Впровадження екологозабезпечуючих інновацій в навчальний процес вищих учбових закладів

Размещено на http://www.allbest.ru/

Впровадження екологозабезпечуючих інновацій в навчальний процес вищих учбових закладів

Большак Л.І.

В системі екологізації освіти важливо планування, прогнозування, управління цим процесом. Слід забезпечити його незворотність і систематичність. Це потребує науково обґрунтованого менеджменту, адже екологозабезпечуючі інновації є багатовимірним, управлінсько-інклюзивним явищем, що включає в себе і всі стадії неперервного навчально-педагогічного процесу, і науково-дослідне забезпечення, і впровадження у виробництво, і залучення до структури громадської думки тощо. Зупинимось на цьому більш детально.

Менеджмент екологозабезпечуючих інновацій в системі освіти в епоху глобалізації є сферою актуалізації багатьох суспільно значущих проблем, адже саме інтелектуальний потенціал людства та народів визнається сьогодні чи не єдиним джерелом порятунку планети від глобальної екологічної катастрофи. «Через різке збільшення кількості населення, інтенсивну індустріалізацію та урбанізацію на планеті господарські навантаження стали перевищувати здатність екологічних систем до самоочищення та відновлення» [2,с.40]. Розвинуті країни протягом останніх десятиліть визначили як пріоритетні різноманітні напрямки та зусилля щодо екологізації всіх сфер суспільного функціонування. З метою ж управління процесами екологізації розвиваються наукові теорії менеджменту екологозабезпечуючих інновацій, в тому числі, в сфері освіти.

Вищим рівнем менеджменту екологозабезпечуючих інновацій, зрозуміло, повинен бути державний, на якому, в тому числі, повинна формуватися і цілісна концепція системної і безперервної екологізації системи вищої освіти. Важливо при цьому як застосовувати гуманістичні принципи освіти для досягнення світоглядного екологізаційного ефекту, так і підвищувати рівень спеціальної екологічної освіти, адже перед Україною стоїть невідкладне завдання розвитку інноваційного потенціалу природозбереження. «При формуванні національної інноваційно-зорієнтованої, екологізованої господарської системи її найпріоритетнішими складовими сьогодні повинні стати термінові заходи щодо забезпечення структурно-технологічної перебудови вітчизняної економіки на базі трансферу нових екологічно-безпечних технологій. У найближчі роки в Україні, за даними фахівців, пріоритетними інвестиціями у розвиток екологічно-безпечних технологій мають бути інвестиції у сферу охорони водних ресурсів (близько 60 % загальних інвестицій), сферу охорони атмосфери (близько 16 %) та сферу охорони надр і раціонального використання земель і збереження заповідного фонду (Ї0 12 %). Надзвичайно перспективним вважається використання біопалива, вітрової та сонячної енергії. Для України вважаються реальними цифри 10-50 % від загально виробленої енергії, які дасть нетрадиційна енергетика (біогаз, вітрові станції, малі гідростанції) вже у 2015 -2020роки» [5,с.289]. Всі ці проблеми вимагають як усвідомлення і аналізу на світоглядному та теоретичному рівнях, так і практичного вирішення, що не можливо без ефективної системи управління інтелектуальними, виробничими, інноваційними складовими процесу подолання екологічної кризи.

В принципі, в Україні і на теоретичному, і на законодавчому рівнях визначені основні причини і фактори незадовільного стану довкілля. За законом України Про основні засади (стратегію) державної екологічної політики України на період до 2020 року, першопричинами екологічних проблем України є: «успадкована структура економіки з переважаючою часткою ресурсо- та енергоємних галузей, негативний вплив якої був посилений переходом до ринкових умов; зношеність основних фондів промислової і транспортної інфраструктури; існуюча система державного управління у сфері охорони навколишнього природного середовища, регулювання використання природних ресурсів, відсутність чіткого розмежування природоохоронних та господарських функцій; недостатня сформованість інститутів громадянського суспільства; недостатнє розуміння в суспільстві пріоритетів збереження навколишнього природного середовища та переваг сталого розвитку; недотримання природоохоронного законодавства» [8]. Однак, визначення симптоматики кризи є, вочевидь, недостатнім. Насамперед необхідно почати виробляти і втілювати різнорівневу управлінську концепцію впровадження інноваційних механізмів покращення стану довкілля. Ключова відповідальність в розробці системи таких заходів повинна покладатися на теоретичні та дослідницькі здатності освітянської та наукової спільноти нашої країни.

При цьому, менеджмент екологозабезпечуючих інновацій в системі освіти і науки повинен бути спрямований як на виробничо-технологічні, так і на соціально-гуманітарні виміри проблеми, зокрема виробляти ефективні економічні механізми впровадження природо зберігаючих принципів і засобів. «Для економіки України, що характеризується вкрай несприятливим екологічним базисом, нераціональним та неефективним ресурсоспоживанням, низьким рівнем кумулятивної ефективності функціонування господарських систем через їх енергетичну та сировинну витратність забезпечення національного економічного зростання має супроводжуватися послідовним структурним оновленням, насамперед у природно-ресурсній сфері, де формуються ключові конкурентні позиції Українку міжнародному бізнес-середовшці... Формування сучасної національної системи управління природокористуванням має Ґрунтуватися на розробці та реалізації державної екологічної політики, системоутворюючими компонентами є: сучасні стандарти екологічної діяльності та аудиту; розмежування екологічних повноважень центральної та місцевої влад; використання відповідних фінансово-економічних інструментів екологічного регулювання та розбудова сучасної екологічної культури [7,с.3,16]. Ґрунтуватися така політика повинна, на наше щире переконання, на фундаментальних освітньо-наукових інноваційних розробках, а також на теоретично розробленій управлінській стратегії, що матиме різнорівневий характер та включатиме потенціал та зусилля держави, освітньої і наукової спільноти, регіональних і місцевих громад, громадських та просвітницьких організацій тощо. Особливе місце тут повинне бути відведено менеджменту інноваційних еколого-забезпечуючих механізмів в системі вищої освіти.

