Система наукової атестації в університетах Російської імперії у другій половині ХІХ-на початку ХХ ст.

Размещено на http://www.allbest.ru/

Система наукової атестації в університетах Російської імперії у другій половині ХІХ на початку ХХ ст.

Даценко І.С.

Розвиток системи атестації науково-педагогічних кадрів Російської імперії розпочинається практично одночасно із розбудовою університетської освіти в середині ХVІІІ століття. Звернемо увагу, що лише у кінці 20-х рр. ХІХ століття розроблено першу законодавчо-нормативну основу функціонування інституту наукової атестації. Проводячи паралелі між минулим і сьогоденням, слід підкреслити, що значення системи атестації залишилося незмінним. Відповідно до переліку інстанції механізму регулювання науки та освіти країни, інститут наукової атестації займає одну із ключових позицій. Саме наукова атестація визначає рівень кваліфікації вченого із присудженням наукових ступенів та присвоєнням вчених звань. У світлі сучасних освітніх реформ обрана для дослідження проблема є особливо актуальною та вартою уваги.

Історіографія дореволюційного періоду представлена працями переважно загального характеру, які характеризують систему університетської освіти країни та дотично, у розрізі досліджуваного аспекту, при аналізі матеріалів виключно офіційного походження, описують інститут наукової атестації (М. Ф. Володимирського-Буданова [5], О. І. Маркевича [19], П. І. Ферлюдіна [42], С. В. Рождественського [38]). Особливий інтерес до даної проблеми спостерігається у працях радянських (І. О. Каблукова [14], А. Я. Сінецького [40], К. Т. Галкіна [6], Г. Г Кричевського [17]) та російських (А. Є. Іванова [12], А. І. Авруса [1], О. М. Якушева [48], Ф. О. Петрова [27]) дослідників, основним завдання робіт яких є характеристика законодавчо-нормативної бази системи вищої освіти та підготовки науково-педагогічних кадрів Російської імперії. Таким чином, проаналізована історіографія теми лише частково висвітлює визначену проблему. Відповідно, дана стаття є спробою реконструкції системи наукової атестації в університетах Російської імперії другої половини ХІХ початку ХХ століття.

Аналізуючи надбання у сфері підготовки та атестації науковопедагогічних кадрів першої половини ХІХ століття, слід підкреслити наступне: по-перше, встановлено уніфіковану систему вчених ступенів: «кандидат магістр доктор», а послідовністю їх присвоєння закладено фундамент правової норми наукової атестації; по-друге, збільшено кількість розрядів наук та встановлено межі їх спеціалізації, яка виступила проявом розвитку самих галузей наук та наочно підтверджувалася кожним «Положенням про іспити на звання дійсного студента та вчені ступені» від 1819, 1837, 1844 рр. [22;39;30]; по-третє, створено та відрегульовано складний механізм отримання вчених ступенів.

Друга половина ХіХ століття, як відомо, була ознаменована низкою ліберальних реформ царя Олександра ІІ (1855-1881 рр.), хвиля яких, природно, не оминула й сферу вищої освіти країни. У Російській імперії другої половини ХІХ століття основними центрами підготовки науково-педагогічних кадрів, як і в попередні часи, залишалися університети. Механізм наукової атестації, внаслідок реалізації олександрійських реформ, був змінений. Наголосимо, що структурні складові інституту наукової атестації, сформованого у першій половині ХІХ століття, залишалися сталими та нараховували три основні етапи: іспити на вчені ступені, дисертаційне дослідження та публічний диспут.

Процедура отримання вчених ступенів на всіх факультетах у російських університетах другої половини ХІХ початку ХХ століття регламентувалася «Положенням про присудження вчених ступенів» 1864 р. «Правилами про термін та порядок проведення іспитів на звання дійсного студента та вчені ступені (зі змінами та доповненнями)» Дерптського університету (1866,1869,1871 рр.), Харківського (1864,1868 рр.), Московського (1864,1875 рр.), Санкт-Петербурзького (1864,1865,1872 рр.), Новоросійського (1867,1870 рр.), Варшавського (1869 р.), Св. Володимира (1866,1870 рр.), окрім медичного, які нормувалися спеціальними постановами Міністерства народної освіти з медичного відділу.

