Проблеми морального виховання молодших школярів

Особливо калічиться дитяча думка в тих випадках, коли замилування спеціально організовується дорослими, коли дітей перетворюють у іграшку.

Любов деспотична "Я часто чую тривожні роздуми батьків: був син маленькою дитиною - був добрим, зговірливим, слухняним; підріс - став грубим, норовливим. Чому це так відбувається? Я тисячу разів переконався, що причина цього явища - в невмінні батьків користуватися батьківською владою; в тому, що примус усвідомлюється і переживається дитиною як зла сила, яка пригнічує її волю. Батьківська влада повинна заохочувати, одухотворяти внутрішні духовні сили дитини - її бажання бути хорошою. Це бажання є буквально в кожної дитини. "

Любов відкупу. Є батьки, щиро переконані в тому, що, забезпечуючи всі матеріальні потреби дітей, вони виконують свій батьківський обов'язок. Матеріальними витратами, вважають такі батьки, можна виміряти батьківську любов, у найгіршому разі відкупитися (морально-емоційна товстошкірість, присутня батькам-чоловікам).

В. О. Сухомлинський з нових позицій порушує і дуже актуальну проблему сучасності - спілкування дітей з дорослими, а також з нових позицій підходить і до оцінки життєвої позиції, і ролі дитини в сім'ї. Діти в сім'ї - це не тільки слухняні виконавці волі батьків і старших, їх ставлення до своїх сімейних і громадських обов'язків. Вони не повинні відчувати своєї нерівності, неповноцінності, приниженої гідності. Видатний педагог дав ряд цінних практичних порад батькам щодо того, як створити в сім'ї умови для повноцінного морально-емоційного розвитку.

1. Взаємини в сімейному колективі треба будувати так, щоб навіть найменших його членів зв'язувати з іншими почуття взаємного обов'язку, поваги і турботи. Діти повинні змалечку віддавати комусь частку своєї душі, не замикатись у сфері своїх особистих

2. Важливо створити такі умови, щоб дитина в міру своїх сил була творцем добрих справ для інших людей, із самого початку для рідних. Особливо небезпечним для моральності В. О, Сухомлинський вважав індивідуалізм і споживацький характер життя молодих у сім'ях, бо саме там, де батьки віддають дітям усе і не вимагають від них взамін нічого, виростають люди з кам'яним серцем, егоїсти, ледарі.

3. Головним "лікарем" усіх моральних недуг є праця. Але ефективним засобом виховання вона стає лише за умови, коли надихається благородними моральними мотивами - спочатку зовнішніми, які з часом переростають у внутрішні. Найелементарніший мотив - своєю працею принести рідним радість.

У наші дні немає важливішого завдання у сфері виховання людини, ніж учити батька і матір виховувати своїх дітей. З практики багаторічної праці було з'ясовано, що без турбот про педагогічну культуру батьків неможливо розв'язати жодного завдання, то стосується виховання та навчання.

В. О. Сухомлинський створив педагогічну школу для батьків, яка складалася з таких відділів:

- дошкільний;

- батьків учнів 1-І II класів; IV-VIII класів; ІХ-Х класів, де затри роки до того, як віддати своїх дітей до навчання, мати й батько починають вчитися у школі для батьків.

Вчений-педагог обґрунтував провідні принципи, у відповідності з якими мас здійснюватися педагогічна пропаганда серед батьків:

· виховання дітей - почесний суспільний обов'язок батьків;

· батько і мати повинні бути не менш мудрими творцями людини, ніж педагоги;

· високий культурний та освітній рівень сучасних батьків вимагає, щоб педагогічна пропаганда здійснювалася на рівні сучасних даних науки про розвиток і виховання підростаючого покоління -фізіології, психології, педагогіки;

· у вирішенні складних проблем виховання необхідно забезпечувати індивідуальний підхід і додержання педагогічного такту;

· систематичність педагогічної пропаганди і всебічне охоплення батьків.

Батькам у першу чергу читалися лекції, в яких розкривалися загально методичні проблеми морального виховання, основні життєві етичні проблеми, велася розмова про умови морального виховання, про ті якості особистості, які мають бути притаманні батькам, бо без них не виховати хороших дітей.

У багатьох лекціях, бесідах, консультаціях конкретно розглядалися питання методики формування певних моральних якостей, позитивних рис характеру, навичок культурної поведінки дошкільників.

Вдалося добитися того, що в сім'ї діти-дошкільнята проходять своєрідну материнську школу. Це нічим не замінна школа морального, розумового, емоційного й естетичного виховання. Ніякий, навіть найідеальніший дитячий садок на може замінити материнської школи або надолужити те, що упущене матір'ю і батьком у найтоншій сфері духовного життя людини - у вихованні особистості. Велику увагу приділяють вихованню почуття людини.

Важко переоцінити важливість педагогічної культури матері. Турбуючись про те, щоб мати була тонким, мудрим, духовно красивим, одухотвореним високими почуттями про моральну красу скульптором, ми кінець кінцем турбуємося про душевну делікатність і чутливість дитини, про те, щоб найпотаємніші куточки II серця завжди відгукувалися на добро й красу.

Розділ ІІ. Моральне виховання засобами народної творчості

2.1 Казка як ефективний засіб збагачення морального досвіду школярів

Проблема виховання моральних почуттів є об'єктом наукового дослідження відомих філософів, багатьох педагогів та психологів, тому що моральні почуття не закладені генетично або природою, а їх потрібно виховувати, і саме вони є основою формування моральної особистості.

Ще Арістотель твердив, що не стільки розум, скільки "вірно націлений рух є початком добрих діянь". Платон вказував, що спосіб життя людини визначає характер їх моральної свідомості. Конфуцій моральні й духовні прагнення вважав ідентичними. Головним для нього було милосердя, співчуття, любов до людей.

С. Ф. Русова акцентувала увагу на тому, що в школі дають достатньо матеріалу для душі, для праці розуму, але мало енергії для почуттів. Тому, на думку автора, деякі педагоги спрямовують мету навчання в інший бік, звертаючи увагу на вивчення художньої літератури, музики, образотворчого мистецтва, пояснюючи це тим, що саме мистецтво є джерелом виховання емпатії. Казка і дитина, за її словами, -- це щось рідне, близьке, і "як би вчителі не намагалися вигнати казку з дитячої хати, вона все одно там пануватиме, бо вона природно відповідає вимогам дитячого розуму, а ті людські відносини по казках такі прості і зрозумілі, що дитина може щиро співчувати лихові і недолі, радіти перемозі й щастю казкових героїв. Й це викликає перше почуття симпатії -- початок альтруїзму, перше свідоме враження правди й неправди, тої примітивної великої правди, яка залягає в глибокому лоні народної душі й виливається так просто в народних казках. Тут уперше прокидається дитяча увага до людей, співчуття до їх долі, зростає глибока сердечна любов до усього вбогого, до краси й до добра". Казка збагачує життєвий досвід школярів, розвиває їхній естетичний смак, творчі здібності. Читаючи твори цього жанру, учні вірять в добро і красу, в них виникає бажання завжди боротися за правду та справедливість.

