Соціокультурна компетенція

Размещено на http://www.allbest.ru/

Соціокультурна компетенція

Як відомо, соціокультурна компетенція є складником комунікативної компетенції, формування якої є головною метою навчання іноземної мови у школі [6, с. 7].

Соціокультурна компетенція передбачає «знайомство тих, хто навчається, з національно-культурною специфікою мовленнєвої поведінки і здатністю користуватися елементами соціокультурного контексту, релевантними для породження і сприйняття мовлення з точки зору носіїв мови. Ці елементи - звичаї, правила, норми, соціальні умовності, ритуали, соціальні стереотипи, країнознавчі знання та ін.» (тут і далі виділено нами - Т. Олійник, О. Карпіна) [1, с. 333].

В інтерпретації інших дослідників, соціокультурна компетенція - це «знання соціокультурного контексту, у якому іноземна мова, що вивчається, використовується її носіями» [11, с. 253].

С.Ю. Ніколаєва запропонувала наступне визначення поняття. На її думку, соціокультурна компетенція - це «володіння соціально значущими знаннями, ціннісними установками, необхідними індивіду для адекватного функціонування у даній культурі та успішної взаємодії з її носіями, а також уміння використовувати її у конкретних умовах життя та спілкування» [9, с. 24].

Як видно, наведені визначення мають багато спільного, адже їх автори наголошують на необхідності знання соціокультурного контексту використання мови її носіями.

Культура тісно пов'язана з освітою. Підтвердження такого погляду ми знаходимо у працях відомих філософів, соціологів, педагогів, культурологів. Як зазначає німецький філософ Г.Г. Гадамер, «освіта найтіснішим способом пов'язана з поняттям культури і означає, в кінцевому рахунку, специфічний людський спосіб перетворення природних задатків і можливостей» [4, с. 51].

У сучасній методиці викладання іноземних мов все більшого значення набуває культурологічна концепція особистісно-орієнтованої освіти, розроблена професором Є.В. Бондаревською. Її методологічною основою є діалогова концепція культури М.М. Бахтіна - В.С. Біблера, а основна ідея полягає в проектуванні освіти, орієнтованої на розвиток людини як суб'єкта культури [7, с. 71].

Автором концепції були визначені основні цінності культурологічної особистісно-орієнтованої освіти:

людина як суб'єкт культури, власного життя та індивідуального розвитку;

освіта як культурне, розвивальне середовище, яке виховує і плекає особистість, надає її життю культурних смислів;

творчість і діалог як способи існування й розвитку людини в культурно-освітньому просторі [3, с. 250-258].

Формування у тих, хто вивчає іноземну мову, соціокультурної компетенції як здатності орієнтуватися в іншій культурі, адекватно діяти у ситуаціях міжкультурного спілкування і виконувати функції посередника у міжкультурній комунікації традиційно перебуває у полі зору фахівців з методики викладання іноземних мов. Цілком очевидним є той факт, що оволодіння іноземною мовою як засобом міжкультурного спілкування неможливе без паралельного вивчення відповідної культури. Мова та культура нероздільні.

О.А. Корнілов писав з цього приводу наступне: «Якщо розуміти під культурою все, що робить і думає нація, то мова фіксує, як ця нація думає» [8, с. 81].

Вивчення мови у нерозривному зв'язку з культурою визначає одну зі стратегічних ліній сучасної мовної освіти та характеризується у мовній педагогіці як соціокультурний підхід. Для того, щоб забезпечити повноцінне міжкультурне спілкування, тобто діалог культур, на уроці іноземної мови, навчальний процес треба організувати таким чином, щоб іноземна мова вивчалася як феномен національної культури, як «мовна модель» світу цього народу та цієї культури.

