Розвиток освіти в Україні

Размещено на http://www.allbest.ru/

"Розвиток освіти в Україні"

освіта український навчальний заклад

У процесі формування українського етносу свiтогляднi функції в суспільстві виконувала насамперед релігія. Релiгiйнi уявлення накладали свій відбиток на естетичні смаки i морально-етичні уподобання, впливали на жанрову структуру худобної культури.

Головними осередками культури, як у попередні часи, залишалися князівські двори, монастирі та церкви. У них зосереджувалися освічені люди, велось літописання, переписували й перекладали книги.

У період феодальної роздробленості важливу роль у культурному розвитку українського етносу поряд з Києвом та Чернiговим стали вiдiгравати міста Галицької землі - Галич, Холм, Перемишль, Львiв, а також Волинської - Володимир та Луцьк. Проте Київ продовжував зберігати свої давнi традиції в духовному житті слов'янських народів.

Найбільш освіченим на Україні у той час було духовенство, в руках якого зосереджувались школи. Значна частина письменних людей була серед шляхти i ремісників. Письменні люди, знавці іноземних мов працювали у князівських та єпископських канцеляріях, готували тексти грамот, вели дипломатичне листування.

Загарбання українських земель польськими та литовськими феодалами в другій половині ХIV ст. завдало відчутних втрат українській культурі. Разом з тим у цей період йшов безперервний процес багатостороннього спілкування українського, білоруського i литовського народів, розширення взаємовпливів у сфері культури. Наприклад, реформація, яка почалася в Європі у першій половині ХVI ст., сприяла поширенню у Польщі гуманістичних i протестантських течій. У свою чергу, прогресивні ідеї, що поширювалися у Польщі, мали велике значення для української культури. Розвиткові прогресивних традицій в культурах обох народів сприяла боротьба з феодальною реакцією у формі контрреформації.

Разом з тим слід зауважити, що в умовах національно-релігійного гніту розвиток духовної культури українського народу здійснювався повільно. Школи, як правило, існували при монастирях, церквах або маєтках великих феодалів. Учні отримували в них елементарні знання з письма та арифметики. Більш повну освіту на було здобути при великих монастирях, однак монастирська освіта була обмеженою, навчання велося латинською мовою. Крім православних шкіл у деяких мстах Галичини i Закарпаття діяли школи при католицьких костьолах. Найстаршою серед цих була школа Львівської латинської кафедри, у якій у середині ХVI ст. навчання мало схоластичний характер.

У ХV - першій половині ХVI ст. багато вихідців з України здобували освіту в Краківському, Празькому та Болонському університетах. У списках студентів Краківського університету знайдено понад 30 імен уродженців Дрогобича та 70 - iз Самбора. У цьому унiверситетi навчалися студенти з Києва, Львова, Глинян, Мостиськи та інших міст. При Карловому унiверситетi у Празі був створений спеціальний «литовський колегіум», де навчалися литовці, українці, білоруси.

У другій половині ХVI - першій половині ХVII ст. на Україні продовжували діяти елементарні школи при церквах i монастирях, однак це вже не вiдповiдало вимогам часу. Потреби суспільства вимагали освічених людей як для господарської, так i культурно-просвітницької діяльності, За розв'язання цього завдання взялося не духовенство, а світські кола - окремі магнати, шляхта i особливо міщани, які стали об'єднуватись у братства.

У цей час виникає новий тип школи - греко-слов'янолатинська, в якій давньоруські культурно-освітні традиції поєднувалися з позитивними досягненнями західноєвропейської школи i науки того часу. Даний тип школи став визначальним у розвитку освіти на східнослов'янських землях протягом тривалого часу.

Першою навчальною установою такого типу на Україні стала Острозька вища школа, заснована близько 1576 р. відомим діячем i меценатом української культури князем Костянтином Острозьким (1526 - 1608 рр.) . Сучасники називали її «тримовним ліцеєм», бо навчали в ній трьох мов: грецької, церковнослов'янської й латинської, а ще - «Греко-слов'янською Академією».

Острозька школа згуртувала навколо себе відомих на той час діячів культури. Письменник Герасим Смотрицький (перша пол. ХVI ст. - 1594 рр.) став її ректором. На ниві освіти i культури плідно працювали друкар Iван Федоров (р. н. невід. - 1583 р.), священик Дем'ян Наливайко (р. н. невід. - 1627 р., рідний брат Северина Наливайка), чернець Василь Суразький, публіцист Клірик Острозький та ін.

