Формування єдиних освітніх пріоритетів. Болонський процес

Размещено на http://www.allbest.ru/

Навчально-науковий інститут магістерської підготовки та післядипломної освіти Університету "КРОК"

Ессе на тему:

Формування єдиних освітніх пріоритетів. Болонський процес

декларація освіта студент євроінтеграційний

Студента групи УПЗ-10

Перепелиці Миколи Юрійовича

25 травня 1998 року чотири європейські міністри (Франція, Великобританія, Італія та Німеччина) підписали в Парижі (Сорбона) спільну декларацію, спрямовану на гармонізацію національних систем вищої освіти. Сорбонська декларація отримала назву „Про гармонізацію архітектури європейської системи вищої освіти" чотирьох міністрів. Найголовніша думка, що визріла та була озвучена на той час, полягала у тому, що інтегрована, об'єднана Європа, це не тільки економіка, фінанси, банки та виробництво, а й перш за все, знання, інтелект. „Ми повинні будувати і підсилювати інтелектуальну, культурну, соціальну та технічну базу нашого континенту. Більшою мірою це відноситься до університетів, які продовжують грати переломну роль у такому розвитку. Університети з'явилися в Європі, окремі з них - більш ніж три чверті тисячоліття тому. Наші чотири країни пишаються своїми деякими найстарішими університетами, які зараз святкують свої важливі ювілеї, як це робить сьогодні Університет Парижу. У ті часи студенти і вчені могли вільно пересуватися і швидко поширювати знання по всьому континенту. У теперішній же час дуже багато хто з наших студентів, все ще закінчують своє навчання, не отримуючи вигоди від часткового навчання поза національними кордонами. Ми йдемо до періоду істотних змін в освіті і умовах праці, до різноманітності шляхів становлення професійної кар'єри з явною необхідністю навчання і професійної підготовки протягом усього життя. Ми заборгували тим, хто навчається (і нашому суспільству в цілому), таку систему вищої освіти, в якій їм надавалися б кращі можливості шукати і знаходити область, в якій вони мали б перевагу перед іншими людьми".

Головні положення цієї декларації такі: формування відкритого європейського простору у сфері вищої школи; міжнародне визнання та міжнародний потенціал систем вищої освіти, безпосередньо пов'язаний з прозорістю і легкістю для розуміння дипломів, ступенів і кваліфікацій; орієнтація переважно на двоступеневу структуру вищої освіти (бакалавр, магістр) як умова підвищення конкурентоспроможності європейської освіти і визнання; використання системи кредитів (ECTS); міжнародне визнання першого ступеня вищої освіти (бакалавр); надання випускникам першого ступеня права вибору подальшого навчання, щоб отримати диплом магістра (коротший шлях) або доктора (довший шлях) у послідовному режимі; підготовленість магістрів і докторів до науково-дослідницької діяльності; підтвердження Лісабонської конвенції; пошук шляхів ратифікації набутих знань і оптимальних можливостей для визнання дипломів і вчених ступенів; стимулювання процесу вироблення єдиних рекомендацій для досягнення зовнішніх визнань дипломів і кваліфікацій та працевлаштування випускників; формування Європейського простору вищої освіти; зближення спільних структур виданих дипломів і циклів навчання; консолідація озиції, яку займає Європа в світі, постійним удосконаленням і оновленням освіти, доступної всім громадянам ЄС.

Значна увага у всіх документах щодо Болонського процесу надається питанням про статус і права студентів. Зокрема, у Сорбонській декларації вказано, що студенти: повинні мати доступ до різних програм, у тому числі й до професіонального навчання, розвивати рівень володіння мовами і використовувати нові інформаційні системи; всебічно користуватися правом оволодівати знаннями у вищих навчальних закладах двох рівнів: на першому рівні підготовки навчатися за відповідною кваліфікацією; на другому - вибирати між навчанням за програмою, що передбачає отримання ступеня магістра, або за більш поширеною програмою ступеня доктора. При цьому створюється можливість переходу з першої (магістерської) програми на другу (докторську). В обох програмах однаковою мірою повинна приділятися увага дослідницькій та самостійній роботі.

