Суперечності Болонського процесу: їх розвиток і подолання у вітчизняній системі освіти

Размещено на http://www.allbest.ru/

Суперечності Болонського процесу: їх розвиток і подолання у вітчизняній системі освіти

Ващенко К.М.

З філософської погляду Болонський процес є сукупністю різних моментів, які тяжіють до гармонійної динамічної рівноваги, яка має системний характер. Розкриття іманентної суперечності Болонського процесу як джерела його розвитку спирається на різні інтерпретації його передумов, природи, конкретного змісту і кінцевого призначення. Спробуємо довести, що у конфліктуючих інтерпретаціях слід виявляти ті або інші ціннісні моменти, що виступають на перший план або мають особливе значення для конкретних соціальних суб'єктів - учасників Болонського процесу.

Соціально обумовлені розбіжності в розумінні сутності Болонського процесу стимулюють комунікативний процес узгодження позицій, точок зору, порівняння інтересів і встановлення балансу сил. Саме так вирішується питання про те, з яких критеріїв виходити при демаркації Болонського процесу, яким чином визначати міру його просування, успіхів і невдач.

Зрозуміло, кожен соціальний суб'єкт-учасник Болонського процесу має власні уявлення про бажаний образ, якому повинен відповідати Болонський процес. Ці образи відображають накопичений і апробований соціокультурний досвід, стійкі схеми якого формують специфічні моделі інтеграції вищої освіти в Європі. З цієї точки зору сам Болонський процес може розглядатися як специфічна модель інтеграційного процесу, що розвивається в протилежність як попереднім і паралельним варіантам інтеграції вищої освіти в Європі, так і альтернативним моделям, що актуалізуються час від часу в ході самого Болонського процесу.

Суперечність процесу є ознакою, що дозволяє виділити його з безлічі випадкових взаємодій і в тому відношенні, що взаємоперехід моментів взаємопроникнення диференціює їх і формує нові підстави для подальшого розвитку. Рефлексія суперечностей процесу забезпечує не тільки взаємообумовленість суперечливих моментів, але і самообумовленість процесу в цілому, який, завдяки цьому, набуває власної якості, конкретної специфіки і динаміки. Багаторівневий і багатоетапний характер процесу, що розвивається, дозволяє фіксувати в ньому суперечності різного порядку, як глибші, які виражають його засади, так і менш глибокі, які актуально сприймаються вже на поверхні. Зовнішній вираз вони можуть знаходити не тільки в сусідстві альтернативних моментів, але і в зіткненнях різних, підчас прямо протилежних тенденцій, в полеміці з протилежних точок зору, в альтернативних інтерпретаціях змісту і ходу процесу. Виявлення протилежностей процесу, протилежностей, як зовнішніх, так і внутрішніх, дає змогу виявити всі його сторони, розкрити джерела і рушійні сили процесу.

У контексті такого зіставлення характеризує Болонський процес А. Келлер в доповіді «Від Болоньї до Берліна. Перспективи Європейського простору вищої освіти», підготовленому свого часу за завданням делегації Партії демократичного соціалізму в Конфедеральній фракції Об'єднаних європейських лівих / Північних зелених лівих в європейському парламенті [6]. «Кажучи про Болонський процес, мають на увазі не окремі політичні заходи, а процес реформування, що розрахований на тривалий період і передбачає формування Європейського освітнього простору і адаптацію національних систем вищої освіти до узгоджених основних європейських структур. Метою процесу реформування є нова організація всього політичного поля - політики в області освіти» [6,с.204].

Під політичними заходами А. Келлер має на увазі основні документи Болонського процесу, що підписуються міністрами, які займаються питаннями вищої освіти в державах-учасницях. А. Келлер інтерпретує ці документи як політичні угоди, що мають, поза сумнівом, певний політичний вплив. Пошана до урядів країн-учасниць, які виражають, у свою чергу, загальнодержавну волю, виступає одним з ключових чинників Болонського процесу. Через це окремі політичні дії - зустрічі міністрів і сумісні декларації - мають політичний ефект і в своїй послідовності, опосередкованості і сукупності переростають в цілісний політичний процес, спрямований на реформування національно-державних систем вищої освіти.

А. Келлер наполегливо підкреслює політичний характер Болонського процесу. Відповідно до даного акценту, примітною симптоматичною особливістю Болонського процесу є якщо не практична відсутність, то серйозне відставання його правового забезпечення. Ось що пише про це А. Келлер: «Основні документи Болонського процесу не є міжнародними договорами, йдеться про політичні угоди міністрів, що підписують їх. Болонський процес також не є предметом процесу формування волі Європейського Союзу, а відбувається, - не зважаючи на політичні переплетення в деталях, - паралельно політиці в царині освіти і наукових досліджень ЄЄ. Таким чином, ми маємо справу із заявами про наміри, які безперечно мають політичний вплив на національну політику в царині вищої освіти європейських країн-учасниць, але без обов'язкових правових документів» [6,с.204].