В Острозький школі викладався курс «семи вільних мистецтв», який складався iз предметів тривiума (граматика, риторика, діалектика) i квадривiума (арифметика, геометрія, астрономія, музика). За свідченням вiдомого церковного та культурного діяча України Захарія Копистянського (р. н. невід. - 1627 р.) в Острозький школі працювали талановитi педагоги-оратори, рiвнi Демосфену i Софоклу, вiдомi на той час вченi у галузi грецької, слов'янської та латинської мов, математики та астрономії. Серед iноземних вчених, якi спiвпрацювали з академiєю, були Кшиштоф Казимирський, професор астрономii з Кракова Ян Лятос i високоосвiчений Кирил Лукарис, що згодом став патрiархом Константино- польським.

В кiнцi ХVI ст. Острозька школа стала поступово занепадати. Причиною того було посилення пацiонально-релiгiйного гніту пiсля проголошення Брестської церковної унiї та смерть її мецената Костянтина Острозького (1608 р.). Його послідовники, прийнявши католицизм, не були зацiкавленi у продовженні діяльності школи, яка вела активну боротьбу проти католицької експансії. У 1624 р. в Острозі осіли єзуїти, якi відкрили там свiй колегiум. Практично з того часу школа припинила свою дiяльнiсть.

У розвитку освiти на Україні в кiнцi ХVI - на початку ХVII ст. важливу роль вiдiграли братськi школи. Провiдною серед них була школа Львiвського Успенського Братства, організована у 1586 р.

Стефаном Зизанiєм, Юрієм Рогатинцем, Iваном Красовським та iншими дiячами української культури. У подальшій діяльності школи важливу роль вiдiграли такi вiдомi вченi i письменники, як Лаврентiй Зизанiй, Кирило Транквiлiон-Ставровецький та Iван Борецький (майбутній митрополит Iов), Сильвестр Косiв та iн. Професора філософії цієї школи Ісаю Козловського запросив у 1631 р. митрополит Петро Могила викладати в Київський Академії. Зразково поставленою справою навчання та виховання школа прагнула підготувати учителів i священиків до практичної роботи на нивi освiти, щоб протидіяти впливу антиукраїнських єзуїтських шкіл. Студенти школи виступали прилюдно з промовами, а митрополит Михайло Рогоза навіть дозволив кращим учням проповідувати в церквах.

Навчання у братських школах починалося з оволодіння слов'янською граматикою, прищеплення навичок читання та письма, вивчення грецької мови. У Львiвськiй братськiй школi вивчалася також латинська мова, знання якої давало змогу учням знайомитися з досягненнями захiдноєвропейськоi науки та лiтератури. До програм братських шкiл були включенi поетика, риторикя, музика, якi мали важливе культурно-просвiтнє значення.

На прикiнцi ХVI - на початку ХVII ст. братські школи діяли в багатьох мiстах України. Крiм Львова i Луцька вони були організовані у Галичi, Рогатинi, Стрию, Перемишлi, Городку, Комарнi, Кременцi та iнших мiстах. Всi вони будувалися за принципами Львівської братської школи, яка надсилала їм свій статут, допомагала навчальними пособниками, а іноді й вчительськими кадрами.

При активній підтримці Львівської братської школи було видано три підручники; ««Буквар»« I. Федорова (Львiв, 1574 р.); граматику «Адельфотес» (1591 р.); «Граматику словенську» (Вiльно, 1619 р.). Граматика «Адельфотес» була написана пiд керівництвом запрошеного до Львова визначного грецького філолога архієпископа Арсенія двома мовами: грецькою та староукраїнською i була призначена не тiльки для вивчення мови. Даний підручник служив вступом до вивчення iнших наук: діалектики, риторики, музики, арифметики, геометрії, астрономії, медицини та богослов'я.

У 1615 р. була заснована Київська братська школа. Організаторами братства та засновниками школи були киiвськi мiщани, вченi Захарiя Копистянський, Тарасiй Земка та Памло Беринда. Навчання тут проходило за таким же принципом, як i у Львiвськiй братськiй школi. На початку ХVII ст. в Україні почали виникати єзуїтські школи. Перша з них була створена в Ярославi (1575 р.), потiм у Львовi та Луцьку (1608 р.), Києві (1615 р.), Кам'янцi-Подiльському та Острозi (1624 р.), Уj- городi (1646 р.) та в iнших мiстах.

Мета єзуїтів полягала в тому, щоб зміцнити позиції католицизму, якi були пiдiрванi розмахом реформаційного руху, активізувати його експансію на Схід шляхом iдеологiчного впливу на маси за допомогою шкільної освіти. єзуїтські школи, як правило, дiяли у великих мiстах i були розрахованi на молодь. Навчання у них проводилось, протягом пяти рокiв, У I - III класах вивчали граматику латинської, грецької, польської, а подекуди й церковнослов'янської мов. Домінуюче місце відводилось латииськiй мовi, на якiй i велося навчання. У IV - V класах вивчали риторику i діалектику. Випускники єзуїтських шкіл вміли вести дискусії з протестантами та православними. Валивим осередкоам освiти i наукових знань на Україні була Київська колегiя, яка утворилася в 1632 р. внаслідок об'єднання, Київської та Лаврської братських шкіл П. Могилою. За своєю структурою вона мала сiм класів: підготовчий (елементарний), три молодших i три старших. У підготовчому i молодших класах вивчались церковнослов'янська, книжна українська, польська, латинська i грецька мови. Пiзнiше до програми було включено вивчення західноєвропейських мов. У старших класах вивчались поетика, риторика, фiлософiя i частково богослов'я. Учнi колегії отримували знання i з інших предметів.

