Індивідуальний стиль мовлення вчителя, як показник педагогічного професіоналізму

Размещено на http://www.allbest.ru/

ІНДИВІДУАЛЬНИЙ СТИЛЬ МОВЛЕННЯ ВЧИТЕЛЯ ЯК ПОКАЗНИК ПЕДАГОГІЧНОГО ПРОФЕСІОНАЛІЗМУ

Нині в Україні створені всі умови для розвитку творчої ініціативи, відкрито широкий простір для вираження різноманітних думок, переконань, оцінок, втілення прагнення кожного щодо особистісної індивідуалізації.

Творчий характер педагогічної діяльності, позбавленої жорсткої регламентації, створює значні можливості для прояву індивідуального стилю вчителя в різноманітних навчально-педагогічних ситуаціях, вираження індивідуального бачення предмета, власного емоційного ставлення до нього, до учнів, вибору певних засобів й прийомів комунікації, що втілюються й у мовленні вчителя.

Інтерес до явища індивідуального стилю педагога обумовлений перш за все розвитком лінгвістичних напрямків, що мають вихід на категорію комунікацій особистості: стилістики, лінгвістики тексту, теорії мовних актів, лінгвопрагматики. Науковці досліджували лінгвістичні та психолінгвістичні особливості процесу комунікації (Т.В.Рябова, Н.Спада, Л.Я.Цвєт); жанри педагогічної мови та інтонаційні стилі мовлення (Б.А.Буяльський, Т.В.Вільчинська, Т.А.Ладиженська, А.К.Михальська, З.С.Смелкова та ін.) тощо.

Проблема стилю мовлення розглядалася в руслі культури мови вчителя (Н.Д.Бабич, В.А.Кан-Калік, Б.В.Ломов, А.А.Мурашова, О.В.Філіппової), риторичної особистості вчителя (В.І.Аннушкін, А.К.Михальська, Л.П.Ткаченко), комунікативної культури педагога (О.О.Брудний, Т.М.Надіїна, Н.Ф.Тализіна, І.І.Тимченко), педагогічної майстерності (І.А.Зязюн, М.Б.Євтух, Н.В.Кузьміна, Т.С.Яценко).

Незважаючи на значний інтерес дослідників до проблеми комунікації, питання індивідуального стилю мовлення вчителя, як важливої складової ефективної педагогічної комунікації, особливості його формування у студентів вищої школи потребують подальшого вивчення.

Мета даної статті полягає в теоретичному обґрунтуванні особливостей індивідуального стилю мовлення вчителя й шляхів його формування у майбутніх педагогів. Згідно з метою поставлені такі завдання: розглянути сутність понять „мова”, „мовлення”, „стиль”, особливості різних стилів мовлення, вивченням яких займається функціональна стилістика; визначити шляхи формування індивідуального стилю мовлення у майбутніх педагогів.

Для того, щоб підійти до розгляду питання про індивідуальний стиль мовлення учителя, ми вважаємо за доцільне визначити поняття, на яких базується даний феномен: мова, мовлення, стиль.

Мова - слово багатозначне. Мова - єдина, цілісна складна знакова система, точніше системах: фонем, морфем, слів, словосполучень, речень, яка служить не лише засобом комунікації, обміну думками, закріплення думок, а й засобом їх формування - адже мислення здійснюється на мовній основі, а мова (нормативна) завжди осмислена [1, с.11]; основний засіб спілкування і взаємного розуміння в людському суспільстві, сукупність відтворюваних мовними органами загальноприйнятих у межах певного суспільства звукових знаків та предметів, явищ дійсності та відображень їх у свідомості, а також загальноприйнятих правил комбінування цих знаків у процесі вираження думок [4, с.213]. Як специфічно людський засіб комунікації мова живе тільки у мовленні, без якого вона мертва. Педагогічний словник пропонує таке визначення: „Мовлення - функціонування мови у процесах вираження й обміну думок, конкретна форма існування мови як особливого виду суспільної діяльності” [2, с.213].