Мистецтву як засобу виховання належне місце відводив В. О. Сухомлинський, але насамперед фольклорному, бо школа має шанувати національну культуру і при цьому утверджувати загальнолюдські цінності. Автор був переконаний в необхідності виховання в початковій школі, коли особливої актуальності цей процес набуває у конкретному емоційному прояві-вчинкові. Вчений зауважував: якщо виховувати дитину за схемою "зрозумій те, що я тобі говорю, почуй те, що я хочу утвердити в твоїй душі --- і ти будеш хорошою людиною", то це може призвести до втрати змісту високих слів у свідомості дитини. До почуття потрібно підвести, його потрібно викликати, пробудити емоційною ситуацією.

Як промінь, "що пронизує зміст людських вчинків", вбачає почуття В. О. Сухомлинський, а моральності він відводить основне місце у своїй педагогічній системі. На його думку, казка -- активне естетичне мистецтво, яке захоплює усі сфери духовного життя дитини: розум, почуття, уяву, волю. Казковий жанр розвиває мислення кожної дитини, сприяє створенню інтелектуальної атмосфери в дитячому колективі. Вона оволодіває почуттями учнів, тому що через казку діти пізнають світ не тільки розумом, але й серцем. "Діти розуміють ідею лише тоді, коли вона втілена у яскравих образах. Казка -- благородне і нічим не замінне джерело виховання любові до Вітчизни". На думку педагога, музика, уява, казка, мистецтво допомагають дитині розвивати свої духовні сили, особливо велике задоволення у школярів викликає прослуховування музики казкового характеру. В. О. Сухомлинський підкреслює, що музика -- це мова почуттів, а казка -- одна з умов, яка сприяє входженню дитини в музичний світ, тим часом як музика є незамінним засобом виховання учнів. Краса музики є джерелом краси думки, серця, душі. Музика може стати засобом самовиховання, тому що вона виховує головне в людині -- любов до людей, бажання творити добро та красу.

З виникненням і розвитком музики, образотворчого мистецтва, літератури виникли і розвинулися естетичні почуття. Твори мистецтва не тільки дають насолоду, а й породжують естетичні потреби і почуття.

За словами Гельвеція, "дитина народжується чистою, як дошка" і тільки в процесі свого розвитку вона стає особистістю. Навчаючись, дитина набуває досвіду. І вчитель має постійно допомагати учням у яскравому, багатоголосому, різнобарвному світі знаходити та любити красу слова, музики, живопису.

Особливі емоції під час вивчення казки викликає саме музика. Вона здатна відтворити те, що непосильно мові, розкрити найглибші, найтонші дитячі почуття, настрої, переживання, дає змогу повернутися в минуле. Музика мимоволі відтворює почуття і емоції. Вона може збентежити, заспокоїти, примусити радіти і сумувати; і, як завжди, спонукає до переживань та думок.

Л. С. Виготський зазначає, по-перше, що психіки без поведінки не існує. І якщо через казку в психіку ми вводимо правильне уявлення про дійсність, то виховуємо в дитини погану поведінку. Тільки правда має стати основою виховання з самого дитинства. Фантастичний світ казки пригнічує дитину, залякує її "зміями", "кощеями", "лісовиками". Казка не співвідноситься з дійсністю, у ній є те, чого ми не можемо побачити та відчути. На думку психолога, дитина залишається необізнаною з навколишнім світом, вона стає нездоровою, замкнутою, байдужою, перебуває у царстві фантастичної вигадки, тобто здійснюється виховання "сліпоглухонімоти стосовно до навколишнього світу".

По-друге, він вказує, що зміни у вихованні залежать від соціального оточення, де перебуває дитина з моменту народження, доводить нерівномірність біогенетичного закону, особливо його перехід з біології в психологію. На його думку, якщо певні психологічні умови й породжували повернення психіки дитини до вже пройдених етапів історії, то головне завдання виховання -- не підтримувати, а, навпаки, підкорювати їх дійсності, а казку -- взагалі забути.

Л. С Виготський визнає лише естетичну цінність казки. Але, розмірковуючи над цим питанням, автор приходить до протиріччя. Як приклад виховання в дитини моральної поведінки він наводить епізод чеховського оповідання "Дома": батько не зумів переконати свого семирічного сина щодо шкідливості паління. Лише коли батько перед сном розповів дитині казку про сина короля, який палив, але згодом захворів та помер, це дуже сильно вразило психіку дитини. Хлопчик зрозумів та усвідомив виховний урок. Казка стала надзвичайно ефективним засобом морального виховання.

На користь казки психолог сформулював "закон емоційної реальності фантазії": незалежно від того, реальна чи нереальна дійсність, котра впливає на нас, наші емоції, які пов'язані з цією дійсністю, завжди реальні. Тому виправданням казки, на думку психолога, є її реальна емоційна основа.

У працях П. Еббса, якого вважають виразником сучасних педагогічних ідей Великобританії, Канади, США, зазначається, що базою будь-якої художньої діяльності є два джерела: біологічне й культурологічне. Якщо дитина складає казки, танцює, співає, малює, то її внутрішній чуттєвий світ збагачується через культурологічні форми, що накопичувалися раніше. Автор рекомендує стимулювати фантазію дітей і вивчати у школах більше казок, міфів, легенд.

Моральні почуття належать до особливої групи вищих почуттів. Характерною їх рисою, як і інших психічних явищ, є те, що вони породжуються об'єктивною дійсністю. Отже, почуття мають об'єкт, який їх викликає. Необумовлених почуттів, тобто таких, що не мають певної причини, не буває. В житті людини емоції і почуття перебувають у нерозривній єдності з пізнавальними процесами. Не буває "чистих" емоцій і почуттів, вони завжди викликаються тим, що ми відчуваємо, сприймаємо, уявляємо, про що думаємо. У них виявляється ставлення людини до суспільства, діяльності, самої себе. Під їх впливом формуються етичні уявлення про добро і зло, красу і потворність, правду і неправду, віру і честь. Оволодіння способами розв'язування різних моральних завдань, опанування їх змісту потребує наявності в дитини значного запасу етичних знань.

