Сучасні принципи побудови та завдання системи вищої освіти у Франції

Размещено на http://www.allbest.ru/

Міністерство освіти науки молоді та спорту України

Національний транспортний університет

Тема

Сучасні принципи побудови та завдання системи вищої освіти у Франції

Виконала: ст.гр.БА

Мірошніченко Е.О

Перевірила

Язвінська О.М

Вступ

Вивчення шляхів розвитку освітньої системи Франції свідчить про те, що перші навчальні заклади відносяться до римського періоду, деякі вищі освітні заклади існували ще в кінці першого тисячоліття, але лише Паризький університет надовго став зразком для всієї Європи в організації вищого навчання

На момент потреби в розширенні класичного набору спеціальностей (ХVI ст.) королівська Франція мала 22 університети, надмірна традиційність яких примусила владу створити заклади з технічними та науково-природничими напрямами (школи мостів, гірничої справи тощо). Велика революція змела всі королівські університети, тому майже століття Франція обходилась без цього виду вищих навчальних закладів, відновивши їх лише в 1896 р.

Довга низка бурхливих історичних подій зумовила виняткову складність системи вищої освіти Франції, де університети найвищого ґатунку з десятками тисяч студентів об'єднуються з мікроскопічними закладами, потоки багаторічного відбору талановитих учнів на основі відомого принципу меритократизму зі вступом в елітні вищи школи через надвисокі конкурсні бар'єри мирно співіснують з абсолютно вільним записом на більшість факультетів численних університетів. «Студентська революція» кінця 60-х років з епіцентром у Сорбонні призвела до істотного реформування насамперед університетів, що визначило головні риси сучасної вищої освіти країни.

Система сучасної освіти Франції вважається однією з найбільш привабливих для багатьох країн у силу своєї ефективності, що доведена багатьма роками її існування. Ця система багатоступенева та складна.

1. Історія формування системи вищої освіти Франції

Вища освіта у Франції має дуже багату історію. Перші навчальні заклади відносяться до римського періоду й деякі вищі заклади існували ще в кінці першого тисячоліття нашої ери. Достатньо сказати, що близько 10 державних університетів там мають досить солідну історію. Паризький заснований у 1190 році, надовго став зразком для всієї Європи в організації вищого навчання і підготовки фахівців вищого тогочасного рівня, Сорбонна - у 1200, Тулузький - у 1229, Монпельї - в 1289, Орманський - у 1306, Гренабльський - у 1339, Есе - в 1409, Пуатьє - в 1431 р. і т.п.

На момент потреби в розширенні класичного набору спеціальностей (XVI століття) королівська Франція мала аж 22 університети, надмірна традиційність яких примусила владу створити заклади з технічними і науково-природничими напрямами (школи мостів, гірничої справи тощо). Велика революція змела всі королівські університети і тому майже сторіччя Франція обходилася без цього виду ВЗО, відновивши їх лише 1896 р.

Довга черга бурхливих історичних подій зумовила виняткову складність системи вищої освіти Франції, де університети найвищого ґатунку з десятками тисяч студентів поєднуються з мікроскопічними закладами, потоки багаторічного відбору талановитих учнів на основі відомого принципу меритократизму зі вступом в елітні Вищі Школи через надвисокі конкурсні бар'єри мирно співіснують з абсолютно вільним записом на більшість факультетів численних університетів. "Студентська революція" кінця 60-х років з епіцентром у Сорбонні привела до істотного реформування насамперед університетів, що визначило головні риси сучасної вищої освіти Франції.

У наш час вона дуже далека від стагнації, адже за кілька років кількість студентів зросла на 0,5 млн. (майже 50 % охоплення молоді). Залишається Високий рівень централізації системи освіти з дещо гіпертрофованим впливом різних Міністерств, що мають свої ВЗО. Як їх противага створена група впливових громадських органів й асоціацій консультативного плану. Національна рада з вищої освіти і досліджень (CNESER) і Конференція президентів університетів є головними з них. Вони активно ведуть співробітництво з Міністерством освіти

У Франції набагато більше видів закладів вищої освіти, ніж в інших країнах. У довідниках Європейського Союзу вказуються адреси аж 1877 закладів. Це пояснюється тим, що у переліку зазначено заклади, які в інших країнах входять до системи середньої освіти: багато сотень закладів професійного навчання переважно з дворічними програмами.

