Концептуальні засади удосконалення навчальних дисциплін сучасної вищої школи (на прикладі "фізичного виховання")

Размещено на http://www.allbest.ru/

Концептуальні засади удосконалення навчальних дисциплін сучасної вищої школи (на прикладі "фізичного виховання")

Частину навчальних дисциплін, які викладаються у вищій школі, маються підстави вважати доволі консервативними за своїм змістом. На наше розуміння до них слід віднести математику, фізику, хімію, тому що їхній поступ визначається не зміною світоглядних установок, а не частими науковими відкриттями. У той же час, інші навчальні дисципліни несуть на собі відбиток радянської ідеології та практики соціалістичного будівництва, що актуалізує потребу реформування їхньої направленості і змісту. Крім того, удосконалення як тих, так і інших навчальних дисциплін продиктовано залученням різноманітними галузями виробництва нового покоління техніки і технологій, впровадженням профільного, індивідуально орієнтованого навчання, спрямованого на початок навчальної, а потім і професійної діяльності. Отже тема удосконалення навчальних дисциплін має розглядатись як складова загальної реформи української вищої школи. Мова тут може йти лише про темп, масштаб та глибину перетворень.

Внесення конструктивних змін до кожної навчальної дисципліни, що викладаються у вишах України, обумовлюється новим етапом історичного розвитку суспільства і "Фізичне виховання" не є винятком, вважається складною і тривалою педагогічною інновацією. За нашими підрахунками, якщо брати до уваги потребу освіти нової генерації кадрів викладачів і перепідготовку вже працюючих, тут прослідковується перспектива на десять, а то й більше років.

Аби удосконалення навчальної дисципліни відбулась, необхідно виконати цілий ряд вихідних умов. Перш за все Міністерство освіти та науки, молоді і спорту України, що відповідає за формування державної політики у питаннях освіти, повинно виступити організатором конкурсу провідних науковців на розробку пакету документів, які забезпечать обґрунтований вектор та початок реформ. Серед них повинні бути: сучасна державна Концепція подальшого розвитку дисциплін; перелік тем актуальних науково-прикладних досліджень, одночасно з пакетом необхідних методичних матеріалів; визначені форми та зміст освіти нового покоління викладачів, в тому числі підвищення їх кваліфікації; принципово нова системи оцінки успішності з навчальних дисциплін тощо. Оскільки ми знаходимося лише на першому етапу реформи, зосередимось перед за все на вимогах до головного з вихідних документів, а саме Концепції розвитку навчальної дисципліни на прикладі "Фізичного виховання".

Державна концепція це важливий документ, який повинен відповідати ряду принципових вимог. He можна не помітити, що ряд з таких вимог ураховані авторами при написанні раніше підготовленої, але не працюючої "Концепції фізичного виховання учнівської і студентської молоді". Це, перш за все, урахування у якості контексту аспектів гуманізації та гуманітаризації дисципліни, як загальних векторів розвитку освіти у державі, досить струнка архітектоніка вказаного документу тощо. Але саме по собі поняття концепції передбачає прописування у методологічній складовій цього документу також обґрунтованих ідей розвитку навчального предмету на найближчі десятиліття. Тим самим визначається простір для наступних актуальних наукових досліджень, розробки навчальних програм для різних типів закладів освіти, а також нових вимог до змісту освіти фахівців фізичної культури. Відсутність такої методологічної складової у значній мірі визначає ту скромну роль, яку відіграє наявна "Концепція фізичного виховання".

Підкреслимо, що ідеї подальшого розвитку навчальної дисципліни не повинні мати довільного характеру і не визначаються особистісними або професійними перевагами авторів концепції. У цьому розумінні вектори її розвитку жорстко детерміновані історичними тенденціями освіти та загальнолюдськими цінностями, адекватним розумінням авторів призначення освіти у сучасному суспільстві, урахуванням особливостей національного менталітету, існуючих традицій виховання молоді тощо. Інакше кажучи, будь-який автор концепції, якщо він спирається на такі вказані вимоги, прийде приблизно до одних і тих же ідей та висновків. Наукове дослідження тим саме і визначається, а концепція неодмінно повинна бути результатом теоретичного дослідження та культурного педагогічного проектування, що будь-який вчений, виконавши усі процедури, неминуче прийде до тих же результатів. Спробуємо й ми пройти шлях до визначення основних методологічних, концептуальних ідей подальшого розвитку вузівської дисципліни "Фізичне виховання".

З самого початку підкреслимо, що назва навчальної дисципліни не може містити у собі вказівки на який-небудь один з педагогічних процесів: освіту, виховання, навчання, підготовку, адже усі вони повинні бути задіяні у кожній навчальній дисципліні. Саме тому не існує дисциплін з приблизно такими назвами як "Навчання хімії" або "Математична підготовка". Акцентування у назві предмету того чи іншого педагогічного процесу може свідчити, що відповідальні особи віддають данину традиції (але ж, хіба доцільне тут слідування традиціям).