Моральність була і залишається однією з найважливіших проблем формування особистості, яку розглядали й розглядають багато педагогів, психологів, роздуми та практичні здобутки яких є принциповими положеннями становлення людини. (А.С. Макаренко "Книга для батьків", В. О. Сухомлинський "Серце віддаю дітям", К. Д. Ушинський "Рідне слово", Т. С. Костюк "Навчально-виховний процес І педагогічний розвиток особистості", І. Д. Бех "Виховання особистості" та ін.).

Моральне виховання -- поступальний, багатогранний процес, що здійснюється на основі комплексного підходу і передбачає формування моральної свідомості учнів, моральних переконань, почуттів та морально-етичних норм поведінки.

Тому завдання морального виховання полягає в утвердженні принципів загальнолюдської моралі, людської гідності, національної свідомості, патріотизму, порядності, злагоди між людьми, доброти, милосердя та інших чеснот, а також виховання духовної єдності поколінь, закріплення досвіду гуманних взаємин, формування морально-етичних знань, навичок свідомої культурної поведінки.

Засвоєння учнями моральних норм і правил поведінки відбувається поступово. У кожному класі дітям пояснюють, як вони повинні ставитися до своїх товаришів, батьків, учителів. У правилах сформульовані основні вимоги та обов'язки школярів.

Моральні норми і правила поведінки успішно засвоюються учнями тоді, коли вчитель не тільки розкриває їх зміст, й створює проблемні ситуації (на уроках літератури, під час читання казки чи іншого твору), щоб учні мали змогу скористатися набутими знаннями.

Там, де не забезпечується єдність знань і практичної поведінки, моральні норми засвоюються учнями лише формально. Школярі їх знають, уміють застосовувати, але не бажають виконувати або поводять себе по-різному (в школі додержуються норм моралі, а поза нею діють всупереч).

Учням 1-5 класів притаманне наслідування. Це явище має позитивне й негативне значення в засвоєнні моральних норм і правил поведінки. У зв'язку з недостатнім життєвим досвідом та самосвідомістю вони починають наслідувати небажані форми поведінки: брутальність, недисциплінованість, нахабність, жорстокість тощо. Разом з тим наслідування і повчання, зокрема казки (постійна перемога добра над злом, правди над кривдою, долі над злиднями), полегшує засвоєння норм і правил поведінки.

Діти намагаються наслідувати вчителя, авторитетних для них дорослих. Саме у цей період в учнів зростає роль особистого прикладу перед учителями, товаришами. У зв'язку з цим вимогливішою є їхня оцінка поведінки інших учнів, підвищується відповідальність за свої дії та вчинки.

Формуючи моральні якості учнів, потрібно визначати мотиви дій. Важливо виправляти школярів у моральній поведінці, у моральних вчинках не тільки на виховних годинах та тоді, коли дитина вчинила невірний крок у певній ситуації, але й на уроках літератури, під час аналізу художнього твору (на прикладі поведінки конкретного образу та результатах такої поведінки). Проте виховувати моральні якості треба не лише на позитивних прикладах вчинків персонажів, учні повинні знати і розуміти погане, потворне, щоб вони могли розібратися, оцінити, порівняти вчинки літературних героїв.

Формування моральної поведінки являє собою єдину систему, що передбачає моральні знання, відносини і дії. Якщо педагог не буде працювати одночасно над усіма ланками цього комплексу, неминуче матимуть місце помилки, невдачі у моральному вихованні дитини. Ізольоване засвоєння кожної ланки цієї єдиної системи є причиною тих фактів, коли учні добре знають, що і як робити, але роблять по-іншому. Школярі правильно визначають поняття: чесність, хоробрість, боягузтво, лінощі тощо -- однак самі відповідних почуттів не виявляють.

Складність морального розвитку учнів зумовлена специфікою кожної ланки цієї єдиної системи. Так, оперуючи багатьма моральними поняттями, діти 1-5 класів дуже часто неточно розуміють їх зміст. Наприклад, визначають сміливу людину як сильну, а доброю називають щедру, веселу людину "яка усім все дає", справедливий той, хто ласкавий, уважний.

Кожне поняття формується на основі абстрагування істотних ознак, що постійно зберігаються в різних предметах, фактах, вчинках. Суть будь-якого морального явища виділити дуже важко, бо, по-перше, воно виступає в комплексі з багатьма іншими моральними явищами і дуже рідко -- у відокремлено. По-друге, тому що виявляється воно в найрізноманітніших діях і судженнях різних людей. Розплутати клубок відносин, щоб оцінити, яка якість особистості мала місце в конкретному вчинку і випадку (як істотна справедливість чи байдужість, доброта чи хитрість) -- дуже складне завдання для учнів з їхнім невеликим ще життєвим досвідом.

Особливість моральних понять полягає в тому, що вони обов'язково передбачають момент оцінки, причому альтернативної: добрий, чесний, сміливий -- добре; лінивий, злий, брехливий -- погано. Тому опанування моральних понять не може зводитися до пізнавальної діяльності. Мало знати, що таке брехливість, пихатість або чуйність, необхідно, щоб відповідні якості зумовлювали й певне емоційне переживання людини. А також для успішного засвоєння моральних понять учням треба вміти детально аналізувати казку, вчинки позитивних і негативних персонажів з позицій суспільних норм поведінки та робити відповідні моральні узагальнення.

Як показує досвід виховної роботи, а також спеціальні психолого-педагогічні дослідження, успішне розв'язування багатогранних завдань виховання неможливе без з'ясування поняття критеріїв вихованості як головного психологічного механізму, який визначає дієвість моральних норм та наявність постійного зворотного зв'язку, тобто отримання регулярної інформації про зміни в поведінці особистості під впливом виховання. Без цього важко уявити собі шляхи і засоби виховання як цілеспрямований процес проектування і формування особистості та визначити міру його ефективності. Якщо про ефективність навчання можна судити з успішності, рівня освіченості школярів, то доказом ефективності виховання є поступове підвищення рівня їхньої вихованості.

