На узагальнюючому етапі (1999-2000) - проведено опрацювання і систематизацію даних, узагальнено результати дослідження, сформульовано концептуальні положення, висновки, узагальнення, рекомендації.

Вірогідність одержаних результатів дослідження забезпечується методологічною і теоретичною обґрунтованістю його основних положень; застосуванням комплексу взаємопов'язаних методів відповідно до мети, гіпотези і завдань дослідження, науковим аналізом фактологічного матеріалу в історико-генетичному, порівняльно-історичному, логічному і проблемному аспектах.

На захист виносяться:

Виявлена концепція В.Вернадського про те, що сім'я є важливим фактором формування особистості за умов наукового підходу до організації сімейного виховання, збереження історії і передачі сімейних традицій, реалізації особистісно-орієнтованих гуманістичних виховних принципів.

Науково обґрунтована характеристика культурно-просвітницької діяльності В. Вернадського, що складається з таких компонентів: 1) визначення змісту і шляхів просвітницької роботи; 2) організація освітньої справи як передумови піднесення культурного рівня народу; 3) відстоювання ідеї української національної школи як прояву утвердження в житті загальнолюдських цінностей, показ зумовленості розвитку українського шкільництва від загальнокультурних та соціально-історичних факторі

Систематизація поглядів В. Вернадського на демократичний устрій вищої школи, наукові принципи організації її навчально-виховної роботи.

Апробація та впровадження результатів дослідження здійснювалися у доповідях та виступах на Міжнародній науково-практичній конференції "Теорія і практика сучасного естетичного виховання у контексті педагогічної спадщини Василя Сухомлинського" (м. Полтава, 1998) "Типологічна спорідненість поглядів В.І.Вернадського і В.О. Сухомлинського на роль спостереження у навчально-виховному процесі", Всеукраїнських науково-практичних конференціях "Професійно-педагогічна підготовка вчителя початкових класів" (м. Полтава, 2000), "Вивчення довкілля в загальноосвітній школі та ідеї В.О. Сухомлинського" (м. Полтава, 2000), регіональних науково-практичних конференціях, семінарах (Київ, 1997-1999 рр.), семінарах педагогічних працівників в загальноосвітніх закладах Києва, Львова, Полтави. Наукові положення, навчальні матеріали, методичні рекомендації впроваджено у навчально-виховний процес Львівського національного університету імені Івана Франка, Полтавського обласного інституту післядипломної освіти педагогічних працівників імені М.В. Остроградського, Полтавського державного педагогічного університету імені В.Г. Короленка, загальноосвітніх шкіл №7, №16, "Чарівний світ" міста Полтави.

Публікації. Основні результати дослідження висвітлено у 11публікаціях, 10 написано без співавторів, у тому числі: 4 статті у провідних наукових фахових виданнях, 2 статті у збірниках наукових праць, 3 статті в інших виданнях, 2 статті у збірниках матеріалів конференцій.

Структура дисертації. Дисертаційна робота складається зі вступу, трьох розділів, висновків до розділів, загальних висновків (обсяг основного тексту - 180 сторінок), списку використаних джерел (209 найменувань); робота містить також 5 додатків. Загальний обсяг роботи складає 209 сторінок.

Основний зміст дисертації

У вступі обґрунтовано актуальність теми та ступінь дослідженості обраної проблеми, сформульовано концепцію, гіпотезу, визначено об'єкт, предмет, мету, завдання, методологію, методи дослідження, сформульовано наукову новизну, розкрито теоретичне і практичне значення дослідження, висвітлені основні положення, що виносяться на захист, відображено апробацію і впровадження результатів дослідження, викладено особистий внесок здобувача.

У першому розділі - "В. Вернадський про сім'ю як першоджерело становлення особистості" - висвітлено погляди В. Вернадського на принципи сімейного виховання і їх практичну реалізацію. Дослідження мемуарно-епістолярних і публіцистичних матеріалів ученого засвідчило: проблеми сімейного виховання постійно перебували в полі зору В. Вернадського. У своїх автобіографічних матеріалах учений об'єктивно підтверджував закон апперцепції, тобто залежність подальшого життя особистості, її складних і глибоких сприймань навколишнього світу від змісту і структури попереднього досвіду.