З огляду на вказане, навчальна дисципліна, про яку йдеться мова, має називатись так, як називається це явище, а саме "Фізична культура". Тим самим прослідковується алгоритм інтеграції цієї дисципліни з іншими, наприклад, "Валеологією", яка опікується питаннями здоров'я людини. Хоча у статті, аби не створювати плутанину, ми й далі будемо називати її "Фізичним вихованням".

Визначимось з витоками цієї навчальної дисципліни, які сягають XIX століття та пов'язані з рефлексією робіт І. Песталоцці.

Л. Кун у своїй роботі "Загальна історія фізичної культури і спорту" так описує соціальні передумови введення фізичного виховання у європейській школі у кінці XIX століття [7].

Перша. Мануфактура, а потім початкові форми укрупненої машинної промисловості почали дробити цілісний трудовий процес на окремі операції та однорідні рухи. Тож з'ясування цих основних рухів стимулювало наукові дослідження фізіологічних і біомеханічних процесів, які пов'язані з руховими функціями людини.

Друга. Відбувалась докорінна перебудова військової техніки і тактики. "Особиста ініціатива воїнів була відсунута на задній план шикуванням і залповим вогнем частин, вимуштруваних для спільних дій і механічного виконання команд. У той же час зверталась увага політичних керівників до школи і громадських об'єднань, які здатні підходять за були командами, вільними вправами та вправи на снарядах давали молоді своєрідну попередню військову підготовку" [7,с.169].

Третя. Важливу роль відігравали також національні прагнення до єдності і незалежності. He випадково, система гімнастичних вправ знайшла підходящий ґрунт головним чином у тих європейських народів (німців, італійців, чехів, поляків, хорватів, словенців і болгар), де буржуазний рух за національне визволення і єдність знаходився у стадії розвитку.

Четверта. Було визнано, що фізична культура зможе проявити своє значення з точки зору охорони здоров'я, виховання і естетики лише за наявності організаційно оформленої структури, перед за все шляхом включення її до числа навчальних предметів загальноосвітньої школи.

Усі названі вихідні так чи інакше обумовлювали устрій шкільного фізичної культури і в Російській Імперії, а також усвідомлену неувагу російських керівників народної освіти до гуманістичних підходів до фізичного виховання. Хоча, заради об'єктивності, цей підхід у той час слід кваліфікувати лише як претензію на актуалізацію у фізичному вихованні дидактичного принципу свідомості. Адже слабка розвиненість науки, а на той час мова може йти про стан педагогіки та психології, не дозволяла створити дієві педагогічні технології для практичної реалізації ідей фізичної освіти на практиці. Про що у свій час писав В. Гориневський, звертаючи увагу на невдачі з розучуванням дитиною перевороту через голову за методикою Лесгафта не за показом, а за розповіддю вчителя [2].

Саме так формувались підвалини фізичного виховання в умовах СРСР. Аргументуючи цю тезу, пошлемось на декларацію руху пролеткульту: "Мета пролетарської фізичної культури: досягнути максимуму життєвості і виробництва людської машини, іншими словами, досягти здоров'я, працездатності та витривалості (сили супротивну), мускульної сили, прудкості, психофізичних якостей активності, енергії, відваги, холоднокровності, настирливості, рішучості, підприємливості, винахідливості". Такі орієнтири на формування радянської системи фізичного виховання логічно привели її авторів до використання у якості базових основ навчального предмету підходів французьких методистів Г. Демені та Г. Ебера, які відстоювали пріоритет вдосконалення утилітарних, військових навичок.

Відтак один із засновників вітчизняного фізичного виховання Є. Піонтрковський у своїй книжці "Ебер і його природній метод фізичного виховання" [9] пропонує використати відібрані цим методистом випробування: біг на 100,500 та 1500 метрів, підйом по канату без допомоги ніг, стрибок у висоту з місця, розбігу і стрибок у довжину з місця і, піднімання ваги 40 кілограм, штовхання ядра, плавання та пірнання. Частина цих випробувань не лише була включена до шкільних та вишовських навчальних програм та комплексу "Готовий до праці та оборони", але й використовуються для оцінки фізичного стану студентів у нашій вищій школі до сьогодні.

На теперішній час продовжуються визначатися підходи до впровадження утилітарного за своєю сутністю фізичного виховання. У якості аргументу, пошлемось на схему уроку з фізичного виховання, запропоновану відомим радянським теоретиком фізичного виховання Г. Дюперроном [4]:

1. Йду на базар (марширування).

