Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

ЗМІСТ

ВСТУП

1. Типологія особистості викладача вищої школи

1.1 Значення рефлексії в педагогічній діяльності викладачів ВШ

1.2 Типологія особистості викладачів

1.3 Стилі спілкування викладачів вищої школи

ВИСНОВКИ

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

ВСТУП

Сучасний розвиток освітніх програм в Україні полягає у пошуку ефективних засобів реалізації провідної ідеї реформування системи освіти - ідеї створення оптимальних умов для розвитку особистості, перетворення освіти на дійовий чинник розвитку людини. Ключова роль у задоволенні вказаних вимог належить викладачу як суб'єкту управління навчально-виховним процесом. Визнання цього положення ініціює посилення уваги до особистості викладача загалом, його психологічної компетентності - зокрема.

Одним із суттєвих аспектів вузівського життя є постійна взаємодія викладача і студентів. У процесі цієї взаємодії відбувається особистісне зростання, духовно-творче збагачення обох сторін, що є необхідним елементом спадковості поколінь. У межах цього процесу провідна роль належить викладачу, функції якого мають специфічні якості і ознаки, а особистісні психологічні характеристики здатні впливати як на навчально-виховний процес загалом, так і на особистісний розвиток кожного студента.

На сучасному етапі реформування вищої школи педагогічний процес дедалі більше спирається на гуманістичну психологію, яка ґрунтується на визнанні самоцінності особистості як унікальної цілісної системи. „Суб'єкт-суб'єктна" парадигма є основою особистісно-орієнтованої педагогіки, яку може втілювати у життя лише той педагог, який сам утвердився як особистість, є достатньо самоактуалізованим.

Професійна діяльність викладача вищої школи вимагає наявності певних особистісних якостей, соціально-психологічних рис і педагогічних здібностей. Серед них основними є такі:

1. Загальногромадянські риси: широкий світогляд, принциповість і стійкість переконань; громадянська активність і цілеспрямованість; національна самосвідомість, патріотизм і толерантність щодо інших народів і культур; гуманізм і соціальний оптимізм; високий рівень відповідальності та працелюбність.

2. Морально-психологічні якості: чесність і ясність у взаєминах з людьми; високий рівень загальної і психологічної культури; повага до професіоналізму інших і наукової спадщини; акуратність і охайність, дисциплінованість і вимогливість.

3. Науково-педагогічні якості: науково-педагогічна творчість; професійна працездатність; активна інтелектуальна діяльність, науковий пошук; педагогічне спрямування наукової ерудиції; педагогічна спостережливість; педагогічна уява та інтуїція; володіння педагогічною технікою; гнучкість і швидкість мислення у педагогічних ситуаціях; висока культура мови та мовлення; володіння мімікою, тоном голосу, поставою, рухами і жестами.

4. Індивідуально-психологічні особливості: високий рівень соціального сприйняття й самопізнання; висока інтелектуально-пізнавальна зацікавленість і допитливість; інтерес до розвитку потенційних можливостей студентів і потреба в педагогічній діяльності з ними; позитивна „Я-концепція", високий рівень прагнень; емоційна стійкість, витримка й самовладання; саморегуляція, самостійність і діловитість у вирішенні життєво важливих завдань; твердість характеру.

5. Професійно-педагогічні здібності: адекватне сприйняття студента й безумовне прийняття його як особистості; педагогічний оптимізм; проектування цілей навчання й прогнозування шляхів професійного становлення майбутнього спеціаліста; конструювання методичних підходів і здатність передбачати можливі результати; організаторські та комунікативні здібності; духовно-виховний вплив на академічну групу й особистість студента, організація розвиваючої інтеракції.

1. ТИПОЛОГІЯ ОСОБИСТОСТІ ВИКЛАДАЧА ВИЩОЇ ШКОЛИ

1.1 Значення рефлексії в педагогічній діяльності викладачів ВШ

Професійна діяльність педагога за своєю природою, характером і результатами є етичною, а тому вимагає етичних відносин між суб`єктами навчального процесу. Ця взаємодія яскраво виявляє рівень сформованості моральної культури, наявність ділового і мовного етикету, досягнення контакту розуміння, що сприяє подоланню непорозумінь, усуненню конфліктів тощо.

