Вимоги до поведінки педагога в історії педагогічної думки

Размещено на http://www.allbest.ru/

Міністерство освіти і науки, молоді та спорту України

Харківський національний педагогічний університет імені Г. С. Сковороди

Реферат

на тему: «Вимоги до поведінки педагога в історії педагогічної думки»

Виконала: студентка V курсу, 5-М групи

художньо-графічного факультету

Глушко О. С

Харків 2012

План

Вступ

Етико-педагогічні ідеї в історії зарубіжної педагогічної думки

Етико-педагогічні ідеї в історії вітчизняної педагогічної думки

Висновки

Список використаних джерел

Вступ

Елементи педагогічної етики трапляються у вченнях давніх філософів і педагогів, які намагались осмислити специфічні проблеми педагогічної моралі. Її виникнення пов'язане з появою педагогічної професійної діяльності, зумовленої соціально-економічними причинами і духовним розвитком особистості та суспільства. Потреба суспільства передавати досвід і знання підростаючим поколінням спричинила до появи системи шкільної освіти і професійної педагогічної діяльності як виду суспільно необхідної діяльності

Етико-педагогічні ідеї в історії зарубіжної педагогічної думки

Витоками сучасної теоретичної етико-педагогічної думки є етичні концепції філософів античного світу. Моральність у них розглядається як визначальне, змістоутворююче явище людського буття. Формуються головні етичні вимоги та правила до людей, які навчаються і виховують дітей.

Важливу роль в історії педагогічної етики відіграло вчення давньогрецького філософа Сократа (прибл. 470- 399 до н. е.). Його просвітницько-виховна діяльність була спрямована на моральне вдосконалення особистості, у чому найважливішу роль відігравали знання, які роблять людину вільною не за її природою, а за соціальною сутністю.

Він ставив високі вимоги як до учителів, так і до учнів. Передусім учитель повинен мати незаперечний авторитет. В основі спілкування, дружби, взаєморозуміння між учителем і учнями мають бути духовність, взаємовідповідальність та любов.

Давньогрецький філософ Арістотель (384-322 до н. е.), який визначив предмет і ознаки етики як науки. У працях "Евдемова етика", "Нікомахова етика", "Велика етика", "Про доброчесність" Аристотель наголошував на практично-поведінковій орієнтованості етики. Він стверджував, що кожна людина, а особливо вчитель, має володіти високими моральними доброчесностями, серед яких виокремив десять основних: мужність, розсудливість (стриманість, поміркованість), щедрість, пишність, величавість, честолюбство, справедливість (рівність), правдивість, дружелюбність, люб'язність. Найдосконалішою доброчесністю Аристотель вважав справедливість.

Грецька культура та педагогіка справили значний вплив на культуру й педагогіку Риму. Незважаючи на те що римський сенат і римський цензор прийняли декрети, спрямовані проти поширення грецької освіти в Римі, це не дало бажаних результатів. Навпаки, у Римі в І ст. н. е. було започатковано гуманну педагогіку, в якій взаємини учителя та учнів мали важливе значення.

Джерелами педагогічної етики стали праці Марка Аврелія "Наодинці з собою. Роздуми", Луція-Аннея Сенеки "Про благодіяння", Марка-Фабія Квінтіліана "Про виховання оратора" та ін.

Так, римський оратор Марк-Фабій Квінтіліан (прибл. 35 - прибл. 96) обґрунтував думку, згідно з якою всі діти від природи здатні до навчання. Тому важливим є вибір такого вчителя, у якого моральність на першому місці, адже аморальний педагог виховує подібну до себе аморальну дитину. Досвідчений учитель передусім вивчає розумові та природні нахили, здібності дитини, щоб знати, як поводитися з нею, уникнувши тілесних покарань. Насилля, знущання над дитиною засвідчують недостатній духовний зв'язок педагога зі своїм учнем, продукують моральне приниження учня і вчителя, формують рабську психологію.

Марк-Фабій Квінтіліан розробив кодекс педагогічної етики. Його дотримання має виховувати повагу і шану до вчителя. До основних положень кодексу належать такі:

1. Нехай учитель викличе в собі батьківські почуття до своїх учнів і постійно уявляє себе на місці тих людей, які довіряють йому своїх дітей.

2. Нехай він сам не має вад і не переносить їх на інших.

3. Нехай суворість його не буде гнітючою, а ласкавість - розслабливою, щоб звідси не виникли ненависть або презирство.

4. Нехай будуть тривалими бесіди про моральне й добре, адже чим частішими будуть умовляння, тим меншою - потреба в покараннях.