Ситуація, що склалася, видається А. Келлеру проблематичною в двох стосунках. По-перше, взаємини між країнами-учасницями Болонського процесу не підкріплені ніякими правовими претензіями або зобов'язаннями. По-друге, в країнах-учасницях Болонського процесу не існує правових зобов'язань державних органів щодо реалізації його цілей [6,с.204].

Донині лише в деяких державах (наприклад, в Австрії) вжито скільки-небудь значних законодавчих заходів, безпосередньо обумовлених цілями Болонського процесу. А. Келлер нагадує, що 2002 р. при підготовці до Берлінської зустрічі Європейське головне об'єднання національних представництв студентів ESIB вказало на брак легітимності Болонського процесу і запропонувало залучити національні парламенти до його законодавчого забезпечення, але ця пропозиція не отримала підтримки через побоювання ускладнення подальшої процедури.

Можна, мабуть, навіть говорити про те, що політична воля, яка спрямовує Болонський процес, свідомо обмежується компетенцією урядів і неурядових організацій. Так, в Болонській декларації міністри заявляють: «Ми, тим самим, зобов'язуємося досягти цих цілей (в рамках наших інституційних повноважень і ухвалення повної поваги до різноманітних культур, мов, національних систем освіти і університетської автономії) з тим, щоб укріпити Зону європейської вищої освіти. І, нарешті, ми, разом з неурядовими європейськими організаціями, компетентними у вищій освіті, використовуватимемо шлях міжурядової співпраці. Ми чекаємо, що університети, як завжди, дадуть відповідь швидко і позитивно, і активно сприятимуть успіху нашої спроби» [5].

Ані у Болонській декларації, ані в подальших документах Болонського процесу питання його законодавчого забезпечення не зачіпалися. Роль в цьому процесі національних парламентів ніби виносилася «за дужки». Тому виникає враження, що в даний час питання про розробку і ухвалення нових законів у сфері освіти і трудових відносин не знаходиться у порядку денному національних парламентів. «Болонська Декларація - це декларація про наміри. Для створення Європейського простору вищої освіти необхідні відповідні рішення парламентів країн-учасниць, а також зміна національних законів про вищу освіту», - указував свого часу П. Нюборг з Групи по контролю за Болонським процесом [7,с.59].

Те, що масштаб цілей Болонського процесу вимагає реорганізації не тільки політичного, а й правового поля, особливо очевидно для сучасної України. Втім, не так давно схожа ситуація була у Росії і ось як її оцінювали тоді наші російські колеги-науковці. В.І. Байденко виділяв десять груп проблем, що виникли у зв'язку з необхідністю виконання Росією зобов'язань, накладених ратифікацією Лісабонської конвенції і підписанням Болонської декларації [2]. Він відзначає необхідність зняти при вдосконаленні російського освітнього законодавства правові перешкоди для Болонських реформ. І доходить наступного висновку: «Не можна заперечувати, що продовження Болонських реформ в Росії вимагає зміни її правового поля згідно принципів Болонської декларації» [2,с.413]. Висловлюючи цю точку зору, російський експерт в реорганізації правового поля бачить швидше перспективне завдання, аніж актуальний, такий, що вимагає негайної реалізації правовий процес.

Пояснення встановленої структури пріоритетів черговості заходів по реалізації цілей Болонського процесу можуть бути різними. Можливо, ухвалення нового покоління законів є завданням наступних етапів Болонського процесу. Не виключено також, що активізація діяльності в правовому полі знаходиться на периферії Болонського процесу і не передбачена його стратегією (або тактикою), бо ратифікація Лісабонської конвенції видається достатньою правовою основою створення Європейського простору вищої освіти. Принаймні, доводиться констатувати обмеженість Болонського процесу рамками існуючого законодавчого поля. Ініційований за своїм статусом як політичний процес, Болонський процес в зоні свого найближчого розвитку, очевидно, не переростає в правовий і законодавчий процеси у сфері праці і освіти.

У контексті обмежених правових можливостей Болонського процесу його часто інтерпретують як винятково політичний процес, що не припускає скільки-небудь серйозних реформ вищої освіти. Більш того, твердять про наступне: «Втім, думка, що Болонський процес означає початок нового етапу докорінних реформ вищої освіти в Європі, на наш погляд, не видається виправданою. Основні структурні і змістовні перетворення вищої школи в європейських країнах були започатковані в 70-80-і pp. і практично завершені в 90-і роки XX століття. До теперішнього часу у ВНЗ практично всіх європейських країн функціонують багаторівневі системи підготовки, застосовується система зіставних кредитів (залікових одиниць) і фактично вирішена проблема кваліфікацій, що взаємно визнаються» [1,с.6].