Поняття “рефлексія” виникло у філософії й означало процес міркування індивіда про те, що відбувається у власній свідомості. Це самовладання, осмислення, самоаналіз своєї діяльності в системі відношень зі світом. У англійській мові термін “to reflekt upon” тлумачать як “розмірковувати над”.

С. Рубінштейн зазначав, що завдяки наявності рефлексії суб'єкт стає здатним здійснювати управління діяльністю, досягати мети. Виникнення рефлексії обумовлене всім ходом життя і діяльності індивіда.

Серед основних видів рефлексії виділяють:

v комунікативну рефлексію, яка передбачає проникнення у внутрішній світ суб'єктів спілкування;

v особистісну рефлексію, яка спрямована на занурення у власний внутрішній світ;

v інтелектуальну рефлексію, яка забезпечує проникнення в особливості мислиннєвої діяльності суб'єкта.

Рефлексія педагога - це процес пізнання ним самого себе як професіонала, свого внутрішнього світу, аналіз власних думок і хвилювань у зв'язку з професійно-педагогічною діяльністю, міркування про себе як особистості, усвідомлення того, як його сприймають і оцінюють вихованці, колеги, інші люди.

Педагогічна рефлексія є невід`ємною частиною роботи педагога. Вона являє собою співвіднесення себе і можливостей свого “Я” з тим, чого вимагає педагогічна професія. Розвинута здатність до педагогічної рефлексії є передумовою самовиховання вчителя, творчого пошуку, розвитку індивідуального стилю педагогічної діяльності.

Рефлексія найчастіше стихійна, ситуативна, навчальна рефлексія в більшій мірі упорядкована змістом і обставинами навчального процесу і тому піддається зовнішньому впливу, зміні, коригуванню.

Основними напрямками формування педагогічної рефлексії виступають:

рефлексія міжособистісних відносин;

рефлексія діяльності суб'єкта;

рефлексія продуктів діяльності та її результатів.

1.2 Типологія особистості викладачів

Якщо виходити з положення, що педагогічний процес - це перш за все взаємодія особистостей, то основним засобом впливу педагога стає він сам як особистість, а не лише як спеціаліст, який володіє необхідними знаннями та навичками. Людські якості, вимогливість до самого себе і оточуючим відіграють вирішальну роль в його діяльності і його професійних характеристиках. Результати спеціальних досліджень фіксують зміни, які відбуваються в уявленнях студентів про авторитетного викладача і про джерела цього авторитету: підвищилося значення особистісних рис і відповідно зменшився склад інших (інструментальних) якостей, необхідних у діяльності викладача.

Залежно від якості володіння майстерністю (мистецтвом) педагогічного спілкування студенти відносять викладача до відповідної категорії (умовної, суб'єктивної).

Категорії викладачів залежно від якості володіння майстерністю педагогічного спілкування

Старшокурсники серед викладачів бачать: «байдужих», «заздрісних», «обмежених», «панів», «роботів» і т.п., але помічають і тих, хто «викладається на роботі», «насолоджується роботою зі студентами». На думку старшокурсників, найбільш розповсюджений тип викладача у ВНЗ - це «викладач-стандарт».

Звичайно, знання предмету ніколи не втратить свого значення. Але не менш важливо як вони передаються аудиторії. Студенти високо цінують психологічні знання та вміння педагогів. Індивідуальний підхід, орієнтація на побудову партнерських стосунків називаються основними елементами, необхідними для продуктивної співпраці.

Отже, важливе місце у навчально-виховному процесі вищої школи належить особистості викладача, його комунікативним умінням, здатності встановлювати діалог зі студентом, розуміти й адекватно сприймати світ іншого -- не підлеглого, а рівноправного партнера, колеги в складному мистецтві навчання.

На сьогоднішній день існує проблема викладача. Викладач, як і будь-яка людина, живе у певній системі координат, визначеній попередніми знаннями і почасти на зміни, які відбуваються, не реагує. А конкретна ситуація кожного разу змінюється, за одними й тими ж зовнішніми проявами приховуються різні причини.