За переконанням ученого, принципового значення для кожної людини набуває встановлення свого родовідного дерева, оскільки цим шляхом осягається своєрідний генетичний код, усвідомлюється вага позитивних і негативних сімейних традицій. В. Вернадський вказував, що дуже важливо, щоб ніколи із родин не зникала її історія, що у родинах, де довго живе така історія, завжди є можливість вироблення сильних характерів для досягнення традиційних завдань. Ближче тоді зв'язок з землею, з історією батьківщини.

В. Вернадський уважно і зацікавлено ставився до легенд своєї родини. Йому імпонував зв'язок його роду з українським козацтвом - людьми могутньої плоті і великої сили духу. Висотою помислів, гідними поставами предки для В.Вернадського уособлювали духонаповнення своєї доби. Тому такий вагомий акцент робився на їхній ідейно-духовній близькості до Тараса Шевченка, Джорджа Вашингтона і Авраама Лінкольна. Трактування В.Вернадським семантики родинних легенд дає підґрунтя визначити його позицію у своєму часі, емоційно-чуттєве і критично-інтелектуальне усвідомлення свого "Я".

Уважно вивчаючи власний родовід, В. Вернадський прийшов до висновку, що образи предків акумулюють в собі великий інтелектуально-емоційний виховний потенціал, оскільки будучи неповторними людськими особистостями, вони проявили такі риси, що завжди мали і матимуть універсальне, загальнолюдське значення.

У сім'ї Вернадських був досить сильний авторитет батьків, зумовлений морально-етичними традиціями і безпосереднім життєвим досвідом дітей. В. Вернадський неодноразово відзначав різнобічний вплив на себе батька. Особливо це проявлялося у послідовному прищеплюванні хлопцеві інтересу до суспільно-політичних проблем, до української історії, мови, літератури, музики. Ідеї правди, справедливості, людської і національної гідності, винесені В. Вернадським з батьківської хати, стали визначальними принципами його життєвих переконань. У дисертації підкреслено, що, розповідаючи про своє дитинство, В. Вернадський не тільки яскраво відтворював дитячі враження і спогади, а й розставляв, при цьому, акценти інтелектуально-духовно зрілої людини, для якої виховання дітей стало об'єктом наукового і особистісного зацікавлення.

Виходячи з принципу, що "сім'я повинна виробляти добрих робітників на користь людську", В. Вернадський критично розглядав практику виховання у сім'ях привілейованих верств Росії, де створювалися тепличні умови для морально-інтелектуального розвитку дітей при повному ігноруванні їх фізичного стану і готовності до трудової діяльності. Прямим наслідком такої постановки виховної роботи стало зникнення родин, у яких би спадкова талановитість передавалася з покоління в покоління, а, натомість, інтенсифікувався процес духовного, розумового і фізичного виродження, деградації. Ставлячи проблеми виховання на наукову основу, вчений постійно керувався гуманістичними засадами, що знайшли втілення у афористичному вислові: "Всяка робота над дитиною, всяке нововведення можна застосовувати до неї тільки тоді, коли повністю переконаний про їх користь і необхідність".

Благородним покликанням педагогічної діяльності, В.Вернадський вважав формування громадянської мужності, виховання інших, і себе, "щоб не загрузнути і не заглухнути в болоті, зуміти передати іншим поколінням хоч трішечки святого вогню, який ми отримали від предків" В. Вернадський поділяв думки видатного педагога К. Ушинського про те, що у вихованні все повинно базуватися на особистості вихователя, оскільки виховна сила випливає лише з живого джерела людської особистості і тільки характером можна створити характер.

У науковій, художній, мемуарній літературі В. Вернадський шукав і знаходив відповідь на проблеми виховання. Аналіз його спадщини дає також підставу стверджувати, що естетичному вихованню вчений надавав виключного значення, вважаючи різні види мистецтва педагогічними чинниками у формуванні людських особистостей. Надзвичайно корисним, з цього погляду, він вважав досвід зарубіжних педагогів (Ч. Леланд, П. Моро, Б. Пере), які високо підносили роль малювання, пластики, творчих ігор для правильного розвитку дітей, їхньої пам'яті і кмітливості.