5. Нехай учитель не буде роздратованим і водночас не потурає тим, хто потребує виправлення.

6. Нехай він буде доступним у викладанні, терплячим у роботі, більш старанним, ніж вимогливим.

7. Нехай із бажанням відповідає тим, хто запитує, і нехай запитує мовчазних.

8. На похвалу нехай не буде надто скупим, оскільки це знищує бажання до праці, але й не буде надто щедрим, що породжує безпечність.

9. Наставляючи учня, він не повинен бути надто суворим, тим більше сварливим.

10. Нехай він кожен день скаже учням що-небудь таке, що в них назавжди залишиться в пам'яті.

Можновладці Риму ставили високі вимоги до моральних якостей учителя і виявляли турботу про його матеріальний та соціальний стан.

В епоху Середньовіччя ранньохристиянські мислителі-педагоги (Арій, Оріген, Тертулліан, Пелагій) розробили педагогічну етику на засадах добра, милосердя та любові. Ідеалом виховання для них була людина, яка відмовлялася від задоволення і спокус земного життя, прагнула до неба. Цей ідеал описаний у працях Августина Блаженного " Сповідь ", " Про виховання донатистів ", "Лист Донату", "Апологія гонінь", "Лист до Лети", "Учитель" .

Учителя Августин Блаженний радив вибирати старшого за віком, досвідченого і мудрого. Такий наставник не сваритиме дитину за повільність, а хвалитиме і спонукатиме її старання. Вихователь передусім повинен дбати про те, щоб не викликати в дитини ненависті до себе і до навчання. Потрібно вчити і виховувати так, щоб дитина не лише розуміла зміст доброчесностей, а й спроможна була знайти добре в поганому. Учитель має ставитися до учня, як до Божого створіння, що забезпечить постійне самовиховання та самовдосконалення педагога. Так, у праці "Учитель" описано необхідні риси педагога: щиру любов до Бога, доброту, скромність, володіння різнобічними знаннями. Якщо вчитель чогось не знає, він має зізнатися в цьому, а не демонструвати вдаване знання. Августин Блаженний засуджував невимогливих до учнів педагогів, які надають перевагу грошам, а не науці. Це становить небезпеку як для особистості, так і для держави. На його думку, виховати справжню особистість можна лише у школі радості. Дитина у ній має розвиватися гармонійно: гартувати свою душу і тіло, щоби стати мужньою і відповідальною перед викликами життя.

Фома Аквінський (1225 або 1226-1274), в працях "Коментарі до "Нікомахової етики", "Про душу", наголошував на тому, що формування індивіда має відбуватися на пріоритетних перед наукою засадах - засадах віри. Через віру, розум, доброчесність, справедливість учитель повинен привести учня до розуміння сутності Бога. Водночас йому необхідно пов'язувати розвиток особистості з її індивідуальними здібностями. Індивідуалізація виховання ґрунтується на виборі таких засобів впливу, які відповідають особливостям індивіда, а також стану, в якому перебуває його душа.

У період Відродження та Нового часу педагогічна етика зазнала розквіту, що спричинило самоствердження людини як творчої, діяльної, мислячої та гуманної істоти.

Педагоги-гуманісти заперечують середньовічну схоластику, стверджуючи, що дитина заслуговує на повагу, шанобливе ставлення до її індивідуальності. У філософсько-етичних творах К.-А. Гельвеція, Т. Гоббса, Д. Дідро, Т. Кампанелли, І. Канта, Б. Спінози і в суто педагогічних Й.-Ф. Гербарта, А. Дістервега, Я.-А. Коменського, Дж. Локка, Й.-Г. Песталоцці, Ж.Ж. Руссо ідея гуманного ставлення до дитини з метою її саморозкриття, самозвільнення, самовдосконалення пов'язується із суспільним розвитком.

Мислитель епохи пізнього відродження Еразм Роттердамський (1469-1536) у праці "Похвала глупоті" викрив суспільні недоліки виховання людини, стверджував, що лише просвітницька сила розуму педагога і його гуманістична культура здатні ідейно та морально змінити людину і суспільство. У праці "Жорстокі вчителі" Е. Роттердамський зазначав, що вчитель не повинен відбити в дитини бажання до навчання, а основним на шляху освіченості є симпатія до наставника. Як противник тілесних покарань, він застерігав: "Не можна привчати дитину до побоїв. Жорстокі тілесні покарання призводять до того, що горда природа стає недоступною для впливу, а низька віддається відчаю. Тіло поступово робиться нечуттєвим до стусанів, а дух - до картань... Нашою нагайкою нехай буде умовляння, зроблене розсудливим тоном, іноді й догана, з мірою лагідності, а не отруйною їдкістю".

