Вивчення рідної мови загалом і особливо в дитячому віці

Размещено на http://www.allbest.ru/

ВСТУП

Запитання, запропоновані дитині, повинні допомагати їй думати, але ніяк не звільняти її зовсім від цих зусиль. Вони мають бути настільки простими і зрозумілими, щоб дитина могла добре збагнути їх і знайшла в них вказівку, як відповідати, але вони не повинні бути настільки вже ясними, щоб у них містилася готова відповідь і дитині було ні про що вже думати.

Трапляється іноді, що дитина не вміє відповісти на найпростіше, очевидно, запитання. Наставниця відносить це до тупості чи впертості дитини, сердиться, робить зауваження, але це аж ніяк не допомагає справі, тому що учениця тут ні в чому не винна. Річ у тому, що вона не розуміє вашого запитання; «Не може бути! -- скажете ви. -- Запитання таке просте, а учениця не дурна». Простим воно може бути для вас, але не для неї. Ви надали своєму запитанню не тієї форми, котра могла б бути для неї доступна; ви вжили не той склад мови, який відповідає її вікові, ступеню її понять і властивостям її розуму. З кожною дитиною потрібно говорити особливою мовою, навмисно для неї створеною. Припустімо, що ваша мова має всі якості, необхідні для того, щоб відповідати потребам дитячого віку взагалі; але цього ще не досить. Потрібно вміти говорити з кожною дитиною тією мовою, яка найбільше відповідає її індивідуальному розвиткові, яка для неї найзрозуміліша. Якщо ви пропонуєте одне й те саме запитання кільком дітям, може статися, що одна дитина зрозуміє вас абсолютно, тим часом друга -- лише наполовину, а третя зовсім не зрозуміє. З цього ще не випливає, що дитина, яка зрозуміла вас краща за інших, неодмінно розумніша за них. Можливо, ви вжили випадково той зворот мови, який найбільше відповідає властивостям її розуму. Можливо, інші діти, яких ви вважали з цього приводу менш розумними, зрозуміли б вас ще краще, якби ви використали доступні для них форми мовлення.

Не слід також вимагати від дітей, щоб вони відповідали якомога швидше; нехай краще дитина відповідає повільно, але правильно, розважливо, ніж швидко та помилково. Часто буває, що діти, які вражають усіх гострими і красномовними відповідями, розуміють відповідь, якої від них вимагають, значно гірше, ніж ті, які не вміють відповідати швидко, не подумавши.

Діти висловлюються зазвичай незрозуміло і плутано; вони поспішають передати свою думку як-небудь, аж ніяк не дбаючи про точність і правильність вислову. Потрібно привчати їх надавати своїм запитанням і відповідям більшої точності й правильності, як для того, щоб пояснити цим їхні власні поняття, так і для того, щоб навчити їх висловлюватися зрозуміло для інших. Запитання, що їх ставлять дітям, слід будувати таким чином, щоб дитина не могла відповісти якимось одним словом, а мусила б неодмінно для ясності змісту сказати у відповідь цілу правильну фразу, побудовану переважно зі слів, що містилися в запитанні, але складених у формі відповіді. Якщо дитина відповідає незрозуміло допоможіть їй новими запитаннями. Іноді пропонуйте дітям розповідати щось вам або одне одному. Якщо дитина говорить неправильно, не виправляйте її, але зробіть так, щоб вона сама себе виправила, ставлячи їй такі запитання, які могли б наштовхнути її на правильну відповідь.

1. Лінгводидактична спадщина І.І. Срезневського

1.1 ПРО ВИВЧЕННЯ РІДНОЇ МОВИ ЗАГАЛОМ І ОСОБЛИВО В ДИТЯЧОМУ ВІЦІ

Знання рідної мови необхідне як найважливіша умова й знаряддя освіти кожної людини зокрема та народної освіченості загалом. У чому ж полягає знання мови? В чому ж полягає вивчення мови?

У знанні можна виокремити дві сторони: а) знання внутрішнє, знання про себе, для задоволення внутрішніх потреб розуму того, хто пізнає, і б) знання зовнішнє, знання для інших, для задоволення потреб і очікувань їхнього розуму. Внутрішнє знання мови передбачає знання слів та знання сполучуваності слів.

1. Знання слів. У мові не може не бути таких слів, що вживаються тільки як умовні знаки уявлень і понять, якими є, скажімо, рука, но-га, людина, небо і т.п. Знання їх залежить тільки від пам'яті, розуміння їх дорівнює розумінню іншомовних слів: нерви, блондин, лампа, секретар -- чи власних: Петербург, Москва, Петро Великий і т.п.

Та хоч би як були необхідні ці слова з умовним змістом, жодна мова не може складатися тільки з них: із них, як з насіння, вливаються в мову та в розум, який пізнає мову, десятки тисяч слів і виразів із сенсом внутрішнім: немає для мене сенсу внутрішнього в слові рука, я вивчив його внутрішній зміст пам'яттю; та вже не пам'яттю, а мислячим розумом засвоюю потім слова: ручка (чиясь чи до чогось), ручний, рукав, виручати, заручати тощо; чи слово веду -- воджу я вивчив за допомогою пам'яті; та вже не пам'яттю, а мислячим розумом пізнаю надалі слова: вождь, вожатий, доводити, поведінка тощо.

Такі слова я не тільки пізнаю, а й сам їх створюю в собі, й тим правильніше, чим більше вдивляюся розумом, хоч і неусвідомлено, в закони їх утворення. Так знання слів передбачає їх знання -- не тільки як умовних знаків уявлень і понять кожного зокрема, а й як свідомих зображень уявлень і понять у їх взаємній спорідненості, зображень або зрозумілих для розуму, або відчутних уявою, тих та інших у великій кількості з розумінням законів чи причин їх утворення.

2. Знання сполучуваності слів. У всіх мовах без винятку є свої особливі різні способи зіставлення слів для вираження думок; у переважній більшості мов у низці цих способів стоїть необхідність позначати співвіднесення слів і думки шляхом їх видозмін (я бачу, а не я бачить, світло чи світла...) і тут лише окремі вимагають пам'яті без участі розуму: слів -- десятки тисяч, а їх поєднань, потрібних для вираження думки -- мільйони. Жодна пам'ять не витримала б цього громаддя, якби нерозум, і тим легше йому володіти цим громаддям, чим сильнішою є свідомість, чим свідоміше дитина володіє мовою. Отже, знання сполучності слів полягає у видозмінах, яким підпорядковуються слова в їх сполученні одне з одним, і образах зіставлення слів у цілісних вираженнях думки, а водночас і знанні законів, якими керується мова в доборі тих чи інших. Зовнішнє знання передбачає:

1. Уміння керуватися словами, легко знаходити їх для правильного і зрозумілого відображення усілякого роду уявлень і понять, не тільки користуватись усіма готовими, тими, що чуємо, а й володіти силою створювати інші, подібні, загальнозрозумілі.