Ефективність мовлення педагога залежить від того, наскільки це мовлення відповідає стилеві, необхідному у даній мовній ситуації і тому, що від нього очікують учні, від того, наскільки індивідуально втілюється цей стиль, тобто виявляється індивідуальний стиль того, хто говорить.

„Стиль” - індивідуальна манера мовлення (письма). За визначенням В.С.Перебийніс, стилі мови - „це множини мовних одиниць, об'єднаних за ознакою спільного емоційно-експресивного або стилістично-функціонального значення” [5, с.52]. Для позначення саме індивідуального аспекту в стильовій організації мовлення вживають сполучення „індивідуальний стиль мовлення”.

Стиль індивідуальний - сукупність стильових елементів, що незмінно є присутніми у творах даного автора у певний період його творчості й у цілому; своєрідність прийомів слововживання, конструкцій, що характеризують усне і/або письмове мовлення окремої особи, незалежно від його ставлення до письменницької діяльності (О.С.Ахманова). Своєрідність мовленнєвих прийомів є результат індивідуального вибору язикових засобів. Ця своєрідність характеризує індивідуальну манеру виконання мовленнєвих актів. Ключові слова - своєрідність, індивідуальний вибір, індивідуальна манера - використовуються для розкриття поняття „індивідуальний стиль мовлення” [4, с.133].

Проблема індивідуального стилю мовлення була відзначена ще античною риторикою (Горгій, Ісократ, Фрасимах, Арістотель, Платон та ін.).

Горгій розумів стиль мовлення як сукупність прийомів впливу. Узагалі, софісти, для яких важливішою була правдоподібність, а не істина, створили так звану етопею - мистецтво зображувати в мовленні типові характери й вчинки. Даючи характеристику ідеальному, зразковому стилеві як загальновизнаному способові викладу, якому властива ясність, доречність фігур, природність, Арістотель зауважував, що стиль залежить від мети ритора і роду промов, тим самим він заклав основи трихотомічної теорії стилю (низький, середній, високий).

Античні оратори зазначали, що характеристика стилів обов'язково взаємопов'язана з характеристикою різних ораторів: до пізнання стилю через пізнання оратора - такий прийом опису стилю в Цицерона, з одного боку, з іншого - опис різних стилів здійснюється, як у попередників - через опис поєднання слів, фігур. Цицерон намагався за стильовими рисами мовної поведінки оратора угадати його намір і ставлення самого оратора до змісту мовлення. За його переконанням, у процесі навчання оратор має обрати оптимальний зразок стилю.

Таким чином, вже антична риторика підійшла до осмислення явища індивідуального стилю мови й зробила спробу його опису через поєднання слів і фігур мови, образу оратора. Дослідження індивідуального стилю мовлення продовжуються і сьогодні педагогами, психологами, стилістами.

Особливості дослідження індивідуального стилю мовлення в тому, що він не може розглядатися поза функціональною стилістикою й у той же час не може нею обмежуватися. Б.В.Томашевский бачить головним критерієм стилістики „ставлення до мови з позиції доцільності того або іншого факту”. Стилістика функціональна розкриває специфіку використання лексичних, морфологічних, синтаксичних та інших засобів у кожному стилі, а стилістика мовних одиниць вивчає стилістичні ресурси всіх мовних рівнів (лексики, фразеології, морфології, синтаксису), системні відношення експресивно забарвлених мовних засобів у зіставленні з нейтральними; стилістика практична навчає вживанню виражальних і експресивних можливостей мовних одиниць.

Культура мовлення оцінюється з позиції функціонального стилю мовлення (його словника, синтаксичної організації, діапазону експресивності). За умови стильового дисонансу різко знижується рівень мовленнєвої культури, тому змішування навіть функціонально близьких стилів є недопустимим - кожен із стилів (розмовний, науковий, діловий, газетно- публіцистичний, літературно-художній стилі [4, с.245]) має свої особливості культури мовлення. Окрім того, слід враховувати засоби реалізації усної чи писемної форми того чи іншого стилю, оскільки всі сучасні функціональні стилі літературної мови мають обидві форми вираження - усну (діалогічна, ситуативна, еліптична (найповніше відображається у розмовному стилі), відрізняється фрагментарністю й стислістю складових структур) і писемну.

