Виховна робота зі студентською молоддю

Размещено на http://www.allbest.ru/

Виховна робота зі студентською молоддю

У процесі підготовки спеціаліста важливо не лише озброїти його фаховими знаннями, уміннями та навичками професійної діяльності, а й сформувати у нього відповідний світогляд, моральні, правові, трудові, естетичні та інші якості особистості.

Виховання - це насамперед «вбирання в себе» кожною особистістю культури рідного народу, що допомагає передачі, освоєнню і творчому використанню нині сущими поколіннями досвіду попередніх поколінь, забезпечує продовження у віках культурно-історичних традицій батьків, творить з вихованця людину цієї епохи, вводить його у сферу загальнолюдських цінностей. Як писав видатний мислитель XIX століття Й. Гійо, виховання - це мистецтво, яке добуває з глибини душі людини і пробуджує до життя все, що в ній дрімає; яке розвиває одночасно всі її сили і допомагає їй прямувати до мети, словом освічує людину. В. Сухомлинський підкреслював, що «виховання в широкому розумінні цього слова - це багатогранний процес духовного збагачення й оновлення і тих, кого виховують, і тих, хто виховує». Він розумів виховання як самостійну бажану соціальну дію. Виховання в сучасному навчальному закладі має поєднувати виховання потреб нації, держави, людської цивілізації і особистості.

Сучасне виховання в Україні має забезпечувати прилучення молоді до світової культури й загальнолюдських цінностей. За формами й методами воно спирається на народні традиції, кращі надбання національної та світової педагогіки.

Особлива увага приділяється організації виховної роботи в закладах освіти у Концепції національної системи виховання. Національна система виховання є умовою цілісного формування особистості; це створена упродовж століть самим народом система поглядів, переконань, ідей, ідеалів, традицій та професійної діяльності, що має на меті формування світоглядної позиції та ціннісних орієнтацій молоді, передачу їй соціального досвіду, надбань попередніх поколінь. Науково обґрунтоване належно організоване виховання відображає духовний поступ народу, процес збереження й збагачення його культури.

Гуманістичний характер виховання передбачає побудову всього його змісту й форм на основі глибокого розуміння вихователем природи вихованця, його індивідуальних рис і можливостей, поваги до особистості, дитини, турботи про її гармонійний розвиток.

Ідеалом виховання є гармонійно розвинена, високоосвічена соціально активна й національно свідома людина, наділена глибокою громадянською відповідальністю, здоровими інтелектуально-творчими, фізичними і духовними якостями, родинними й патріотичними почуттями, працьовитістю, господарською кмітливістю, підприємливістю й ініціативою.

1. Процес виховання, його завдання, етапи і управління ним

Ефективність виховної роботи значною мірою залежить від правильно вибудуваного процесу виховання, продуманого вибору форм і методів його реалізації.

Завдання виховання у вищому навчальному закладі реалізуються у процесі навчання і в цілеспрямованому впливі на студентів у позанавчальний час, тобто в процесі виховання.

Процес виховання - система виховних заходів, спрямованих на формування всебічно і гармонійно розвиненої особистості.

Специфіка цього процесу полягає насамперед у тому, що він є безперервним, тривалим у часі, оскільки людина виховується впродовж усього життя. Будучи спрямованим на формування всебічно розвиненої особистості, він передбачає використання різноманітних форм, методів, прийомів і засобів виховання, постійного виявлення результатів виховних впливів, корекції змісту і методики.

Процес виховання залежить від об'єктивних і суб'єктних чинників. До об'єктивних чинників належать особливості розвитку держави, перебудова економіки на ринкових засадах, відродження національних традицій, вплив навколишнього середовища тощо. Суб'єктивними чинниками є діяльність сім'ї і громадських організацій, навчально-виховна діяльність навчальних закладів, діяльність засобів масової інформації тощо.

У процесі виховання повинні узгоджуватися впливи організованої виховної роботи і об'єктивні умови. Від цього значною мірою залежить його ефективність. Навчально-виховний процес у вищому навчальному закладі спрямований на дорослу людину. Тому з погляду гуманістичної педагогіки його основним завданням є створення умов для саморозвитку, самовираження і самореалізації особистості. Викладач має не лише передавати студентові знання і професійні уміння, а й прилучати його до певної культури, розвиток і відтворення якої передбачать живе спілкування. З цього приводу К. Ушинський зауважував, що тільки особистість може впливати на розвиток і визначення особистості, тільки характером можна створити характер.