2. Уміння поєднувати слова в суцільні вирази для правильної передачі своїх почуттів і думок іншим, користуватися готовими звичними виразами та вмінням створювати такі самі чи навіть влучніші та зрозуміліші.

3. Уміння зрозуміло, правильно й гарно промовляти як окремі слова, так і зв'язні висловлювання.

4. Вміння писати, тобто зовнішніми знаками зображувати слова та їх сполучення таким чином, щоб можна було зрозуміти те, що написано... Ось повне знання мови.

Не кожний може все це знати на достатньому рівні, та все ж є обов'язкові знання для кожного, якщо їх немає, не можна назватися тим, хто знає мову. Ці знання передбачають:

1. Знання слів, які позначають усі побутові уявлення та поняття, й уміння ними користуватися.

2. Уміння правильно й легко користуватися головними видозмінами та найнеобхіднішими способами їх зіставлення у зв'язних вираженнях думок та почуттів.

3. Володіння правильною вимовою...

Першого, низького ступеня знання рідної мови діти досягають у два, три, чотири роки, після того, як почали белькотати перші звуки: «мама», «тато» тощо; нап'ятому, шостому та сьомому роках дитина вже володіє умінням правильно користуватися тією часткою мови, яка необхідна для позначення уявлень і понять, зауважень і суджень відповідно до її віку. Свобода володіння мовою у дитини ще не є справжньою свободою, бо дитина більше розуміє, ніж уміє користуватися зрозумілим, користується переважно вже готовим; їй не дуже потрібні слова, більше -- вислови. Це не свобода, а невимушеність. До речі, слід зазначити, що діти не дуже дбають про невимушеність у користуванні рідною мовою, а домагаються саме свободи. В знанні своєї рідної мови -- це перший ступінь.

За цим першим ступенем знання рідної мови йдуть кілька інших залежно від розвитку сил, віку та освіти. Ці ступені відрізняються як кількістю засобів для вираження думок, так і мірою усвідомленості та свободи їх вибору...

І все ж внутрішній голос промовляє мені: ні! Вивчення мови не повинно ні починатися, ні продовжуватися так, як воно досі ще проводиться багатьма. Не відразу, звісно, а потроху, але воно зовсім зміниться. Майже не буде того, що є зараз, буде те, чого немає тепер. Шляхом часткових спроб, дедалі більше вдалих, дійдуть, нарешті до прийомів, які співвідносні з вимогами природи.

Яку саме мову потрібно вивчати як рідну? Відповіді на це запитання можуть бути різноманітні: одні обстоюватимуть мову вищого світу, інші -- літературну чи наукову... На мою думку, відповідати на це запитання справедливо так.

Потрібно вивчати саме мову, мову загальнонародну, не якусь тимчасову говірку якогось прошарку народу, хоч і вищого за освіченістю...

Загальнонародне те, що належить усім шарам однаково... Як доповнення до головного мають вивчатися відтінки давньої мови та місцеві говірки... В кожній народній мові, в кожній місцевій говірці є прихована сила, яка об'єднує в собі всі інші сили. Це -- дух народності...

1.2 ПРАВИЛА НАВЧАННЯ РІДНОЇ МОВИ

Знання рідної мови започатковується в перші роки життя, зміцнюється в підлітковому віці. Що саме потрібно зробити наставникові, щоб коштовні зернята рідної мови, які були посіяні природою в перші роки життя, дедалі міцнішали й зростали новими пагінцями? Звісно, потрібно допомагати природі, усувати все, що стає на перешкоді.

З кожним роком вимоги природи, а відтак і вимоги освіти стають для дитини дедалі більшими, з кожним роком піклування про це має бути дедалі наполегливішим; та як у природному розвитку дитини все здійснюється поступово, так за тим самим законом наступності в розвитку потрібно і будувати заняття з розвитку рідної мови. Це провідна умова, з якою не може змагатися жодна з інших умов.

Відповідно до цієї умови можемо розділити роки навчання дітей рідної мови на дві пори.

1. Перша пора триває до того часу, доки дитина навчиться плавно читати.

2. Друга пора триває до того часу, доки дитина навчиться плавно писати.

Упродовж першої пори дитина вчиться, але не як учень чи учениця, а як звичайна дитина, котра ще лише готується до навчання, ще тільки звикає до навчання; до безпосереднього та особливого піклування про успіхи малюка сама природа закликає матір, яка любить свою дитину, побоюється за слабкість сил свого рідного створіння і водночас дбає про розвиток сил. Хоч би хто в ці роки посів місце матері, він посяде тільки її місце.

Протягом другої пори вже не те: дитина вже вчиться -- тим краще вчиться, чим здібнішою є; більш підготовлений до справи той, хто учить -- навчання здійснюватися в суворому порядку без будь-яких перешкод. Може вчити своїх дітей і мати; але й мати повинна виконувати цей обов'язок не як мати, а як учитель добрий, такий, котрий любить дітей але вимогливий і до себе, і до дітей; такий, котрий залишає осторонь усі інші обов'язки задля виконання головного, вчительського. Не завжди це може зробити мати, на яку покладеш й інші, не менш важливі обов'язки. Вже добре, якщо мати буде лише помічником учителя.

Тим, що я відношу до першої пори учіння всі роки життя, впродовж яких діти готуються до навчання і навчаються читати, я викликаю щодо себе подвійний сумнів: а) можуть нарікати, що не слід сполучати разом роки, коли діти вчаться читати з роками підготовки до початку навчання грамоти; б) можуть також закинути, що дитина переважно починає вчитися писати раніше, ніж засвоїть навички плавного читання, тому й переходить у другий вік занять раніше, ніж закінчить перший. На це відповім так.

1. Нічим не можна виправдати тих батьків, які зовсім не дбають заздалегідь про підготовку своїх малюків до праці вивчення грамоти. Що не помітнішим буде для малюка перехід від віку немовляти до дитинства, від занять, що будувались на його зацікавленості, до занять, які стимулюють його допитливість, то, гадаю, міцнішим буде початок його розумового виховання; що пізнішим буде в його житті час, коли він має сісти за книгу, то для нього гірше -- уже навіть тому, що йому це специфічне заняття буде здаватися важким. Гріх порушувати безтурботне щастя дитячого життя -- та воно й анітрішки не порушується, а буде лише повнішим, якщо малюк почне знайомитися з книгами та літерами, аніж його почнуть вчити читати. Аби лиш були в малюка книги, звісно, із зображеннями, вони будуть для нього серед цікавих іграшок, вже з дворічного віку а то й раніше. До п'яти років дитина без будь-яких зусиль може вивчити літери, а через рік по цьому так само без особливих зусиль може почати потроху й читати -- підписи під малюнками, назви книжок, підписи на іграшках тощо.

