна припускати, що не маючи на той час офіційного підтвердження факту крадіжки архівних матеріалів, він не міг відкрито звинуватити Сташевського), вимагає від останнього термінового захисту магістерської дисертації за умови відмови від подання своєї кандидатури на вакансію по кафедрі російської історії Київського університету. Перша дія мала засвідчити, що Сташевський завершив своє «учнівство» і став самостійним вченим, а друга що він не заплямує репутації професорської корпорації (в Київському комерційному інституті він працював як сумісник і не був професором, а в університеті він міг стати штатним викладачем і міг претендувати й на професуру). Сташевський вочевидь погодився з такими умовами, бо попри розгромну критику низки науковців, зокрема й такого метра як С.Б. Веселовський, М.В. Довнар-Запольський забезпечив йому захист і присудження ступеня магістра.

Однак одразу ж після цього Сташевський подає свою кандидатуру на конкурс по заміщенню університетської кафедри і перемагає на ньому 1914 p., а вже на початку 1915 р. обирається екстраординарним професором Київського університету. Такому стрімкого його кар'єрному сходженню значною мірою посприяла Перша світова війна, яка зумовила сплеск шовіністичних настроїв та активізувала праву частину професури в Російській імперії (особливо ж у Київському університеті), а остання, враховуючи відкрито виражені монархічні симпатії Сташевського, розглядала останнього як свого.

З етичної ж сторони ці дії Сташевського порушували дану обіцянку і жодним чином не можуть бути кваліфіковані як шляхетні та гідні (Сташевський добре усвідомлював малу вартість та несамостійність своєї магістерської дисертації, що було і загальновизнаним). Натомість і за таких обставин Довнар-Запольський залишився перш за все людиною порядною. Оскільки восени 1915 р. київські вузи евакуювались до Саратова, то їх керівники забезпечили проїзд на нове місце своїх викладацьких кадрів. Так ось Сташевський їхав саме за квотою Київського комерційного інституту: у списках на евакуацію цього вузу його прізвище значиться другим, йде одразу ж після прізвища Довнар-Запольського [2,оп.8, спр.1277,арк.4]. Оскільки списки на евакуацію складались під керівництвом ректора інституту, то зрозуміло, що Довнар-Запольський міг легко відмовити останньому в праві на евакуацію (мотивуючи це, наприклад, його статусом позаштатного викладача або ще чимось), але він виявився вищим за особисті образи.

В цей самий час Довнар-Запольський, як керівник Київського комерційного інституту значною мірою прислужився збереженню у ньому значного відсотка євреїв з-поміж студентського складу (хоча їх частка і скоротилась) [2,оп.8,спр.891, арк.19,24;18] і навіть осіб, що походили з воюючих з Російською імперією країн: останніх було відраховано, та й то лише на час війни, тільки наприкінці 1915 p., хоча відповідно до законодавства вони мали бути виключені негайно [5]. В останньому випадку спостерігалась цікава обставина: якщо станом на вересень 1914 р. в інституті з-поміж студентів нараховувалось 7 підданих Німеччини, 6 Австро-Угорщини та 1 Туреччини, то станом на 11 лютого 1915 р. їх кількість зросла підданих Німеччини з 7 до 8 осіб, АвстроУгорщини з 6 до 7 осіб, а Туреччини з 1 до 5 осіб [2,оп.8,спр. 891,арк.55;2,оп.8,спр.823, арк.58]. Зрозуміло, що все це Довнар-Запольський робив розуміючи можливі негативні наслідки для себе, але усвідомлюючи що так буде справедливо, бо студенти не винні в зміні політичної ситуації і не можуть відповідати за дії урядів своїх країн. Загалом, він в тих складних обставинах зміг зберегти толерантність та ліберальні погляди, що було вкрай важко за тогочасної швидкозмінної політичної ситуації і водночас дозволяє робити висновок про справжність а не штучність подібної позиції, бо його лібералізм пройшов перевірку тогочасними складними обставинами.