Французький філософ Мішель-Ейкем де Монтень (1533-1592) також був переконаний, що грубим примусом, суворістю неможливо виховати справжню людину. Тому він звернувся до вчителів та вихователів із проханням відмовитися від насилля і примусу, оскільки вони можуть спотворити дитину, у якої є природні здібності. Успіх у формуванні відповідальної особистості забезпечить, на його думку, поблажливість та милостивість педагога до дітей. М. де Монтень застерігав від адаптації до жорстокості, насилля, закликав бути милосердними і виконувати "обов'язок гуманності". У справжнього педагога почуття справедливості покарання не виявлятиметься як обурення, гнів і ненависть; вони характерні тим учителям, які не здатні дотримуватися свого обов'язку.

Значний внесок у розроблення проблем педагогічної етики зробив чеський мислитель-гуманіст Ян-Амос Коменський (1592-1670). Він зазначав, що не кожний педагог гуманно ставиться до дитини. Виголошуючи постулати про справедливість, гідність, вони здаються учням ангелами, однак у буденному житті поводяться як нестримані, грубі, заздрісні, слово в них не відповідає справі. Такі педагоги не є справжніми носіями педагогічної етики, вони всюди "шукають закону, на папері написаних правил, як чинити", тоді як слід керуватись совістю.

У "Великій дидактиці" (1632), "Законах добре організованої школи" (1653) Я.-А. Коменський акцентував, що вчителями повинні бути люди набожні, чесні, діяльні та працьовиті, які є зразком доброчесності і зобов'язані прищепити її іншим.

Постулати педагогічної етики розвивали представники французького Просвітництва (К.А. Гельвецій, П. Гольбах, Д. Дідро, Ж.Ж. Руссо). Ідею високої духовності, моральності втілював у навчально-виховному процесі швейцарський педагог-гуманіст Йоганн-Генріх Песталоцці (1746-1827). Він вважав, що вчитель повинен бути "мільйонером" моральності, розуму та фізичної сили.

Адольф Дістервег (1790-1866) стверджував, що у формуванні педагогічної моралі особистості вчителя важливу роль відіграє самосвідомість. У статті "Про самосвідомість учителя" А. Дістервег виокремив такі її складові: висока думка педагога про соціальну цінність і значення своєї професії; правильне ставлення до учнів і батьків, повага до керівників і шана з їхнього боку до педагога; доброзичливе ставлення до колег; розуміння того, що потрібно поповнювати свої знання і вдосконалювати власні вміння; усвідомлення необхідності брати участь у подіях, сучасником яких він е; усвідомлення себе суб'єктом нації і вихователем молоді; глибоке переконання, що він як педагог потрібний народу і заслуговує на те, щоб до нього ставилися з повагою держава і суспільство загалом.

Етико-педагогічні ідеї в історії вітчизняної педагогічної думки

педагогічний етика національний школа

Перші відомості про школи та училища в Київській Русі пов'язані із прийняттям і поширенням християнства (988). Проблеми педагогічної етики висвітлено в "Руській правді", Ізборниках Святослава, "Повісті минулих літ", Київському літописі, працях Ярослава Мудрого, Володимира Мономаха, Іларіона Київського, Кирила Туровського та ін.

Перші вчителі - південнослов'янські, болгарські та сербські священики, мова яких була зрозумілішою тим, кого потрібно навчати. Ця традиція виховувати та привчати до справи служителів церкви зберігалася до кінця XVII ст. і визначила характер навчання в школі, педагогічні ідеали, яких вона прагнула досягти на основі вивчення Біблії.

Педагогічна етика ґрунтувалася на засадах Книги притч і Книги премудрості Ісуса, сина Сірахова. Під їх впливом сформувалася система жорстоких покарань дитини як із боку вчителя, так і з боку батька. Вони повинні одночасно викликати любов і страх, вдаватися до побиття дітей різкою як основного засобу виховання.

Правила і норми порядного життя, християнської доброчесності мудрі батьки намагалися передати дітям на прикладі власного життя, шляхом повчань і настанов. Так, у "Повчанні" Володимир Мономах (1053- 1125) описавши тип доброчесної людини, подав автобіографічні відомості, щоб власним прикладом його продемонструвати і стати зразком для наслідування.

