Система вищої освіти Японії веде свій початок з часів реставрації Мейдзи. До цього періоду в деяких великих містах функціонували спонтанно виникали вищі школи, де діти японської аристократії і військових вивчали твору китайських класиків, право і бойове мистецтво. Малися також вищі медичні школи. Більшість таких шкіл, одержавши статус коледжів, увійшли потім до складу університетів.

Перший на Японських островах державний університет був створений у 1877 році в Токіо. У нього на правах коледжів уключили гуманітарну і медичну школи. У формуванні університету взяв участь запрошений зі США радник по вищому утворенню Д. Мюррей. Видимо, але цій причині японська система вищого освіти із самого початку несла на собі відомий наліт американізму. До кінця XIX століття, як відомо, в американську педагогічну науку і шкільну діяльність активно впроваджувалися ідеї прагматизму. Ці ідеї переносилися й у Японію.

У Токійському університеті за прикладом США були створені чотири факультети: природничо-науковий, юридичний, літературний і медичний. Кожен факультет поділявся на секції. Так, природничо-науковий факультет уключав хімічну, фізико-математичну, біологічну, інженерну і геолого-мінералогічну секції. Літературний факультет складався з двох секцій: секції історії, філософії і політики і секції китайських і японських літературних пам'ятників. Медичний факультет також мав двох секцій: лікувальну і фармакологічну. Юридичний факультет мав у своєму розпорядженні секцію юриспруденції. Навчання в університеті тривало вісім років (чотири роки в підготовчій школі і чотири роки на факультеті). У 1882 році в Токійському університеті навчалося 1862 студента. Університет розташовував 116 педагогами.

Збільшувалося в країні і число коледжів. ДО 1880 року в країні функціонували дві державних, 32 муніципальних і 40 частки коледжів.

У 1895 році почав роботу університет у Кіото. У 1907 році оголосив про початок своєї діяльності університет у Сендаї, а в 1910 році - університет у Фукуока. У 1918 році зробив перший набір студентів державний університет на о. Хоккайдо (у м. Саппоро). Усього в першій чверті XX в. у Японії діяли п'ять університетів. Для підготовки абітурієнтів на базі середніх шкіл були створені підготовчі вищі школи з терміном навчання в 3-4 роки. ДО 1918 року в Японії нараховувалося тільки вісім таких шкіл. Потрапити в них, природно, могли лише представники заможних шарів населення. Але економіка наполегливо вимагала всі нових і більш великих контингентів фахівців вищої кваліфікації, що невблаганно розширювало і мережу університетів, і мережа підготовчих вищих шкіл.

У 1918 році видається положення про вище освіти в країні. Визначаються мети і задачі університетської підготовки: "вивчати теорію і прикладні аспекти науки, вести наукові дослідження, а також розвивати особистість студентів і виховувати в них дух патріотизму" [227, с.104]. В університетах уводиться вісім факультетів: юридичний, медичний, інженерний, літературний, природничо-науковий, сільськогосподарський, економічний, торговий. Уперше створюються науково-дослідні секції, а також курси по підготовці фахівців з ученими ступенями терміном у три роки (по медичному профілі - чотири роки). У п'ятьох державних університетах у той час навчалося 9040 студентів.

Реорганізація університетської підготовки викликала ріст спеціалізованих коледжів. У 1918 році в Японії функціонували вже 96 коледжів, у яких навчалися 49 348 студентів. ДО 1930 року нараховувалося 162 коледжу з 90 043 студентами. У 1945 році, тобто до моменту поразки Японії в другій світовій війні, у країні працювали 48 університетів (98 825 студентів) і 309 коледжів (212 950 студентів), 79 педагогічних інститутів (15 394 студента) [227, с.106].

