Стратегія та сучасні тенденції розвитку університетської освіти України

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Стратегія та сучасні тенденції розвитку університетської освіти України

університет болонський вища освіта

Останнім часом прогресивна світова спільнота все частіше звертається до думки про те, що вища освіта в усіх країнах Західної Європи переживає нелегкі часи. Даний факт зумовлений виникненням своєрідного розриву між освітою з усіма її провідними елементами (цілі, структура, зміст, методи навчання) та умовами життя суспільства, що різко змінилися за останні десятиріччя.

На питання, які якості повинен мати молодий спеціаліст, роботодавці, як правило, відповідають таким переліком: високий рівень загальноосвітньої підготовки, здатність приймати самостійні рішення, готовність до перенавчання, до опанування нових тенденцій та придбання нових знань, вміння працювати в групі, комунікабельність. Даний перелік - не що інше, як нове уявлення про людину, своєрідна модель її провідних життєвих функцій. Така модель найбільш адекватна вимогам сучасного суспільства. Ключові характеристики нової моделі - освіченість, безперервність навчання, самостійність - знаходяться в явному протиріччі з існуючою педагогічною системою, орієнтованою головним чином на запам`ятовування, відтворення та пасивне виконання.

Два останні десятиліття історії університетської освіти в Україні характеризуються низкою суперечностей, що значною мірою зумовлено особливостями пострадянського перехідного періоду. А саме: наявністю радянських стереотипів і моделей функціонування навчальних закладів у закритому суспільстві та їх невідповідністю новим суспільно-економічним, політичним і культурним реаліям; переходом до ринкової економіки і застарілим менеджментом у сфері вищої освіти; університетами як бюджетними установами та необхідністю комерціалізації їх діяльності; реальними потребами в ресурсах розвитку та обмеженими можливостями держави; інтернаціоналізацією, тобто входженням до світового освітнього простору та відірваністю від культури і традицій університетської Європи; переважно декоративним використанням Болонської декларації й об'єктивними потребами запровадження її принципів; доступністю дипломів і відсутністю рівного доступу до якісної освіти; потребою переходу до нової якості вищої освіти та технологічною відсталістю університетів; ідеєю елітності вищої освіти та її масовістю; законодавчим урегулюванням діяльності університетів та його невідповідністю Великій Хартії Університетів й іншим міжнародним документам; приходом нового покоління студентів, яке виросло в умовах хоч і не зрілої, але демократії. Загалом, не зважаючи на викладені суперечності, університетська освіта України впродовж двох останніх десятиліть дала можливість багатьом громадянам здобути вищу освіту, забезпечила підготовку нового покоління науковців, сформувала нормативно-правову базу та новий зміст освіти, здійснила перехід до набору студентів за результатами зовнішнього незалежного оцінювання, продовжувала розвиватися, набуваючи позитивного і негативного досвіду, що може стати основою для її модернізації відповідно до потреб суспільства.

Але будь-яка дорога завжди має свій початок, так само як дорога удосконалення вищої освіти. Й починати треба з фінансової свободи та розширення фінансової бази університетів, адже держава ніколи не зможе повною мірою покривати зростаючі потреби вищої школи, що загострює проблему фінансового менеджменту в університеті. Та якщо держава прагне справжньої якості освіти, вона має сформувати нові економічні підмурки університетів, звільнити університети від оподаткування або запровадити спеціальний пільговий режим оподаткування одночасно знімаючи обмеження із запровадження підприємницьких моделей самозабезпечення. Наявна інфраструктура університетів дає змогу перейти до нової економічної моделі функціонування і розвитку університетів. Прибуток, отриманий українськими університетами, якщо такий буде, може спрямовуватися на розвиток закладу та наукові дослідження, які фактично в університетах не фінансуються. Університети мають іти на прямі відносини із фізичними і юридичними особами - підприємцями, підприємствами і корпораціями, надаючи їм відповідні послуги та одержуючи за це адекватну винагороду. Даючи фінансову свободу університетам, держава сприятиме зростанню їхнього наукового та освітнього рівня, реальному входженню до світового освітнього й наукового простору та зніме із себе значну частину відповідальності за їх фінансування. Зрештою, мають відкритися можливості для міжуніверситетської мобільності для професорів та студентів у середині України, а з часом і на теренах Європи.

Проте будь-які зміни в університеті без оновлення навчального процесу не матимуть позитивного ефекту. Насамперед варто розробити та запровадити нове положення про організацію навчального процесу у вищих навчальних закладах, адже нині чинне, затверджене 1993 року, містить значні суперечності з принципами Болонської декларації та сучасними реаліями. Положення, зокрема, має передбачати єдину систему оцінювання, що сприятиме внутрішній мобільності студентів. Надзвичайно важливим є зміщення акцентів в оцінюванні: із знань на компетенції, що сприятиме формуванню нової якості освіти. Без розроблення нового покоління стандартів вищої освіти та постійного оновлення її змісту, затвердження національних рамок кваліфікацій процес змін у вищій освіті буде не завершеним.

Україна приєдналась до Болонського процесу в травні 2005 року. Цим вона взяла на себе зобов'язання, які визначили напрям і контури реформи вищої освіти. Важливо відзначити, що скептицизм, відмова, неприйняття ідеї євроінтеграції освіти, які сьогодні існують у суспільній свідомості, свідчать, перш за все, про незнання або викривлене розуміння положень Болонського процесу.

Ілюзія повної самодостатності, можливо, якийсь період може слугувати ресурсом для виживання університетської освіти України. Однак в умовах інтеграції вищої освіти у ЄПВО він швидко вичерпується. Самоізоляція від процесів, які розвиваються в ЄПВО, гальмує розвиток будь-якого вищого навчального закладу. Для власного блага українській освіті необхідно вбудовуватися в ЄПВО, зберігаючи при цьому національну ідентичність. Як зазначається в багатьох ключових документах Болонського процесу, трансформація вищої освіти не вимагає її уніфікації.

