Размещено на http://www.allbest.ru/

• Робота соціального педагога
• Сім'я як первісний інститут соціалізації особистості. Сутність, функції, проблеми сучасної сім'ї

Українське суспільство проходить складну фазу соціально-економічних, суспільно-політичних, демографічних перетворень, спрямованих на демократизацію та гуманізацію міждержавних, внутрідержавних, міжетичних та сімейних відносин. В цьому аспекті українська сім'я є тим цілісним ядром у суспільному організмі, яке постійно зазнає тиску з усіх інституцій влади, консервативних традицій та соціально-економічної ситуації, міжособистісних відносин чоловіка і жінки, усіх членів сім'ї. Незважаючи на прогресивні тенденції у вирішенні цих проблем найбільш консервативнішою залишається проблема ґендерного виховання в сім'ї.

В нових соціально-економічних умовах, майже незалежно від самої сім'ї, здійснюється переструктуризація сім'ї головним чином у новому розподілі ролей між чоловіком та жінкою, що дає можливість робити висновки як про суспільство, так і про державну сімейну політику, виховання дітей в інноваційному просторі. В якісних змінах української родини з'являються гендерні ознаки (гендер - це поняття, що характеризує стосунки між жінками та чоловіками в суспільстві незалежно від статі).

Сім'я, як і раніше, залишається основним інститутом збереження і передачі етнокультури прийдешнім поколінням. Як відзначають українські науковці Т.Алєксєєнко, Т.Кравченко, А.Макаренко, І.Мачуська, В.Постовий, В.Сухомлинський, О.Хромова та ін., сім'я була і залишається основним інститутом виховання дітей від їх народження і до соціальної зрілості. Саме в сім'ї здійснюються перші кроки становлення особистості, формуються національні та вселюдські гуманістичні якості, засвоюються прогресивні ідеї, інноваційні підходи до життєдіяльності сім'ї.

Перші ґендерні уявлення про себе як хлопчика чи дівчинку, тобто усвідомлення своєї статевої приналежності, формуються на дуже ранніх етапах розвитку дитини, завдяки сприйняттю дитиною інформації із найближчого соціокультурного середовища про її місце в світі. Сім'я, як відзначав видатний російський педагог П.Ф.Лесгафт, має першорядне значення для соціалізації індивіда, оскільки тут акумулюється весь попередній досвід та прогрес людства. Ним була запропонована соціокультурна програма сімейного виховання, в якому першорядне значення надавалося стосункам матері та дитини, досвіду спільної діяльності, грі та цілеспрямованим вправам, які стимулювали індивідуальність та розвивали її уявлення про власну майбутню сім'ю, адже „дитина намагається відтворити всі дії і вчинки оточуючих її людей” [8].

Аналогічної думки дотримувався і визначний російський педагог В.П.Вахтеров, стверджуючи, що наші рухи, вчинки, почуття, навіть особливості мислення, все, що бачить дитина, можуть слугувати для неї прикладом наслідування[1, с.65].

Результати дослідження підтверджують, що історично притаманна українській культурі шана та повага до батьків, до старшого покоління властива і сучасній генерації дітей. Переважна частина опитуваних погоджується з тим, що авторитет як матері, так і батька в українській сім'ї залишається досить високим. При цьому матері користуються дещо більшою повагою, ніж батьки. У цілому позитивно оцінюють родинний статус матері 94% опитаних жінок і 95% чоловіків, а статус батька - відповідно 87% і 92% респондентів[2, с. 84].

Сім'я - це певна соціальна спільнота з конкретною системою зв'язків і взаємодії між її членами, що виникають з метою задоволення їхніх різноманітних потреб. Природну основу сім'ї складають шлюбні та родичеві зв'язки, які певним чином є первинними

Крім того, сім'я включає господарсько-економічні, правові, моральні, емоційно-психологічні та інші зв'язки. Внутрішньо-сімейні взаємини взаємопов'язані з національними та побутовими стосунками.

Досить удалим є визначення сім'ї, що ґрунтується на зведенні її сутності до триєдиних взаємин, запропоноване А. Антоновим і В. Медовим. За ними, «сім'я - це заснована на загальносімейній діяльності спільність людей, пов'язаних узами подружності-батьківства-родинності, яка завдяки цьому здійснює відтворення населення, забезпечує спадковість сімейних поколінь, а також соціалізацію дітей і підтримання існування членів сім'ї». Це визначення враховує всі етапи існування сім'ї, а також її найважливіші функції з формування та розвитку дитячої особистості. запропоноване авторами триєдине відношення подружності-батьківства-родинності дає змогу говорити про певне утворення, сталість якого зумовлена кількістю всіх зазначених характеристик, внутрішніх сімейних зв'язків.

