Проблеми оновлення методики викладання історії

Размещено на http://www.allbest.ru/

ПРОБЛЕМИ ОНОВЛЕННЯ МЕТОДИКИ ВИКЛАДАННЯ ІСТОРІЇ

В сучасний період державного розвитку трансформація історичної освіти є однією з провідних складових модернізації української освітянської справи у відповідності з потребами сучасності, розвитку історичної науки, підвищення політичної культури молоді. Вирішення цих питань стало чи не першочерговим завданням діяльності науковців-істориків та викладачів історії як в школі, так і у вищих навчальних закладах. Якщо зміст навчання історії більш-менш був оновлений у відповідності до вимог новітнього часу [1, 2], то методичний бік справи все ще лишається занедбаним. Це обумовлено тим, що у більшості випадків історія викладається хоч і за новим змістом, але за методикою минулих десятиріч, що суттєво знижує рівень засвоєння учнями й студентами історії.

Актуальність пропонованої теми обумовлена потребою створення нової системи викладання історичних дисциплін. Це, у свою чергу, висуває на перший план необхідність пошуку нових засобів навчання історії студентів, що є нагальною потребою, зокрема, для підвищення політичної культури молодої інтелігенції. У пропонованому дослідженні ми поставили за мету окреслити певне коло проблем, які стримують процес оновлення методики викладання історії, зокрема у вищих навчальних закладах.

Безумовно при викладанні історії у вищих навчальних закладах необхідно спиратися на зарубіжний та передовий вітчизняний досвід. У розподілі навчального часу студента відбулася зміна, яка кардинально змінює методику викладання історії - це підвищення годин на самостійне опрацювання матеріалу студентами. У зв'язку з цим особливого значення набувають активні методи навчання, але все ж таки основними залишаються лекції, семінарські заняття, індивідуальна практична робота студента. До речі, і лекції, і семінарські заняття з історії на сьогоднішній день мають цілу низку прийомів, які значно підвищують ефективність засвоєння матеріалу. Це, наприклад, і рольові ігри (опонент, рецензент, експерт тощо), і круглі столи, і міні-проекти на історичну тематику, і підготовка презентацій та ін.

Водночас необхідно відзначити певну інертність частини студентів у використанні активних форм і методів організації самостійної роботи. Це можна пояснити тим, що активізація роботи студентів на семінарських заняттях з історії потребує набагато більшого витрачання зусиль і при підготовці, і під час проведення самих занять. Тому з інтересом сприймають нові, активні форми і методи навчання студенти, які вже познайомилися з такими методами в школі. Останнє, на жаль, не є поширеним у вітчизняних школах. Переходом до активних форм викладання історії можуть похвалитися хіба що школи з поглибленим вивченням історії. Хоча, з іншого боку, методика викладання повністю залежить від вчителя, а особливо від його умінь та навичок. історичний дисципліна освіта

Варто також зазначити, що сучасна педагогіка виділяє індивідуалізацію навчання історії як необхідну складову вдосконалення освітянського процесу. Безумовно, з цим не можна не погодитись, оскільки індивідуалізоване навчання враховує особливості студента, організовує його індивідуальне просування за навчальною програмою. Але в той же час, внаслідок реалізації індивідуалізованого навчального процесу відбувається розшарування студентів у групи, які різняться своїми навчальними можливостями. Тому для вдосконалення навчального процесу з історії в плані його індивідуалізації потрібно ще плідно працювати, зокрема, розробити нові методичні прийоми та навчальні програми.

Дається взнаки й відсутність відповідної навчально-методичної літератури з історії, яка б ґрунтувалась на оновленому змісті історичної науки та з урахуванням нових методик викладання історії.

Важливою передумовою для засвоєння історичного матеріалу студентами є пробудження у них інтересу до змісту навчального матеріалу. В цьому аспекті важливе значення має робота викладача. Він має створити умови, в яких студенти будуть не тільки зацікавлені тією інтелектуальною роботою, яку треба виконати з пізнавальною метою, але й прагнули б при цьому набути певних умінь та навичок. Для цього викладачеві необхідно систематизувати відповідний матеріал, та організувати роботу над ним так, щоб не знижувалася інтелектуальна діяльність студентів.

В цьому плані ефективним засобом буде метод дослідження специфічних та дискусійних проблем вітчизняної історії, які детально не описані в підручниках, з метою формування цілісного уявлення про особливості розвитку української державності.

Наприклад, з утвердженням незалежності України окреме місце в державній системі посіли громадські інституції, до яких відносяться і профспілкові організації. В навчальному процесі використовуються сучасні підручники, які всебічно розкривають історію української державності, але в жодному з них не відводиться окреме місце таким громадським організаціям, які також зіграли не останню роль у розбудові демократичної держави.

Тому на основі аналізу діяльності громадських організацій впродовж українського державотворення з початку 90-х років ХХ ст. можливе ефективне навчання студентів основним тенденціям суспільно-політичної трансформації незалежної держави, що, у свою чергу, дозволить поглибити знання фахівців, зокрема з курсу «Новітня історія України».

На користь використання такого методу свідчить той факт, що історія профспілкового руху незалежної України безпосередньо пов'язана з проблемами політичного та соціально- економічного розвитку, які зверхньо вивчаються студентами в базовому курсі новітньої історії України. А це означає, що студенти, вивчаючи історію профспілкового руху, опанують такі проблеми як безробіття, страйкова боротьба робітників, система трудових відносин в Україні тощо.

Отже, подальша розробка такого методу викладання історії України зумовлене необхідністю розширити коло наукових інтересів студентів за рахунок вивчення специфічних проблем новітньої історії, об'єктивної оцінки економічних та політичних процесів і подолання попередніх ідеологічно зумовлених стереотипів.

Підсумовуючи зазначене вище можна стверджувати, що впровадження нових методик викладання історії у вузах стикається з цілою низкою об'єктивних складностей, які потрібно вирішувати, зокрема це певна інертність частини студентів у використанні активних форм і методів організації процесу навчання, відсутність відповідної навчально-методичної літератури з історії, недосконалість системи індивідуалізації навчання, проблема пробудження інтересу у студентів до історичної дисципліни. Саме перспектива вирішення окреслених проблем і виступає стимулом для викладачів і науковців продовжувати дослідження та активно працювати в сфері оновлення методики викладання історії.

ЛІТЕРАТУРА

1. Андрущенко В.П. Основні тенденції розвитку вищої освіти України на рубежі століть / В.П. Андрущенко // Вища освіта. - 2001. - № 1. - С. 11-17.

2. Кремень В.Г. Філософія освіти ХХІ ст. / В.Г. Кремень // Освіта України. - 2002. - 28 грудня. - № 102. - С. 103.

Размещено на Allbest.ru