Після приєднання України до Болонського процесу, в системі вищої освіти зроблено такі важливі кроки із реалізації його положень:

- запроваджено Програму дій щодо реалізації положень Болонської декларації в системі вищої освіти і науки на 2004-2005 роки;

- створено Міжвідомчу комісію із запровадження положень Болонського процесу в систему вищої освіти та Національну групу промоутерів Болонського процесу (National Team of Bologna Promoters) (2006);

- Всеукраїнська студентська рада при Міністерстві освіти і науки України стала кандидатом в члени Національних спілок студентів Європи (The National Union of Students in Europe (ESIB) (2006);

- запроваджено пілотну європейську кредитно-трансферну систему (ECTS) у вищих навчальних закладах України III-IV рівнів акредитації (2006/2007 н. р.);

- запроваджено систему ранжування вищих навчальних закладів відповідно до Берлінських принципів;

- Українська асоціація студентського самоврядування стала членом Європейського студентського союзу ESU (European Student's Union) (грудень, 2007 рік);

- створено робочу групу Міністерства освіти і науки України із розробки національної рамки кваліфікацій системи вищої освіти;

На сучасному етапі реформа вищої освіти України здійснюється у двох площинах:

- національної стратегії соціально-економічного розвитку;

- співпраці та інтеграції в європейський і світовий освітній простір;

Запровадження основних положень Болонського процесу передбачає врахування національних підходів до організації навчання, змісту освіти, традицій у підготовці майбутніх фахівців з вищою освітою. У багатьох керівних європейських документах, щодо розвитку вищої освіти зазначається, що університети в значній мірі повинні зберігати свої власні традиції, надбання, досвід. Тому мова не йде про пряме запровадження закордонного досвіду в навчальний процес українських університетів або так званої «Болонської системи організації навчального процесу», якої, в природі, не існує.

Та навіть розв'язання всіх зазначених вище проблем не змінить становища університету без зміни процедур ліцензування та акредитації як найвірогіднішої системи впливу на якість діяльності університету та легітимації його діяльності. Одним із вихідних положень має стати норма, за якої будь-який навчальний заклад, незалежно від свого профілю, форми власності, попереднього погодження або отримання дозволу, може проходити процедуру ліцензування чи акредитації. І тільки підтвердження або не підтвердження об'єктивних показників діяльності - підстава для надання чи ненадання ліцензії. Загалом за умови універсалізації навчальних планів саме студент має вибирати форму навчання - очну, заочну, очно-заочну, очно-дистанційну, а, може, і використання різних форм навчання у різних семестрах.

Тим більше що ліцензування форм навчання суперечить нормам Закону України «Про вищу освіту», згідно з яким форми навчання самостійно визначає вищий навчальний заклад. А зазначення форми навчання у дипломі можна трактувати як визнання їхньої нерівноцінності. Дискусія з цього питання має бути корисною. Система ліцензування потребує здійснення ще кількох невідкладних кроків, насамперед це стосується технічного спрощення процедури та відмови від масового паперового перевиробництва. В час інформаційних технологій потрібно переходити до електронного документообігу в цій частині діяльності. При цьому подання інформації має бути максимально формалізованим через таблиці, графіки та діаграми, обчислення конкретних коефіцієнтів і показників, які характеризують відповідний напрям підготовки в навчальному закладі.

Друге. Слід відмовитися від абсолютизації деяких показників, зокрема щодо завідування кафедрами професорами. В Європі вже давно не вважають кафедру «базовим структурним підрозділом вищого навчального закладу», як передбачається ч. 2 ст. 30 нашого закону про вищу освіту, а от головна роль належить керівникові відповідного напряму підготовки, що й має відповідати певним вимогам. Звісно, не варто поспішати із руйнуванням усталених норм, проте й замикатися на них також не треба.

Третє. Необхідно відмовитися від застарілих показників, зокрема:

- кількість місць у читальній залі;

- кількість книг із розрахунку на одного студента (а для чого тоді електронні бібліотеки?);

- кількість періодичних фахових видань (усі вони представлені в Інтернеті).

Четверте. Припинити ліцензування до університетської освіти. Оскільки університет має ліцензію на підготовку бакалаврів і магістрів, то чи не означає це автоматично його спроможності здійснювати до університетську підготовку?

П'яте. Доцільно передати вченим радам відповідних інститутів університету питання ліцензування підготовки в коледжах. Вчена рада відповідного інституту має самостійно вирішувати такі питання, несучи повну відповідальність за прийняття рішення.

Шосте. В умовах демографічної кризи варто переглянути питання про ліцензійні обсяги, адже воно дедалі частіше втрачає актуальність.

Сьоме. Метою змін в університетах є нова якість не лише освіти, а й науки, тому потрібно докорінно змінити ставлення до науки в українській вищій школі. Дослідницькі університети потребують дуже великих фінансових вливань, щоб стати загальнонаціональними центрами, які стимулюватимуть інноваційну модель розвитку України. Щоб знову не патентувати винаходу веломашини, варто було б розглянути питання про надання функцій дослідницьких університетів галузевим академіям та інститутам НАН України, які мають реальні умови для дослідницької діяльності та підготовки висококваліфікованих науковців і за своєю сутністю є дослідницькими. Ще одним із варіантів могло б бути поєднання зусиль університетів, НАН та галузевих академій.

Період з 2010-2020 року повинен стати ключовим у реалізації довготермінових стратегій забезпечення сталого розвитку та удосконалення системи вищої освіти України, визнання її у європейському і світовому просторі в контексті забезпечення якості.

Размещено на Allbest.ru