Загальновідомо, що освітня галузь -- одна з найбільш консервативних сфер людської діяльності. її працівники вирізняються відданістю схемам і технологіям, які вони засвоїли, до яких звикли, стійкістю несприйняття нового, стереотипністю мислення і дій. Стрімко змінюються часи, студенти, а значна частина викладачів вищої школи керується параметрами тієї системи координат, яка їх сформувала. Як і раніше найвагомішими якостями студента вважаються дисциплінованість, слухняність, наслідування пропонованих викладачем зразків, тобто конформізм. Не приймається дисидентність студента: оригінальність мислення й поведінки, самостійність думок, суджень, вимога поваги до себе як до особистості й партнера в спільній справі.

Студенти, шкільний період навчання яких проходив в умовах часткової демократизації соціального укладу життя, гуманізації суспільних відносин, гостро відчувають необхідність радикальних змін у форматі "викладач -- студент", не бажають терпіти зневажливе ставлення до себе. Вони цінують не тільки знання педагога, а й хочуть бачити в ньому душевну, розуміючу, справедливу, чесну, високоморальну й порядну людину. Нинішній викладач вищої школи має бути тонким психологом, глибоко емпатійною, атракційною особистістю.

1.3 Стилі спілкування викладачів вищої школи

викладач особистість рефлексія стиль

До найважливіших якостей викладача, що сприяють успішному виконанню ним своїх функцій, належить педагогічна комунікативність. Багато труднощів і невдач у педагогічній діяльності зумовлено саме недоліками сфери професійно-педагогічного спілкування. Педагогічне спілкування -- це сукупність методів і засобів, застосування яких забезпечує досягнення мети навчання та виховання і визначає характер взаємодії між двома головними субґєктами педагогічного процесу.

У сукупності із характерними для особистості прийомами і методами організації навчального процесу і спілкування виникає індивідуальний педагогічний стиль. Виділяють авторитарний, ліберальний і демократичний стилі.

Для авторитарного стилю характерний усереднений підхід до студентів. Найбільше цінуються фактичні знання матеріалу, причому в тій інтерпретації, в якій він був викладений педагогом. Ставлення до власної думки, неординарних висновків може бути терпимим, проте найкращим для викладача з авторитарним стилем почуте саме те і саме так, як думає і говорить він.

Відносини з аудиторією формально-ділові, інтереси і вподобання педагога не хвилюють. Передача знання займає весь час занять, навіть у вільний час темою для обговорення є здебільшого успішність і пов'язані з нею питання. У ставленні до студентів домінує стереотипність і суб'єктивність. Негативна оцінка діяльності не завжди переноситься на особистість, але іноді сприймається як особистий виклик. І навпаки, гарні знання предмету часто забезпечують позитивне ставлення викладача.

Авторитарний стиль може бути захисною реакцією у випадку невпевненості у власних особистісних якостях, результатом невміння інакше будувати стосунки з аудиторією.

Мабуть, такий стиль педагогічного спілкування має свої переваги: студенти з острахом ставляться до викладача, складають стереотипне уявлення, яке може передаватися поколіннями. Розуміння матеріалу не поліпшиться, але вчити його будуть старанніше.

Ліберальний стиль є повною протилежністю. Викладач більш ніж терпимо ставиться до студентів, не просто дозволяє висловлювати і захищати власні думки, а сам іноді потрапляє під їх вплив. У міжособистісному спілкуванні виникає фамільярність, на заняттях бракує дисципліни.

Лібералізм іноді є наслідком байдужості до педагогічної діяльності, бо простіше привернути увагу і прихильність такими методами, ніж поступово здобувати авторитет тяжкою працею.

Найбільш складним у використанні є демократичний стиль. Він базується на врахуванні індивідуальних особливостей студентів, розвитку співпраці на партнерській основі. Таке спілкування вимагає, з одного боку, знання психології, уміння їх застосувати і щирої зацікавленості у співпраці. З іншого, не всі студенти адекватно оцінюють таку поведінку викладача, тому досить важко при потребі поставити чіткі правила і вимагати їх дотримання.