Для підтвердження сказаного, розкриємо окремі характеристики розмовного, ділового й наукового стилю мовлення. Розмовний - найбільш традиційний комунікативний стиль. Він передбачає близьке знайомство, відому соціальну спільність комунікантів, відсутність у мові елемента формальності. Цей стиль - корінь перетворень, що відбуваються в мові.

Можна стверджувати, що всі зміни мови, які потім виявляються у монологічному мовленні, куються й нагромаджуються саме в кузні розмовного мовлення. Так, у діалозі, під час коротких реплік, особливі жести, вирази обличчя, інтонації настільки допомагають взаєморозумінню, що слова й їхні форми перестають відігравати істотну роль у цьому процесі. Стиль багатий елементами власне розмовної лексики: специфічними словотворчими елементами, жаргонами, еліпсисами (скорочення мови, усунення з неї всього того, що з досвіду й контексту ситуації зрозумілі співрозмовникам, але найчастіше - тільки їм), простими мовними структурами, що передбачають ситуативний, екстралінгвістичний (міміка, жести) й паралінгвістичний (інтонації, мелодика мови, темп, контексти), допускають неточність, що усувається загальним досвідом співрозмовників; експресивністю й динамізмом, фактичними (що сприяють встановленню контакту) формулами, які позбавлені змісту поза розмовним текстом тощо.

Діловий стиль - сукупність мовленнєвих елементів, характерних для ділових паперів, вододіючих мінімальним комунікативним потенціалом й абсолютно позбавлених експресивного [4, с.255]. Йому характерні високий ступінь відповідальності комунікатора за зміст інформації, що передається; точність, стислість, логічність мови; конкретність змісту, безособовість висловлювань, стереотипність мовленнєвих засобів. Він є набором мовних кліше, канцеляризмів, професіоналізмів, які позбавляють мову простоти, образності, емоційності, знижують дієвість усного слова.

Науковий стиль - засіб повідомлення нових знань аудиторії слухачів, яка зацікавлена в цьому й певним чином підготовлена до сприйняття інформації. Для нього характерні термінологічність (наявність однозначних слів, що визначають поняття певної галузі науки; інформативність; точність; домінування міркувань, монологічних структур; складні конструкції з безліччю відокремлень, вступних компонентів, що ускладнюють процес розуміння й нерідко порушують логіку мовлення; переважаюче авторське „ми”, що знімає відповідальність з того, хто говорить; своєрідність синтаксису, що характеризується значною кількістю надфразових структур, переліків, відособлених конструкцій, що призводять до зниження розуміння тексту. Діалогічна відкритість, експресивність, не притаманні науковому стилеві, форма прояву якого - традиційний лекційний монолог, який практично виключає спілкування. Звідси й виник так званий „симптом професора”, за якого аудиторія займає позицію пасивного слухача. На жаль, цей стиль і сьогодні широко розповсюджений серед вузівських викладачів.

Який же стиль обрати вчителю? Справа в тому, що у педагогічній мові всі жанри відкриті для прояву індивідуального стилю. Так, пояснювальна мова на уроці є навчально-науковм або науково-популярним різновидом наукового стилю. Як основу для прояву індивідуального у даному стилі мовлення виділяють прийоми популяризації - цитування, залучення чужої мови, порівняння, аналогії, а в усному мовленні - інтонацію. Щоб наочно, дохідливо викласти матеріал, учитель має використовувати засоби словесної образності - метафору, уособлення, порівняння, фразеологізми; синтаксичні засоби - фігури (звертання, риторичне запитання, риторичний вигук, аналогія тощо), інтонаційні засоби, волюнтативні (порада, наказ, прохання), емотивні (радість, гнів, сум, сором, байдужість, подив, ніжність, переляк, презирство, образа), образотворчі інтонеми (паузи, логічні наголоси, темп, мелодика, інтенсивність, діапазон, тембр). Усе це створює передумови для вироблення індивідуального стилю мовлення.