Не потрібні будуть зусилля й після того, коли з дитиною почнуть працювати над читанням упродовж чверті години чи півгодини.

Отже, таким чином дитина навчиться читати плавно, навіть не помітить, коли набуде такого вміння.

Навичка писати засвоюється малюком так само заздалегідь: він із радістю пише каракулі тільки-но зможе тримати олівець у пальчиках, із радістю пізніше малює й літери, як будиночки чи звірят, із радістю ще пізніше пише цілі слова, які прочитав, чи вирази, які сам же вигадує. Краще для дитини, якщо раніше звикне вона писати, раніше набуде навички плавного читання; та легке, плавне писання все ж не залежить тільки від одного внутрішнього бажання дитини; для цього потрібен і вік, який передбачає певну силу руки у володінні пером, і правильні уроки.

Саме цими уроками й започатковується друга пора дитячої освіти, пора уроків, які мають привчити дитину до різних вправностей, необхідних для подальших успіхів у мистецтвах -- уроків письма, креслення, малювання, лічби, музики тощо, пора першого розвитку вибіркової спостережливості й тямущості в дітях, пора перших уроків з рідної мови.

Ось чому я відношу до першої пори учіння дітей усі ті роки життя, які пройдуть до перших визначених уроків, які можливі лише після того, як діти звикнуть легко й плавно читати. Кінцева мета першої пори навчання -- підвести дитину до того, щоб вона легко розуміла не тільки усну розповідь, а й написане -- все, що може бути їй зрозумілим за її віком.

Середній вік, коли можна досягти цієї мети, -- 9-й рік; кажу: середній, бо окремі діти можуть досягти цієї мети й раніше, інші, у яких уповільнені темпи розвитку, -- пізніше. Тому зауважу, що прискорювати досягнення мети насильницькими засобами так само шкідливо, як і некорисно і навіть шкідливо уповільнювати час початку другої пори. Любов матері, її турботливість та підготовленість до занять з рідною дитиною, допоможуть досягти мети саме до того часу, коли це потрібно, й більш чи менш правильно визначити правила, яких при цьому слід дотримуватися.

Ось ці правила, як я їх зрозумів, придивляючись до матерів, які з любов'ю виконували свої обов'язки.

1. Розмовляйте з дитиною правильно, не калічте свою мову ні відповідно до дитячої неправильної вимови, ні за якимись вигаданими примхами моди: і ніжність до дитини, і свою гідність можна висловлювати без будь-яких спотворень. Що старшими є діти, то правильніші мовленнєві зразки вони мають чути, їх потрібно спонукати до чистої й невимушеної вимови.

2. Розмовляйте з дітьми правильною мовою, стежте за своїми помилками, виправляйте їх негайно.

Відучуйте й дітей від помилок мимовільних, а тим паче від довільних, навмисних.

3. Розмовляйте з дітьми так, щоб їм було все зрозуміло, не намагайтеся вдавати, що ви розумніші за них чи дурніші; говоріть мовою багатою, не уникайте ні висловів, ні слів незрозумілих дітям, безперечно, якщо вони є необхідними й можуть бути хоч трішечки зрозумілими. Звільняйте дітей від усіляких приводів говорити інакше. Не уникайте можливості, пояснити їм у розмові все, що їм цікаво, давайте їм самим можливість висловлювати свої пояснення й зауваження.

4. Не гасіть у дітях любов слухати розповіді, а натомість розвивайте її, особливо любов слухати такі оповіді, які водночас збуджують їхню допитливість та їхню уважність до чогось одного, визначеного. Дайте їм змогу переказувати ці розповіді, допомагайте їм послідовно їх відтворювати своїми запитаннями, здогадками чи доречним вкрапленням своїх невеличких пригадувань чогось із розповіді.

5. Читайте дітям усе, що їх може зацікавити, цим читанням намагайтеся збуджувати у них любов до читання. Коли вони самі почнуть хоч трохи читати, спонукайте їх до читання як до задоволення -- задля них самих чи задля інших, близьких для них. Що більше буде в них книжок для читання, то краще, однак за умови, щоб вони не привчилися любити читати одні лише казочки, щоб читання не тільки створювало ґрунт для їхньої уяви, а й збуджувало прагнення пізнавати те, що є чи буде. Не можна забути ще одне застереження: не давайте дітям у руки книжок, якщо самі їх заздалегідь не прочитали, між іншим, і таких книжок, які написані книжковою, штучною, нежиттєвою мовою.

6. Природно, дитині потрібно дослівно втлумачувати те, що вона чує, особливо римовані вислови та наспіви, і робити це так, щоб діти самі це запам'ятовували вже на третьому році життя; на четвертому та п'ятому роках можна їх уже привчати до цього, наспівуючи разом з ними, або в якийсь інший спосіб спонукати до запам'ятовування цих римованих рядків, як захоплюючих для них своїм змістом, так і бездоганних правильністю та виразністю мови. Не змушуйте їх заучувати, а тільки заохочуйте -- та й то тільки римовані рядки, а не прозу, за винятком хіба що прислів'їв та подібних висловів, невеличких описів, жвавих, досконалих за добором і розташуванням ознак. Не давайте їм заучувати нічого такого, що не буде їм подобатися потім, коли вони стануть розумнішими та вимогливішими у своїх поглядах на прекрасне.

7. Витвори й види природи, твори людського мистецтва, усілякі малюнки, звісно, зрозумілі дітям, доступні їх розумові, збуджують у них спостережливість та думку, стимулюють до запитань, розповідей, читання. Що більше всього цього буде перед дітьми, то краще: що найбільше буде до вподоби дітям, те вони будуть частіше уважно розглядати, описувати -- так черга дійде до всього гарного. Зрештою, що старші діти, то більше потрібно спонукати їх до розглядання винятково чогось одного. Так, доки вони не роздивляться добре однієї речі, не слід братися за іншу, водночас поступово розширювати коло тих предметів, які ними розглядаються. У ході розглядання з ними будь-яких предметів не дозволяйте тупих запитань,, як-от: скільки очей у коня?, де дах будинку -- вгорі чи внизу?, на якій нозі стоїть людина, якщо підняла праву? і т. ін.