Згідно гіпотези лінгвістичної відносності Е. Сепіра та Б.Л. Уорфа, структура мови певного народу відображає специфіку його мислення та спосіб пізнання реальності [18]. Саме з цієї причини одне з головних завдань у процесі вивчення іноземної мови полягає не тільки у проникненні в культуру, але й у систему світовідчування та світорозуміння народу, мова якого вивчається, адже саме мова як форма існування розумової діяльності людини охоплює всі сфери її індивідуального та суспільного життя. Таким чином, як вказує відомий французький лінгвіст ХХ ст. Антуан Мейе, з одного боку, неможливо зрозуміти мову, коли не маєш уявлення про життя народу, який розмовляє цією мовою, а з іншого - необхідно вивчати мову народу, щоб зрозуміти, пізнати цей народ з територіальної, етнічної, історичної та соціальної точки зору [12, с. 27].

Навіть глибоке знання іноземної мови не виключає непорозуміння у спілкуванні з носіями цієї мови. Причина цього полягає у тому, що представники кожного народу сприймають інші культури через призму власної культури, а їхні спостереження і висновки обмежуються її рамками. Кожна мова, переломлюючи об'єктивно існуючий світ через національну свідомість, дає неповторну «мовну модель світу» даного етносу [2].

Особливо наголошував на необхідності вивчення мови у контексті культури американський методист Роберт Ладо, який називав культуру «способом життя» [17]. Головною метою при цьому є не стільки знайомство з реаліями, скільки розуміння системи понять, які склалися протягом століть. Для того, щоб зрозуміти інший народ та його мову, необхідно оволодіти його системою понять саме за допомогою мови цього народу.

Соціокультурна компетенція - це комплексне явище, яке включає в себе набір компонентів, які відносяться до різноманітних категорій. У методиці викладання іноземних мов існує декілька підходів до визначення її складників, авторами яких виступають І.Л. Бім, Н.Ф. Бориско, Н.Б. Ішханян, С.Ю. Ніколаєва, В.В. Сафонова та інші. у структурному плані включає два провідних аспекти - країнознавчий та лінгвокраїнознавчий. Країнознавчий аспект включає в себе знання культури країни, мова якої вивчається, а також основних фактів її історії, географії, економіки і т.д. Лінгвокраїнознавчий аспект, у свою чергу, охоплює знання важливих для спілкування особливостей мовленнєвої і немовленнєвої поведінки носіїв мови і вміння поводити себе у відповідності до цих знань [10, с. 48].

Змістовну основу формування іншомовної соціокультурної компетенції учнів має становити певний мінімум фонових знань (background knowledge), тобто знань про країну та її культуру, характерних для усіх жителів даної країни та невідомих іноземцям, що звичайно ускладнює процес спілкування. Володіння фоновими знаннями нібито включає іноземця до іншомовної громади, дає йому «культурну письменність» (cultural literacy), тоді як відсутність культурної письменності робить його чужаком (outsider), який не може зрозуміти те, на що носії мови лише натякають в усному та писемному спілкуванні [15, с. 3].

На думку Н.Д. Гальскової та Н.І. Гез, мова не йде про формування в учня нової свідомості, повністю ідентичної свідомості носія мови, що вивчається. Головною метою є збагачення свідомості учня за рахунок залучення до образу мовної свідомості його однолітка за кордоном - носія іншої концептуальної системи світу [5].

Таким чином, під час формування соціокультурної компетенції учнів головне завдання полягає, перш за все, у тому, щоб ознайомити їх з елементарними знаннями, необхідними для ефективних міжкультурних контактів на рівні міжособистісного спілкування.

Відповідно до соціокультурного компоненту змісту навчання в учнів середньої школи повинні формуватися на уроці іноземної мови наступні вміння:

- представляти рідну культуру іноземною мовою;

- знаходити подібності та відмінності в історії, традиціях своєї країни та країни, мова якої вивчається;

- інтегрувати рідну культуру у сучасне культурно-економічне середовище;

- досягати зв'язності окремих висловлювань та сприймати їх як зв'язний текст (вміння дискурсивного використання країнознавчих та лінгвокраїнознавчих знань) [13].

Як вже зазначалося, один з аспектів соціокультурної компетенції - лінгвокраїнознавчий охоплює знання важливих для спілкування особливостей мовленнєвої і немовленнєвої поведінки носіїв мови і вміння поводити себе у відповідності до цих знань.