У 1949 році вищим навчальним закладам Японії стало обов'язковим дотримувати однакових систем підготовки фахівців. По прийнятому в той час закону багато спеціальних шкіл переводилися в розряд чи університетів коледжів. Поряд з цим у країні з'явилися десятки приватних університетів, коледжів і молодших коледжів, а також ряд вищих жіночих навчальних закладів. Загальне число університетів і коледжів (державних і часток) перевалило за кілька сотень. В усіх цих закладах здійснювався урядовий нагляд за змістом і методами навчання. Японський уряд у прагненні вивести країну в розряд лідируючих держав світу робило велику ставку на вище освіти. До цього кроку його спонукувала й економічна ситуація.

Науково-технічний прогрес різко підсилив потреби в персоналі вищої кваліфікації, що викликало гострий нестаток у розширенні мережі вузів, у першу чергу, звичайно, університетів. Але оскільки організація університетів була сполучена зі значними труднощами, уряд спочатку пішов по шляху форсованого збільшення числа коледжів. У повній відповідності з них вона в три рази вище. Але оскільки найжорстокіший конкурс украй лімітує доступ у державні університети, більшої частини молоді (чотирьом з п'яти студентів) приходиться користатися послугами приватних університетів, яких у 1975 році нараховувалося 296 (із загального числа 405) [203, с.7]. Абітурієнти приватних вузів, як правило, роблять вступні внески, а ставши студентами, оплачують лекції, користування навчальним устаткуванням і т.д. Самі великі внески встановлені в медичних закладах, де перший навчальний рік обходиться студенту в 7,1 млн. ієн. Така сума більш ніж у два рази перевищує річний доход рядового японського робітника (111, с.216). Звідси - економія, матеріальні жертви, борги і т.п.

Варто звернути увагу читача на той факт, що представлення про вищий навчальний заклад у Японії трохи відрізняється від нашого. Там до вузів відносяться університети, коледжі з чотирирічним, медичні коледжі із шестирічним, молодші коледжі з дворічним і спеціалізованого училища, тобто технічні коледжі, з п'ятилітнім навчанням. Але, як ми бачили, справді вищим самі японці вважають тільки університетське освіти.

До 1986 року, якщо вірити прогнозам, у Японії 40% випускників середніх шкіл будуть надходити у вищі навчальні заклади, в основному, звичайно, в університети. Тоді кількість студентів, що там навчаються, перевищить 2 мільйони чоловік. Щоб підняти престиж коледжів, у деяких з них вводиться аспірантура, що, на думку японських соціологів, уплине на репутацію навчальних закладів і допоможе хоча б зберегти устояну чисельність студентів.

Проведений огляд становлення і розвитку вищого освіти в Японії показує, що в його системі панує принцип примата загальноосвітньої підготовки студентів. Цей принцип буде визначати його характер і в доступному для огляду майбутньому.

Загальне освіти володіє в Японії найвищою цінністю з усіх видів освіти. Одержуючи освіти, вважають японці, людина готує себе не до якоїсь конкретної вузької сфери діяльності, а до життя. І оскільки життя сьогодні особливо динамічне і мінлива, японці переконані, що, тільки володіючи широким кругозором, людина може успішно орієнтуватися у всіх її нюансах.

Загальне освіти, затверджують японські дослідники, сприяє розгортанню творчих здібностей, так необхідних мозковим трестам фірм. "Щоб Японія зберегла високі темпи росту, - вказувала в 1966 році група японських експертів, - у країні повинна бути створена система технічного освіти, що передбачає виховання творчих здібностей замість виховання здібностей чи сприймати копіювати технічні досягнення інших країн" [159, с.21]. Якщо глянути на програми спеціалізованих коледжів і університетів, то можна побачити, що половину навчального часу студенти витрачають на засвоєння загальноосвітніх курсів. У технічних коледжах з п'яти років навчання три роки ідуть на загальноосвітню підготовку. В університетах перші два роки студенти штурмують основи різних галузей науки, опановуючи знаннями по досить широкому колу загальнонаукових проблем. Така орієнтація учнів - не примха університетів.