У статуті Львівської братської школи наголошено, що "дидаскал, або вчитель цієї школи має бути благочестивий, розсудливий, смиренно мудрий, лагідний, стриманий, не п'яниця, не блудник, не хабарник, не сріблолюбець, не гнівливий, не заздрісний, не сміхо-творець, не лихослів, не чародій, не байкар, не прихильник єресей, але прихильник благочестя, який у всьому буде взірцем добрих справ".

У творчій спадщині професорів Києво-Могилянської академії було п'ять філософських курсів, у яких був 5-й курс "Моральна філософія, або Етика". їх автори (Стефан Калиновський, Сильвестр Кулябка, Михайло Козачинський, Георгій Кониський, Феофан Прокопович) не лише розглядали загальні філософські питання моралі, а й приділяли значну увагу проблемі педагогічної етики. Вони наголошували, що вчитель має бути позбавлений людських вад і морально вивищуватись над суспільством.

Друга половина XIX - початок XX ст. характеризуються активністю наукових пошуків у розробленні проблем педагогічної етики українськими філософами та педагогами. На західноукраїнських землях, які входили до складу Австро-Угорської імперії, цим займалися В. Барвінський, І. Бартошевський, О. Дзерович, М. Конрад, І. Назарко, І. Франко, М. Хавлюк, А. Шептицький, та ін. В основі їхньої педагогічної етики здебільшого була теологія, тобто вони творили християнську педагогічну етику.

Представники педагогічної думки Східної України, яка перебувала у складі Російської імперії (X. Алчевська, П. Блонський, Б. Грінченко, М. Драгоманов, М. Корф, І. Огієнко, С. Русова, К. Ушинський, Я. Чепіга-Зеленкевич, П. Юркевич та ін.), пов'язували ідеї педагогічної етики із самобутньою народною системою виховання української молоді. Із цього приводу Костянтин Ушинський (1824-1870) зазначив учитель у своїй професійній діяльності повинен враховувати ментальність вихованців. Він зобов'язаний мати глибокі переконання, вірити в можливість виховання підростаючого покоління і передусім любити дітей. К. Ушинський виступав проти обмежувальних указівок, норм щодо поведінки педагога в кожному конкретному випадку, закликав вивчати психічні явища та закономірності, які е основою цих норм.

Ідею національної школи обґрунтував український письменник і педагог Борис Грінченко (1863-1910) в працях "Народні вчителі і вкраїнська школа" (1906), "Яка тепер народна школа на Вкраїні?" (1906. Він констатував, що за тогочасних умов педагог не міг бути вільним як матеріально, так і духовно, отже, не міг пройнятися цією ідеєю. Саме національна школа є засобом збереження і відродження в молодих поколіннях національних менталітету, культури мови, моральності, а денаціоналізація зумовлює деморалізацію народу. Б. Грінченко зазначав - справжній педагог повинен мати чітку позицію, бути патріотом, знати і захищати права свого народу.

Вагомий внесок у розроблення проблем сучасної педагогічної етики зробили педагоги А. Макаренко, Г. Ващенко, В. Сухомлинський.

Теорія виховання А. Макаренка ґрунтується на вихованні особистості педагога в активній діяльності, системі моральних відносин і залежностей між індивідами. Він вважав, що педагогічна мораль має поєднувати суворі вимоги до людини і глибоку повагу до неї. Учитель має бути досконалим не лише внутрішньо, а й зовнішньо (спілкування з дітьми, педагогічний такт, зовнішній вигляд).

Ідеї А. Макаренка творчо розвинув у педагогічній теорії і практиці В. Сухомлинський. Він наголошував, що вчитель повинен приваблювати вихованців, надихати їх своєю цілісністю, красою ідейно-життєвих поглядів, переконань, морально-етичних принципів, інтелектуальним багатством і працьовитістю. Педагог виховує передусім своєю думкою і мисленням. Він має бути провідником до вершин моралі та культури. Педагогічна етика В. Сухомлинського основувалась на любові, ласці, добрі.

Проблемами педагогічної етики займався також український педагог Григорій Ващенко (1878-1967). У своїх працях "Загальні методи навчання" (1929), "Виховний ідеал" (1946) він висловив думку про те, що саме педагог має навчити молодь взірцево служити Богові та Батьківщині. В основі його педагогічної етики - християнський ідеал.

Теоретичні аспекти сучасної педагогічної етики розробляють І, Зязюн, В. Малахов, В. Онищенко, І. Синиця, С. Шендрик, В. Чорнокозова, І. Чорнокозов, Я. Якубсон та ін.

Список використаних джерел

Васянович Г.П. Педагогічна етика. Навчально-методичний посібник. - Львів, „Норма". - 344 с.

Размещено на Allbest.ru