Університетські реформи 1863-1884 рр. та «Положення про присудження вчених ступенів» 1864 р. внесли значні корективи у систему підготовки та атестації науково-педагогічних кадрів країни. По-перше, число розрядів наук, які чітко визначали спеціалізацію вченого, збільшено до 39 тож відтепер їх кількість та назви були однаковими як для магістра, так і для доктора [28,490]. У 1891 р. таблицю розрядів наук було поповнено новим вченим ступенем магістра та доктора римського та церковного права [11,169], а в 1915 р. ступенем магістра та доктора історії руського права з юридичного відділення [23,168-169]. Таким чином, відповідно до встановленого поділу розрядів наук, кількість спеціальностей вчених ступенів на початку ХХ століття нараховувала 42. Встановлено єдиний принцип поділу на розряди наук, що відповідав розмежуванню університету на кафедри, спеціалізація яких, у свою чергу, поділяла наукові програми кожного факультету. По-друге, «Положенням» 1864 р. відмінено докторський іспит, як наслідок, відтепер основну роль в докторській науковій атестації відведено дисертації [31,100]. З цього часу пошукачі вченого ступеня доктора наук не складали іспит, оскільки у свій час вже екзаменувалися на присвоєння вченого ступеня магістра з основних предметів тієї ж спеціальності. Для отримання вченого ступеня доктора наук необхідно було подати дисертацію та публічно її захистити. Встановлено, що перераховані вище кроки дозволять оцінити наукову зрілість пошукача [28,491]. У випадку зміни пошукачем спеціальності, тобто, розряду наук, особа, яка має вчений ступінь одного із факультетів, бажаючи отримати із іншого, повинна скласти іспити з тих предметів, які раніше не входили до обов'язкової програми навчання, тобто, академічну різницю. Отримавши вчену ступінь кандидата за новою спеціальністю, пошукач має право складати іспити на вищі вчені ступені звичайно, за умови обов'язкового виконання встановлених вимог до атестації кожного вченого ступеня окремо [31,98]. По-третє, Статутом 1863 р. надано право вченим радам університетів присвоювати заслуженим вченим ступінь «почесного доктора» без захисту дисертації, а особам, що не мали ступеня магістра, і без складання іспиту[41,34]. По-четверте, Університетською реформою 1884 р. скасовано ступінь кандидата, натомість, введено дипломи 1-го (кандидата) та 2-го (дійсного студента) ступенів [25,467] і надано факультетам право в окремих випадках присвоювати ступінь доктора за магістерську дисертацію [25,455].

Перший етап системи наукової атестації відводився іспитам на вчені ступені. Іспити на вчене звання дійсного студента та на вчені ступені кандидата, магістра, доктора мали право складати всі бажаючі як росіяни, так й іноземці. В університетах Російської імперії проводилися випускні іспити у спеціалізованих комісіях (історико-філологічній, фізико-математичній, юридичній, східних мов та медичній) та на факультетах [41,34;31,97]. У комісіях іспити складали всі студенти університетів, які отримали свідоцтво про те, що пройшли курс наук університету, тобто, їм було зараховано 8 півріч (по кожному із факультетів) та 10 на медичному, і на факультетах іспити на вищі вчені ступені.

Звернемо увагу, що механізм наукової атестації умовно розмежовує випускні іспити (на вчене звання дійсного студента та ступінь кандидата) та іспити на вчені ступені (магістра), оскільки перші іспити складали переважно випускники університетів, а другі виключно пошукачі вищих вчених ступенів.

Система наукової атестації другої половини ХІХ початку ХХ століття особливе місце відводила щорічним курсовим іспитам, за допомогою яких здійснювався контроль знань студентів при переведенні із одного курсу на інший, а отримані оцінки слугували підґрунтям для рішення факультету щодо присвоєння вчених ступенів [32,8].

Іспити на вчене звання дійсного студента та ступінь кандидата наук охоплювали всі предмети університетського курсу обраного відділу факультету, що визначали спеціалізацію здобувача. Слід підкреслити, що винятком були програми кінцевих іспитів Новоросійського університету, до яких вносилися лише ті предмети, які вивчалися студентами на останньому курсі (4-му), інші ж зараховувалися відповідно до результатів курсових сесій [34,488].

Наголосимо, що випускні іспити були 2-х видів (іспити й опитування), що проводилися з усіх предметів кожного відділення, причому всі іспити поділялися за формою на усні та письмові. Підкреслимо характерну закономірність та взаємозалежність означених категорій: іспити проводилися виключно у письмовий формі, а опитування в усній. Письмовий іспит тривав протягом п'яти годин, іспитовані кожного відділення повинні були дати по дві письмові відповіді. Наприклад, з відділення класичної філології: переклад із російської мови на латинську та переклад грецького тексту на російську мову з інтерпретацією на російській чи латинській (особлива увага зверталася на пояснення до тексту латиною при присвоєнні ступеня кандидата); із слов'яно-російського відділення одне питання із слов'янського мовознавства, наступне з історії російської словесності або західноєвропейської літератури; з історичного із російської історії та загальної (всесвітньої) [35,5-6]. Усні іспити проводилися за білетами, відповідно до кожного відділення, протягом п'яти засідань. Пошукачі усно мали дати відповіді з кожного предмету спеціальності на завдання білету та на всі запитання, що виникали в екзаменаторів під час іспиту [35,7]. При цьому, кількість питань на іспиті була невизначеною та контролювалася виключно волею екзаменатора. Однак зазначимо, що у більшості випадків кількість запитань коливалася від одного до чотирьох [45,арк.112].

Картина випускних іспитів у Дерптському університеті, що вкарбувалася у пам'ять іспитованого М. П. Василенка, знайшла своє відображення у його спогадах: «... попереду парт стояв стіл, покритий червоним сукном, за ним сидів декан. За партами на різних місцях сиділи окремо професори без асистентів й екзаменували, кожний професор екзаменував скільки хотів. Іспит був серйозним, і в середньому на кожного студента професор витрачав близько 20 30 хвилин.» [4,115].