Для демократичного стилю необхідне вільне володіння предметом, впевненість у власних силах, повага до інших, вміння вислуховувати, терплячість і терпимість. Педагоги-демократи більш об'єктивно оцінюють студентів, прагнуть до максимально справедливого оцінювання, і разом з тим біль вимогливі до себе.

Викладачі нерідко паралельно використовують різні стилі спілкування. Наприклад, на лекціях подання матеріалу здійснюється авторитарне, аби з максимальною користю використати час. На практичних заняттях їде обговорення, обмін думками, студенти самостійно роблять висновки. Тому, оптимальним є той стиль, який дозволяє повною мірою використати сильні і компенсувати слабкі сторони викладача.

Відомий російський психолог В.А. Кан-Калик виділяє такі стилі педагогічного спілкування.

1. Спілкування на основі високих професійних настанов педагога, його ставлення до педагогічної діяльності в цілому. Про таких говорять: "За ним діти (студенти) буквально по п'ятах ходять". У вищій школі інтерес у спілкуванні стимулюється ще й загальними професійними інтересами, особливо на профільних кафедрах.

2. Спілкування на основі дружнього ставлення. Цей вид комунікації передбачає захопленість спільною справою. Педагог виконує роль наставника, старшого товариша, учасника спільної навчальної діяльності (але при цьому слід уникати панібратства). Особливо це стосується молодих педагогів, якщо вони не бажають потрапити в конфліктну ситуацію.

3. Спілкування-дистанція. Це найбільш поширений тип педагогічного спілкування, за якого постійно спостерігається дистанція у всіх сферах: навчанні -- з посиланням на авторитет і професіоналізм; вихованні -- на життєвий досвід і вік. Такий стиль формує відносини "вчитель -- учні". Але це не означає, що учні мають сприймати педагога як ровесника.

4. Спілкування-загравання. Воно властиве молодим викладачам, які надмірно прагнуть популярності. Таке спілкування забезпечує лише фальшивий, дешевий авторитет.

Як правило, у педагогічній практиці спостерігається поєднання стилів у певній пропорції при домінуванні одного з них.

Заслуговує на увагу класифікація стилів педагогічного спілкування, запропонована М. Таленом. Треба враховувати, що в її основу покладено вибір ролі педагогом, виходячи із власних потреб, а не з потреб того, хто навчається. Отже, викладач ВНЗ постає перед студентами як фахівець і керівник процесу спілкування. Його репутація, авторитет, престиж значною мірою залежать від уміння спілкуватися, тонко відчувати аудиторію та окремого студента. Особливі труднощі в налагодженні педагогічного спілкування, взаємовідносин зі студентами у сфері особистісних контактів відчувають педагоги-початківці. Щоб оволодіти високим рівнем професійно-педагогічного спілкування зі студентами, треба глибоко знати його психологічні, змістові й процесуальні основи.

Класифікація стилів педагогічного спілкуваня за М. Таленом

ВИСНОВКИ

Основним напрямом діяльності вищої школи на сучасному етапі повинно стати задоволення потреб особистості у знаннях, які дозволяють адаптуватися в сучасному світі. А це потребує значної підготовки викладача вищого навчального закладу, який у певній мірі є транслятором сучасних тенденцій. Однією з провідних вимог до професійного становлення викладача вищої школи є всебічний розвиток його творчих здібностей, вміння вирішувати складні завдання виховання нового покоління. Мистецтво аналізувати найрізноманітніші педагогічні ситуації, визначати шляхи та засоби виховання молоді в умовах постійного оновлення і розвитку суспільства повинні стати невід'ємною частиною педагогічного професіоналізму викладача вищої школи.

Викладач є посередником “медіатором” між студентами та навчальним матеріалом, засвоєння цього матеріалу відбувається безпосередньо у процесі навчання, тому викладач повинен бути готовим до виконання ролі порадника, помічника, консультанта, комунікатора, партнера. Успішному виконанню таких завдань сприяє наявність таких якостей як схильність до лідерства, готовність прийти на допомогу, доброта, вміння активізувати почуття відповідальності.