Учасники Сорбонської конференції також визначили, що з'являється необхідність в системі, в якій для міжнародного порівняння і еквівалентності повинні існувати два основні цикли: до-ступеневий та після-ступеневий. У цій системі багато новизни і гнучкість може бути досягнута через використання семестрів та кредитів (як це зроблено в схемі ECTS). Це забезпечить перевірку правильності отриманих кредитів для тих, хто обирає первинну освіту або продовження навчання в різних європейських університетах і хто хотів би мати можливість отримати ступінь в будь-який слушний для себе час протягом життя. Дійсно, ті, хто навчається, повинні мати право увійти до академічного світу у будь-який час їх професійного життя і поза залежності від їх попередньої підготовки. Ці ідеї фактично створили нові умови для розвитку системи неперервної освіти європейського регіону, про яку вже давно йшли теоретичні та методологічні дискусії, та потреба в якій, як в зміні освітньої парадигми, формувалася з середини ХХ ст.

Ще один визначальний крок - визнання пріоритетним створення умов для мобільності студентів та викладачів. „Студенти як до-ступеневого, так і після-ступеневого циклів повинні заохочуватися до того, щоб проводити принаймні один семестр в університетах поза своєю власною країною. У той же час, все більша кількість викладацького та дослідницького персоналу повинна працювати в європейських країнах, відмінних від своєї власної. Підтримка Європейським союзом. Ця вимога найчастіше викликає дорікання українських фахівців з освіти, бо провокує „витік" найбільш розвинених та інтелектуальних фахівців за кордон, де об'єктивно існують кращу умови праці як у матеріально-технічному, так і соціальному планах. В червені 2004 року тодішній перший заступник Голови Верховної Ради України з питань науки і освіти І. Юхновський опублікував такі дані: в Україні заробітна плата вченого в 4 рази нижче, ніж в Росії, в 10 разів нижче, ніж в Угорщині та в 50 разів менше зарплатні працівника аналогічного рівня в США. За останні чотири роки ситуація майже не змінилася. Таким чином, створення умов для вільного пересування вчених, викладачів та студентів в межах єдиного європейського освітнього простору, а відповідно і підвищення спроможності працевлаштування, потребує, у першу чергу, заходів суто матеріальних, а з ними за умов сучасної України можуть бути серйозні проблеми.

Крім того, як вже було зазначено вище, головним чинником нового освітнього середовища є академічна (університетська) автономія, відповідно до принципів якої відповідальність за забезпечення якості вищої освіти в першу чергу покладається на навчальні заклад і таким чином створюється база для реальної відповідальності академічної системи в рамках кожної держави. Принцип автономності університетів визначається тим, що університети, як автономні та відповідальні юридичні, освітні, соціальні суб'єкти підтверджують свою приналежність принципам Magna Charta Universitatum 1988 року і академічної свободі. Їм надається право формувати власну стратегію, обирати свої програми, встановлювати власні критерії.

Указ Президента України від 17.02.2004 „Про реформування системи освіти в зв'язку з приєднанням до Болонського процесу" розставляє пріоритети подальшого розвитку українського освітнього середовища убік інтеграції з європейською системою. Однак думки про вплив Болонського процесу на реформування освітнього середовища України на сьогодні далеко не однозначні. Це пов'язано з основними положеннями і принципами Болонської декларації, що, на думку теоретиків і практиків, можуть справити не тільки позитивний, але і негативний вплив на українську систему освіти. Сутність Болонського процесу полягає у формуванні загальноєвропейської системи вищої освіти у так звану Зону європейської вищої освіти, засновану на спільності фундаментальних принципів її функціонування.