Основні завдання виховання студентської молоді зумовлені пріоритетними напрямами реформування виховання, визначених Державною національною програмою «Освіта» («Україна XXI століття»). До них належать: формування національної свідомості, любові до рідної землі, свого народу, бажання працювати задля держави, готовності її захищати; забезпечення духовної єдності поколінь, виховання поваги до батьків, жінки-матері, культури та історії свого народу; формування високої мовленнєвої культури, оволодіння українською мовою; прищеплення шанобливого ставлення до культури, звичаїв, традицій українців та представників інших націй, які мешкають на території України; виховання духовної культури особистості, створення умов для вибору нею своєї світоглядної позиції; утвердження принципів вселюдської моралі: правди, справедливості, патріотизму, доброти, працелюбності та інших доброчинностей; формування творчої, працелюбної особистості, виховання цивілізованого господаря; забезпечення повноцінного фізичного розвитку молоді, охорони та зміцнення її здоров'я; виховання поваги до Конституції, законодавства України, державної символіки; формування екологічної культури людини; розвиток індивідуальних здібностей і талантів молоді, забезпечення умов їх реалізації тощо.

Організовуючи виховний процес у сучасному вищому навчальному закладі, потрібно враховувати основні психологічні проблеми вихованців, які віддзеркалюють культуру сучасного соціуму. До найважливіших належать:

- тотальна комерціалізація, що спричиняє суспільну деформацію людських стосунків. Оскільки суспільне життя щоденно демонструє, що можна купити все - оцінку, диплом, посаду тощо, то для сучасного студента слово «купити» часто стає дороговказом у житті. Дехто з них купує контрольні роботи, реферати, дипломні роботи;

- деперсоналізація молодіжної свідомості, яку нав'язує масова пропаганда споживацького способу життя. Так, реклама тютюну, горілчаних виробів, розкішних авто, субкультури злочинного світу інтегрує у свідомість молоді;

— нагнітання чужорідного вітчизняній культурі й цивілізації духу індивідуалізму, особистісної відокремленості. Внутрішня самотність сучасної молодої людини зумовлює втрату культури спілкування як з батьками, так і з ровесниками. Позбавлений дружньої підтримки, сповнений внутрішніх конфліктів, студент може піддатися впливу пропаганди наркотиків, сект тощо;

— соціальна незахищеність і бідність студента. За офіційною статистикою, серед сучасної молоді поширені душевні розлади, спровоковані втратою рівних прав на освіту, працю, безкоштовне медичне обслуговування тощо;

— втрата традиційних моральних цінностей та орієнтирів. Пропаганда на телеекранах способу життя, де панує культ грошей, брутальної сили, смакування сексуальних збочень зумовили формування у сучасної молоді нереалістично надвисокого рівня домагань і низьке домінування праці.

Виховна система у вищому навчальному закладі ґрунтується на особистісно орієнтованому підході, який передбачає:

— психолого-педагогічну діагностику, знання особливостей кожної особистості й особливостей кожного первинного колективу;

— прогнозування розвитку первинних колективів і кожної особистості на основі їх особливостей і можливостей виховного середовища;

— формування змісту виховання, що відповідає індивідуальним особливостям вихованців, їхнім запитам і створює умови для їх ефективного розвитку;

- варіативність, гнучкість форм і методів виховання (індивідуальні, групові і колективні; методи колективного та індивідуального впливу; словесні та практичні);

— організацію і методичне забезпечення самовиховання студентів, високого ступеня їхньої самодіяльності;

— самоврядування в студентських колективах;

— діалогічне спілкування у виховному процесі, що ґрунтується на взаємній повазі, довірі викладачів і студентів;

— координацію педагогічних, психологічних, інформаційних і соціальних впливів на особистість;

— інформаційно-методичне забезпечення виховного процесу;

— впровадження демократичних форм управління виховною системою.

Процес виховання передбачає певну послідовність етапів, знання особливостей яких дає педагогу змогу спланувати виховну роботу, передбачивши її зміст і методику здійснення.