Викладач вищої школи вирішує різноманітні педагогічні завдання, що є відображенням специфіки його професійної діяльності. Тому його професійна культура складається з декількох самостійних видів діяльності. І.Ф. Ісаєв виділяє такі характерні для викладача вищої школи види діяльності - навчально-методичну, науково-дослідну, виховну, суспільно-педагогічну.

Викладач має справу з найскладнішим, неоціненним, найдорожчим, що є в житті - з людиною. Від нього, від його вміння, майстерності, мистецтва, мудрості залежить її життя, здоров'я, розум, характер, місце і роль у житті.

Надзвичайно важливим моментом стосунків між викладачем і студентом є усвідомлення унікальності і неповторності студента як індивідуальності, врахування динаміки змін, що відбуваються зі студентом, розуміння складності і неодномірності процесу розвитку, визначення віддалених перспектив взаємодії, порівняння студента лише з ним самим для надання йому впевненості в успішному оволодінні знаннями і правильному становленні особистості.

Отже, можна сказати, що вищій школі на сучасному етапі потрібен викладач:

§ який бачить у кожному своєму студентові не об'єкт педагогічного впливу", а самостійну особистість, яка знаходиться в постійному розвитку, має право на самоствердження;

§ вміє жити в реальному світі, об'єктивно сприймати факти і працювати з ними, долаючи прагнення заховатись за систему власних психологічних захистів;

§ навчився орієнтуватися у будь-якій ситуації, визначати її психологічні основи, передбачати прямі й опосередковані наслідки кожного свого рішення і вчинку, об'єднувати окремі події в насичені єдиним смислом системи;

§ може долати деструктивний вплив зовнішніх побічних (організаційних, бюрократичних, формальних) факторів на розвиток власної особистості і стосунки з учнями;

§ бере на себе відповідальність за розвиток ситуацій, бо усвідомлює, що саме викладач має розуміти, що відбувається із студентом і як йому допомогти;

§ уміє дозувати міру свого втручання в особисте життя студента, розділяти проблеми на ті, які повинен вирішувати сам студент, і ті, де необхідний його вплив;

§ здатен дозувати ступінь своєї активності, розподіляти увагу між усіма дітьми найоптимальнішим чином;

§ може змінюватися у мінливому світі й змінювати світ на краще.

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

1. Булах І.С., Долинська Л.В. Психологічні аспекти міжособистісної взаємодії викладачів і студентів: Навчально-методичний посібник. - К.: НПУ, 2002. - 115 с.

2. Болюбаш Я.Я. Організація навчального процесу у вищих закладах освіти: навчальний посібник / Болюбаш Я.Я. - К.: Компас, 2007. - 63с.

3. Власенко В.В. Вчителі - учні: психологія взаємних оцінних ставлень / В.В. Власенко. - К.: УДПУ, 2005. - 155 с.

4. Выготский Л.С. Избранные психологические исследования / Л.С. Выготский. - М.: АПН СССР, 1979. - 470 с.

5. Васянович Г. Педагогіка вищої школи: Навч.-метод. посібник. - Львів: Ліга-Прес, 2000.

6. Вища освіта в Україні: Навч.посіб. В.Г. Кремінь, С.М. Ніколаєнко, М.Ф. Степко та ін./За ред. В.Г. Кременя, С.М. Ніколаєнка. - К.: Знання. 2005.

7. Дмитрієва С.М. Психологічні особливості педагогічної співтворчості викладача і студентів: Автореф. дис…канд. псих. наук: 19.00.07 / Ін-т психології ім. Г.С. Костюка. - К., 1996. - 20с.

8. Добрускин М.Е. Социально-психологический портрет вузовского педагога // Социологические исследования. - 1995. - № 9. - С. 137-141.

9. Крушельницкая О.Б., Панасюк А.С. Условия эффективности перцептивного общения преподавателя со студентами // Психологическая наука и образование. - 2003. - № 3. - С.48-51.

10. Тарасевич Н.М. Стратегія поведінки вчителя у складних педагогічних ситуаціях: Спецкурс. Тексти лекцій. - Полтава: ІОЦ ПДПУ, 2005.

11. Федоришин Б.О. Психолого-педагогічні основи професійної орієнтації.- К., 1996.

Размещено на Allbest.ru