Як указував японський соціолог Ацуми Яка, промислові компанії надають перевагу "найманню випускників вузів скоріше з загальною, усебічною, аніж зі спеціалізованою, освітньою. Звичайно, для компанії важливо, що може робити працівник, але може бути ще важливіше його здатність до подальшого навчання, здатність пристосовуватися до потреб компанії" [160, с.63]. Звичайно японські компанії, як справедливо відзначає А.И. Соколов, не наймають випускників вузів з чітко встановленими обов'язками. Від випускників потрібно не "моментальна придатність", а "придатність, на яку не вплинуть майбутні зміни в характері роботи". На такі вимоги з боку компанії вказали 80-90% випускників Токійського університету й університету Васеда проти приблизно 50% випускників Гарвардського і Мюнхенського університетів у США і ФРН [160, с.63].

Серед японських фахівців з підготовки технічних кадрів уже давно укоренилася думка про те, що випускник технічного вузу не повинний бути лише "вузьким технарем", він зобов'язаний мати глибокі пізнання в області природних і гуманітарних наук. Щоб технічне освіти було на сучасному рівні, говорив на московському симпозіумі по вищому утворенню японський професор Мінору Танака, студент зобов'язаний вивчати не тільки нові галузі науки, але і класичні основи знань. Мінору Танака запропонував спеціальну програму, куди входять історія науки і техніки, окремі напрямки природознавства, філософія, логіка, теорія культури й антропологія, політична економія, соціологія науки і техніки, павука про працю (психологія, медицина, ергономіка). Студент, на думку Мінору Танака, повинний мати інформацію по всіх цих галузях. Для заглибленого вивчення, вважає він, студент технічного вузу повинний обрати 1-2 напрямку [118].

Сучасний японський університет першої категорії звичайно складається з десяти факультетів (загальноосвітній, юридичний, інженерний, природничо-науковий, сільськогосподарський, літературний, економічний, педагогічний, фармакологічний, медичний). Сама структура університету сприяє висуванню загального освіти на передові позиції. Загальноосвітня частина навчання домінує на усіх факультетах. Реформа освіти в Японії, націлена на подальше удосконалювання всіх ланок системи, торкнулася і вище освіти, але не змінила поглядів на роль загального розвитку студентів. Міри, що починаються в сфері вищого освіти, по поглибленню спеціалізації не ущемляють загальноосвітньої підготовки що навчаються. Проте нерідко створюється враження, що спеціалізація ніби-то ховається укорінений принцип примата загального освіти. При цьому звичайно посилаються на приклад Токійського педагогічного університету, переведеного в 1969 році до гори Цукуба, що в 60 км до північно-заходу від Токіо. Однак посилання ці неспроможні.

Досвід функціонування цього університету показує, що реформа стосується головним чином питань організації і керування процесом підготовки студентів у цілому. В університеті скасована звичайна система факультетів і кафедр. Замість уведені навчальні секції ("гакугун") і науково-дослідні секції ("гакукей"). Студенти розподіляються по навчальних секціях, зв'язаним з визначеними напрямками науки і техніки. У секціях ведеться навчання як по прикладним, так і по фундаментальних галузях знань. Спеціалізація тут виступає більш опукло, але примат загального освіти залишається непорушним.

При аналізі даної проблеми варто мати на увазі, що завжди і скрізь розвиток загальноосвітньої і вищої школи розглядався з двох протилежних точок зору. Прихильники однієї з них віддають пальму першості загальному, а другий - фаховій освіті. Історія педагогіки дає нам у цьому плані чимало цікавого і повчального. Нерідко між прихильниками названих точок зору спалахувала сама дійсна боротьба. У Росії, наприклад, така боротьба загострилася в XIX в. У той час суперничали прихильники так називаного "формального" і "матеріального" освіти [101, с.238]. Перші вважали, що справжнє освіти - це розвиток пам'яті, уваги, мислення, мови, виховання ерудиції і т.д. Тільки всебічна підготовка людини, затверджували вони, здатна приготувати його для майбутнього. Другі ж висували на перший план практицизм, спеціалізацію. Відомий російський педагог того часу К.Д. Ушинський покритикував обоє ці напрямки, показавши їхню однобічність. Розвиток педагогіки і школи (загальноосвітньої і вищий) постійно супроводжується акцентуванням те однієї, те інший точок зору. Як показує історія, перемогу зрештою беруть прихильники загальної освіти.