Аналогічно Довнар-Запольський чинив і в умовах революційних змін, що почались з 1917 р. Він позитивно поставився до лютневої революції, хоча не сприйняв найбільш вульгарних її проявів. Так, в засіданні Навчального комітету 5 березня 1917 р. (першому, що відбулось після зміни влади в країні) він виступив із критикою ідеї допущення представників студентів на засідання цього комітету як некомпетентних у справах вузівського управління [1,оп.1,спр.52, арк.222-222зв.], а оскільки його думка не була врахована, подав заяву про звільнення і до 20 березня 1917 р. склав обов'язки ректора Київського комерційного інституту [1,оп.1, спр.52,арк.221]. Отже, свою особисту позицію та принципи він поставив вище за матеріальні та інші вигоди, які давало йому збереження посади ректора Київського комерційного інституту, що було й цілком законним бо саме він був засновником цього вузу. Але принципи виявились вищими за матеріальну складову.

Зовсім інакше діяв Сташевський. Розуміючи загальну дестабілізацію життя, зокрема й ускладнення зв'язку між Києвом та Москвою (що утруднювало й можливість отримання звідти підтверджень його справи, пов'язаної зі здійсненою свого часу крадіжкою там архівних матеріалів), він негайно починає в пресі кампанію, спрямовану проти Довнар-Запольського, а заодно залучає до цього й студентство Київського комерційного інституту. Ці дії були більш ніж аморальними: з однієї сторони він виступав проти особи, що сприяла його кар'єрі та й була невинна у його діях, а з іншої намагався «потопити» Довнар-Запольського чужими руками, до того ж, що було особливо болюче, руками студентів заснованого Довнар-Запольським вузу. Фактично можна стверджувати, що він значною мірою спричинився до студентських заворушень, що зумовили відставку Довнар-Запольського з посади ректора Київського комерційного інституту. На сходці студенти Комерційного інституту виправдали Сташевського і натомість засудили Довнар-Запольського, звинувативши останнього в зв'язках з охранкою. Тож це був справді «пекельний план», який мало не закінчився трагічно для Довнар-Запольського: останнього, за поданням групи студентів інституту, було засуджено Радою робітничих депутатів Києва до смертної кари. Лише зусиллями учнів та друзів Довнар-Запольський зміг уникнути виконання цього вироку. Але навіть після повалення більшовицької влади та відновлення Центральної Ради Сташевський не зупинився і поновив судову справу проти Довнар-Запольського, але і цього разу вона закінчилась безрезультатно.

Паралельно Сташевський вдався і до банального виживання свого колишнього вчителя із заснованого ним вузу. Восени 1917 p., як слідує з розкладу аудиторних занять, Довнар-Запольський та Сташевський продовжували викладати ті ж самі дисципліни, що й раніше, але їх пари значаться в різні дні (перший читав в понеділок, вівторок та суботу, а другий у середу та суботу) і навіть у суботу, коли вони читали обидва, їх пари припадали на різні години та аудиторії [2,оп.8, спр.65,арк.24]. Звичайно це лише гіпотеза, але на підставі цього можна припускати, що Довнар-Запольський свідомо уникав зустрічей зі своїм колишнім учнем. При цьому Сташевський весь час значиться як позаштатний викладач, що дозволяло легко його звільнити.

Довнар-Запольський значиться у списку викладачів Київського комерційного інституту і станом на 1 січня 1918 р. як позаштатний ординарний професор [2,оп.8, спр.І550,арк.6]. Навіть більше, тодішній ректор інституту К.Г. Воблий спеціально звертався до Довнар-Запольського на початку 1918 р. з проханням аби той продовжив викладацьку діяльність у вузі [1,оп.1,спр.52, арк.208-208зв.,232,234]. Однак вже у розкладі занять на весняний семестр 1918р. прізвище Довнар-Запольського перекреслено і навпроти дисциплін, які він викладав, значиться прізвище Сташевського [2,оп.8, спр.65,арк.20]. А у 1919 р. Сташевський додав до переліку предметів, що він читав, також історію торгівлі [2,оп. 11 ,спр.73,арк.З6]. Таким чином, Сташевський усував від викладання не лише Довнар-Запольського, але й інших осіб і загалом виявляв диктаторські замашки.