У дисертації на багатьох прикладах показано, як у сім'ї Вернадських здійснювалася програма різнобічного естетичного виховання і як це позначилось на поглядах і уподобаннях їх дітей.

Важливою функцією виховання В. Вернадський визнавав утвердження гігієни тіла, гігієни думки і гігієни почуття. Весь цей комплекс, на його думку, успішно формується засобами мистецтва, яке своєю сутністю невіддільне від психотерапевтичного впливу на людину.

В. Вернадський відчував моральне задоволення від того, що ці гуманістичні принципи, які він сповідував упродовж усього життя, знайшли втілення у світогляді його дітей. Це, по-перше, особиста порядність, чесність, сумлінність, щирість, працьовитість відкритість, безбоязність при висловлюванні і захисті переконань, послідовність при їх втіленні у життя. По-друге, це - "освіченість розуму", що включає знайомство з філософією і досконале володіння професійною спеціальністю, а також знання, розуміння і відчуття краси мистецтва. Думаючи про своїх дітей, В. Вернадський мав усі підстави констатувати: "Я виконав свій обов'язок - передав наступному за мною поколінню віковий суспільний обов'язок, що покладений був на мене" .

В. Вернадський виразно окреслив ту сімейну атмосферу, в якій проходить процес формування особистості. Вона включає різні аспекти впливу на дітей - родові, історичні, культурні, політичні, особистісні. Тільки комплекс цих факторів здатний при бережливому культивуванні особистої свободи і людської гідності зробити ефективним і повноцінним сімейний виховний процес.

У другому розділі - "Культурницько-освітня діяльність В. Вернадського" - розглянуто різноманітні аспекти прикладання творчих зусиль ученого до розв'язання освітніх завдань, проголошуваних і здійснюваних ним педагогічних ідей.

На широкому фактичному матеріалі в дисертації показано, що в основі культурницько-освітньої діяльності В. Вернадського (орієнтація на написання і видання тематичних циклів популярних книг, організація бібліотек, читалень, освітніх товариств, шкіл грамотності, недільних шкіл, влаштовування публічних читань і лекцій) була покладена ідея піднесення культурного рівня, суспільно-історичної і наукової свідомості народу. Вчений був переконаний, що поширення "знання і мистецтва" може стати могутнім фактором розвитку і розкриття творчих сил народу, усунення суспільно-політичних і міжнаціональних конфліктів та світових суспільних катаклізмів.

Беручи активну участь у роботі різних суспільно-освітніх товариств і комітетів (Братство, Петербурзький і Московський комітети грамотності, Комісія для організації домашнього читання, Педагогічне товариство, Полтавське товариство любителів природи), В. Вернадський керувався твердим переконанням, що "існує єдина можливість зробити культуру тривкою - це піднести маси, зробити для них культуру необхідністю".

В. Вернадський намагався поставити просвітницьку діяльність на наукову основу, творчо використовував досвід у цій справі Франції, Німеччини, Польщі і України. Особливо значимими були для нього освітні заходи українських братств, а також організація "Просвітою" в Галичині народних читалень, масових видань популярних книжок, внаслідок чого "в Галичині українська народність дуже піднялася".

Досить ґрунтовно в дисертації розглянуто просвітницьку діяльність В. Вернадського 1918 року у Полтаві, де за його ініціативою засновано Полтавське товариство любителів природи і учнівське об'єднання "Травневий союз", програма і статути яких були пронизані такими потрібними у дні громадянської війни гуманістичними і волелюбними ідеалами.

У дисертації наголошено, що просвітницька діяльність В. Вернадського завжди була зорієнтована на поліпшення народного життя. В. Вернадський глибоко усвідомлював, що будь-які прояви суспільної діяльності, формування громадської думки, духовна зрілість самого суспільства при розв'язанні соціальних, національних, державотворчих проблем на демократичній основі можливі тільки за умови високого культурного розвитку кожної людської особистості. Тому так послідовно він відстоював необхідність просвітницької діяльності серед народу, визначав тенденції її розвитку.