Якщо дотримуватися цих правил, то легко досягти мети у навчанні дітей рідної мови в першу пору учіння, дай Боже, щоб так само легко можна було й надалі досягати інших цілей учіння. Легко досягти цієї мети, якщо дитина йде до неї під крилами материнської любові, чи любові самої матері, чи людини, яка її замінює, та все ж таки любові материнської, тієї чистої, безкорисливої, дбайливої, що ніколи не згасає, святої любові, з якою жодна інша не може зрівнятися.

О, якби тільки пам'ятали однаково всі матері, що означає жити на світі без цієї любові й самій матері, й дитині, дізнавались би без няньок та наставниць, яких вони наймають дітям, як потребує малюк цієї любові, як він намагається викликати у них, людей, що випадково приставлені до нього, якими радощами наповнює душу. О, якби всі матері однаково розуміли, що від цієї любові залежить усе майбутнє людини.

Друга пора учіння рідної мови, а водночас і всього іншого, починається відтоді, коли засвоєна дітьми вправність читання, продовжується доти, доки вони засвоюють вправність писати; це може тривати близько чотирьох років. Коли дитина опанує достатньою вправністю писання, вона переходить до отроцького віку, може з успіхом починати працювати для своєї освіти і розумом, і пам'яттю, самостійно починати займатися науками, як науками.

1.3 Рідне слово

Мова народу -- найкращий, що ніколи не в'яне і вічно знов розпускається, цвіт усього його духовного життя, яке починається далеко за межами історії, цей цвіт ніколи не в'яне й вічно знову розпускається. У мові одухотворяється весь народ і вся його батьківщина; в ній, творчою силою народного духу втілюється в думку, в картину і звук небо вітчизни, її повітря, її фізичні явища, її клімат, її поля, гори й долини, її ліси й ріки, її бурі і грози -- весь той глибокий, повний думки й почуття, голос рідної природи, який лунає так гучно в любові людини до її іноді суворої батьківщини, який відбивається так виразно в рідній пісні, в рідних мелодіях, в устах народних поетів. Проте у світлих, прозорих глибинах народної мови відбивається не тільки природа рідної країни, а й уся історія духовного життя народу. Покоління народу проходять одне за одним, але результати життя кожного покоління залишаються в мові -- в спадок нащадкам. У скарбницю рідного слова одне покоління за одним складають плоди глибоких сердечних порухів, плоди історичних подій, вірування, погляди, сліди пережитого горя і пережитої радості, -- одним словом, весь слід свого духовного життя народ дбайливо зберігає у народному слові. Мова є найважливіший, найбагатший і найміцніший зв'язок, що поєднує віджилі, нинішні та майбутні покоління народу в одне велике, історичне живе ціле...

Будучи, таким чином, найповнішим і найпевнішим літописом усього духовного, багатовікового життя народу, мова, водночас, є найбільш народним наставником, який навчав народ тоді, коли не було ще ні книг, ні шкіл, і продовжує навчати його до кінця народної історії. Засвоюючи рідну мову легко й без великих зусиль, кожне нове покоління, водночас, засвоює плоди думки й почуття тисячі поколінь, що передували йому й давно вже зотліли в рідній землі або жили, можливо, не на берегах Рейну і Дніпра, а десь біля підніжжя Гімалаїв. Усе, що бачили, усе, чого зазнали, усе, що пережили та передумали ці незліченні покоління предків, передається легко й без великих зусиль дитині, яка тільки-но відкриває очі на світ божий, дитина, вивчившись рідної мови, вступає вже в життя з безмежними силами. Не умовних звуків тільки вчиться дитина, вивчаючи рідну мову, а п'є духовне життя й силу з рідних грудей рідного слова. Воно пояснює їй природу, як не міг би пояснити її жоден природознавець, воно знайомить її з характером людей, що її оточують, із суспільством, серед якого вона живе, з його історією та його прагненнями, як не міг би ознайомити жоден історик; воно вводить її в народні вірування, в народну поезію, як не міг би ввести жоден естетик; воно, нарешті, дає такі логічні поняття й філософські погляди, яких, звичайно, не міг би дати дитині жоден філософ.

Дитина, розвиток якої не був спотворений силою, здебільшого в п'ять чи шість років говорить уже дуже жваво й правильно своєю рідною мовою. Але подумайте, скільки потрібно, знань, почуттів, думок, логіки й навіть філософії, щоб говорити так якою-небудь мовою, як говорить не дурна дитина років шести чи семи своєю рідною мовою?

Дуже помиляються ті, хто вважає, що в цьому засвоєнні дитиною рідної мови діє тільки пам'ять: ніякої пам'яті не вистачило б на те, щоб запам'ятати не тільки всі слова якоїсь мови, а й навіть усі можливі сполучення цих слів та всі їхні видозміни; ні, якби вивчали мову самою пам'яттю, то ніколи цілком не вивчили б жодної мови.

Мова, створена народом, розвиває в душі дитини здатність, яка створює в людині слово і яка відрізняє людину від тварини.

Предметова лекція не повинна бути довгою -- 25-30 хвилин найбільше. До неї додається:

а) оповідання про життя зайчика, яке вражає уяву й почуття дітей;

б) яка-небудь руханка з піснею про зайчика;

в) ручна праця, найкраще ліплення зайчика з глини. Бажано дуже, щоб зайчик (як і інші живі герої предметових лекцій -- миша, кішка, риба, черепаха і ін.) деякий час прожив з дітьми -- або в спеціально улаштованому тераріумі, або в звичайній коморі, хліві, щоб діти придивились до його звичок, навчилися його плекати, задовольняти його потреби, а через деякий час випустили свого приятеля на волю. Бо діти повинні розуміти, що кожній живій істоті воля дорожча над усе, і нікого не треба тримати в неволі. Але таке коротке перебування різних живих звірят при дітях викликає у малят живу, активну до них симпатію і дає багато розуміння самого життя звірят.

Усі вірші, вправи, спостереження розвивають одночасно і мову, і пам'ять, і мислення, а значить, і уяву. Але для розвитку саме цієї дуже значної здібності можна вживати ще й інших засобів, теж пов'язаних з розвитком мови і з малюнком. Так, треба мати серію малюнків, за якими дітям пропонується вигадати самим яке-небудь оповідання. Ці малюнки послідовно ускладнюються: спочатку дитині показується малюнок, де намальовано всього одну яку-небудь істоту -- дитину, собаку, кішку. Дитина має розповісти, що вона про ту істоту думає, як уявляє собі те її становище, в якому її намальовано. Діти спочатку можуть звертати увагу тільки на предмети та їх рухи. Тільки згодом дається на малюнкові кілька істот, і дитина має зрозуміти їх взаємні відносини. Для цих вправ треба вибирати справді цікаві і гарні малюнки, які б викликали у дитини бажання задуматися і уявити собі щось, подібне до малюнка. Не треба настирливо вимагати, щоб дитина конче зараз вам і склала цілу казку. Ні, це дуже залежить від настрою дитини, від її індивідуального складу. Серед усякого колективу дітей завше знайдуться такі, що сміло, одразу, не вагаючись, чи добре, чи погано, щось вигадують і розповідають. Але є й інші, або менше здібні, або соромливі, котрі, може, щось і уявляють собі, але не насмілюються висловитись. їх треба не тільки підбадьорювати, а дати їм більше часу на переживання. Можна їм сказати: «Ось ти добре придивись до малюнка, а завтра, може, мені що-небудь про нього розкажеш» . Це вже буде добра вправа і на пам'ять, і на уяву.

