Болонські параметри розвитку української освіти

Размещено на http://www.allbest.ru/

Болонські параметри розвитку української освіти

Молодиченко В.В.

Подальші соціально-економічні й політичні зміни в суспільстві, зміцнення державності України, входження її до цивілізованого світового співтовариства неможливі без структурної реформи національної системи освіти, спрямованої на забезпечення мобільності, працевлаштування та конкурентоспроможності фахівців. Однією із передумов входження України до Європейського простору є досягнення системою освіти України цілей Болонського процесу.

Модернізація цінностей та перехід системи освіти України до Болонських стандартів актуалізує процес збереження і зрощення системи національних (історичних, традиційних) цінностей із Європейськими цінностями. Така ж проблема стоїть і перед провідними країнами Європейського простору: держави з розвиненою освітньою інфраструктурою до Болонських інновацій підходять зважено і механічні зміни до власних систем вносити не збираються.

Які ж Болонські інновації має розгорнути Україна?

По-перше, це посилення наукової складової в діяльності університетів.

Входження України в ЄС, приєднання до єдиного освітянського та наукового простору вимагає високого рівня науково-технологічного розвитку країни. Модернізацію науки неможливо здійснити без активного розв'язання проблеми інтеграції науки та освіти. Цього можна досягти через активізацію наукової складової вищої освіти, потенціал якої значний і не використовується повною мірою.

На думку учених, саме у вищих навчальних закладах, університетах насамперед реалізовується принцип єдності навчання і наукових досліджень. Така консолідація зусиль освітян і науковців позитивно впливає не тільки на виконання наукових досліджень загалом, а й на рівень підготовки фахівців, допомагає вирішувати болюче питання оновлення наукових кадрів. З іншого боку, єдність навчання та наукових досліджень впливає на збереження кадрового потенціалу науково-технічної сфери, зокрема, запровадження поповнення наукових організацій фахівцями, підготовленими за державним замовленням,активізувати створення спільних кафедр, наукових центрів тощо. Це сприяє виробленню інтегрованих програм навчання і тренінгу, ефективності фінансування наукових програм, а також зростанню мобільності наукового персоналу. Показники наукової роботи викладачів і студентів стають найважливішими при визначенні потенціалу вищого навчального закладу загалом.

Посилення наукової складової в діяльності університетів обумовлена в першу чергу переведенням економік європейських держав на інноваційний шлях розвитку, що вимагає певних змін у механізмах формування та реалізації освітянської політики. Дослідження останніх років, проведені у провідних науково-дослідних центрах країни, засвідчують, що розроблення моделі інноваційно орієнтованої економіки потребує комплексного підходу, включення великої кількості тісно між собою пов'язаних елементів. До таких елементів інноваційної моделі В. Бобров та О. Падалка відносять системи: впровадження інновацій у сферу матеріального виробництва, науки, освіти, культури; продукування наукових знань та інновацій; освіти, головним чином вищої, та підвищення кваліфікації професійних кадрів; управління і регулювання інноваційного розвитку економіки; комерціалізації наукових знань та інновацій в умовах ринкових перетворень.

На нашу думку, кожна з наведених систем відіграє певну роль у функціонуванні інноваційної моделі, оскільки без жодної з них неможливо досягти позитивних результатів. Проте особливого значення в наш час набуває система розвитку освіти й підготовки кадрів, управління нею і на державному, і на регіональному рівнях.

Зокрема, від державної політики залежать можливості і темпи розвитку всіх складових моделі, в тому числі, надання пріоритетної підтримки розвитку науки та освіти в університетах з метою визначення ефективно спрямованого відтворювального процесу на досягнення високого рівня економіко-технологічної конкурентоспроможності країни. Отже, перед вищою школою постає завдання створити умови для надання пріоритетної підтримки розвитку науки, забезпечити захист інтелектуальної власності, створити умови для зростання ринкового попиту на інновації та спеціалістів високої кваліфікації.

Посилення наукової складової у діяльності вищих навчальних закладів передбачає своєчасність і повноту педагогічних впливів на розвиток пізнавальних здібностей та інтересів молоді. Центральним напрямом, який вбирає різні аспекти розвивального навчання, є формування бажання і вміння вчитися, здобувати знання, у тому числі і у ході наукових пошуків. Розвивальне навчання ґрунтується на активній позиції молоді, її пізнавальній самостійності. Актуальними нині в європейській практиці є такі засоби активізації, як системи пізнавальних і творчих наукових завдань, застосування різних прийомів співпраці і наукового діалогу, групової та індивідуальної наукової роботи.