Відомий підхід, який акцентує увагу на двох основних характеристиках сім'ї, що мають важливе значення для розуміння закономірностей її функціонування. По-перше, розуміння сім'ї як малої соціальної групи утверджує залежність функціонування сімейного мікроколективу від способів вирішення проблем внутрішньо-сімейної комунікації, тобто спілкування між членами сім'ї, розподілу влади та лідерства, розв'язання конфліктів, міжгрупової взаємодії як вибудови відносин сім'ї з її соціальним оточенням.

По-друге, особливий характер сім'ї як малої соціальної групи полягає в афективній інтенсивності, емоційній «перенасиченості» взаємин між її членами, де на одному полюсі - відносини любові, прийняття та прив'язаності, а на іншому - ненависть, відторгнення, залежності, негативізму.

Цей підхід також включає характеристику структури сім'ї, її складу - два покоління: подружжя як «архітектори сім'ї» (В. Сатир) та їхні діти - рівноправні учасники та «будівничі сім'ї».

Сім'я реалізує низку функцій, яка включає такі з них, як господарсько-побутова, репродуктивна, виховання дітей, сексуально-еротична, духовного спілкування, емоційної підтримки та прийняття, соціального контролю та опіки. Ці функції не є рівнозначними, вони утворюють ієрархічну систему, що детермінується історією сім'ї як соціально-культурного феномена та історією конкретної сім'ї.

Статус сім'ї як інституту соціалізації молодого покоління підвищується у ХХ столітті. Зростає тривалість дитинства. Виникають нові періоди вікового розвитку - до отроцтва, що розширює свої хронологічні межі, додається юність. Особливої цінності в житті сім'ї набуває функція виховання дітей: батьківська опіка поширюється тепер не лише на дітей, а й на дорослих дітей. Спостерігається утвердження сім'ї як «психотерапевтичного союзу»; її буття все більше пов'язується зі створенням унікальних умов для саморозвитку та самореалізації особистості як для подружжя, так і для дітей.

В українській родині відбиваються різноманітні взаємовідносини, що мають місце в суспільстві, - економічні, політичні, духовні. Спосіб виробництва, в якому формується та розвивається сім'я, має значний вплив на моральні норми та принципи її взаємин з навколишнім соціальним середовищем, удосконалення соціально-побутових відносин, економічну незалежність членів сім'ї, створення можливостей для духовного та соціального розвитку кожного з них. З удосконаленням суспільних відносин істотно змінюються такі функції сім'ї, як потреба чоловіка та жінки у шлюбі, батьківстві й материнстві, відтворенні, вихованні та соціальній адаптації дітей, а економічна та господарсько-побутова функції набувають нового змісту.

Названі зміни в ієрархії функціональної будови сім'ї відображають, однак, лише загальні тенденції історичного розвитку сім'ї. Кожна конкретна сім'я, безумовно, має свою унікальну ієрархію функцій, що відображає особистісні особливості подружжя, сімейні цінності, соціокультурні, національні, етнічні традиції, особливості історичної епохи.

Сім'я - це не однорідна, а диференційована соціальна група; у ній представлені різноманітні вікові, статеві, професійні «підсистеми». Дослідники, які звертаються до вивчення особливостей внутрішньо-сімейних відносин, акцентують увагу на їх унікальності. В основі цих відносин - близькість, що становить надзвичайну виховну цінність. Означена цінність характеризується неповторністю інтимних зв'язків вихователя й вихованця, глибоким особистісним контактом між ними. Це обумовлює ефективність спілкування, його виховну силу, сприяє інтенсивності, міцності та глибині засвоєння дитиною у процесі наслідування та співпереживання моральних позицій батьків, що виявляються в їхніх звичках, судженнях та оцінках, у їхньому ставленні до інших людей, суспільних подій тощо, в особливій чуттєвості, налаштованості дитини на батьківський вплив, їхні установки, пов'язані з її поведінкою. Усе це, з одного боку, полегшує соціалізацію індивіда, а з іншого (зважаючи на значну кількість зовнішніх, не завжди керованих чинників) - значно утруднює цей процес. Адже якщо за умов тоталітарної системи, яка панувала в нашому суспільстві в недалекому минулому, дитина залучалась до певної виховної системи, зміст і засоби якої були суворо детерміновані державою та спрямовувались на формування певного «ідеалу», то в сучасних умовах перехідного періоду й розбудови громадянського суспільства ці завдання значно ускладнюються.

Сучасні зміни в сім'ї обумовлені як закономірними зрушеннями в житті українського суспільства, так і окремими подіями, що серйозно деформує процес її розвитку. З одного боку, інститут сім'ї, як і все суспільство, зазнав значних змін, що сприяло подоланню кризи патріархальності сімейних стосунків, а з іншого - через непослідовність і незавершеність інновацій, що відбувались у сімейному середовищі, сім'я стикнулася з новими проблемами, значною мірою втратила здатність виконувати життєво необхідні та традиційно притаманні їй функції. Звідси постає складна проблема внутрішньо-сімейних взаємин, визначення оптимальних умов їх впливу на формування особистості дитини.