1. Визначення сукупності рис і якостей особистості (певний ідеал), які слід сформувати у студента. Коли йдеться про виховання колективу академічної групи и факультету, то мають на увазі досягнення таких результатів, які б відповідали еталону, виробленому на основі мети виховання, поставленої суспільством перед вищим навчальним закладом.

2. Вивчення індивідуальних особливостей студенту (колективу), його позитивних рис, недоліків у характері й поведінці, визначення якостей, які ще не сформовані або перебувають на стадії зародження. Знання особистості (колективу), порівняння її з ідеалом дає змогу спрогнозувати її розвиток. З огляду на це слід планувати виховну роботу. До того ж необхідно ознайомлювати студента (колектив) із запланованим, докласти зусиль, щоб він прийняв пропонований взірець і працював над собою у цьому ж напрямі.

3. Реалізація програми виховання шляхом залучення студентів до різних видів діяльності, участь в яких сприяє формуванню досвіду поведінки відповідно до ідеалу.

4. Самостійна робота студента над собою, тобто самоосвіта і самовиховання.

Всі етапи процесу виховання потребують умілого педагогічного управління.

Управління процесом виховання - діяльність педагогів, що забезпечує планомірний і цілеспрямований виховний вплив на студентів.

Воно передбачає передусім визначення змісту виховної роботи згідно з вимогами суспільства до рівня вихованості студентів. Реалізація змісту виховання можлива за умови, що форми, метод і засоби виховання імпонуватимуть тим, на кого вони спрямовані. Не менш важливим є організування колективного та індивідуального життя і діяльності студентів, створення умов для збагачення їх досвіду. Істотну роль у цьому відіграють гармонійні демократичні відносини між студентами й викладачами. За авторитарного стилю педагогів студенти стають безініціативними, невпевненими у власних силах, а відсутність вимогливості та контролю сприяє формуванню безвідповідальності, недисциплінованості та інших негативних рис. Педагог завжди має залишатися мудрим старшим другом і наставником молодої людини, але на умовах співпраці з нею.

Управління організаційно-виховною і культурно - освітньою роботою у ВНЗ передбачає: забезпечення системно-цільового підходу до планування виховної роботи; організаційний зв'язок і наступність позааудиторної роботи та навчального процесу; задоволення різноманітних запитів і інтересів студентів, забезпечення реалізації нахилів і здібностей кожного студента в певній галузі науки; розвиток ініціативності та самодіяльності, залучення студентів до активної участі в громадському житті, спираючись на діяльність студентських громадських організацій; конкретизовані завдання організаційно-виховної і культурно-освітньої роботи на основі вивчення рівня вихованості студентів та ін. (Фіцула, 2010).

Для організації виховного процесу у вищих закладах освіти створюється інфраструктура, до складу якої входять такі суб'єкти виховної роботи: професорсько-викладацький колектив; ректорат; проректор з гуманітарної освіти та виховання (Курлянд, 2005).

Загальне керівництво виховною роботою вищого навчального закладу, як правило, здійснює проректор з гуманітарної освіти та виховання. Координацію та методичне забезпечення - рада з виховної роботи навчального закладу. Роль виховної ради як колегіального органу керівництва полягає в глибокому аналізі становища, акумуляції думок педагогічного колективу щодо порушеної проблеми, виробленні комплексу рішень, які б сприяли поліпшенню певного напряму виховної діяльності.

У деяких вищих навчальних закладах створено Центри культурології і виховання студентів, метою яких є формування технічної інтелігенції, підготовка фахівців, здатних зробити суттєвий внесок у розвиток, збагачення і збереження національної культури і природного середовища. Вони мають статус деканату, до складу якого входять кафедри історії та теорії культури, клуб університету, зал періодики, спеціалізовані навчально-методичні лабораторії (художній музей, меморіальний зал, експозиційний зал, кабінет українознавства, кабінет «Служба психологічної допомоги», лабораторія зі створення художнього інтер'єру).

Ефективність виховної роботи у вищому навчальному закладі великою мірою залежить від її організації на факультетах. Зміст, форми і методи виховної роботи на факультетах визначають деканати. Організацію, поточний контроль та координацію виховної роботи там може здійснювати за дорученням декана його заступник, який звітує про стан і перспективи роботи на раді з виховної роботи вищого навчального закладу.