Посилення наукової складової університетів спрямовано й на вирішення дуже важливого питання інформатизації освіти. Саме з новими науковими й інноваційно-комунікаційними технологіями (ІКТ) нині пов'язують реальні перспективи розвитку освіти. Це надає змогу кожному обирати свій шлях у навчанні на основі такої важливої дидактичної властивості ІКТ, як індивідуалізація навчального процесу завдяки програмуванню і динамічній адаптованості навчальних програм. Інноваційно-комунікаційні технології, основою яких є глобальні телекомунікаційні мережі, інтелектуальні комп'ютерні системи та програми, об'єднання яких формує одну інфраструктуру планети інфосферу, відкривають нові можливості для викладачів. Наукові телекомунікації (електронна пошта, телеконференції) спонукають молодь до вироблення власних поглядів на події у світі, до самостійного усвідомлення і дослідження багатьох явиш: формують перші навички співпраці, вчать мислити.

Наслідком таких процесів, на думку Р. Бужикової, є установка на новий тип освіти, для якої характерні, по суті, протилежні щодо науковотехнократичної парадигми ідеї та принципи: визнання першорядності процесу пізнання; цінність співпраці, яка ґрунтується на діалозі або полілозі, імпровізації; орієнтація на процес, який зумовлює і результат; любов до учня, студента стає атрибутом професіоналізму: важливо, чи створені умови для успішного розвитку кожного з тих, хто навчається; навчання не обмежується навчальними програмами, воно розглядається як основа для тривимірного навчання: такого, що характеризується широтою світогляду, глибиною знань та постійним їх оновленням у ході залучення молоді до наукових досліджень.

Слід відзначити, що Україна, маючи достатньо потужний науковотехнічний потенціал, дуже слабо використовує його в національних інтересах. Сьогодні більше половини його можливостей реалізується поза потребами інноваційного розвитку вітчизняної економіки. Майже повна її індиферентність до нових знань і високих технологій, які створюють вітчизняні науковці, призвела до фактичної ізольованості наукових установ від підприємницької сфери, зумовила переорієнтацію їх з метою виживання на виконання робіт, які не є актуальними для економічного розвитку України. Звідси випливає завдання створення умов, передусім достатнього фінансового забезпечення, для підвищення рівня наукових досліджень в університетах.

На жаль, загальний рівень, структура і механізми фінансування науково-технічної сфери в Україні суттєво ускладнюють реальне використання можливостей науково-технологічного потенціалу як потужного фактора розвитку економіки та переведення її на інноваційну модель розвитку. Проблема фінансового забезпечення науково-технічної сфери залишається недостатньо вирішеною. Бюджетне фінансування наукових досліджень академічних установ, вищих навчальних закладів МОН все ще не відповідає завданням науки з огляду як на потреби національної економіки, так і на необхідність інтеграції вищої освіти України у європейський освітянський та науковий простір у межах Болонського процесу. Показники фінансового забезпечення потрібно привести до законодавчо визначених. Крім того, ефективності державної підтримки сприятиме переорієнтація фінансування науково-технічної сфери на засади державного замовлення та конкурентності, у тому числі в рамках базового фінансування.

Як підтверджує європейський досвід, одним із механізмів створення конкурентного науково-технічного середовища є зменшення базового фінансування установ сфери науки і збільшення обсягів видатків, що розподіляються на конкурсній основі для виконання науково-дослідних робіт залежно від їх пріоритетності в навчальних установах. Це дає можливість сконцентрувати матеріальні й інтелектуальні ресурси для розв'язання стратегічних науково-технологічних проблем.

Звичайно, в забезпеченні високого рівня наукових досліджень не можна покладатись тільки на державні кошти. Якщо фундаментальна наука фінансується в Україні, як і в усьому світі, за рахунок держбюджету, то прикладні дослідження та розробки держава і промислові підприємства мають підтримати на паритетних засадах. Більше того Європа ставить за мету досягти фінансування наукових і прикладних досліджень за рахунок приватних інвестицій в університети до двох третин від загального обсягу фінансування наукової сфери.

Посилення наукової складової діяльності університетів має вдосконалити систему української освіти, створити умови для приведення рівня та якості освітнього потенціалу і кадрового забезпечення країни у відповідність з вимогами інноваційно орієнтованої економіки та європейської інтеграції в цілому. Одночасно, у ціннісному плані, це має сприяти встановленню головних орієнтирів для розвитку освітнього потенціалу, зокрема:

а) досягненню в найближчі п'ять років середнього рівня освіченості молоді, що відповідає 12 рокам навчання, і збереження тенденції до його нарощування;

б) створенню умов, необхідних для оволодіння всіма випускниками шкіл, коледжів, вищих шкіл високою комп'ютерною грамотністю;

в) охопленню навчанням у вищих навчальних закладах з природничих і технічних спеціальностей до 20% молоді віком до 24 років;

г) створенню рівноправних умов для розвитку науки у навчальних закладах різних форм власності при наданні переваги державним навчальним закладам, частка яких має становити не менше 90% і поступово наближатися до показника найрозвиненіших країн Європи;

д) гармонізації обсягів природничих і гуманітарних дисциплін у програмах вищих навчальних закладів.