Отже, сім'я є першим природним соціальним середовищем для дитини. За допомогою батьків маленька дитина задовольняє потреби в їжі, любові, захищеності, побуті, спілкуванні тощо. Проте забезпечення реалізації цих потреб не відбувається на рівні їх автоматичного надання; указуються умови, дотримання яких сприяє (або гальмує) їх задоволенню. Наприклад, передумовою задоволення потреби в їжі стає вимога «обов'язково вимити руки перед тим, як сідати до столу», висловлювання якогось прохання має супроводжуватися словами «будь ласка», при розмові дорослих - «не можна втручатися в їхню бесіду» і т. ін. Так досвід, який передається, поступово стає невід'ємною складовою особистості. а цього підходу соціалізацію можна розглядати як процес і результат засвоєння й наступного активного відтворення індивідом соціального досвіду.

Однак самі тільки вербальні методи, до яких удаються люди, котрі оточують дитину, не є єдиними й домінуючими. На її розвиток справляють вплив уся домашня атмосфера, характер взаємин між батьками, їхнє ставлення до інших людей, різних подій, явищ, учинків.

Значущість внутрішньо-сімейних взаємин у становленні й розвитку дитини зумовлена «як тим, що вони виступають першим специфічним зразком суспільних відносин, з якими людина стикається від моменту народження, так і тим, що в них фокусується й набуває своєрідного мініатюрного вираження все багатство суспільних відносин і таким чином утворюється можливість раннього залучення дитини до їх системи».

Спілкування дитини з дорослими в сім'ї відбувається як через її взаємодію з батьками та іншими членами родини, так і завдяки тим зв'язкам, які сім'я встановлює з оточуючими (родичеві, сусідські, професійні, дружні тощо).

Рольова структура сім'ї. Сім'я як своєрідна соціальна система має певну структуру. Основними параметрами рольової структури сім'ї вважається характер головування, що визначає характер відносин влади та підпорядкування, тобто ієрархічну вибудову сім'ї, а також розподіл ролей відповідно до тих завдань, які сім'я вирішує на певному етапі свого життєвого циклу.

Роль - це нормативно схвалювана модель поведінки, що очікується від людини, котра займає певну соціальну позицію й позицію у міжособистісних взаєминах. Зміст ролі та її виконання регулюються нормами, тобто правилами, які вироблені групою, прийняті нею і яким необхідно підпорядковуватись для реалізації спільної діяльності групи. Існують правила, настанови, що стосуються як прийняття ролей, так і їх виконання. Має місце контроль виконання ролі та припису, як зовнішній, так і внутрішній. Обидва його види спрямовані на забезпечення рівноваги сімейної діяльності за рахунок певного впливу на члена сім'ї, який не виконує свою роль.

У рольовій структурі сім'ї розрізняють план міжособистісних ролей і план конвенційних ролей.

Конвенційні ролі зумовлюються соціокультурним оточенням, вони стандартизовані, визначають постійні права та обов'язки членів сім'ї, являючи собою перелік форм поведінки і способів їх реалізації. Конвенційні норми регулюються правом, мораллю, традиціями.

Міжособистісні ролі індивідуалізовані, детермінуються конкретним характером міжособистісних взаємин у сім'ї, вбираючи унікальний досвід сімейного міжособистісного спілкування.

Серед основних вимог до рольової структури сім'ї, які забезпечують її ефективне функціонування, фахівці називають:

- вимогу несуперечливості сукупності ролей, які утворюють цілісну систему, щодо як ролей, які виконуються однією особою, так в сім'ї в цілому;

- виконання ролі має забезпечувати задоволення потреб особистості в межах сім'ї;

- прийняті ролі мають відповідати можливостям особистості, запобігати виникненню «рольового перевантаження»;

- виконання ролей повинно задовольняти потреби всіх членів сім'ї.

Прийняття ролі здійснюється відповідно до соціокультурних норм і стандартів, які визначають критерії оцінки успішності виконання ролей. Рольова поведінка характеризується рівнем ідентифікації виконавця з роллю - рівнем прийняття відповідальності за виконання ролі, рольовою компетентністю, тобто сформованістю мотиваційного та операційно-технічного компонентів рольової поведінки, конфліктністю ролі - суперечливістю у свідомості поведінкових моделей, необхідних для реалізації ролі (Е. Ейдеміллер, В. Юстицький).

Разом із тим прийняття сімейних ролей значною мірою визначається впливом особливостей мотиваційно-потребнісної ціннісно-змістової характеристики членів сім'ї, а також таких особистісних особливостей, як, наприклад, залежності/автономності у прийнятті рішень.