Отже, визначимо основну проблематику управління процесом впровадження еколого-забезпечуючих інновацій в навчальний процес вищих учбових закладів нашої країни. Важливим виміром цього питання є взаємодія внутрішньо-університетського середовища із зовнішнім соціальним виробничим, державної регіонально-управлінським, громадським тощо. Тут складається ситуація, коли значний інтелектуально-екологічний потенціал вищої освіти не знаходить комунікативно-світоглядного і практичного відгуку ззовні. «Залученість українських університетів до реалізації Концепції сталого розвитку, їх участь у відповідній міжнародних проектах, у розробленні та просуванні на міжнародному рівні Екологічної конституції Землі тощо безумовно стимулюють процес екологізації вищої освіти. Тоді як несформованість екологічної культури соціуму, малопомітність громадянських екологічних ініціатив, нерозвиненість екологічних рухів та організацій, а також те, що українська держава наразі неспроможна вести ефективну екологічну політику усе це здійснює гальмівний вплив на процес екологізації вищої освіти» [9,с.338]. Таким чином, однією з основних проблем управління процесом впровадження еколого-забезпечуючих інновацій в навчальний процес вищих навчальних закладів є його незатребуваність в зовнішньому, соціально-економічному та державно-адміністративному середовищі.

Водночас і у внутрішньо-університетському середовищі є структурно-функціональні проблеми щодо впровадження інноваційних екологізаційних методик навчання. Найзагальнішим виміром такої проблеми є розмитість та неструктурованість спеціалізаційного поля екологічної освіти у вищих навчальних закладах нашої країни, яка породжена на основі демагогії навколо екологічної кризи, а не на прагненні її практичного вирішення. «Суспільно-екологічна ситуація спонукає до інтенсифікації підготовки екологів нового покоління у всіх країнах. Тільки в Україні на сьогодні більше 100 вищих навчальних закладів готує фахівців-екологів. Навчання ведеться у класичних університетах та галузевих різнопрофільних навчальних закладах» [ 10,с.2 98]. Надмірні кількісні показники лише розмивають інтелектуальні, фінансові, лабораторно-технологічні ресурси, які могли б сприяти якіснішій підготовці спеціалістів-екологів. Швидкий розвиток напряму «Екологія» потребує високорозвиненої інноваційної навчально-наукової бази, яка може бути забезпечена лише на основі ефективного менеджменту еколого-забезпечуючих інновацій в системі вищої освіти.

Необхідно визнати, що в розвинутих країнах також відбувся процес різкого збільшення кількості випускників з інтегрованої екологічної спеціальності. Напрям інтегрованої підготовки екологів одержав міжнародне визнання. В останнє десятиліття в країнах Західної Європи і СІЛА визначився зміст і необхідний обсяг знань у підготовці фахівців, що одержали назву Environmental Science. У Росії розроблена концепція доцільності міждисциплінарної підготовки екологів, що враховує постійну взаємодію теоретичних знань із реальною практикою, їхнім втіленням у конкретних умовах, ситуаціях, що постійно змінюються. «В Україні також узято курс на розвиток екологічної освіти і виховання. Проте, як переконує практика, сьогодні екологічна освіта не знаходиться на належному рівні. Немає загальнодержавної програми, немає належної методичної бази, інформаційного забезпечення. Крім того, існує розрив між змістом освіти і наявними науковими знаннями. Багато чого з того, що використовується сьогодні в навчанні є неточним або застарілим» [3,с.13]. Таким чином, з одного боку, ідучи шляхом розвинених країн, в Україні збільшується кількість випускників-екологів, а з іншого через різні причини, якість їхньої освіти та їх інноваційний потенціал викликають обґрунтований сумнів.

Завдання екологічної освіти та напрями її інноваційного розвитку та суспільної корисності визначені міжнародною спільнотою достатньо давно. «Ще в 1975 р. учасники Міжнародного семінару з екологічної освіти (Белград, Югославія) запропонували глобальну схему екологічної освіти. Відповідно до цієї схеми головною метою екологічної освіти має бути формування в населення планети усвідомлення того, що виникла життєво важлива глобальна проблема довкілля й усього, що з ним пов'язане, усвідомлення того, що довкіллям необхідно опікуватися й що для цього треба мати відповідні знання, досвід, уміння, мотивації та зобов'язання як для індивідуальної, так і для колективної роботи задля порятунку біосфери та запобігання майбутнім екологічним катастрофам. Хто обчислить ту велику шкоду й той жахливий спадок, який ми залишаємо майбутньому через затримку та слабке поширення освіти, через неправильне витрачання коштів, через обмеження вільної, благородної людської особистості? (В.І. Вернадський). У 1977 р. на Міжнародній конференції (Тбілісі) завдання й мету екологічної освіти було конкретизовано:

¦ сприяти чіткому усвідомленню того, що суспільство розвивається за тісних взаємозв'язків усіх природних і соціальних процесів;

¦ забезпечити кожній людині можливість здобути знання, право, досвід і умови їх реалізації, необхідні для захисту довкілля та його поліпшення;

¦ розробити нові алгоритми поведінки окремої людини, груп людей і суспільства як єдиного цілого стосовно довкілля» [4,С.ЗОЗ].