Наукова діяльність безпосередньо впливає на якість навчального процесу, забезпечуючи наукову співпрацю викладачів і студентів, атмосферу творчого пошуку. Для студентів це унікальна можливість опанувати сучасні наукові методики, доторкнутися до глибинних наукових проблем обраної ними галузі знань і стати продовжувачами традицій і досягнень кращих науковців України.

Не менш важливим завданням є створення в університетах наукової продукції, конкурентоспроможної на світовому ринку, що забезпечила б інноваційний розвиток економіки та суспільства України. Насамперед йдеться про поліпшення механізму організації наукових досліджень, за яким можна повніше реалізовувати функції фундаментальних наукових досліджень і прикладних розробок. Друге завдання це запровадження для вищих навчальних закладів державної атестації в частині наукової та науково-технічної діяльності. Без інформації про рівень і стан наукової діяльності важко прогнозувати її подальший розвиток. Слід суттєво поліпшити роботу із залучення талановитої молоді до участі в наукових дослідженнях. Для забезпечення творчого і наукового зростання талановитої молоді використовується не лише науковий потенціал вищих навчальних закладів, а й ширше наукових установ Національної академії наук України та відповідних галузевих академій.

Так, з метою підготовки фахівців вищої кваліфікації (магістрів, кандидатів і докторів наук) з пріоритетних напрямів науки і техніки спільним наказом НАН і МОН у березні 2002 р. при Національному авіаційному університеті створено Інститут новітніх технологій, до якого у 2002 р. було зараховано 292 студенти. Крім того, потрібно урізноманітнювати і поглиблювати зв'язки з науковцями державних академій, передусім з НАН України й АПН України; ширше практикувати створення спільних підрозділів, відрядження магістрів на стажування до установ НАН і галузевих академій, у тому числі й АПН. Вчені цих академій мають бути залучені до розробки і рецензування стандартів вищої освіти, до визначення змісту тих чи інших наукоємних програм підготовки фахівців, до складу державних екзаменаційних комісій з атестації магістрів.

По-друге, це рівний доступ до якісної освіти усіх верств населення.

Система освіти може сприяти вирівнюванню доходів різних соціальних верств і прошарків населення, якщо в суспільстві створені умови для здобуття освіти дітям різного соціального походження. Зокрема, коли діти з бідних сімей не мають можливості отримати освіту через високу ціну її послуг, то вони не зможуть за допомогою освіти поліпшити своє матеріальне та соціальне становище і будуть залишатися бідними, тоді як діти з забезпечених сімей мають можливість підтверджувати і поліпшувати свій стан. В цьому випадку освіта стає не лише потужним фактором економічного і соціального розвитку країни, але й підвищує свою конку рентноздатність.

Саме тому можна погодитися з Ю. Сенько, що завданням держави виступає створення такої організації системи освіти, яка б дозволила їй стати фактором подолання соціальної сегментації суспільства. В ідеалі соціально справедлива система освіти має бути доступною для всіх, хто бажає вчитися, та безкоштовною.

Створення такої системи обмежується певними економічними умовами. Перш за все, це усвідомлення економічної ефективності. Кошти, що витрачаються суспільством на освіту, потребують обґрунтування та раціонального використання. Тому в організації та фінансуванні освіти повинні бути присутні і суспільний механізм для виконання соціально важливих цілей, і приватний механізм для введення елементів відповідальності.

Економічна організація функціонування людського суспільства зумовлює необхідність використання всіх наявних ресурсів з максимально можливою віддачею, що власне і складає сутність категорії ефективності. Однак економічна доцільність не охоплює і не може охоплювати всі аспекти життєдіяльності людського суспільства. Іншою важливою характеристикою освіти тому виступає категорія справедливості, тобто рівності розподілу створеного результату серед членів суспільства. Традиційна, найбільш важлива функція освіти це підготовка громадян як членів національної спільноти та формування єдиної культури. В сучасних умовах внаслідок зростання ролі людських ресурсів в економічному розвитку особливої ваги набуває функція освіти з формування професійних та кваліфікаційних навичок працівників. Конкурентоспроможність освіти та країн в цілому у світовому середовищі все більше залежить від їх здатності забезпечити переважну частину їх населення і загальною освітою, і специфічними професійними навичками.