Добре сприяє уяві ще спільний малюнок на дошці. Дітям розказується невеличке оповідання і потім пропонується спільно його ілюструвати на дошці. Всі учні, які заохотяться самі до цієї праці, малюють на дошці те, що в оповіданнях їх вразило найбільше, додають деталі, реконструюють оповідання, чимало додаючи до нього свого, вигаданого. Жіру (з інституту Руссо в Женеві) пропонує ще такі засоби: не докінчувати яку-небудь казку, а на цікавому місці давати дітям самим довести казку до кінця, так або інакше розв'язати конфлікт... Давати кілька слів, щоб з ними скласти коротеньке оповідання, наприклад: річка -- повінь весняна -- хлопчик необережний -- рятунок; темна ніч -- мати хвора -- донька -- лікар.

Або для окремих речень: пастух -- вівці -- вовк; ранок -- степ; перепелиця -- вечір. Жіру пропонує ще давати дітям вгадувати, що вимальовується з якої-небудь безформної чорнильної плями. На нашу думку, для цього краще лити з дітьми віск і розгадувати, які виходять фігури, або розпитувати дітей, що вони бачать в хмарах. Взагалі, всі ці вправи можна проводити, скажімо, з п'ятилітніми дітьми, бо уява жива, вона розвивається тим матеріалом, яким дитина оволодіває, фантазія обробляє те, що дає їй пам'ять. Одна дитина обробляє більш яскраво, більше додає свого, друга менше; це залежить від усього оточення, від вражень школи й життя, але і розвивати його конче треба якнайбільше.

1.4 НАУКА ПРО РІДНОМОВНІ ОБОВ'ЯЗКИ. РІДНОМОВНИЙ КАТЕХИЗИС ДЛЯ ВЧИТЕЛІВ, РОБІТНИКІВ ПЕРА, ДУХОВЕНСТВА, АДВОКАТІВ, УЧНІВ І ШИРОКОГО ГРОМАДЯНСТВА

Рідна мова -- це найважніша основа, що на ній зростає духовно и культурно кожний народ. У житті кожного народу, а особливо недержавного, рідна мова відіграє найголовнішу роль: рідна мова -- m сила культури, а культура -- сила народу. Тому зрозуміло, чому культурні народи ставляться до своєї рідної мови з найбільшою і гідністю, з найчулішою опікою. Рідна мова глибоко пересякає наше духове життя -- приватне й державне. Давно вже стверджено, що тільки рідна мова приносить людині найбільше й найглибше особисте щастя, а державі -- найсильніші патріотичні характери. Без добре виробленої рідної мови нема всенародної свідомості, без такої свідомості нема нації, а без свідомої нації -- нема державності, як найвищої громадської організації, в якій вона отримує найповнішу змову свого всебічного розвитку й виявлення.

Кожний народ ділиться на багато племен, що говорять більш-менш відмінними говірками чи наріччями. Говіркова мова ніколи не може бути мовою всенаціональною, -- для цього кожний народ утворює собі особливу соборну літературну мову, спільну й обов'язкову для всіх його племен. Літературна мова -- це найцінніше й найважніше оруддя духової культури та найміцніший цемент єдності нації, а тому всі народи оточують її найпильнішою опікою. У народів державних літературну мову береже й творить не тільки закон, але й ціле живе життя: церква, преса, школа, уряди, театри, кіно, радіо і т. ін.; навпаки, у народу недержавного літературна мова зростає дуже нерівно й дуже поволі, -- головно в залежності від національної свідомості й важности його інтелігенції, його церкви, преси.

Племена, об'єднані загальною всенародною свідомістю та однією літературною мовою, складають націю. Нація -- це найсильніша всенародна природна організація, що найповніше приносить народові користі політичні й духовні. Свідома нація -- звичайно народ державний, і тільки як виняток -- недержавний. Найголовніший і найміцніший цемент, що об'єднує етнографічний народ і перетворює його в свідому націю -- то соборна літературна мова. Ось через що народ, що немає соборної літературної мови, звичайно не є закінчена свідома нація й щастя бути державним не знає; такий народ і політично не сильний, чому легко попадає в залежність сильнішого сусіда.

Рідна й літературна мова -- органи надзвичайно ніжні й чутливі, -- навіть найменші недостачі й потрясения життя приватного чи всенародного помітно відбиваються й на них, через це кожний народ виробляє собі певну реальну практику, щоб найвірніш забезпечити своїй рідній і літературній мові найкращий і найлегший розвиток, щоб не принести їм найменшої шкоди й найкоротшої затримки в їхнім розвою.

Збір державних і приватних практик найкращого розвою рідної й літературної мови, потрібних для скорішого духового поступу народу та його культури, зветься рідномовною політикою або наукою про рідномовні обов'язки. Через те, що рідна мова -- найголовніший грунт, на якім духовно зростає й цвіте нація, рідномовна політика -- це найважніша політика всякого народу, яку конче мусить знати кожен інтелігент, якщо бажає бути свідомим членом своєї нації, якщо бажає своєму народові стати сильною нацією. Знання рідномовних обов'язків сильно підносить національну свідомість, а вона -- найкращий ґрунт для знання й розвитку соборної літературної мови. Ось через що корисно, щоб наука про рідномовні обов'язки стала наукою всенародною.

Рідномовна політика -- стара, як сам світ, бо повстала вона ще відтоді, коли люди вперше зачали творити організовані громади. Але наука про рідномовну політику чи про рідномовні обов'язки -- наука наймолодша, створена головно за останній час. Через те, що в цій науці я не мав попередників, читачі вибачать мені і неповноту цього курсу, і його недостачі, бо тут кожний крок довелося прокладати самостійно й самотужки.

Курс мій не прив'язаний конче до якоїсь окремої мови, чи до якогось окремого народу, -- він може придатися кожному народові, особливо ж недержавному, що прагне стати державним.