За несприятливого виконання членами сім'ї своїх ролей може виникати психотравмуючий вплив як на їх виконавця, так і на інших членів, на сім'ю в цілому. Такий вплив (за Х. Ріхтером) залежно від суб'єкта ролі є індивідуальним або сімейним. В останньому випадку відбувається порушення в системі «сім'я-соціальне оточення». Це виявляється за умов, коли у членів сім'ї формуються деформовані уявлення щодо одне одного, про самого себе та сім'ю в цілому. Унаслідок такого стану виникають так звані «сімейні міфи» (А. Феррейра, Т. Мішина, Е. Ейдеміллер) - спотворені, узгоджені на несвідомому рівні уявлення членів сім'ї. З огляду на це розрізняють об'єктивну картину життя сім'ї та внутрішню картину - сукупність суб'єктивних образів сім'ї в її членів.

За умов гармонійного розвитку сім'ї формується адекватний «образ Ми», що включає визначення подружніх і батьківсько-дитячих взаємин, узгоджену рольову поведінку та спосіб життя сім'ї. Джерелом формування «образу Ми» виступають спільна діяльність і внутрішньо-сімейне спілкування. У випадку виникнення дисфункції сім'ї та порушення міжособистісної комунікації внаслідок актуалізації механізмів захисту формується неадекватний «образ Ми» - згадувані вище сімейні міфи, які і виконують функцію регуляції взаємин у дисфункціональній сім'ї. Такий образ включає кредо сім'ї - її принципи та цінності, очікування щодо рольової поведінки кожного її члена, суб'єктивний образ сім'ї, який може не співпадати з об'єктивним станом життєдіяльності сімейного мікроколективу.

Т. Мішина виокремлює деякі захисні механізми, що використовуються сім'єю при створенні сімейних міфів. До них дослідниця відносить:

- проекцію як проекціювання на соціальне оточення або на іншого члена сім'ї потреб, мотивів, захоплень, уявлень, які заперечуються в самому собі. Наприклад, якщо домінуючим емоційним тлом сім'ї є переживання відсутності почуття безпеки та базової довіри до світу, що входить у суперечність з «Я-концепцією», яка спрямовує на «Я-відкритість», довіру, доброзичливість, механізм проекції призведе до формування ворожого ставлення до соціального оточення, поєднання сім'ї на засадах єдності намірів протистояти зовнішній агресії та виникнення так званої «сім'ї-фортеці»;

- розщеплення як витіснення й придушення одним з батьків своїх негативних особистісних якостей у поєднанні з культивуванням їх у когось з інших членів сім'ї. Так, дружина, яка засуджує та придушує в собі агресивність, недоброзичливість стосовно інших членів своєї родини, провокує чоловіка або дитину на агресивну поведінку в ситуації конфлікту.

Поєднання різних захисних механізмів утворює різноманітність міфів.

Спілкування в сім'ї: особливості прояву батьківського лідерства. Внутрішньо-сімейне спілкування покликане вирішувати кілька завдань: забезпечувати обмін інформацією, узгодженість зусиль і виконання ролей у спільній діяльності, установлення й розвиток міжособистісних взаємин, взаємопізнання та самопізнання (Г. Андрєєва, М. Лісіна, Л. Петровська). Його характерними особливостями виступають висока емоційна насиченість та інтенсивність.

Структура комунікативного акту включає такі компоненти:

- виникнення потреби та мотивів спілкування;

- визначення завдань спілкування (інформаційно-пізнавальна, впливу на поведінку та діяльність партнера, підтвердження чи зміна характеру міжособистісних взаємин, надання зворотного зв'язку партнеру про його особистісні характеристики та своє до нього ставлення, одержання зворотного зв'язку від партнера про себе та про його ставлення);

- передача інформації, включаючи вибір певного змісту (що хочу сказати) та вибір способу кодування (як саме хочу сказати) з урахуванням мети спілкування;

- одержання інформації партнером, включаючи процеси декодування змісту, реконструкції намірів і мотивів партнера по спілкуванню;

- аналіз одержаної інформації та прийняття рішення щодо змісту акту-відповіді;

- передача інформації, включаючи вибір певного змісту (що хочу сказати) і вибір способу кодування (як саме хочу сказати) з урахуванням мети спілкування і т. д.