За результатами письмових та усних іспитів екзаменаційна комісія приймає рішення про присвоєння іспитованим вченого звання дійсного студента (диплома 2-го ступеня), ступеня кандидата (диплома 1-го ступеня) чи виносить рішення про визнання іспиту не складеним. Вчений ступінь кандидата присвоювався студентам, які отримати оцінки «достатньо задовільні» з головних предметів та «задовільні» з інших (допоміжних), за умови, що середній бал успішності на курсових іспитах становив не менше 4, а звання дійсного студента присвоювалося практично всім випускникам університетів, які на кінцевих іспитах із усіх предметів напряму підготовки отримали оцінки «задовільно» [31,100].

Іспит як на вчене звання дійсного студента, так і на ступінь кандидата наук, за структурою та змістом являв собою фактично одну й ту саму процедуру, мета якої полягала у виявленні рівня знань випускників університету, а кінцевий результат поставав головним важелем у механізмі оцінювання достойності кожного отримати атестат на звання дійсного студента чи диплом кандидата наук.

Згідно з визначеним механізмом послідовності присвоєння вчених ступенів, претендувати на ступінь магістра мали право виключно особи, які мали російський диплом ступеня кандидата наук. Винятком були випадки, коли університет дозволяв складати магістерський іспит іноземцям, які подавали до факультету докторський диплом іноземного університету з однієї спеціальності [46,арк.22].

Іспити на вчений ступінь магістра у другій половині ХІХ початку ХХ століття складалися з двох послідовних частин: магістерського іспиту та захисту дисертації. Термін складання магістерських іспитів не був узгоджений попередньо та проводився протягом всього навчального року, за винятком періоду літніх вакацій (канікул). Усі предмети магістерських іспитів поділялися на головні або основні предмети, з яких пошукач бажає отримати вчену ступінь, та які визначали спеціальність, та другі або допоміжні, ті що становлять найближчий зв'язок із основними [31,99].

Після закінчення університетського курсу пошукачеві потрібно було затратити у середньому близько 2 3 роки сумлінної праці для приготування до магістерського іспиту, дотримуючись не лише вимог офіційної програми, але й вивчаючи кожне питання у повному обсязі, ознайомлюючись із всією історією проблеми, вивчаючи журнальні статті, нові розробки, навіть незначні замітки [10,343-344;20,146]. Наприклад, приват-доцент О. В. Клоссовський, незважаючи на хорошу математичну підготовку, незвичайні здібності та працьовитість, вирішив лише після п'яти років старанної підготовки складати іспит [15,169]. Процес підготовки до іспиту був хорошою школою для подальшої наукової діяльності молодого вченого [2,34].

Магістерські іспити проводилися в усно-письмовій формі з головних та допоміжних предметів обраної спеціальності факультету, перелік яких чітко визначався розрядом наук, за яким пошукач бажав отримати вчену ступінь [31,101].

Магістерські іспити були складними, тривали протягом декількох днів з кожного предмету спеціальності окремо, порядок яких визначався деканом факультету та попередньо оголошувався [1,43]. Наприклад, магістерський іспит О. І. Базарова, який відбувся у Санкт-Петербурзькому університеті 1870 р., тривав протягом 3-х місяців (січень березень) та 2-х засідань факультету, на кожному із яких пошукач складав іспити із декількох предметів (27 лютого з неорганічної хімії, аналітичної та органічної; 20 березня з фізики, кристалографії) [8,арк.30].

Д. І. Багалій у своїй автобіографії щодо складання магістерського іспиту в університеті Св. Володимира зазначає, що становище кожного іспитованого було складним, оскільки не було встановлено меж для іспиту, вони визначалися виключно волею екзаменатора [3,87]. Вимоги до пошукачів магістерського ступеня у Петербурзькому університеті були дещо іншими, у порівнянні з іспитованими Київського університету, оскільки пошукачі вченого ступеня магістра за згодою екзаменатора обирали собі обмежену кількість спеціалізованих запитань і з них складали іспит. До речі, й програма магістерського іспиту з однієї й тієї ж спеціальності у Києві відрізнялася більшим обсягом, ніж у Петербурзі. Зокрема, магістрант повинен був підготуватися з усіх відділів російської історії, включаючи також і українську, у визначений термін, хоча обсяг курсів був неоднаковий. Наприклад, програма магістерського іспиту в університеті Св. Володимира зі спеціальності «російська історія» (головний предмет) охоплювала курс у повному обсязі: історію Київської Русі, Литовсько-польської доби, Московської держави, Російської імперії, курс «Історіографія» та обов'язково вимагала знайомства пошукача із літературою як вітчизняною, так і зарубіжною, а також вивчення джерел курсу [2,30-31].