2. Привезли товар до лавки, прийняли його з возу на руки, розклали на полиці та під прилавок (вправи для рук, для тулуба, для ніг).

3. Привезли капусту, переклали її до льоху (метання), привезли ящики з яблуками (спільне перенесення, піднімання).

4. Трапилась пожежа: їдуть пожежні, весь люд біжить дивитись (біг); всі допомагають качати воду (коригуючи вправи для м'язів спини і черевного пресу); пожежні налили багато води, аби дістатись до дому вимушені перестрибувати через калюжі (стрибки).

5. Йдемо додому (марширування), втомились від усього (потягування з диханням)".

Пізніше такий підхід був підтриманий та розвинений у професійно-прикладній фізичній підготовці (ППФП) у професійно-технічних училищах, технікумах і вищих навчальних закладах. Вона цілком адекватна у підготовці спеціалістів "вузького" профілю. Наприклад, льотчиків військової або цивільної авіації. І навпаки, ідеї ППФП очевидно неприродні у ході формування спеціалістів широкого профілю, очікувані якості яких передбачають можливість продуктивно змінювати різні професійні позиції в залежності від зміни виробничих процесів та нових ситуацій, що виникають у їхній життєдіяльності. До того ж існує багато професій, наприклад економічних або юридичних, де застосування ППФП було б не ефективне.

Вище наведене, змушує переосмислити через всі навчальні дисципліни, у тому числі й таку важливу як "Фізичне виховання", філософсько-освітницький принцип еpimelia (у перекладі турбота про себе), який, починаючи з древньої античності, розглядається як основа поведінки у будь-якій формі активного життя людини [15].

Epimelia вимагає досягнення вміння людини переключати погляд із зовнішнього світу, з об'єктів природи і техніки на саму себе. Epimelia означає певний спосіб дій, який суб'єкт здійснює по відношенню до самого себе, коли людина змінює, очищає, перетворює сама себе. Виходячи саме з такого погляду на людину, М. Кареєв у 1901 році в своїй праці "Ідеали загальної освіти" писав: "Ставлять питання не про те, що школа повинна зробити для людини, а про те, що вона з нею зробити повинна задля досягнення тих або інших, поза нею існуючих цілей національних, державних, суспільних і т. ін.". І далі вкрай важливе зауваження: "Освіта повинна мати на увазі перед за все саму людину, а вже потім суспільство".

Розуміння минущості утилітарного за своєю сутністю радянського фізичного виховання з'явилося на межі 80-х-90-х років минулого століття і було пред'явлене у публікаціях Д. Ареф'єва, В. Приходька, В. Столярова та деяких інших авторів. З'явились нові поняття непрофесійна (неспеціальна) фізкультурна освіта і фізкультурна діяльність [11,с. 13], пізніше поняття "будівництво власного здоров'я" і "будівничий власного здоров'я" [10,с. 17], педагогічні технології освіти фізкультурно-діяльної особи та будівничого власного здоров'я. Вони, фактично, окреслили підходи до становлення через системи освіти діяльної особистості, свідомо і послідовно формуючої здоровий спосіб власного життя. За рахунок їхнього використання дисципліна "Фізичне виховання" могло б отримати механізми реального впливу на поширення серед молоді цінностей здоров'я, становлення індивідуально-значущих мотивів бути здоровим і працездатним, формування потрібних для цього понять, знань, вмінь та навичок. Тож на рівні теорії вже вирішена проблема за діяння через фізичну культуру актуальних для кожної людини валеологічних знань.

До початку XXI століття докорінним чином змінився і цивілізований світ. Локальні національні та державницькі політичні і ідеологічні установки не встояли проти переваг загальнолюдських цінностей співіснування. З'явились принципово нові загрози людству через наростаючу урбанізацію і забруднення оточуючого середовища, поширення синдрому хронічної втоми та чисельних "хвороб цивілізації". Все це в повній мірі стосується і України.

Отож, представлене дозволяє задати досить конкретні вимоги до змісту, форм та методів викладання сучасної дисципліни "Фізичне виховання". Серед загальних орієнтирів, окрім традиційної направленості на досягнення оптимального фізичного розвитку кожної молодої людини, які ніхто не ставить під сумнів, можна насамперед перерахувати наступні:

- "Фізичне виховання" як наскрізний предмет, від дитячого садка до вищої школи, повинне забезпечувати формування фізкультурно-діяльної особи та особи будівничого власного здоров'я;

- освічену людину мають відрізняти актуалізовані цінності досягнення і підтримання власного здорового стану на будь-якому робочому місці;

- вона повинна мати відповідну суму засвоєних понять і знань, вмінь та навичок управління своєю психофізичною сферою, включаючи оптимізацію стану основних функцій.