Серед притаманних вихованій особистості якостей центральне місце посідають моральні якості, оскільки саме вони визначають і регулюють поведінку людини в усіх сферах суспільного життя. У моральній свідомості людини найвиразніше виявляється сутність її внутрішніх суб'єктивних ставлень до людей, до праці, до самої себе як члена колективу та суспільства в цілому.

Головним критерієм, за допомогою якого встановлюється рівень вихованості людини, є моральні принципи й норми суспільства, що передбачають сформованість в особистості таких рис, як любов до Батьківщини, сумлінна праця на благо суспільства, колективізм і взаємодопомога, гуманність, милосердя, чесність, справедливість, співчуття та ін.

Та ця проблема ще не вивчена і потребує вдосконалення. Особливо гостро постає вона на рубежі початкової та середньої ланки освіти і пов'язана з багатьма факторами. Як зазначає психологічна наука, саме в цей період у школяра змінюється ставлення до провідного виду діяльності -- учіння, зростає потреба в інтимно-особистісному спілкуванні з ровесниками. Роль впливу вчителя на учнів зменшується; підвищується значущість думок, поведінки ровесників. З'являється почуття "Я-дорослості", яке спонукає підлітка демонструвати й обстоювати свою позицію, досить часто соціально невиправдану, конфліктну, з проявами негативізму, емоційну. Крім того, період навчання в 1-5 класах -- це час "переходу" від одного вчителя до багатьох педагогів-предметників, що певною мірою також негативно впливає на поведінку школярів.

Тому, на наше глибоке переконання, чим раніше й міцніше сформується у дітей уявлення про дружбу, повагу, відданість, самопожертву і т.д., тим менш демонстративно-негативними будуть їхні вчинки. Цьому великою мірою сприяють заняття з літератури, на яких використовуються матеріали з народознавства, різних видів мистецтва, а саме вивчення обрядів, звичаїв, традицій, культурних надбань, що об'єднуються єдиною формою -- казкою. Саме через визначення казкового твору як засобу морального виховання в різних і доступних формах передається дітям народна мудрість, розширюється їх кругозір, поліпшується спілкування. Актуальною є проблема розвитку емоційно-моральної сфери дитини. Провідні українські вчені (І. Д. Бех, А. М. Богуш, X. Я. Савченко) відводять їй провідну роль у процесі формування особистості. Зокрема, І. Д. Бехом розроблені загальні напрямки роботи педагога щодо розв'язання завдань моральності людини, які побудовані за законами Істини, Добра та Краси і мають сприяти їх духовному піднесенню. Він наголошує на тому, що емоції у дітей знаходять своє продовження в русі, наприклад, під час інсценізації казки, а також активно формуються під час виконання ролі казкового героя, коли дитина переживає його почуття та вчинки.

виховання поведінка школяр казка

Казкові твори	Моральні норми
"Коза-дереза"	Порядність, щирість, люб'язність, чуйність, товариськість, повага до друзів.
"Цап та баран"	Доброта, порядність, щирість у стосунках, дружелюбність, поступливість.
"Лисичка та Журавель"	Доброта, порядність, товариськість, щирість, гостинність.
"Телесик"	Любов та повага до батьків, порядність, чуйність, сміливість, мужність.
"Кирило Кожум'яка"	Повага до старших, доброта, чуйність, відвага, взаємодопомога, товариськість.
"Котигорошко"	Шанобливе ставлення до матері, любов до землі, порядність, чуйність, хоробрість, мужність.
"Дідова дочка та бабина дочка"	Доброта, співчуття, щирість, щедрість, працьовитість, чуйність.
"Мудра дівчина"	Любов та повага до батьків, доброта, мудрість, щирість, чуйність, порядність.
"Названий батько"	Доброта, правдивість, чуйність, щедрість, щирість, повага до старших, порядність, співчуття.

І саме особливості казки визначаються тим, що вона несе не просто певну інформацію, а викликає в дитини емоційні переживання. Взагалі, художнє слово стає тоді витвором мистецтва, коли містить у собі естетичну цінність, коли між казкою та учнем виникають естетичні взаємини. Саме завдяки цьому контакту відбувається емоційне переживання.

Кожний казковий твір викликає у дитини певні емоції (радість, сум, ненависть, обурення, переживання, біль). Це не просто здатність людини передати ці відчуття, а здатність казки викликати ці почуття. Взагалі, будь-яке мистецтво неможливо оцінити без пережитих емоцій. Емоції -- це внутрішній стан, сила, смерч. Читаючи казку, дитина входить у фантастичний світ, починає жити описаною дійсністю, життям свого героя. І сприймає це все по-справжньому.

У таблиці вказані казкові твори, під час вивчення яких доцільно поглиблювати знання учнів про моральні норми та виховувати культуру людських взаємин.

2.2 Українські народні традиції та обрядовість у моральному вихованню молодих школярів

Народ і виховання - ці два поняття взаємопов'язані, вони не існують одне без одного. Адже так повелося в історії людства, що кожен народ від покоління до покоління передає свій суспільний та соціальний досвід, духовне багатство як спадок старшого покоління молодшому. Саме так створюється історія матеріальної і духовної культури нації, народу, формується його самосвідомість. Народ завжди виступає вихователем молодшого покоління, а виховання при цьому набуває народного характеру. Тільки народне виховання, зауважував К.Д.Ушинський, є живим органом в історичному процесі народного розвитку, таке виховання набуває надзвичайної впливової сили на формування національного характеру, національної психології людини.

Перлини виховної мудрості народу, невичерпна своєрідна скарбниця форм і засобів народного виховання становлять золотий фонд народної педагогіки, одного з чинників колективної народної творчості.

Виховання як специфічна діяльність людей виникає порівняно пізно. Однак діяльність пов'язана з передачею соціального досвіду старшими молодим членам первісного людського суспільства, виникає і розвивається одночасно з розвитком людства. Примітивне виховання первісного суспільства мало загальний, однаковий для всіх дітей характер. З цим періодом суспільного розвитку пов'язане зародження і поступове складання традицій народної педагогіки як певної галузі знання.

У східних слов'ян виховання у своїй основі є трудовим. Вони також приділяють велику увагу фізичному загартуванню молоді. Вони вчаться володіти списом, луком, щитом.

З часом виховання у східних слов'ян розгалужується і дедалі набуває специфічного характеру. Діти селян, ремісників одержують трудову підготовку, а діти родової знаті - військово-політичну. В умовах княжої Русі діти селян і ремісників могли стати дружинниками, але тільки за якісь особливі звитяги, як це сталось із билинними богатирями Микулою Селяниновичем, Іллею Муромцем.