Однак до всіх перерахованих елементів екологічної освіти в сучасному світі додається вимога її ґрунтовної технологізації, інноваційної ефективності та прикладної значущості, чого можна досягати лише на основі ефективного менеджменту еколого-забезпечуючих інновацій в системі вищої освіти. В нашій системі освіти існують як теоретичні, так і прикладні проблеми менеджменту екологічної освіти та реалізації її здобутків задля покращення стану оточуючого середовища та підвищення громадської в цьому зацікавленості. Виокремлюються такі системні проблеми менеджменту екологічної освіти: 1) відсутність методології, орієнтованої на інтенсивні технології створення системи неперервної екологічної освіти в університетському середовищі (через проектування і формування його основних підрозділів); 2) відсутність єдиного теоретико-методологічного підходу до проектування, формування і оптимізації функціонування менеджменту екологічної освіти у системі надання послуг у конкретно-господарських сферах навчання і виробництва на регіональному рівні; 3) слабка адаптація існуючого термінологічного апарату теорії управління, що склалася у сфері навчання за часів командно-адміністративної економіки, до реалій функціонування загального та регіонального менеджменту екологічної освіти в ринкових умовах [ 12,с. 99]. Вирішення цих проблем є багатовимірним завданням, яке насамперед полягає у вдосконаленні системи управління процесом впровадження еколого-забезпечуючих інновацій в навчальний та науково-дослідний процес вищих навчальних закладів нашої країни.

Таке управління насамперед повинно поєднувати ефективний розподіл навчального і наукового навантаження, фінансових і матеріальних ресурсів, кадрового забезпечення викладання профільних дисциплін із врахуванням того, для чого готується конкретний спеціаліст: чи для викладання загально-екологічних дисциплін в школі чи університеті, чи для інженерно-екологічної діяльності, чи для контролюючих екологічних установ, чи для громадської діяльності тощо. На основі цього, важливо ефективно розробити систему управління навчально-дослідним процесом екологічної інноватики, адже «однією з особливостей екологічної освіти є безпосередній зв'язок з профілюючими дисциплінами. Сьогодні жодне інженерне рішення з будь-якого вузькоспеціального питання не може бути назване правильним, якщо воно не відповідає вимогам охорони людини, оточуючого середовища та раціонального природокористування» [17,с.52]. Таким чином, система управління процесом впровадження еколого-забезпечуючих інновацій в навчальний процес повинна враховувати багатошаровість та багатоцільове призначення екологічної освіти, сприяти як ціннісно-світоглядному поширенню екологічних цінностей серед населення, так і ефективно використовувати різноманітні ресурси для формування ефективної спільноти екологів-професіоналів в різних сферах народного господарства, менеджменту, природокористування.

Першим і найважливішим кроком, який може зробити національна система вищої екологічної освіти, з нашої точки зору, є регуляція (оптимізація) навчальних курсів з екології, яка буде спрямована насамперед на диференціацію та диверсифікацію спеціального навчально-понятійного, науково-дослідного, виробничо-прикладного змісту різних навчальних спеціальностей та дисциплін екологічного профілю. Важливо, щоб навчання та його зміст ставали як світоглядним, так і спеціально-професійним підґрунтям для того чи іншого професійного поприща випускника-еколога. «Екологізація системи освіти полягає не тільки у насиченні ідеями, поняттями, принципами екології усіх навчальних дисциплін і насамперед професійно-орієнтованих, що створює підґрунтя для підготовки екологічно грамотних фахівців різного профілю, а й зумовлює зміни, спрямовані на оптимізацію впливу суспільства на природу, сприяє формуванню умінь приймати самостійні рішення, оцінювати їх з позиції екологічної доцільності. Отже, екологізація це педагогічна діяльність, що охоплює шляхи формування інтелектуального розвитку студентів на засадах усвідомленої майбутньої практичної діяльності» [ 18,с. 11 ]. При цьому, необхідна цілісна, системна державна стратегія щодо підготовки різнопрофільних спеціалістів-екологів, кількість і якість яких відповідали б реальним сучасним вимогам та перспективам економіки, гармонійною складовою якої була б інноваціно-екологізаційна спрямованість.

Новітнім методикам менеджменту навчального процесу з багатьох спеціальностей заважає і застаріла предметна забезпеченість навчальних програм з екологічних спеціальностей. Нова, гуманістично-орієнтована парадигма освіти, соціальні перетворення у суспільстві та загострення екологічних проблем передбачають підготовку фахівця нового типу людей з гуманістичною спрямованістю, професіоналів із наявністю високого рівня екологічної культури. Водночас зазначимо, що до цього часу у природничих ВНЗ «домінує предметна система навчання, результатом цього є фрагментарність знань студентів, несформованість мотивів професійної діяльності у галузі екологічної практики та освіти і виховання. Водночас аналіз стану екологічної освіти у професійно-технічних та вищих навчальних закладах показує, що в цій галузі існують значні недоліки, зокрема у більшості з них акцентується увага на освітньо-інформаційних аспектах і не докладається належних зусиль для перетворення знань у конкретні переконання та вчинки; недостатньо використовуються можливості екологізації предметів загальноосвітнього і професійно-технічного циклів; екологічні знання студентів мають недостатню професійну спрямованість, що призводить до розриву між вивченням теоретичного матеріалу та практикою» [13,с.50]. Саме на ефективний менеджмент екологозабезпечуючих інновацій в системі освіти покладається сьогодні основна відповідальність щодо вирішення цих та подібних проблем, які формалізують та знижують ефективність підготовки різнопрофільних спеціалістів-екологів в нашій системі вищої освіти.