І. Рідна мова й народ.

1. Рідна мова -- то мова наших батьків і мова народу, до якого належимо.

2. Рідна мова -- то найголовніший наріжний камінь існування народу, як окремої нації: без окремої мови нема самостійного народу.

3. Ступінь виробленості рідної мови -- то ступінь зрілості народу й ступінь глибини його духової культури. Сила нації -- в силі її культури, тому треба конче дбати про розвиток рідної мови.

4. Культура рідної мови зростає разом із національною свідомістю народу. Працюймо ж для розвитку цієї свідомості нашого народу!

5. Народ, що не розуміє сили й значення рідної мови й не працює для збільшення культури її, не скоро стане свідомою нацією й не стоїть на дорозі до державності.

II. Держава й рідна мова.

1. Найголовніший обов'язок кожної держави -- всіма можливими силами дбати про якнайкращий розвиток спільної для всіх племен її народу літературної мови, як найміцнішої основи для його духового об'єднання.

2. Свої рідномовні обов'язки супроти своєї літературної мови держава виконує через церкву, школу, пресу, письменників, уряди, судівництво, інтелігенцію, театр, кіно, радіо й т. ін., що обов'язані вживати доброї соборної літератури мови.

3. Держава зобов'язана пильно й безперестанно дбати про мову своєї еміграції, змушуючи її вживати тільки соборної літературної мови й вимови та соборного правопису й не допускаючи її до мовного винародовлення.

4. Держава, що не об'єднує всіх племен свого народу спільною соборною літературною мовою, завжди наражена й на політичне роз'єднання цих племен.

5. Кожна держава, що дбає про своє майбутнє, мусить давати своїм меншинам повну змогу нормально розвивати свої літературні мови.

6. Мовне винародовлення завжди конче провадить до морального каліцтва, а воно -- найродючіший ґрунт для різних злочинів. Через це для власного добра держава мусить недопроваджувати своїх меншин до мовного винародовлення.

7. Тільки держава, що мало дбає про своє будуче, не дає літературним мовам своїх меншин повної змоги нормального розвитку.

8. Жодні урядові перешкоди не в силі спинити розвитку літературної мови меншини-нації, -- вони можуть тільки часово задержати цей розвиток.

9. Держава, що не дає своїм меншинам змоги нормально розвивати свої літературні мови, робить із них своїх неприхильників, що завжди загрожуватимуть політичній силі її.

ІІІ. Найперші рідномовні обов'язки кожного громадянина.

1. На кожному кроці й кожної хвилини охороняй честь своєї рідної мови, як свою власну, більше того -- як честь своєї нації. Хто не береже чести своєї рідної мови, той підкопує основи своєї нації.

2. Розмовляй у родині своїй тільки рідною мовою. Це принесе тобі правдиву насолоду шляхетного почуття сповнення найбільшого обов'язку супроти свого народу.

3. Хто в родині своїй розмовляє не рідною мовою, той стоїть на дорозі до мовного винародовлення, -- найбільшого непрощенного гріху супроти свого народу.

4. Бережи своє особове ім'я й родове прізвище в повній національній формі, й ніколи не зміняй їх на чужі. Найменша тут зміна, -- то вже крок до винародовлення.

5. Кожний, хто вважав себе свідомим членом свого народу, мусить пильно навчатися своєї соборної літературної мови.

6. Кожний свідомий член народу мусить завжди допомагати всіма доступними йому способами розвиткові культури своєї літературної мови.

7. Кожний свідомий член народу мусить добре розуміти й ширити головне рідномовне гасло: «Для одного народу -- одна літературна мова й вимова, один правопис».

8. Кожний свідомий член нації мусить добре знати й завжди виконувати рідномовні обов'язки свого народу.

9. Де б ти не жив -- чи в своїм ріднім краю, чи на чужині, -- скрізь і завжди мусиш уживати тільки однієї соборної літературної мови й вимови, тільки одного спільного правопису. Тим ти покажеш, що ти свідомий син своєї об'єднаної нації.

10. Кожний свідомий громадянин, живучи серед чужого народу, мусить конче вживати своєї рідної мови не тільки вдома, але й скрізь, де можливо.

11. Кожний громадянин мусить добре пам'ятати й дітей своїх того навчати, що наймиліша мова в цілому світі -- то мова рідна.

12. Кожний свідомий громадянин мусить щедро підтримувати свої національні періодичні й неперіодичні видання, даючи їм тим змогу нормальніш розвиватися. Добрий стан національних видань -- то могуча сила народу й запевнення розвою рідної мови, а висота їх накладу -- то ступінь національної свідомості народу.

13. В справах рідномовної політики свого народу мусить бути серед цілого громадянства за всяких обставин тільки однодушний міцний фронт.

14. Рідномовна політика -- то найцінніша й найважливіша частина національної політики взагалі; недотримання її нормальних практик сильно шкодить культурі народу й його політичному станові.

15. Кожний свідомий громадянин мусить матеріально й духовно підтримувати свої рідномовні журнали, як головні двигуни наукового вивчення й збільшення культури своєї рідної мови.

16. Кожний свідомий громадянин мусить дбати, щоб навіть у найменших оселях закладалися «Гуртки плекання рідної мови» (повний Статут таких Гуртків подано в «Рідній Мові» 1934 р.ч. 11. ст. 465-474).

IV. Десять найголовніших мовних заповідей свідомого громадянина.

1. Мова -- то серце народу: гине мова -- гине народ.

2. Хто цурається рідної мови, той у саме серце ранить свій народ.

3. Літературна мова -- то головний двигун розвитку духової культури народу, то найміцніша основа її.

4. Уживання в літературі тільки говіркових мов сильно шкодить культурному об'єднанню нації.

5. Народ, що не створив собі соборної літературної мови, не може зватися свідомою нацією.

6. Для одного народу мусить бути тільки одна літературна мова й вимова, тільки один правопис.

7. Головний рідномовний обов'язок кожного свідомого громадянина -- працювати для збільшення культури своєї літературної мови.

8. Стан літературної мови -- то ступінь культурного розвою народу.

9. Як про духову зрілість окремої особи, так і про зрілість цілого народу судять найперше з культури його літературної мови.

10. Кожний свідомий громадянин мусить практично знати свою соборну літературну мову й вимову та свій соборний правопис, а також знати й виконувати рідномовні обов'язки свого народу.

V. Для одного народу -- одна літературна мова.

1. Мова, що нею говорить простий неписьменний народ, зветься говірковою або місцевою.

2. Кожний культурний народ пильнує створити собі одну мову, спільну для всіх своїх племен, щоб нею всі могли найлегче порозуміватися. Ця спільна, чи соборна мова зветься мовою літературною.