За звичай використовується наступна логіка визначення змісту занять "Фізичним вихованням": від дитсадка до вишу. У якості точки відліку приймаються зафіксовані у наукових дослідженнях філогенетичні вікові особливості молодих людей. І фахівці, яким доручалось сформувати відповідну навчальну програму з фізичного виховання, пов'язували зміст занять з особливостями формування психофізичної сфери у різні періоди дитинства. Так визначалось, що спочатку перевагу слід надати розвитку гнучкості і координації рухів, потім швидкості і сили, на сам кінець витривалості. Зараз, безперечно, ця логіка, яка направлена насамперед на розвиток тілесності, повинна бути доповнена логікою формування фізкультурно-діяльної особи та особи будівничого власного здоров'я. Мова йде про фактичне поєднання у навчальному процесі вже звичних завдань досягнення оптимального фізичного розвитку молодої людини із становленням її інтелектуальної сфери, як свідомого майбутнього діяча фізичної культури і будівничого власного здоров'я.

Аби виконати таку процедуру, важливо окреслити кінцевий результат багаторічних занять молоді фізичною культурою. Іншими словами, сформувати уявлення про риси та якості молодої людини, у якої, окрім оптимального фізичного розвитку, повинні бути актуалізовані цінності досягнення та підтримання здорового стану, усвідомлені мотиви фізкультурної діяльності і діяльності будівництва власного здоров'я, система засвоєних необхідних для цього понять та знань, вмінь та навичок. Такий "ідеал" молодої фізично розвиненої та діяльної людини, що вступає у самостійне життя, який можна розробити на підставі вивчення реально існуючих прикладів фізкультурно-діяльних осіб і будівничих власного здоров'я, фактично стане орієнтиром для розробників навчальних програм від дитсадка до ВНЗ. Слідуючи йому можна задати додаткові освітні вимоги до змісту предмету, починаючи від перших класів навчання до випускних класів школи та ВНЗ різних рівнів акредитації з урахуванням специфіки їхніх спеціальностей.

Ми повинні відповісти на вкрай важливе питання, а саме: чи є перша українська навчальна програма з "Фізичного виховання" для вищих навчальних закладів програмою розвитку цієї дисципліни? Воно не може вважатися другорядним, оскільки саме розвиток прислуговується незаперечним фактом реального поступу у будь-якій діяльності. Тільки момент розвитку виступає відзнакою якісних і історично значущих змін у характері відтворюваних процесів і явищ.

Нагадаємо, що більше десяти років після отримання Україною державної незалежності викладачі фізичного виховання вищих навчальних закладів керувались у своїй діяльності Інструкцією про роботу кафедр фізичного виховання та відповідною Державною програмою, які були затверджені ще за часи існування СРСР. Особливість цієї вузівської дисципліни, у часи тоталітаризму, полягала у перевазі утилітарності, домінантному розвитку фізичних якостей, рухових вмінь та навичок, у зневазі до духовного розвитку людини.

Однак, хоча практика викладання відповідної дисципліни й носила застійний характер, але все таки ми мали невпинний процес розвитку теоретичних засад педагогіки і психології вищої школи взагалі та зокрема педагогічних аспектів розвитку "Фізичного виховання". При цьому, як відомо, теоретичні розробки вітчизняної педагогіки не поступалися раніше та не поступаються й до сьогодні найкращим досягненням зарубіжної науки.

Як загальний вектор трансформації навчальної дисципліни на підставі виконаних досліджень можна вивести основний принцип розвитку вузівської дисципліни (див. рис.). Він полягає в акцентованому використанні неспецифічних для радянського "Фізичного виховання" дієвих педагогічних технологій формування фізкультурнодіяльної особистості і будівничого власного здоров'я.

Таким чином, відпрацьовуючи концепцію і зміст першої української програми, її розробники мали достатньо підстав сформувати її як програму розвитку. Надати не лише потужний імпульс прогресу цієї навчальної дисципліни, що вже саме по собі є актуальною науково-практичною проблемою, але й реально посприяти вихованню у випускників вузів вмінь забезпечувати та підтримувати свій оптимальний психофізичний статус і рівень здоров'я.

Саме намагання не відставати від Західної Європі, вирішуючи нагальні проблеми формування студентської молоді, ми пояснюємо той факт, що майже одночасно Міністерством освіти і науки України була затверджена навчальна програма з фізичного виховання (наказ № 757 від 14.11.2003 р.) та були направлені відповідні листи ректорам ВНЗ щодо підвищення ефективності роботи з формування у студентів культури здоров'я (лист № 1/9 595 від 25.12.2003 p.).

З огляду на важливість кроків Міністерства освіти і науки та розглядаючи його дії у контексті Болонського процесу, що детермінує становлення українських студентів, як дійсних суб'єктів навчальної діяльності, здатних після отримання диплому не лише неперервне поновлювати необхідні знання та вміння, а й самим підтримувати необхідний сталий рівень власної працездатності, ми й розглянули навчальну програму "Фізичне виховання" для вищих навчальних закладів України III-IV рівнів акредитації [16].