Таким чином, Болонський процес - це процес структурного реформування національних систем вищої освіти країн Європи, зміни освітніх програм і необхідних інституціональних перетворень у вищих навчальних закладах Європи. Усі пропозиції в рамках Болонського процесу можна позначити позиціями: впровадження дворівневої структури вищої освіти (бакалавр, магістр); впровадження системи безперервної освіти; формування кредитно-модульної системи (накопичувальна система, яка здатна функціонувати в рамках концепції „навчання протягом усього життя"); контроль якості навчання (стандарти транснаціональної освіти, незалежні атестаційні агенції); розширення мобільності всіх суб'єктів освітньої діяльності; мотивація студентів до навчання, у тому числі через перераховані вище принципи; забезпечення працевлаштування випускників (орієнтація ВНЗ на кінцевий результат: знання випускників повинні використовуватися на благо всієї Європи). Для цього пропонується загальний додаток до диплома за рекомендацією ЮНЕСКО. Забезпечення привабливості і конкурентноздатності Європейської освіти (залучення в Європу студентів з інших регіонів).

У сучасному світі, який ввійшов у третє тисячоліття, розвиток України визначається у загальному контексті європейської інтеграції з орієнтацією на фундаментальні цінності західної культури: парламентаризм, права людини, права національних меншин, лібералізацію, свободу пересування, свободу отримання освіти будь-якого рівня та інше, що є невід'ємним атрибутом громадянського демократичного суспільства.

З метою реалізації стратегічного курсу України на інтеграцію до Європейського Союзу, забезпечення всебічного входження України у європейський політичний, економічний і правовий простір та створення передумов для набуття Україною членства у Європейському Союзі указами Президента України затверджено „Стратегію інтеграції України до Європейського Союзу". Необхідність реформування системи освіти України, її удосконалення і підвищення рівня якості є найважливішою соціокультурною проблемою, яка значною мірою зумовлюється процесами глобалізації та потребами формування позитивних умов для індивідуального розвитку людини, її соціалізації і самореалізації в цьому світі.

Для України як приєднання до Болонського процесу, так і неприєднання мало свої плюси і мінуси. Але з урахуванням усіх за і проти, для країн, що ставлять за мету економічний і суспільний розвиток та вступ до ЄС, альтернативи приєднання до Болонського процесу немає. Тому 16 травня 2005 року Україна приєдналась до Болонського процесу і прийняла зобов'язання модернізувати власну освітню систему відповідно до європейських стандартів протягом до 2010 року. Отже, українська система освіти повинна стратегічно виробляти і впроваджувати принципи розвитку і саморегуляції, засновані на таких підставах: 1) освіта повинна розглядатись у світовому контексті, тобто процеси глобалізації вимагають впровадження в освіту загальнолюдських цінностей, світових етичних стандартів; 2) необхідно усвідомити важливість науково-дослідної роботи і практичної діяльності професорсько-викладацького складу і впровадження її результатів у навчальний процес, а також створення системи навчального і виховного впливу на особистість; 3) застосування сучасних інформаційних технологій, входження у світовий інформаційний простір.

Однак, на думку, В. Журавського і М. Згуровського, приєднання України до Болонського процесу буде дуже складним. Для реального (формальний вже відбувся) вступу в Болонський процес Україні необхідно зробити два істотних кроки: провести порівняльний аналіз вітчизняної системи науки й освіти з європейською і визначити, що необхідно змінити, а також розпочати відповідні реформи; урядові прийняти свідоме політичне рішення, що має ґрунтуватися на потребі проведення реформ, і покласти це в основу зовнішньої політики держави, спрямованої на інтеграцію вітчизняної науки й освіти в європейський простір.