Нині у Франції існує близько вісімдесяти університетів й університетських центрів, які об'єднують майже 800 навчально-дослідницьких відділень з підготовки і досліджень, до яких належать функціональні об'єднання: інститути і вищі школи та лабораторії (для проведення досліджень). Деякі університети мають власні видавництва для публікації актуальних наукових праць. 453 ВНЗ, переважно моно дисциплінарних, мають невеликий контингент студентів.

Чверть студентів навчається у приватному секторів, який налічує 5 університетів і більшість з 453 спеціалізованих закладів вищої освіти.

Більшість приватних університетів належать церкві. Їх випускники мають високу кваліфікацію і користуються великим попитом.

Державні університети поглинають майже 2/3 студентів країни, і майже кожен з них - великий заклад з десятком і більше тисяч студентів, що має адміністративну і наукову ради, раду викладачів і студентів, якими керує президент. Його обирають на п'ять років ці три ради.

Особливе місце в системі вищої освіти займають "великі школи", що перевищують за академічним престижем університети. Серед таких шкіл - Вища нормальна школа, Політехнічна школа, Національна школа східних мов та інші.

Офіційного рейтингу університетів і вищих шкіл у Франції не існує. Проте вважається:

кращими є HEC (Haute Ecole de Commerce), ESSEC (Ecole Superieure des Sciences Economiques et Commerciales), ESCP (Ecole Superieur de Commerce de Paris), EML (Ecole de Management de Lyon), HECN (Haute Ecole de Commerce du Nord), ESCNA (Ecole Superieure de Commerce de Nantes Atlalntique);

У сфері підготовки державних службовців - ENA (Ecole Nationale d'Administration);

У сфері політології - IEP (Institut des Edutes Politiques);

У сфері права - університети Paris 1і Paris IY;

Природничі науки краще всього викладають в EP (Ecole Pollitechnique), ENSM (Ecole Nationale Superieure des Mines), ESE (Ecole Superieure d'Electricite), ECP (Ecole Centrale de Paris), INSA (Institut National des Science Appliquees).

Престижними університетами вважаються Паризька Сорбонна, Ліонський, Старсбургський, Рейнський. Першого вересня 1991 року замість традиційно існуючих Ecoles Normales (E.N.) - вищих шкіл з підготовки учительських кадрів - були відкриті університетські інститути підготовки вчителів.

Частина вищої освіти практично повністю відкрита (це переважно університети) і вступ майже зводиться до простого запису на навчання й сплачування символічної суми на витрати канцелярії, інша - "закрита" (домінують не університетські заклади), бо зарахування проводиться з жорстким відбором при кількох претендентах на одне місце. Навчаючись в останньому класі ліцею ("терміналі"), учень може звернутися до його ради з проханням на основі подання вирішити питання вступу до таких закладів із селективним зарахуванням:

підготовчих класів, які інтенсивно готують до вступу через жорсткий конкурс у популярні у Франції Вищі (чи Великі) Школи;

університетського технологічного інституту, для отримання через два роки технологічного диплома, що є насамперед професійною і вигідною для успіху на ринку праці кваліфікацією;

секції вищих техніків, з виходом через два роки на посвідчення "вищого техніка";

спеціалізованої (вищої) профшколи.

У разі відхилення прохання учень найшвидше опиниться в одному з десятків університетів.

Для запису в університети необхідно мати документ про середню освіту (12 чи 13 років навчання), який у Франції має назву "бакалаврат", і отримується після складання комплексу випускних екзаменів, що проводяться одночасно по всій країні так, що списування практично неможливе. Дані про ці екзамени (включаючи й результати учнів) оприлюднюються у пресі.

Особи без бакалаврату можуть отримати перепустку у вищі заклади шляхом складання екзаменів на диплом доступу до вищої школи (DAEU), який визнається еквівалентним замінником. DAEU має лише дві версії: А - гуманітарну, В - природничі та інші спеціальності.

У Вищі школи, які готують держслужбовців і гарантують випускникам постійне місце праці, надаючи освіту дуже високого ґатунку, вступають за конкурсом після дворічних після шкільних підготовчих (репетиторських) класів, програми і вимоги яких вищі, ніж на двох курсах університетів. Вступ у ці класи теж селекційний і лише за рекомендаціями шкіл і ліцеїв. У випадку невдачі під час вступу у Вищі Школи випускники підготовчих класів вільно продовжують відразу на третьому курсі університетів (за профілем). Громадськість Франції вважає Вищі Школи з їхньою ґрунтовною системою підготовчих класів кращим досягненням національної системи освіти.