У працях Л. Петровської, Г. Андрєєвої, Е. Ейдеміллера, О. Вацлавіка, В. Сатир, К. Роджерса, Т. Гордона окреслено умови ефективного міжособистісного спілкування в сім'ї, які включають як загальні принципи організації успішного спілкування, так і специфічні норми та правила, що встановлюються стосовно сім'ї, а саме:

- відкритість спілкування;

- висока активність спілкування, яка забезпечує інтенсивне обговорення значущих для членів сім'ї проблем;

- необхідна міра саморозкриття у процесі спілкування, конгруентність спілкування;

- узгодженість уявлень про сімейний спосіб життя, спільність сімейних цінностей, адекватність сімейної самосвідомості, узгоджена цілісність «образу Ми»;

- точність невербального спілкування, несуперечливість вербальних і невербальних повідомлень;

- сенситивність до висловлювань партнера, використання техніки активного слухання («Ти-повідомлень») у зворотному зв'язку;

- емпатійне прийняття партнера як умова позитивного розвитку емоційних взаємин у сім'ї, створення атмосфери психологічної безпеки та гармонізації образу «Я» партнера;

- вияв любові, взаємної емпатії та підтримки, поваги до партнера, що має особливе значення при виникненні стресових, проблемних ситуацій;

- формування сімейної мови - певних узгоджених і таких, що легко пізнаються, сімейних символів, традицій, норм.

Порушення норм і правил сімейного спілкування - одна з найбільш актуальних проблем функціонування сім'ї та виховання в ній дітей. Причиною цього може бути низька комунікативна компетентність батьків, застосування негативних способів міжособистісних взаємин. До цього можна віднести накази, пряме інструктування, застереження, погрози, нотації, моралізаторство, маніпулювання, пряму негативну оцінку, висміювання, інтерпретацію поведінки, винесення діагнозу, розслідування, допит, відволікання уваги тощо.

У взаєминах батьків і дітей завжди існує багато складних моментів у спілкуванні, побуті та ін., що впливають на формування світогляду дитини, її характеру, які, зрештою, ведуть до соціальних дій, що зумовлюють ціннісні морально-етичні визначення дітей. В атмосфері любові та близькості, що насичує взаємини батьків і дітей, їхнє спілкування, забезпечується потреба від дня народження. Задоволення цієї потреби розкриває широкий простір її прагнень і спонукань, а отже, виступає своєрідною «школою» соціальних почуттів.

Характер спілкування батьків і дітей значною мірою залежить від батьківської позиції стосовно дитини. Ф. Райс вирізняє чотири основних типи керівництва та спілкування батьків з дитиною: автократичний; авторитетний, але демократичний; ліберальний і хаотичний.

Д. Едлер розширює цей перелік, пропонуючи сім типів (стилів) батьківсько-дитячих взаємин. Автократичний стиль, як межовий варіант батьківського керівництва, виключає участь дитини як в обговоренні проблем, так і у прийнятті рішень. Авторитарний стиль, хоча і залишає за кимось із батьків абсолютну владу й необмежене право прийняття рішень, усе ж таки залишає для дитини можливість висловити свою думку, але без права голосу. Демократичний стиль керівництва передбачає рівноправну участь батьків і дитини в обговоренні та прийнятті рішення, ураховуючи досвід і рівень компетентності кожної зі сторін. Егалітарний стиль абсолютизує рівень позицій старших і молодших членів сім'ї, не диференціюючи їхні ролі у взаємодії і, відповідно, не враховуючи вікові, індивідуальні відмінності між ними. Дозволяючий стиль характеризується посиленням ролі дитини, зростанням її активності в управлінні сімейною взаємодією, що поєднується зі зростаючою готовністю батьків некритично погоджуватися з будь-яким рішенням, яке їм пропонується. За ліберального стилю взаємин право рішення повністю передається дитині і вона вже сама вирішує, чи повідомляти батьків про свої дії. І, нарешті, ігноруючий стиль батьківсько-дитячих взаємин являє собою повну незалежність і дистанційованість кожної зі сторін, коли батьки не цікавляться справами дитини і не беруть у них ніякої участі, а дитина, у свою чергу, не вважає за потрібне повідомляти батькам свої плани та дії.

Міра морально-емоційного забарвлення неоднакова в різних типах внутрішньо-сімейних взаємин. Неоднаковим є і його вплив на моральний і психічний розвиток дитини. Найбільш сприятливий характер внутрішньо-сімейних взаємин притаманний демократичному типу сім'ї, що у свою чергую підвищує її виховний потенціал. У такій сім'ї спостерігається краща успішність дитини в навчанні, у неї більш розвинені такі почуття, як самостійність, дисциплінованість, працелюбність, відповідальність, щирість, самокритичність. Діти, які виховуються в таких сім'ях, виявляють кращу підготовленість до майбутнього утворення власної сім'ї, виконання ролі сім'янина; структура їхніх життєвих цілей має досить високу соціальну цінність.