Між усім іншим, країни-учасниці Болонського процесу домовилися про введення системи кредитних одиниць, що дозволяє по-новому оцінювати весь освітній процес, а також підвищити мобільність студентів, дає можливість здавати предмет частинами, розділами, або весь курс у цілому. Впровадження кредитних одиниць для мобільності студента та викладача - справа, безумовно, перспективна. Але мобільність студента треба тримати під постійним контролем, щоб це не призвело до скорочення особистих контактів студента з викладачем. Це особливо важливо, оскільки Болонський процес вимагає мотивованого залучення студентів до навчання, що потребує посиленої індивідуальної роботи. Шлях „болонізації" відводить нас від поєднання навчання і виховання як єдиного процесу. І тут неминучі серйозні втрати у справі гуманізації та гуманітаризації навчального процесу, освітньої системи. А крім того ще виховання та рівень освіти Болонська декларація передбачає дати студенту можливість самому обирати викладача з дисципліни, яку студент вивчає і якому він складатиме залік чи іспит. „Викладачі бувають різні… до якого викладача піде наш середньостатистичний студент? Він піде до викладача, який не дуже вимогливий, байдужий. Але ж передбачається, що високий рейтинг буде у того викладача, до якого більшість студентів будуть звертатися". Тобто, замість того, щоб формувати певний культурний та особистісний рівень у студентів, в тому числі і на власному прикладі, поступово підтягувати студена до високого рівня кращих викладачів, освітня система змушує бажаючих отримати „високий рейтинг" опускатися до рівня знань та розуміння студента. Таким чином, у Болонському процесі є чимало позитивного, але, за визнанням багатьох фахівців-практиків, воно не переважає.

Процес загальноєвропейських освітніх реформ виявився реакцією на виклик ХХІ століття, що створив нову ситуацію у сфері вищої освіти. Вона характеризується наявністю таких елементів у міжнародних тенденціях розвитку освіти: інтернаціоналізація освіти (збільшення потоку студентів, що навчаються в закордонних ВНЗ, обмін учнями і професорсько-викладацьким складом, використання закордонних програм, технологій та інформації); зростання конкуренції на світовому ринку освітніх послуг (збільшення кількості приватних ВНЗ, поява і розвиток дистанційного навчання); схильність до нових економічних імперативів, створюваних глобалізацією (створення міжнародної системи ліцензування, сертифікації, акредитації); зміна функцій держави в сфері освіти (багато держав проводять політику розрегулювання, деетатизації освіти, передаючи навчальним закладам більше прав і повноважень); швидке зростання чисельності студентів при зміні (розширенні) вікової структури.

У концепції освіти спостерігається помітне розширення поняття освіти за трьома основними напрямками: 1) збільшення тривалості навчання - починається з народження і продовжується все життя - це підкріплюється розвитком системи дошкільної освіти й освіти дорослих; 2) розширюється мережа навчальних закладів; школа як суспільний інститут не є єдиним джерелом знань і умінь; 3) збільшення сфери впливу освіти - це не тільки інтелектуальне зростання, але й формування всіх аспектів особистості: інтелектуального, емоційного, фізичного, соціального.

Таким чином, з огляду на те, що концепція безперервної освіти одержала всіляку підтримку більшості європейських країн, а неминучі процеси глобалізації стосуються всіх сфер людського життя, можна зробити такий висновок. Процес глобалізації стимулює об'єднання освітніх систем у єдиний освітній простір, а науково-технічний прогрес, поява нових технологій і інформатизація суспільства формують новий образ освітнього простору (глобальне суспільство повинне бути і глобально інформаційним, і в цьому аспекті провідна роль надається освіті). 18 вересня 1988 р. з нагоди 900-річчя Болонського університету там відбувся з'їзд ректорів вищих навчальних закладів Європи, де була прийнята вже згадувана Magna Charta Universitatum Велика Хартія Університетів. У документі підкреслювалося, що в сучасному світі університети мають відігравати роль центрів культури, знань, досліджень, а також визначались основні загальноєвропейські принципи розвитку університетів та механізми їх реалізації. Проголошені в Хартії основні цілі й принципи дістали визнання у всьому світі, а пізніше були розвинуті та поглиблені в інших колективно вироблених документах.