Однак абсолютна більшість абітурієнтів записуються у відкриті університети. У зв'язку з надмірно великими контингентами першокурсників державних університетів, які становлять основу відкритої частини вищої освіти, у Франції за допомогою засобів масової інформації поступово формується суспільна думка на користь запровадження доцільної селекції вступників в університети. Робочі моделі вже вдосконалюються в регіоні Великого Парижа, де випускники середніх закладів вводять у комп'ютерні бази даних інформацію про себе, про свої навчальні досягнення й перелік бажаних для продовження освіти вищих закладів та програми (за пріоритетністю вибору). Потужна ЕОМ обробляє десятки тисяч подібних анкет і розподіляє всіх вступників. Цікаво, що в очах громадськості ця система виглядає "справедливо" .

Найбільш престижним у Франції вважається високо селективний сектор вищої освіти. Значно нижчими є вимоги до тих, хто обирає менш престижний неселективний сектор вищої освіти.

2. Сучасні принципи побудови вищих навчальних закладів в Франції. Участь у Болонському процесі

25 травня у 1998 році, на святкуванні 800-ї річниці Паризького університету - Сорбонни, міністрами освіти Німеччини, Франції, Італії та Сполученого Королівства було підписано "Сорбоннську декларацію", спрямовану на гармонізацію національних систем вищої освіти. А наступного року, а саме 19 червня 1999 року, в Болоньї з'явилася підписана від імені урядів міністрами освіти 29 країн "Болонська декларація", яка сформулювала вимоги та критерії до національних систем вищої освіти у світлі утворення єдиного європейського освітньо-наукового простору до 2010 року.

Деклараціями і прийнятими рішеннями було висунуто дві основні мети:

* перетворити європейський континент на безмежний простір, в якому студенти, викладачі та дослідники могли б вільно переїжджати з однією місцевості в іншу;

* зробити цей простір прозорим та привабливим для всього світу. [2;10]

Зберігаючи культурні надбання кожної країни, Болонський процес має на меті полегшити поступову адаптацію кожної нації до необхідних змін, причому кожна країна усвідомлює, що для вищої освіти немає іншого шляху розвитку, ніж забезпечити її прозорість та якість на світовому рівні. Можливо, саме такий двовимір - міжнародний та національний - дозволив за чотири роки досягти схвалення цієї політики майже в усіх країнах Європи.

Вивчення підписанних документів дозволяє встановити, що під час роботи цих конференцій було схвалено та поглиблено загальний напрям із врахуванням підсумків заходів, проведених у різних країнах.

Основні вектори спільних дій можна стисло викласти таким чином:

* прийняття прирівнювальної структури вищої освіти, що має три основні рівні, досягти яких можна протягом аналогічного терміну навчання: бакалавр, магістр, доктор;

* розробка модульного принципу освіти, згідно з європейською системою кредитів - ЕСТS;

* забезпечення взаємного визнання дипломів на європейському рівні;

* інтеграція потреб у професійній освіті на різних рівнях та забезпечення освітніх потреб протягом усього життя;

* сприяння мобільності студентів і викладачів та надання освітянським освітнім закладам європейського виміру;

* розробка методологічних засад для оцінювання якості освіти;

* опора на учасників освітнього процесу, насамперед на університети (Європейська асоціація університетів) та на студентів (Національні спілки студентів Європи).

Своїми започаткуваннями та реформами Франція зробила вагомий внесок у розбудову загальноєвропейського наукового й освітянського простору.

Аналіз сучасного стану освіти у Франції свідчить про постійну увагу держави до освітянських проблем.

Після Сорбоннської конференції у 1998 році заходи, які запроваджувались у Франції, були спрямовані передусім на розвиток спільної структури європейського рівня, що в свій час одержала назву "3-5-8" або LMD (licence - master- doctor -- ліценціат- мастер-доктор).

Це викликало уточнення поняття ступеня освіти, яке було визначено як сертифікований рівень освіти незалежно від галузі знань чи спеціальності. Він присвоюється дипломом за спеціальністю. У 1999 році існувало три ступеня (бакалавр, ліценціат, доктор наук); отже досить було ввести додатково систему "бакалауреат+5", щоб досягти поставленої мети - ступеня "магістр", який у 2002 одержав назву "мастер" для внесення більшої ясності цього питання в міжнародному контексті.