З об'єднанням Прикарпаття, Волині і середньодніпровського масиву в єдиний етнокультурний масив протягом VІ-VІІІ ст. утворюється нова слов'янська культура.

Племінна єдність закріплювалась не тільки у сфері суспільно-економічних відносин, але й через виховання.

Народна педагогіка того часу намагалась розвинути у молодого покоління певну ціннісну орієнтацію, керуючись при цьому інтересами не одного якогось племені, а всієї спільності.

У побуті нашого народу казки живуть з незапам'ятних часів. Вони були дуже поширені ще до появи писемності. Відголос казок чується в найперших пам'ятках давньоруської літератури, наприклад, у "Повести временных лет".

Відомо, що народ давно усвідомив виховну цінність фольклору. В часи Київської Русі фольклор був дуже великою впливовою силою, і літописи засвідчують, що офіційна давньоруська педагогіка, оплотом якої була християнська церква рішуче боролася з "сказками небылыми", а також з "бесовскими песнями", "игрищами", позначеними слідами "язычества".

Усна народна поезія, зміст якої визначається змістом народного життя несе нам відомості не тільки про те, чого навчали підростаючі покоління в минулому, але й як, в яких формах і якими засобами здійснювалось у процесі праці. Залучаючи дітей до посильної праці, дорослі давали їм певні трудові завдання. Ці трудові завдання у слов'ян називались уроками. З розвитком писемності, шкільної освіти в слові "урок" знаходить відображення визначне учбове завдання учням. В результаті виконання трудових, військових, шкільних уроків діти здобували цих видів діяльності. Форма "одержувати навички" - навикати (праслов'янське "наокати") поступово переростає у східних слов'ян у форму "навчати(сь)". Починаючи з цього часу, можна говорити про виховання як спеціальну функцію; народна педагогіка з педагогіки життя перетворюється в певну галузь знання, і ці знання є результатом узагальненого людського досвіду в справі виховання. Народнопедагогічна термінологія, яка вже виділилась із побутової термінології і набула певного значення казки, загадки, прислів'я і приказки, досвід систематичного навчання в будинках молоді, обряди і звичаї, в яких відбились педагогічні традиції, - все це дозволяє говорити про наявність у наших предків, народної педагогіки, що склалась на слов'янській основі.

Одним із найнадійніших способів вивчення спадщини народної педагогіки є аналіз сутності традицій, які зберігалися і передавалися з покоління в покоління через живий досвід, усне спілкування і практику сімейного життя.

Традиції у формі масових звичок підтримувались силою громадської думки і за своєю природою були наділені величезною стійкістю. Філософ І. Суханов з цього приводу пише: "Стійкість звичаїв, традицій і обрядів, їх живучість були воістину рятівними для збереження і передачі новим поколінням досягнень культури".

Традиція (від лат. tradicio - передача) - це досвід, звичай, погляди, смаки, норми поведінки, що склалися історично і передаються з покоління в покоління. Педагогічне значення народних традицій полягає в тому, що вони виступають водночас і як результат виховних зусиль народу протягом багатьох віків, і як незамінний виховний засіб. Через систему традицій кожен народ відтворює себе, свою духовну культуру, свій характер і психологію своїх дітей. Стійкість, стабільність традицій не означає їх закостенілості. Кожна епоха вносить у їх зміст свої корективи, розвиває і доповнює старі традиції, заперечує ті, які втратили свою актуальність і суспільну значущість. Тому об'єктивне розкриття сутності традицій, можливе лише з позицій історико-педагогічного підходу і тих суспільних явищ, які мають пряме відношення до народної педагогіки та родинного виховання.

У нерозривній єдності з традиціями перебувають народні звичаї.

Звичай - це загальноприйнятий порядок, правила, які здавна існують у громадському житті і побуті певного народу, суспільної групи, колективу.

Однією з першооснов усної народної творчості є обряд. Адже саме вона своїм походженням нерозривно пов'язана з обрядом і міфом. Певну частину її становить обрядовий фольклор, тобто примовляння, заклинання, які виконувались під час святково-обрядових дійств і органічно впліталися в структуру обряду.

Обрядами (або ритуалами) називають такі форми поведінки, що склалися історично, для яких характерні:

стереотипність, повторюваність без змін;

символічність (кожна обрядова пісня щось символізує), наприклад "Засівання" на Новий рік символізує майбутню сівбу і багатий врожай.

Обряди нерозривно пов'язувалися з діями, для яких так само характерні стереотипність, повторюваність без змін, але які не мають символічного змісту. Такі дії називаються звичаями. Звичаї невіддільні від обрядів. Наприклад, традиційні звичаї зустрічі Нового року включають в себе такі обряди, як колядування, щедрування, засівання, посипання та ін. Усі вони вливаються в єдиний новорічний обрядовий комплекс і розглядаються як його структурні елементи.

Обрядовість на початку її виникнення була нерозривно пов'язана з міфологією: кожному обряду відповідав міф, кожному елементу обряду - частина міфу. Лише згодом міф як оповідання про фантастичні події відокремився від обрядового інсценування події і набув самостійності.

Обряди виникли в ту прадавню епоху, коли наш предок ставав людиною. Людина як соціальна істота й обряд сформувалися одночасно. В міру того як людина набувала досвіду, вона помічала, що певні пори року повторюються. (Тому, щоб новий рік був не менш сприятливим, ніж попередній, люди прагнули повторити все так само, без змін.)

Частина таких регулярно повторюваних дій поступово втрачала практичне значення і ставала обрядом.

В обрядовості українців розрізняють два види - родинну (чи сімейну) і календарно-побутову. Перший вид обрядів тісно пов'язаний з громадським осмисленням важливості події в житті окремої родини чи людини. Сімейні обряди супроводжують громадське відзначення народження, повноліття, весілля та похорону. Другого виду обрядів дотримувалися під час урочистого святкування початку чи закінчення певних сезонів, природних циклів - зими, весни, літа, осені. У давнину обидва види становили єдину обрядову систему. І весілля, і свята повноліття, чи посвячення підлітків у стан дорослості (так звані ініціації), здійснювались у певні календарні періоди. Виняток становили лише обряди, якими супроводжувалось народження чи похорон.

Визначне місце у народних традиціях, звичаях та обрядах займає моральне виховання людини. Як відомо, мораль - це сукупність правил, норм співжиття, поведінки людей, що визначають їхні обов'язки і ставлення один до одного у суспільстві.