Одразу зауважимо, зміст програми дає достатні підстави стверджувати, що ми маємо справу з теоретичною, методичною і практичною проблемою. Це протиріччям між високим рівнем наукових досліджень у галузі розробки та використання сучасних педагогічних технологій становлення фізкультурно-діяльної особистості та минулим, у прописаному в програмі підході до вирішення освітніх завдань, які викладені у цій програмі.

Саме тому, в заключній частині статті ми зосередимось на огляді виконаних за останні роки наукових робіт, які не лише можливо, але й вкрай потрібно було б використати при формуванні нового покоління програм з вузівської навчальної дисципліни "Фізичне виховання". На її підставі акцентовано і результативно повинні розв'язуватись питання формування не тільки фізично розвиненої, але й фізкультурно-діяльної особистості будівничого власного здоров'я.

У наших власних наукових розробках, дослідженнях і експериментах були обґрунтовані, детально викладені й описані у публікаціях шляхи розвитку даної вузівської навчальної дисципліни за рахунок посилення її освітньої складової, про що не могли не знати автори української програми з "Фізичного виховання". У них, у тому числі в узагальнюючому навчальному посібнику "Креативна валеологія" [12], містяться концепція і експериментально підтверджена педагогічна технологія непрофесійної фізкультурної освіти студентів потужного фактору формування фізкультурно-діяльної особистості, які визнані науковою спільнотою СЦД. Узагальнюючи зміст публікацій стверджуємо, що нами у достатній мірі були закладені підвалини для створення якісно іншої вузівської дисципліни.

Однак, з огляду на те, що навряд чи варто лише власний науковий доробок пред'являти у якості аргументу в серйозній дискусії, ми обираємо інший шлях і не будемо надалі на них посилатись. Тим самим ми виключаємо змогу звинувачень в упередженості і намаганні привернути до себе увагу.

Отже розробникам першої української програми слід було б використати праці різних авторів, у яких містяться сучасні наукові підходи у галузі педагогіки і психології вищої школи та теорії і методики фізичної культури. фізичний виховання культура здоров'я

Яким чином відображена в новій програмі актуальна освітня складова фізичного виховання? На перший погляд програма цілком сучасна і прогресивна. Наприклад, вказано, що головна мета навчальної програми визначити стандарт фізичного виховання, відповідний мінімальний рівень обов'язкової фізкультурної освіти для студентів, які отримують освітньо-кваліфікаційний рівень бакалавра, спеціаліста, магістра. Визначено, що мета дисципліни "Фізичне виховання" у вищому навчальному закладі полягає у послідовному формуванні фізичної культури особистості фахівця відповідного рівня освіти. Визначені, також, головні критерії ефективності фізичного виховання випускника вищого навчального закладу.

Незважаючи на суттєві методологічні неточності, які містяться у "Концепції фізичного виховання учнівської і студентської молоді" (наприклад, не зрозуміло, чому акцент робиться на знаннях, а не на вміннях; чому використовується не поняття фізкультурна діяльність, а фізична активність; чому мова йде не про наявність у особи актуалізованих цінностей, а лише поінформованість про них), наведемо ці критерії. Вже сам їх перелік свідчить про те, що автори Концепції звертали увагу на освітню складову дисципліни:

- знання і дотримання здорового способу життя;

- знання основ організації і методики найбільш ефективних видів і форм раціональної рухової діяльності і уміння застосовувати їх на практиці у своїй фізичній активності;

- знання основ методики оздоровлення і фізичного удосконалювання традиційними і нетрадиційними засобами і методиками фізичної культури;

- знання основ фізичного виховання різних верств населення;

- сформована навичка до щоденних занять фізичними вправами у різноманітних раціональних формах;

- поінформованість про всі головні цінності фізичної культури і спорту.

Г. Апанасенко та Л.Попова ще у 1988 р. стверджували: "Управління індивідуальним здоров'ям виділяється в самостійну медико-соціальну категорію, постаючи при цьому предметом дослідження... Процес управління здоров'ям складається з аналізу стану керованого об'єкта, прогнозу наслідків його динаміки, формування керуючих дій (індивідуальні оздоровчі програми), їх реалізації та контролю ефективності. Холістичний (цілісний) підхід до людини обов'язкова умова для досягнення бажаного ефекту" [1,с.9].