Японія не є виключенням. Звичайно і тут прихильники примата загальної освіти домагаються переваги. Кращі, найбільш престижні японські університети відрізняються від звичайних, рядових саме тим, що дають своїм випускникам велику загальноосвітню підготовку. Цим особливо славляться найстарші Токійський і Кіотский університети. Саме випускники цих університетів утворять інтелектуальну еліту японської економіки.

Аналіз розвитку і сучасного стану японської вищої школи показує, що вище освіти в Японії є одним з основних важелів державної політики. В епоху науково-технічного прогресу вище освіти служить наймогутнішим стимулом трудової активності всіх шарів населення країни. Підготовка фахівців вищої кваліфікації при цьому ведеться па основі ряду принципів, серед яких на першому місці - принцип примата загального освіти. Цей принцип дає японським промисловцям можливість забезпечувати себе такими кадрами, що здатні упевнено вирішувати поточні задачі виробництва, швидко адаптуватися до нової технології і вести активний пошук методів підвищення економічної ефективності. Якої би реформи в області вищого освіти ні починалися, загальноосвітня підготовка студентів у Японії залишиться пануючої на всіх напрямках і на всіх рівнях навчання.

У Японії близько 600 університетів, включаючи 425 часток. Загальна чисельність студентів перевищує 2,5 млн. чоловік. Самими престижними державними університетами є Токійський (заснований у 1877 році, має 11 факультетів), університет Кіото (1897 рік, 10 факультетів) і університет в Осаці (1931 рік, 10 факультетів). За ними в рейтингу випливають університети Хоккайдо і Тохоку. З часток найбільш відомі університети Тюо, Нихон, Васеда, Мейдзи, Токай і Кансайский університет в Осаці. Крім них є значна кількість "карликових" вищих навчальних закладів, що нараховують 200-300 студентів на 1-2 факультетах.

Система вищого освіти Японії містить у собі:

- університети повного циклу (4 роки);

- університети прискореного циклу (2 роки);

- професійні коледжі;

- технічні інститути

Університети повного циклу. Навчання продовжується 4 роки, на медичному і ветеринарному факультетах - 6 років. Після закінчення основного 4-літнього курсу навчання в університеті випускник може надійти в чи магістратуру докторантуру. Термін навчання в магістратурі в японських вузах - 2 роки. Докторантура припускає 5 років навчання. Японські вузи мають унікальний у світі інститут "студента-дослідника" - кенкюсей. Це значить, що студент, що поставив перед собою ціль одержання наукового ступеня, має можливість займатися дослідницькою роботою в обраній їм конкретної області знань на протязі від 6-ти місяців до 1-го академічного року.

Існують 3 основні види студентів-дослідників:

студент, що має намір домогтися конкретного наукового результату в процесі перебування в стінах університету на додаток до основного 4-літнього освіти;

студент, що продовжує навчання в іншому університеті за згодою з університетом, де він проходив основний курс;

студент-іноземець, що може бути прийнятий в університет для підготовки до здачі вступних іспитів терміном до 2-х років, але без наступного продовження свого перебування в Японії; у цьому випадку студент може повернутися додому і через якийсь час знову звернутися з запитом про в'їздну візу для надходження в університет.