3. Всенаціональна мова, що нею урядують, пишуть книжки, навчають по школах і говорить більшість інтелігенції, зветься мовою літературною.

4. Державний народ навчається своєї літературної мови на кожному кроці повсякденного життя, бо чує її в церкві, в школі, по урядах, на зборах, в суді, театрі, в кіно, через радіо й т. ін. Недержавний народ має дуже мало нагоди навчатися своєї літературної мови, а тому використовуйте для цього кожну нагоду.

5. Книжки й періодичні видання треба писати тільки соборною літературною мовою, щоб вони ставали всенароднім добром нації.

6. Книжка, написана місцевою чи говірковою мовою, стає добром тільки місцевим, а не всенароднім.

7. Племена, об'єднані загальною всенародною свідомістю та однією соборною літературною мовою, складають націю.

8. Без соборної літературної мови жодний, навіть дуже численний народ, не може стати свідомою нацією.

9. Державним народом не може стати народ не свідома нація, що не має соборної літературної мови, спільної для всіх його племен.

10. Найвища й найміцніша духовна організація єдності народу -- то соборна літературна мова.

11. Соборна літературна мова дає своєму народові величезні корисні політичні й духовні, а саме:

а. Соборна літературна мова надає своєму народові глибокого почуття всенаціональної єдності, де б він не жив і до якої держави він не належав би.

б. Почуття ж єдності народу надає йому живущої духової сили й політичної могучості, бо в такого народу-нації всі боронять одного й один боронить усіх.

в. Ніякий уряд не відважиться забирати чи зменшувати волю народові-нації, зцементованому соборною літературною мовою.

г. Нація, духовно об'єднана соборною глибоко розвиненою літературною мовою, конче стане державною.

ґ. Сила нації -- в силі її культури. Соборна літературна мова -- найміцніший ґрунт для зросту здорової духової культури, а тому кожний громадянин, що хоче щастя своєму народові, мусить повсякчасно працювати й для збільшення культури своєї літературної мови.

д. Усе, що написане соборною літературною мовою, стає всенаціональним добром і збільшує всенаціональну культуру.

є. Кожний громадянин мусить виховуватись тільки на всенаціональних культурних надбаннях, бо вони дадуть йому найбільше духових цінностей.

є. Соборна літературна мова, збільшуючи всенародні культурні надбання нації, стає могучим оруддям для виховання правдивих національних талантів і геніїв.

ж. Соборна літературна мова, защіплюючи народові шляхетне почуття єдності, сильно допомагає йому творити національно міцну інтелігенцію й національно міцні характери.

з. Соборна літературна мова приносить величезні користі видавництвам, бо не треба витрачати багато дорогого часу на виправлення рукописів, як то буває, коли письменники пишуть говірковими мовами.

12. Народ, що послуговується в своїх писаннях тільки місцевими говірковими мовами, а соборної літературної мови не створив, тратить на тому надзвичайно багато політично й духовно. А саме:

а. Народ, що спільною літературною мовою не об'єднав своїх племен у свідому націю, звичайно має почуття принизливої самотності, безсилля й безрадности.

б. Почуття самотності, безсилля й безрадності витворює з народа раба, що покірно служить кожному сильнішому.

в. Народ, що не має соборної літературної мови, не має й всенародних завдань: свідомою нацією він не стане й державним не буде.

г. Творення тільки місцевих культур, без огляду на культуру всенаціональну, веде до розбиття єдності народу.

ґ. Усе, що написане місцевою мовою, без огляду на всенаціональні завдання, поглиблює розбиття єдності народу.

д. Письменник, що знає тільки місцеву мову, а своєї соборної літературної мови не навчився, шкодить всенаціональним завданням, бо веде до розбиття єдності народу.

є. Вихований тільки на місцевих інтересах і місцевих традиціях, без огляду на традиції всенаціональні, ніколи не стане великим і для всенаціонального добра нічого помітного не зробить.

є. Таланти й генії звичайно не виховуються в народа, що не став свідомою нацією, цебто що не знає соборної літературної мови, найродючішого ґрунту для великих творців. А коли часом і виховуються, то звичайно пропадають для нього, йдучи на службу чужим.

ж. У народа, що не знає соборної літературної мови, а тим самим не знає й почуття всенаціональної єдності й карності, панує політична й культурна анархія, що приносить йому безсилля, ліпше -- знайство, продажність, хрунівство, винародовлення, зраду.

з. Народ, що не створив собі соборної літературної мови, цебто не має почуття всенаціональної єдності, звичайно не визнає своїх авторитетів, і тим позбавляється доброго проводу й нидіє в анархії. Але чужих «авторитетів» такий народ визнає по-рабському й некритично, й по-рабському клониться їм.

13. Ніхто не знатиме своєї літературної мови добре, відповідно не вчивши її. А знання місцевої мови -- то не знання мови літературної.

14. Особа, що не навчилася своєї соборної літературної мови, не може зватися вповні інтелігентною, бо бракує їй найважливішої й найбільшої частини духової культури.

15. Перша ознака правдивої інтелігентності людини -- добре знання своєї літературної мови.

16. Сила духової інтелігентності людини -- в силі знання своєї літературної мови.

17. Хто не навчився своєї соборної літературної мови зо школи, той мусить конче навчитися її поза школою, якщо бажає бути свідомим і корисним членом своєї нації.

18. Нікому не вільно виправдувати незнання своєї літературної мови нефаховістю або ненавченням її в школі.

19. Хто не знає своєї соборної літературної мови, той не може вважатися за свідомого й корисного члена своєї нації.

20. Скільки книжних мов, стільки й народів. Не робімо з свого єдиного народу кількох народців!

21. Для одного народу мусить бути тільки одна літературна мова, що найсильніше зцементовує окремі його племена в одну свідому міцну націю.

22. Літературна мова в кожного народу повстає однаково: за основу її стає одна історично найсильніша говірка, добираючи собі потрібне й цінне з інших говірок.

23. За основу української літературної мови стала київська говірка, почасти полтавська, взявши трохи з говірок і інших. За основу літературної російської мови стала головно говірка московська, а сучасної польської -- говірки головно великопольські.

24. Літературна мова може бути для деяких своїх племен не зовсім зрозуміла, -- це загальна доля кожної літературної мови, що до деякої міри завжди є витвір штучний.

25. Своє найміцніше коріння літературна мова завжди бере з мови живої народної, але вона завжди й далека від неї.

26. З бігом часу кожна літературна мова стає до певної міри штучною й ніби мертвою, далекою від своєї живої народної мови, а тому її треба відсвіжувати цією останньою.