З 1999 року ступінь "мастер" автоматично прирівнюється до дипломів DЕА (Diplome d'etudes aprofondies -- диплом поглибленої освіти) та DESS (Diplome d'etudes superieures specialisees -- диплом спеціалізованої вищої освіти), диплома інженера та з 2002 року - до диплома магістра. Він також може прирівнюватись до інших дипломів цього ж рівня, внесених до списку міністром, уповноваженим з питань вищої освіти. За згодою усіх зацікавлених сторін було створено спеціальну комісію з питань якості освіти та дипломування управлінських кадрів, на зразок комісії з інженерних спеціальностей. Ця комісія розпочала свою роботу влітку 2002 року.

Цей новий диплом мав значний успіх: до початку занять у 2002 році було відкрито 600 таких ступенів. Це дозволило навчати за новими кваліфікаціями, посилити професійне спрямування та зняти обмеження діяльності університетських технічних інститутів та інших підрозділів в рамках навчальних закладів, що стало можливим завдяки встановленню партнерських зв'язків між університетами - вищими школами, університетами - ліцеями.

Крім реформування суто освітянської галузі, у Франції було вирішено поглибити формування європейського освітньо-наукового простору згідно з глобальним підходом:

* що поширюється на всі форми французької системи вищої освіти, яке б міністерство не відповідало за неї;

* що включає початкову вищу освіту та безперервну освіту протягом усього життя, академічну освіту та професійну освіту, очну та дистанційну форми, традиційні форми викладання та викладання за допомогою комп'ютерних технологій тощо;

* що зміцнює, з одного боку, автономію навчальних закладів, їх новаторство, введення інновацій, а, з іншого боку, - сучасні методи національного оцінювання;

* що започатковує нову ситуацію, за якої б нові правові рамки не замінювали б старі (які не відміняються), а надавали б навчальним закладам можливість вибору.

У цьому контексті було опубліковано чотири законодавчі акти міністерства освіти Франції:

Декрет, що визначає принципи європейського освітньо-наукового простору; він впроваджує систему кредитів та наголошує на створенні системи освітніх пропозицій, організованої в гнучкі навчальні цикли освіти; він надає кожному міністру можливість застосовувати ці загальні принципи відповідно до секторів освіти, що знаходяться в його компетенції;

Декрет, що модернізує в цілому державний сектор, приводить у відповідність юридичні поняття ступеню, звання та державного диплому, визначаючи, зокрема, як державний будь-який диплом, виданий під контролем держави; він встановлює загальний принцип державного періодичного оцінювання (контролю); і останнє, він доручає міністру з питань вищої освіти забезпечити єдність французької освітньої системи;

Нарешті, два інших декрети стосуються узагальненого врахування у навчанні попередніх здобутків студентів, що пов'язані з їх навчанням за кордоном, або є результатом їх професійної діяльності; вони визначають таким чином умови зарахування, яке дозволяє оптимізувати етапи навчання та сформулювати загальні засади початкового та безперервного навчання.

Отож що стосується університетів (але це виходить і за їх межі), то ці принципи були розроблені для навчання у ліценціаті, магістратурі і докторантурі. Цю систему доповнено встановленням стипендій для мобільності студентів і основними правовими положеннями, що сприятимуть міжнародній ініціативі закладів.

Таким чином, з метою розбудови до 2010 року Європейського простору вищої освіти у Болоньї у 1988 році, а потім в Сорбонні в 1998 році було ініційовано процес, який набув оформлення у Болонській декларації, підписаної двадцятьма дев'ятьма європейськими країнами 19 червня 1999 року. Кожні два роки відбуваються зустрічі міністрів вищої освіти країн Європи, на яких обговорюються результати впровадження Болонського процесу. Під час останньої конференції міністрів у Бергені 45 європейських країн поставили перед собою мету створити в Європі найбільш конкурентноспроможне та динамічне суспільство знань у світі.

Останні шість років вищі навчальні заклади Франції працювали над пошуком моделі їх функціонування, яка б найкраще інтегрувала головні цілі Болонського процесу. Внаслідок цього була прийнята нова система освітніх рівнів LMD (licence - master- doctor -- ліценціат-мастер-доктор), було впроваджено єдину європейську систему кредитів ЕCTS, було створено новий диплом -- спеціалізований ліценціат, введенно стипендії на підтримку мобільності студентів та для сприяння міжнародної ініціативи вищих навчальних закладів.