Сорбонсько-Болонський процес виходить за межі Європи та стає частиною процесу глобалізації вищої освіти. Cорбонська Декларація передбачає створення відкритого простору європейської освіти з повагою до національних різноманіть сторін, які брали участь у створенні та підписанні Декларації. Цей процес вимагає тривалих зусиль, спрямованих на подолання бар'єрів з метою розвитку такої системи викладання та навчання, що значно поліпшує мобільність та ще тіснішу співпрацю науковців та освітян в Європі. У Декларації зазначається про обов'язкове визнання двох етапів навчання: додипломного та післядипломного; пропонується використання уніфікованої системи кредитів з метою отримання громадянами ЄС вищої освіти в будьякий час протягом всього життя в різних університетах Європи. В Декларації підкреслюється необхідність досконалого володіння іноземними мовами випускниками вищих навчальних закладів, використання нових інформаційних технологій під час навчання в країнах Європи.

Стверджується, що під час післядипломного навчання пріоритет повинен надаватись здійсненню наукових досліджень та самостійної роботи. Для функціонування європейського простору вищої освіти необхідно, щоб студенти навчались не менше одного семестру в іншому університеті Європи, та були створені умови для мобільності викладачів та дослідників в межах Європи. Сорбонська Декларація проголошує необхідність ратифікувати Лісабонську конвенцію про визнання академічних кваліфікацій в Європі 1997 р. та сприяти використанню режиму визнання професійних кваліфікацій за правом ЄС. Сторони Сорбонської Декларації визнають, що потрібно надати поштовх поступовій гармонізації системи ступенів та етапів навчання через посилення існуючого досвіду країн Європи, впровадження спільних дипломів, здійснення пілотних ініціатив та підтримання постійного діалогу із зацікавленими в цьому процесі.

Цілі та завдання Сорбонської Декларації отримали логічне продовження та підтримку в Болонській Декларації від 19 червня 1999 р., що підписана 29міністрами освіти європейських країн. У Болонській Декларації проголошується важливість координації політик щодо вищої освіти країн європейського континенту (як-от спільна розробка навчальних курсів, академічне партнерство, запровадження програм обміну студентів та інше). Цей процес спрямовано на реформування системи вищої освіти з метою всеохоплюючої гармонізації вищої освіти на європейському рівні на добровільних засадах та з повагою національних різноманіть Сторін. Проголошується, що термін створення Європейського простору вищої освіти 2010 рік. До особливих цілей Декларації можна віднести: 1) прийняття спільної системи порівняння та визнання освітніх кваліфікацій та наукових ступенів, впровадження уніфікованого Додатка до диплому про вищу освіту, 2) введення двох етапів навчання додипломного (не менше 3 років), післядипломного (12 роки магістерської програми та 3 роки докторантури), 3) впровадження розробленої інститутами ЄС системи трансферних кредитів European Credit Transfer System (ECTS), 4) прийняття європейського стандарту оцінки знань та якості навчання (запровадження уніфікованих критеріїв, методів оцінки), 5) подолання перешкод, що заважають вільному руху студентів, стажерів, вчителів, дослідників, викладачів, менеджерів у галузі освіти.

Окрім зазначеного вище, у низку цих договорів увійшли й інші питання. Усвідомлюючи, який внесок авторитетні ВНЗ можуть зробити в економічний та соціальний розвиток, країни-учасниці дійшли згоди, що університети повинні бути уповноважені приймати рішення щодо своєї внутрішньої організації та управління. Вони закликають ці навчальні заклади і в подальшому впроваджувати реформи в усі сфери свого життя.

Країни-учасниці відзначають конструктивну участь студентських спілок у інтеграційному процесі та підкреслюють необхідність залучення студентства до подальших дій. Студентство є повноправним партнером в управлінні вищою освітою. Країни-учасниці закликають університети та студентство до більш активної участі в управлінні вищою освітою.