Сформована на основі негативних внутрішньо-сімейних стосунків поведінка молодої людини призводить до порушення суспільних і соціальних норм життя, вона ж стає однією з головних причин емоційних страждань, духовної глухоти. Як правило, деформовані внутрішньо-сімейні стосунки призводять до асоціальності власне сім'ї, яка вступає в конфлікт із морально-правовими вимогами суспільства, припускається різних видів правопорушень. Це, у свою чергу, негативно позначається на соціальній адаптації дітей. Не вбачаючи позитивного ідеалу в батьках, дитина не може вибрати собі й високогуманну та благородну роль соціальної поведінки та діяльності. Утрата сім'єю виховних можливостей, соціалізації дітей завжди веде до неблагополуччя, унаслідок чого складаються несприятливі умови духовного та особистісного зростання дитини.

Конфліктна атмосфера сім'ї пояснює таку парадоксальну ситуацію: «важкі» діти іноді зростають у сім'ї із хорошими матеріальними умовами й відносно високою культурою батьків (у т. ч. й педагогічною). І, навпаки, у погано забезпеченій сім'ї в батьків з низькою освітою діти характеризуються досить широкою палітрою.

сім'я соціалізація педагог освіта

Освіта, як соціальний інститут

Освіта як соціальний інститут, з одного боку, є сукупністю певних установ, осіб, що забезпечені певними матеріальними засобами і виконують відповідні соціальні функції, а з іншого -- це система ідей, правил, норм, стандартів поведінки учасників освітянської діяльності.

Освіта -- це один з найдавніших і найважливіших інститутів суспільства.

Соціальний інститут освіти надає сталості та визначеності суспільним відносинам стосовно накопичення та передачі знань, соціального досвіду, відтворення та розвитку культури, цілеспрямованого формування особистості, інтелектуального потенціалу суспільства.

У соціологічній науці існує кілька концептуальних підходів до визначення змісту і функціонального значення діяльності інститутів освіти. Представники функціонального підходу (Кларк, Херн) особливого значення надають позитивній функції освіти. Ще Е. Дюркгейм наголошував, що головною функцією освіти є передача цінностей домінуючої культури. Проте культурна спрямованість та культурні цінності суттєво різняться в різних суспільствах, навіть у різних соціальних групах того самого суспільства, що зумовлює суттєві відмінності, у змісті різних систем освіти. Залучаючи молодь до суспільних культурних цінностей та ідеалів, освіта сприяє підтримуванню соціального порядку, а забезпечуючи втілення в життя нових технологій, наукового переосмислення існуючого знання, сприяє соціальним змінам, розвитку суспільства.

Отже, згідно із зазначеною теорією інститут освіти постає насамперед як засіб соціального контролю, як механізм регулювання соціальних відносин для створення однакових можливостей соціальної мобільності.

Автори теорії людського капіталу (Андерсон, Хелсі, Флауд) вважають, що освіта -- це капіталовкладення в майбутнє людини, яке згодом зможе дати зиск. На їхню думку, витрачені в минулому зусилля обов'язково будуть винагороджені в майбутньому. Відтак статус дорослої людини зумовлюється кількістю і якістю капіталовкладень у процес її освіти.

Згідно з теорією конфлікту (Гінтіс, Боулз, Колінз) освіта є відображенням різноманітних групових конфліктів, вона сприяє експлуатації та пригніченню соціальних груп, які перебувають у менш сприятливих умовах. Сам процес поширення освіти представники цієї теорії зв'язують як з потребою у кваліфікованих кадрах, так і з боротьбою статусних груп за права, привілеї, владу, багатство. Конфлікти з приводу вимог до рівня освіти виникають між групами, що мають все це, і тими, що прагнуть мати. Перші наполягають на відповідності освіти певним «стандартам», інші -- на вільному доступі до неї. Отже, ця теорія стверджує, що освіта сприяє збереженню структури соціальної нерівності в суспільстві.

Досліджуючи освіту як соціальний інститут, соціологія вивчає його (інституту) роль у державному житті суспільства, виходячи з проблем соціалізації особи, визначення місця освіти в системі культурних цінностей, соціальних орієнтацій. Провідною є проблема поведінки людини в освітянському просторі, її ставлення до інституту освіти, мотивації освіти тощо. У вивченні самого процесу освіти предметом соціологічного аналізу є взаємодія його суб'єктів та механізми цієї взаємодії. Такими суб'єктами є соціальні групи учнів, викладачів, наукових працівників, навчально-допоміжних ланок, управлінців середньої та вищої ланок. Вони різняться за своїми інтересами та ставленням до навчального процесу.

Характерним є те, що освітні функції не тільки сприяють відтворенню суспільства, його соціальній стабільності та інтеграції, але разом з цим забезпечують його соціальні зміни й розвиток. Тому соціальний інститут освіти розглядається соціологами у взаємозв'язку з іншими такими інститутами -- економіки, сім'ї, політики, релігії, у зв'язку зі стратифікацією суспільства.