3. Доступ громадян до вищої освіти. Характеристика класифікацій. Навчання студентів-іноземців

Доступ громадян до освіти.

Частина вищої освіти практично повністю відкрита (це переважно університети) і вступ зводиться до простого запису на навчання та сплачування символічної суми на витрати канцелярії, Інша - «закрита» (домінують неуніверситетські заклади), бо зарахування провадиться з жорстким відбором при кількох претендентах на одне місце. Навчаючись в останньому класі ліцею («терміналі»), учень може звернутися до його ради з проханням на основі подання вирішити питання вступу до таких закладів із селективним зарахуванням:

- підготовчих класів, які інтенсивно готують до вступу через жорсткий конкурс у популярні у Франції Вищі (чи Великі) Школи;

- університетського технологічного інституту, для отримання через два роки технологічного диплома, що є насамперед професійною і вигідною для успіху на ринку праці кваліфікацією;

- секції вищих техніків, з виходом через два роки на посвідчення «вищого техніка»;

- спеціалізованої (вищої) профшколи.

Для запису в університети необхідно мати документ про середню освіту (12 чи 13 років навчання), який у Франції має назву «бакалавра» і отримується після складання комплексу випускних екзаменів, що проводяться одночасно по всій країні. Дані про ці екзамени (включаючи й результати учнів) оприлюднюються у пресі.

Особи без бакалаврату можуть отримати перепустку у вищі заклади шляхом складання екзаменів на диплом доступу до вищої школи (DAEU), який визнається еквівалентним замінником. DAEU має лише дві версії: А - гуманітарну, В - природничі та інші спеціальності.

У Вищі Школи, які готують державних службовців І гарантують випускникам постійне місце роботи, надаючи освіту дуже високого гатунку, вступають за конкурсом після дворічних післяшкільних підготовчих (репетиторських) класів, програми і вимоги яких вищі, ніж на двох курсах університетів. Вступ до цих класів теж селекційний і лише за рекомендаціями шкіл та ліцеїв. У випадку невдачі під час вступу до Вищих Шкіл випускники підготовчих класів вільно продовжують навчання відразу на третьому курсі університетів (за профілем). Громадськість Франції вважає Вищі Школи з їхньою ґрунтовною системою підготовчих класів кращим Досягненням національної системи освіти.

Однак абсолютна більшість абітурієнтів записується у відкриті Університети. З регіону Парижа поширюється практика введення учнями даних про себе і бажані заклади освіти у комп'ютерний банк, який після отримання всіх замовлень і врахування безлічі параметрів надає свій висновок про місце навчання у ВНЗ.

Кваліфікації.

Усі види кваліфікацій розподіляються на дві групи, пов'язані з коротко- і довготерміновим навчанням.

«Короткі» програми тривають переважно два, зрідка - три роки і закінчуються присвоєнням професійних кваліфікацій, які надають право праці у промисловості, торгівлі і в секторі послуг. Цей напрям вищої освіти обирають 30% усіх випускників шкільних бакалавратів. Є чотири головні види програм короткого навчання:

- програми університетських технологічних інститутів (IUТ) у 19 окремих профілях (дисциплінах) з тривалістю два роки І присудженням університетського диплома з технології (DUT), що дає змогу потрапити на керівні посади нижчого І середнього рівня. DUT достатньо популярний, а тому кількість кандидатів часто у багато разів перевищує кількість місць, що призводить до конкурсного вступу;

- програми секцій вищих техніків (STS), що тривають переважно два роки й надаються у частині ліцеїв з післясередніми профпрограмами, схожими на щойно описані програми IUT, але такими, що відзначаються вищою спеціалізацією і присудженням диплома вищого техніка (brevet de techni-cien superieur}. Звуженість фахового змісту стає серйозним недоліком у випадку вимушеної зміни заняття, тому STS менш популярні, ніж варіант університетських інститутів. У багатьох країнах аналоги STS не відносяться до вищої освіти;

- третій вид короткої університетської програми -дворічна і високоспеціалізована програма, що завершується дипломом про університетську наукову І технологічну освіту (DEUST), який також виводить на ринок праці у сервіс чи індустрію;

- триваліші (до чотирьох років включно) програми підготовки санітарного та іншого медичного персоналу нижчої і середньої кваліфікації у спеціалізованих школах системи Міністерства охорони здоров'я. Вступ на ці програми - конкурсний.