В цьому плані, першочерговим завданням, як відмічають більшість педагогів та науковців, що працюють в даній галузі, є реалізація основних концептуальних засад, які визначені державою в сфері екологічної освіти, але не знайшли достатнього практичного втілення та ресурсної підтримки саме з боку держави та інших суб'єктів навчально-науковою та виробничої діяльності, пов'язаної з інноваційно-екологізаційними процесами. Згідно з Концепцією екологічної освіти України, затвердженої Рішенням Колегії Міністерства освіти і науки України № 13/6-19 від 20.12.2001 [16], першочерговим завданням розвитку вищої екологічної освіти є розробка програм навчальних курсів з екології згідно з вимогами часу, міжнародними принципами, можливостями ВНЗ, потребами регіонів та відповідних стандартів. В навчальних планах всіх ВНЗ (які не готують фахівців-екологів) на бакалаврському рівні необхідно передбачити курс екології, який би включав необхідні теоретичні і практичні аспекти, а також відповідні кожному окремому ВНЗ курси з блоку прикладних екологічних дисциплін (можливо, у блоці вибіркових професійно-орієнтованих дисциплін). Для цього в навчальних програмах ВНЗ одним з обов'язкових курсів лекцій має бути курс «Основи екології» (базові екологічні знання), а також курси блоку «Прикладна екологія» (залежно від профілю ВНЗ «Агроекологія», «Урбоекологія», «Ландшафтна екологія», «Військова екологія», «Геоекологія», «Екологічні проблеми енергетики», «Екологічні проблеми транспорту», «Екологічне право»«, «Економіка природокористування» тощо).

Особливе значення має екологічна освіта для студентів педагогічних вищих навчальних закладів, майбутніх вихователів і вчителів, які поряд із загальним високим рівнем екологічної культури мають опанувати методику екологічної виховної роботи.

Суттєве значення має введення спеціального розділу з охорони навколишнього середовища та раціонального природокористування у дипломні (кваліфікаційні) роботи (проекти) випускників технічного, аграрного, військового та інших напрямів підготовки, залучення студентів до виконання науково-дослідних робіт з екологічної тематики, до участі в екологічних гуртках, олімпіадах і конференціях.

Другою, найважливішою функцією вищої екологічної освіти є підготовка фахівців-екологів різного освітньо-кваліфікаційного рівня для освітньої галузі (вчителів, викладачів); для державних органів управління в галузі охорони навколишнього середовища та раціонального природокористування; громадських організацій; для підприємств, установ та організацій різних галузей народного господарства.

Кожний окремий ВНЗ на рівні підготовки «спеціаліст» та «магістр» може надавати перевагу підготовці фахівців-екологів того профілю, який необхідний в даний період галузям регіону (екологи аграрники, екологи-енергетики, екологи-лісогосподарники, екотехніки, геоекологи, радіоекологи, екологи заповідної справи, екотоксикологи, інженери техноекологи, військові екологи, екополітики тощо) і організація якого ВНЗ може забезпечити. На магістерському рівні відбувається також спеціалізація у екологічній науці в плані поглиблення і розширення бакалаврського курсу.

В освітньо-професійних програмах підготовки бакалавра, спеціаліста та магістраеколога необхідно передбачити викладання наступних професійно-орієнтованих дисциплін: «Загальна екологія», «Екологія рослин», «Екологія тварин», «Екологія людини», «Ландшафтна екологія», «Моніторинг навколишнього середовища», блок дисциплін напрямку «Прикладної екології», «Екологічний аудит», «Екологічний менеджмент», «Управління екологічною безпекою», «Основи сталого розвитку», «Екологічна політика», «Економіка природокористування і природоохоронної діяльності», «Нормування антропогенних навантажень», «Сучасні екологічні проблеми», «Екологічна економіка» тощо.

Особливої уваги потребують питання розвитку екологічної освіти у ВНЗ технічного, агропромислового та військового профілю. Зміст вищої екологічної освіти повинен віддзеркалюватися у Державних стандартах вищої освіти за всіма напрямами підготовки згідно положень цієї Концепції. Програми підготовки фахівців-екологів повинні передбачити: здобуття відповідного обсягу теоретичних знань з екології, орієнтованих на майбутню галузеву діяльність; розвиток необхідного обсягу практичних екологічних знань в галузі охорони довкілля та раціонального природокористування, уміння самостійно аналізувати і моделювати екологічні ситуації з орієнтацією на управління ними; розвиток усвідомлення реальності екологічної кризи і шляхів її запобігання; здобуття навичок у розв'язанні галузевих, загальних, локальних і регіональних екологічних проблем, уміння користуватися екологічними нормативно-правовими документами; розвиток здатності оцінювати екологічні ситуації і здійснювати заходи по охороні довкілля з позицій сучасної екології, політики, економіки, законодавства; формування активної громадської позиції щодо вирішення проблем захисту довкілля і збереження біосфери; вміння активно користуватись сучасними інформаційними технологіями для вирішення екологічних завдань.

Обов'язковим є введення в навчальний процес лабораторних і практичних занять з екології, польових і виробничих екологічних практик, в тому числі на базі структурних підрозділів Мінекоресурсів, органів державної влади, а також за кордоном. Термін екологічних польових практик має бути не менше 3-х тижнів на рік (після 1-го, 2-го, 3-го і 5-го років навчання). Різні екологічні спеціалізації повинні мати різні за змістом, складністю завдань і кількістю годин практики. Тематика курсових та кваліфікаційних робіт (проектів) повинна формуватися насамперед з урахуванням реальних потреб регіону та держави з охорони навколишнього середовища та раціонального природокористування.