Проте, ми не можемо однозначно стверджувати, що саме від правил, розроблених програм та визначених вимог до пошукачів вчених ступенів залежав рівень складності іспиту. Описуючи хід магістерського іспиту в Харківському університеті, М. І. Костомаров згадує, що професор М. С Лунін строго екзаменував із предмету «загальна історія», іспит тривав близько двох годин і був складений на оцінку «задовільно». На наступному ж іспиті з російської історії екзаменатором було призначено професора П. П. Гулака-Артемовського, запитання якого були поверхневими, навіть в іспитованого виникла думка, що він міг би, не прочитавши жодної книги, відповісти на всі питання. Через десять днів відбувся останній іспит із допоміжних предметів: політичної економіки і статистики. Першим екзаменував професор П. І. Сокольський, другим товариш студентських років О. П. Петровський-Рославський, обидва предмети були складені на задовільному рівні [16,452].

Відповідно до «Положення» 1864 р., пошукач вченого ступеня магістра на іспиті мав виявити свої знання щодо знайомства із літературою відповідної науки. За словами професора Московського університету І. А. Каблукова, така вимога була хибною, оскільки сфера відомих наукових фактів тієї чи іншої дисципліни є безкінечною, а розум магістранта обмежений, і відтак, дотримуючись таких норм, можна було легко провалити іспит. Таким чином, при підготовці до іспиту пошукач повинен був ознайомитися з основними програмними вимогами. Ця особливість вимагала попереднього узгодження із професором екзаменаційного курсу. Також викладач визначав перелік джерел, які потрібно вивчити при підготовці до іспиту. Дослідник А. Є. Іванов називає вказану передекзаменаційну консультацію магістранта своєрідною традицією, яка зародилася у першій половині ХІХ століття та стала невід'ємним компонентом підготовки до магістерських іспитів у кінці століття [12,119].

Окрім того, з метою визначення вміння пошукача працювати із літературою окремої наукової проблеми, магістранту надавалася можливість самостійно обрати тему одного із головних предметів спеціальності та підготуватися на основі російської та іноземної літератури. Остання вимога дозволяла виявити рівень вміння магістранта самостійно працювати над визначеною проблемою. Таким чином, магістерський іспит повинен був виявити не лише базові знання пошукача вченого ступеня, але й довести його вміння досліджувати обрану наукову проблему. Якщо остання вимога не була виконана, іспит вважався не складеним.

Слід зауважити, що, крім основних предметів, магістрант повинен був скласти іспити із допоміжних наук спеціальності. Наприклад, магістри з історії загальної літератури повинні були витримати додаткові іспити з історії слов'янської і російської словесності та загальної історії. Таким чином, пошукачам на іспитах потрібно було бути підготовленим, мати великий багаж знань з основних та допоміжних дисциплін спеціальності, вільно володіти іноземними мовами (німецькою або французькою) для знайомства із зарубіжною літературою.

Паралельно з підготовкою до магістерського іспиту, вивченням джерел та літератури, розробкою теми дисертації, здобувачі не повинні були переривати свою основну наукову роботу, тобто, фізики та хіміки лабораторні заняття, медики медичну практику, історики роботи в архівах та бібліотеках для написання наукового дослідження тощо [37,9].

Така система магістерських іспитів мала як прихильників, так і противників. У своїх міркуваннях професор О. П. Вальтер на засіданні ради університету Св. Володимира порівнює іспити на вчені ступені із охороною, що стоїть на варті науки, гарантує її спеціальність. Він також порівнює магістерський іспит із перешкодою, яка стоїть на шляху непідготовлених кандидатів до викладацької діяльності [26,10-12].

Магістерський іспит, на думку академіка П. В. Нікітіна, сам по собі не повинен залежати від тих чи інших програм та правил, це спеціалізований іспит. А отже, необхідно брати до уваги спрямування наукових інтересів пошукача та зосереджувати увагу на ті чи інші сфери, обрані пошукачем для детального, спеціального вивчення [18,2].

Після закінчення іспитів магістрантам вручалися іменні посвідчення, які містили інформацію про складені іспити та надавали право подавати на факультет дисертацію для отримання вченого ступеня магістра.

Іспитовані, які не витримали випробування, мали право перескласти іспити, при цьому кількість спроб не повинна була перевищувати 2-х. Кандидатські та магістерські іспити у даному випадку проводилися через рік із перескладанням усіх предметів спеціальності, за винятком позитивно оцінених [31,99;43,арк.68].

Таким чином, іспити на вчені ступені становили перший етап перевірки знань пошукачів вчених ступенів. Тенденція, яка спостерігається у напрямку збільшення кількості розрядів наук і більш чіткої їх спеціалізації, виступає проявом розвитку окремих галузей наук і встановленням складної програми випробувань та індивідуального переліку вимог до іспитованих на вчені ступені різних спеціальностей. Різниця між програмами усних іспитів на вчений ступінь магістра та випускних констатує факт їх вужчої спеціалізації у порівнянні з іспитом на ступінь кандидата.

В основу атестації наукових кадрів в університетах Російської імперії другої половини ХІХ початку ХХ століття покладено принцип присудження вченого ступеня за дисертацію. Статус дисертації як основного критерію визначення кваліфікаційного рівня наукових працівників в атестаційній системі російських університетів сформувався протягом 60-ти рр. (1803 1863) [12,130].