Університети прискореного циклу. В університетах прискореного циклу термін навчання складає 2 роки, але для бажаючих одержати спеціальність медичної сестри термін навчання складає 3 роки. Близько 60% студентів університетів прискореного циклу складають дівчини. Вони спеціалізуються на таких напрямках, як економіка, література, іноземні мови, педагогіка, соціальний захист. В останні роки в Японії особливою популярністю користаються суспільні науки.

Професійні коледжі. Цей вид вищого освіти в Японії орієнтований на ті, хто бажає одержати вузько технічне освіти. Термін навчання в цьому випадку не більш 3-х років.

Технічні інститути. Термін навчання в таких інститутах складає 5 років. Вони дають широку технічну підготовку своїм студентам. Випускники таких інститутів улаштовуються на роботу у фірми і дослідницькі центри, зв'язані з розробкою нової передової технології і ноу-хау. У технічних інститутах готують також фахівців торгового флоту.

Прийом іноземних студентів здійснюється на тих же підставах, що і японських абітурієнтів. Претендент повинний пред'явити документ про те, що він провчився 12 років у своїй країні. Стосовно до Росії це означає, що він повинний закінчити школу (11 років), потім відучитися в коледжі, чи інституті на підготовчих курсах ще рік. Претендент повинний бути не молодше 18 років. До навчання допускаються і ті, хто здав екзамени з програмам International Baccalaureate, Abitur і ін.

Іноземні студенти зобов'язані здати загальноосвітній іспит. Наприклад, його варіант для гуманітаріїв включає перевірку за математиці, всесвітній історії, англійському. Варіант для природно-наукових спеціальностей містить питання по математиці, фізиці, хімії, біології й англійській мові.

Однак найважливіше - це тест по японській мові, що проводить Асоціація міжнародного освіти в 31 країні світу. Він включає три блоки: перевірку знання ієрогліфів і лексики; сприйняття на слух, читання і перевірку знань в області граматики. Цей іспит проводиться по чотирьох рівнях складності. Перший рівень припускає вивчення японської мови протягом 900 година. І знання 2000 ієрогліфів, другий - 600 годин і 1000 ієрогліфів, третій - 300 годин, 300 ієрогліфів, четвертий - 150 годин, 100 ієрогліфів. У Росії перший раз такий тест проводився в грудні 1998 року в Інституті країн Азії й Африки при МГУ.

Офіційний документ про успішно зданий іспит першого рівня є достатньою підставою для надходження в будь-який вуз Японії (навіть на магістерський ступінь). Для окремих вузів досить здати й іспит другого рівня. Наявність документа про зданий іспит третього рівня дозволяє влаштуватися на роботу в японські фірми.

Плата за навчання в японських вузах для іноземних студентів варіюється від 380 тис. ієн у рік і вище в державних вузах до 900 тис. ієн у приватних вузах ($1 дорівнює 122 ієнам). Дорожче за все коштує навчання по економіці, медицині, філології, педагогіці. Витрати на проживання складають приблизно 9-12 тис. ієн у рік у залежності від міста, у якому розташований вуз.

80% іноземців учаться в Японії за свій рахунок. Іншим виплачуються різні види стипендій. Вони можуть претендувати на урядову стипендію (Japanese Government Scholarship), стипендію Японської асоціації міжнародного освіти, стипендії в рамках програми "Міжнародного взаєморозуміння", стипендії Міністерства освіти в рамках програм стажувань і ін. Можна одержати і стипендії приватних фондів - наприклад, фонду Такаку.

Магістратура й аспірантура

Для одержання звання магістра студент повинний закінчити 2-літнє освіти, представити магістерську дисертацію й одержати за неї позитивну оцінку, а також здати екзамен з спеціальності. Термін перебування в аспірантурі складає 3 роки, але після 2-літнього навчання в магістратурі. Аспірант вважається закінчившим аспірантуру, якщо він представить докторську дисертацію з позитивною оцінкою і здасть екзамен з спеціальності.