В.І. Байденко, у свою чергу, соціальну природу Болонського процесу оцінює широко. Він вважає, що Болонський процес - це процес структурної перебудови, яка передбачає реформування національних систем вищої освіти, зміну освітніх програм і необхідні інституційні перетворення у вищих навчальних закладах [3]. Але в громадській думці Європи, як відзначає він, Болонський процес сприймається не у власне соціально-практичному ключі.

Так, наприклад, про сприйняття Болонського процесу він пише таке: «У європейських колах він сприймається як великий дорадчий процес. Деякі експерти порівнюють його зі створенням Міжнародної Організації Праці (діалогом в рамках Ліги Націй між урядами, працедавцями і профспілками). Інші уявляють його як соціальний діалог на європейському міжнародному рівні (приклад соціального діалогу у європейському просторі)». В.І. Байденко наголошує: «Болонський процес іноді називають процесом консалтингу по зближенню політиків і провайдерів, студентів і працедавців. Це - «сузір'я» виробників вищої освіти, його користувачів і менеджерів. Або - форма загальноєвропейського соціального діалогу» [3,с. 100].

Таким чином, в громадській думці Європи Болонський процес сприймається не як соціально-практичний процес, зміст якого полягає організаційно-структурних перебудовах, а як процес діалоговий, комунікативний, який має собі на меті з'ясування, зближення і узгодження позицій. Організаційно-практичні наслідки цього переговорного процесу не виключаються, але конкретно не плануються, оскільки детальному з'ясуванню підлягають технічні і методичні деталі можливої перспективної інституційної організації системи вищої освіти.

Таким чином, слід говорити про суперечливість Болонського процесу щонайменше у двох вимірах. Це суперечність доволі гнучкого політичного проекту з доволі жорсткими вимогами його правового втілення, з одного боку, та суперечність між інституційною ідеєю єдиного європейського освітнього простору та її конкретними організаційними формами втілення. Очевидно, що перша суперечність є, значною мірою, лише конкретизацією другої як більш глибокої.

Тому зупинимося коротко саме на інституційному забезпеченні Болонського процесу в Україні. Передусім, зазначимо, які управлінські інститути опікуються Болонським процесом. У 2006 р. було створено Національну групу промоутерів Болонського процесу в Україні (National Team of Bologna Promoters), до якої залучені фахівці провідних університетів України. Вони брали участь в навчальних тренінгах з актуальних проблем вищої освіти на Європейському освітньому просторі і проводили такі тренінги в Україні [4].

Втім, структури, що супроводжують впровадження Болонського процесу в країні, є переважно офіційними урядовими структурами. При Міністерстві освіти і науки України (MOH) створено відомчу робочу групу супроводу Болонського процесу у вищій освіті України (розпорядження MOH від 24.05.2006 №93-р) та, за розпорядженням Кабінету Міністрів України, міжвідомчу робочу групу з впровадження Болонського процесу (наказ MOH від 7.03.2006 №164).

Другими варто відзначити самі ВНЗ, які потребують явних інституційних змін, не кажучи вже про оптимізація самої мережі ВНЗ. Сьогодні в Україні підготовку фахівців з вищою освітою здійснюють майже 1000 вищих навчальних закладів усіх рівнів акредитації та форм власності. Вони підпорядковані 28 міністерствам і відомствам, 10 з яких мають у підпорядкуванні лише один заклад. Такої практики немає жодна європейська країна.

На жаль, інституційні зміни в галузі управління роботою ВНЗ спрямовані майже виключно на зміни в самій структурі органів державної влади, відповідальних за вищу освіту, а спрямовуються вони на концентрацію державного управління ВНЗ в одній структурі - MOH України, з метою оптимізації мережі вищих навчальних закладів. Свого часу навіть було підготовлено проект розпорядження Кабінету Міністрів України «Деякі питання управління навчальними закладами», яке передбачає передачу ВНЗ у сферу управління Міністерства освіти і науки.

Не менш важливою складовою інституційних змін, які мають наблизити Україну до повноцінної участі у Болонському процесі, є формування національної системи кваліфікацій. Процес формування і запровадження національної системи кваліфікацій планувалося завершити поетапно до 2010 року, що так і не було реалізовано. Основою цих дій мало стати узгодження національної системи кваліфікацій з системою кваліфікацій Європейського простору вищої освіти. Так, вже у 2006/2007 навчальному році студенти всіх ВНЗ III-IV рівнів акредитації були залучені у двоциклову систему підготовки (бакалаври-магістри), що відповідає Болонським принципам. Розпочато формування національної структури кваліфікацій бакалавра, яка відповідає цьому переліку і буде представлена Групі супроводу Болонського процесу (BFUG) для адаптації в загальноєвропейську систему кваліфікацій [4].