У своїх спогадах про російські університети середини ХІХ століття М. П. Погодін зазначає, що «поняття самої дисертації, як і урочистої промови, у нас втратилося, що це не дисертації. Пишуться величезні твори, описуються цілі епохи невже це дисертації?..». Науковець стверджує, що у порівнянні із роботами попередніх періодів, пріоритети теперішніх дисертацій представлених для отримання наукового ступеня, належать великому об'єму, описовому стилю та живій мові, заперечуючи, натомість, справжню цінність дослідження [29,40]. Автор статті «Медичні дисертації та диспути», що була опублікована у журналі «Русский вестник», називає дисертації незвичайним явищем, характерним виключно для російської убогої наукової літератури та суспільства. Оскільки російські дисертації, у порівнянні із західноєвропейськими, лише в окремих випадках були результатом кропіткої самостійної праці над спеціальним питанням науки. Молоді науковці, цураючись самостійності дослідження, нічого не додавали до матеріального багатства науки, лише ознайомлювали із станом досліджуваної проблеми [21,380-381]. Таким чином, основна цінність російських дисертацій полягала у їхньому інформативному характері, що був необхідним для всього освітнього середовища Російської імперії другої половини ХІХ століття.

Згідно із встановленою кваліфікаційною ієрархією вчених ступенів, визначалися й індивідуальні критерії оцінювання та окремі вимоги до робіт кожного із пошукачів. Зазначимо, що професорська корпорація, встановлюючи індивідуальні вимоги до дисертаційних робіт пошукачів, визначала, що кандидат повинен знати фактичний матеріал науки, магістр обов'язково й її історію, а доктор історіографію проблеми [29,40]. Відповідно до вказаного принципу й встановлювалися вимоги до наукових досліджень, представлених здобувачем для отримання вченого ступеня.

Відповідно до «Положення» 1864 р., випускники університету, рівень знань яких був оцінений гідним ступеня кандидата наук, зобов'язувалися протягом шести місяців подати до факультету дисертацію на тему одного із головних предметів спеціальності. Дисертаційна робота кандидата наук була своєрідним додатком до складеного іспиту, виключно слугувала лише підтвердженням отриманого багажу знань випускника після закінчення університетського курсу. Тому від кандидатських дисертацій не вимагали нового внеску у розвиток науки.

За дорученням декана робота розглядалася одним із професорів чи доцентів факультету і, якщо отримана рецензія була позитивною, призначався захист дисертації для усного пояснення на засіданні комісії, останнє обговорення якої й визначало остаточне рішення факультету щодо присвоєння вченого ступеня пошукачеві. У випадку невдалої спроби здобувачеві надавалася можливість вдруге через шість місяців подати на розгляд факультету нову дисертацію та захистити її у вищезазначений спосіб. Потрібно зауважити, що друга дисертація була останньою спробою пошукача отримати вчений ступінь кандидата, у іншому випадку пошукачеві вручався атестат на звання дійсного студента [24,16].

Як виняток, студентам, які успішно закінчили університетський курс та були нагороджені під час навчання золотою чи срібною медаллю або ж позитивним відгуком за окремо виконані дослідження, присвоювали ступінь кандидата без представлення на факультет дисертаційної роботи [43,арк.6].

Вибір теми для написання майбутніх магістерських й докторських дисертацій належав переважно здобувачам вчених ступенів, в іншому випадку тема пропонувалася науковим керівником та попередньо затверджувалася факультетом. Наприклад, тема та робота спочатку над магістерською, а потім над докторською дисертацією «Про історію життя Нифонта» дослідника історії російської словесності О. В. Ристенка була визначена та розпочата ще у студентські роки [13,150-151]. Наголосимо, що тема докторської дисертації могла охоплювати предмет дослідження й магістерської роботи у ширшому ракурсі, проте, у жодному випадку не повинна була повторювати її зміст [31,102]. Однак, в окремих випадках докторська дисертація була навіть слабшою за магістерську, представлену одним науковцем. У спогадах сучасників ми зустрічаємо думку про те, що російські магістерські дисертації за своїм науковим внеском перевищували німецькі, американські та інші докторські [1,43]. Предмет дослідження медичних дисертацій охоплював одну з проблем переважно головних або ж допоміжних дисциплін медичного факультету, обрану здобувачем чи призначену факультетом [44,9]. На думку ординарного професора університету Св. Володимира О. П. Вальтера, докторська дисертація є доказом вміння іспитованого самостійно та критично розробляти науку, відображати самостійний погляд щодо проблеми [36,277;26,9].

Термін представлення на факультет дисертацій як магістрантами, так і докторантами, не був визначений та затягувався на декілька років. Наприклад, пошукач І. А. Каблуков склав магістерський іспит 1882 р., а дисертацію на ступінь магістра подав лише 1887 р. [14,99]; П. Н. Мілюков лише через 6 років подав до захисту дисертацію (1886 1892 рр.) [20,139]. Проте, наприклад, Д. І. Багалій успішно склав іспит та захистив дисертацію протягом двох з половиною років (1880 1882 рр.) [2,32].