Кожний окремий ВНЗ надає перевагу підготовці фахівців-екологів того профілю, який необхідний в даний період галузям промисловості, сільського, лісного та водного господарства, транспорту, енергетики, оборони тощо [16].

Реалізація таких концептуальних засад, звісно залежить від конкретної діяльності університетських спільнот, спрямованої на раціональне структурування навчальних програм, курсів і дисциплін, взаємодію з міжнародними, національними, державними, регіональними та громадськими суб'єктами екологічно-господарської, просвітницької, захисної діяльності, активне застосування найновіших наукових досягнень в освіті професіоналів-екологів, а також, безумовно, на системну регуляцію та оптимізацію навчальних курсів з екології.

Для детальнішого аналізу проблеми оптимізації навчальних курсів з екології наведемо різнопланові приклади того, як в різних вищих навчальних закладах України впроваджуються екологічні знання в навчальний процес. При цьому, розглянемо як приклади підготовки спеціалістів-екологів широкого профілю в класичних університетах, так і програми підготовки вузькоспеціалізованих спеціалістів того чи іншого екологічного профілю в різних регіональних вузах, розглянемо програми підготовки спеціалістів для різних народногосподарських галузей, контрольних і адміністративних органів управління тощо. Отже, декілька прикладів підготовки спеціалістів-екологів в різних українських університетах за різними спеціальностями:

1. Перший приклад класичний університет, в якому ведеться стандартна підготовка спеціалістів-екологів широкого профілю Чернівецький національний університет імені Юрія Федьковича (географічний факультет). Підготовка магістрів «Екологія та охорона навколишнього середовища» спрямована на забезпечення фундаментальної теоретичної та практичної підготовки висококваліфікованих кадрів, які б набули глибоких міцних знань для виконання професійних завдань та обов'язків науководослідницького та інноваційного характеру в галузі сучасної екології, здатності до самостійної фахової діяльності в умовах вищих навчальних закладів різного рівня акредитації. Перелік навчальних дисциплін для підготовки фахівця OKP «Магістр» 8.070800 «Екологія та охорона навколишнього середовища» [див.: 15,с.4-5]:

2. У вищих навчальних закладах Донецької області, яка характеризується найбільшим антропогенним навантаженням на довкілля в Україні, здійснюється підготовка фахівців-екологів за наступними напрямами:

¦ промислової екології (кафедри природоохоронної діяльності, руднотермічних процесів і маловідходних технологій, корисних копалин і екологічної геології, прикладної екології та охорони навколишнього середовища Донецького національного технічного університету);

¦ біоекології (кафедра ботаніки і екології Донецького національного університету);

¦ екологічного менеджменту (кафедра природоохоронної діяльності Донецького національного технічного університету, кафедра екологічного менеджменту Донецького державного університету управління);

¦ комп'ютерного еколого-економічного моніторингу (кафедра комп'ютерних систем моніторингу Донецького національного технічного університету, кафедра фізики нерівноваговихпроцесів, метрології і екології Донецького національного університету) [див.: 14,с.291].

2. В Дніпропетровському національному університеті з 1996 року при фізикотехнічному факультеті кафедрою безпеки життєдіяльності здійснюється підготовка спеціалістів за спеціальністю 7.070801 «Екологія і охорона оточуючого середовища» з присвоєнням кваліфікації інженер-еколог. «Практична спрямованість освіти забезпечується вивченням студентами таких дисциплін, як промислова екологія, моніторинг стану оточуючого середовища та методи вимірювання її параметрів, екологічна та техногенна безпека, природоохоронне законодавство та екологічна експертиза, геоінформаційні системи та обробка даних дистанційного зондування Землі. Окрім того, студенти проходять навчально-виробничу та переддипломну практики на провідних підприємствах Придніпровського регіону (ВО ПМЗ, Дніпрошина, Дніпрококс, Придніпровська ТЕС, Запоріжсталь, ДМЗ ім. Петровського та ін.) В процесі практики студенти знайомляться з технологічними процесами, а також екологічною документацією підприємств. В подальшому з використанням отриманої інформації в процесі виконання дипломних робіт студенти виконують оцінку впливів виробництв на оточуюче середовище, а також розробляють план природоохоронних заходів та проектують обладнання для очистки викідів в атмосферу та стічних вод» [1,с.300].

3. Вінницький національний аграрний університет готує студентів за спеціальністю «Екологія та охорона навколишнього середовища», спеціалізацією «Екологічний аудит та інспектування». Метою дисципліни «Екологічний аудит та інспектування» є контроль і оцінювання ступеня екологічної безпеки господарської діяльності та екологічної ситуації, що склалася на об'єктах (територіях); попередження та припинення негативного впливу певного виду антропогенної діяльності на здоров'я людей і навколишнє природне середовище; виявлення пріоритетів вирішення екологічних проблем та підготовка обґрунтованих еколого-економічних рекомендацій щодо стратегії і тактики розв'язання природоохоронних завдань. Основними знаннями, вміннями та компетенціями випускників за даною спеціальністю визначаються такі: знання про основи загальної методології системного підходу; статус екологічного аудиту за ринкових умов господарювання; основні концептуальні положення та нормативну основу екологічного аудиту; характерні особливості, сфери дії, об'єкти та суб'єкти екоаудиту; основні завдання і функції екоінспекції; структуру і права екологічної інспекції; вміння проводити комплексний науково обґрунтований контроль певного виду діяльності з метою визначення ступеня його відповідності критеріям екологічного аудиту; компетентно збирати та використовувати в професійній діяльності відповідну інформацію; використовувати нормативну базу щодо впровадження еколого-забезпечуючих принципів в певній господарській діяльності тощо [див.: 19,с.4-5].