Перші знання про моральні норми дитина дістає від своїх перших вихователів - батьків. Тут, у родинному колі, через казки, оповідання, відгадування загадок, бесіди та й взаємини з рідними, сімейні традиції вона починає пізнавати суть таких моральних понять, як гарне і погане, добро і зло, справедливість, доброзичливість, чуйність, дбайливість, працьовитість, старанність, співчутливість, мужність, чесність, обов'язок, правдивість, ощадність та інші. Розглянемо детальніше деякі з зазначених понять.

Найважливішим вважалося почуття любові до батьків. Моральним обов'язком дітей була допомога батькам по господарству, догляд за ними у разі хвороби, немічності, вияв повсякчасної уваги, шани й турботи. До батьків, як правило, зверталися на "Ви": до матері - "пані-матко", "мамо", "нене"; до батька - "неню", "пане батьку", "батьку".

Етнографи відзначають у побуті великих сімей своєрідну субординацію. Так, коли всі сідали за стіл і їли з однієї миски, то першим набирав страву найстарший член родини, потім всі інші, віддаючи першість старшому за віком. Коли хтось з дітей намагався порушити це правило, він тут же за столом карався (старша дитина била його ложкою по голові).

Такий лад життя в сім'ї мав величезний позитивний вплив на дітей. Дитина привчалась до думки, що в суспільстві більшу винагороду одержує той, чия участь у суспільне корисній праці більша, хто може більше зробити для інших, у кого більший досвід. На цю особливість етнопедагогіки слід звертати більш уваги в сучасному вихованні, адже сучасні діти дістають усе найкраще, і то в першу чергу. Це розвиває дитячий егоїзм, який у старшому віці іноді дає небажані наслідки.

Високоморальною в народному розумінні може бути тільки та людина, яка живе з своєї праці. Тільки працьовитій людині властиві всі інші якості високоморальної людини: чесність, правдивість, щирість. Ця думка постійно проводиться в творах фольклору. В численних казках про дідову і бабину дочку ("Морозко", "Чарівна сопілка", "Золотий черевичок" та інші) показується, як через лінощі , небажання працювати бабина дочка вдається до хитрощів, обману.

Незважаючи на виняткову гостинність українців, не всіх запрошували до хати, а тим паче до столу. Щодо цього існувала приказка: "Я з нечесним за стіл не сяду". Такі чесноти як честь і гідність, особливо плекалися в народній моралі.

Необхідною умовою збереження честі вважалось у народній моралі пошанування правдивості. Батьки вчили своїх дітей змалечку: "Ніколи неправди не говори, бо кого ймуть на неправді, тому вже хоча би й божився, не вірять".

Надаючи великого значення дисципліні ("Дисципліна - мати перемоги", "Сім'я без дисципліни, як млин без води"), народна педагогіка водночас наголошує, що дисципліна в сім'ї створюється не погрозами й бійками, а родинною атмосферою, загальним порядком у домі ("Порядок дому -лад усьому", "Не поможе й ремінець, як син поганець", "То й дрюк не поможе, як з порядком негоже").

Палка любов до вітчизни, мужність у боротьбі за щастя трудящих, повага до інших народів - одна з основних заповідей народної моралі. Народна педагогіка прищеплює дітям ці чудові риси з малку, через найрозумніше - любов до матері, сім'ї і домівки, рідного краю, де людина народилась, росте й мужніє ("Як матір покинеш, то й сам загинеш", "Негідником той називається, хто рідної домівки цурається", "Грудка рідної землі дорожча від пуда золота"). Чудовим засобом посилення цих патріотичних почуттів є українські народні казки та легенди на героїчні теми, де уславлюються ті, хто відстоює честь і незалежність батьківщини ("Казка про Іллю Муромця та Солов'я-розбійника" та ін.).

Головна особливість народної педагогіки полягає в тому, що вона покликана будувати навчально-виховний процес так, аби кожен вихованець добре знав свій народ, а в народі пізнав самого себе. У таких умовах діти успішно оволодівають народною культурою, духовним набутком нації, до якої належать, виростають патріотами й поборниками дружби між народами. А допомагають їм в цьому виховні засоби народної педагогіки.

Вивчаючи народні традиції, діти починають цікавитися історичним минулим як свого народу , та і загалом усіх народів. Вони успадковують від батьків, дідусів, бабусь, інших людей ще не зовсім утрачені фольклорні перлини, поступово поповнюють фонд народних традицій, обрядів, звичаїв.

Відроджується культура рідного народу, входять у життя прадавні ігри дітей. Вивчення фольклору допомагає розвивати творчі нахили учнів, спонукати їх до пізнавальної діяльності. А це і є запорукою виховання любові до рідної української мови.

Народна педагогіка здавна використовувала рідну мову як провідний засіб виховання дітей. Немає народу . байдужого до материнської мови, до рідного слова, рідної домівки, рідної землі.

Функціонування рідної мови - основа духовного життя кожної нації. Рідне слово виховує національну психологію, національний характер, національну самосвідомість.

В перші місяці життя немовляти над колискою схиляється мати і тихо наспівує ніжні мелодії колисанки, кожне слово якої переливається в кровинку дитини, стає її надбанням. Таке емоційне спілкування матері з новонародженою дитиною через рідне слово, втілене у колисковій мелодії, є прикладом єднання поколінь, постійного діалектичного взаємозв'язку минулого і прийдешнього.

Опанування рідної мови, рідного слова починається з раннього дитинства, а вдосконалення її, засвоєння культури мовлення триває протягом усього життя.

Мова одним з наймогутніших вихователів дитини, але вона не може замінити собою знань, набутих безпосередньо із спостережень і досвіду. Тому світ рідної мови в початкових класах може бути повноцінним тільки у поєднанні з народознавчими знаннями, витоками рідного слова.

До скарбів українського фольклору належать прислів'я і приказки - короткі влучні вислови, в яких виражено повчальний досвід народу.

У народних прислів'ях відображається система поглядів українського народу на формування моральних якостей особистості. Прославляючи працелюбність, використовували таке прислів'я - "Без роботи день роком стає". Щоб дитина була сміливою, а не боягузом, їй казали - "На сміливого собака гавкає, а боягуза кусає". Засуджуючи ледачих, в народі казали - "Тяжко тому жить, хто не хоче робить". Застережуючи дітей від брехні, їм казали - "Правда із дна моря виринає, а неправда потопає".