Завданнями виховної роботи є:

— формування професійних якостей сучасного спеціаліста як особистості;

— проведення професійно-орієнтаційної, інформаційно-просвітницької, культурно-виховної роботи серед студентів, розвиток їхніх творчих та інтелектуальних здібностей;

— залучення до різноманітної діяльності за інтересами, участі в культурно-освітній, спортивно-оздоровчій та інших видах діяльності;

— сприяння роботі рад студентського самоврядування університету, факультетів, гуртожитків;

— опосередкована участь у реалізації заходів, що проводить ректорат, які відбуваються на факультетах, у гуртожитках, клубах;

— організація роботи наставників академічних груп студентів (участь у навчально-виховних і громадських, культурно-освітніх і культурно-виховних заходах у групі; робота з активом академічної групи, індивідуальна виховна робота зі студентами групи, студентами, які проживають у гуртожитках, тощо).

Управління процесом виховання у вищій школі потребує постійного вивчення результатів виховної роботи, рівня вихованості студентів, виховних можливостей викладацького складу, громадських організацій, коригування змісту, завдань і методики виховного процесу з метою їх удосконалення.

2. Закономірності виховання

Процес виховання, як і процес навчання, має об'єктивні закономірності і передбачає дотримання певних принципів.

Щоб організувати виховний процес у вищому навчальному закладі на наукових засадах, керувати ним і досягти високої ефективності, необхідно знати й враховувати його закономірності.

Закономірність виховання - стійкий, об'єктивний, істотний зв'язок у вихованні, реалізація якого сприяє ефективному розвитку особистості.

Виховний процес ґрунтується на таких закономірностях:

1. Органічний зв'язок виховання із суспільними потребами і умовами виховання. Значні зміни в житті суспільства спричиняють зміни в його вихованій системі. Розбудова незалежної держави в Україні передбачає формування у майбутнього фахівця національної свідомості, любові до Батьківщини, української мови, історії, культури свого народу, готовності віддати свої знання і сили на його благо.

2. Виховання людини під впливом різноманітних чинників, найважливішим серед яких є виховний вплив людей, які оточують, насамперед батьків і педагогів.

3. Залежність результатів виховання від глибини і поаноти врахування національного менталітету студента. З огляду на це виховний процес слід вибудовувати з використанням рідної мови, на національних звичаях, традиціях тощо.

4. Залежність результатів виховання від виховного впливу на внутрішній світ студента. Виховний процес має постійно трансформувати зовнішні виховні впливи у внутрішні, духовні процеси особистості (її думки, погляди, переконання, ціннісні орієнтири, емоції, мотиви, установки тощо).

5. Визначальна роль спілкування і діяльності у вихованні особистості. Різноманітна діяльність є головним чинником єдності свідомості й поведінки кожного. Лише за таких умов можливий всебічний розвиток.

Закономірності виховання виявляються в усьому різноманітті взаємозв'язків. Знання їх дає викладачу змогу цілеспрямовано проектувати виховний процес і втілювати в життя вимоги програми.

виховання школа освіта управління

3. Мета виховання в українській школі

Мета виховання - явище історичне. За кожної історичної доби, у кожного народу мета виховання неодмінно пов'язувалася з уявленням про людину, її сутність та місце в суспільстві. Ця проблема досліджувалася, безпосередньо чи опосередковано, у працях багатьох авторів. Серед них привертає увагу насамперед монографія визначного українського педагога Григорія Ващенка «Виховний ідеал».

Мета виховання, за Ващенком, полягає у визначенні кінцевих цілей духовного і фізичного розвитку підростаючих поколінь. Головним завданням виховання є формування патріота Української держави. Мета, отже, допомагає батькам, педагогам, суспільству в цілому визначити спрямування духовного і фізичного розвитку виховуваних, їхні потреби, сформувати спонуки, бажання діяти, засвоювати патріотичні, національно-культурні ціннісні орієнтації. Водночас результативність виховання значною мірою залежать від урахування вихователями фізичних і духовних особливостей виховуваних відповідно до їхнього віку, статі та психології особистості, від досягнутого нею рівня розвитку, її задатків, інтересів, потреб, життєдіяльності (Алексюк, 1998).