Розвиток глобальних процесів на європейському та євразійському просторах робить українське питання ключовим. Між тим, входження України в європейський простір відбувається суперечливо: суттєві зрушення в одних напрямах чергуються з прикрими похибками в інших. Формування та реалізація зовнішньополітичної доктрини України потребують виважених, системних політологічних, історичних і геополітичних досліджень.

Європейська інтеграція для України - це не лише мета, а й довгостроковий процес, що логічно відповідає тим внутрішнім перетворенням, які здійснюються у державі. Важливу роль у ньому відіграють двосторонні зв'язки з прикордонними країнами Центрально-Східної Європи - Польщею, Угорщиною, Словаччиною, Румунією. Вони формують найближче спільне економічне, політичне, соціокультурне середовище. Від ефективності взаємодії з ними безпосередньо залежать мир і стабільність по периметру кордонів України, її прогресивний внутрішній розвиток, безперешкодне й різнопланове спілкування із світом.

Європейська інтеграція - як вибір нашої країни - був задекларований на державному рівні. Цей курс схвалила Верховна Рада, підтримує переважна більшість суспільства. За даними переважної більшості соціологічних досліджень, у тому числі таких авторитетних організацій як Український Центр Економічних і Політичних Досліджень ім. Олександра Разумкова, кількість прихильників європейської інтеграції України кілька останніх років поспіль не спадає нижче 55%. Європейський вибір нашої держави зумовлений її історичним поступом, політичними та економічними інтересами і соціальними чинниками.

Таким чином, для реалізації концептуальних засад євроінтеграційного процесу в галузі науки та освіти в Україні необхідно: удосконалити двоступеневу структуру вищої освіти; прийняти прозорі та зрозумілі градації дипломів, ступенів та кваліфікацій; використати єдину систему кредитних одиниць і додатка до диплома; врахувати європейську практику організації акредитації та контролю якості освіти; підтримувати і розвивати європейські стандарти якості; ліквідувати перепони для розширення мобільності студентів, викладачів і дослідників; запровадити сучасні підходи інтеграції освіти і науки у справі підготовки магістрів та аспірантів; забезпечити подальший розвиток автономності та самоврядування ВНЗ.

„Європа знань" - це шлях до побудови єдиного європейського простору, в якому, попри відмінності в національних освітніх системах, присутнє прагнення узгодити їхні ключові елементи. Завдяки досягненням останніх декількох років освітні процеси, що відбуваються в Європі, набули більш конкретного характеру, що відповідає сучасним реаліям розвитку країн Європейської спілки та її громадян. Отже, зростає розуміння все більшої частини політичного й академічного світу в потребі встановлення якісно тісних зв'язків у цілій Європі, яка розвивається, у формуванні й зміцненні її інтелектуального, культурного, соціального й науково-технологічного потенціалу. „Європа знань" тепер уже широко визнана як незамінний чинник соціального й гуманітарного розвитку, а також як необхідний компонент об'єднання та збагачення європейської людності.

Найважливішої складової загальноєвропейської системи освіти є кредити. Для кожної навчальної дисципліни залежно від обсягу роботи, її значимість із погляду освоєння майбутньої професії експерти визначають кредитний „бал", оцінку. У випадку успішного освоєння кожної дисципліни студент „набирає" у свою скарбничку знань заздалегідь установлене число кредитів, загальна сума яких дозволяє йому одержати відповідний ступінь бакалавра або магістра. Система залікових одиниць (або кредитна система) виміру й зіставлення освітніх програм давно застосовується в західноєвропейських і американських університетах. Кредитна система робить прозорими, а головне порівнянними навчальні програми, що дозволяє студентам „підвищувати академічну мобільність" міняти університети й країни хоч кожний семестр. У той же час розбудова єдиного європейського освітнього простору потребує значною мірою науково-аналітичного осмислення та концептуального обґрунтування цього процесу передусім фахівцями-педагогами, а не лише політиками, фінансистами, менеджерами.