VI. Для одного народу -- одна літературна вимова.

1. Кожна мова складається з багатьох говірок, кожна говірка знає свою власну вимову тих самих слів, свої власні форми.

2. Народ, що знав одну літературну мову, конче творить і одну літературну вимову.

3. Кожен інтелігент, що публічно промовляє: зо сцени, в церкві, в суді, в школі, на зборах, на відчитах і т. ін., обов'язаний промовляти тільки соборною літературною мовою й вимовою.

4. Кожний інтелігент повинен виховувати в своїй родині не тільки соборну літературну мову, але й добру літературну вимову.

5. Добра літературна вимова -- то ознака правдивої інтелігентності людини.

6. Церковні проповідники по містах повинні виголошувати свої казання тільки соборною літературною мовою з доброю літературною вимовою. Тільки по глухих сільських церквах можна проповідувати й місцевою мовою.

7. Соборна літературна вимова, як і соборні мова та правопис, зцементовує народ у свідому націю й надає йому почуття єдності, де б він не жив і до якої держави він не належав би.

8. Літературний наголос -- основа літературної вимови, а тому працюймо для набуття собі доброго літературного наголосу...

XII. Учитель і рідна мова.

1. Кожний учитель -- якого б фаху не був він -- мусить досконало знати свою соборну літературну мову й вимову та соборний правопис. Не вільно вчителеві оправдувати свого незнання рідної мови нефаховістю.

2. Як у школі, так і поза нею, учитель повинен говорити тільки взірцевою рідною літературною мовою й вимовою, щоб власним прикладом впливати на учнів і на оточення.

3. Учитель, що навчає тільки місцевою мовою, приносить тим велику шкоду єдності свого народу й своєї літературної мови.

4. Кожний учитель, що навчає й мови, мусить конче працювати для наукового вивчення своєї рідної мови.

5. Кожний учитель, особливо ж провінціальної школи, мусить конче збирати діалектологічний матерія л для вивчення своєї рідної мови.

6. Кожний учитель мусить найдокладніше знати Науку про рідномовні обов'язки.

7. Учитель рідної мови в школі мусить навчати тільки сучасної соборної літературної мови.

8. Учитель рідної мови в школі мусить конче навчати своїх учнів про найголовніші рідномовні обов'язки, щонайменше подані тут у розділах І, ІІІ, IV, ХХІІ, XXXI і XXXIV для початкової школи, а для середньої додаючи ще розділи V -- VIII, XXIV і ХХХІІІ.

9. Учитель рідної мови мусить бути душею «Гуртка плекання рідної мови» а його школі. Він же уряджує «Свято рідної мови».

10. Учитель рідної мови мусить пильнувати викликувати в своїх учнів любов, пошану та зацікавлення до рідної мови, а це приведе їх до глибшого вивчення її.

11. Всі вчителі інших предметів мусять завжди звертати пильну увагу, щоб і на їхніх годинах панувала чиста літературна мова. Бо мало зробить сам учитель рідної мови, якщо його не підтримають і вчителі інших предметів.

XIV. Батьки й рідна мова.

1. Виховуйте своїх дітей тільки рідною мовою, бо тільки вона принесе їм найбільше духових цінностей.

2. Пам'ятайте, що діти вважатимуть за рідну тільки ту мову, що панує в вашій родині.

3. Найцінніший грунт для духового виховання сильного характеру -- то рідна мова. Пильнуйте ж виховувати такі потрібні для нації сильні характери, виховуючи дітей своїх тільки рідною мовою.

4. Особа, що не зросла на рідній мові, загублена для нації, бо ціле життя буде безбатченком, і справи рідної нації будуть їй чужі.

5. Коли батьки соромляться своєї рідної мови, будуть її ціле життя соромитись і їхні діти, а тим стануть чужі для свого народу.

6. Соромлення рідної мови батьками -- це дошкульна зрада свого народу та найбільший гріх супроти дітей і своєї нації.

7. Коли маєте змогу, виховуйте дітей своїх тільки соборною літературною мовою, бо вона відразу защіплює їм почуття єдності народу, й дає найбільше духових цінностей.

8. Пильнуйте, щоб діти ваші читали книжки, писані тільки соборною літературною мовою.

9. Пильнуйте всіма силами, щоб перша мова вашої дитини була справді матірня, -- своя рідна.

10. Не забувайте, що дитина вважатиме тільки ту мову за рідну, якою говоритиме перші п'ять років свого життя.

11. Хто не говорить рідною мовою й не знає своєї соборної літературної мови, той ніколи не буде правдивим патріотом для свого народу.

12. Дитина, вихована не рідною мовою, ніколи не буде для свого народу національно сильною й морально міцною.

13. Кожний батько, особливо ж інтелігент, мусить говорити в своїй родині тільки літературною мовою, мусить вияснювати рідномовні гасла та обов'язки, завжди даючи добрий приклад своїй дружині та дітям, і завжди вимагаючи від них уживати чистої мови.

14. Кожний батько, свідомий своїх національних обов'язків, повинен скласти для своєї родини бібліотечку з найкращих творів українського письменства. У цій бібліотечці конче мусить бути й рідномовний журнал.

15. Кожний батько повинен завжди пам'ятати, що найголовніший учитель рідної мови для своїх дітей -- то він сам із своєю дружиною.

XV. Мати й рідна мова.

1. Жінка завжди чуліша до рідної мови, а тому й сильніше впливає на мовне виховання дітей.

2. Найсвятіший і найперший обов'язок кожної матері -- навчати своїх дітей рідної мови й защепити їм правдиву любов до неї.

3. Кожна мати перші п'ять літ віку дитини повинна розмовляти з нею не інакше, як тільки своєю рідною мовою.

4. Пам'ятаймо, що в недержавного народу мати -- найміцніша твердиня збереження та плекання рідної мови. Працюймо ж усі, щоб наші матері були свідомі своїх рідномовних обов'язків.

5. Кожна свідома мати мусить пам'ятати, що та мова, яку вона прищепить дитині з молоком своїх перс, позостанеться в неї на ціле життя за мову «матірню», -- за наймилішу мову цілого світу.

6. Мати, що не навчить своєї дитини рідної мови й не защепить їй правдивої любові до неї, є зрадниця своєї нації. Цей найбільший гріх супроти свого народу непокоїтиме таку матір ціле життя, й вона не зазнає правдивого щастя до могили.

7. Кожна інтелігентна мати, особливо ж недержавного народу, конче мусить добре знати Науку про рідномовні обов'язки.

8. Дбайлива інтелігентна мати вияснить своїй дитині різницю між її мовою літературною й говірковою їхньої домової служби.