За рiвнем викладання та глибиною наукових знань, що їх отримували учнi, Київська колегія була близькою до західноєвропейських університетів. У нiй викладали вiдомi вченi та громадськi дiячi, педагоги з філософії - Iсая Козловський, поетики - Антонiй Пацiєвський, риторики Сильвестр Косов.

У першiй половинi ХVII ст. Київська колегiя стала своєрідним центром розвитку наукових знань на Українi, навколо неї згуртувались найкращi наукові та лiтературнi сили. Викладачi колегiї зробили помiтний внесок у розвиток вітчизняної філософської та iсторичноi науки. У 30 - 40-х роках ХVII ст. фiлософiю у колегiї викладав Йосип Кононович-Горбацький, фiлософськi погляди якого базувались на стихiйно-матерiалiстичному сприйняттi свiту. Його iдеї стримали дальший розвиток у філософських курсах iнших викладачiв, зокрема Iнокентiя Гiзеля. Прочитаний ним курс психологiї свiдчив про частковий вiдхiд автора від середньовічної схоластики, бажання пояснити можливість пізнання людського розуму з позицій сенсуалізму.

Одночасно з філософською думкою розвивалась історична. Підвищений інтерес до історичного минулого свiдчив про рiст національної самосвiдомостi українського народу, що позначилося на пiднесеннi національно-визвольної боротьби проти панування шляхетської Польщі.

Багато мiсця в iсторичнiй лiтературi того часу відводилось козацтву, яке в кiнцi ХVI - на початку ХVII ст. перетворювалось у важливу суспільно-політичну силу, котра боролась за соціальне та національне визволення українського народу.

На фоні духовної культури українського народу виділяється постать визначного церковного i культурного діяча, теолога i реформатора, вченого та організатора української вищої школи Петра Могили (1597 - 1647 рр.). Вiн був нащадком молдавської княжої династії, спорідненої з українськими i польськими аристократичними родами.

П. Могила виховувався в Україні під керівництвом учителів Львівської братської школи. Вищу освіту одержав у Захiднiй Європі, де студіював теологію. Як архімандрит Києво-Печерської лаври, вiн 1627 р. був висвячений на єпископа у Львовi, потiм протягом чотирнадцяти рокiв перебував на посадi київського митрополита. Його дiяльнiсть охоплює щирокi сфери церковного i культурного життя того періоду історії України, який по праву можна назвати \ Могилянською добою. Вiк є автором ряду книг («Євангеліє учительне», 1616 р.; «Анфо-логiон», 1636 р.), численних полемічних проповідей.

П. Могила, будучи архімандритом Києво-Печерського монастиря, у 1629 р. склав «Лiтургарiон або Служебник», в якому подана текст літургії та iнших молитв i обрядових звичаїв, властивих тiльки українській церкві. Разом з ігуменом цього ж монастиря I. Трохимовичем П. Могила був співавтором епохального твору цієї доби «Православне iсповiдання вiри». Даний катехізис подає основи вiри православної церкви, очищеної вiд чужих впливів. За проведену роботу П. Могила був нагороджений ступенем,доктора богословських наук. Цей твір був поширений такої i серед неправославних християнських народів, а в Україні залишився єдиним пiдручником у навчанні вiри аж до ХIХ ст. Крiм того, П. Могила був автором «Требника», в якому описаний порядок богослужінь, зв'язаних з різними обставинами: на випадок недуги, неврожаю, посвячення нової хати тощо.

П.Могила доклав багато зусиль для піднесення Київського Богоявленського братства. Вiн провiв реформу Київської братської школи на зразок західноєвропейських колегій i з того часу вона стала називатися Києво-Могилянською академією. Навколо академії він згуртував визначних учених-тєологiв. Столицю України Київ називали тоді Могилянськими Атенами. За рахунок прибутків монастирів П. Могила організував перебудову церкви Київської Софії i Спаса та провів розкопки руїн Десятинної церкви. Він також здійснив заходи для канонізації всіх печерських угодників .