Функціонування соціального інституту освіти зв'язане насамперед із задоволенням таких потреб суспільства як відтворення різних категорій робітників, культура виробництва, залучення молодого покоління до праці, підготовка його до виконання різних видів професійної діяльності, ролей, зайняття певних посад, певних позицій у сучасному суспільстві. Як уже говорилося, цю функцію виконує сім'я, але тільки частково. Це дуже складний процес, що потребує великих матеріальних витрат, часу, професійних можливостей. Сім'я не в змозі забезпечити повним обсягом знань, навичок, умінь, котрих потребує сьогодення. Лише система освіти, репрезентована різноманітними навчальними закладами, здатна виконати цю функцію, яка визначає характер взаємозв'язку освіти з розвитком продуктивних сил суспільства, відтворює його соціально-рольову структуру і називається в соціології професійно-економічною функцією освіти.

Однією з найбільш важливих функцій інституту освіти є трансляція і поширення цінностей культури в суспільстві. Ідеться про цінності культури в широкому їх розумінні -- наукові знання, професійні навички й досвід, досягнення в мистецтві, моральні норми і правила, стандарти і традиції соціальної поведінки тощо. Водночас інститут освіти виконує функції. забезпечення історичної спадкоємності, використання історичного досвіду і духовної спадщини поколінь

Виконуючи цю функцію, інститут освіти відтворює характер відносин особистості з суспільством, відбиває їх розмаїття.

Важливою функцією інституту освіти є соціалізація особистості, адаптація молоді до соціальних відносин, суспільного життя, залучення до соціально-культурних цінностей, формування установок, ціннісних орієнтацій, життєвих ідеалів, які притаманні саме цьому суспільству.

Освіта не лише знайомить з культурними цінностями, нормами, соціальними ролями, а й сприяє їхній інтернаціоналізації, відтворенню певного способу життя, тобто виконує інтегруючу функцію. Завдяки освіті відбувається інтеграція особи й окремих груп населення в соціальну систему. Вони стають суб'єктами спільних дій. Уже самі навчальні заклади (школи, інститути) об'єднують навчальним процесом різних за фізичним здоров'ям, матеріальним забезпеченням, сімейним станом, культурним рівнем індивідів з різних етнічно-класових утворень.

Завдяки освіті відбувається перехід людей з одних соціальних груп до інших.

На сучасному етапі розвитку суспільства великого значення набуває інноваційна функція поєднання освіти з наукою та виробництвом, що сприяє прискоренню науково-технічного прогресу, удосконаленню самої системи освіти, бо нові наукові ідеї та відкриття включаються до навчальних програм, забезпечуючи високу якість підготовки фахівців. -- забезпечення соціальних і культурних змін. Ця функція реалізується проведенням науково-дослідної роботи в стінах самих вузів, а також виконанням замовлень фірм, промислових підприємств, різних установ на проведення таких досліджень, в результаті яких розробляються заходи для вдосконалення й розвитку соціальних і культурних процесів.

За переходу від тоталітарного до демократичного режиму надзвичайно важливою стає виховна функція освіти. Саме освіта, забезпечуючи процес гармонізації та вдосконалення людських якостей, має сформувати новий тип особистості, нового громадянина, який не був би обтяжений комуністичною ідеологією і став би активним учасником соціально-економічних і політичних перетворень. Освіта має стимулювати саморефлексію -- глибоке усвідомлення людиною своєї суті та особистих потенцій.

Навчання мови, історії, літератури, принципів моралі є передумовою формування загальновизнаної системи цінностей, завдяки чому людина вчиться розуміти інших людей і саму себе, стає свідомим громадянином країни.

У межах цієї функції соціологія досліджує проблеми навчання в контексті становлення та розвитку особистості. Навчання в соціологічному розумінні -- це не стільки пристосування, уміння взаємодіяти з соціальним оточенням, скільки опанування культури цієї взаємодії.

Ця функція особливого значення набуває нині у зв'язку зі зміною глобальної мети освіти, з її гуманізацією. На жаль, гуманізація освіти навіть у державних програмах «Освіта», «Діти України» і т. п. трактується дуже вузько -- як збільшення кількості гуманітарних дисциплін без огляду на глибину вивчення їхнього змісту. Між тим інтелігентність, що відповідає найвищому рівню соціальності, розуміння й поважання інтересів та думок інших залежить не стільки від обсягу знань про людину, загальнолюдські цінності, високу мораль, скільки від умінь та навичок гуманної взаємодії.

Неабияке значення має функція соціальної селекції, для виконання якої структура освіти має бути побудована в такий спосіб, щоб уже з самого початку навчання автоматично забезпечити добір найбільш обдарованих і здібних до навчання особистостей. Після обов'язкової восьмирічної освіти (залежно від успішності навчання й особистих інтересів) одні з учнів продовжують навчання в одинадцятирічній школі, а потім деякі з них ідуть до вузу. Інші після закінчення восьми класів навчатимуться в професійних училищах, технікумах та ін. У вищих навчальних закладах теж запроваджено багатоступеневу освіту, яка дає змогу виявляти найліпших для продовження навчання в магістратурі та аспірантурі. Безпосередньо цій меті служить система спеціалізованих і елітарних шкіл і сукупність певних процедур добору молоді для навчання: тестований добір за інтелектуальним розвитком, за рівнем знань з окремих предметів тощо.