Фольклор на Україні був і залишається могутнім фактором патріотичного виховання. Тема святого почуття любові до батьківщини звучить в усіх жанрах усної народної творчості - від великих епічних творів до коротких і влучних прислів'їв і приказок, загадок. "У світі одна всім потрібна вона", - каже народ про батьківщину в одній із загадок.

"За рідний край і життя віддай!" - закликає народне прислів'я, за допомогою якого діти усвідомлюють свої права і обов'язки по відношенню до Батьківщини. Прислів'я "Чия відвага, того й перемога", вчить поважати себе та рідну землю. Народна педагогіка прищеплює ці чудові риси вже з найменшого віку.

До вічних фольклорних джерел, які дарують радість дорослим і дітям, належить українська народна казка. Це своєрідний сплав реальності й уяви, життєвого досвіду і мрій народу. За допомогою казок, які вчитель використовує у виховній роботі, дитині прищеплюється ввічливість, конкретність у стосунках з людьми, працелюбність, любов до рідної землі. Широке використання казок у початковій школі, зумовлюється тим, що їх зміст викладений у цікавій формі. Існує чіткий поділ персонажів на добрих і поганих, сутність вчинків яких легко розуміється дітьми і дає змогу визначити моральні якості кожної дійової особи. Це полегшує правильну оцінку дітьми моральної цінності вчинку і дає змогу самостійно зробити висновки щодо правил культурної поведінки. Так, вивчаючи правила поведінки в гостях, можна інсценізувати казку "Лисичка та журавель", проілюструвати її прислів'ями, наприклад:

Вміла готувати, та не вміла подавати.

На язиці медок, а на думку льодок.

Словом, як листом, стеле, а ділом, як голками коле.

Бувало й таке, що дитина починала казати неправду, хитрувати, тоді батьки зверталися до українських казок. У казці "Лисичка-сестричка" головна героїня вдається до хитрощів. Скориставшись гостинністю хазяїв хати, де вона ночувала, лисичка їх обдурює. З'їдає свою курочку, а господарям каже, що то мабуть качки її "єдину радість" затоптали. Тому хазяї змушені віддати лисичці качку. Але руда на досягнутому не зупиняється: "за качку - гусочку, за гусочку -- ягнятко, а за ягнятко - невістку". В результаті своєї жадібності вона отримує собаку, який її і покарав.

У казці "Сірко" хазяїн виганяє з дому собаку, бо він був дуже старий. У лісі Сірко зустрічає вовка, який допомагає собаці повернутися до дому. А згодом Сірко віддячує своєму помічнику за повернення -- запрошує вовка до себе і пригощає його. Таким чином, ця казка виховує доброзичливість: якщо тобі допомогли, той й ти допоможи тій людині, якщо вона потребує допомоги.

Казка "Цап та баран" допомагає дитині бути більш кмітливішою і винахідливішою. В цій казці цап та баран потрапляють до вовків.

Аби їх не з'їли, вони обдурюють вовків ("- А подай лишень, баране, оту вовчу голову! Та не цю, а подай більшу!"). Врешті решт вовки лякаються та й тікають самі.

Український народ належить до найпісенніших народів світу. У скарбниці його культурних надбань чільне місце займає пісня, яка відображає визначні історичні події, героїчну боротьбу проти соціального і національного гноблення, розкриває глибину ліричної душі людини, її здоровий гумор, передає впевненість і надію на краще майбутнє.

Українські народні пісні характеризуються внутрішнім багатством змісту. Відтворюючи життя народу, народна пісенність України відзначається правдивістю та реалістичністю відображення дійсності, людських переживань і почуттів.

До складу обрядових пісень входять:

- зимові (колядки, щедрівки);

- весняні (веснянки, гаївки);

- літні (купальські, петрівочні, жниварські) пісні.

Веснянки та гаївки - це найдавніші містерії весняного пробудження, коли вся природа сповнюється новими животворними силами, щебетом пташок, запашним цвітом, радістю життя.

Найбільш відомий весняний хоровод "Кривий танець", який водили біля церкви, на луці або вели через усе село, приєднуючи по дорозі до себе все нових дівчат. При цьому співали:

Ми кривого танцю йдемо.

Кінця йому не знайдемо,

Треба його вести,

Як віночок плести...

"Кривий танець" - це символ пробудження життєвої енергії, цим танком дівчата вітали весну і запрошували її швидше вступати в свої права.

Гаївки дуже щедро ілюструють дохристиянські магічні культи, ворожіння, любовні чарування. В них розкривається життя народу, його ставлення до всіх життєвих ситуацій. У гаївках багато гумору, жартів, особливо в переспівах дівчат та хлопців. Найбільше кпинів діставалося парубоцькій красі, котра в "болоті випрана, на дощі сушена, під лаву шпурнена".

Веснянки та гаївки виховують у дітей інтерес до культурної спадщини українського народу, любов до української пісні, слова, до живої природи. Все це складає основу морального виховання.

Колядують та щедрують взимку. Увечері перед Різдвом, коли на небі загоралася перша зірка, кожна родина сідала до святої вечері, а веселі гурти колядників із осяйною зіркою чи вертепом у руках вирушали від хати до хати, сповіщаючи радісну новину. Діва Марія породила сина!..

Добрий вечір тобі, пане господарю!

Приспів(після кожного рядка):

Радуйся!

Ой радуйся, земле, -

Син Божий народився!

Застеляйте столи та все килимами.

Та кладіть калачі з ярої пшениці.

Бо прийдуть до тебе три празники в гості:

А що перший празник - Рождество Христове,

А що другий празник -- святого Василя,

А що третій празник - святе Водохрещя.

Між колядників були переодягнуті Пастушки, Ангели, цар Ірод, а також славний і відважний Запорізький Козак. У кожній оселі вони показували виставу про народження Ісуса Христа, про те, як злий цар Ірод хотів звести зі світу маленького Ісуса.

На Щедрий вечір хлопці та дівчата знову ходили від хати до хати, бажаючи господарям щедрого вечора і доброго здоров'я на весь рік. На Різдво вони були колядниками, а на Щедрий вечір - щедрівниками.

Щедрик, щедрик, щедрівочка,

Прилетіла ластівочка.

Стала собі щебетати,

Господаря викликати.

- Вийди, вийди, господарю,

Подивися на кошару.

Там овечки покотились,

А баранці народились.

А ягнички-клаповушкі,

Скачуть собі кругом грушки.

А баранці-круторіжки,

Скачуть собі край доріжки.