За чергового приходу до влади у Києві більшовиків в першій половині 1919 р. вже Сташевського було заарештовано і засуджено до смертної кари (вочевидь, за монархічні симпатії), але при цьому Довнар-Запольський жодним чином не сприяв цій справі, хоч людина безпринципна легко б використала таку нагоду для знищення опонента.

Відступ більшовиків та здобуття міста військами Денікіна 31 серпня 1919 р. врятувало Сташевського. Використовуючи свою репутацію монархіста і жертви більшовиків (хоча у 1917 р. в справі проти Довнар-Запольського він залучився підтримкою саме революційно налаштованого студентства та звернувся до місцевої робітничої ради зайвий доказ його безпринципності) він досить легко отримав місце декана, а потім і ректора Київського комерційного інституту, хоча у вузі працювало чимало більш гідних осіб, що мали більші заслуги перед наукою (К.Ґ. Воблий, Д.О. Граве, П.Р Сльозкін та ін.). Тож той факт, що на посаді ректора Київського комерційного інституту опинився Сташевський, слід розглядати і як вплив зміни політичної ситуації (саме так це оцінювалось згодом у документації самого інституту [3,оп.1,спр. 30, арк. 34]), але й як прояв кар'єризму та нерозбірливості у засобах досягнення мети з боку останнього. Ці висновки підтверджуються й подальшим розвитком справ. Так, інститут надає свої приміщення для діяльності відділу пропаганди Добровольчої армії [2,оп. 8,спр. 1596,арк. 197], а з відступом денікінців та приходом в середині грудня 1919 р. до Києва більшовицьких військ Сташевський одразу ж втратив посаду ректора, яку посів більш лояльний до нової влади P.M. Орженцький [3,оп.1,спр.30,арк.34]. Невдовзі Сташевський взагалі залишив роботу в Київському комерційному інституті та навіть виїхав з Києва, але невдовзі повернувся. Протягом 19201930-х pp. видав низку праць, що відповідали кон'юнктурі тогочасної епохи, в чому знову ж таки виявилось його вміння до пристосування. В той самий час Довнар-Запольський, як відомо, продовжував писати об'єктивні наукові праці, в силу чого вони були заборонені до друку. У 1938 р. Сташевський був репресований (помер під час попереднього слідства), тобто на чотири роки пережив свого колишнього вчителя, який також помер значною мірою в зв'язку із початком цькування як «буржуазного» історика. Таким чином їх доля, хоча і не з їх волі, в останньому теж виявилась подібною: молох репресій не робив різниці між принциповими та безпринципними.

Роблячи загальний висновок досліджуваної теми можна впевнено стверджувати, по-перше те, що Довнар-Запольський був не лише висококласним вченим (що засвідчується добре відомим його значним науковим доробком) та організатором (що виявилось у створенні цілої низки навчальних закладів як у дореволюційний період, так і в складних умовах революції це тема окремого дослідження), але й порядною та принциповою особистістю. Він мав велику повагу до професорського звання, а тому з особливим пієтетом ставився до дій, що могли б завдати шкоди професорській корпорації, заплямувати високе звання науковця. Саме тому він один з не багатьох в стінах Київського університету виступив з осудом дій Сташевського. Справа тим більш важка, бо доводилось виступати проти свого улюбленого (тепер у минулому) учня. Але при цьому він не перейшов на особистості, а критикував по суті за конкретні аморальні дії.