4. У Харківській національній академії міського господарства розроблена дисципліна «Екологічний менеджмент і аудит» для студентів 5 курсу за напрямом підготовки 0708 «Екологія» спеціальності 7.070801 «Екологія та охорона навколишнього природного середовища». «Дисципліна «Екологічний менеджмент і аудит» відноситься до циклу професійно-орієнтованої, гуманітарної і соціально-економічної підготовки спеціалістів різних форм навчання за спеціальністю «Екологія та охорона навколишнього природного середовища». Поняття про екологічний менеджмент та аудит, організаційні аспекти планування, забезпечення та підготовки еколого-орієнтованого менеджменту персоналу, система менеджменту довкілля підприємства, методи і технології еко-аудиту, соціальні аспекти екологічного аудиту основні компетентнісні моменти навчання. Сучасного змісту дисципліна набула після річного науково-педагогічного стажування автора в Університеті Бордо, Франція у 2008 2009 рр. курсів підвищення кваліфікації інженерів в Університеті Хоккайдо, Японія у 2007 році, спілкування із знаними фахівцями в галузі моніторингу довкілля та екології підчас виконання міжнародного проекту «Вища освіта та ринок праці в галузі охорони довкілля», за підтримкою Європейської Ради (TEMPUS TACIS) та дослідницького проекту «Дніпро» за схемою підтримки Міністерства освіти і науки України та Міністерства закордонних справ Франції [6,с.4].

5. Ключовим осередком навчально-наукової діяльності в сфері екології в Україні є Одеський державний екологічний університет, в якому здійснюється випуск спеціалістів за багатьма спеціальностями. Для прикладу розглянемо дві з них, які носять різнопрофільну спрямованість. Виділимо для них профілюючі дисципліни. Так, для спеціальності 7.09020101 «Водні біоресурси» спеціалізації такими є управління та охорона водних біоресурсів: розведення риб; фізіологія риб; рибогосподарська гідротехніка; основи промислового рибальства; спеціальна іхтіологія; ботаніка з основами гідроботаніки; вступ до спеціальності (водні біоресурси і аквакультура); методика дослідної справи; іхтіопатологія; біологічна продуктивність водних екосистем; менеджмент і маркетинг у рибництві; гідробіологія; основи рибоохорони; екологічне нормування і районування водних екосистем; гістологія і ембріологія водних тварин; загальна іхтіологія; ставове рибництво; бухгалтерський облік у рибництві; оцінка, прогнозування і управління якістю вод рибогосподарських водойм; теорія динаміки стада риб; нормування навантаження на природне середовище; організація виробництва у рибництві; індустріальне рибництво; технологія переробки риби; основи марикультури; рибництво в ріках, озерах і водосховищах та інші [11]. Профілюючі дисципліни для спеціальності 8.04010601 «Екологія та охорона навколишнього середовища», спеціалізації прикордонний екологічний контроль: організація управління в екологічній діяльності; екологічне інспектування; стандартизація продукції аквакультури; екологічне законодавство; методи та засоби екологічного контролю; управління природокористуванням; екологічне право; правові засади екологічного контролю; вступ до фаху (охорона навколишнього середовища); юридична відповідальність за екологічні правопорушення; нормування антропогенного навантаження на природне середовище; екологічна експертиза; правові засади екологічного аудиту; заповідна справа; організація митної служби України; міжнародна екологічна діяльність; екологічний контроль на державному кордоні України та інші [11].

Розглянувши такі приклади організації навчання професіоналів-екологів різних спеціальностей і спеціалізацій, можемо зробити висновок про те, що в Україні достатньо розгалужена мережа навчальних закладів, які готують спеціалістів-екологів різних профілів, при чому враховується як необхідність широкопрофільних спеціалістів, так і спеціалізованих професій, в тому числі в залежності від регіонального розташування вищого навчального закладу. Позитивом є і те, що в більшості галузевих університетів (наприклад, аграрних) приділяється значна увага екологічним дисциплінам, а в багатьох і готуються спеціалісти-екологи, чия діяльність буде пов'язана з профілем вузу. Позитивним є і широкий спектр спеціальностей управлінсько-економічного та адміністративно-контрольного спрямування, що присвячені екологічній проблематиці. Зрештою, наявні такі великі центри екологічної науки і освіти, як Одеський державний екологічний університет.

Водночас, необхідно відмітити і низку значних недоліків в структурному, змістовному та предметному наповненні системи навчання професіоналів-екологів в українських вузах. По-перше, екологи широкого профілю, що навчаються в неспеціалізованих вузах, а часто і на неспеціалізованих факультетах, в більшості випадків отримують достатньо широку, але надто неспеціальну освіту, що розмиває поле їх професіональної компетенції. По-друге, в багатьох спеціально-галузевих вузах спеціальності екологічні змістовно забезпечуються достатньо формально, коли основою їх навчання є спеціальні предмети, що відповідають галузевим вимогам, але мело спрямовані на екологізаційну складову. По-третє, в абсолютній більшості українських вищих навчальних закладів, як відмічають спеціалісти, є застарілою і непридатною для сучасних умов матеріально-дослідна база, а сам навчальний процес є занадто відірваний від науково-дослідної практики або виробничих процесів. Отже одним із завдань менеджменту екологозабезпечуючих інновацій в системі вищої освіти в Україні є вдосконалення, диверсифікація, оптимізація навчальних курсів з екології, які по-перше повинні бути приведені у відповідність до загально системних вимог, а по-друге відповідати запитам освітніх та професійних спеціальностей, конкретним екологічним ситуаціям в регіонах, потребам у певного роду спеціалістів в різних галузях народного господарства.