Все ж зазначимо, що система присвоєння вчених ступенів визначала обов'язковий часовий інтервал в один рік між іспитами на вчені ступені. Наприклад, кандидат міг складати іспит на ступінь магістра, а докторант мав право подавати на розгляд факультету дисертацію лише через рік після отримання попереднього вченого ступеня [31,98].

Механізм присудження вченого ступеня доктора наук був аналогічним до магістерського. Пошукачі обох вчених ступенів писали дисертаційні роботи та захищали їх публічно, за винятком магістерського іспиту зі спеціальності для ступеня доктора наук. В обох випадках обов'язковою була процедура попереднього розгляду та схвалення факультетом роботи, що становила етап рекомендації до публічного захисту. Підготовка дисертації до диспуту була складною бюрократичною процедурою [16,452].

Відповідно до постанови декана, дисертація вивчалася всіма викладачами факультету порізно та письмово рецензувалася одним чи декількома професорами або доцентами кафедри, оскільки обов'язковою вимогою до призначення опонентів було положення університетського статуту 1884 р. щодо виконання типових факультативних доручення виключно штатними викладачами [25,455-474], з урахуванням предмету власних досліджень останніх, які б стосувалися тематики роботи дисертанта [31,96-110]. «Позаштатні викладачі» ж, наприклад приват-доценти, які читали обов'язкові курси, хоча й допускалися до іспитів на факультеті, проте, не мали права брати участь у розгляді дисертаційних робіт та бути присутніми на публічному захисті. У даному випадку доречним буде згадати про гучну справу із обговоренням дисертації на юридичному факультеті Новоросійського університету 1904 р приват-доцента А. Г. Тимофєєва на тему «Про тілесні покарання у російському праві», де призначено було опонентами від факультету професора О. Я. Шпакова та приват-доцента М. М. Абрашкевича, причому призначення останнього, по-перше, суперечило положенням законопроекту та, по-друге, було поясненням затяжності процесу розгляду роботи на факультеті [7,2].

Термін розгляду дисертації й обговорення відгуку на факультеті не повинен був перевищувати шести місяців із дня представлення роботи. У випадку, якщо кінець терміну припадав на період літніх канікул, відгук про дисертацію повинен був обговорюватися на найближчому засіданні факультету після закінчення канікул [47,арк.5]. Наступного, найближчого, засідання проводилося обговорення поданої дисертації у присутності всіх членів факультету. Звичайно, право висловити свою думку мав кожен із присутніх, проте, основна увага зосереджувалася навколо оцінки призначених опонентів від факультету, відгуки яких досить часто викликали пожвавлення серед викладачів факультету та бурхливе обговорення. Наприклад, дискусійне обговорення магістерської дисертації М. П. Драгоманова «Питання про історичне значення Римської імперії і Тацит» на історико-філологічному факультеті Університету Св. Володимира 1870 р. Відгук офіційного опонента проф. В. А. Більбасова був різким та критичним, однак, загалом позитивним [9,8].

Після заслуховування відгуків, якщо у результаті дискусій дисертація оцінювалася як задовільна, її рекомендували до захисту на публічному засіданні факультету. Одночасно на цьому ж засіданні факультет призначав двох офіційних опонентів (наголосимо, що на медичному факультеті не менше трьох [33,586]), спеціальність яких була близькою до дисертаційної проблематики [38,103], та затверджував підготовлені пошукачем положення, що включали основні висновки дослідження без обмеження.

За місяць до публічного захисту здобувач вченого ступеня зобов'язаний був подати на факультет надрукований текст дисертації. Сама процедура друку дисертації та поширення у торгівельну мережу робило дослідження гласним. Якщо дисертація не була опублікована, науковці, які зацікавлені у такому дослідженні, не змогли б попередньо з нею ознайомитися та відповідним чином підготуватися до активної участі. Відповідно, невиконання даної умови робило публічний захист простою формальністю [44,арк.15зв].

Згідно з системою атестації науково-педагогічних кадрів Російської імперії другої половини ХІХ початку ХХ століття, етапу остаточного оформлення дослідження відводилося вагоме місце. Процес написання дисертації був важливим, оскільки це період кристалізації результатів власного дослідження пошукача та становлення науковця. Саме дисертації, представлені для отримання вищих вчених ступенів, по-перше, виступали критеріями перевірки знань та, по-друге, визначали цикли наукового життя. Адже якщо магістерська дисертація була свого роду раннім науковим витвором та першим циклом наукового стажу, то вже докторська дисертація підтвердженням наукової зрілості дослідника.

Останнім етапом атестації науково-педагогічних кадрів був публічний диспут. Диспути проводилися у формі наукової дискусії навколо проблематики дисертаційного дослідження, основних положень та здобутих висновків. Публічний диспут на основі винесених результатів дослідження на обговорення загалу є невід'ємною частиною гласності процедури отримання вченого ступеня. Саме публічність диспуту була основним випробуванням для молодого науковця, який повинен вперше захистити своє дослідження у присутності відомих вчених і великої кількості глядачів, що зібралися заради нього. Дисертант не лише повинен мати знання, але й повинен вміти оперувати ними. Публічний диспут повинен був не лише виявити рівень знань, але й відобразити вміння дисертанта володіти мистецтвом наукової дискусії. Узагальнюючи, слід виділити, що атестаційна система другої половини ХІХ початку ХХ століття нараховувала три основні етапи випробувань достойності кожного із пошукачів отримувати вчені ступені, так звані окремі періоди становлення молодого науковця: перший іспити на вчену ступінь, другий науково-дослідна робота та підготовка дисертації і третій публічний диспут.