По-друге, незаперечною є неетична позиція Сташевського, що додатково підтверджує його провину в справі крадіжки архівних документів. Останній, замість визнання своєї (доведеної фактами) вини, переключився на критику Довнар-Запольського, як особи, що нібито інспірувала мало не «хрестовий похід» супроти нього. При цьому Сташевський не гребував методами: вдавався до послуг різних влад, звертався до необізнаних у деталях цієї справи студентських мас тощо. Всі ці дії і право, і етика, і логіка кваліфікують лише як намагання за відсутності алібі перевести дискусію з початкової теми на особу супротивника (т.зв. «аргумент до особи») і спертись на думку загалу (т.зв. «аргумент до мас») аби таким чином довести свою безгрішність за відсутності справжніх аргументів на свою користь [7,с. 196-197], а отже все це лише підтверджує вину Сташевського та характеризує його як безпринципну особу. Ці висновки підтверджуються й на підставі аналізу їхніх дій в подальшому.

По-третє, те, що Сташевського тривалий період покривали колеги по університету і навіть намагались захистити вже після розкручування справи, намагаючись запобігти її розголосу [9,с.60-61;4,с.158-176], доводить загальну кризу професорської корпорації (що підтверджує й висновки дослідників теми професорської культури [8]), та й старого соціокультурного виміру загалом. Таким чином, період 1914-1920 pp. цілком заслуговує визнання як час докорінної зміни традиції в усіх сферах життя. І ця зміна почалась ще в останнє передреволюційне десятиліття, що значною мірою й сприяло виникненню самої революційної ситуації. Отже, досліджувана тема є цілком корисною для студій більш широкої тематики, присвячених історії України початку XX ст. загалом.

Список використаних джерел:

етика запольський сташевський

1. Державний архів м. Києва (далі ДАК). Ф. 16.

2. Там само. Ф. 153.

3. Там само. Ф. 871.

4. Alma mater. Університет Св. Володимира напередодні та в добу Української революції 1917-1920. Матеріали, документи, спогади. Кн. 1. К: Прайм, 2000. 697 с.

5. Законы и распоряжения по обстоятельствам военного времени. К, 1914. 40 с.

6. Иванов А.Е. Профессорско-преподавательский корпус высшей школы России конца XIX начала XX в.: общественно-политический облик / А.Е. Иванов // История СССР. 1990. № С. 60-76.

7. Ірина Хоменко. Логіка. К.: Абрис, 2004. 256 с.

8. Кантор В. Русское искусство и «профессорская культура» / В. Кантор // Вопросы истории. 1978.-№ 3.'-С. 155-186.

9. Карпусь Д. «Справа Сташевського» та її місце в історії київської історико-економічної школи М.В. Довнар-Запольського / Д. Карпусь // Семыя міжнародньїя Доунараускія читанні. Гомель. 2010.-С. 59-64.

10. Миронов Б.Н. Социальная история России периода империи (XVIII начала XX в.). Генезис личности демократической семьи, гражданского общества и правового государства / Б.Н. Миронов. СПб.: AT «Наука», 1999. 547 с.

11. Михальченко С.И. Киевская школа в российской историографии / С.И. Михальченко. М.-Брянск. 1997.-С. 146-154.

12. Михальченко С.И. Киевская школа. Очерки об историках / С.И. Михальченко. Брянск: Издательство Брянского педагогического института, 1994. 76 с.

13. Обозрение преподавания в Киевском Коммерческом Институте на 1907-8 академический год.-К. 1907.-С. 1-19.

14. Отчет Общества вспомоществования недостаточным слушателям Киевского коммерческого института с 2 ноября 1908 г. по 1 марта 1910 г. К.: Типолитография А.О. Штерензона, 1910.-11с.

15. Про А. Двенадцать уроков по истории / А. Про. М., 2000. 336 с.

16. Чуткий А.І. М.В. Довнар-Запольський і справа вищої економічної освіти в Україні / A.I. Чуткий // Історичний журнал. 2007. № 4. С. 84-92.

17. Чуткий А. Київський комерційний інститут: історія заснування / А. Чуткий // Студії з архівної справи та документознавства. 2007. Т. 15. С. 131-136.

18. Чуткий А.І. Еволюція студентського контингенту Київського комерційного інституту / А.І. Чуткий // Київська старовина. 2010. № I. С. 35-45.

Размещено на Allbest.ru