Єдністю громадських і освітніх завдань позначена багатогранна діяльність В. Вернадського на ниві шкільництва. Беручи активну участь в організації земських шкіл, він вважав, що саме вони повинні стати ядром народної освіти, а не церковнопарафіяльні школи, які все більше деградували. Як послідовний прихильник демократичного стилю шкільного життя В. Вернадський рішуче відкидав фізичне покарання дітей, оскільки вбачав у цьому нівеляцію особистості, що формується, гальмо на шляху "вироблення добрих робітників для людства". Постійно дотримуючись думки, що "майбутнє народу у вихованні і освіті його дітей", він послідовно виступав за невідкладне втілення у життя принципу обов'язковості навчання.

З метою поліпшення стану народної освіти В. Вернадський відстоював потребу проведення шкільної реформи, яка б охоплювала такі вузлові питання: 1. Обмеження в галузі народної освіти функцій шкільної державної влади і надання місцевим органам можливостей для різноманітних конкретних рішень у цій справі. 2. Державне забезпечення обов'язковості, загальнодоступності, безплатності дошкільної, шкільної і позашкільної освіти. 3. Навчання в школі повинно вестися рідною для дітей мовою. 4. Суттєві зміни слід внести у структуру і зміст середньої освіти, оскільки лише при такій умові можливе успішне функціонування загальноосвітньої школи.

Різко негативну оцінку дав В. Вернадський гімназичній освіті за її мертвотний дух викладання, догматизм, відрив від потреб життя, сковування ініціативи і творчих інтересів та можливостей учнів. Одним з найсуттєвіших недоліків гімназичної освіти В. Вернадський вважав притуплення у процесі навчання вродженої здатності учнів до спостереження, нехтування єдністю і взаємопроникненням раціональних і емоційно-естетичних факторів.

На підставі творчого осмислення зарубіжного педагогічного досвіду, особливо американської школи, В. Вернадський відстоював таку систему навчання, яка була б позначена широкою індивідуалізацією викладання, надавала б можливості самореалізації для учнів, прищеплювала б систематичні звички до експериментів, збуджувала б інтерес до пошуку, знахідки, відкриття.

Розв'язувати складні проблеми навчання і виховання здатні, за В. Вернадським, талановиті педагоги, наділені "добрим бажанням і сильною волею". Саме таку яскраву індивідуальність учений побачив в особі А. Макаренка після прочитання "чудової, цікавої книги" "Педагогічна поема", у якій високохудожньо зображено складний процес залучення безпритульних до активного творчого життя, тобто було дано відповідь на питання, що впродовж довгого часу цікавило В. Вернадського.

Важливим принципом організації народної освіти В. Вернадський вважав розвиток і діяльність національних шкіл, зокрема українських. У дисертації детально досліджено ставлення В. Вернадського до цієї проблеми, починаючи з 80-х років ХІХ ст. Особливо велику увагу звернуто у цьому контексті на статтю В.Вернадського "Українське питання і російська громадськість" (1916), у якій подано історико-філософське осмислення національно-культурної катастрофи України після її входження у 1654 році до Російської держави. І хоч В.Вернадський, захищаючи права українського населення, не виходив за межі національно-культурної автономії, він у багатьох аспектах солідаризувався з позиціями таких українських політичних діячів і педагогів, як М. Грушевський, С. Єфремов, Я. Чепіга. Вживання стосовно українців виразів "етнографічна індивідуальність з національною свідомістю", "політична самостійність краю", "утрачені права і національні вольності", "відновлення національно-політичної самостійності України у складі Росії", "великоросійський імперіалізм", "українська національна ідея", "потреби українського населення в галузі народної школи", "плідність національного начала у народній освіті" та інші - певною мірою показують, який спектр проблем В.Вернадський пов`язував з "українським питанням".

З метою створення для українського національно-культурного руху сприятливих умов і подолання стосовно нього ворожнечі чи байдужості російської громадськості В.Вернадський розробив ряд заходів ("Програму практичних починань"), за реалізацію яких повинні були взятися прогресивна публіцистика, учені і суспільні діячі. У цій програмі чільне місце займали питання освіти.

Будучи пов'язаним з українським національно-культурним рухом, учений наполегливо домагався, щоб українські школи дістали офіційне державне визнання і були зрівняні у правах зі школами російськими. І хоч в умовах російської імперії реалізувати цей задум йому не вдалося, він все ж крізь різноманітні політичні перипетії і прірви проніс відчуття національної свідомості, віру "у правильність і необхідність українського відродження", впевненість, що "ніякі сили - реально діючі - його не зупинять".