Відмінні за своїм змістом якості працівника, яких потребує ринок праці, і якості людини, яких потребує громадянство, в сучасних умовах все більше проявляють сильну тенденцію до конвергенції і співпадають у багатьох аспектах. Перш за все, це стосується глибинних рис, що визначаються пануючим базовим культурним кодексом сучасного життя.

Умови сучасного виробництва зумовлюють зростання значення таких характеристик працівників, як здатність вирішувати проблеми, приймати рішення і постійно вчитися. В той же час процес формування людини як особистості і як працівника потребує різних механізмів організації.

Таким чином, можна стверджувати освіту у сфері праці, де формування високого професіоналізму і компетентності працівників можливі за умови відбору на підставі критеріїв особистих навичок, умінь та досягнутого рівня знань в загальній системі освіти. Якщо середня освіта забезпечується на основі загального охоплення населення шкільного віку, то вища освіта, не будучи загальнообов'язковою, вже передбачає своєрідну селекцію молоді: більш підготовлені, як правило, вступають у ВНЗ України.

Високий рівень освіти може бути забезпечений тільки на основі високих освітніх стандартів, яким мають повністю відповідати студенти. Доступ до вищої освіти, забезпечений на основі принципів відбору студентів за рівнем знань та загальної і спеціальної підготовки, зумовлює особливу роль цієї ланки освіти. Утім, Н. Скотна зазначає, що у сучасному світі, в тому числі і в Україні, відбуваються процеси, які поступово порушують цю елітарність, вибраність вищої освіти. Зростаючий попит суспільства на вищу освіту виявляється у диверсифікації закладів вищої освіти, форм і методів навчання, у все більшому зростанні чисельності студентів вищих навчальних закладів. Зростає кількість навчальних закладів вищої освіти, державних і приватних університетів та інших типів.

Для багатьох країн, і в першу чергу для розвинених, характерною є тенденція росту студентської когорти.

В Японії у 1995 році 63% населення 18-23 років навчалися у вищих навчальних закладах, в таких європейських країнах, як Великобританія, Фінляндія близько 60%. Заданими ЮНЕСКО, темпи росту кількості студентів в групі населення відповідного віку збільшилися з 9,6% у 1960 році до 18,8% у 1991 році, в розвинених країнах з 15,1 до 40,2%, в країнах, що розвиваються, з 7,3 до 14,1%. Аналогічна тенденція простежується в останні роки і в Україні.

В умовах конкуренції у сфері освіти елітну роль в суспільстві виконують, як правило, університети. освіта науковий навчальний

В Україні саме університети мають тривалу історію і традиції роботи, виступають провідними центрами освіти та науки.

Наявність фундаментальної наукової бази, висококваліфікованих кадрів викладачів створює основи того, що університети повинні бути справжніми осередками формування інтелектуальної еліти суспільства. Але ця елітна роль вітчизняних університетів має обов'язково підтверджуватися забезпеченням стандартів високої якості освітніх послуг.

Список використаних джерел

1. Бобров В. Проблеми вищої освіти у створенні моделі інноваційної орієнтованої економіки / В. Бобров, О. Падалка // Вища освіта України. 2004. № 3. С. 45-48.

2. Кремень В.Г. Освіта і наука в Україні інноваційні аспекти. Стратегія. Реалізація. Результати / В.Г. Кремень. К.: Грамота, 2005. 448 с.

3. Бужикова Р. Нові пріоритети розвитку сучасної освіти / Р. Бужикова // Вища освіта України. 2006. № 3. С. 83-88.

4. Геєць В.М. Інноваційні перспективи України / В.М. Геєць, В.П. Семіноженко. Харків: Константа, 2006. 272 с. Федулова Л. Вища освіта в національній інноваційній системі / Л. Федулова // Вища освіта України. 2008. № 1. С. 9-17.

5. Шевальє Т. Фінансування вищої освіти: десять років змін / Т. Шевальє, Ж.К. Ейшер // Вища школа. 2005. № 2. С. 85-94.

6. Олійник А. Поняття й реальність процесу інноваційного розвитку освіти в Україні у контексті Болонських декларацій / А. Олійник // Вища школа. 2007. № 1. С. 42-49.

7. Гуржий А. Методологічні засади оцінювання та прогнозування розвитку вищої освіти України / А. Гуржий, В. Гапон // Вища освіта України. 2006. №1. С. 23-31.

8. Сенько Ю. Образование: обращенность в будущее / Ю. Сенько // Alma Mater. 2006. № 3. С. 3-10.

9. Скотна Н. Роль освіти в цивілізаційному вихованні молоді / Н. Скотна // Вища освіта України. 2004. № 4. С. 114-118.

Размещено на Allbest.ru