З філософсько-методологічних позицій у визначенні педагогічних умов і способів практичної реалізації мети виховання суттєве, а то й вирішальне значення для педагога має насамперед розуміння сутності людини. Воно є головною передумовою ефективного виховання, точніше виховання, освіти і навчання на науковій основі. Без такого розуміння виховання перетворюється на стихію. Водночас не можна покладатися на самі лише технології освіти, навчання і виховання, хоча б і найповітніші, оскільки за певних умов для різних іцдивідів вони також можуть виявитися неефективними, суперечити природним нахилам цих індивідів. То якої ж позиції має дотримуватися педагог на різних рівнях навчання? Як, у який саме спосіб слід організувати процес виховання з тим, щоб забезпечити всебічний, гармонійний розвиток особистості? Найважливішим тут є включення виховуваних у різноманітні духовно багаті відносини, відношення.» Педагогічний аспект суті питання полягає в тому, щоб установити адекватні взаємовідношення між застосовуваними методами і прийомами виховання, з одного боку, і правильно, з наукової точки зору, визначеною сутністю особистості виховуваного, з іншого.

На першому плані навчання має бути, безумовно, не нескінченне моралізування чи якась сума догматично застосовуваних засобів впливу, а включення студентів у таку систему теоретичних і практичних відносин, ставлення до реальної дійсності, які відповідали б меті вихованім. У цьому розумінні саме виховання, навчання й освіта у вузі здатні формувати усі найважливіші відносини особистості з професійною працею, суспільним життям, побутом, природою тощо. З огляду на ці філософсько-методологічні позиції все життя студента є у певному розумінні не чим іншим, як грандіозною змістовою системою, що включає в себе ставлення студентської молоді до навколишньої духовної й матеріальної дійсності. Саме в цьому розумінні можна стверджувати, що в процесі оволодіння цим діяльнісним ставленням студент розвивається, і цей розвиток буде тією мірою багатшим чи біднішим, якою мірою багатшими чи біднішими будуть ті відносини, до яких включається молодь (навчання, суспільна й наукова діяльність, фізична праця, побут, спорт, художня самодіяльність тощо). У процесі різноманітної діяльності, що відповідає меті підготовки спеціалістів у вищій школі, молоді люди опановують зовнішній світ і розвиваються як особистості, розкривають свої сугнісні сили й опредмечують їх в об'єктах професійної та іншої діяльності, в соціальних відносинах (Алексюк, 1998).

Кінцевою метою виховання студентів вищого навчального закладу є підготовка їх до виконання сукупності ролей, необхідних для суспільного життя: громадянина (передбачає формування людини з активною громадянською позицією, почуття обов'язку і відповідальності перед суспільством); трудівника (охоплює вміння і бажання творчо працювати за фахом, створювати нові матеріальні та духовні цінності); громадського діяча (означає активну участь особистості в громадському житті); сім'янина (набуття досвіду чоловіка, батька, дружини, матері); товариша (розуміння іншої людини, вміння увійти в становище, поступитися, поділитися, допомогти) (Фіцула, 2010).

Отже, в межах визначених позицій ми маємо всі підстави вбачати сутність виховання і його головне завдання в організації всієї життєдіяльності студентів. У цьому розумінні доречним є афоризм: «Вуз - це не місце, де навчають, а місце, де навчаються й допомагають навчатись». Тому ми можемо стверджувати про могутність саме виховання, але не в тому розумінні, що воно всемогутнє і може ігнорувати природні задатки, а в тому, що воно керує розвитком, ще попереду розвитку, веде його.

Водночас правомірний акцент на сукупності всіх відносин аж ніяк не знімає проблем саморегуляції та самореалізації особистості, що, у свою чергу, є наслідком самосвідомості, самооцінки, самоконтролю самовладання, саморозвитку людини як природної істоти. Що власне являє собою людське буття? Який спектр талантів і здібностей може у кожної конкретної людини розгорнутися? Які способи самоствердження людини? Ці та інші подібні питання, що давно привертають увагу неофрейдистів, психоаналітиків, екзистенціалістів, представників інших наукових напрямів, на жаль, до останнього часу залишались поза увагою вітчизняних дослідників. Водночас запитання Е. Фромма «Мати чи бути?» є ще одним вічним питанням педагогіки. Залишається належно не освоєним весь масив релігійного виховання, та й не тільки релігійного.