«Довгі» програми пропонують університети та інші ВНЗ високого рівня. Контингент цих програм складають 68% власників бакалаврського рівня (з них 10% роблять це через посередництво підготовчих класів). Цю групу закладів можна класифікувати так: а) університети; б) інститути політичних студій; в) Вищі Школи кількох типів; г) Вищі нормальні школи; г) Школи мистецтва та архітектури.

Університети навчають за трьома циклами (2+2+1). Перший передбачає два роки викладання загальних основ І базових дисциплін обраного профілю й завершується отриманням диплома про загальну університетську освіту.

Другий цикл триває два чи три роки й сам поділяється на дві частини, перша з яких надає лісанс (lісеnс), друга - метріз (maitrise). Навчання на другому циклі поглиблене і спеціалізоване. Дипломи мають академічний і професійний компоненти. Така чіткість порушується нововведеними професіоналізованими університетськими інститутами (IUPs), які набирають студентів після першого курсу, досить інтенсивно вчать три роки і після кожного з них послідовно видають тим, хто успішно навчався, посвідчення: DEUG, лісанс, а в кінці - метріз.

З власників останніх комісія уважно добирає кращих для присвоєння звання «головного інженера» (чи магістра-інженера = Ingeniuer-Maitre).

Третій цикл у першому варіанті за рік вузькофахового навчання надає диплом з вищої спеціалізованої освіти (DЕSS), у другому - за 1 -2 роки ширшого навчання готує до наукової роботи, присуджує диплом поглибленого навчання (DEA) і видає перепустку на докторські студії та захист дисертації.

Багатоваріантність притаманна і студіям після третього циклу. Після років аспірантури звичного університетського типу можна захистити дисертацію і стати доктором наук, потім попрацювати Ще й отримати габілітацію для керівництва науковими дослідженнями (HDR). Мета навчання - підвищення шансів на конкурсне заміщення посад університетських професорів.

Інженери з хорошими дипломами з 1993 p. отримали змогу навчатися на програмах, аналогічних до аспірантури з класичних спеціальностей, бо можуть за два роки навчання і досліджень У наукових центрах відповідного профілю отримати диплом з технологічних досліджень (DRT).

Медичні спеціальності мають цілком оригінальну систему Дипломів і звань, а навчання також поділяється на три цикли.

Інститути політичних студій кількісно малі і призначені для підготовки адміністраторів широкого профілю для участі у конкурсному заміщенні посад у державних структурах. Вступ до них конкурсний, основна програма триває три роки, можна також повчитися ще 1 -2 роки на третьому циклі й отримати диплом вищого рівня.

Вищі Школи наукових і технічних профілів належать кільком міністерствам, мають трирічні програми і присуджують дипломи інженерів (Diplome d'Ingenieur). Вступ - конкурсний і лише після попереднього дворічного навчання у підготовчих класах з інтенсивним і глибоким вивченням математики і фізики.

Вищі Школи з комерції та управління - приватні і для вступу вимагають попереднього дворічного навчання у спеціалізованих закладах вищої комерційної освіти (НЕС).

Вищі нормальні школи (їх усього чотири) мають добру славу як кращі заклади підготовки викладачів ліцеїв і післясередніх закладів освіти. Навчання триває переважно чотири роки; випускники отримують сертифікат здатності до викладання (CAPES), що може доповнюватися додатковим профекзаменом (agregation), складання якого сприяє кар'єрному зростанню.

Організація навчання, академічний рік та екзамени.

Академічний рік має два семестри, розпочинається у вересні і закінчується у червні. Заняття проводяться у традиційний спосіб, але акцент робиться на самостійній роботі студентів. Фахові дисципліни завершуються екзаменами. Шкала оцінок досить своєрідна: від 20 (найвища) до 0 (найнижча): 16-19 - дуже добре і відмінно, 14-15 - добре, 12-13 - достатньо добре, 10-11 -задовільно (прохідні бали), нижче 10 - незадовільно.