У той же час, гасла та наукові аргументи про те, аби бути здоровим, які стали змістом теоретичного розділу "Фізичного виховання", насправді не сприймаються студентством. "Існує думка, вказують О. Зеленюк та Г. Бикова, що розмови з молодою людиною про значення здоров'я у власному житті подібні розповідям глухому про чарівність музики: ані та, ані інший не розуміють, про що йде мова. Дійсно, здоров'я це така категорія, розуміння значення якої у повноцінному житті приходить, як правило, тоді, коли здоров'я погіршується або втрачається. Почуваючи себе практично здоровими і фізично активними, юнаки та дівчата не виявляють зацікавленості до всього того, що стосується поняття здоров'я" [6,с. 157-158].

Саме тому викладачі фізичного виховання не можуть були лише тільки фахівцями у своїй окремій галузі. Тільки за рахунок вузько-предметних знань та вмінь вони не подолають труднощі формування студентів, як фізкультурно-діяльної особистості і будівничого власного здоров'я, що єдине й може бути місією вузівської навчальної дисципліни у наш час. "За даними сучасних досліджень викладач ВНЗ тільки на 30-40 % повинен бути фахівцем у своїй галузі, а головним чином повинен бути психологом, соціологом, центром уваги в колективі. Діяльність педагога містить у собі вміння творчо вирішувати професійні завдання з використанням знань з дисципліни, використовувати методологію педагогічної творчості, якою на даному етапі керуються вчені та спеціалісти у своїй професійно-творчій діяльності" [14,с.93].

Звертаючи увагу на пріоритети та механізми психології здоров'я, Г. Ложкін формулює найбільш суттєві принципи його забезпечення, які мають бути використані і у фізичному вихованні. Серед них слід виділити наступні.

Комплексність. Оздоровлення необхідно здійснювати цілісно на всіх рівнях, тобто гармонізувати відношення з іншими людьми, намагатися усвідомити своє індивідуальне існування, долати перепони, які заважають особистісному росту і не дозволяють реалізовувати свій духовний потенціал. У випадку "однобічності оздоровлення", наприклад, під час роботи на тренажерах, яка виснажує, а часто ігнорується духовний і соціальний аспекти здоров'я.

Креативність. У процесі оздоровлення шкідливими виступають різноманітні догми. "Необхідно бути гнучким, не шукати універсальних засобів, а в кожний момент творчо відноситись до свого здоров'я. Немає сенсу сліпо наслідувати будь які стандартні схеми. Необхідно прислуховуватися до власного організму, обирати з можливих оптимальні для себе способи в кожній конкретній ситуації" [8,с.22].

Принцип "внутрішнього спостерігача". Потребує уважності до себе, своїх відчуттів та стану. Самовідчуття здійснює природний контроль за внутрішнім станом організму та психіки. Цей принцип, як і принцип ерітеliа, передбачає перенесення центру уваги із зовнішнього, оточуючого світу, з інших людей на самого себе, на турботу, перебудову самого себе.

Нарешті, зміцнення і розвиток позитивних установок. Цей принцип складається із подолання фіксації на негативній стороні буття, зокрема, на хворобливих станах, через прийняття себе у світі і світу у собі. У засвоєнні стратегії співробітництва, що дає можливість гармонійного співіснування з іншими людьми і світом в цілому.

Існують публікації, у яких чітко визначені шляхи активізації навчальної діяльності студентів. Так, Н. Давидюк відмічає, що творча пізнавальна діяльність характеризується єдністю мотиваційних, інтелектуальних, процесуальних і емоційно-вольових процесів та формується у навчальному процесі, який є двостороннім і залежить від умов взаємодії суб'єктів цієї діяльності взагалі та забезпечення суб'єктності студента у навчальному процесі зокрема. Основними детермінантами формування та розвитку творчої пізнавальної активності виступають внутрішні та зовнішні фактори.

Доведено, що для активізації пізнавальної діяльності студентів як суб'єктів вчення з будь-якої дисципліни потрібно:

- формування змістовних мотивів і мотивації навчально-пізнавальної діяльності та професійного самовизначення;

- використання сучасних концепцій навчання на основі гуманістичної філософії освіти;

- надання навчальному матеріалу особистісного смислу, який викликає навчально-пізнавальний інтерес у студентів;

- структурування навчального матеріалу, щоб воно сприяло організації пошукової діяльності студентів (проблемні та творчі завдання та ін.);

- використання таких підходів і прийомів викладання навчально-пізнавальної діяльності, організаційних форм навчання, повинне активізувати навчальну і пошукову діяльність студентів і забезпечать її суб'єктність у навчальному процесі;

- використання спеціальних психологічних прийомів стимулювання викладачем активної пізнавальної діяльності студентів тощо [6,с.41].

Таким чином показано, що залучення пояснювально-ілюстративного методу у викладанні теоретичного і методичного розділів української програми з "Фізичного виховання" через вказані її авторами традиційні форми організації навчально-виховного процесу (див. стор. 20 програми) не може бути і не буде результативним. Адже ними взагалі не передбачене акцентоване використання у зазначених розділах активних методів навчання, на підставі яких лише й можливе формування у студента свідомості фізкультурно-діяльної особистості і особи будівничого здоров'я.