Третій розділ дисертації - "В. Вернадський і вища школа" - присвячено розгляду позиції вченого щодо структури, змісту, форм і методів навчальної і наукової роботи у вищій школі. Дисертант підкреслив, що проблеми вищої школи займають важливе місце в науково-публіцистичній, епістолярній і мемуарній спадщині В. Вернадського. Вважаючи постановку університетської освіти в російській державі "ненормальною", вчений-педагог послідовно відстоював принципи автономії вищої школи і демократизації її внутрішнього розпорядку. Втручання бюрократичної царської адміністрації у внутрішнє життя вищих навчальних закладів, на думку В. Вернадського, призвело до деформації навчального процесу, нівелювання професорсько-викладацького складу, приниження і переслідування студентів, грубого нав'язування офіційної ідеології.

В. Вернадський послідовно виступав за виведення університету "з лещат бюрократичної рутини" брав діяльну участь у підготовці і проведенні першого з'їзду Академічного союзу (1905), який висунув вимогу докорінних демократичних перетворень усієї системи вищої освіти. Свідченням громадянської мужності і принциповості вченого став його протест проти сваволі міністра освіти Л. Кассо і вихід у відставку разом з прогресивно настроєними професорами і викладачами Московського університету (1911). "Розгромом" назвав В. Вернадський цю небувалу подію і детально розкрив її причини у ряді публіцистично гострих статей ("Розгром", "1911 рік в історії російської розумової культури").

Питання реорганізації вищої школи набули для В. Вернадського практичного аспекту після призначення його у березні 1917 року головою Комісії учених установ і членом Комісії з реформи вищих навчальних закладів, а також товаришем міністра народної освіти у Тимчасовому уряді. У складних умовах громадянської війни йому довелося активно впливати на розвиток вищої школи в Україні і в Криму. Він розглядав університети як важливі наукові центри і одночасно як навчальні установи для підготовки педагогів, здатних висококваліфіковано здійснювати навчання і виховання. Гармонійне поєднання концепцій науковості і педагогізації змісту університетської освіти було для В. Вернадського закономірністю. Вища школа, як підкреслював він, є вищою школою тільки до тих пір, поки вона є вогнищем самостійної наукової роботи, а студент стає студентом і доходить до вищої освіти тільки тоді, коли він реально підійде до наукового дослідження. Отже, вся робота вищої школи повинна бути тісно пов'язана з науковою творчістю і природно випливати з неї при визначенні педагогічних завдань. Осмислення В. Вернадським загальнолюдських принципів вищої школи привело його до висунення новаторської педагогічної ідеї народу, "який учиться", ідеї, що була спрямована у майбутнє.

Надзвичайно вагомими є сформовані на ґрунті особистого досвіду думки В. Вернадського про різні аспекти методики викладання у вищій школі. Він категорично твердив, що коли для читання університетських курсів не буде залучено визначних особистостей, людей високих моральних засад, прекрасних ораторів, то університети не стануть центрами, де б оберігалося шукання правди, потяг до науки, людяності, прогресу. В. Вернадському завжди імпонували такі викладачі вищої школи, які вирізнялися силою свого інтелекту, широтою думки, енергією волі, здатністю до наукового пошуку, умінням впливати на студентів силою живого слова.

Своєрідною візиткою особистості викладача, свідченням його наукової спроможності, методичної вправності, психологічної врівноваженості вважав В. Вернадський лекційну роботу, що базується на принципах педагогіки співробітництва із студентами. Дефініціями "наукове викладання", "науковий університетський курс", він окреслив зміст і характер лекційної роботи у вищій школі.

Як прихильник емпіричних методів дослідження, вчений старанно продумував дозування програмного матеріалу між різними формами навчання, керуючись критеріями доцільності. Стоячи на рівні кращих досягнень світової педагогічної думки, він задіяв для проведення практичних занять, екскурсій систему методичних прийомів, що були націлені на активізацію навчального процесу. Розроблений ним комплекс екзаменаційних завдань був спрямований на формування професійно-значущих знань і умінь майбутніх спеціалістів.