На наш погляд, індивідуальний стиль мовлення вчителя - своєрідна система мовних засобів і прийомів педагогічного впливу, властива вчителеві-майстрові, що розкриває його неповторну індивідуальність; показник високого рівня володіння професійною мовою, тому що вибір мовних засобів, що розкривають індивідуальний підхід, припускає знання учителем усього розмаїття цих засобів і своєї індивідуальної акторської є риторичної природи. Це пов'язано з тим, що на індивідуальний стиль професійного мовлення впливають природні властивості особистості вчителя - темперамент, стиль мислення, здібності, - і соціальні властивості - навички мовленнєвого вираження думки. Прагнення створити свій індивідуальний стиль мовлення пов'язане з позитивними емоціями пошуку й відкриття, отримання найбільшого задоволення у роботі.

Вибір індивідуального стилю мовлення передбачає добір оптимальних мовних і мовленнєвих засобів із загальнонаціонального арсеналу мови відповідно до потреб висловлювання; форми мовлення (усна чи писемна, діалогічна чи монологічна); стилю мовлення (розмовний, офіційно-діловий, науковий, публіцистичний, художній); колориту (офіційний, інтимний, фамільярний, пестливий, нейтральний тощо). Визначальними рисами мовного стилю учителя є відповідність діючим мовним нормам, бездоганне володіння позамовними засобами (мімікою, жестом, темпом мовлення, тембром звука), „секретами” виразного читання.

Увага до цього питання має приділятися під час навчання студентів у вищій школі. У роботі над формуванням індивідуального стилю мовлення майбутнього вчителя, на наш погляд, перш за все необхідно визначити рівень мовленнєвої культури, особливості мовленнєвого досвіду вчорашніх школярів, які стали студентами, бо спираючись на набуті знання, можна досягти значно кращих результатів. Слід розуміти, що попередній досвід може мати не тільки позитивний, але й негативний вплив на подальше формування мовленнєвої культури.

Наші спостереження показують, що у спілкуванні між собою, а іноді навіть з викладачем, на заняттях студенти використовують білінгвізм, так званий „суржик”, що спричинює численні явища інтерференції (взаємовпливу та взаємопроникнення української та російської мов, характерного для населення, яке проживає у східній частині України), звільнитися від якого можна лише за умови глибокого знання систем обох мов; юнацькі (законно, сила, залізна, цвайка, зрізатись, зарізати та ін.) та студентські (хвіст (двійка), общага (гуртожиток), стипуха (стипендія), класно (прекрасно), зредукувати (втекти) жаргонізми тощо. У такій ситуації студентів потрібно навчати долати труднощі, які виникають у процесі мовного спілкування, а не уникати їх.

Аналіз рівня мовлення студентів доводить, що причинами недостатнього рівня їх мовленнєвої культури є знижений інтерес до читання, у тому числі художніх текстів, зокрема рідною мовою; низький рівень сформованості навичок швидкого й осмисленого читання; байдужість до гуманітарних дисциплін, зокрема до мови як предмета шкільної програми, усвідомлення практичної необхідності володіння нею; відсутність потреби у системному засвоєнні нормативної граматики, що продукує поверховість, фрагментарність знань, навичок користування довідковою літературою (словниками, довідниками та ін.), що зумовлює консерватизм знань, поступову тенденцію до їх зменшення і, зрештою, відставання від розвитку загальнонародної мови, адже норми літературної мови змінюються, удосконалюються, вимагаючи від її носіїв уваги до процесів цього вдосконалення.