4. Програма виховання

Для цілеспрямованого формування майбутнього спеціаліста, підготовки його до означених вище функцій створюють програму виховання студентів на період їх навчання у вищому навчальному закладі.

Програма виховання - короткий виклад основних положень / цілей діяльності вищого навчального закладу щодо виховання студентів упродовж усього періоду їх навчання.

Вона ґрунтується на загальній меті виховання і відображає якості, які необхідно сформувати у майбутніх спеціалістів, намічені завдання та зміст, що мають бути реалізовані для досягнення мети.

Загальної мети досягають поетапно. У роботі зі студентами кожного курсу ставлять конкретні виховні цілі залежно від їх особливостей, рівня вихованості, якостей, які слід сформувати на певному етапі.

Основні завдання виховання студентської молоді зумовлені пріоритетними напрямами реформування виховання, визначених Державною національною програмою «Освіта» («Україна XXI століття»). До них належать: формування національної свідомості, любові до рідної землі, свого народу, бажання працювати задля держави, готовності її захищати; забезпечення духовної єдності поколінь, виховання поваги до батьків, жінки-матері, культури та історії свого народу; формування високої мовленнєвої культури, оволодіння українською мовою; прищеплення шанобливого ставлення до культури, звичаїв, традицій українців та представників інших націй, які мешкають на території України; виховання духовної культури особистості, створення умов для вибору нею своєї світоглядної позиції; утвердження принципів вселюдської моралі: правди, справедливості, патріотизму, доброти, працелюбності та інших доброчинностей; формування творчої, працелюбної особистості, виховання цивілізованого господаря; забезпечення повноцінного фізичного розвитку молоді, охорони та зміцнення її здоров'я; виховання поваги до Конституції, законодавства України, державної символіки; формування екологічної культури людини; розвиток індивідуальних здібностей і талантів молоді, забезпечення умов їх реалізації тощо (Фіцула, 2010).

5. Національне виховання

Наука доводить, що справжнє виховання є глибоко національним за своїми сутністю, змістом, характером. «Національне виховання, - писала Софія Русова, - забезпечує кожній нації найширшу демократизацію освіти, коли її творчі сили не будуть покалічені, а значить, дадуть нові оригінальні, самобутні скарби задля вселюдного поступу: воно через пошану до свого народу виховує в дітях пошану до інших народів».

Національне виховання - виховання підростаючого покоління на культурно-історичному досвіді рідного народу, його традиціях, звичаях і обрядах, багатовіковій мудрості, духовності.

Воно є конкретно-історичним виявом загальнолюдського гуманістичного і демократичного виховання. Таке виховання забезпечує етнізацію молоді як необхідний і невід'ємний складник їх соціалізації (процесу перетворення людської істоти на суспільного індивіда, утвердження її особистості, залучення до суспільного життя як активної, дієвої сили).

Національне виховання дітей духовно відтворює народ, увічнюючи в підростаючих поколіннях як специфічне, самобутнє, притаманне кожній нації, так і загальнолюдське, спільне для всіх народів.

Етнізація - наповнення виховання національним змістом, що забезпечує формування в особистості національної самосвідомості.

«Все, що йде поза рами нації, - застерігав І. Франко у праці «Поза межами можливого», - се або фарисейство людей, що інтернаціональними ідеалами раді би прикрити свої змагання до панування однієї нації над другою, або хоробливий сентименталізм фантастів, що раді би широкими «вселюдськими» фразами прикривати своє духовне відчуження від рідної нації».

На кожному етапі свого розвитку українське національне виховання вбирало кращі здобутки світової культури, а кумульовані в народних традиціях і звичаях, що стверджують добро, любов, красу, справедливість в усіх сферах життя.

Згідно з національною доктриною розвитку освіти в Україні національне виховання є одним із головних пріоритетів, органічною складовою освіти. Воно спрямовано на виховання свідомого громадянина, патріота, на формування уміння жити в громадянському суспільстві, високої культури міжнаціональних взаємовідносин, духовності та фізичної досконалості, моральної, художньо-естетичної, трудової, екологічної культури (Фіцула, 2010).

Головна мета національного виховання - набуття молодим поколінням соціального досвіду, успадкування духовних надбань українського народу, досягнення високої культури міжнаціональних відносин, формування у молоді незалежно від національної належності особистісних рис громадянина Української держави, розвиненої духовності, моральної, художньо-естетичної, правової, трудової, екологічної культури.