Виконання функції соціальної селекції забезпечує раціональне відтворення і поновлення соціальної структури суспільства, а отже, і його нормальне функціонування. Це є прямим виявом взаємодії інституту освіти й соціальної структури суспільства. Виконуючи селекційну функцію, інститут освіти сприяє соціальній мобільності, створенню можливостей просування вгору на вищий соціальний щабель. Диплом вузу має гарантувати можливість отримати престижну й високооплачувану роботу, чим пояснюється цінність вищої освіти. Але на практиці процес соціальної селекції ще дуже далекий від ідеалу, особливо в Україні, де посилюється розшарування суспільства на бідних і багатих, а, отже, відбувається небажаний зворотний вплив стратифікації на освіту. Прикро, але в нашому суспільстві доступ до престижної освіти й наступні соціальні переміщення в цілому більше зв'язані не з якостями самої особистості, її знаннями і навичками, а з суспільним статусом батьків, матеріальним добробутом, «корисними зв'язками» тощо.

У контексті вдосконалення функціональної діяльності інституту освіти надзвичайне значення має актуалізація такої його функції, як стимулювання самоосвіти, самопідготовки, постійного інтересу до знань. Самоосвіта, самостійне набуття знань і навичок не вичерпуються збільшенням годин на самостійну роботу учнів та студентів у програмах навчальних закладів. Вони мають дати людині ґрунтовні навички самостійної роботи з книгами, документами чи іншими джерелами підготовки.

Використана література

1. Якуба Е.А. Социология. Учебное пособие для студентов, Харьков: Издательство «Константа», 1996. - 192 с.

2. Социальная педагогика: Курс лекций: Учеб. пособие для студ. высш. учеб. заведений / Под общ. ред. М.А.Галагузовой. - М.: Гуманит. изд. центр ВЛАДОС, 2001. - 416 с.

3. Євтух М.Б, Сердюк О.П. Соціальна педагогіка: Підручник. -К.: МАУП, 2002. - 232 с. - Бібліогр.: с. 221-226.

4. Лукашевич М. П. Соціалізація. Виховні механізми і технології: Навч.- метод. посібник. - К.: ІЗМН, 1998. - 112 с.

5. Міщик Л. І. Соціальна педагогіка: Навч. посібник / Інститут змісту і методів навчання. -- К., 1997. -- 139 с.

6. Бойко А. М. Оновлена парадигма виховання: шляхи реалізації (підготовка вчителя до формування виховуючих відносин з учнями): Навч.-метод. посібник. - К.: І3MH, 1996. - 232 с.

7. Мудрик А.В. Социальная педагогика. - М.: Академия, 1999. - 184 с.

8. Сидоренко О. Л. Соціальна педагогіка як наука: Монографія. - Харків: ХНУ ім. В.Н.Каразіна, 2004. - 120 с.

9. Міщик Л.І., Голованова Т.П., Білоусова З.Г. Сучасні технології в роботі з сім'єю із проблем насильства: досвід, перспективи. - Запоріжжя: ЗДУ, 2003. - 104 с.

10. Петрочко С.П. Деякі аспекти соціального виховання у вищих навчальних закладах мистецького профілю // Соціалізація особистості: Збірник наукових праць. За ред. проф. Капської. - Том ХХІV. - К.: Логос, 2005. - С.139-146.

11. Зеленько А.С. Про становлення семасіології у філософсько-психологічному осмисленні: стан і перспективи: Монографія. - Луганськ: Альма-матер, 2005. - 199 с.

12. Савченко С.В. Науково-теоретичні засади соціалізації студентської молоді в поза навчальній діяльності в умовах регіонального освітнього простору: Автореферат дис. … докт. пед. наук: 13.00.05 / Луганський нац. пед. ун-т ім.Т.Шевченка. - Л., 2004. - 42 с.

13. Овчаренко Г. Е. Педагогічні умови соціалізації студентів мистецько-педагогічних спеціальностей у позанавчальній діяльності: Автореф. дис... канд. пед. наук: 13.00.05 / Луганський національний педагогічний ун-т ім. Тараса Шевченка. -- Луганськ, 2005. -- 20 с.

14. Лавриченко Н.М. Проблеми гуманістичного спрямування шкільної соціалізації: пед. розмисли і нотатки. - К.: ТОВ “Інсайт-плюс”, 2006. - 279 с. - Бібліогр.: с. 231-247.

Размещено на Allbest.ru