Щедрівки - це магічні пісні, за допомогою яких намагалися накликати гарний врожай, добробут, багатство. Вони відбили в собі древні вірування і поклоніння наших предків небесним світилам:

Ясен місяць - пан господар,

Красне сонце - жона його,

Дрібні зірки - то їх діти.

Отже, традиційні різдвяно-новорічні обряди й колядки та щедрівки, що їх супроводжують, - це справжня духовна скарбниця нашого народу, яку потрібно глибоко пізнавати. Вони покликані розвивати у дітей інтерес та повагу до традицій українського народу, виховувати чуйних та гідних громадян України.

Обрядові пісні виконувались не лише взимку та навесні, а ще й влітку. Серед циклу літніх обрядових пісень найвідомішими є купальські та жнивні.

Купальські пісні виконуються на святі Івана Купала, що зв'язане із прославленням життєдайних сил природи, її найсильніших стихій - сонця (вогню) і води.

На Івана Купала дівчата ворожили. Одним з видів ворожіння було пускання на воду: в який бік попливе - звідти слід чекати судженого. При цьому співали:

Ой пущу віночок

На биструю воду,

На щастя, на долю,

На милого вроду.

Купальські пісні мало змінилися протягом століть, а тому й сьогодні відлунюють гомоном минувшини наших предків. Вони ніжні, мелодійні, їх навіть можна ототожнити з піснями про кохання. Вони вчать дітей поважати традиції минулого, бути гідними, відповідальними перед своєю Батьківщиною.

Наші предки здавна були хліборобами. Тому. Пора збирання врожаю була найвідповідальнішою у їхньому житті. Для пісень, що виконувались під час жнив, найхарактернішою рисою є прямий зв'язок їх з працею хлібороба. У цих піснях звучить похвала ниві, врожаю, сонцю, господарям, женцям, дарма що доводилось часто важко працювати і збирати хліб на чужому полі. Жнивні пісні оспівували женців, що "золотими серпами "вижали всю ниву і наклали копичок, "скільки на небі зірочок".

Всі обрядові пісні виховують у дітей інтерес до культурної спадщини свого народу, любов до української пісні і слова, природи, повагу до традицій та обрядів минулого. Все це складає основу морального виховання молодших школярів.

З перших днів народження дитина ознайомиться з піснею - колисковою. Монотонна колискова пісня своїм простим ритмом заспокоює дитину, що має безсумнівне значення для фізичного розвитку, почуттів, вражень. Це вело до сприйняття людського голосу як сигналу спілкування, до розуміння рідної мови в ранньому віці.

Саме тому в колискових вживаються лагідні, пестливі слова: "котику", "коточку", "кіт-воркіт" та інші.

Коточок, не йди рано в садочок,

Не полохай галочок.

Нехай галки літають,

Руту-м'яту щіпають

Та віночки сплітають -

Та з руточки, та з м'яточки,

З червоного маку.

Та дитині на головку.

Ой ну, ну, коточок,

Не йди рано в лісочок,

Не полохай галочок.

Нехай галки вінки в'ють

З хрещатого барвінку

Та Маринці на квітку.

Однак квітка сонлива,

А другая дрімлива,

А третяя щаслива,

Та щоб спала дитина.

Через колискові пісні дитина оволодіває первинним мовним словником, без якого пізнання навколишнього світу, розвиток мислення не можливі.

Вони вчать любити рідну землю, батьків і працю, захищати правду, поважати старших.

Найбільшу частину побутових пісень становлять пісну про кохання. В них оспівується багатогранність людського життя, розкривається світ людських переживань і стосунків.

Пісні про кохання відбивали високі моральні якості молоді: щирість, довір'я, взаємоповагу, радість кохання, гіркоту вимушеної розлуки, тугу за коханою чи коханим, зраду - ось основні мотиви, якими пройняті ці пісні. Головні герої цих пісень - дівчина і юнак. Дівчина у таких піснях порівнюється з горлицею, а хлопець - з орлом. Наприклад, у дівчиноньки "біле личко, чорні брови", вона козаченьку "вишила сорочку", "серденьком назвала". Відданим у коханні виступає і юнак, що називає дівчину лагідними та ніжними словами: "моє серденько", "рибонько", "дорогий кришталю", "моє золото". Вони мріють про щасливе подружнє життя. Але воно не завжди складається так, як гадалося. Великим горем для молодої дружини була розлука з любимим чоловіком, який змушений був виїжджати у військові походи:

Ой здається не журюся, в тугу не вдаюся,

А як вийду за ворота, від вітру валюся.

("Болить моя головонька").

Тяжко пережити і зраду коханого:

А я, бідна, гірко плачу -

Зрадив мене милий.

("Ой не світи, мій місяченьку").

А ще тяжче пережити розлуку з коханим, який поїхав на заробітки і невідомо, коли повернеться:

Нема мого миленького,

Плачуть карі очки!

("В кінці греблі шумлять верби").

До українського народного мистецтва належать:

- вишивка;

- ткацтво;

- писанкарство.

Розглянемо ці види.

Ткацтво - один з найдавніших і найважливіших елементів національної культури українського народу. Прядінням і ткацтвом споконвіку жінки, дівчата і підлітки. Ткацький верстат був у кожній селянській оселі. Упродовж століть вважалося, що жінка зобов'язана вміти виконувати ткацькі роботи, інакше вона не вважалася повноцінним членом громади. Ткацтво виховувало зосередженість на справі, уважність, повагу і любов до традицій свого народу, повагу до української історії.

Аналіз сучасного стану художніх промислів свідчить, що традиції ткання краще засвоюються при надомній формі праці, яка базується на спадковості родинного досвіду.

Вишивка - один з давніх і найбільш розповсюджених видів народного декоративно-прикладного мистецтва. Вона виникла дуже давно і передавалась з покоління в покоління. Але і в наш час це найбільш розповсюджений вид українського народного мистецтва з вище зазначених і, як і раніше, зараз також вишивають рушники. Рушник передавали як оберіг з роду в рід, із покоління в покоління. Без нього не обходиться жодне сімейне свято. Найбільше обрядових сюжетів, пов'язаних з рушниками, збереглося у весільному церемоніалі. Рушники подавали і брали на сватанні, ним пов'язували молодих на заручинах, на рушничок ставали, коли брали шлюб, одружувались.

Важко уявити і сучасну, і колишню хату в Україні без рушників. "Дім без рушників, як сім'я без дітей", - говорить народне прислів'я. Їх вишивають для прикрашення оселі, для домашнього затишку, просто так для душі.