Для ілюстрації ефективної форми менеджменту інноваційно-освітньої діяльності є управлінська, освітня, науково-дослідна та кадрово-забезпечувальна взаємодія університетів, дослідних лабораторій та уряду СІЛА. Для прикладу можна взяти управлінські взаємозв'язки між Університетом Каліфорнії та Ліверморською національною лабораторією Департаменту енергетики СІЛА, в якій проходять практику, проводять дослідження, отримують роботу, зокрема, студенти-екологи, які вчаться в даному університеті [22]. Як сказано на офіційному веб-сайті Ліверморської лабораторії, лабораторія є «головною науково-дослідною та дослідно-конструкторською організацією для вирішення проблем національної безпеки». Вона відповідає за безпеку і надійність ядерної зброї СІЛА, застосовуючи в її розробках досягнення сучасної науки і техніки. Також лабораторія займається дослідженнями в галузі наук, не пов'язаних з оборонною діяльністю, таких як енергетика, екологія та біологія. Кожен рік біля 300 400 студентів мають можливість пройти дипломну практику чи післядипломне підвищення кваліфікації в Ліверморській національній лабораторії (СІЛА), робота якої в основному присвячена ядерним дослідженням, однак значна увага приділяється роботі зі студентами-екологами, чия освіта визнається головним інноваційним підґрунтям подальшого розвитку американської нації [21]. Таким чином, забезпечується взаємодія освіти, науки, національного врядування, системи національної безпеки, промисловості та бізнесу, на єдності яких ґрунтується міць американської нації. При цьому, саме інноваціям в освітянсько-науковій сфері надається пріоритет, а екологозабезпечуючі спеціальності є обов'язковими в будь-якій сфері досліджень чи бізнесу, навіть коли справа стосується проблем національної безпеки.

Якщо американський досвід переймати важко через несумірність ресурсної бази освіти, науки, бізнесу та держави, то варто звернути увагу на приклади східноєвропейських країн, які протягом останніх двох десятиліть зробили значний поступ у впровадженні ефективних технологій управління інноваційно-екологічними впровадженнями в сфері освіти і науки, а також їх взаємозв'язку із соціально-економічним, громадським, соціоприродним середовищем. Для прикладу розглянемо Варшавськийц університет екології та управління, який є одним з найкращих та найбільших навчальних закладів Варшави, заснований 1995 року. На екологічному факультеті в даний час виокремлюються конкретні напрямки і програми навчально-наукової діяльності студентів, зокрема: математичне моделювання прогнозування поширення окремих інвазивних чужорідних видів рослин у різних місцевостях Польщі та їх використання в активній захисту природи і ландшафту в районі Кампінос Національний парк; дослідження частки газів (02, CO, СН4, H2S) у формуванні хімічного складу води з окремих відкритих ландшафтів, екологічних систем, водоносних горизонтів; технічні та екологічні аспекти сталого розвитку туризму на Бузі та Нарві; дослідження вмісту летких галогенованих аліфатичних вуглеводнів у водопровідній та переробленій воді у Варшаві; рослинність областей деградованих в процесі промислової та комунальної діяльності тощо. Відповідні дослідницькі теми забезпечуються як педагогічно-методичним, так і лабораторно-експериментальним супроводом [23]. Окрім того, по закінченню університету студенти продовжують роботу в установах і підприємствах за профілем своєї наукової роботи, адже вона має, як бачимо, практично-орієнтовану специфіку.

Окрім того, з нашої точки зору, навчальний процес та його змістовна частина, які стосуються такої соціально-інклюзивної спеціальності, як екологія, повинні бути тісно пов'язані з діяльністю виробництва регіону, бізнесових і громадських структур, місцевих і державних органів управління і контролю тощо. Особливо це важливо в державі, де екологічні проблеми вимагають негайного, невідкладного вирішення. В розвинутих країнах держава і корпорації беруть на себе значну міру відповідальності за освіту спеціалістів в галузі екології. «Корпорації Америки витратили за останні 20 років 850 млрд. доларів на ліквідацію наслідків забруднення середовища. Баланс між діловим співтовариством та екологічною відповідальністю змістився в бік останньої: підприємці почали усвідомлювати, що попередження хвороби вартує дешевше, ніж її лікування. Будь-які видатки на великі екологічні програми стали сприйматися як вкладення в благополуччя світу в цілому» [20,с.24].

Таким чином, процес оптимізації навчальних курсів з екології повинен враховувати і сприяти тісній співпраці освітянських та науково-дослідних університетських колективів із виробництвом, адміністрацією, бізнесом регіону та державою загалом з метою інноваційного сприяння еколого-зберігаючим технологіям, виробничим процесам, громадській активності та світогляду.

екологозабезпечуючий інновація навчальний спеціаліст

Список використаних джерел

1. Агапова В.Т. Опыт подготовки инженеров-экологов в Днепропетровском национальном университете / В.Т. Агапова, JI. А. Дорганова // Збірник матеріалів Міжнародної науково-практичної конференції «Перший Всеукраїнський з'їзд екологів (ECOLOGY-2006)», м. Вінниця, 4-7 жовтня 2006 р. Вінниця: УНІВЕРСУМ-Вінниця, 2006. С. 300.

2. Аніщенко В.О. Еколого-економічний аналіз в системі управління природокористуванням на підприємстві / В.О. Аніщенко, В.Г. Маргасова // Актуальні проблеми економіки. 2007. № -С. 39-45.

3. Білецька Г.А. Педагогічні умови інтеграції фундаментальних і професійно орієнтованих дисциплін у підготовці екологів. Автореферат дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата педагогічних наук. Спеціальність: 13.00.04 теорія і методика професійної освіти / Галина Білецька. Вінниця: Вінницький державний педагогічний університет ім. Михайла Коцюбинського, 2004. ЗО с.