Ми впевнені, що основу стилю мовлення складають глибокі знання рідної мови. Тому значну роль у формуванні індивідуального стилю мовлення відіграють заняття, спрямовані на вивчення української (рідної) мови. Щодо школи, то там учнів навчали мові, та не навчили володіти нею, застосовувати набуті знання в конкретній мовленнєвій ситуації. Мова здається студентам чимось звичним і простим, а насправді цей дивний феномен людини надзвичайно складний. Саме тому знати мову - ще не означає володіти нею. Студенти, засвоївши шкільний курс мови, вважають, що на цьому навчання закінчується. Звичайно, для того, щоб „порозумітися” у будь-якій сфері діяльності, людині вистачить 3,5-5 тис. слів. Але ж мова народу має близько 200 тис. слів (у сучасних словниках зафіксовано понад 130 тис.). Отже, багатство загальнонародної мови повинно виховувати прагнення до багатства індивідуального мовлення [1, с.6].

Проведене нами спостереження показало, що активна мовленнєва діяльність студентів під час проведення рольових, ділових, інтерактивних ігор, розв'язання морально-професійних ситуацій - активних методів, які були провідними під час вивчення курсу „Педагогіка” (111-1У курси), дозволила їм зрозуміти і навіть викликала здивування, що вони володіють надзвичайно збідненим словниковим запасом, обирають різні стилі, часом несумісні з метою промов, а деякі слова та вирази, якими вони користуються взагалі не мають нічого спільного з літературною мовою і свідчать про переважний розмовний стиль мовлення (доречі, навчальний курс „Ділове українське мовлення” був вичитаний ще на першому курсі).

Тому ми вважаємо, що крім передбаченого програмою курсу „Ділове українське мовлення” обсягу знань важливим є акцентування викладачами вузу під час вивчення будь-якої навчальної дисципліни на значущості засвоєння студентами норм, які є характерними для різних стилів мовлення; оволодіння функціональними стилями мовлення та правильним їх використанням у відповідних ситуаціях.

Ми розділяємо думку Т.В. Вільчинської, що формування культури мови майбутнього фахівця має відбуватися в системі, що складається із взаємопов'язаних і взаємозалежних елементів, а саме у процесі ознайомлення з усіма мовними ярусами (фонетикою, лексикою, граматикою), оволодіння різними мовними засобами виразності (фонетичними, лексичними), розвитку усного, письменного мовлення, постійного збагачення словникового запасу студентів.

Одним із найефективніших засобів формування загальнонародної мовленнєвої культури є гарний зразок. Це не тільки твір класика, сучасного майстра художнього слова, а й передусім мова батьків - у сім'ї, вчителя - у школі, викладача - у вузі. Студенти повинні постійно мати взірець мовної майстерності педагога з метою наслідування. Проте, на жаль, переважна частина викладачів вузу не володіють українською мовою (але за їх твердженням, знають, хоча викладання ведеться російською), у їх мовленні нерідко можна почути різноманітні жаргонізми (запаритись (втомитись), зірватись (втратити контроль над собою), врізати двійку, туберкульозна трійка тощо); зловживання іншомовними термінами; трапляється й невиправдане („панібратське”) вживання просторічних слів.

Аналізуючи факт наслідування і об'єкти, яких наслідують студенти, не можна обійти питання: що саме вибирають для наслідування студенти? Які якості мовлення привернули їх увагу в індивідуальному стилі мовлення професіоналів?

Опитування показало, що найбільш помітною ознакою, на яку студенти звертали увагу у мовленнєвій діяльності педагогів вищої школи, вчителів, читців-професіоналів, - це техніка мовлення та багатство інтонування. Водночас не можна обійти той факт, що студенти з невисоким рівнем сформованості мовленнєвих умінь досить часто обирають об'єктом наслідування людину, стиль мовлення якої не є еталоном у професійному розумінні.

Не можуть не викликати роздумів відповіді, в яких студенти заперечують щодо доцільності використання у навчальному процесі зразків мовлення акторів і читців-професіоналів. На наш погляд, це можна пояснити їх розумінням “недоступності” такого рівня мовлення як у плані техніки мовлення, так й інтонаційному багатстві. Що стосується техніки мовлення, яка демонструвалась у читанні усесвітньо відомих акторів і читців (В.Яхонтова, Л.Качалова, С.Орлова, Т.Пельтцер, Р.Плятта, А.Роговцевої), то студенти відчували й відзначали її довершеність і можливу еталонність у професійному мовленні. Особливо їм імпонувала чистота вимовляння звуків, гармонія приголосних, створення читцями звукового образу, закладеного у самому творі, доцільний стиль мовлення. І вже під час самостійних виступів, мікро- викладання студенти намагалися наслідувати читців, прагнули до вибору оптимального стилю мовлення, створення відповідного настрою. Це наслідування, безперечно, є на перший погляд, поверхове, іноді, навіть, неправильне, але вміння, “схоплювати” позитивне у майстрів слова поступово може трансформуватися у власне бачення стилю мовлення, бажання вдосконалювати його.