Отже, навчання іноземною мовою передбачає оволодіння стандартами комунікативної поведінки, характерними для носіїв мови в різних мовленнєвих ситуаціях (Тарнопольський О.Б., Скляренко Н.К.; R. Lado). Відомо, що ніщо так не бентежить носія мови, навіть помилки співрозмовника, як порушення стандартів комунікативної поведінки, недотримання норм етикету, соціокультурних конвенцій. Стандарт комунікативної поведінки зазвичай визначають як одиницю етикетної поведінки, якій притаманні лінгвістичні характеристики, і яка відображає поведінку носія мови в певних ситуаціях і за певних умов міжкультурного спілкування [16, с. 15]. Стандарти поведінки є відображенням прийнятих норм соціальної поведінки. Складниками стандарту поведінки можуть бути такі: вербальний компонент (формули, кліше, вокабуляр, граматичні структури, інтонація), невербальний компонент (жести, вираз обличчя, контакт очей, постава, відстань тощо), соціальний компонент (норми, правила поведінки тощо) [14, с. 14]. Наводимо приклад вербального компоненту:

культурологічний освіта мислення компетенція

Таблиця 1

Як видно з таблиці, викладені опції можуть слугувати для обговорення на уроці англійської мови вербальних стандартів комунікативної поведінки - носіїв мови та україномовних школярів (студентів). Вчитель пропонує перш за все ознайомитися з першою опцією «What the British say» та відреагувати самим учням, тобто надати власні відповіді; потім порівняти їх з прикладами у третій опції «What others understand». Наступним кроком має бути знайомство з другою опцією «What the British think». Далі учні обговорюють свої передбачення, чи співпадають вони з їхніми власними, та наводять приклади з власного досвіду.

На сучасному етапі викладання іноземної мови все більше уваги приділяється стандартам комунікативної поведінки та їх відповідності культурному середовищу та ситуації мовлення. Школярі повинні не тільки навчитися впізнавати різні стандарти поведінки, а також усвідомлювати як саме їх власний культурний осередок впливає на їхню поведінку, та розвивати толерантність до стандартів поведінки, які суттєво відрізняються від їхніх. З цією метою в навчально-виховний процес з англійської мови слід запроваджувати різні вправи та завдання спрямовані як на розширення інформативного поля, так і зорієнтовані на розвиток самосвідомості, що і становить об'єкт нашого дослідження в подальшому.

Соціокультурний аспект має бути невід'ємною частиною навчання іноземної мови на будь-якому ступені її вивчення, тому що лише належне вивчення культури країни, мова якої вивчається, допоможе уникнути непорозумінь під час спілкування з носіями цієї культури.

Література

1. Азимов Э.Г. Словарь методологических терминов (теория и практика преподавания языков) / Э.Г. Азимов, А.Н. Щукин. - СПб.: Златоуст, 1999. - С. 333.

2. Ананьев Б.Г. О проблемах современного человекознания / Ананьев Б.Г. - М.: Наука, 1977. - 380 с.

3. Бондаревская Е.В. Педагогика: личность в гуманистических теориях и системах воспитания. Учеб. пособие. / Е.В. Бондаревская, С.В. Кульневич. - Р-н/Д: Творческий центр «Учитель», 1999. - 560 с.

4. Гадамер Х.-Г. Истина и метод: Основы филос. герменевтики: Пер. с нем. / Общ. ред. вступ. ст. Б.Н. Бессонова. - М.: Прогресс, 1988. - 704 с.

Учеб. пособие для студ. лингв. ун-тов и фак. ин. яз. высш. педаг. учеб. заведений / Гальскова Н.Д. - [3-е изд., стер.]. - М.: Издательский центр «Академия», 2006. - 311 с.

6. Державний освітній стандарт з іноземної мови (загальна середня освіта) V-IX класи / Під керівництвом С.Ю. Ніколаєвої. - К.: Ленвіт, 1998. 32 с.

7. Зеня Л.Я. Навчання іноземних мов у старшій профільній школі: Лекційно-практичний курс: Посібник для студентів вищих навчальних закладів / Зєня Л.Я. - Горлівка: Видавництво ГДПІІМ, 2008. - 340 с.

Размещено на Allbest.ru