4. Білявський Г.О. Основи екології. Навчальний посібник / Г.О. Білявський. K.: Либідь, 2006. 408 с.

5. Білявський Г.О. Роль інноваційного потенціалу екологічної освіти і науки в збалансованому розвитку України / Г.О. Білявський // Збірник матеріалів Міжнародної науково-практичної конференції «Перший Всеукраїнський з'їзд екологів (ECOLOGY-2006)», м. Вінниця, 4-7 жовтня 2006 р. Вінниця: УНІВЕРСУМ-Вінниця, 2006. С. 289.

6. Виставна Ю.Ю. Програма і робоча програма навчальної дисципліни «Екологічний менеджмент і аудит» (для студентів 5 курсу заочної форми навчання за напрямом підготовки 0708 «Екологія» спеціальності 7.070801 «Екологія та охорона навколишнього природного середовища») / Харківська національна академія міського господарства / Ю.Ю. Виставна. Харків: ХНАМГ, 2009. 18 с.

7. Данилюк Н.І. Екологічний компонент менеджменту транснаціональних корпорацій в умовах глобалізації. Автореферат дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата економічних наук. Спеціальність: 08.05.01 світове господарство і міжнародні економічні відносини / Наталія Данилюк. K.: КНЕУ імені В. Гетьмана, 2006. 19 с.

8. Закон України Про Основні засади (стратегію) державної екологічної політики України на період до 2020 року /21 грудня 2010 року № 2818-VI. Режим доступу: http://www.nau.ua/druk. php?name=352091-21122010-0.txt4081152428

9. Магазинщикова І.П. Екологічна компетентність випускника як мета екологізації вищої лісотехнічної освіти / І.П. Магазинщикова і і Науковий вісник Національного лісотехнічного університету України: Збірник науково-технічних праць. Серія 6. Освітянські проблеми вищої школи. 2010. Випуск 20.12. С. 337 345.

10. Мокрий В.І. Місце та роль дисципліни «Екологічна безпека» у національній технології вищої екологічної освіти України і В.І. Мокрий // Науковий вісник Національного лісотехнічного університету України: Збірник науково-технічних праць. Серія 6. Освітянські проблеми вищої школи. 2006. Випуск 16.6. С. 297 303.

11. Одеський державний екологічний університет (Офіційний сайт). Режим доступу: http:// www.odeku.edu.ua

11. Онопрієнко В. Менеджмент екологічної освіти: компетентність керівництва і студентське самоуправління / Володимир Онопрієнко // Вісник Інституту розвитку дитини. Випуск

12. Серія: Філософія, педагогіка, психологія: Збірник наукових праць. K.: Видавництво НПУ ім. М.П. Драгоманова, 2010. С. 98 105.

13. Онопрієнко В.П. Система екологічної освіти в підготовці спеціалістів сільського господарства / Володимир Онопрієнко // Вісник Сумського національного аграрного університету: Збірник наукових праць. Серія «Агрономія і біологія». Суми: Видавництво СНАУ, 2010. Випуск 4 (19). С. 46 55.

14. Панасенко А.І. Вища екологічна освіта в Донбасі / А.І. Панасенко // Збірник матеріалів Міжнародної науко во-практичної конференції «Перший Всеукраїнський з'їзд екологів (ECOLOGY-2006)», м. Вінниця, 4-7 жовтня 2006 р. Вінниця: УНІВЕРСУМ-Вінниця, 2006. -С. 291.

15. Програми навчальних дисциплін для підготовки фахівця OKP «Магістр» 8.070800 «Екологія та охорона навколишнього середовища» / Чернівецький національний університет імені Юрія Федьковича. Чернівці, 2010. 27 с.

16. Рішення Колегії Міністерства освіти і науки України № 13/6-19 від 20.12.2001 Про концепцію екологічної освіти в Україні і і Інформаційний збірник Міністерства освіти і науки України. № 7, квітень, 2002 р. Режим доступу: http://www.osvita.irpin.com/viddil/v5/d33.htm

17. Таран О. А. Экологическое образование в системе высшего технического образования / О.А. Таран // Сборник научных трудов Северо-Кавказского государственного технического университета. Серия «Гуманитарные науки». 2005. № 2 (14). С. 48 54.

18. Фастовець О.О. Екологічна підготовка майбутніх менеджерів з туризму у вищих навчальних закладах. Автореферат дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата педагогічних наук. Спеціальність: 13.00.04 теорія і методика професійної освіти / Оксана Фастовець. K.: Інститут педагогічної освіти і освіти дорослих АПН України, 2008. 23 с.

19. Фостолович В.А. Екологічний аудит та інспектування. Тимчасова навчальна програма для підготовки студентів освітньо-кваліфікаційного рівня «Бакалавр» спеціальності 6.040106 «Екологія та охорона навколишнього середовища» / В.А. Фостолович. Вінниця: PBB ВНАУ, 2010.-22 с.

20. Хабарова Е.И. Менеджмент на стыке экономики и экологии / Е.И. Хабарова // Менеджмент в России и за рубежом. 1999. № 3. С. 20-29.

21. Lawrence Livermore National Laboratory (Офіційний сайт Ліверморської національної лабораторії). Режим доступу: https://www.llnl.govUniversity of California (Офіційний сайт Університету Каліфорнії). Режим доступу: http ://www.universityofcalifomia. edu

22. Wyzsza Szkola Ekologii і Zarz^dzania w Warszawie (Офіційний сайт Варшавського університету екології та управління). Режим доступу: http://wseiz.pl

Размещено на Allbest.ru