Широко обговорюваний у останні десятиліття імператив виживання людини у вкрай несприятливих умовах сучасної цивілізації, характеризується, на наш погляд, однобічним трактуванням суті і спрямованості процесів гуманізації сучасної освіти. He заперечуючи важливість формування особи, яка б дбайливо відносилась до середовища свого мешкання, звернемо увагу на необхідність теоретичного і практичного вирішення педагогікою іншої, не менш значимої сторони глобальної проблеми виживання людства

Тут мова йде про формування особистості яка б систематично, свідомо і результативно керувала станам свого здоров'я. Такий спосіб поведінки, чи інакше, така діяльність людини, незалежно від того, яку професію вона отримала, по-перше, підпорядковується принципу ерітеlіа (турботи про себе) і, по-друге, суть нормальна й адекватна реакція освіченої особи на несприятливі впливи різноманітних факторів цивілізації.

Будівництво здоров'я, про яке ідеться мова, це не є перехід до практики самолікування, а надання можливості конкретної людини системно працювати задля досягнення здорового стану та підтримці оптимального рівня свого здоров'я. Будівництво власного здоров'я створює перспективи посилення можливостей офіційної медицини за рахунок залучення особливим чином вихованої і освіченої людини до вирішення не тільки задач поліпшення психофізичного стану, а й усунення періодично виникаючих патологій. Таким чином, поняття "будівництво здоров'я" це цілком виразна відповідь сучасної педагогіки на вимогу ерітеlіа, запропонована для вдосконалення спрямованості й змісту сучасної вищої освіти.

Відзначимо, що здоров'я людини це стан адекватності мінливим, часто несприятливим умовам сучасного життя, що вона здобуває в результаті власної практики будівництва здоров'я. Здоров'я явище не лише індивідуальне, а й дискретне, примітне протилежними станами людини: здорова хвора. Таким чином, свідомо вибудуване здоров'я суть, організоване життя. Основна ідея відносно здоров'я для життя людини це ідея зцілення, тобто забезпечення та утримання цілісності, єдності душі, тіла і розуму, що забезпечується антропотехнічною за суттю своєю діяльністю людини (від формування образу бажаного здоров'я до програмування та реалізації).

Питання про оволодіння здоров'ям може бути поставлене до порядку денного тільки людиною, яка розвивається і живе в динамічному світі, де виникають екстремальні умови, відносно яких важливо без втрат для ресурсу своєї життєдіяльності переходити від однієї життєвої ситуації до іншої. Таким чином, шлях людини від "звичайної" до "будівничого власного здоров'я" уявляє собою крок її розвитку, що з педагогічної точки зору забезпечується особливими процедурами освіти у прагненні спонукати її до неперервної самоосвіти, у тому числі оволодіння техніками рефлексії власного стану (душі, розуму і тілесності), розуміння і мислення (створення і реалізації проектів та програм змін у життєдіяльності).

Відтак, майбутній будівничий власного здоров'я, виходячи у простір мислення, сприймає й актуалізує цінності та ідеї досягнення здорового стану. А вже потім, розпочинаючи практику будівництва здоров'я, формує нові програми життєдіяльності, а власне саме життя.

Тут виникає запитання, невже після обговорень і дискусій в аудиторії всі студенти негайно стануть діяльними особами і розпочнуть практикувати будівництво здоров'я? Звичайно ж, ні! Бо не для усіх молодих людей на сьогодні це актуально. Але вони будуть володіти прищепленими особистості властивостями, які дозволять, у випадку появи загрози працездатності, здоров'ю і самому життю, зосередити процеси миследіяльності на самому собі, що неминуче призведе до розгортання діяльності будівництва власного здоров'я. Відтак наслідки реалізації педагогічних технологій формування будівничих власного здоров'я можуть проявляти саме тоді, коли будуть потрібні людині: те, що вона пережила й зрозуміла не забувається.

Цілком природно, що досить вдало прописана у програмі освітня компонента змісту дисципліни на рівні її завдань, у дійсності, поки що не буде реалізована взагалі, тим більше що відсутня нова комплексна система оцінювання успішності з фізичного виховання, яка б поєднувала дві основні сторони змісту дисципліни: становлення у студентів знань і вмінь досягати та підтримувати свій здоровий стан, а також власне компоненту направленого фізичного розвитку. Таким чином, як і раніше, майже вся увага викладачів і кафедр повинна бути зосереджена на моторній складовій "Фізичного виховання".