Щодо наслідування, то це питання цікавило В.С.Коломієць, у дослідженні якої приділялась значна увага наслідуванню студентами мовленнєвих умінь викладачів педагогічних навчальних закладів. У мовленні викладачів студенти відзначали демократичний стиль спілкування, а отже, відповідну лексику, силу і гучність голосу, інтонаційну варіативність, спрямовану на взаємодію із слухачами. Автор доходить висновку, що це сприяє активізації інтересу студентів до певного стереотипу (норм) мовлення та особистогоспрямування на необхідність досягнення певного якісного рівня педагогічного мовлення. В.С.Коломієць пропонує у процесі навчання усного мовлення застосування комплексних дидактичних ігор, при моделюванні яких має бути передбачена реалізація прийомів перевтілення, наслідування “когось”, певної дійової особи [3, с.227].

Доцільно зазначити, що особливості процесу навчання мовленнєвої майстерності залежать не лише від педагога, оточення, змодельованого й керованого навчального процесу, а й від індивідуальних характерологічних якостей особистості студента в цілому (індивідуальні здібності студента до мовлення, чуття особливостей мови, ритмічність, голосова гнучкість і емоційність; мотиваційна спрямованість особистості на оволодіння професійними якостями вчителя).

Таким чином, головними засадами формування індивідуального стилю мовлення майбутніх педагогів є знання й шанування рідної мови, бажання їх постійно поглиблювати; інтерес, увага до мови взагалі й до рівня власного мовлення зокрема; поліфункціональність мовленнєвої практики й переконаність у суспільній значущості рівня культури мовлення педагога; знання різних функціональних стилів мовлення (їх сутності, позитивних й негативних щодо педагогічної професії рис); усвідомлення взаємозв'язків системи мови, структури мовлення і не мовленнєвих (екстралінгвістичних) структур; увага до змін норм мови, які фіксуються у нових виданнях словників, правописних збірниках; критичне (й творче) ставлення до написаного і промовленого слова, звіряючи його з кодексами норм, практикою визнаного зразка (письменника, учителя, лектора); створення у вищому навчальному закладі атмосфери доброзичливої уваги і до мовлення викладачів, і до мовлення студентів.

Ми впевнені, що розуміння викладачами вузу значущості зазначеного феномена й акцентування уваги студентів на ньому під час аналізу їх виступів, доповідей, мікровикладання на семінарських, практичних заняттях сприятиме ефективному формуванню індивідуального стилю мовлення майбутніх педагогів.

мовлення стиль вчитель стилістика

Література

1. Бабич Н.Д. Основи культури мовлення. - Львів: Світ, 1990. - 232 с.

2. Гончаренко С. Український педагогічний словник. - К.: Либідь, 1997. - 376 с.

3. Коломієць В.С. Особливості формування мовленнєвих умінь у студентів-іноземців // Творча особистість учителя: проблеми теорії і практики: Зб. наук. Праць / Ред. кол. Н.В.Гузій та ін. - К.: НПУ, 1999. - Вип. 3. - С.226-232.

4. Мурашов А.А. Культура речи учителя. - М.: Москов. психолого-социал. ин-т; Воронеж: Изд-во НПО «МОДЭК», 2002. - 432 с.

5. Перебийніс В, С. Методи дослідження стилістики мови і стилістики мовлення // Теоретичні проблеми лінгвістичної стилістики. - К., 1972. - С. 52-57.

Размещено на Allbest.ru