Стосовно програм другого циклу, вивчається проблема диверсифікації програм за критеріями академічності та професійності. Зараз в У країні пропонується післябакалаврська програма магістра наук і програма, що має умовну назву «спеціаліст», яка більше зорієнтована на практичну діяльність.

Сьогодні вищі навчальні заклади і роботодавці обговорюють питання еволюції таких програм. Пропонується відмовитись від кваліфікаційного рівня «спеціаліст», а натомість розробити два варіанти магістерських програм - магістра академічного і магістра професійного профілю, з орієнтацією останньої на практичну діяльність. Як приклад для технічних спеціальностей - магістр наук, магістр інженерії.

Запровадження докторського навчання як третього Болонського циклу досі знаходиться на початковій стадії. Проблемою впровадження в Україні третього циклу навчання в рамках Болонського процесу є збережена з радянських часів система присудження двох наукових ступенів: кандидата та доктора наук, приведення яких у відповідність до європейських зразків ускладнюється відсутністю єдиного докторського стандарту в країнах-учасницях Болонського процесу.

Це далеко не всі інституційні аспекти адаптації вітчизняної системи освіти до європейських стандартів, які є зразком для наслідування національних освітніх систем країн-учасниць Болонського процесу. Але вже їх розгляд виводить нас до проблеми ціннісної переоцінки інституційних засад вітчизняної системи вищої освіти. Саме у цій сфері лежать найбільш глибокі і найбільш гострі суперечності - ті суперечності, вмілий розвиток яких сприятиме успішному входженню національної системи освіти у Болонський процес, а недостатня увага до них та їх ігнорування призведуть до поглиблення кризи національної системи освіти в цілому, адже залишатися такою, як вона була «за часів СРСР» вона вже не зможе ніколи.

болонський адаптація освіта європейський

Список використаних джерел

1. Байденко В. И. Введение // Болонский процесс: на пути к Берлинской конференции: (европ. анализ): [сборник] / М-во образования и науки Рос. Федерации, Упр. междунар. образования и сотрудничества, департамент содерж. высш. проф. образования и др.; под науч. ред. В. И. Байденко. - М.: Исслед. центр проблем качества подгот. специалистов, 2004. - 415 с. - С.5-10.

2. Байденко В. И. Заключение // Болонский процесс: на пути к Берлинской конференции: (европ. анализ): [сборник] / М-во образования и науки Рос. Федерации, Упр. междунар. образования и сотрудничества, департамент содерж. высш. проф. образования и др.; под науч. ред. В. И. Байденко. - М.: Исслед. центр проблем качества подгот. специалистов, 2004. - 415 с. - С.412-413.

3. Байденко В. И. Болонский процесс: структурная реформа высшего образования Европы / Байденко; Исслед. центр проблем качества подгот. специалистов Моск. гос. ин-та стали и сплавов (технол. ун-та), Рос. новый ун-т, Каф. систем, исслед. образования. - [3-є изд., исп. и доп.]. - М., 2003. - 127 с.

4. Болонський процес в Україні: стан та проблеми реалізації // Режим доступу: http://www.mon.gov.ua/main.php ?query=education/higher

5. Зона Европейского высшего образования. Совместное заявление европейских министров образования (г. Болонья, 19 июня 1999 года) [Электронный ресурс] // Режим доступу: http://www.w3.org/TR/REC-html40.

6. Келлер А. От Болоньи к Берлину. Перспективы Европейского пространства высшего образования. Исследование, проведенное по заданию делегации Партии демократического социализма в Конфедеральной фракции Объединенных европейских левых/Северных зеленых левых в европейском парламенте // Болонский процесс: середина пути: [сборник] / Федер. агентство по образованию, Упр. междунар. образования и сотрудничества, Исслед. центр проблем качества подгот. специалистов Моск. гос. ин-та стали и сплавов (технол. ун-та), Новый рос. ун-т, Каф. систем, исслед. образования; под науч. ред. Байденко В. И. - М.: ИЦПКПС, 2005.-378 с.-С,201-215.

7. Нюборг П. Болонский процесс // Болонский процесс: середина пути: [сборник] / Федер. агентство по образованию, Упр. междунар. образования и сотрудничества, Исслед. центр проблем качества подгот. специалистов Моск. гос. ин-та стали и сплавов (технол. ун-та), Новый рос. ун-т, Каф. систем, исслед. образования; под науч. ред. Байденко В. И. - М.: ИЦПКПС, 2005. - 378 с. - С,49-67.

Размещено на Allbest.ru