З огляду на викладене, у якості загального висновку маємо можливість наголосити, що не існує підстав вважати діючу першу українську навчальну програму з "Фізичного виховання" для вищих навчальних закладів кроком вперед у дійсному, актуальному і соціально-значущому розвитку цієї важливої навчальної дисципліни.

Список використаних джерел

1. Апанасенко Г.Л. Медицинская валеология / Г.Л. Апанасенко, JI.А. Попова. K.: Здоров'я, 1988.-248 с.

2. Гориневский В.В. Гигиена и физическая культура в борьбе с предрассудками и вредными привычками быта (Из цикла лекций, прочитанных в домах отдыха 24.7.1929 т.) 11 В.В. Гориневский I I В кн.: Физическая культура и здоровье. Посмертный сборник трудов, отдельных статей и выступлений. М.: Физкультура и спорт, 1945. С.97-108.

3. Давидюк Н.М. Навчально пізнавальна діяльність студентів як психолого педагогічна проблема / Н.М. Давидюк // Актуальні проблеми навчання та виховання людей з особливими потребами: Тези доповідей четвертої міжнар. наук. практ. конфер. K.: Ун -т "Україна", 2003. -С.40-41.

4. Дюперрон Г.А. Методика урока физического воспитания / Г.А. Дюперрон. JI.: Время, 1929.-116 с.

5. Дюперрон Г.А. Теория физической культуры: Систематика. Элементы физической культуры. Основные гимнастические системы. Ритмопластические системы. Спортивные игры. Эклектические системы. 2-е изд., доп. / Г.А. Дюперрон. - JI: Время, 1927. 282 с.

6. Зеленюк О.В. Формування у молодіжному середовищі мотиваційних потреб здорового способу життя. Реалізація здорового способу життя сучасні підходи / О.В. Зеленюк, Г.В. Бикова // 36. статей міжнародної конф. 14-16 червня 2001 р. Дрогобич, 2001. С. 157 162.

7. Кун JI. Всеобщая история физической культуры и спорта: Пер. с венгерск / JI.Кун / Под общ. ред. В.В. Столбова. М.: Радуга, 1982. 399 с.

8. Ложкін Г. Від психології особистості до психології здоров'я / Г.Ложкін // Концепція розвитку галузі фізичного виховання і спорту в Україні: 36. наук, праць. Вип. III. Частина І. Рівне, 2003.-С. 18-23.

9. Пионтрковский Е.О. Эбер и его естественный метод физического воспитания / Е.О. Пионтрковский. М.-Л.: Молодая гвардия, 1924. 152 с.

10. Приходько В.В. Концепция здраво строительства как реализационное направление валеологии / В.В. Приходько // В сб. науч. трудов: Фізична культура, спорт та здоров'я студентської молоді (Проблеми, концепції та нові педагогічні технології). Дніпропетровськ: УДХТУ, 2000.-С.20-28.

11. Приходько В.В. Педагогические основы физкультурного образования студентов (Опыт игрового проектирования и экспертизы): дис. на здобуття наук, ступеня докт. пед. наук: спец.: 13.00.04 "Теория и методика физического воспитания, спортивной тренировки, оздоровительной и адаптивной физической культуры" // В.В. Приходько. М., 1991.-416с.

12. Приходько В.В. Креативна валеологія. Концепція і педагогічна технологія формування студентів технічних і гуманітарних спеціальностей як будівничих власного здоров'я: Навч. посібник/В.В. Приходько, В.П. Кузьмінський/Заг. ред. і передм. А.Г. Чічкова. Дніпропетровськ: Національний гірничий університет, 2004. 230 с.

13. Приходько В.В. К построению понятия "физкультурная деятельность" / В.В. Приходько, С.Д. Неверкович // Труды ученых ГЦОЛИФКа: 75 лет. Ежегодник. М., 1993. С. 117-122.

14. Профессиональные и личностные качества преподавателя высшей школы / Ю.Н. Рыкунов, В.В. Лобачев, С.В. Березкина, М.Ю. Рыкунов // Физическая культура как вид культуры: Сб. науч. трудов. Воронеж, 2003. С.92-95.

15. СОЦИО-ЛОГОС: Пер. с англ., нем., франц. / Сост., общ. ред. и предисл. В.В. Винокурова, А.Ф. Филиппова. М.: Прогресс, 1991. -480 с.

16. Фізичне виховання. Навчальна програма для вищих навчальних закладів України III IV рівнів акредитації. Затверджена наказом Міністра освіти і науки України 14.11.2003 p. K., 2002. -44 с.

17. Prikliodko Vladimir. Conceptions and pedagogical technologies for forming health-builders / Vladimir Prikliodko / NATO SCIENNCE PROGRAMME: From Transitional Economy To Sustainable Development. Dnepropetrovsk, 2001. P. 188-189.

Размещено на Allbest.ru