Мабуть, головна відмітна властивість системи вищого освіти Японії - його ієрархічність. Тверді ієрархії (часто не пересічні, тобто існуючі автономно і незалежно друг від друга) пронизують і університетський, і неуніверситетський сектори.

Неуніверситетський сектор містить у собі молодші коледжі, технічні коледжі і школи спеціальної підготовки. По суті, це "вузи другого сорту", що виконують скоріше соціальні, чим освітні функції. Юридично молодші коледжі з двох - чи трирічним курсом навчання вважаються повноправними вузами, але фактична підготовка і престиж їхніх дипломів не відповідають рівню вищої школи. Хоча їхньому випускникам теоретично надається можливість надходити на другий чи третій курс університету, на практиці університети жадають від них здавати іспити для надходження на перший курс. Технічні коледжі ведуть підготовку середньотехничних кадрів на базі обов'язкової дев'ятирічної школи і по багатьом параметрам відповідають нашим технікумам. Остання ступінь ієрархії неуніверситетського сектора - школи спеціальної підготовки. Більшість цих шкіл належить приватним фірмам, що визначає їхнє гарне матеріальне становище і технічне забезпечення. Однак випускники цих шкіл не можуть бути зараховані без іспитів навіть на другий курс молодших і технічних коледжів.

Таким чином, ряд японських навчальних закладів, формально прилічених до вузів, на практиці являють собою резервації, що віднімають у студентів більше можливостей, чим надають.

У 1991 році міністерство освіти відповідно до нової політики цілком переглянуло стандарт і надало адміністрації університетів і факультетам можливість розробляти і здійснювати власні програми. Подальші реформи торкнулися в основному державних університетів (хоча приватні вузи також спонукались до модернізації - у першу чергу в зв'язку з демографічною кризою, що почалася,).

У 2000 році був створений Національний інститут моніторингу діяльності університетів з метою підвищення ефективності розподілу засобів на освітню і дослідницьку роботу. У 2001 році відбулося об'єднання мінпромнауки і міністерства освіти Японії в міністерство освіти, культури, спорту, науки і технології. У липні 2003 року був введений у дію закон про "Національні університетські корпорації", що стимулює перехід національних університетів до більш незалежних форм організації. 1 квітня 2004 року кожний з національних університетів, щоб перетворитися в "Національну університетську корпорацію", одержав статус юридичної особи. Корпорації мають у власності землі і будівлі університетів. Штатні співробітники вже не є цивільними службовцями.

Мети цієї далеко йде реформи сформульовані потрійно:

зросла конкурентоздатність у дослідженнях і утворенні;

передова система фінансової звітності разом із уведенням змагальності;

стратегічний і функціональний менеджмент університетів.

Реформа дійсно сприяла розвитку автономії і полегшила рішення питань бюджету, організаційної структури і кадрів національних університетів. Проте нові корпорації залишаються "національними" у тім змісті, що держава продовжує нести відповідальність за їхні функції, надаючи університетам основну частину фондів, у яких вони бідують, у виді блоків-грантів (а не кошторисного фінансування, як колись), використовуваних кожним університетом за своїм розсудом. Гранти можна переносити на наступні роки. Окремо, для зручності національних університетів, розміщаються "основні фонди розвитку".

Як наслідок, зростає автономність університетів у керуванні, а уряд, визначаючи мети й оцінюючи досягнення, тепер більший упор робить на контролі результатів, не прибігаючи до управлінського нагляду. Цю зміну можна охарактеризувати як крок від попереднього регулювання до контролю за результатами.

На інституціональному рівні в національні університети, щоб зробити їхній менеджмент більш динамічним і оперативної, уводиться більше управлінських методик, що виникають у приватному секторі. Очікується, що ці зміни приведуть до пожвавлення організаційної діяльності і менеджменту національних університетів і піднімуть якість їхнього освіти і досліджень.

Список використаної літератури