Таким чином, система атестації наукових та науково-педагогічних кадрів в університетах Російської імперії була остаточно сформована у 80-х рр. ХІХ століття і ґрунтувалася на законодавчо-нормативній платформі, виробленій протягом століття (друга половина ХУШ 70-ті рр. ХІХ століття), та була дещо вдосконалена у подальшому. Встановлено єдиний законодавчо оформлений порядок проведення іспитів та визначено перелік вимог до іспитованих на вчені ступені кожного факультету. Наголосимо, що вказані відмінності, характерні для кожного із російських університетів, коливаються у межах визначених норм єдиного «Положення про іспити на звання дійсного студента і на вчені ступені» 1863 р., що функціонувало до 1918 р., характеризуються виключно рівнем вимогливості екзаменаційних комісій та пояснюються автономним поглядом рад університетів на процедуру іспитів на вчені ступені.

Слід констатувати той факт, що прийнятий уніфікований регламент атестації молодих науковців, зі своїми недоліками та неприйнятними для російського суспільства особливостями, був визнаний системою вищої освіти Російської імперії та кожним університетом. Підтвердженням цього стало виправдання часом, оскільки такий регламент проіснував до 1917 р. включно.

Література

науковий атестація університет імперія

1. Аврус А.И. История российских университетов. Очерки. М.: Моск. общ. науч. фонд, 2001. 85 с.

2. Багалій Д. Автобіографія акад. Дмитра Івановича Багалія // Юбілейний збірник на пошану академіка Д. І. Багалія з нагоди сімдесятої річниці життя та п'ятдесятилітніх роковин наукової діяльності. К. : Вид-во Урк. АН, 1927. С.1-146.

3. Багалій Д.І. Вибрані праці: в 6 т. / Ред. кол.: В. І Астахова, К.В. Астахова, В.С. Бакіров; упоряд. В.В. Кравченко ; НАН України, Ін-т укр. археографії та джерелознавства ім. М. С. Грушевського (Харків. Філія) ; ХГІ «НУА» ; Харк. нац. ун-т ім. В. Н. Каразіна Х.: Золоті сторінки, 1999 Т. І. 377 с.

4. Василенко Н.П. Воспоминания: Дерптский университет (1885 1890 гг.): Неизвестные странички дневника. К. : Пульсары, 2003. 120 с.

5. Владимирский-Буданов М.Ф. История императорского университета Св. Владимира. К.: Тип. Имп. ун-та Св. Владимира, 1884. Т.1. 674 с.

6. Галкин К.Т. Высшее образование и подготовка научных кадров в СССР / Под ред. Н.А.Константинова. М.: Гос. изд-во «Советская наука», 1958. 176 с.

7. Дело А.Г. Тимофеева, приват-доцента Санкт-Петербургского факультета. Одесса : Русская речь, 1908. 146 с.

8. Державний архів міста Киева (далі ДАК). Ф.16. Оп.310. Спр.97. Арк.1-31.

9. Драгоманов М.: Документи і матеріали: 1841 1994 гг. / Упоряд. Г. Болотова ; ред. І. Бутич ; Ін-т укр. археографії та джерелознавства. Л., 2001. 731 с.

10. Заметка о вакантных кафедрах в наших университетах // Журнал Министерства народного просвещения (далі ЖМНП.). 1862. Ч.115. № 8. С.339-349.

11. Записка о необходимости и неотложности установления степени магистра и доктора истории русского права // ЖМНП. Новая серия. 1916. Ч.61. № 2. С.169-174.

12. Иванов А.Е. Ученые степени в Российской империи ХVШ в. 1917 г. М., 1994. 392 с.

13. Истрин В.М. А.В. Рыстенко // Новоросійський університет у спогадах сучасників: Збірник спогадів / Автор-укладчик Ф.О. Самойлов. Одеса : Астропринт, 1999. С.149-152.

14. Каблуков И.А. Как приобретали ученую степень в прошлое время // Социалистическая реконструкция и наука. 1935. № 9. С.96-102.

15. Клоссовская В.П. Воспоминания о профессоре А.В. Клоссовском // Новоросійський університет у спогадах сучасників: Збірник спогадів / Авторукладчик Ф. О. Самойлов. Одеса : Астропринт, 1999. С.169-171.

16. Костомаров Н.И. Исторические произведения. Автобиография. К.: Изд-во при КГУ, 1990. 2-е изд. 736 с.

17. Кричевский Г.Г. Учёные степени в университетах дореволюционной России // История СССР. 1985. № 2. С.141-153.

18. Кулаковский Ю.А. Доклад историко-филологической секции по вопросу об испытаниях на ученые степени. Б.м., б.г. 6, 2 с.