Освіта i шкільництво в України тісно пов'язана з розвитком друкарської справи. Епохальний винахід друку в Європі започаткував німецький винахідник Й. Гутенберг, який в 40-х роках ХV ст. розробив технологію друкарського процесу. Вiн винайшов спосіб виготовлення друкарських форм iз застосуванням рухомих літер i сконструював друкарський прес. Цей винахід швидко поширився на всi країни Захiдноi Європи. В ХV ст. першi друкарнi виникають у великих слов'янських мiстах - Празi та Кракові, а з початком ХVI ст. - на українсько-білоруських i литовських землях.

Точна дата початку книгодрукування на українських землях нам невідома. Дослідники тривалий час дотримувались думки, що першою друкованою книгою був «Апостол», виданий у Львові Iваном Федоровим у 1574 р. Разом iз Петром Метиславцем вони заснували у 1564 р. друкарню в Москвi, де видали «Апостол», а в 1565 р. «Часовник» для церковних потреб. Однак діяльність першодрукарів у Москві тривала недовго. Переслiдуванi властями світськими i духовними, вони змушені були виїхати у Велике князівство Литовське. Тут у маєтку литовського гетьмана Г. Ходкевича, потомка давнього українського роду, в м. Заблудові друкарі видали у 1568 - 1569 рр. «(Євангеліє учительне» i «Псалтир». Після того їх дороги розійшлися: Петро Мстиславець переїхав до Вiльна i з допомогою міщан Кузьми та Луки Мамоничiв відкрив друкарню, де було видано «євангелiє» (1575 р.) i «Псалтир» (1576 р.). В свою чергу, Iван Федоров у Заблудові опублікував «Псалтир з часосновцем» (1570 р.). На цьому Заблудiвська друкарня припинила свою діяльність. Наприкiнцi 1572 р. Iван Федоров переїхав до Львова - важливого на той час економічного i культурного центру України. Тут за допомогою міщан він заснував друкарню i 1574 р. видав «Апостол» i «Буквар» («Азбуку»). Вихід у свiт «Апостола» - знаменна подія в історії української культури. Дана книга сприяла розвиткові українського письменства, яке відіграло важливу роль у захисті української національної церкви i національної справи взагалі. Наприкiнцi львівського видання «Апостола» I. Федоров помістив герб Львова i свій власний герб, що був своєрідним екслібрисом знаменитого друкаря. У пiслямовi до «Букваря» він писав, що мав намір подбати i про видання інших потрібних книг. Це йому вдалося здійснити за допомогою князя К. Острозького в м. Острозі. Він надрукував - «Буквар» (1578 р.) для потреб заснованої там школи, «Бiблiю» (1581 р.) - перше повне видання слов'янською мовою. Повернувшись до Львова в 1582 р., друкар через ряд матеріальних ускладнень не змiг продовжувати друкарсько-видавничу діяльність. Iван Федоров помер 15 грудня 1583 р. i був похований на території Онуфрiївського монастиря. На його могилi вдячнi львiвськi мiщани встановили надгробок з написом: «...друкованiє занедбалое обновил». Місце поховання i надгробок не збереглися, а напис дав поштовх для виникнення нових гiпотез про існування книгодрукування на Україні до Iвана Федорова.

Одна iз таких гіпотез пов'язана з іменем львівського міщанина Стефана Дропана, який у 1463 р. відновив Опуфрiївський монастир, заснований ще князем Левом Даниловичем. У документах ХVII ст. є згадка про те, що у 1460 р. С. Дропан подарував монастиреві власну друкарню.

Цю гіпотезу підтримує сучасний дослідник історії книгодрукування в Україні О. Мацюк. Документальні дані про це знайдено у книжкових фондах василiанських монастирiв Центрального Державного Iсторичного Архіву у Львовi. Незважаючи на вiдсутнiсть дофедорiвських стародруків, гiпотеза про початок книгодрукування в Україні до I. Федорова має право на існування.

Слідом за львівською та острозькою друкарнями були організовані й інші, якi діяли не лише у містах (Київ, Рогатин), але й в селах при монастирях (Клирос, Стратин, Почта i в, Угерцi) . Значний внесок у розвиток книгодрукування зробили С. Будзина, Т. Земка, Я. Шелiга, С. Рогаля, мандрiвний друкар П. Людкевич та iн. Серед стародруків у ХVI ст. з'явились численні твори українською мовою, а також переклади з південнослов'янських оригінальних творів. Визначною пам'яткою перекладної літератури є "Пересопницьке Євангеліє", перекладене з болгарської мови на слов'яно-руську Михайлом Вагилевичем iз Сянока (1556 - 1561 рр.). Дана книга знаменита тим, що вона є найкращим зразком української мови того часу i особливо славиться своїм винятковим мистецьким оформленням.

Використана література

1.Дорошенко Д. I. Нарис історії Украйни, Львів, 1991.

2.Крип'якеиич I. П. Iсторiя України, Львів, 1990.

3.Огiєнко I. Українська культура. 1991.

Размещено на Allbest.ru