Мета національного виховання конкретизується через систему виховних завдань:

- формування національної свідомості, любові до рідної землі, родини, свого народу, бажання працювати задля розквіту держави, готовності її захищати;

- виховання поваги до Конституції, законодавства України, державної символіки, формування правової культури;

- забезпечення духовної єдності поколінь, виховання поваги до батьків, жінки-матері, культури та історії рідного народу;

- формування високої мовної культури особистості та створення умов для вільного формування нею своєї світоглядної позиції;

- виховання духовної культури особистості та створення умов для вільного формування нею своєї світоглядної позиції;

- утвердження принципів загальнолюдської моралі: правди, справедливості, патріотизму, доброти, толерантності, працелюбності та інших доброчинностей;

- забезпечення повноцінного розвитку дітей та молоді, охорони й зміцнення їх фізичного, психічного та духовного здоров'я;

- формування соціальної активності особистості через включення вихованців у процес державотворення, реформування спільних відносин;

- розвиток індивідуальних здібностей і талантів молоді, забезпечення умов їх самореалізації, формування наукового світогляду.

Принципи національного виховання такі:

Принцип народності - єдність національного і загальнолюдського. Національна спрямованість виховання, формування національної свідомості, любові до рідної землі та свого народу; оволодіння рідною мовою, використання всіх її багатств і засобів у мовній практиці, прищеплення шанобливого ставлення до культури, спадщини, народних традицій і звичаїв народів, що населяють Україну.

Принцип природовідповідності виховання - врахування багатогранної і цілісної природи людини, вікових та індивідуальних особливостей студентської молоді, їх психологічних, національних і релігійних особливостей.

Принцип активності, самодіяльності та творчої ініціативи студентської молоді - поєднання педагогічного керівництва з ініціативою і самодіяльністю студентства, утвердження життєвого оптимізму, розвиток навичок позитивного мислення.

Принцип гуманізації і демократизації виховання полягає в утвердженні людини як найвищої соціальної цінності, найповнішому розкритті її здібностей та задоволення різноманітних освітніх потреб, забезпеченні пріоритетності загальнолюдських цінностей, гармонії стосунків людини і довкілля, суспільства і природи.

Принцип гуманітаризації освіти покликаний формувати цілісну картину світу, духовність, культуру особистості і планетарне мислення.

Принцип безперервності і наступності виховання - досягнення цілісності та наступності у вихованні, перетворення його у процес, що триває впродовж усього життя людини; нероздільність навчання і виховання, що полягає в їх органічному поєднанні, підпорядкуванні змісту навчання і виховання формуванню особистості.

Принцип диференціації та індивідуалізації виховного процесу - врахування у виховній роботі рівнів фізичного, психічного, соціального, духовного, інтелектуального розвитку вихованців, стимулювання активності, розкриття творчої індивідуальності кожного.

Принцип культуровідповідності виховання - органічний зв'язок з історією народу, його мовою, культурними та прогресивними родинно-побутовими традиціями, народним мистецтвом, ремеслами і промислами, забезпечення духовної єдності, наступності та спадкоємності поколінь.

Принцип гармонізації родинно-шкільного виховання організація родинного виховання та освіти як важливої ланки виховного процесу, дотримання гуманних вимог до дітей.

Література

1. Алексюк А.М. Педагогіка вищої освіти України. Історія. Теорія: Підручник - К.: Либідь, 1998. - 560 с.

2. Артемова Л.В. Педагогіка і методика вищої школи: Навчально-методичний посібник для викладачів, аспірантів, студентів магістратури. - К.:Кондор, 2008 - 272 с.

3. Вітвицька С.С. Основи педагогіки вищої школи: Методичний посібник для студентів магістратури. - К.:Центр навчальної літератури, 2003. - 316 с.

4. Педагогіка вищої школи. Навчальний посібник. За ред. д. пед. н., проф. З.Н. Курлянд. - 2-е вид., перероблений і доповнений. - К.: Знання, 2005. - 399 с.

5. Фіцула М.М. Педагогіка вищої школи: навчальний посібник / М.М. Фіцула. - 2-е видання, доповнене. - К.:Академвидав, 2010. - 456 с.

Размещено на Allbest.ru