Навчання у ВНЗ Франції організовується за трьома стадіями - циклами. Перший триває два роки, упродовж яких 54% всього контингенту студентів університетів здобуває загальну вищу освіту, уточнює фахову орієнтацію й отримує першу академічну кваліфікацію (проміжний диплом DEUG). Другий цикл є циклом поглиблення і фахової підготовки (2-3 роки) й поділяється на дві стадії з наданням licenc i maitrise. Третій цикл спеціалізований і готує до початку серйозних наукових досліджень. Прийом на нього - за конкурсом, тривалість навчання - один рік. Конкурсним є також вступ на докторські студії, які завершуються захистом дисертації та отриманням кваліфікації «доктор».

Навчання студентів-іноземців.

Франція для більшості студентів-іноземців була й залишається однією з найпривабливіших країн як для короткого чи довгого стажування, так і для отримання повної освіти, оскільки майже всі вони навчаються у державних університетах, де їхня частка сягає 8-9%.

Освіта представлена у довідниках міжнародних організацій (00Н, ЮНЕСКО, Ради Європи, Європейського Союзу), у базі даних TRACE, ORTELIUS, в Internet тощо. Франція є учасником усіх значних проектів з розвитку мобільності в освіті (SOCRATES, LEONARDO тощо), ресурси яких можуть полегшити набування освіти в її ВНЗ.

Іноземець повинен відповідати трьом вимогам: засвідчити знання мови. мати грант чи оплатити навчання, добитися визнання свого документа про освіту від того закладу, де він збирається вчитися.

Визнання закордонних кваліфікацій.

Франція підписала практично всі міжнародні конвенції про визнання і має двосторонні угоди з багатьма країнами. Процедура визнання визначається наказами Міністерства освіти, які враховують конвенції та угоди і повідомляють остаточне рішення про визнання університетом та іншим ВНЗ, тому кандидати повинні безпосередньо звертатися до керівництва обраного закладу. Через специфічність системи освіти Франції найчастіше вони отримують часткове визнання і для остаточного зарахування повинні виконати додаткові умови.

Відтак, іноземцям незрівнянно легше опинитися у «безконкурсних» і відкритих університетах, ніж конкурувати з французами, які багато років готувалися до вступу в ту чи іншу Велику Школу, тому понад 95% іноземців навчається у державних університетах.

Вступні екзамени.

Вступний мовний екзамен (проводиться у лютому в рідній країні студента-іноземця) для тих, хто хоче навчатися у майже 80 університетах Франції (периферійні навчальні заклади за якістю й рівнем освіти майже нічим не поступаються 15 паризьким університетам).

вищий освіта франція болонський

Висновок

Французькій системі вищої освіти характерна велика різноманітність навчальних закладів з міцними традиціям, здатних, насамперед, чітко орієнтуватися при підготовці фахівців на вимоги сьогодення. Франція належить до країн з централізованою системою управління освітою. Саме тому акредитація в цих навчальних закладів здійснюється державними відомствами за встановленими державними стандартами.

Звіти з країн до ЮНЕСНО та інші джерела свідчать про те, що в розвинутих країнах (зокрема у Франції) продовжується процес збільшення контингенту студентів.

Тому можна стверджувати, що для системи вищої освіти Франції характерний варіант реалізації політики широкого доступу до вищої освіти й рівності шансів на неї. Структурна побудова вищої освіти досить складна, існує велика кількість різноманітних дипломів.

Список використаних джерел

1. Алексюк А.М. Як і чому змінюється світова освіта // Педагогіка вищої освіти України. - К., 1998. - С. 4-8.

2. Вища освіта України і Болонський процес // Навчальна програма. - К. - Вид-во ТДПУ ім. В. Гнатюка, 2004. - 18 с.

3. Вища освіта України і Болонський процес // Навчальний посібник/ За ред. В.Г. Кременя. - Тернопіль: Навчальна книга - Богдан, 2004. - 384 с.

4. Зязюк Л. Освітня система Франції Рідна школа. - 2001. - № 11. - С. 70-74.

5. Корнієнко К.В. До проблем доступу до вищої школи // Шлях освіти. - 2000. - № 2. - С. 24-27.

6. Корсак К.В. Вища освіта Франції // Вища світова освіта. - К., 1997. - С. 122-131.

7. Кремінь В. Болонський процес: зближення, а не уніфікація // Дзеркало тижня. - 2003. - № 48.

8. Сбруєва А.А. Порівняльна педагогіка. - Суми, 1999. - 226 с.

9. Шевченко А. Система освіти у Франції // Рідна школа. - 2001. - № 2. - С. 74-77.

Размещено на Allbest.ru