Як було зазначено вище, головні тенденції розвитку світової освітньої системи спрямовують її більш глибокий, фундаментальний характер, орієнтуються на гуманістичні цінності, виводять на перший план духовну та загальнокультурну складову освіти. Все це потребує формування у студентів системного мислення, стратегічного мислення виховання соціальної та професіональної мобільності. Високий рівень конкурентоспроможності за умов євро інтеграції та глобалізації освітніх та економічних систем вимагає створення та мотивації навичок до самонавчання, самовиховання і самовдосконалення. В Україні ці тенденції і особливості розвитку істотно ускладнюються ще й тим, що вони відбуваються на тлі процесів глибокої трансформації не тільки суспільно-політичного устрою та соціально-економічного укладу, а й суспільної психології, системи життєвих цінностей і орієнтирів, морально-етичної парадигми.Цей процес - добровільний, полісуб'єктний, багатоваріантний, гнучкий, відкритий, поступовий. Він ґрунтується на цінностях європейської освіти і культури, й не має на меті руйнації національних особливостей освітніх систем різних країн Європи. Отже, від того, з якими внутрішніми перетвореннями ми „ввійдемо" в Болонський процес, від чого відмовимося й що приймемо в національну систему освіти від європейських стандартів, багато в чому буде залежати рівень нашої науки і освіти й ставлення до нас з боку європейської спільноти. Чого ж слід очікувати від реформ, пов'язаних з євро-інтеграційними процесами в галузі науки і освіти? По-перше, слід очікувати проведення серії національних реформ, що, можливо, черпатимуть натхнення в тих державах, що вже реформували свої освітні системи згідно з положеннями конференцій у Сорбоні та Болоньї. Проведення національних реформ можливе завдяки сприянню законодавчих і урядових органів влади чи міжвідомчим угодам на національному рівні. Можливий напрям - створення двоступеневої структури „бакалавр /магістр" шляхом упровадження коротших термінів навчання в поєднанні з незалежною акредитацією. Також можливе зближення університетів і не університетських підсистем і скасування чи, у крайньому разі, зменшення обмежень, запроваджених національним законодавством на університетському рівні та в не університетському секторі.

Слід розробити уніфіковані критерії присвоєння освітніх кваліфікацій, не створення нової категорії „європейських" критеріїв /кваліфікацій, а зведення існуючих критеріїв присвоєння ступенів /кваліфікацій до спільного знаменника. Також очікується зрушення в системі заліків і стандартів якості навчання, що належну увагу треба приділити міжнародним аспектам, зокрема питанням, пов'язаним із транснаціональною освітою.

Але існують і ризики подальшого впровадження євроінтеграційних реформ. По-перше, існує ризик неузгодженості дій під час проведення реформ. Це може статися, якщо країни зверхньо підійдуть до проведення реформ, тобто візьмуть довготривалу навчальну програму і поділять її на частини, змінюючи назви „заліків" і присуджуючи ступінь бакалавра після, приміром, 7-го семестру традиційного 5-6 річного циклу. Це не відповідає вимогам до повноцінних ступенів. Є також можливість здійснення суперечливих заходів у країнах, де визначення початкових чи магістерських ступенів може створити новий тип ускладнень для вищої освіти.

По-друге, ризиком, і дуже серйозним, може стати надання окремим країнам переваги щодо стирання незначних відмінностей під час проведення реформ (наприклад, орієнтація на подолання незначних відмінностей у змісті та організації циклу між німецьким та іспанським ступенем з хімії) перед більш загальними проблемами. Боротьба з непринциповими деталями може відвернути увагу від реальної загрози, що насувається ззовні.

По-третє, ризик в не дооціненні саме зовнішнього виклику (транснаціональна освіта, заочне навчання, студмістечка за кордоном під контролем іншого європейського університету чи заокеанського навчального закладу). Поки що ні уряди, ні вищі навчальні заклади не готові сприймати це як спільну проблему.

По-четверте, ще не всі країни Європи залучено до процесу створення Європейського простору вищої освіти.

Размещено на Allbest.ru