19. Маркевич А.И. Двадцатипятилетие Имп. Новороссийского университета: Историческая записка экстра-орд. проф. А.И. Маркевича и академические списки. Одесса, 1890. XVI, 736, XC с.

20. Милюков П.Н. Воспоминания (1859 1917 гг.) : в 2-х т. / Сост. и авт. вст. ст. М.Г. Вандалковская; коммент. и указатель А.Н. Шаханова. М.: Современник, 1990. Т.І. 446 с.

21. Н. Медицинские диссертации и диспуты // Русский вестник. 1858. № 4 (апр.). Кн.2. С.380-386.

22. О производстве в ученые степени на основании Положения о сем. 20 января 1819 г. // Сборник постановлений по Министерству народного просвещения (Далі СП по МНП.). 1802 1825 гг. СПб.: Тип. Имп. АН, 1864. Т.І. 2-е изд. Стб.1134-1145.

23. О степенях магистра и доктора истории русского права. 27 ноября 1915, г. // ЖМНП. Новая серия. 1916. Ч.61. № 2. С.168-169.

24. Об испытании на звание действительного студента и степень кандидата наук по историко-филологическому, юридическому и физико-математическому факультетам // Университетские известия. Киевский университет (Далі УИ. КУ.). 1867. № 5. С.16-17.

25. Общий устав Императорских российских университетов. 23 сентября 1884 г. // Полное собрание законов Российской империи. [Собрание ІІІ. 1884.] СПб. : [б.и.], 1887. ^IV. Стб.455-474.

26. Особое мнение профессора Вальтера об испытаниях на ученые степени и звания // УИ. КУ. 1867. № 12. С.8-12.

27. Петров Ф.А. Формирование системы университетского образования в России : в 4 т. М.: Изд-во МГУ, 2003.

28. По поводу нового положения об испытаниях на звание действительного студента и на ученые степени // ЖМНП. 1864. Ч.121. Отд. ІІ № 3. С.475-492.

29. Погодин М. Диспут Г. Гладкова // ЖМНП. 1856. № 2. Отд. III. -C.37-46.

30. Положение о производстве в ученые степени. 6 апреля 1844 г. // СП по МНП. 1825-1855 гг. СПб.: Тип. Имп. АН, 1864. Т.ІІ. Отд.ІІ. 2-е изд. Стб.356-365, Штаты и прил. С.30-34.

31. Положение об испытаниях на звание действительного студента и ученые степени // ЖМНП. 1864. Ч.121. Отд.І. № 3. С.96-110.

32. Правила императорского Московского университета. М.: Унив. тип., 1875. 66 с.

33. Правила испытания врачей, фармацевтов, ветеринаров, дантистов и повивальных бабок. 18 (30) декабря 1845 г. // СП по МНП. Отд. II. 1840 1855 гг. СПб., 1875. Т.ІІ. 2-е изд. С.579-600.

34. Правила о сроке и порядке производства испытаний в императорском Новороссийском университете на звание действительного студента и степень кандидата: Распоряжение министра народного просвещения. 16 июня 1867 г. // СП по МНП. 1865 1870 гг. СПб.: Тип. Имп. АН, 1871. Т. IV. Стб.487-491.

35. Правила, требования и программы испытаний в комиссии историкофилологической. 10 декабря 1890 г. // ЖМНП. 1891. Ч.274. № 2. С.1-41.

36. Предложения о новом порядке производства в ученые степени // ЖМНП. 1862. Ч.114. № 3. С.276-311.

37. Профессор Д.И. Багалей. К двадцатипятилетней годовщине его ученопедагогической деятельности. Х.: Печатное дело, 1906. 30 с.

38. Рождественский С.В. Исторический обзор деятельности Министерства народного просвещения. СПб., 1902. 785 с.

39. С представлением проекта Положения об испытаниях на ученые степени. 26 и 28 апреля 1837 г. // СП по МНП. 1825 1839 гг. СПб. : Тип. Имп. АН, 1875. Т. ІІ. 2-е изд. Стб. 1251 1256, Штаты и прил. С.5253.

40. Синецкий А.Я. Профессорско-преподавательские кадры высшей школы СССР. М. : Государственное издательство «Советская наука», 1950. 235 с.

41. Университетский устав 1863 г. СПб. : [б.и.], 1863. 128 с.

42. Ферлюдин П.И. Исторический обзор мер по высшему образованию в России. Вып. 1: Академия наук и университеты. Саратов, 1893. ІХ, 184 с.

43. Центральний державний історичний архів України, м. Київ (Далі ЦДІАК України). Ф.707. Оп.15. Спр.126. Арк.1-104.

44. Там само. Оп.24. Спр.157. Арк.1-29.

45. Там само. Оп.81. Спр.42 а. Арк. 1-127.

46. Там само. Оп.81. Спр.43 а. Арк. 1-89.

47. Там само. Оп.82. Спр.63. Арк. 1-30.

48. Якушев А.Н. Законодательство в области подготовки научных кадров и присуждения учёных степеней в России (1747 1918): история и опыт реализации. СПб. : Сан-Сан, 1998. 291 с.

Размещено на Allbest.ru